Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 25)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4044
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4436
    Вже по­чи­на­ло смер­ка­ти, як Лемішковський про­во­див пан­но­чок до до­му. На ґанку сидів їх батько. Вер­ну­тись на­зад Яки­мові бу­ло нез­руч­но; він му­сив підійти до са­мо­го Пшеп­шинсько­го і привіта­тись до йо­го.

    Становий, не по­дав­ши йо­му ру­ки на ба­лу, те­пе­реч­ки тро­хи не обнімав йо­го, по­ба­чив­ши ко­ло своїх до­чок, і про­сив зай­ти в гості. Яким тільки то­го й ждав.

    В по­ко­ях у Пшеп­шинсько­го бу­ло бідно, але з ве­ли­кою пре­тензією на панську обс­та­ву. Над ка­на­пою висіло ду­же ве­ли­ке дзер­ка­ло в зо­ло­тих ра­мах, але по­зо­ло­та бу­ла вся ви­тер­та. На сто­лах, на ка­напі ле­жа­ли всякі шту­ки, по­ви­топ­ту­вані й по­ви­ши­вані з га­ру­су. Гли­няні і фар­фо­рові кук­ли по кут­ках на сто­ли­ках на­га­ду­ва­ли про ста­туї. Пле­те­них з ни­ток завіс ко­ло вікон, пле­те­них ска­тертів на сто­лах, - бу­ло так ба­га­то, що, здається, самі па­ву­ки не спро­мог­лись би по­напліта­ти їх стільки. Під сто­лом був розс­те­ле­ний ста­рий ки­лим з по­ли­ня­ли­ми квітка­ми. Забіга­ла, за­веш­та­лась прис­лу­га, задз­веніла по­су­дою, заб­ряз­ка­ла клю­ча­ми.

    Люцина сіла ко­ло са­мо­ва­ра на місці ха­зяй­ки, щоб на­ли­ва­ти чай, хоч дру­гим ча­сом та по­винність ле­жа­ла на Зосі. З нез­ви­чай­ним ко­кетст­вом на­ли­ва­ла во­на чай: зги­на­ючи свою білу ру­ку, дер­жа­чи чай­ник трьома пальця­ми і підійма­ючи йо­го ви­со­ко над ста­ка­на­ми, во­на роз­тя­гу­ва­ла зо­ло­ту, па­ху­чу цівку чаю, ніби гра­ла­ся своєю ро­бо­тою. За кож­ним по­во­ру­шен­ням чай­ни­ка, за кож­ним по­да­ним ста­ка­ном во­на ви­ги­на­ла стан, шию, по­вер­та­ла в'язи так ми­ло й ле­генько, не­на­че во­на вся бу­ла на пру­жи­нах.

    Розмова пішла ве­се­ла, жар­тов­ли­ва, зай­ма­юча мо­ло­до­го хлоп­ця, - та роз­мо­ва, яку вміють про­ва­ди­ти ве­селі польки, та ще й тоді, як їм спо­до­бається гар­ний хло­пець. Навіть Зо­ся роз­го­во­ри­ла­ся і по­ка­за­ла­ся зовсім не та­кою ти­хою і не­мо­вою, яку во­на уда­ва­ла з се­бе при стар­ших сест­рах. Яким зог­лядівся тільки тоді, як батько, тро­хи крек­тя­чи, підняв­ся з-за сто­ла і тим дав зна­ти, що гос­теві час би й до­до­му.

    Батько ввійшов у свій кабінет. Лемішковський пішов до­до­му. Сест­ри зос­та­лись ба­ла­ка­ти ко­ло сто­ла. Са­мо­вар по­гас. На столі сто­яв по­роз­ки­да­ний по­суд. В кімнаті всі вікна бу­ли по­од­чи­нені настіж. На да­ле­ко­му небі чер­вонів, ніби жеврів, вечір. Зе­ле­не гілля ви­шень і груш заг­ля­да­ло в ха­ту. Че­рез по­од­чи­нені вікна бу­ло вид­но тем­но­синє не­бо з яс­ни­ми зо­ря­ми. Че­рез усі вікна не­бо зда­ва­лось чу­до­вою завісою, зат­ка­ною зо­ло­ти­ми й срібни­ми зірка­ми. Ти­хий вечір, свіже повітря, кра­са не­ба, - все те навіва­ло мрії трьом сест­рам, з очей кот­рих не­дав­но зник чор­ноб­ри­вець-хло­пець.

    - Пішов же наш гість… пев­но, же­них, - про­мо­ви­ла Лю­ци­на, - кот­ра ж з вас, сест­риці, ви­бе­ре йо­го собі за же­ни­ха?

    Менші сест­ри мов­ча­ли.

    - І що ж нам з та­ки­ми же­ни­ха­ми? - го­во­ри­ла во­на далі. - Це вже не пер­ший та­кий. Нам що не трап­ляється, то все півто­ра людсько­го. Один був і дідич, та бог зна який; дру­гий був і капітан, та го­лод­ра­нець. Цей і гар­ненький, і мо­ло­дий, має ся­ку-та­ку маєтність, та за­те міща­нин, ко­ли ще не сірий му­жик.

    Менші сест­ри слу­ха­ли мовч­ки.

    - Як по­ду­маю, що ми такі без­щасні, то ме­не аж жаль бе­ре! - про­мов­ля­ла далі Лю­ци­на. - Здається, між на­ши­ми по­ля­ка­ми і не­ма та­ких бідо­лаш­них, як ми! Всі наші по­ля­ки ба­га­тирі, ма­ють ба­гаті землі, ліси, фольвар­ки, повні хліба. Мій бо­же! що там то­го доб­ра в на­ших сусід Зай­онч­ковських! В їх еко­ном жи­ве ба­га­то кра­ще, ніж ми. Що там на еко­номії корів, гу­сей, мо­ло­ка, мас­ла! Які там чу­дові го­ро­ди, сад­ки! Ох, Єзус, Марія! Не знаю, за віщо нас гос­подь ка­рає! Всі по­ля­ки жи­вуть по-панській, ма­ють пов­ний двір слуг, че­ляді, їздять в ка­ре­тах. Ой гос­по­ди! за що ж ти нас так важ­ко ка­раєш!

    Пан Пшеп­шинський сам виїхав на Ук­раїну з Польщі. Йо­го доч­ки ро­ди­лись у Польщі, але зрос­ли на Ук­раїні, і тут во­ни втяг­ли з ма­тернім мо­ло­ком і бла­го­дат­ним повітрям на­шої землі шля­хетський пог­ляд, що ніби кож­ний по­ляк по­ви­нен бу­ти па­ном, ба­га­тим, знач­ним, ма­ти землі й ліси. Пан­нам, котрі зро­ду і не ба­чи­ли польсько­го му­жи­ка, і в го­ло­ву не при­хо­ди­ло, що на світі є по­ля­ки - не па­ни, а прос­то-та­ки му­жи­ки, в сіря­ках, в прос­тих чо­бо­тях, котрі так са­мо роб­лять і біду­ють, як і наші ук­раїнські се­ля­ни. Дур­неньким пан­нам зда­ва­лось, що сам бог спо­конвіку приз­на­чив по­ля­кам панст­во, дер­жа­ви, розкіш, просвіту, а ук­раїнцям - му­жицт­во, нуж­ду, сіру сви­ту, ма­зані дьогтем чо­бо­ти та не­письменність.

    - Нам зос­та­лась од­на надія - вер­ну­ти втра­че­ну до­лю, - при­ки­ну­ла Лю­ци­на, - вий­ти заміж за ба­га­тих лю­дей. Ох! розкіш, розкіш! як я те­бе люб­лю! Ох! панст­во, панст­во, моя зо­ло­та мрія! Ру­зю, як би ти се­бе обс­та­ви­ла, був­ши ба­га­тою панією? - спи­та­ла Лю­ци­на.

    - Та вже б обс­та­ви­ла се­бе не по­га­но, - од­ка­за­ла Ру­зя. - В ме­не бу­ла б гар­на ве­ли­ка за­ла з ро­же­вою мебіллю, з дзер­ка­ла­ми. Свою опо­чи­вальню я б уб­ра­ла, як квіточ­ку! Над вікна­ми, над ліжком я повіша­ла б то­не­сенькі ро­жеві завіси. До завіс, до ро­же­во­го шов­ко­во­го ук­ри­ва­ла я поп­ри­ши­ва­ла б то­не­сеньке кру­же­во, як па­ву­тин­ня. Над ліжком, і під ліжком, і скрізь по світли­цях я розісла­ла б ки­ли­ми, обвіша­ла б стіни, обс­та­ви­ла б сто­ли й вікна вся­ки­ми квітка­ми і мар­му­ро­ви­ми ста­ту­ями. Квітки й мар­мор, ро­же­вий і білий кольор, то моя при­на­да. Мій бо­же! як­би моя во­ля, я б з по­ло­ви­ни сво­го до­му зро­би­ла б оран­же­рею або й зи­мо­вий са­док, де б взим­ку до са­мої вес­ни цвіли - не пе­рес­та­ва­ли всякі квітки… А в тій оран­же­реї на пер­шо­му місці, в самім кінці най­кра­щої алеї зе­ле­но­го де­ре­ва, я б пос­та­ви­ла вівта­рик мат­ки бос­кої, ввесь у мар­морі й зо­лоті, обвіша­ний тро­ян­да­ми й леліями. По алеї я пос­ла­ла б квітчас­тий ки­лим і при­хо­ди­ла б ту­ди кожнісінький ра­нок бесіду­ва­ти з бо­гом…

    - А я не маю по­тя­гу до твоєї ду­же вже по­етич­ної обс­та­ви… - од­ка­за­ла Лю­ци­на. - Квітки, та квітки, та й ще квітки… Я воліла б собі збу­ду­ва­ти при­най­мні три ве­ликі за­ли, - дов­гу, квад­ра­то­ву й круг­лу. І як би я їх приб­ра­ла! Я ту­ди впа­ку­ва­ла б все ба­гатст­во впо­до­би, роз­коші. Од­на за­ла в ме­не бу­ла б бла­кит­на, як не­бо, з зо­ря­ми-цят­ка­ми на стелі, дру­га, як рай, біла з зо­ло­том, а тре­тя чер­во­на, як пек­ло. В білій залі я пос­та­ви­ла б мебіль з пок­рит­тям лис­ню­чим, зо­ло­ту­ва­тим, ніби до ма­терії поп­рис­та­вав промінь літнього сон­ця. Щоб мені вікна бу­ли довгі й ши­рокі! Щоб мені дзер­ка­ла бу­ли на всю стіну, сто­ли мар­му­рові, кан­де­ляб­ри срібні; щоб мені скрізь бли­ща­ло й лисніло по світли­цях і на слу­гах! Я люб­лю ба­га­то блис­ку, світу, ба­га­то прос­то­ру.

    Люцина аж но­гою туп­ну­ла, ніби вик­ли­ка­ючи яко­гось ду­ха чарівни­чо­го, лад­но­го їй слу­жи­ти в її мріях та ве­ре­дах.

    Зося мов­ча­ла й слу­ха­ла. Старші сест­ри ма­ли її за не­до­рос­лу дівчи­ну, хоч во­на лічи­ла са­ма собі вже сли­ве дев'ятнад­цять років. Нев­ва­жа­ючи на теє, во­на тільки рік пе­редніше ски­ну­ла ди­тя­чу оде­жу, ку­ценьку сук­ню. Во­на все слу­ха­ла роз­мо­ву стар­ших сес­тер і, як та бджо­ла, зби­ра­ла з квіток мрій своїх сес­тер най­смачніший мед. Їй, ска­за­ти прав­ду, за­ма­ну­лось і ба­га­тих по­коїв, об­мальова­них пал­кою фан­тазією Лю­ци­ни, і ба­га­тих оран­же­рей з об­ра­зом мат­ки бос­кої.

    - Яких би ти су­конь по­на­ши­ва­ла собі, Ру­зю? - спи­та­ла Лю­ци­на.

    - Я б собі по­ши­ла білу ат­ла­со­ву сук­ню, а стан об­ши­ла б зо­ло­тою сіткою. По сукні я роз­ки­да­ла б ро­жеві бан­ти, - од­ка­за­ла Ру­зя.

    - То й бу­ла б схо­жа на ксьондза. А я люб­лю ок­са­мит! Єзус, Марія! Яких би я собі су­конь по­на­ши­ва­ла з ок­са­ми­ту! А по гарній сукні я лад­на роз­си­па­ти ясні зорі. На го­ло­ву я б наділа брильянто­ву діаде­му. Я люб­лю убір по­важ­ний, ко­ролівський. Яка б з ме­не ко­ро­ле­ва вий­шла, ко­ли б ме­не до­ля бу­ла ки­ну­ла в рід ко­ролівський! Ко­ли б хоч в те­атрі тра­пи­лось хоч раз на віку вий­ти в ролі ца­риці або будлі-якої ко­ро­но­ва­ної кня­гині. Як би мені це уб­ран­ня при­яли­ча­ло! А то… Ет! Не жи­ве­мо тут, а тільки жи­вотіємо та чевріємо.

    Люцина вста­ла і по­важ­но прой­шлась по хаті.

    - А ти, сер­це Зо­сю, ма­буть, ма­риш про ти­рольські пас­тухівські спіднич­ки та со­лом'яні бри­ли­ки? - спи­та­ла в Зосі Лю­ци­на.

    Зося засміялась. Не в пас­тухівсько­му бри­ли­ку во­на біга­ла на скелі, щоб за­че­пи­ти Яки­ма. Всі мрії стар­ших сес­тер пе­ре­ду­ма­ла во­на ще ли­бонь років зо три пе­редніше. Її фан­тазія й межі не зна­ла!

    - Як би я хотіла жи­ти в ве­ли­ко­му розкішно­му місті, щоб мож­на бу­ло щод­ня по ма­га­зи­нах, по ули­цях на­го­ду­ва­ти свої очі розкішни­ми ма­теріями, сріблом та зло­том, бро­ва­ми й очи­ма і ву­са­ми гар­них мо­лодців! - про­мо­ви­ла Лю­ци­на.

    - А на ме­не, - про­мо­ви­ла Ру­зя, - то я б тільки взим­ку жи­ла в місті, а літом до­кон­че на селі, десь в гус­то­му лісі, в зе­ле­но­му сад­ку, над річкою.

    - Ет! не люб­лю я лісо­вої вов­чої та ли­си­чої ком­панії. Я б і влітку не виїжджа­ла з міста. Бо в ве­ли­ко­му місті і влітку вве­чері приємно прой­тись по улиці. А потім я поїха­ла б у те­атр, за­ня­ла б ло­жу, гор­до, гор­до об­ве­ла б очи­ма ті місця, де си­дять да­ми, лас­ка­во й при­хильно по­ди­ви­лась і на пар­тер, де си­дять па­ни та па­ничі…

    Люцина по­ка­зу­ва­ла, як би во­на об­ве­ла те­атр гор­до­ви­ти­ми й лас­ка­ви­ми очи­ма.

    - Ой світе ве­ли­кий, панський, блис­ку­чий! Як до те­бе ли­не вся моя ду­ша! - про­мо­ви­ла Лю­ци­на, важ­ко зітхнув­ши.

Пошук на сайті: