Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 45)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4079
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4472
    Серединські привітно й лас­ка­во прий­ня­ли Лемішковсько­го. Га­ня про­ха­ла че­рез Яки­ма Зо­сю в гості і са­ма обіця­ла при­бу­ти до їх. Зго­дом тро­хи во­на са­ма поїха­ла в Тхорівку якось в ве­ли­кий піст і про­си­ла Зо­сю і пан­ну Те­одо­зю бу­ва­ти в неї у гос­тях без це­ре­монії, по-сусідській.

    Настали ве­ли­кодні свят­ки. Га­ня сподіва­лась в гості Лемішковських; од­на­че ми­нув третій і чет­вер­тий день, а їх не бу­ло.

    - Щось ду­же гор­до­виті наші нові знай­омі! - про­мов­ля­ла Га­ня до Яся. - Не їдуть до нас у гості. Не­дур­но во­ни го­во­ри­ли з то­бою все про князів та про Па­риж.

    Весна над­ворі сто­яла ран­ня; дні бу­ли чу­дові, тихі, со­нячні. Кня­жий сад по­де­ку­ди вкрив­ся брос­тю, навіть зе­ле­ним лис­том, на­че пу­хом, а над ним ніби пла­ва­ли зо­лоті вер­шеч­ки двор­ця. Квар­ти­ра Се­ре­динських сто­яла на взгір'ї се­ред са­ду, що був од­го­ро­же­ний од кня­жо­го тільки не­ве­лич­ки­ми зе­ле­но по­мальова­ни­ми шта­хе­та­ми. Князів са­дов­ник-німець піклу­вав­ся і ко­ло уп­ра­ви­тельсько­го са­ду. З кня­жо­го пар­ку в уп­ра­ви­тельський сад мож­на бу­ло ввійти че­рез ле­ге­сенькі ворітеч­ка з то­че­них кілочків, гарні, як цяцька.

    - Пані! - крик­ну­ла най­мич­ка до Гані якось уранці п'ято­го дня ве­ли­код­них свят. - До нас йде в гості князь з кня­ги­нею і з тою па­нею, що оце гос­тює в їх… От по­дивіться в вікно, ко­ли не во­ни! Бо за со­бою тяг­нуть такі хвос­ти, що я ще та­ких ізро­ду не ба­чи­ла!

    Ганя ки­ну­лась до вікна, а Ясь за нею. З кня­жо­го са­ду че­рез ворітеч­ка вис­ту­па­ли па­ни по ши­рокій доріжці, що йшла прос­то до по­коїв Се­ре­динсько­го, до бо­ко­вих две­рей.

    Попереду ти­хою сту­пою йшла рівна пані, вся в чор­но­му, ніби чер­ни­ця. Сук­ня спа­да­ла з неї ряс­ни­ми фал­да­ми та жму­та­ми і тяг­ла­ся по­зад неї дов­гим шлей­фом. По­ло­ви­на її ли­ця бу­ла зас­ло­не­на чор­ною сіточ­кою. По­руч з нею, взяв­ши її під ру­ку, йшла мо­ло­денька дівчин­ка в біло­му тон­ко­му ку­ценько­му уб­ранні. За пер­шою па­рою йшла дру­га па­ра: то був пан з розкішни­ми чор­ни­ми ку­че­ря­ми, в ви­со­ко­му ка­пе­люсі; він вів під ру­ку пані, так са­мо уб­ра­ну в чор­ну сук­ню, що во­лок­ла­ся да­ле­ко по­зад неї.

    Обидві па­ри йшли так по­волі, ніби сто­яли на од­но­му місці. Во­ни роз­див­ля­лись на дім, що сто­яв пе­ред їх очи­ма, з ве­ли­ки­ми про­зо­ри­ми вікна­ми та здо­ро­вецьки­ми шиб­ка­ми, з го­тицьки­ми стрілка­ми, по­на­ти­ку­ва­ни­ми скрізь на покрівлі зад­ля кра­си. Во­ни роз­див­ля­лись на ви­сокі теп­личні квітки, що бу­ли вже пос­тав­лені гар­ни­ми ку­па­ми попід стіна­ми до­му, по гряд­ках в квітни­ку, чис­то зас­ка­ро­же­них і засіяних. А над ни­ми гой­дав ти­хий вітер зе­ле­не свіже гілля, а ко­ло їх сто­яли вже зовсім по­роз­пу­ку­вані кущі тро­ян­ди, буз­ку, аґру­су, цвіли вже якісь ранні ку­щи­ки лелії. Над зе­ле­ним дер­ном вже ви­со­ко підійма­ли­ся ши­рокі круглі кущі півонії, півників, ки­ти­ця­ми стриміли пуп'янки тюльпанів, цвіла вже ран­ня жов­то­га­ря­ча лелія. Доріжка бу­ла чис­та, за­ме­те­на. І дім, і сад, і квітки - все бу­ло за­ли­те зо­ло­тим вес­ня­ним со­неч­ком, кот­ре не жа­лу­ва­ло проміння і щед­ро об­си­па­ло дві парі, що ти­хою хо­дою лед­ве по­су­ва­лись до до­му, ми­лу­ючись всім, що ки­да­лось їм в вічі.

    Ганя з Ясем ба­чи­ли в вікно, як гості од­чи­ня­ли ворітця, як йшли по доріжці, роз­див­ля­ючись на всі бо­ки.

    - Князь іде з кня­ги­нею і з пе­тер­бурзькою гра­фи­нею; - про­мо­вив Ясь гор­до й ве­се­ло. - Тільки не вга­даю, що то за дівчин­ка тяг­неться з кня­ги­нею по­руч!

    - А я не уб­ра­на! Що ж мені ро­би­ти? - крик­ну­ла Га­ня, од­хи­лив­шись од вікна.

    Дві парі наб­ли­жа­лись до до­му, кив­ну­ли на хлоп­ця, що ско­ро­див залізни­ми гра­белька­ми гряд­ки, і про щось йо­го пи­та­ли. Ясь при­ди­вив­ся га­разд, - аж то не князь з кня­ги­нею, а Яким Лемішковський з своїми да­ма­ми прос­ту­вав до йо­го жит­ла. Він аж засміявся.

    - Добрих князів бу­де­мо віта­ти, Га­ню! І вби­ра­тись не вби­рай­ся, і не ду­же че­пу­рись. І при­нес­ла ж їх ли­ха го­ди­на, та ще та­ким чу­до­вим ран­ком!

    Ганя вий­шла в свою убірну кімна­ту, щоб тро­хи при­че­пу­ри­тись, а Ясь зос­тав­ся в гос­тинній віта­ти гос­тей.

    Гарно уб­ра­ний ла­кей од­чи­нив двері. В гос­тин­ну всту­па­ла Зо­ся, дер­жа­чи за ру­ку свою мо­ло­деньку доч­ку; за нею слідком увійшла Те­одо­зя з Лемішковським. На всю прос­тор­ну гос­тин­ну за­шуміли їх шов­кові сукні, їх довгі шлей­фи, що во­лок­лись по блис­ку­чо­му пар­кеті. За­раз-та­ки вий­шла до гос­тей і Га­ня. Всі ду­же це­ре­мон­но посіда­ли на фо­те­лях ко­ло сто­ла.

    Зала й гос­тин­на бу­ли ду­же прос­торні і світлі. Світ за­ли­вав гос­тин­ну з двох боків; з двох боків освічу­вав Зо­сю, що сиділа на самім пе­реднім кріслі ко­ло ши­ро­ко­го мар­му­ро­во­го сто­ла, як­раз про­ти Яся, освічу­вав Те­одо­зю, що сиділа по­руч із Зо­сею. Яким і Га­ня помісти­лись про­ти їх, а мо­ло­денька доч­ка Лемішковських при­ту­ли­лась ніби під кри­лом своєї ма­тері, при­хи­лив­ши ру­ся­ву го­лов­ку до її пле­ча. Вся гру­па ду­же доб­ре од­би­ва­ла­ся в ши­ро­ко­му дзер­калі, що висіло над дру­гою ка­на­пою ко­ло про­тив­ної стіни, а най­значніше пос­тать Зосі і Яся, що сиділи на пе­редніх кріслах. В блис­ку­чо­му склі дзер­ка­ла Ясь роз­див­ляв­ся на Зо­сю, ніби ба­чив її впер­ше. І справді, те­пер в гар­но­му чис­тенько­му уб­ранні во­на зда­ва­лась йо­му зовсім іншою, ніж тоді, як він був у неї з візи­том.

    Розкішна чор­на шов­ко­ва сук­ня, по­об­ши­ва­на чор­ни­ми ок­са­ми­то­ви­ми стрічка­ми і кру­же­ва­ми, че­рез свої фал­ди і шлейф зда­ва­лась хви­лею, на котрій плив­ли повні, білі, як мар­мор, її плечі, її ли­це, гла­де­сеньке, делікат­не, біле, як лелія, зда­ва­лось про­зо­рим під пас­ма­ми яс­но­го проміння світу, кот­рий пе­ре­ти­навсь і пе­реп­лу­ту­вав­ся з двох рядків вікон. Розкішні ру­сяві буклі, зібрані пуч­ком се­ред го­ло­ви, роз­си­па­лись дрібно й ряс­но по всій го­лові, чер­ка­лись об білі печі і лисніли, мов зо­ло­та хви­ля, од кож­но­го по­вер­тан­ня го­ло­вою. Білі ат­ла­сові стрічки, срібні шну­роч­ки, з кот­рих бу­ли штуч­но по­ви­роб­лю­вані ко­кар­ди ко­ло пліч, зда­ва­лись темніши­ми врівні з біли­ною її ли­ця. Те­одо­зя, гу­вер­нант­ка, бу­ла так са­мо вбра­на, тільки бідніше. На її су­хор­лявій пос­таті роз­пу­щені буклі, при здо­ро­во­му носі, зда­ва­лись гор­щи­ком, натк­ну­тим на кілок. Га­ня сиділа про­ти їх, уб­ра­на по-бу­ден­но­му, в прос­ту вов­ня­ну сук­ню та в ман­тиль. Її го­ло­ва бу­ла при­че­са­на прос­то, по-до­машньому. Во­на ог­ля­да­ла своїх гос­тей і тільки ди­ву­ва­лась, де та не­ба­га­та еко­ном­ша з Тхорівки по­на­би­ра­ла та­ких ба­га­тих і до­лад­них уборів!

    Розмова роз­по­ча­ла­ся зви­чай­на і потім пот­ро­ху все пе­ре­хо­ди­ла на ви­щий тон. Більше за всіх го­во­ри­ли Зо­ся, Те­одо­зя й Ясь. Другі по­мов­чу­ва­ли і більше слу­ха­ли. Зо­ся по­ча­ла мо­ву про Київ.

    - Пишуть, що оце взим­ку в Києві бу­де італійська опе­ра. - Ох! яка шко­да, що ми по­ки­ну­ли Київ. За­ки­ну­ла нас не­до­ля в цей хутір…

    - Ми чу­ли, що ви ма­ли навіть свою маєтність, свою дер­жа­ву, - спи­та­ла Га­ня.

    - Мали та спро­да­ли, бо за­ба­жа­лось пе­реб­ра­тись в Київ. Муж мій тоді ще був на скар­бовій службі.

    - Ні по­ля, ні маєтності не ма­ли, а тільки чи­ма­лий грунт у місті, - обізвав­ся Яким і за­раз за­мовк, як на йо­го гля­ну­ла жінка.

    - То ви й слу­жи­ли? - спи­тав йо­го Ясь. - Навіщо ж ви по­ки­ну­ли скар­бо­ву служ­бу?

    За Яки­ма відка­за­ла жінка.

    - Бо му­жа тоді один знай­омий дідич поп­ро­хав до се­бе за уп­ра­ви­те­ля. Місце бу­ло ду­же догідне й ви­год­не, щоб ним знех­ту­ва­ти. Ото ж ми му­си­ли по­ки­ну­ти Київ, хоч я й те­пер шко­дую. Тре­ба приз­ви­ча­юва­тись до се­ла…

    Яким ви­ря­чив очі, ди­ву­ючись, ко­ли-то йо­го жінка шко­ду­ва­ла за служ­бою. Він і досі не звик слу­ха­ти, як Зо­ся при лю­дях роз­ка­зу­ва­ла те, чо­го з ним ніко­ли й нігде не трап­ля­лось.

    - Мабуть, знай­омих ма­ли ба­га­то! пев­но, не нудьгу­ва­ли так, як от те­пер у на­ших глу­хих сто­ро­нах, - спи­тав Ясь.

    - Де вже нудьгу­ва­ти, ко­ли в нас бу­ли тижньові ве­чо­ри! В по­неділок був у нас вечір, в вівто­рок в од­но­го знай­омо­го ге­не­ра­ла…

    - В сто­ло­на­чальни­ка… - вир­вав­ся Яким, поп­рав­ля­ючи жінку.

    - Чи то, прав­да… в сто­ло­на­чальни­ка… Вже й по­за­бу­ва­ла. А в се­ре­ду у ге­не­ра­ла…

    Яким тільки роз­зя­вив ро­та, при­га­ду­ючи на­да­рем­но, ко­ли-то він на своєму віку ку­мав­ся з ге­не­ра­ла­ми.

    - Вважайте, мої па­но­ве! - про­мо­ви­ла по­важ­но Зо­ся, по-ора­торсько­му роз­ма­ху­ючи ру­кою. - Звик­ну­ти до місько­го то­ва­рист­ва, до лю­дей просвіче­них, до що­ден­но­го чи­тан­ня свіжих жур­налів і га­зет, до те­ат­ру, звик­ну­ти слідку­ва­ти за кож­ним на­уко­вим або політич­ним ру­хом і зра­зу опи­ни­тись у такій глу­шині! Ох, бо­же! Яка я ра­да, яка я ра­да, що наш знай­омий пан Хоцінський поз­най­омив нас в цих пу­щах та нет­рах з ва­ми!

    Хоцінський і справді був знай­омий з Зо­сею, знав її, як польську доб­ру патріотку, і мав на приміті зап­ро­ва­ди­ти її до Се­ре­динських, щоб во­на ма­ла свій вплив на їх сім'ю.

    - Який са­док гар­ний ко­ло ва­шої квар­ти­ри! та ше й су­куп­ний з кн'яжим! Такі пар­ки чу­дові мож­на знай­ти хіба в нашій Вар­шаві, - про­мо­ви­ла Те­одо­зя, підійма­ючи свої олив'яні очі до стелі і прос­то обер­та­ючись до Яся. - Яка місци­на гар­на! Які чу­дові скелі, во­до­па­ди! Жив­ши тут, в Кам'яно­му, я, надісь, ціли­ми дня­ми сиділа б у пар­ку або з книж­кою, або з ро­бо­тою.

Пошук на сайті: