Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4079
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4472
    - Як? Ва­силь вже в філо­софії, вчиться ду­же доб­ре, а мен­ший і досі в ниж­чих кла­сах, бо все по­па­сає в кла­сах; виг­нав­ся аж до не­ба, а дур­ний, як тре­ба, - не хо­че вчи­тись! Та­ке ле­да­що! ма­буть, тим, що в батька сво­го вдав­ся. Ха, ха, ха!

    О. Хве­дор за­ре­го­тавсь, аж од­на ди­ти­на зак­ри­ча­ла спро­сон­ня.

    - Хіба ж ти не вчив­ся в шко­лах? - спи­тав о. Мой­сей.

    - Який там не­довірок йо­го вчив­ся б! Ще в бурсі бу­ло сяк-так - вчи­телі доб­ре при­га­ня­ли, а я ду­же бо­яв­ся ка­торж­ної різки! Раз да­ли та­кої про­чу­хан­ки, що й досі пам'ятаю. Бу­ло аж сльози тобі ко­тяться, а та­ки ви­лу­пиш тих прок­ля­тих ла­тинів на греків, як «Отче наш»! Пе­ре­ве­ли ме­не в семінарію, за­чув я во­лю. Див­люсь, ав­ди­торів не­має, гре­ки та ла­ти­ни ва­ля­ються в нас попід ліжка­ми. Не вив­чиш лекції, - про­фе­со­ри й сло­ва не ка­жуть, - а тут ще й не ви­зи­ва­ють! Еге, ду­маю я, аж ось де лах­ва! Ки­дай, Хве­дю, книж­ки та гу­ляй! Гу­ляю я та гу­ляю, книж­ки і в ру­ки не бе­ру. Ко­ли зирк! чи­та­ють на кон­фе­ренції, шо та­ко­го-то ра­ба бо­жо­го Хве­до­ра Че­пур­новсько­го «по ма­ло­успішію і ма­ло­воз­растію» зос­та­ви­ти в тім-та­ки класі на дру­гий курс, тоб­то ще на два ро­ки по­па­са­ти. От і по­па­сав я, тро­хи по­ка­яв­ся; пе­ре­ве­ли ме­не тро­хи не в пер­шо­му роз­ряді. А в філо­софії я, роз­шо­ло­пав­ши філо­софію, як і по­до­бає філо­со­фові, по­ки­нув знов книж­ки. Гу­ляв, гу­ляв, аж до кінця кур­са, аж ос­тобісіло! Збе­ре­мось бу­ло, та все мо­лоді, ве­селі то­ва­риші, п'ємо, тан­цюємо, співаємо, бай­ди­ки б'ємо, в кар­ти граємо! Ой, що то за час був гар­ний, вольний, ве­се­лий! Ви­пий­мо, о. Мой­сей, як ми ко­лись ви­пи­ва­ли, як сто­яли в Ка­чу­рен­ка! Пом'янімо дні на­ших ве­се­лих мо­ло­дощів!

    О. Мой­сей доб­ре по­ми­нав свої мо­ло­дощі, бо дуд­лив без пе­рер­ви з сво­го здо­ро­во­го ста­ка­на, вже не до­жи­да­ючись час­ту­ван­ня.

    - Але, ди­вись, о. Мой­сей! - крик­нув о. Хве­дор, - вже й ба­рильце спо­рож­ни­ли. Пот­ри­вай! роз­ка­жу ж я твоїй Марії Іва­новні!

    - А я твоїй Марії Ва­силівні, - од­ка­зав о. Мой­сей.

    - Ой, не ка­жи, братіку!

    - А не ска­жеш моїй? Як не ска­жеш, то я і твоїй не ска­жу.

    - Вже і в вікнах сіріє, і не­бо яснішає, світ не­да­леч­ке. Чи не од­по­чи­ти б нам, о. Мой­сей?

    О. Мой­сей тільки на­хи­лив го­ло­ву ще ниж­че.

    - Чи пот­ра­пи­мо ж до на­шої пос­телі? - спи­тав о. Хве­дор.

    - Потрапимо якось, хоч нав­по­мац­ки, аби тільки з місця зру­ши­ти, - од­ка­зав о. Мой­сей. - Підве­ди ме­не, а я те­бе!

    Побрались па­нотці за ру­ки і, підво­дя­чи один од­но­го, вста­ли і ти­хенько по­ди­ба­ли до пос­телі. Ні один навіть не за­то­чив­ся, до­ки во­ни доч­ва­ла­ли до дру­гої кімна­ти.

    - Знаєш, о. Хве­дор, що мені оце опа­ло на дум­ку? Як то пак ми оце вдвох по­ду­жа­ли вклас­ти в ко­пи стільки горілки! Од­же ж ми вку­та­ли як­раз, ма­буть, по два бутлі.

    - Я ду­мав, що тобі й справді яка пу­тя­ща дум­ка прий­шла в го­ло­ву!

    Панотці по­ля­га­ли і ще дов­го ба­ла­ка­ли, - що далі, то все тихіше.

    - Ну що, о. Мой­сей, як­би після цього всього та склас­ти нас до­ку­пи! Ой, ой, ой! Який би то з нас вий­шов здо­ро­вий піп! ма­буть, який­сь про­тоєрей або й архієрей!

    - Ні! Бог з ним! - од­ка­зав о. Мой­сей. - Те­пе­реч­ки з од­но­го ме­не або з те­бе вий­шов би цілий при­чет цер­ков­ний. Ад­же ж тієї горілки, що ти ви­дуд­лив, ста­ло б, пев­но, на ввесь при­чет!

    - Чи не ви­пи­ти нам ще до по­душ­ки? Тут в моїй келії є пляш­ка нас­тоєчки. Я хо­ва­юсь-та­ки од своєї жінки, - осьдеч­ки я при­хо­вав! - ска­зав о, Хве­дор.

    - Як ви­пи­ти, то й ви­пи­ти! Я не цу­ра­юсь то­го доб­ра.

    О. Хве­дор дос­тав пляш­ку з-під якихсь па­перів, - здається, «Єпархіальних відо­мостів», завіша­них оде­жею, сів на ліжку, ви­пив сам і по­час­ту­вав о. Мой­сея.

    - Ой, доб­ра ж оця нас­тоєчка, взяв би її ли­хий!

    - Ну, ви­лий­мо за своїх овець, за «па­со­мих»! Ви­пи­ли і сиділи хви­лин­ку мовч­ки.

    - Ну, ви­пий­мо за про­тоєреїв та архієреїв! Ви­пи­ли знов і тро­хи мов­ча­ли.

    - Випиймо за «хрис­то­лю­би­воє воїнство»! Йо­му пер­ше місце! Ку­ди ж нам до їх, о. Мой­сей!

    - Ну, ви­пий­мо ще вос­таннє - «на сон гря­ду­щих», - до­дав о. Мой­сей.

    - Одже ж, ти, па­нот­че, здається, пив би і че­рез сон; так оце ро­зо­хо­тивсь, - од­ка­зав о. Хве­дор.

    Полягали па­нотці і дов­генько го­моніли щось, вже не слу­ха­ючи один од­но­го.

    - Як твоя Марія Іва­нов­на оце но­чує са­ма вдо­ма? - спи­тав о. Хве­дор.

    - Що? що та­ке? Гус­ка Іва­нов­на, зап­рав­ле­на на горілці?.. - за­мо­лов нісенітни­цю о. Мой­сей та й зас­нув.

    

II

    

    На дру­гий день сон­це ви­со­ко підби­ло­ся вго­ру, а па­нотці ще од­по­чи­ва­ли. Тричі за­ки­пає, тричі по­га­сав са­мо­вар у сінях, а па­нотці спа­ли. Вже ма­туш­ка на­го­ту­ва­ла снідан­ня, по­роз­си­ла­ла лю­дей на ро­бо­ту, хо­ди­ла, ну­ди­лась без ро­бо­ти, двічі мо­ли­лась бо­гу, а па­нотці все спо­чи­ва­ли. Не втерпіла-та­ки ма­туш­ка, пішла по­бу­ди­ла па­нотців і пос­ла­ла до їх най­мич­ку з во­дою й руш­ни­ком.

    Трохи пе­ре­го­дя в тій самій світлиці, на тих са­мих місцях, як і вве­чері, сиділи на ка­напі па­нотці і мов­ча­ли. О. Хве­дор, свіжий, здо­ро­вий, як і пе­редніше, про­ти­рав очі, позіхав, хрес­тя­чи рот за кож­ним ра­зом, од­ки­дав за ву­ха мокрі після вми­ван­ня густі ку­чері. О. Мой­сей сидів не­по­руш­не, по­хи­лив­ши го­ло­ву, тро­хи скри­вив­ши набік сині гу­би. При­че­са­ний, мок­рий во­лос йо­го поп­ри­ли­пав до го­ло­ви. На столі, зас­те­ленім чер­во­ною ска­тер­кою, сто­яли три ста­ка­ни чаю. Збо­ку сто­яв той са­мий гра­фин, пов­ний жов­тої горілки, тарілка з га­ря­чи­ми пи­ро­га­ми та нак­ра­яни­ми скиб­ка­ми пух­кої па­ля­ниці і мас­лян­ка з мас­лом.

    - А до­ки ми оце бу­де­мо про­ти­ра­ти очі? - про­мо­вив о. Хве­дор. - Ран­ня пташ­ка дзьобик на­би­ває, а пізня очиці про­ти­рає. Ма­туш­ка! хо­ди лиш до нас та по­час­туй нас!

    Вийшла ма­туш­ка, ще мо­ло­да на взір, чор­ня­ва, в біло­му прос­тенько­му чіпкові. Є такі лю­ди, що і до смерті не те­ря­ють кра­си, цілий вік цвітуть то мо­ло­дою діво­чою кра­сою, то розкішною пов­ною мо­ло­ди­чою, то яко­юсь ста­ре­чою кра­сою. По ви­ду бу­ло знать, що Марія Ва­силівна ко­лись цвіла пиш­ною кра­сою. І те­пер ще не втра­ти­ла во­на ні чу­до­вих чор­них ви­со­ких брів, ні іскря­но­го блис­ку в ог­няс­тих, про­ме­няс­тих чор­них очах, ні чер­во­но­го цвіту на гу­бах, ні рум'янцю на що­ках. Здо­ро­ва на ви­ду, пов­на в тілі, навіть тро­хи ог­ряд­на, во­на го­во­ри­ла ду­же то­неньким го­ло­сом, ти­хим і співу­чим, ви­мов­ля­ючи сло­ва з про­тя­гом, ніби во­на пісні співа­ла.

    - Добридень вам, па­нотці! Як вам спа­лось, що сни­лось?

    - Гуска Іва­нов­на сни­лась, та ще й нас­то­яна на горілці, - прис­нув о. Хве­дор од сміху: - Еге, ма­туш­кам не вер­зеться та­ке у сні?..

    - Добрі смішки, ко­ли по­ви­пи­вав горілку з усіх бутлів! - заг­ри­ма­ла ма­туш­ка. - Чо­го ж ви оце си­ди­те та ніби ку­няєте! Чо­му не п'єте по чарці? О. Мой­сей! Ану­те лиш по ста­рин­но­му зви­чаю - до чаю.

    Марія Ва­силівна ва­ля­ла чар­ку, по­куш­ту­ва­ла, при­гу­бив­ши й об­мо­чив­ши тільки свої свіжі гу­би, до­ли­ла знов і піднес­ла о. Мой­сею.

    О. Мой­сей підняв очі з ка­ла­мут­ни­ми білка­ми і зир­нув на чар­ку. Він бо­ров­ся з своєю дум­кою ду­же, ду­же, скільки бу­ло си­ли, як бо­рються на смерть два за­ка­то­вані во­ро­ги.

    О. Хве­дор по­ди­вивсь на йо­го, за­ре­го­тавсь і про­мо­вив:

    - Еге, о. Мой­сей, в те­бе те­пе­реньки в роті на­че чу­ма­ки но­чу­ва­ли? Ви­пий, бу­деш здо­ров­ший. Ко­ли вчо­ра пив, то пох­ме­ли­тись і бог велів.

    О. Мой­сей і не спе­ре­чав­ся дов­го, ви­пив і за­ку­сив пи­ро­гом.

    Матушка взя­ла стілець, прис­та­ви­ла до сто­ла і сіла по­руч з о. Мой­сеєм. Свіже, пов­не її ли­це, освіче­не яс­ним сон­цем, ста­ло врівні з блідим, замлілим ли­цем її сусіда. Зда­ва­лось, що жи­вот­тя і смерть посіда­ли ря­доч­ком, щоб гля­ну­ти од­но на од­но­го і по­ди­ву­ва­тись з се­бе: дивіться, мов, яке я гар­не та свіже, а ти жов­та та кис­ла!

    Тільки що ви­пи­ли во­ни по ста­ка­ну чаю, над­ворі гавк­ну­ла со­ба­ка і побігла до воріт, ніби ко­мусь на­зустріч. Всі троє ра­зом зир­ну­ли в вікна. В во­ро­та вхо­ди­ло два па­ни: один товс­тий, не­на­че ба­ри­ло, дру­гий мо­ло­денький, то­ненький, як оче­ре­ти­на.

    - Бог не­се ду­же ранніх гос­тей. - про­мо­вив о. Хве­дор. - Це ж пан Се­ре­динський з Хоцінським.

Пошук на сайті: