Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 49)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4044
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4436
    Зося про­ки­ну­лась пізно. Яки­ма не бу­ло до­ма: він пішов на по­ле до робітників. Опівдні приїха­ла з міста Те­одо­зя і на­вез­ла вся­кої вся­чи­ни, уся­ко­го кра­му, що бу­ло потрібно до ба­лу. Не­ве­се­ла, з блідим ли­цем стріла її Зо­ся; але як уг­ляділа уся­кий крам: ма­терії, стрічки, квітки, як роз­го­во­ри­лась з Те­одо­зею про бальові убо­ри й як їх ро­би­ти, то за­раз ми­нув сму­ток, ніби йо­го і не бу­ло. Не га­ячи дур­но ча­су, во­ни за­раз прий­ня­лись до ро­бо­ти, ши­ли, по­ро­ли, приміря­ли пе­ред дзер­ка­лом і знов ши­ли, зв'язу­ва­ли квітки в пу­чеч­ки. Од ста­ро­го бальово­го біло­го убо­ру, ще справ­ле­но­го за Леміщині гро­ши­ки, Зо­ся по­од­по­рю­ва­ла до­рогі білі і чорні ши­рокі кру­же­ва і об­ля­му­ва­ла ни­ми свою но­ву білу сук­ню. Знай­шли­ся в скрині давні до­рогі тро­ян­ди і пішли в нові бу­ке­ти. Вся та ро­бо­та, та тя­га­ни­на, той гар­ми­дер не­ви­мов­не тішив обох дам, котрі ціли­ми дня­ми пильну­ва­ли ко­ло ро­бо­ти і тільки вве­чері вибіга­ли в сад, на гор­бок, щоб гля­ну­ти на те місце, ку­ди во­ни зби­ра­ли­ся зня­тись і по­ли­ну­ти на днях.

    А тут, як ка­жуть, со­ро­ка на хвості при­нес­ла звістку та чут­ку, що на балі бу­де сам князь, що Се­ре­динський ду­має зап­ро­си­ти йо­го на вечір. Та­ка чут­ка бу­ла для їх все од­но, що ост­ро­ги для ду­же га­ря­чо­го ко­ня. Ще більше за­кипіла ро­бо­та, ще швид­ше за­веш­та­лись гол­ки в їх ру­ках! Ра­зом з блис­ку­чою обс­та­вою ба­га­то­го ба­лу Зо­ся і Те­одо­зя вже заз­да­легідь по­чу­ва­ли ду­шею якусь ома­ну, який­сь арис­ток­ра­тич­ний блиск і дух, кот­рий так при­па­дав їм обом до впо­до­би. Вже обидві во­ни ма­ри­ли дум­кою безп­ремінно за­по­ло­ни­ти сер­це яко­гось ве­ли­ко­го па­на, вер­хо­во­ди­ти ним, пус­ти­ти про се­бе по око­лиці чут­ку.

    - Теодозю, моя ко­ха­на! - про­мо­ви­ла Зо­ся. - Та­меч­ки ж на ба­лу бу­дуть усе наші польські патріоти. По правді, нам би слід одяг­тись у жа­ло­бу.

    - Я так і ду­маю одяг­тись, - од­ка­за­ла Те­одо­зя. - Біле з чор­ним та й годі.

    - Але ж там бу­де ба­га­то і не по­ляків, німців, руських. Я ду­маю приш­пи­ли­ти і тро­ян­ди… а чор­ним ши­ро­ким кру­же­вом об­ве­ду тільки поділ сукні.

    Зосі хотілось до­го­ди­ти «і на­шим, і ва­шим», як то ка­жуть. Так во­на і зро­би­ла.

    Настала га­ря­че жа­да­на й жда­на неділя. Зо­ся й Те­одо­зя ста­ли на то­му, щоб їха­ти до Кам'яно­го за­рані, уб­ра­тись по-бально­му в жидівській станції і пе­ред ба­лом ще тро­хи по­гу­ля­ти в са­ду, бо що­неділі гра­ли в са­ду му­зи­ки і ту­ди зби­ра­лось ба­га­то сусідніх панів на гу­лян­ня. Зо­ся мірку­ва­ла, що приїжджі на бал до­кон­че бу­дуть пе­ред ба­лом гу­ля­ти в са­ду. Доч­ки на бал не бра­ли, бо не вис­та­чи­ло гро­шей на убір. Бідна дівчин­ка за­ли­ва­лась слізьми, вип­ро­ва­жа­ючи батьків на бал.

    Як мірку­ва­ли, так і зро­би­ли. Зо­ся не по­ми­ли­лась. В са­ду над­вечір гриміли му­зи­ки; по доріжках веш­та­лись па­ни па­ра­ми й ку­па­ми, де­які вже пов­би­рані по-бальово­му. Швид­ким оком Зо­ся ски­да­ла убір дам і ти­хо пли­ла попід ру­ки з Те­одо­зею по доріжках. Те­одо­зя зас­ло­ни­ла ли­це ву­алем, а щоб її ніс не ду­же ки­дав­ся лю­дям в вічі, во­на так приб­ра­ла пок­ри­ва­ло, що ши­ро­ка гус­то зат­ка­на квітка прий­шла­ся як­раз про­ти са­мо­го но­са і, справді, зас­ло­ни­ла йо­го тро­хи. Яким йшов по­зад дам і ніс у руці де­які дрібні речі.

    Вже во­ни ми­ну­ли місток, що висів над ти­хою во­дою; вже во­ни пе­рей­шли місток, що висів ви­со­ко на ске­лях над во­дос­па­дом, шум­ким і ре­ву­чим. Да­ми те­пер не ой­ка­ли, не кри­ча­ли й ні криш­ки не бо­ялись, як пе­редніше ко­лись, а прямісінько і міцни­ми но­га­ми пе­рей­шли йо­го, навіть не за­ува­жив­ши на йо­го. Тут ра­зом з шу­мом во­ди з го­ри об­ли­ло їх дзвеніння розкішно­го ор­кест­ра, що грав на близько­му шпилі під нак­рит­тям, нап­ну­тим на ко­лон­ках, з білих і чер­во­них сму­жок па­ру­си­ни, над кот­ри­ми пла­вав та мет­лявсь на повітрі чер­во­но-білий стяг. На горі, між зе­ле­ним де­ре­вом, ми­готіли, веш­та­лись, ніби ме­те­ли­ки на сонці, білі, чер­воні і інших кольорів сукні, зон­ти­ки. Ту­ди, на го­ру, пішли й во­ни усі, вий­шов­ши по кам'яних східцях, по­ми­на­ючи ку­пи ва­зонів і гульби­ща та кіоски поміж зе­ле­ним де­ре­вом.

    На самій горі, се­ред ши­ро­ко­го пла­цу, зе­ле­но­го, як зе­ле­не сук­но, обс­тав­ле­но­го по­де­ку­ди ку­па­ми чу­до­вих ва­зонів з пальма­ми, гра­ли му­зи­ки, а кру­гом то­го пла­цу зви­ва­лась, не­на­че га­дю­ка, ши­ро­ка доріжка. Над нею пос­хи­ля­лись зе­лені віти де­ре­ва, а кру­гом по доріжці скрізь сто­яли попід гіллям залізні пле­тені ка­нап­ки. Тут кру­ти­ло­ся все приїждже то­ва­рист­во по тій доріжці, не­на­че душі в Дан­товім раю, ли­ло­ся без пе­рер­ви слід за слідом, ря­ди за ря­да­ми, а де­які обсіли ка­нап­ки й од­по­чи­ва­ли в хо­лод­ку, прик­риті зе­ле­ним гіллям. Зо­ся з Те­одо­зею пиш­но поп­лив­ли, як дві паві, за тим гур­том дам і ка­ва­лерів, що ти­хою хо­дою хо­ди­ли по доріжці, зли­ли­ся з гур­том у тім колі, що прий­ма­ло в се­бе свіжі си­ли, ви­пус­ка­ло з се­бе при­том­ле­них лю­дей й знов по­нов­ля­лось приїжджи­ми, і знов кру­ти­лось рівно й помірно, як рівно кру­титься здо­ро­ве мли­но­ве ко­ле­со. Очі при­том­лю­ва­лись, див­ля­чись на йо­го, зир­ка­ючи на ли­ця уся­кові: гарні й не­гарні, свіжі й замлілі; на чу­дові дамські убо­ри, ба­гаті й бідні. Бал у Се­ре­динських ба­га­то прибільшив гу­ля­ючо­го то­ва­рист­ва.

    Вже сон­це сіда­ло за містеч­ком, над лісом; вже по да­лекій до­лині над во­дою посів імлою опар, а му­зи­ки не пе­рес­та­ва­ли гра­ти, а гу­ля­ючі не пе­рес­та­ва­ли хо­ди­ти.

    - Князь гу­ляє! князь гу­ляє! - ти­хо пронісся між ря­да­ми гомін, як ше­лест лис­ту.

    Всі шу­ка­ли очи­ма кня­зя, всі пи­та­ли про йо­го. Князь був уб­ра­ний ду­же прос­то, ввесь в чор­но­му, і нічим не одрізняв­ся од інших гу­ля­ючих по са­ду панів. Тільки й ки­да­лась в вічі йо­го пов­на, кре­мез­на пос­тать, йо­го здо­ро­ве ли­це і си­ве, аж біле, во­лос­ся на го­лові.

    Зося ба­чи­ла, що всі за­див­ля­лись на неї, всі слідку­ва­ли очи­ма за її ли­цем. Тільки князь навіть не пог­ля­нув на неї. Чис­те й свіже повітря, ве­се­лий гу­ля­ючий гурт, чу­дові мо­ти­ви му­зичні - все те над­да­ло її ли­цю спокійність, ро­би­ло її білий вид, її рум'янці ще кра­щи­ми, рівня­ло і так ду­же рівний стан. Зо­ся, про­хо­дя­чи ко­ло кня­зя, обер­ну­ла прос­то на йо­го очі. Князь по­ди­вивсь на неї і потім не зво­див з неї очей, прик­рив­ши око склом. Зо­ся по­чу­ва­ла, що ніби в неї на пле­чах рос­туть кри­ла, підійма­ють її од землі, став­лять її ви­ще за всіх лю­дей, що тов­пи­лись на­тов­пом кру­гом неї.

    Вертаючись до жит­ла Се­ре­динських, во­на на хви­ли­ноч­ку за­вер­ну­ла на те місце над во­дою, де во­на сто­яла з Ясем, гля­ну­ла на во­ду, на лис­таті ва­зо­ни, по­чу­ла ніби дух йо­го кра­си - й тихісінько зітхну­ла. Во­на більше вже не ва­га­лась, вже за­пев­ни­ла й се­бе, що в її серці за­ро­ди­лась но­ва лю­бов, впер­ше по виїзді з Києва.

    Широкою алеєю йшли Лемішковські до квар­ти­ри Се­ре­динських. Вікна в гос­тинній і в са­лоні бу­ли всі по­од­чи­няні настіж. Там вже веш­та­лись гості, там вже бли­ща­ли по­засвічу­вані кан­де­ляб­ри. Зо­ся обер­ну­лась і ще раз гля­ну­ла на розкішний парк, на чер­во­ний од­лиск за­хо­ду, ще раз зир­ну­ла на пиш­но­ту вечірнього виг­ля­ду. Все те її вже не зачіпа­ло. Всю її ду­шу тяг­ло до то­го місця, де бли­ща­ло світло. Ви­пе­ре­див­ши Лемішковських, ті самі му­зи­ки, що гра­ли в са­ду, ве­се­лою юр­бою бігли до жит­ла Се­ре­динських, во­ло­ча­чи за со­бою блис­кучі підстав­ки під но­ти і жар­ту­ючи поміж со­бою.

    Лемішковські зас­та­ли вже чи­ма­ло гос­тей, панів і паній, котрі вже пи­ли чай. По сільсько­му зви­чаю всі гості їха­ли, щоб пе­редніше по­гу­ля­ти в пар­ку, і з пар­ку, нев­ва­жа­ючи на ран­ню до­бу, прос­то йшли на вечір. Ха­зяй­ка, зна­ючи, що гості доб­ре ви­гу­ля­лись і ви­го­ло­да­лись, вже прий­ма­ла їх чаєм і за­кус­ка­ми.

    Коли це в гос­тинній чо­гось за­ша­мутіли і за­во­ру­ши­лись гості. Всі ки­ну­лись до вікон і ди­ви­лись на подвір'я. Над­ворі ще не смерк­ло і бу­ло ду­же доб­ре вид­ко, хоч в по­ко­ях вже горіли свічки.

    Ганині батьки час­тенько навіду­ва­лись до своєї доч­ки і ма­ли зви­чай за­раз по ве­ли­код­них свят­ках одвіду­ва­ти дітей, ко­рис­ту­ючись ду­же доб­рою, теп­лою по­го­дою. Ясь, зап­ро­шу­ючи до се­бе на бал гос­тей, сусідніх дрібних дідичів, та уп­ра­ви­телів, та еко­номів, і все по­ляків, са­мо по собі з ук­раїнських давніх пе­ре­вертнів, бо­яв­ся, як ог­ню, приїзду своїх батьків на та­кий час. Чо­гось та дум­ка не ви­па­да­ла в йо­го з го­ло­ви, на­до­ку­ча­ла йо­му, хоч він і сил­ку­вав­ся про­га­ня­ти її геть від се­бе. А що ска­жуть гості, па­ни, як ча­сом ути­риться до йо­го тесть, пра­вос­лав­ний піп, та ще з по­па­дею й доч­ка­ми?

    Ясь ча­сом за­бу­вав про те, а те­пе­реч­ки дум­ка на­че зу­мис­не сно­ви­га­ла в йо­го: «а що ска­жуть про йо­го па­ни, як по­ба­чать, з ким він поріднив­ся, який йо­го тесть?»

    Вже зби­ра­лись гості в са­лоні, пов­би­рані, при­че­пу­рені, та все по­ля­ки, та все па­ни, хоч і не ви­со­ко­го коліна, а та дум­ка до­ку­ча­ла йо­му, і од однієї дум­ки вся кров всту­па­ла йо­му в ли­це.

    І як на то теж тре­ба бу­ло от­цю Хве­до­рові заб­ра­ти до­чок і жінку і, по чу­довій по­годі, при­та­ра­ба­ни­тись до зя­тя!

    В гос­тинній по­чав­ся гомін. Всі за­во­ру­ши­лись, всі пог­ля­да­ли на вікна, бо бу­ли цікаві зна­ти, які гості-сусіди під'їжджа­ли до ґанку. Тільки ж чо­гось шум в гос­тинній став більший, ніж зви­чай­ний, - бо всі ба­чи­ли, що в'їжджає у двір якась прос­тенька, не панська по­воз­ка. То їхав о. Хве­дор.

Пошук на сайті: