Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 48)

    Яким про­чи­тав ти­хо, вер­нув їй білет і вий­шов з ха­ти, про­мо­вив­ши: - І чо­го тут радіти, цілу­ва­тись та пла­ка­ти!

    А Зо­ся з Те­одо­зею знов обніма­лись, чи­та­ли ба­лет і знов цілу­ва­лись з слізьми в очах.

    Натішившись до­волі, во­ни по­ча­ли ра­ди­тись, як їм на­ря­ди­тись на бал, і скінчи­ли на тім, що Те­одо­зя з Яки­мом по­вин­на їха­ти до повіто­во­го міста, ку­пу­ва­ти ма­терій, блонд, квіток і вся­кої вся­чи­ни.

    Зося не хотіла їха­ти, щоб не за­па­ли­ти сво­го біло­го ли­ця.

    - Якимцю, пос­лу­хай ме­не, кот­ку! - підле­щу­ва­лась Зо­ся, - поїдь ти з пан­ною Те­одо­зею в місто і по­ку­пи, що нам потрібно до ба­лу.

    - Одчепись ти собі з ба­лом! Мені ось тре­ба за­раз їха­ти на по­ле до робітників. Ти знаєш - те­пер час га­ря­чий. Нічо­го бай­ди­ки би­ти!

    - Послухай же ме­не, будь лас­кав! поїдь! Те­одозі самій ніяко­во їха­ти - во­на пан­на.

    - Хто ж ви­нен, що во­на й досі пан­на? Ве­ли­ка приємність во­зи­тись з та­кою пан­ною! - про­мо­вив Яким, прос­тя­га­ючись на ка­напі.

    - Поїдь-бо, не до­водь ме­не до сліз! - про­мо­ви­ла Зо­ся вже плак­си­вим го­ло­сом. - Гос­по­ди ми­лос­ти­вий! Раз до­ве­лось по-людській про­вес­ти вечір, а йо­му бай­ду­же, хоч би я й за­ниділа отут в Тхорівці й про­па­ла, їдь же, та ще й за­раз! По­ки мо­го жит­тя, бу­ду тобі вдяч­на! Ти знаєш, що до ба­лу зос­та­ло­ся кільки днів! - пес­ти­лась Зо­ся.

    - Та вже й поїду, тільки од­че­пись!

    По ранньому обіді Яким з Те­одо­зею сів на по­воз­ку і по­ко­тив у місто. На дру­го­му кінці се­ла жив свя­ще­ник, отець Ми­ки­та, удівець і бездітний. Яким крадько­ма од жінки час­тенько навіду­вав­ся до ба­тюш­ки, дов­го ба­ла­кав з ним, ви­пи­вав по чарці, а потім, вер­нув­шись до­до­му пізненько, од­мов­ляв­ся тим, що буцімто зад­ляв­ся й за­га­явсь на панськім то­ку, ко­ло робітників в клуні.

    Проїжджаючи ко­ло ба­тю­щи­ної оселі, Яким по­ба­чив от­ця Ми­ки­ту на ґанку і крик­нув по­го­ни­чеві: «Стій ли­шень!» По­го­нич спи­нив коні. Яким ско­чив з во­за і побіг до от­ця Ми­ки­ти.

    - Зайдіть же, хоч плюньте че­рез поріг, та вип'ємо хоч по чарці, - зап­ро­сю­вав отец Ми­ки­та Яки­ма.

    Яким поп­ро­хав Те­одо­зю підож­да­ти і пішов у ха­ту.

    - Оце спа­сибі вам, що ви тра­пи­лись. Те­пер чо­мусь гості не приїжджа­ють, і са­мо­му ніяко­во їха­ти в гості. Ні з ким і чар­ки горілки ви­пи­ти, і роз­ва­жи­ти се­бе хоч тро­хи.

    Отець Ми­ки­та пос­та­вив на стіл гра­фин горілки, па­ля­ни­цю й мас­лян­ку. Ви­пи­ли по чарці, роз­ба­ла­ка­лись, ви­пи­ли і по другій, і по третій. А Те­одо­зя сиділа на возі і до­жи­да­лась.

    - Ой, час би й їха­ти! - про­сив­ся Яким, не ру­ша­ючи з місця. - Мій гу­берніс, ма­буть, вже лю­тує на возі.

    - Нехай там тро­хи пок­ре­ше но­сом об по­луд­раб­ки, а ми тим­ча­сом вип'ємо по чарці. Спа­сибі вам, що ви на­го­ди­лись: є з ким і до ко­го ви­пи­ти. Та­ка ну­до­та, та­ка ну­до­та са­мо­му в хаті!

    Теодозя жда­ла і по­ча­ла вже ре­пе­ту­ва­ти. Й до то­го-ще доб­ре припіка­ло сон­це. Во­на пос­ла­ла по Яки­ма по­го­ни­ча.

    - А хо­ди сю­ди, па­руб­че! ви­пий ли­шень за здо­ров'я отій панні, що те­бе на возі клю­ва­ла но­сом у по­ти­ли­цю.

    Парубок ви­пив і тер­ся ко­ло по­ро­га, сподівавсь ще чар­ки. Отець Ми­ки­та на­лив йо­му ще чар­ку. Па­ру­бок зос­тав­ся, зап­ро­ха­ний на по­лу­день в пе­кар­ню. Те­одо­зя тро­хи не лус­ну­ла од гніву, а за по­го­ни­чем пос­ла­ти бу­ло ніко­го. Кру­гом не бу­ла жи­вої душі. Самій піти - бу­ло страш­но, бо ко­ло са­мо­го по­ро­га ле­жав стра­шен­ний со­ба­ка. А тут коні не сто­яли. Му­хи допіка­ли їм на га­ря­чо­му сонці, і во­ни ру­ши­ли з місця і по­тяг­ли до повітки у хо­ло­док. Не вміючи пра­ви­ти кіньми, Те­одо­зя тро­хи не пла­ка­ла і кля­ла Яки­ма й па­руб­ка. А тут, на біду, ще їха­ли по до­розі якісь па­ничі і, пев­но, по­ба­чив­ши її ніс, по­ча­ли без со­ро­ма сміятись тро­хи не в вічі Те­одозі.

    - Цуприкуйте віжки на пра­вий бік, пані! - гу­кав проїжджий сміли­вий по­го­нич з сво­го во­за до Те­одозі, а Те­одо­зя тро­хи не пла­ка­ла вже.

    Аж сли­ве че­рез го­ди­ну вий­шов по­го­нич до Те­одозі.

    - Чом ти не пок­ли­кав па­на, та ще й сам зос­тав­ся там! ле­да­що, мур­ми­ло, тюхтій, «лай­дак»! Оце на­ха­ба! Це, надісь, на­мо­га то­го удівця до на­шо­го па­на? Га?

    - Кличте вже йо­го ви! - од­ка­зав по­го­нич, ко­ли­ва­ючись тро­хи на но­гах. - Я по­по­луд­ну­вав оце всмак. Там по­чав­ся та­кий бен­кет! Горілка та­ка смач­на! А ба­ба вже ва­ре­ни­ки ліпить! При­ну­ка та на­мо­га бу­ла, а я й не од­ма­гавсь, бо бу­ло ніяко­во. По­га­на надія на па­на, їдьмо хіба самі! Па­нові не спо­су­ди­лось сьогодні; в йо­го од горілки вже аж очі засніти­лись.

    Теодозя до­га­да­лась, що, й справді, пло­ха надія на па­на, і на­ва­жи­лась поїха­ти са­ма до міста, щоб не за­га­яти дурнісінько ча­су.

    Зося не сподіва­лась то­го ве­чо­ра їх до­до­му, бо до міста бу­ло да­ле­ченько, і вже на­ла­го­ди­лась ля­га­ти спа­ти. Ко­ли це нес­подіва­но й рап­том од­чи­ни­лись двері, і в ха­ту ввійшов Яким, ве­се­лий, сміли­вий. Йо­го очі бли­ща­ли, аж іскра­ми си­па­ли; на йо­го блідо­му лиці аж пашіли рум'янці. Во­лос­ся на го­лові нас­тов­бур­чи­лось, на­че бу­рею. По­явок йо­го в та­кий час і в та­ко­му див­но­му ста­но­вищі нес­ка­зан­но зди­ву­вав Зо­сю. Во­на сто­яла і не зна­ла, що ка­за­ти.

    - Чи це ви так швид­ко вер­ну­лись з міста? - лед­ве про­мо­ви­ла Зо­ся.

    - З яко­го там, у Іро­до­во­го си­на, міста? З ба­лу! От що! - за­го­во­рив Яким по-українській, як па­рубіяка.

    Зося знов ви­ря­чи­ла свої очі на йо­го дикі, блис­кучі очі.

    - А ти ду­ма­ла, що тільки тобі мож­на роз­ва­жа­ти се­бе та гу­ля­ти на ба­лах, а мені й ні? І я був на ба­лу! був! Ну шо ж ти мені за це ска­жеш? А яких чу­до­вих ва­ре­ників на­ва­ри­ла ба­ба Па­рас­ка? Ку­ди ж тобі! Ку­ди тобі до неї, хоч ти й полька!

    Зосі зда­ло­ся, що він за­гу­ляв­ся десь у якоїсь мо­ло­диці на селі, і во­на тро­хи не зомліла.

    - Куди ж тобі до ба­би Па­рас­ки! - знов за­белько­тав Яким, лед­ве со­ва­ючи язи­ком. - Отець Ми­ки­та, от у ме­не чо­ловік! А ти що? тобі тільки в думці ба­ли, танці! Ку­ди вже тобі до ба­би Па­рас­ки!

    Яким по­чав ре­го­та­тись яки­мось чуд­ним, ніби не своїм го­ло­сом. Зо­ся біга­ла по хаті і ла­ма­ла ру­ки.

    - Бога ра­ди, мов­чи! не кри­чи! Діти сплять, поп­ро­ки­да­ються - по­чу­ють, слу­ги по­ба­чать!

    - Нехай чу­ють, не­хай ба­чать, що я був на ба­лу, що й я гу­ляв! А то все тільки ти гу­ляєш, все ти. А мені б то й не мож­на? О! враг йо­го ма­тері! Пот­ри­вай же! поміряємось, хто з нас дуж­чий.

    Очі в Яки­ма заб­ли­ща­ли, як у вов­ка. Зо­ся чо­гось од­ра­зу зга­да­ла ста­ро­го покійно­го Лемішку і зат­ру­си­ла­ся усім тілом і ду­шею.

    - Гуляв і те­бе не зля­ка­юсь! Про­гу­ляв усі батьківські ти­сячі, усі батьківські са­ди, й ле­ва­ди, й мли­ни, проміняв їх на Па­ра­щині ва­ре­ни­ки. А ти свя­та та бо­жа все до­ма си­диш, все бо­гу мо­лиш­ся!

    - Якиме! мій ко­ха­ний, мій ми­лий, йди спа­ти, не муч ме­не!

    - Зосю, моя ти бо­ги­не! моє ти щас­тя!..

    Яким не скінчив мо­ви, став пе­ред нею нав­колішки й по­чав страш­но ре­го­та­тись, див­ля­чись їй у вічі і дер­жа­чи її за ру­ку. Йо­го чер­во­не ли­це засвіти­лось та­ким мо­ло­дим ви­ра­зом; йо­го очі, повні сліз, заб­ли­ща­ли, на­че в ди­ти­ни, на­че в хлоп­чи­ка, і на­га­да­ли їй Яки­ма мо­ло­до­го, давнього, рум'яно­го, ве­се­ло­го. Зо­ся зап­ла­ка­ла, своїми слаб­ки­ми ру­ка­ми лед­ве до­ве­ла йо­го до пос­телі і якось впро­си­ла ляг­ти.

    - Зосю! моя ти бо­ги­не! Да­рую тобі всі са­ди, всі ти­сячі, всі свої чи­ни! Бо й я гу­ляв, бо й я був на ба­лу. А Те­одо­зя но­са­та, як чап­ля, невірна, по­га­на!.. - го­во­рив Яким, за­си­па­ючи.

    Зося так стри­во­жи­лась, так стур­бу­ва­лась, що зас­ну­ла тільки пе­ред світом.

    З її дум­ки не схо­див отець Ми­ки­та, Яким… і в лег­ко­му три­вож­но­му сні все веш­та­лись пе­ред нею то небіжчик Лемішка, то Яким, то ба­ба Па­рас­ка, якась на взір ніби Леміщи­ха, то здо­ро­вен­ний і стра­шен­ний дзвін на роз­гоні, з залізним сер­цем… То знов ста­ва­ло їй ти­хо й яс­но на душі, і во­на ніби літа­ла над зе­ле­ним па­ху­чим са­дом, над зо­ло­то­вер­хою кня­жою па­ла­тою, в ти­хо­му і ро­же­во­му світлі; і відчу­ва­лись їй знов якісь ме­лодії. То знов їй сни­лось, що во­на йшла ши­ро­кою алеєю, всту­па­ла в кам'яну пе­че­рю в скелі, де світиться який­сь чарівний бла­кит­ний од­лиск. Пе­че­ря ніби глиб­ша­ла, темніша­ла, чорніша­ла, і на­зустріч їй вилітав Яким, чуд­ний, страш­ний, з за­куд­ла­ною го­ло­вою, з ди­ки­ми блис­ку­чи­ми очи­ма, ха­пав її обо­ма ру­ка­ми попід ру­ки і волік у якусь тем­ну гли­бочінь, під зем­лю. Во­на по­чу­ва­ла, що па­да­ла вниз, як на повітрі, і, крик­нув­ши з пе­ре­ля­ку, знов за­си­па­ла, і знов верз­ло­ся їй те са­ме, тільки інше тро­хи…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4084
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4478

Пошук на сайті: