Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 52)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4065
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4457
    Ганя на хви­лин­ку за­ду­ма­лась, їй з пер­шо­го ра­зу не по­лю­би­лась ні Зо­ся, ні Те­одо­зя.

    - Як до Лемішковських, то їдь сам. Я поїду іншим ча­сом.

    - Та й мені не хо­четься, але тре­ба. Лемішковська - да­ма ве­ли­ки­ми за­ба­га­ми, хоч і з ма­лим за­со­бом, ро­зуміє зви­чаї ви­що­го світа. Мені не хо­четься, щоб во­на наз­ва­ла нас прос­та­ка­ми. Нігде дітись: до­ве­деться бу­ва­ти в їх, ко­ли вже за­че­пи­ли всі. Та ще ко­ли б ти зна­ла? Тре­ба їй од­вез­ти оте дзер­ка­ло…

    - А то навіщо? - спи­та­ла йо­го Га­ня. Не­до­мисл засвітив­ся в її очах.

    - Може, по­зи­чає на­що? на ве­чо­рок, або­що? - го­во­ри­ла далі Га­ня.

    - Ой, де там тобі! тре­ба по­да­ру­ва­ти! Я й сам і не ра­дий, та нігде дітись, ко­ли сло­во з язи­ка зслиз­ло. Ба­чиш, на ба­лу по­ча­ла мені Лемішковська роз­ка­зу­ва­ти, що не взя­ла своєї дочіки на бал, бо ніби во­на ще ма­ла ди­ти­на…

    - Гарна ди­ти­на! час на зміну ма­тері! - обізва­лась Га­ня.

    - Нібито во­на по своєму пог­ля­ду на ви­хо­ван­ня дітей ма­ла за не­час­не так ра­но во­зи­ти її на ба­ли. Потім во­на мені роз­ка­зу­ва­ла, як її доч­ка пла­ка­ла, як во­на обіця­ла­ся при­вез­ти їй з ба­лу гос­тин­ця, цу­керків… І на­да­ло ж мені на той час гля­ну­ти на те дзер­ка­ло! Я мах­нув ру­кою на дзер­ка­ло і… обіцяв прис­ла­ти її дочці дзер­ка­ло, щоб во­на тільки не пла­ка­ла. Так тобі сло­во вис­лиз­ло для комплімен­та! А те­пер тре­ба до­дер­жа­ти сво­го сло­ва, тре­ба вже од­вез­ти. Не ду­же до­ро­го кош­тує.

    - Шкода тро­хи дзер­ка­ла… - про­мо­ви­ла Га­ня та й за­мовк­ла. - Од­ве­зи вже, ко­ли обіцяв…

    Дзеркало бу­ло ту­алет­не, дов­го-круг­ле, з срібни­ми ра­ма­ми, на то­че­них ніжках з чор­но­го де­ре­ва. Ясь не­дав­но привіз йо­го з Оде­си зад­ля се­бе. Та­ко­го ж са­мо­го ви­ро­бу, тільки трош­ки більше, він ку­пив і для Гані.

    Дзеркало зня­ли з сто­ла, за­ви­ну­ли в ска­тер­ти­ну і ви­нес­ли за Ясем до екіпа­жа.

    Вже сон­це за­хо­ди­ло, як приїхав Ясь в Тхорівку. Яки­ма не бу­ло до­ма. Ясь зас­тав са­мих дам. І Зо­ся, і Те­одо­зя аж спах­ну­ли на ви­ду, як він всту­пив у бідну гос­тин­ну. Вечірнє сон­це че­рез вікно освіти­ло йо­го розкішне, з чор­ним дов­гим ву­сом, вже спаніле ли­це, і за­раз чер­во­не проміння заб­ли­ща­ло на срібних ра­мах, на блис­ку­чо­му склі гар­но­го дзер­ка­ла, кот­ре Ясь пос­та­вив на столі про­ти вікна і об­ти­рав по­рох своєю тон­кою хус­точ­кою.

    - Я до­дер­жав сво­го сло­ва, привіз вашій дочці гос­тин­ця, привіз навіть кон­фетів, - про­мо­вив Ясь до дам і ви­тяг з хуст­ки зав'яза­ний в па­пері гос­ти­нець.

    Швидко потім вий­шла й доч­ка, уб­ра­на в най­ко­рот­шу сук­ню, щоб тільки зда­ва­тись ма­ленькою. Во­на дриґну­ла но­гою і присіла пе­ред Ясем, за­чер­вонівшись. Тоді Ясь по­дав їй кон­фе­ти, взяв її за ру­ку, привів до дзер­ка­ла, про­сив заг­ля­ну­ти ту­ди, по­ди­ви­ти­ся, чи не зап­ла­кані в неї очі! Бідній дівчині оче­ви­дяч­ки бу­ло ду­же ніяко­во, що з нею гра­ються, як з ма­лою, ти­чуть їй у ру­ки кон­фе­та, ніби ди­тинці. Але як гість сів ко­ло неї і по­чав роз­мов­ля­ти з нею, сміли­во заг­ля­да­ючи їй в вічі, во­на тоді зовсім інак­ше пос­та­ви­ла се­бе до гос­тя, вертіла оче­ня­та­ми, кру­ти­ла го­лов­кою не згірше своєї матінки й гу­вер­нант­ки, їй зда­ва­лось, що Ясь привіз гос­тинці та­ки справді зад­ля неї, а не для ко­гось іншо­го.

    Подали світло в бідненьких підсвічни­ках, по­да­ли і не­по­га­ний чай, та в по­га­но­му по­суді. Ма­ти ви­ря­ди­ла доч­ку спа­ти. Яки­ма все не бу­ло; Зо­ся й Те­одо­зя ба­ла­ка­ли з гос­тем.

    Зося сиділа по­руч з Ясем на ка­напі. Во­на бу­ла уб­ра­на по-бу­ден­но­му, але в то­му нед­бай­но­му уб­ранні бу­ло знать доб­ре вимірку­ва­не ко­кетст­во. Чор­на шов­ко­ва ман­тиль зовсім спус­ти­ла­ся на її стан і одс­ло­ни­ла її шию і повні плечі. Тро­хи ши­ро­ка сук­ня з ши­ро­кою вирізкою на шиї, яку во­на надіва­ла в спе­ку, пе­ре­со­ву­ва­лась то на од­не пле­че, то на дру­ге, і плечі, круглі, як ве­ликі яб­лу­ка, ви­ри­на­ли зовсім з-під сукні по черзі, не­на­че підійма­лись на те­ре­зах. При роз­мові Зо­ся при­хи­ли­лась тро­хи до Яся, і пле­че її ви­ри­на­ло на­верх, бли­ща­ло при чорній сукні, ніби ви­то­че­не з мар­мо­ру. Те­одо­зя сиділа в фо­телі по дру­го­му боці Яся. Як польки, во­ни, зви­чай­но, хва­ли­ли все і всіх, про ко­го тільки го­во­ри­ли, але не ле­генько ги­ка­лось то­му, ко­го во­ни зга­ду­ва­ли й хва­ли­ли, їх хва­ла жа­ли­ла, як жал­ка кро­пи­ва, вже тим, шо бу­ла без міри ве­ли­ка. Щоб втя­ми­ти їх мо­ву, тре­ба бу­ло прий­ма­ти їх сло­ва нав­па­ки.

    - Яка ми­ла рідня ва­шої жінки! - по­ча­ла Те­одо­зя. - Яка ша­нов­на її ма­ти, спокійна, та помірко­ва­на, та доб­ра; вже й не­мо­ло­да, а та­ка гар­на, та­ка приємна, що й ска­за­ти труд­но. Її доч­ки зда­ються мен­ши­ми її та­ки сест­ра­ми.

    - А сест­ри ва­шої жінки, - підхо­пи­ла Зо­ся, - що за гарні дівчат­ка, що за милі! як ті пташ­ки, все гор­ну­лись до ма­тері.

    - Я ду­же ра­да, що поз­най­оми­лась з ни­ми, - підхо­пи­ла Те­одо­зя, - так на­ба­ла­ка­лась з ни­ми за цілий вечір, мов з рідни­ми сест­ра­ми.

    Ясь ба­чив, як Те­одо­зя присіла бу­ла ко­ло їх на хви­лин­ку, але за­раз одс­ко­чи­ла, не­на­че її хто шпиг­нув шпилькою.

    - Яка ми­ла осо­ба ва­ша жінка! - по­ча­ла знов Зо­ся. - В неї є щось ду­же сим­па­тич­не, приємне, що ча­рує вас та­ки од­ра­зу! Яка во­на гар­на, з тією оригінальною кра­сою ук­раїнською, з ти­ми примітни­ми ри­са­ми ли­ця, з ти­ми чор­ни­ми бро­ва­ми. Я од­ра­зу по­лю­би­ла її, впо­до­ба­ла її. Яка во­на смир­на! Як во­на лю­бить помірність, навіть мо­дою нех­тує, убо­ра­ми жерт­вує зад­ля то­го, щоб тільки об­ми­ну­ти той ефект, хоч без­вин­ний, але все-та­ки ефект. Так прос­то і так до­ла­ду бу­ла уб­ра­на.

    Ясь доб­ре тя­мив, що цю мо­ву тре­ба чи­та­ти нав­па­ки, як книж­ку, роз­гор­ну­ту пе­ред дзер­ка­лом; що йо­му ка­жуть, ніби йо­го жінка має сільську, му­жи­чу кра­су, не вміє га­разд уб­ра­тись по моді, хоч і має за­со­би.

    - А яка во­на гос­по­ди­ня! - підхо­пи­ла Те­одо­зя. - Яке в неї ха­зяй­ст­во! Чо­го в неї тільки не­ма? Хіба од­но­го пти­чо­го мо­ло­ка. Яка про неї пішла скрізь по­го­лос­ка! ре­пу­тація ду­же й ду­же приємна зад­ля мо­ло­дої ха­зяй­ки! Во­на са­ма за всім дог­ля­не, не по­со­ро­миться піти і до пе­карні, і на ого­род, і до мо­лочні, і до льоху. Слу­ги в вас не ліну­ються, доб­ре роб­лять при доб­ро­му дог­ляді.

    - Кому вже, ко­му, а мені тре­ба по­за­ви­ду­ва­ти їй, - обізва­ла­ся Зо­ся, ніби гу­дя­чи й су­дя­чи се­бе, але то бу­ла тільки хва­ла собі. - З ме­не зовсім не ха­зяй­ка! Що піду до пе­кар­ни, за­чую дух з ко­ми­на, то за­раз і вчадію! Пішла б і на го­род - со­бак страх як бо­юсь! А з ти­ми най­мич­ка­ми тре­ба все га­рю­ка­тись, сва­ри­тись, а я ніяк не вмію обійтись із ни­ми. Я зовсім не­зу­гар­на ха­зяй­ну­ва­ти.

    - А як во­на об­хо­диться з слу­га­ми! - знов го­во­ри­ла Те­одо­зя. - Їй-бо­гу, лю­бо ди­ви­тись! Так зап­рос­то, так по лю­бові; зовсім, як бог велів! Ой, як я люб­лю, як слу­ги сміливі в хаті, не за­биті, не тру­сяться, як прис­лу­го­ву­ють тобі!

    - Кому не по­до­бається та патріархальність! але ж як труд­но до неї вер­ну­тись в да­лекі віки! - пе­ре­би­ла її Зо­ся. - То тре­ба ве­ли­кої просвіти! Я з цим ту­тешнім лю­дом ніяк не по­ла­жу! Чи це се­ло та­ке, чи, мо­же, в Кам'яно­му інші лю­ди; тут тре­ба все при­ну­ку­ва­ти па­ли­цею, на­гаєм, та й тим нічо­го не вдієш.

    Ясь по­чер­вонів. Зо­ся зро­зуміла, що вже пе­ре­бор­щи­ла тро­хи й пе­рес­ту­пи­ла міру в пох­вальбі й об­лес­ли­вості, бо бу­ло знать, як на до­лоні, що во­ни ма­ють Га­ню за прос­ту, що Га­ня бра­тається з лю­дом, са­ма хо­дить до пе­карні, на го­род і со­бак не боїться.

    - А як во­на вміє гос­тей прий­ня­ти! - хва­ли­ла далі Зо­ся, - як во­на вміє не да­ти вам нудьгу­ва­ти ні на хви­ли­ноч­ку. До кож­но­го при­ся­де, кож­но­му ска­же приємне, привітне сло­во. Ой, що то за лю­ди­на! Що то за щас­тя вам пос­лав бог! Жи­ти з та­кою просвіче­ною дру­жи­ною і ра­зом з тим - з та­кою ха­зяй­кою, раз у раз ма­ти в хаті та­ке ро­зум­не под­руж­жя, ма­ти з ким ро­зум­ним сло­вом пе­ре­ки­ну­тись, по­го­во­ри­ти не тільки про що­ден­ний клопіт, та й про речі вищі, влас­тиві чо­ловікові з ро­зу­мом і просвітою. Ой, як я дя­кую бо­гові, що він мені пос­лав мою ми­лу Те­одо­зю з на­шої ми­лої Вар­ша­ви. З нею я тільки ду­шу од­ве­ду, по­го­во­рю, по­жи­ву ро­зу­мом і навіть сер­цем…

    Зося схо­пи­ла­ся з місця, ки­ну­лась на шию Те­одозі і по­ча­ла з нею щільно цілу­ва­тись. Обоє плечі її ду­же ви­су­ну­лись з-під чор­ної сукні. Потім Зо­ся сіла, підпер­ла го­ло­ву, пох­ню­пи­лась і ніби за­мер­ла. Всі мов­ча­ли, всі по­ва­жа­ли ніби її сму­ток, хотіли да­ти їй час пе­ре­боліти ду­шею од чо­гось.

    А в Яся пли­ла дум­ка про Га­ню, дум­ка про те, як на неї ди­виться сусіднє то­ва­рист­во, як ди­виться Зо­ся. Він пог­ля­дав на біло­мар­му­ро­ве пле­че Зосі, на профіль її ли­ця і по­чу­вав, що во­на па­нує те­пер в йо­го серці, що вид Гані все далі й далі од­су­вав­ся, ту­манів. Не­дур­но ж Те­одо­зя й Зо­ся роз­си­па­ли пе­ред ним стільки хвальби. Во­ни за­ки­да­ли її квітка­ми, як за­ки­да­ють яму мер­ця си­рою зем­лею.

    - А як во­на оригінальне го­во­рить по-польській, - ки­ну­ла ще од­ну квітку в Га­ни­ну яму Те­одо­зя. - Як ми­ло во­но в неї ви­хо­дить! як во­на чу­до­во ви­мов­ляє сло­ва! Ніхто б не ска­зав, що во­на мос­ков­ка чи ук­раїнка! їй же бо­гу! іста полька! З вас, ба­чу, ве­ли­кий вчи­тель. Я не зна­ла за це!

Пошук на сайті: