Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 44)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4065
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4457
    Незабаром приїха­ли до їх в гості Лю­ци­на й Ру­зя. Зо­ся спра­ви­ла вечір. Ще зран­ку прибіга­ли уряд­ни­ки з візи­та­ми, а з со­бою при­во­ди­ли юр­бу па­ничів. Яким ду­же зди­ву­вав­ся, що во­ни об­хо­ди­лись з Зо­сею, як із знай­омою…

    Ввечері на бал наїха­ло ба­га­то то­ва­ришів Яки­мо­вих, на­чальників, па­ничів, го­во­рю­чих, ввічли­вих.

    Зося бу­ла і ха­зяй­кою, і ца­ри­цею ба­лу. Од неї не одс­ту­па­ли па­ничі, біга­ли, про­си­ли на танці, ло­ви­ли кож­не її сло­во, слідку­ва­ли очи­ма за нею. Оце бу­ло жит­тя, яко­го ба­жа­ла Зо­ся, про яке во­на ко­лись ма­ри­ла вкупі з сест­ра­ми, яко­го потрібно бу­ло для її ве­се­лої, гу­ля­чої вдачі!

    Вечори з тан­ця­ми йшли за ве­чо­ра­ми. По­пе­ре­ду Зо­ся од­мов­ля­лась тим, що їм тре­ба знай­ти же­нихів для сес­тер. Од­на­че же­ни­хи не трап­ля­лись, і не­за­ба­ром два на­чальни­ки Яки­мові, удівці, заб­ра­ли їх до се­бе за ха­зяй­ок. А па­ничі все наліта­ли ве­чо­ра­ми, а збірня й танці все не пе­рес­та­ва­ли.

    Якимові об­рид­ло та­ке нес­покійне пус­те жит­тя, ос­то­гид­ли гості, навіть кар­ти без­пе­рес­тан­ку. Він не хотів вже й ви­хо­ди­ти до гос­тей.

    - Якиме! бо­га бійся! вби­рай­ся, при­че­пу­рись тро­хи та йди до гос­тей. Ди­вись, да­ми си­дять та нудьгу­ють! Іди-бо роз­ва­жай їх комплімен­та­ми.

    - Одчепись ти з своїми да­ма­ми! В ме­не язик не на пру­жи­нах. Хіба я обіз'яна, що бу­ду пе­ред ни­ми що­ве­чо­ра, що­го­ди­ни шту­ки по­ка­зу­ва­ти.

    - Якиме! ти ме­не комп­ромітуєш пе­ред людьми. Йди! не муч ме­не. Ти розм'яки­нивсь, як ве­ли­ке ле­да­що. Я вже кільки раз од­мов­ля­лась, що ти нез­ду­жаєш і не ви­хо­диш навіть з до­му, а сьогодні гості ба­чи­ли те­бе на ву­лиці.

    - То ска­жи їм, що ме­не тряс­ця схо­пи­ла, та тря­се так, що мені гості не в думці, йди ли­шень, йди в гос­тин­ну, бо оті ше­лих­вос­ти та підчих­вос­ти нудьгу­ють та­меч­ки без те­бе.

    - Ох я не­щас­ли­ва з та­ким чо­ловіком! - про­мо­ви­ла Зо­ся і ніби­то зап­ла­ка­ла.

    - Ох я не­щас­ли­вий з та­кою жінкою! Чи ти знаєш, що сли­ве по­ло­ви­ни батьківських гро­шей вже не­ма?

    - Будеш слу­жи­ти, ма­ти­меш чи­ни й гроші, йди ж бо! Я не втерп­лю та ще на­роб­лю пла­чу й га­ла­су на цілий дім.

    І Яким, як та ма­ши­на, му­сив на­тя­га­ти сіртук і йти до гос­тей. Зо­ся йо­му зда­ле­ки мор­га­ла й ки­ва­ла, як він пе­рес­та­вав роз­мов­ля­ти з да­ма­ми, і він з ве­ли­кою нап­ру­гою му­сив знов ле­пе­та­ти нісенітни­цю.

    - Якиме! про­ве­ди ме­не в царський сад. Сьогодні там ве­ли­ке гу­лян­ня.

    Яким, хоч і че­рез си­лу, одя­гав­ся і про­во­див її в сад, по разів сто кру­тя­чись з нею, ніби в хре­щи­ка гра­ючись, по доріжках.

    - Якиме! сьогодні мит­ро­по­лит слу­жить в Софіївсько­му со­борі. Там бу­де ба­га­то панів. Про­ве­ди ме­не, го­лу­бе!

    І Яким одя­гав­ся і про­во­див її, а потім му­сив з нею пе­рей­ти разів три Хре­ща­тик.

    - Якиме! сьогодні свя­то. В Братсько­му мо­нас­тирі рек­торі ака­демії чи­тає чу­до­во акафіст. Мені про акафіст бай­ду­же. Але там бу­дуть самі арис­ток­ра­тичні да­ми. Піду по­див­люсь на убо­ри.

    І Яким віз її до Братст­ва.

    Так тя­га­ла во­на му­жа за со­бою, ніби на­ли­га­чем. І звик він по­ко­ря­тись, як ма­ши­на, пе­редніше за лю­бов, а потім че­рез її ве­ре­ди.

    А тим ча­сом, як рік уп­ли­вав за ро­ком, і батьківські гроші роз­ко­чу­ва­лись… Лемішковські му­си­ли вже най­ня­ти бідненьку квар­ти­ру, жи­ти тільки на своє не­ве­лич­ке жа­лу­ван­ня. А чи­ни не при­бу­ва­ли, і гро­шей не прибільшу­ва­лось… Другі то­ва­риші Яки­мові йшли вго­ру, а йо­го все ми­на­ли… Зосі вже не бу­ло за віщо уби­ра­тись в до­рогі сукні та шалі. Спом'янув Яким батько­ве сло­во, що хрес­ти та чи­ни не на­го­ду­ють, і ка­яв­ся, що пос­лу­хав своєї жінки - спро­дав батьківську ха­ту, й млин, і дер­жа­ву.

    - А що, жінко, бу­де­мо ро­би­ти? - пи­тав раз Яким в Зосі, кот­ра сиділа, по­хи­лив­ши го­ло­ву. - Я б радніший од­ку­пи­ти батьківське гніздо, та біг-ма за віщо! Муд­руй та міркуй те­пер своїм ро­зу­мом, ко­ли до­ве­ла ме­не до бідності.

    - До бідності ще да­ле­ко! Але вже я тим щас­ли­ва, що мені ніхто тут при­най­мні не до­ко­ряє міщанським ро­дом, ніхто ме­не не цу­рається. Другі ж шу­ка­ють і якось зна­хо­дять щас­тя-до­лю.

    - Шукай вже ти, а з ме­не бу­де вже то­го, що я те­бе пос­лу­хав.

    - То й ще раз пос­лу­хаєш! На­що ж бог дав ро­зум чо­ловікові, як не на те, щоб ним до­бу­ва­ти та­ла­ну. Чи не при­га­даєш ти на­шо­го давнього знай­омо­го Клюц­ковсько­го, що був уп­ра­ви­те­лем в селі біля міста. Які в йо­го чу­дові по­кої! Яко­го в йо­го птиці, корів! які в йо­го баскі коні! - Та він же ко­рис­ту­вавсь тро­хи не всім панським доб­ром. Чо­му б пак і тобі не ста­ти за уп­ра­ви­те­ля в будлі-яко­го ба­га­то­го па­на? Ки­дай ік не­чис­то­му цю скар­бо­ву служ­бу, ко­ли з неї ко­ристі, як кіт нап­ла­кав.

    - А мо­же б, мені швид­ко да­ли ви­щий чин, а мо­же, й хрес­тик!

    - Годі вже тобі ма­ри­ти про чи­ни та хрес­ти! Ко­ли да­ють їх ви­дав­цем, то бог з ни­ми! Нам тре­ба гро­шей! Нам тре­ба дітей вчи­ти і са­мим по­жи­ти по-людській, всмак.

    Яким і справді зга­дав по­кої Клюц­ковсько­го, зга­дав ши­ро­кий двір, об­са­же­ний ви­со­ки­ми то­по­ля­ми, а по дворі ота­ри овець, зграї гу­сей, індиків, ко­ро­ви, коні; а за до­мом сад, оран­же­реї; зга­дав жінку уп­ра­ви­те­ля, що жи­ла, мов іста дідич­ка, зга­дав їх дітей, що біга­ли по хаті пов­би­рані, як ляльки, зга­дав гар­но пов­би­ра­них няньок, що во­ди­лись з дітьми. І він, здат­ли­вий на вда­чу, вже по­чав зда­ва­тись в жінчині ру­ки.

    - Тільки хто йо­го поїде шу­ка­ти то­го місця? - пи­тав Яким тро­хи пе­ре­го­дя. - Раз я зру­шив з місця, та й не на доб­ро…

    - Тобі б тільки ле­жа­ти та бай­ди­ки би­ти. Як не поїдеш сам шу­ка­ти місця, то я са­ма поїду…

    Зося так і зро­би­ла, як ка­за­ла: поїха­ла до батька, а там розвіда­ла, роз­пи­та­лась поміж знай­оми­ми і… та­ки на­пи­та­ла місце уп­ра­ви­те­ля в од­но­го па­на.

    І знов по­тяг­ла Зо­ся чо­ловіка по світу, а він волікся за нею, не по­чу­ва­ючи в собі спро­мож­ності, щоб не пос­лу­ха­ти її. Місце уп­ра­ви­тельське, або еко­номське, бу­ває й ко­рис­не, але ду­же не­без­печ­не. Па­ни міня­ють еко­номів, як ха­зяїни - най­митів, бо панське доб­ро чо­гось лю­бить пе­ре­по­ло­ви­ню­ва­тись і пе­ре­хо­ди­ти в ру­ки уп­ра­ви­тельські.

    І знов за­жи­ли Лемішковські в га­разді, хоч і не на своєму грунті, не на своїй оселі.

    Знов Зо­ся літа­ла бас­ки­ми кіньми, вби­ра­ла­ся в гарні сукні, вби­ра­ла дітей, як ляльок, не ма­ла ні в чо­му не­до­го­ди й не­дос­тачі. Ні од­но­го діла не ро­бив Яким, не по­ра­див­шись із Зо­сею. Во­на ж да­ва­ла йо­му ли­ху по­ра­ду, як зручніше ко­рис­ту­ва­тись чу­жим доб­ром… Швид­ко за­ува­жив Яким, що сту­пив знов на стеж­ку ду­же не­без­печ­ну… Тро­хи не що­ро­ку ти­няв­ся він по еко­номіях, пе­ре­хо­див він з місця на місце. Трап­ля­лось і доб­ре, трап­ля­лось і по­га­но. Раз про­сиділи Лемішковські дов­го на бур­ку, без місця, про­жи­ли, що на­жи­ли, й збідніли. Яким му­сив на той час зай­ня­ти не­по­каз­не місце еко­но­ма в Тхорівці, навіть в не­ба­га­то­го па­на, в бідній еко­номії. Отут же йо­го і знай­шов Ясь Се­ре­динський се­ред бідної обс­та­ви.

    

X

    

    Після ве­се­ло­го жит­тя в ве­ли­ко­му місті Зосі бу­ло ду­же важ­ко жи­ти в Тхорівці. На еко­номії бу­ло не по­га­но жи­ти. І на по­жи­вок бу­ло доб­ре: харч бу­ла довільня. Був там і розкішний сад, та не бу­ло там то­го, чим жи­ве і тішить се­бе вда­ча польської панії; жит­тя там бу­ло нуд­не й ду­же нуд­не для Зосі. До міста бу­ло да­ле­ченько; кру­гом по око­лиці то­ва­рист­во бу­ло не ба­га­те. Зо­ся му­си­ла най­ня­ти для своєї доч­ки гу­вер­нант­ку, но­са­ту не­мо­ло­ду пан­ну Те­одо­зю. З нею тільки Зо­ся тіши­ла се­бе роз­мо­вою про Вар­ша­ву, про гу­лян­ня, про ба­ли, про котрі роз­ка­зу­ва­ла Те­одо­зя, са­мо по собі по­по­ло­вині з неп­рав­дою та влас­ним підма­лю­ван­ням і ви­гад­ка­ми.

    В своєму без­та­ланні Зо­ся ви­ну­ва­ла од­но­го Яки­ма, гриз­ла йо­му го­ло­ву, нас­ти­ра­лась, до­ко­ря­ла за йо­го нед­бай­ність, за лінивст­во. Яким слу­хав й вже не вип­рав­ду­вавсь і не ог­ри­завсь, опус­тив ру­ки і став по­пи­ха­чем у своєї жінки.

    Візит та­ко­го знач­но­го па­на, як Ясь Се­ре­динський, но­во­го уп­ра­ви­те­ля всього кня­жо­го доб­ра, нес­ка­зан­но стри­во­жив і зве­се­лив Зо­cю. Но­вий ба­га­тий сусіда, ду­же гар­ний з ли­ця, ще мо­ло­дий, сам приїхав до Лемішковських і зап­ро­шу­вав до се­бе. Од­ним тільки зос­та­ва­лась Зо­ся нев­до­во­ле­на: мо­ло­да уп­ра­ви­тельша не приїха­ла до неї з візи­том.

    - Якиме! їдь ти сам з візи­том до Се­ре­динських. Я не поїду, до­ки йо­го жінка не одвідає ме­не. Во­на більша пані, ніж я.

    - Чого я поїду? - насміливсь Яким го­во­ри­ти.

    - А ти, пев­но, хо­чеш, щоб я за­ниділа отут, в цій по­ганій Тхорівці, без по­ряд­но­го то­ва­рист­ва, без лю­дей! По­ка­рав ме­не гос­подь та­ким чо­ловіком! І не знаю, ко­ли я те­бе хоч тро­хи об­те­шу, вив­чу!

    - Покарав ме­не гос­подь та­кою жінкою! - тро­хи не зірва­лось в Яки­ма з язи­ка; од­на­че він при­ку­сив язик і му­сив їха­ти до Се­ре­динських. Са­ма Зо­ся на­тяг­ла на йо­го фрак, при­че­пу­ри­ла йо­го і тро­хи не випх­ну­ла з ха­ти.

Пошук на сайті: