Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 42)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4055
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4444
    Минулись свят­ки, по­ча­ли­ся будні. Ста­ра ма­ти не цу­ра­лась ро­бо­ти по-давньому: во­на туп­ця­ла і ко­ло ха­зяй­ст­ва, і по дворі, хо­ди­ла до мли­на, роз­си­ла­ла на про­даж бо­рош­но. Ха­зяй­ст­во ще дер­жа­лось її ста­рою го­ло­вою, бо невістка паніла, син все сидів в кан­це­лярії, а вер­нув­шись до­до­му, ля­гав по обіді спа­ти і потім вве­чері завж­ди сли­ве грав з уряд­ни­ка­ми в кар­ти.

    А тим­ча­сом уну­чок по­чав уже ле­пе­та­ти. Перші сло­ва йо­го ди­тя­чої мо­ви бу­ли польські: та­ка бу­ла во­ля йо­го ма­тері. Най­мич­ки му­си­ли хоч не го­во­ри­ти, то при­най­мні за­ки­да­ти по-польській. Нянька не сміла до ди­ти­ни й сло­ва про­мо­ви­ти інак­ше. Сам Яким дав­но вже в своїй сім'ї ба­ла­кав по-польській.

    Забавляючи дов­ги­ми зимніми ве­чо­ра­ми своїх унуків, Ули­та Си­дорівна лю­би­ла ти­хим ста­ре­чим го­ло­сом співа­ти ди­тячі пісні. Діти по­ча­ли пе­рей­ма­ти од неї ті пісні. Зо­ся сер­ди­лась і шеп­ну­ла на ву­хо Яки­мові.

    - Мамо! ви вже старі; чи не гріх же вам співа­ти тих пісень? Не­хай вже дівча­та співа­ють, а то й вам схотілось, - го­во­рив син до ма­тері.

    - Про ме­не, то й не бу­ду: мо­же, й справді гріх! І Ули­та пе­рес­та­ла співа­ти, а Зо­ся не веліла і най­мич­кам співа­ти ук­раїнських пісень, щоб ча­сом діти не по­чу­ли й не вчи­лись по-українсько­му го­во­ри­ти й співа­ти.

    Настала вес­на. Зо­ся по­ча­ла і над­ворі, і в хаті руй­ну­ва­ти все по своїй впо­добі. Під са­мим вікном рос­ли на ма­леньких гря­доч­ках квітки: півонія, півни­ки, лелія; ви­сокі кущі рожі, буз­ку, рай­де­ре­ва по­роз­рос­та­лись до са­мих стін. Од­чи­нив­ши вікно, мож­на бу­ло дос­та­ва­ти ру­кою квітки. Зо­ся звеліла по­ви­ко­пу­ва­ти всі чис­то кущі, всі коріння квіток, звеліла по­ро­би­ти да­ле­ченько в сад­ку кру­жа­ла і ту­ди по­пе­ре­са­жу­ва­ти кущі і коріння. Замість вузісіньких сте­же­чок скрізь по сад­ку розісла­лись ши­рокі доріжки, по­си­лані жов­тим піском. Нев­ва­жа­ючи на гряд­ки, Зо­ся за­че­пи­ла доріжка­ми част­ку ого­ро­да, де Леміщи­ха са­ди­ла ви­сад­ки ци­булі й ка­пус­ти й інші.

    - Ви-бо й справді вже ду­же ши­ро­ко роз­ки­да­ли ті шля­хи по го­роді, - ка­за­ла ма­ти. - Ого­ро­ди­на потрібніша в ха­зяй­стві, ніж ваші ши­рокі стеж­ки. Де ж я те­пер бу­ду са­ди­ти ви­сад­ки?

    - Хіба ж, ма­мо, в нас ма­ло го­ро­да?

    - Та до­волі, хва­ли­ти бо­га, але ж і ти­ми шля­ха­ми не кіньми ж бу­де­мо га­ня­ти! Поп­су­ва­ли мені п'ять най­кра­щих гря­док. І навіщо бу­ло ви­ко­пу­ва­ти й квітки? Я їх са­ди­ла своїми ру­ка­ми, кущі по­роз­рос­та­лись і пре­хо­ро­ше цвіли під вікна­ми! Ні, не­хай-та­ки бу­де по-на­шо­му!

    Коло са­мої ха­ти рос­ли вишні й груші, як зви­чай­но бу­ває ко­ло ста­росвітських домів. Зо­ся звеліла по­ви­ру­бу­ва­ти й по­ви­кор­чо­ву­ва­ти де­ре­во.

    - Це вже ви та­ке ви­га­дуєте, що й ку­пи не дер­житься! - знов сер­ди­лась ма­ти.

    - Коли ж, ма­мо, де­ре­во вікна за­ту­ляє і зовсім сон­це зас­тує! Чи вже ж ви хо­че­те, щоб де­ре­во і в хаті по­рос­ло? Ми жи­ве­мо мов у якихсь пу­щах та нег­рах. Кущі не­за­ба­ром по­рос­туть пе­ред са­ми­ми две­ри­ма.

    - Про ме­не! - мах­ну­ла тільки ру­кою Ули­та Си­дорівна. Най­ми­ти по­ви­кор­чо­ву­ва­ли вишні, що рос­ли тро­хи не під са­ми­ми стіна­ми і пус­ка­ли па­гон­ня аж у призьби, і по­ча­ли ру­ба­ти груші. Груші бу­ли старі, добрі на овощ, ро­дючі. Од­ну гру­шу по­са­див своїми ру­ка­ми небіжчик Лемішка.

    - Якиме! чи ти бо­га не боїшся, що за­га­дав оце збав­ля­ти са­док, не­на­че який­сь ліс! З од­ної груші бе­ре­мо чо­ти­ри мішки груш. Ти по­ша­ну­вав би хоч те де­ре­во, що са­див твій батько, за­раз як ми поб­ра­лись.

    Ніхто не вва­жав на про­хан­ня Леміщи­хи. Дві ве­ли­чезні груші впа­ли на зем­лю. Вий­шла Ули­та з ха­ти, гля­ну­ла на те, тільки ру­ки зня­ла та аж зап­ла­ка­ла. - Бо­дай луч­че б не са­див небіжчик, ко­ли діти так ніве­чать де­ре­во! Швид­ко ха­ту пе­ре­вер­нуть до­го­ри дном, - про­мо­ви­ла во­на.

    Од коріння ста­рої груші, що по­са­див небіжчик Лемішка, зійшли дві мо­ло­денькі груш­ки. Ули­та Си­дорівна звеліла їх ви­ко­па­ти і са­ма по­са­ди­ла на мо­гилі чо­ловіка: од­ну в го­ло­вах, а дру­гу в но­гах.

    - Коли по­хо­ва­ють ме­не ко­ло ста­ро­го, то тільки й пам'яті про нас бу­де, що ці дві груші, - бо в на­ших дітей, здається, швид­ко про нас і пам'ять зник­не! - жалілась Ули­та Си­дорівна сусідам. - І те­пе­реньки як гля­ну на ха­ту, на двір, то не пізнаю своєї оселі. Як­би не ба­чи­ла всього, що ро­би­лось та вчи­ня­лось пе­ред моїми очи­ма, то й заб­лу­ди­ла б у своїм дворі і, надісь, ми­ну­ла б свою ха­ту, мов чу­жу…

    І справді, бу­ло труд­но впізна­ти ха­ту ста­ро­го Лемішки се­ред розкішно­го квітни­ка з ши­ро­ки­ми чис­ти­ми стеж­ка­ми, що кру­ти­ли­ся між зе­ле­ним дер­ном.

    Невважаючи на ста­ру матір, на її ста­росвітські зви­чаї, Зо­ся вже по­чу­ва­ла се­бе гос­по­ди­нею в оселі Лемішки, по­ба­чи­ла се­бе на самім бе­резі то­го щас­тя, то­го ба­жан­ня, яко­го мож­на бу­ло до­сяг­ну­ти, жи­ву­чи в не­ве­ли­ко­му місті, се­ред нез­нач­них лю­дей. Її місія, як ко­лись ка­за­ла Лю­ци­на, вже до­хо­ди­ла до кінця. Зос­та­ва­лось те­пер ко­рис­ту­ва­тись усім батько­вим доб­ром та над­бан­ням, жи­ти, як ду­ша за­ба­жає.

    Одного ко­ни­ка й по­во­зоч­ки бу­ло вже Зосі ма­ло. Во­на спра­ви­ла по­воз­ку на ре­со­рах і дер­жа­ла па­ру доб­рих ко­ней, по­го­ни­ча вбра­ла в го­родську че­мер­ку і в ши­ро­ченні ша­ра­ва­ри. Бу­ло про­ле­тить во­на по місті, - всі жи­ди очі по­витріща­ють, всі па­ни за­див­ля­ються. А по­го­нич га­няє коні та ко­тить, аж гря­зю­ка ле­тить на два сажні по обидві бо­ки!

    Насправляла Зо­ся су­конь, яких ні в ко­го не бу­ло на ціле місто, вби­ра­лась, як кук­ла, вичісу­ва­ла ко­си, нак­ру­чу­ва­ла ло­ко­ни по ос­танній моді. Всіх міських дам во­на при­са­ди­ла до са­мої землі, всіх за­ло­ми­ла своєю кра­сою, своїм уб­ран­ням!

    Тимчасом ста­ра Леміщи­ха все кво­ли­лась, та кво­ли­лась, та ко­ро­пи­лясь то на го­ло­ву, то на спи­ну: во­се­ни зляг­ла, а потім швид­ко вмер­ла.

    Пішов Яким до про­тоєрея про­си­ти на по­хо­рон.

    - Як дас­те де­сять кар­бо­ванців, то піду по­хо­ваю ва­шу матір і вип­ро­во­жу аж до са­мої ями, - ска­зав він, при­га­ду­ючи не ду­же давні по­мин­ки по ста­ро­му батькові.

    Яким одлічив де­сять кар­бо­ванців і пок­лав на столі, ди­ву­ючись: ще ніко­ли ду­хо­венст­во не тор­гу­ва­лось ні з ним, ні з йо­го покійним батьком.

    Пішов Яким до ди­яко­на.

    - Як дас­те п'ять кар­бо­ванців, та ще й за­раз, то піду хо­ва­ти ва­шу матір.

    Яким знов зди­ву­вав­ся, од­на­че му­сив ви­тяг­ти з ки­шені і пок­лас­ти на стіл п'ять кар­бо­ванців.

    Тільки що вий­шов він за во­ро­та, стрічає дя­ка.

    - Прийдіть, будьте лас­каві, чи­та­ти псал­тир над матір'ю.

    - Чи з своєю за­кус­кою при­хо­ди­ти? - про­мо­вив дяк, хи­та­ючись на но­гах, - три кар­бо­ванці за псал­тир, а то з місця не ру­шу! - про­мо­вив дяк, лед­ве сто­ячи на но­гах.

    Яким тоді тільки до­га­давсь, що всі злос­ту­ють на йо­го за па­на­хи­ду, ко­ли во­ни пішли од йо­го до­до­му не на­го­до­вані га­разд і не п'яні.

    Один ти­тар ви­дав з церк­ви сук­но й став­ни­ки без гро­шей, звелів кільки раз дзво­ни­ти по душі, - це за то­го ве­ли­ко­го дзво­на, що Лемішка спра­вив у со­бор.

    Вже не сім свя­ще­ників хо­ва­ли Леміщи­ху, як хо­ва­ли ко­лись Лемішку; не всі це­хи нес­ли з усіх цер­ков, - хо­ва­ли Ули­ту Си­дорівну ду­же прос­то: один про­то­поп з ди­яко­ном та з дя­ком. Вже не зби­ра­лись на обід старці з усього міста, з усіх сусідніх сіл, - зійшли­ся тільки ближчі сусіди, з'їха­ли­ся ро­дичі та де­котрі знай­омі небіжки, йду­чи за до­мо­ви­ною, всі мо­ло­диці зга­ду­ва­ли, як ко­лись хо­ва­ли Лемішку, який по­хо­рон, який обід справ­ля­ла ста­ра за йо­го ду­шу; всі го­моніли на невістку, на си­на, що ніби ви­пи­ха­ли з ха­ти матір у до­мо­вині на гро­бо­ви­ще.

    Поховали Ули­ту ко­ло мо­гил­ки покійно­го Лемішки: між ти­ми дво­ма гру­ша­ми, що Ули­та Си­дорівна по­са­ди­ла своїми ру­ка­ми.

    Невеличка куп­ка лю­дей вер­ну­ла­ся на обід до си­на: кільки душ ду­хо­венст­ва, кільки душ ро­дичів та близьких сусід. Як ве­ли­ке ди­во, всі по­ба­чи­ли сльози на очах у Зосі і за­чу­ду­ва­лись. Во­на бу­ла ра­да смерті ста­ро­го тес­тя, але щи­ри­ми слізьми пла­ка­ла за свек­ру­хою.

    - Вона бу­ла мені за рідну матір, - про­мов­ля­ла Зо­ся до гос­тей, - котрі од­на­че їй не ду­же-то йня­ли віри, - во­на ніко­ли не по­ки­да­ла ме­не, жа­лу­ва­ла нас й бу­ла дог­ля­дач­кою на­ших ма­лих дітей, дог­ля­да­ла всього ха­зяй­ст­ва, не вра­зи­ла, не зобіди­ла ме­не ніко­ли й сло­вом!

    Зося го­во­ри­ла од щи­ро­го сер­ця, під впли­вом свіжої втра­ти. Во­на за­бу­ла на той час навіть про міщанський рід небіжки та її прос­то­ту. Во­на доб­ре тя­ми­ла, що втра­ти­ла доб­ру ха­зяй­ку, досвідний гос­по­дарський ро­зум ста­рої лю­ди­ни, по­си­дя­щу жен­щи­ну в хаті і люб­ля­чу матір, на кот­ру мож­на бу­ло у всьому зда­тись і ніко­ли не ка­ятись.

    Обід був чи­ма­лий. Смач­них та трив­них пот­рав бу­ло ба­гацько. Ду­хо­венст­во вий­шло з-за сто­ла не­го­лод­не й на­поєне. Зо­ся звеліла зу­мис­не пос­та­ви­ти пе­ред дя­ком здо­ро­ву пляш­ку горілки. Дяк, як по­ба­чив, так і прос­тяг ру­ки, щоб ніби об­ня­ти її і при­гор­ну­ти до сер­денька; а навпісля мовч­ки на­ли­вав горілку в шклян­ку і так дуд­лив за обідом, що після обіда не зміг до-ла­ду й заспіва­ти «Вічную пам'ять».

Пошук на сайті: