Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 31)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4044
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4436
    При ви­ході мо­ло­дої всі в од­ну мить підня­ли­ся з місця. Леміщи­ха тро­хи не крик­ну­ла, як по­ба­чи­ла Зо­сю в гарнім уб­ранні мо­ло­дої. Навіть в ста­ро­го Лемішки сер­це тро­хи зат­ремтіло і при­хи­ли­лось до невістки. Гор­до­ви­то зир­нув він на лю­дей, як йо­го чор­ноб­ри­вий син прис­ту­пив до Зосі і ра­зом з нею поп­ря­му­вав до по­ку­тя до об­разів. Ма­лий, су­хор­ля­вий, ли­сий ста­но­вий взяв у ру­ки об­раз і пе­рех­рес­тив мо­ло­дих ка­то­лицьким хрес­том. Потім поб­ла­гос­ло­ви­ла мо­ло­дих якась ро­дич­ка замість ма­тері, кот­ра ма­те­ри­ну­ва­ла на весіллі. Лемішка, роб­ля­чи своєю ог­ряд­ною пос­тат­тю й зрос­том ве­ли­ку суп­ро­ти­лежність з дрібним ста­но­вим, пе­рех­рес­тив мо­ло­дих пра­вос­лав­ним хрес­том. Дійшла чер­га і до Леміщи­хи. Сміли­во й го­лос­но про­мо­ви­ла во­на крізь сльози прості на­родні при­каз­ки, і го­лос­но роз­нес­ло­ся ук­раїнське сло­во по ха­тах, скри­вив­ши сміхом не один польський рот. Мо­ло­да і її сест­ри за­со­ро­ми­лись і чо­гось аж по­чер­воніли од со­ро­му. Де­які польки за­ту­ля­лись хус­точ­ка­ми, де­які ляш­ки од­хи­ля­ли го­ло­ви й хо­ва­лись по­за спи­на­ми… Де ж пак! Леміщи­ха бла­гос­ло­ви­ла мо­ло­дих поп­рос­ту, ніби прос­та ук­раїнська мо­ло­ди­ця!

    Пізно вер­ну­ли­ся з церк­ви, вже при світлі. Ла­кеї в білих ру­ка­вич­ках роз­но­си­ли чар­ки з шам­панським, кот­ре в на­ших повіто­вих містах схо­же більше на по­га­ний квас або на якусь джу­ми­гу, бо йо­го роб­лять жид­ки в се­бе в льохах. Всі привіта­ли і поз­до­ров­ля­ли мо­ло­дих і ста­но­во­го. До ча­рок Лемішки й Леміщи­хи з гос­тей не до­тор­ку­вав­ся жад­ний по­ляк з пе­ре­вертнів, жад­ний дідич, окрім сес­тер мо­ло­дої, котрі зро­би­ли ту це­ре­монію з якимсь хи­мер­ним та роб­ле­ним пок­ло­ном…

    Ще вся сім'я сто­яла й сиділа ко­ло сто­ла з об­ра­за­ми, ще всі пи­ли чай, як над­ворі за­гур­котіли ко­ле­са за­вальних екіпажів. На весілля з'їжджа­лись сусідні діди­чи, по­ля­ки-па­ни. Од­чи­ни­ли­ся двері. В світли­цю всту­пив ви­со­кий, тон­кий пан, дер­жа­чи під ру­ку ру­до­во­ло­су панію, уб­ра­ну в ба­га­ту сук­ню. На її ру­ках, на шиї бли­ща­ло зо­ло­то. На гру­дях у па­на теліпав­ся зо­ло­тий важ­кий лан­цю­жок. Усі розс­ту­пи­лись пе­ред гістьми. Ха­зяїн побіг до їх на­зустріч. Пан і пані по­ча­ли поз­до­ров­ля­ти мо­ло­дих і ста­но­во­го. Ру­доб­ро­ва пані оче­ви­дяч­ки при­див­ля­лась до Яки­ма і ми­лу­ва­лась гар­ним, здо­ро­вим йо­го ви­дом. Ко­ли не­на­ро­ком звер­ну­ла во­на ува­гу на ста­рих Лемішок, котрі сиділи ту­теч­ки ж ряд­ком… Пані так жах­ну­лась, аж одс­ко­чи­ла, аж скри­ви­лась, ніби вко­ло­лась або опек­лась… Міщанський жу­пан, прос­те уб­ран­ня Леміщи­хи в тім са­лоні, ку­ди во­на приїха­ла на вечір, так її за­чу­ду­ва­ли, ніби во­на по­ба­чи­ла тут між людьми вед­медів. Од­на­че те жа­хан­ня її тро­хи за­со­ро­ми­ло. Во­на сто­яла ні в сих ні в тих, по­ки не взяв її під ру­ку чо­ловік і не повів до дру­гої гос­тин­ної.

    Приїхало ще кільки ба­га­теньких панів. При­був навіть який­сь польський «гра­бя», в кот­ро­му, ма­буть, зос­та­лось не більше двох кро­пельок ста­рош­ля­хетської крові, та й ті, пев­но, підроб­лені. Всі ті гості кон­фу­зи­лись, ме­ту­ши­лись, примітив­ши Лемішок в жу­па­нах, і мерщій втіка­ли до гос­тин­ної, де їх віта­ли Лю­ци­на з Ру­зею і са­ма мо­ло­да… Зда­ва­лось, ніби ко­ло Лемішок сто­яла не­ви­ди­ма пос­тать з ог­ня­ним ме­чем і стра­ха­ла знач­ну шлях­ту. Гра­бя, «де­ся­та во­да на ки­селі», на­дув свої гу­би, сидів мовч­ки, не ви­пус­ка­ючи з рук шап­ки і пог­ля­да­ючи на двері. Гор­до­виті панії лед­ве пе­ре­ки­да­лись сло­ва­ми з гос­по­да­рем і йо­го доч­ка­ми й все лес­ти­лясь та хва­ли­ли мо­ло­до­го.

    Музики заг­ра­ли. Мо­ло­ду поп­ро­си­ли до танців. За­раз-та­ки вся ва­та­га ви­со­ко­дум­ної польської, з пе­ре­вертнів, шлях­ти, що одрізни­лась од усіх гос­тей, ра­зом ус­та­ла, за­ше­лестіла до­ро­ги­ми шов­ко­ви­ми сук­ня­ми і, ма­ючи на­пе­реді тон­ко­но­го­го гра­фа, по­ча­ла про­ща­тись з ха­зяїном і доч­ка­ми, про­ся­чи ви­ба­чен­ня за се­бе. Всю про­ви­ну во­ни скла­ли на який­сь бал, ку­ди во­ни бу­ли вже пе­редніше буцімто зап­ро­хані. Гор­до і черст­во поп­ро­ща­лось панст­во з мо­ло­ди­ми і по­су­ну­ло в двері, зос­та­вив­ши по собі в гос­тинній па­хощі до­ро­гих пар­фумів на спо­ми­нок про свої одвіди­ни. Лю­ци­на, Ру­зя й Зо­ся тро­хи не зап­ла­ка­ли, тро­хи не поп­рос­тя­га­ли слідком своїх бла­га­ючих рук. Во­ни ба­чи­ли, що їх вже цу­ра­лись більші й за­можніші па­ни, і ро­зуміли за віщо…

    А в світлиці, де бу­ли всякі гості, не ду­же шля­хетні, роз­по­ча­ли­ся танці, без­пе­рес­та­ну, без уто­ми. Швид­ко Зо­ся, а потім Лю­ци­на і Ру­зя за­бу­ли про ве­ли­ко­панст­во, зак­ру­тив­шись з мо­ло­ди­ми па­ни­ча­ми в тан­цях. Леміщи­ха слідку­ва­ла очи­ма за своїм си­ном, за невісткою, сиділа мовч­ки і тільки роз­див­ля­лась, як справ­ля­ють у просвіче­них лю­дей весілля. Ні од­ним сло­вом, ні од­ним нез­ви­чай­ним вчин­ком во­на не скомп­роміту­ва­ла се­бе в домі, де бу­ли за­ве­дені євро­пей­ські зви­чаї. Ук­раїнська жен­щи­на, навіть сільська, має свою при­род­же­ну впо­до­бу, при­род­же­не ро­зуміння делікат­но­го об­ходіння з людьми і ніко­ли не по­ве­де се­бе тривіально між па­на­ми. Леміщисі бу­ло бай­дужісінько, що цілий вечір ніхто до неї не про­мо­вив сло­ва, не ди­вив­ся на неї, не сів по­руч з нею. По­руч з своїм ста­рим во­ни про­сиділи цілий вечір ос­то­ронь і тільки роз­див­ля­лись на літа­ючі в тан­цях па­ри. Їх прос­тий убір ле­жав на їх ніби пе­чат­тю Каїно­вою, хоч ва весіллі бу­ло ба­га­то їм знай­омих панків, уряд­ників, синів де­яких міських міщан, та­ких прос­тих, як і Лемішка. Бу­ли навіть такі пан­ки, котрі сто­яли ви­ще за Лемішку тільки євро­пей­ською оде­жею, трош­ки тільки письменні, лед­ве вміючі чи­та­ти й пи­са­ти. Але во­ни го­во­ри­ли мос­ковською або польською мо­вою і вже гну­ли кир­пу, цу­ра­лись своїх батьків, котрі не зна­ли іншої мо­ви, окрім своєї ук­раїнської: і во­ни вже со­ро­ми­лись при лю­дях сісти з ни­ми по­руч, роз­мов­ля­ти з ни­ми поп­рос­ту, підніма­ли їх на глум.

    Гарно обс­та­ви­ла Зо­ся свою кімна­ту в домі своїх но­вих батьків! Зда­ва­лось, що Євро­па сіла в сусідах у Лемішок, при­ту­ли­лась до ста­ро­давньої їх ха­ти! На всіх трьох вікнах своєї кімна­ти во­на почіпля­ла завіси, пле­тені з тон­ких білих ни­ток. То був по­да­ру­нок стар­ших сес­тер. Ліжко бу­ло зас­те­ле­не чер­во­ним шов­ко­вим ук­ри­ва­лом. Над ліжком висів ки­лим фаб­рицької ро­бо­ти, з квітка­ми, ба­га­то ближ­чи­ми до на­ту­ри, ніж той ки­лим, що висів над ліжком в Лемішки. Ко­ло сто­ла, зас­те­ле­но­го чер­во­ною вов­ня­ною з ки­ти­ця­ми ска­тер­тею, сто­яло чи­ма­ле крісло, з ви­со­кою й ши­ро­кою спин­кою, об­би­те ма­ли­но­вою ма­терією. На столі сто­яло дзер­ка­ло на то­че­них ніжках, весільний по­да­ру­нок Якимів. На вікнах сто­яли ва­зо­ни. Під стіною лисніла політу­рою но­ва ша­фа… Ха­ти­на ма­ла зовсім євро­пей­ський виг­ляд…

    Швидко євро­пей­ський вплив по­ка­зав­ся на всьому по­буті ста­росвітсько­го до­му. В світлиці в Лемішки стіл сто­яв вже не в кут­ку під об­ра­за­ми, а опи­нив­ся пе­ред ка­на­пою. Пе­редніше всі об­ра­зи бу­ли стов­пи­лись в один ку­ток під сте­лю на по­куті і в чо­ти­ри ря­ди вкри­ва­ли дві стіни, ближчі до по­ку­тя. Зо­ся зос­та­ви­ла в кут­ку зо три об­ра­зи, а другі кар­ти­ни по­розвішу­ва­ла си­мет­рич­но й гар­ненько по три, по чо­ти­ри скрізь по стінах, на панський лад. За обідом по­ча­ли з'явля­тись на столі де­які нові пот­ра­ви, пе­че­ня, пун­ди­ки. Зо­ся навіть вмо­ви­ла ста­ру Леміщи­ху надіти на го­ло­ву чіпок з біли­ми обор­ка­ми, сту­лив­ши йо­го як мож­на ближ­че до фор­ми хуст­ки.

    Одначе Зо­ся у всьому бу­ла покірна в новій сім'ї, змов­чу­ва­ла, нічо­го не ви­ма­га­ла, го­ди­ла ста­ро­му свек­рові і оче­ви­дяч­ки сил­ку­ва­лась пос­те­рег­ти зви­чаї й но­ро­ви ста­рих, приз­ви­чаїтись до їх собі і не йти на­пе­рекір їм. Ха­зяй­ст­во Лемішок бу­ло без міри більше, ніж у ста­но­во­го, де Зо­ся ще й звик­ла на все го­то­ве. Ко­мо­ри й хиж­ки, льох - бу­ли тут ба­га­то повніші вся­ко­го доб­ра; то­ва­ру й птиці бу­ло ба­га­то більше! Зо­ся нічо­го не тя­ми­ла в ха­зяй­стві і навіть про­си­ла свою свек­ру­ху вчи­ти її й по­ка­зу­ва­ти, що до чо­го сто­сується. Од­на­че Зо­ся, луч­че од своєї свек­ру­хи, вміла з прос­тих при­пасів, що ку­па­ми ле­жа­ли в ко­мо­рах, зго­ту­ва­ти щось смач­не й доб­ре. Леміщи­ха на все місто хва­ли­лась своєю невісткою.

    Освоївшись, огов­тав­шись в новій гос­поді, в новій сім'ї, Зо­ся по­ча­ла пос­те­ре­га­ти вда­чу й но­ро­ви своїх но­вих ро­дичів. Во­на ба­чи­ла, що Леміщи­ха хва­литься нею пе­ред гістьми, по­ва­жає її за панст­во, за кра­су, за ро­зум й просвіту, навіть лад­на їй слу­жи­ти й го­ди­ти, як ко­ханій жінці сво­го си­на. Зо­ся го­во­ри­ла з нею завж­ди по-польській.

    Зате ж во­на страх як бо­яла­ся Лемішки! і не зна­ла, з яко­го бо­ку підсту­пи­ти до йо­го. На­суп­лені бро­ви, гострі, чорні очі, твер­дий пог­ляд, товс­тий го­лос, - все те об­си­па­ло її спи­ну дри­жа­ка­ми. Ро­зум­на і кмітли­ва, ціка­во на­зи­ра­ючи над усім, Зо­ся доб­ре кміти­ла і за­раз пос­те­рег­ла, що Лемішка її не лю­бить, хоч і жа­лує її. Зо­ся по­ча­ла го­во­ри­ти з ним по-ве­ли­ко­руській. Лемішка хотів і собі за­ки­да­ти по-мос­ковській, роз­мов­ля­ючи з нею, але за­мо­лов та­ку нісенітни­цю, що тільки сам мах­нув ру­кою, а в хаті усі за­ре­го­та­лись. Од то­го ча­су він го­во­рив до неї по-українській. Зо­ся втра­ти­ла надію ма­ти вплив на та­ко­го «гай­да­ма­ку», як во­на ниш­ком в думці зва­ла сво­го свек­ра, од­ни­ку­ва­ла, навіть втіка­ла од йо­го, лед­ве ви­си­жу­ва­ла з ним за обідом.

    Зате ж у своїй кімнаті во­на бу­ла всьому гос­по­ди­ня. Пам'ята­ючи сло­ва сво­го та­та про ук­раїнців письмен­них і вче­них, по­мос­ка­ле­них шко­лою, во­на щод­ня пе­ресвідчу­ва­лась у їх правді, що­раз більше пос­те­ре­га­ючи вда­чу сво­го чо­ловіка. Своїм гост­рим ро­зу­мом во­на швид­ко пос­те­рег­ла, що ук­раїнець, вче­ний на чу­жо­му грунті, чу­жою мо­вою, не має жад­но­го міцно­го грун­ту під своїми но­га­ми і схи­ляється ту­ди, ку­ди повіє дуж­чий вітер. Свою лю­бов, йо­го лю­бов до се­бе, во­на вва­жа­ла як ве­ли­ку си­лу. Од­на­че хотіла ще вивіри­ти прав­ду своєї дум­ки.

Пошук на сайті: