Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 37)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4044
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4436

    - Йди шу­кай за­раз квар­ти­ри, бо я тут за­ги­ну, за­на­па­щусь, вмру до завтрього!

    - Годі, Зо­сю! Годі пла­ка­ти! Не муч ме­не, бо­га ра­ди! Піду за­раз квар­ти­ру знай­ду, тільки пе­рес­тань.

    Яким ухо­пив шап­ку і вибіг з ха­ти.

    - Найми вже їй там на кільки тижнів квар­ти­ру, - ска­зав йо­му на ву­хо батько. - Не­хай спро­бує жи­ти за свої гроші й по­куш­тує сво­го хліба: не­хай спо­ку­тує свою оп­риш­ку­ватість та не­по­мир­ливість.

    Невеличка квар­ти­ра бу­ла най­ня­та то­го ж ве­чо­ра в од­но­му жидівсько­му до­мові, навіть на першій ву­лиці в місті. На дру­гий-та­ки день Зо­ся з Яки­мом пе­реб­ра­лись на но­ву квар­ти­ру, най­ня­ли свою най­мич­ку, а ма­ти, по­тай од Лемішки, да­ла їм ку­хо­варське зна­ряд­дя і тро­хи сто­ло­во­го по­су­ду, бо Зо­ся од сво­го батька не при­вез­ла-та­ки нічогісінько.

    Нова квар­ти­ра бу­ла ба­га­то по­ган­ша, ніж батьківська кімна­та, но­ва, світла, простірна, з світли­ми вікна­ми в зе­ле­ний сад.

    З не­ве­лич­кої світлиці з пог­ну­тим по­мос­том двоє вікон ви­хо­ди­ло на ву­ли­цю, а ма­ле­сенька кімнат­ка і пе­кар­ня бу­ли од по­га­но­го, жидівсько­го дво­ру. Зо­ся, смут­на, як був смут­ний до­що­вий тоді день, сиділа в кімнаті і, зас­му­че­на, ди­ви­лась у вікно. Цілий двір був за­ли­тий гря­зю­кою, кот­ру помісив то­вар та ко­зи своїми но­га­ми. В тих бо­ло­тя­них ба­ка­ях та ям­ках сто­яла во­да, як стоїть мед в щільни­ках. Попід са­мим вікном за­ма­за­на, обстрьопа­на жидівська най­мич­ка нес­ла це­бер по­мий і ви­вер­ну­ла йо­го прос­то се­ред дво­ру. Тричі пе­ред її очи­ма чо­гось про­май­нув жи­док, на кот­ро­му кап­тан був сту­ле­ний ніби з самісіньких ганчірок, а на всю спи­ну бу­ла дірка, так що вид­ко бу­ло йо­го чор­ну со­роч­ку. Третій вже раз він ніс попід її вікном якусь пас­куд­ну ри­ноч­ку, в котрій бов­та­лась якась юш­ка, не­чис­та, як по­миї, з пок­ри­ше­ною па­ля­ни­цею. Кож­ний раз Зо­ся іздри­га­лась уся, як тільки по­вер­та­ла очі на ту ри­ноч­ку, на за­мур­за­но­го, зас­мальцьова­но­го жид­ка. В при­да­чу до всього прий­шла ко­ро­ва, ста­ла про­ти вікна, обер­ну­ла до Зосі свою ро­га­ту і ву­ха­ту го­ло­ву і витріщи­ла на неї свої дурні очи­ща.

    Зося зап­ла­ка­ла не­са­мохіть.

    - Дивись! що то? - про­мо­ви­ла во­на до Яки­ма з сер­цем.

    - Що? ко­ро­ва! Хіба ж не ба­чиш? - од­ка­зав він зне­хо­тя.

    Корова навіщось лиз­ну­ла дов­гим, шерст­ким язи­ком по склі.

    - А то що? - по­ка­за­ла Зо­ся пальцем, пла­чу­чи.

    - Шибку ли­же навіщось: пев­но, хо­че пи­ти.

    - Шибку ли­же!.. - пе­рек­ри­ви­ла йо­го Зо­ся. - А по­ди­вись, що там на дворі?

    - Грязь! що ж більше? Сльота!

    Саме тоді прой­шов той са­мий за­мур­за­ний жи­док з по­рожньою ри­ноч­кою. Зо­ся крик­ну­ла на жид­ка, зас­ту­кав­ши в вікно:

    - Як ти мені ще раз прой­деш ко­ло вікна, то я те­бе повішу!

    Жидок зля­кав­ся, аж жах­нувсь, і ки­нувсь навтіка­ча. По­ча­ло су­теніти. Зо­ся звеліла засвіти­ти свічку і по­да­ти са­мо­вар. Най­мич­ка по­да­ла лой­ову свічку, та­ку смер­дю­чу, що не мож­на бу­ло сидіти близько ко­ло сто­лу. Кра­щих свічок не бу­ло за віщо ку­пу­ва­ти. Са­ха­ру в са­хар­ниці теж не бу­ло. Зо­ся сіла і зас­му­ти­лась.

    - Якиме! пош­ли за са­ха­ром.

    - Грошей не­ма. Хіба пос­ла­ти до батька - по­зи­чи­ти?..

    - Лучче не пи­ти­му до смерті чаю, ніж маю по­зи­ча­ти в тво­го батька.

    - Про ме­не, як хо­чеш! - од­ка­зав Яким.

    Зося пла­ка­ла. Не­яс­но сліпа­ла свічка; по­но­ча бу­ло в хаті. Неп­ривітно ди­ви­лись стіни, вікна. В скрині бу­ло по­рожньо; гроші бу­ли пот­ра­чені, бо му­сив Яким зап­ла­ти­ти за жит­ло за три місяці впе­ред, а то б не пус­тив жид на квар­ти­ру. Та й гро­шей бу­ло об­маль.

    - Зосю! вер­тай­мось до батька. Ба­чиш, яке на­ше жит­тя! - ска­зав Яким.

    - Лучче отут за­ги­ну, ніж маю пе­реп­ро­шу­ва­ти тво­го батька, - од­ка­за­ла Зо­ся.

    Коли це рип­ну­ли двері. В ха­ту ввійшла Леміщи­ха і по­ча­ла розв'язу­ва­ти ве­ли­ку хуст­ку. Ви­тяг­ла во­на звідтіль чай, ве­ли­кий шма­ток са­ха­ру, ве­ли­ку свіжу пух­ку па­ля­ни­цю, де­ся­ток здо­ро­вих яб­лук, розікла­ла всі ті гос­тинці на столі, потім пос­та­ви­ла на вікно гле­чик свіжо­го мо­ло­ка; з дру­гої хуст­ки ви­тяг­ла чи­ма­лий шма­ток си­ра, гор­щик свіжо­го мас­ла… Як доб­рий геній, во­на при­нес­ла це все від щи­ро­го, люб­ля­чо­го ма­те­ринсько­го сер­ця, тиш­ком-ниш­ком, щоб ста­рий про те не відав. Швид­ко за­кипів са­мо­вар. Зо­ся сиділа за сто­лом, на­ли­ва­ла чай, тіши­ла очі вся­ким доб­ром і поцілу­ва­ла в ру­ку Ули­ту Си­дорівну за те, що во­на од­на лю­би­ла, й пес­ти­ла, й жа­лу­ва­ла її, як рідна ма­ти. На про­щан­ня Ули­та Си­дорівна обіця­ла зап­ла­ти­ти жи­дові, ниш­ком од ста­ро­го, кільки де­сятків кар­бо­ванців за до­ро­гу Зо­си­ну сук­ню, наб­ра­ту набір, щоб тільки жи­ди не чіпля­лись до неї і не ро­би­ли їй со­ро­му.

    Так жи­ли Лемішковські дов­генько на новій квар­тирі. - Зо­ся ні ра­зу не бу­ла в свек­ра, не ду­ма­ла йо­го пе­реп­ро­шу­ва­ти та про­си­ти ви­ба­чен­ня, а ста­рий Лемішка теж не лю­бив кла­ня­тись ніко­му. Зо­ся нес­ла­ся вго­ру своїми панст­вом та шля­хетст­вом; Лемішка був гор­дий своїми літа­ми, си­вою го­ло­вою, ха­зяй­ст­вом і своїми грішми.

    - Не я ви­га­няв невістку з си­ном, не я бу­ду їх й про­си­ти. Вгод­но - не­хай жи­вуть, а не­упо­доб­но - про ме­не, як зна­ють, - час­то го­во­рив Лемішка сусідам.

    Такі бу­ли йо­го сло­ва, та не та­ка бу­ла дум­ка в душі… Зо­ся одібра­ла в йо­го си­на й унуч­ка.

    Настала вес­на. Зо­ся не при­хо­ди­ла до ста­рих. По­ча­ло­ся літо, кімна­та Зо­си­на пус­ту­ва­ла. Сум­но й ти­хо ста­ло в Лемішки в домі після шум­ли­во­го, ве­се­ло­го жит­тя мо­ло­дої сім'ї. Не го­моніли жваві гості в кімна­тах в мо­ло­дих до півночі, не пла­ка­ла ди­ти­на, не веш­та­лись слу­ги до світу й до біло­го дня. Спокійно ше­потів мо­лит­ву Тро­хим пе­ред об­ра­за­ми; мир­но­та бу­ла в йо­го гос­поді, та старі по­чу­ва­ли, що то був спокій близької смерті, близько­го вічно­го спо­кою. Після гар­ми­де­ру, після веш­тан­ня, кімна­ти зда­ва­лись над­то вже прос­тор­ни­ми і на­че сто­яли пуст­ка­ми. В житті дітей старі на­че вдру­ге пе­ре­жи­ва­ли своє влас­не жит­тя. Ма­ленько­го унуч­ка во­ни лю­би­ли, як сво­го си­на Яки­ма. Гар­ми­дер, рух, гомін, ди­тя­чий плач в мо­лодій сім'ї - все те на­га­ду­ва­ло ста­рим про людське жи­вот­тя, завісою зас­ло­ня­ло од їх дум­ку про смерть. Те­пер же, се­ред мерт­во­го спо­кою та тиші, ста­рий Лемішка став віч-у-віч з своєю дум­кою про до­мо­ви­ну.

    Одного ран­ку Тро­хим ус­тав з ліжка, і но­ги в йо­го за­то­чи­лись так, що він му­сив при­ту­ли­тись до стіни.

    - Що це з то­бою? - спи­та­ла Ули­та.

    - І сам не знаю! вчо­ра горілки я і в рот не брав.

    Трохимів го­лос став слабкіший і тихіший уд­воє і тро­хи тру­сивсь.

    - Чи не сла­бий ча­сом ти? - пи­та­ла жінка.

    - Ні, в ме­не ніщо не бо­лить, - од­ка­зав ще тихіше Лемішка. - То вже, пев­но, при­хо­дить мій час… Ста­рий я став. От що! Смерть моя близько.

    Лемішка присів на ліжку і схи­лив го­ло­ву. Го­ло­ва в йо­го тро­хи за­мо­ро­чи­лась.

    - Пошли ли­шень та­ки за­раз за свя­ще­ни­ком та за Яки­мом, - про­мо­вив ще тихіше Тро­хим.

    Улита пос­ла­ла най­ми­та за свя­ще­ни­ком і за си­ном, а са­ма пла­ка­ла. Лемішка нез­ду­жав тільки раз на віку, на трид­цять п'ято­му році сво­го жит­тя. Слабість йо­го ду­же вра­зи­ла її сер­це.

    А тим­ча­сом, по­ки прий­шов свя­ще­ник і син, Лемішка вже хо­див по дворі, як і пе­редніше. Тільки міцний йо­го го­лос став ба­га­то слабіший і тихіший та но­ги об­важніли.

    - Висповідайте ме­не, па­нот­че. Здається, мені час зби­ра­тись у да­ле­ку до­ро­гу.

    Священик вис­повідав йо­го й зап­ри­час­тив. Тро­хим вий­шов у світли­цю спокійніший і бадьорніший. На серці йо­му ста­ло оче­ви­дяч­ки лег­ше. Ули­та по­да­ла за­кус­ку, пляш­ку горілки, пляш­ку на­лив­ки. Всі сіли за стіл, ви­пи­ли по чарці. Свя­ще­ник і Яким по­ча­ли зви­чай­ну де­яку роз­мо­ву і сил­ку­ва­лись зас­по­коїти ста­ро­го. Швид­ко й сам Лемішка, ви­пив­ши чар­ку, по­чав ти­хим го­ло­сом роз­мов­ля­ти. Тільки він од­ра­зу спав з ли­ця, що­ки осу­ну­лись ниж­че, два зморш­ки на що­ках ста­ли глибші, очі по­тяг­ло тро­хи під бро­ви, ру­ки по­ча­ли тру­си­тись.

    Улита Си­дорівна поп­ро­си­ла свя­ще­ни­ка зос­та­тись на обід; Лемішка за обідом їв ма­ло, од­на­че підкріпив­ся і по­ве­селішав. Всі сил­ку­ва­лись йо­го втіша­ти, роз­ва­жа­ти, роз­ка­зу­ва­ли про де­яких ста­рих дов­говічних лю­дей, відхи­ля­ли дум­ки од смерті. Швид­ко потім всі вий­шли з ха­ти і посіда­ли під причілком, кот­рий вис­ту­пав у са­док. Ха­зяй­ка ви­нес­ла пляш­ку з вишнівкою. Дов­генько во­ни сиділи, ви­пи­ва­ли по чарці й ба­ла­ка­ли. Яс­ний день, го­ди­на, здо­ро­ве повітря, зе­ле­ний са­док - все те на­во­ди­ло на ду­шу спокійні, нес­мутні дум­ки.

    Священик пішов до­до­му. Лемішка за­ба­жав по­ди­ви­тись на сво­го унуч­ка, од­на­че не зга­дав про Зо­сю ні од­ним сло­веч­ком. Са­ма Леміщи­ха шви­денько побігла за ди­ти­ною. Лемішка пішов по са­ду, а Яким сидів на призьбі, не зво­дя­чи з йо­го очей.

Пошук на сайті: