Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 35)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4065
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4457
    І знов по­ча­лись пісні з му­зи­ка­ми, тільки вже де­які го­ло­си ду­же хрипіли й різни­ли. Суд­дя з якимсь сто­ло­на­чальни­ком ду­хов­но­го прав­лен­ня ви­ли вже навіть вов­чи­ми го­ло­са­ми і, поб­рав­шись у бо­ки, при­танцьову­ва­ли до дам. Пан­ни по­ча­ли вже од­хи­ля­тись набік. Сто­ло­на­чальник, з доб­ро­го ди­ва, розігнав­ся і плиг­нув че­рез ба­гат­тя; суд­дя по­летів за ним. Яким ско­чив слідком за суд­дею, а там далі зго­дом по­ча­ли пли­га­ти па­ничі. Всі ре­го­та­лись, а пан­ни втіка­ли і сіда­ли на по­воз­ки з по­зап­ря­га­ни­ми кіньми. Пішла по ру­ках ос­тан­ня чар­ка і ос­тан­ня пісня: «Час до­до­му, час!» В ос­танній раз во­на роз­ляг­ла­ся лу­ною по сон­них го­рах. Най­ми­ти за­га­си­ли ба­гат­тя. Ма­тері по­нес­ли й по­ве­ли за ру­ки сон­них дітей до по­во­зок. Увесь поїзд ру­шив у до­ро­гу, а по­за­ду зос­та­ла­ся ти­ха до­ли­на, за­ли­та мерт­вим світом міся­ця. Одні ду­би, та ли­пи, та яс­ний місяць тільки ди­ви­лись на місце шум­ли­вої гу­лян­ки го­ро­дян. Зо­ся цілу до­ро­гу зга­ду­ва­ла про танці Яки­ма й Та­ра­са і ди­ву­ва­лась, де наб­ра­лось стільки жва­вості, сприт­ності в то­му не­по­вер­тай­лові та неп­ро­вор­но­му Та­ра­сові!..

    - Чи на­дов­го ж оце ста­не тобі, Зо­сю, цієї гу­лян­ки? - опи­тав Яким жінки в жар­ти.

    Та на­да­рем­но пи­тав її чо­ловік. Зосі вже бу­ло не до гу­лян­ки. Леміщи­ха ла­го­ди­ла все до ро­ди­ва. Ба­ба по­ви­ту­ха вже дню­ва­ла й но­чу­ва­ла в Лемішок.

    

IX

    

    Другий день од­на­че був не та­кий ве­се­лий для Зосі. Коні бу­ли взяті без зго­ди ста­ро­го Лемішки, кот­рий на той час хо­див десь до сусіди.

    - Де це коні? - пи­тав Лемішка у най­мич­ки, заг­ля­нув­ши в ста­ню.

    - Там де й па­ни, - од­ка­за­ла про­вор­на най­мич­ка.

    - А па­ни де ділись?

    - Поїхали в гай гу­ля­ти, на якусь маївку, чи що.

    Лемішка ви­ла­яв жінку, а на дру­гий день при­че­пив­ся й до Зосі, на кот­ру він був вже дав­но сер­ди­тий.

    Зося в сльози, а ста­ра Леміщи­ха й собі. Лемішка вий­шов в сіни і тільки две­ри­ма гурк­нув. Од то­го ча­су Лемішка не хо­вав­ся з своєю неп­ри­хильністю до невістки, а невістка по­ча­ла навіть зне­ва­жа­ти свек­ра і, ма­ючи ве­ли­ку надію на Леміщи­ху й на Яки­ма, по­ча­ла ве­ре­ду­ва­ти та тро­хи ко­вер­зу­ва­ти.

    - Знаєш що, Яки­ме? Всі наші знай­омі ма­ють гар­ненькі по­воз­ки і добрі ко­ни­ки. Купім і ми не­ве­лич­кий доб­рий візок і од­но­го доб­ро­го ко­ни­ка, а то мені со­ром їзди­ти на та­ко­му возі.

    - А де ж ми на­бе­ре­мо гро­шей?

    - Я не­дав­но ба­чи­ла, як та­то од­чи­няв скри­ню і лічив гроші. Са­мих бу­ма­жок пре­ве­ли­ка ку­па, а з срібни­ми кар­бо­ван­ця­ми чи червінця­ми ли­бонь кільки тор­би­нок сто­яло в ку­точ­ку. Поп­ро­си­мо ма­му, а ма­ма поп­ро­сить та­та. Або купім за свої гроші візок, а та­то вже при­ку­пить й прип­ря­же до на­шо­го візка доб­ро­го ко­ни­ка.

    Як ра­ди­лись, так і зро­би­ли, пе­редніше спи­тав­ши ма­тері.

    Купили во­ни візок, а батько… все-та­ки батько своїм дітям, - му­сив ку­пи­ти доб­ро­го ко­ня, «для унуч­ка», як він ка­зав, хоч пе­редніше і про­чи­тав доб­ру мо­лит­ву та ви­ва­рив во­ду і жінці, і Яки­мові, і невістці.

    Почав си­нок Якимів підрос­та­ти, по­ча­ла Зо­ся знов до се­бе гос­тей зак­ли­ка­ти сли­ве кож­но­го дня. Най­мич­ка тільки те й ро­би­ла, що по­ра­лась ко­ло їх, гріла са­мо­вар, біга­ла в крам­ниці по ла­сощі та ва­ри­ла ве­че­рю. Са­ма Леміщи­ха, люб­ля­чи без міри і без тя­ми свою невісточ­ку, ча­сом слу­жи­ла їй, як най­мич­ка: гла­ди­ла сукні, спідниці, ва­ри­ла ко­фе, ста­ви­ла са­мо­вар, го­ту­ва­ла гос­тям ве­че­рю. Вся та біга­ни­на й веш­тан­ня сер­ди­ло ста­ро­го Лемішку. Ча­сом зу­мис­не він од­си­лав най­мич­ку будлі-ку­ди по ха­зяй­ст­ву, і гості Зо­сині ча­сом пи­ли ду­же пізно чай. Зо­ся зна­ла те і ниш­ком ла­яла ста­ро­го батька.

    Мала ди­ти­на не да­ва­ла Зосі вночі спо­кою і ча­сом роз­хо­жу­ва­лась са­ме при гос­тях. Яким і Зо­ся по­ча­ли про­ха­ти в батька да­ти їм свою кімна­ту. Для однієї тільки ди­ти­ни зго­див­ся ста­рий пе­ре­нес­ти своє ліжко з то­го місця, де во­но сто­яло ще од весілля, хоч і важ­ко йо­му ста­ло, як ру­ши­ли з місця йо­го, ста­ро­го. Лемішка по­лю­бив унуч­ка, як дру­го­го рідно­го си­на. Ча­сом бу­ло вночі зап­ла­че ди­ти­на. Всі сплять, як по­биті. Ніхто не вста­не по­ко­ли­ха­ти ди­ти­ни. Один батько за­раз по­чує, чов­гає ста­ри­ми, але міцни­ми но­га­ми до ко­лис­ки і при світі міся­ця дов­го гой­дає ко­лис­кою за по­чеп­ку й уко­лош­кає ма­ло­го плаксія. І не раз Леміщи­ха, про­ки­да­ючись, ба­чи­ла йо­го ста­ре, су­во­ре ли­це, си­ву го­ло­ву, обер­не­ну до ди­тя­ти, як во­но вже мов­ча­ло і спа­ло ти­хим сном. І не раз бу­ло, як розп­ла­четься ди­ти­на, ста­рий при­хо­див і своїми міцни­ми ру­ка­ми, що вдер­жа­ли б за ву­ха вед­ме­дя, ти­хе­сенько брав ди­ти­ну на ру­ки, ніс у світли­цю, хо­див по хаті, ста­вав пе­ред об­ра­за­ми, бу­бо­ня­чи мо­лит­ву, при­но­сив вже сон­ну ди­ти­ну і, пе­рех­рес­тив­ши, клав ти­хо в ко­лис­ку. Ста­ра нянька го­во­ри­ла, що він уміє за­мов­ля­ти ті уро­ки, що нас­лані на ди­ти­ну ли­хи­ми людьми…

    Зося звеліла пе­ре­нес­ти своє ліжко в кімна­ту ста­рих, а свою кімна­ту пе­ре­ро­би­ла на світли­цю, ку­пи­ла но­ву ка­на­пу, об­би­ту чер­во­ною ма­терією, розс­та­ви­ла шість но­вих гар­них стільців, прос­те­ли­ла ки­лим під ка­на­пою і під сто­лом. Ма­ти, по­тай од батька, дос­та­ча­ла їй гро­шей, що за­роб­ля­ла за ого­ро­ди­ну. Час од ча­су Зо­ся ста­ла ве­селіша і якось бадьорніша, знов скли­ка­ла мо­ло­дих гос­тей у свою світли­цю; час од ча­су вва­жа­ла во­на, що її дум­ка справд­жується, що її ха­зяй­ну­ван­ня шир­шає в оселі ста­ро­го Лемішки. Всім за­без­пе­че­на, во­на цілі дні й ве­чо­ри сиділа в своїй світлиці, ви­ши­ва­ла на п'яльцях га­ру­сом квітки, пле­ла з ни­ток ска­тер­ки, завіси до вікон, до две­рей, до своєї пос­телі…

    - Ви б, невісточ­ко, взя­ли ключі та пішли б з най­мич­кою до ко­мо­ри. Над­ворі не­го­да, а ви не вва­жаєте на те, що ста­ра ма­ти му­сить усю­ди веш­та­тись та біга­ти по грязі. У вас ніжки мо­лоді, а ви все си­ди­те та швид­ко всі ха­ти зас­нуєте оти­ми сітка­ми, ніко­му не потрібни­ми!

    Так гри­мав ста­рий батько на Зо­сю. Зо­ся ки­да­ла свої п'яльця, вби­ра­ла­ся в теп­лу удя­ган­ку і му­си­ла йти з клю­ча­ми до ко­мо­ри ви­да­ва­ти харч на обід, прок­ли­на­ючи те прос­те, гру­бе сільське гос­по­дарст­во і ста­ро­го Лемішку. Най­мич­ка на­би­ра­ла пшо­на, солі, бо­рош­на, на­би­ра­ла ба­га­то зай­во­го і по­ча­ла крас­ти, а Зо­ся навіть не ба­чи­ла, що бра­ла най­мич­ка, і з не­терп­ляч­кою ди­ви­лась на да­ле­кий гай, сто­ячи на две­рях ко­мо­ри. Тра­пи­лось так, що один най­мит виніс з ко­мо­ри па­ру чобіт за­раз-та­ки слідком за Зо­сею. Лемішка знай­шов ті чо­бо­ти і прог­нав най­ми­та. Зосі не ска­зав ні сло­ва, але од то­го ча­су Зо­ся не хо­ди­ла більше до ко­мо­ри з клю­ча­ми…

    Почала Зо­ся ве­ре­ду­ва­ти так, що ні ма­ти, ні Яким не вміли їй нічим до­го­ди­ти. То стра­ва бу­ла ду­же прос­та, то пе­че­ня пе­рес­ма­же­на, то хліб пе­ре­пе­че­ний або з за­кальцем, то нет­рив­на й нес­мач­на стра­ва, то най­мич­ка не слу­ха­ла її! Батько все чув і терпів.

    Надходив день Зо­си­них іме­нин. Лемішка не мав зви­чаю справ­ля­ти щось їй на іме­ни­ни, бо та­кий зви­чай не по­во­диться між прос­ти­ми людьми. Зо­ся зна­ла, що в йо­го є ба­га­то гро­шей, і бу­ла ду­же зла, що све­кор ніко­ли не ку­пу­вав їй гос­тинців.

    - Якимцю! я хо­чу спра­ви­ти собі сук­ню на свої іме­ни­ни. По­зав­чо­ра на­ша каз­на­чей­ша в гос­тях у про­тоєрея роз­пус­ти­ла свою но­ву шов­ко­ву сук­ню і, хо­дя­чи по хаті, надісь, зу­мис­не вертіла своїм дов­гим хвос­том пе­ре­до мною. Сук­ня, прав­да, й до­ро­га, але ко­ли б ти знав, як во­на по­га­но зроб­ле­на, який прос­тий, му­жи­чий кольор ма­терії! Я їй до­ка­жу, що во­на з своїм сма­ком нічо­го не вар­та пе­ре­до мною. Справ­лю я собі сук­ню та­ку, яку я ба­чи­ла в те­атрі, в опері, на при­ма­донні: всю чор­ну, з міцно­го шов­ку, а на бо­ках пов­ки­даю яс­но­зе­лені ши­рокі клин­ки аж до до­лу. По­пу­щу я шлейф ряс­ний та дов­гий, на пів-арши­на дов­ший, як у неї.

    - Серце Зо­сю! я гро­шей не маю.

    - Я на­бор візьму, а батько не­хай зап­ла­тить. Не збідніє, од­на­че гро­шей має ду­же ба­га­то! Ніко­ли пак не ку­пить гос­тин­ця ані на сміх!

    - А як ча­сом не зап­ла­тить?

    - То зап­ла­тить часть ма­ма, а часть - ми самі. А я на­тяк­ну: на­ря­жу­ся і… по­дя­кую тат­ка за гос­ти­нець… Не­хай-та­ки знає честь!

    - Серце Зо­сю, не дра­туй ти батька! Він чо­ловік доб­рий, але прос­тий і кру­тий.

    - І я кру­та, та ще й не прос­та: бу­де­мо пе­ре­ва­жу­ва­тись.

    - Я те­бе про­шу, Зо­сю… Батько дає нам ха­ту й слу­гу.

    - Нехай схо­вається з та­кою слу­гою, що со­ром у ха­ту пус­ка­ти.

    Прийшли іме­ни­ни. Наз­би­ра­ло­ся гос­тей пов­на світли­ця. Най­мич­ки гріли са­мо­вар за са­мо­ва­ром, го­ту­ва­ли ве­че­рю до півночі. Вже проспіва­ли другі півні. Гості не да­ва­ли спа­ти Лемішці. Че­рез двоє две­рей Лемішка чув, як гра­ла гіта­ра, а най­мич­ки веш­та­лись, ри­па­лись та все біга­ли че­рез сіни. Вже ми­ну­ла північ; Лемішка пе­ре­ки­дав­ся з бо­ку на бік, а му­зи­ки й танці не пе­рес­та­ва­ли; світло горіло в пе­карні і в Зо­синій світлиці.

Пошук на сайті: