Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 54)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4079
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4472
    - Ще й як! То бу­ла на­ша най­кра­ща за­ба­ва, як ми ще жи­ли на батьківщині.

    Конюх пок­лав на ко­ня дамське сідло. Зо­ся вхо­пи­ла батіжок. Ясь підса­див її, і во­на по­волі побігла кру­гом подвір'я, про­мо­вив­ши: «не­хай ком­панія лас­ка­во мені ви­ба­чить, що я не уб­ра­на в дов­гу сук­ню».

    Кінь чу­до­во дріботів рис­тю, зги­на­ючи шию, мов ко­кет­на пан­на. Зо­ся сиділа ду­же доб­ре на коні. Її русі буклі лисніли, як щи­ре зо­ло­то, на яс­но­му сонці, а біле ли­це зда­ва­лось ще білішим, а ус­та зда­ва­лись ще чер­воніши­ми під яс­ним синім не­бом; очі аж світи­лись під пог­ля­дом Ясе­вих очей.

    Приїхавши на­зад, Зо­ся ле­генько впа­ла на Ясе­ву ру­ку і ско­чи­ла на зем­лю.

    Всі політниці, по­ба­чив­ши для їх див­не ди­во, жінку на коні, по­ки­ну­ли ро­бо­ту, пос­пи­на­лись на тин і по­витріща­ли очі. Діти позбіга­лись до воріт і по­роз­зяв­ля­ли ро­ти.

    Принажена прик­ла­дом Зосі, Те­одо­зя скікну­ла і собі на ко­ня. Їй зда­ва­лось, що її пос­тать бу­де ду­же при­над­на на гар­но­му ко­ни­кові. Щоб поч­ва­ни­тись, во­на пог­на­ла ко­ня. Ко­ник, хоч смир­ний, од­ра­зу поніс її по дворі. Су­хор­ля­ва й ви­со­ка її пос­тать зовсім зда­ва­лась бус­лом, кот­рий вгніздив­ся на коні. Всі політниці за­ре­го­та­лись біля ти­ну на все гор­ло. Тро­хи зля­ка­ний ре­го­том з-за ти­ну, ко­ник пішов ско­ком. Те­одо­зя пе­ре­ля­ка­лась, не вміла вдер­жа­ти ко­ня і га­ца­ла на сідлі, підска­ку­ва­ла всім тілом вго­ру, ніби во­на товк­ла про­со на сідлі. Пос­тать її бу­ла та­ка хи­мер­на, що ко­нюх не втерпів і без со­ро­ма аж по­ко­тив­ся од сміху; політниці аж ве­ре­ща­ли, аж ви­ща­ли од сміху, і самі па­ни без со­ро­ма ре­го­та­лись.

    Ясь зняв її з ко­ня лед­ве жи­ву.

    - Давно я їзди­ла вер­хи, вже за­бу­ла, - го­во­ри­ла Те­одо­зя, лед­ве ди­шу­чи, - ще як у Вар­шаві, та й досі…

    - Будемо гу­ля­ти вер­ха­ми? - спи­тав Ясь у дам.

    - О, з ве­ли­кою приємністю! - обізва­лась Зо­ся. Те­одо­зя тільки про­мо­ви­ла її сло­ва.

    Гості поїха­ли до­до­му. Ясь мав з Га­нею роз­мо­ву пе­ред обідом.

    - Але ж бо й ти, Га­ню, доб­ра! Як же тобі мож­на так об­хо­ди­тись з людьми? Двічі по­си­лав по те­бе, а ти не йшла, а прий­шла - на­су­пи­лась, сло­ва не хотіла з ни­ми по-людській про­мо­ви­ти. Во­ни польки, лю­ди бу­валі й досвідні: зна­ють світ і світові зви­чаї. Во­ни нас осу­дять, огу­дять, об­га­нять, а ми тут лю­ди нові.

    - Як схо­тять, так і зроб­лять. А я їх не люб­лю; вже за те не люб­лю, що ду­же ме­не хва­лять та ли­жуть ме­не в що­ки.

    - А хіба ж то гар­но, що та там на го­роді ба­ла­каєш з політни­ця­ми, з уся­ким мот­ло­хом? Ти ж хіба не зна­ла, що гос­тям з вікон усе чис­то вид­ко! А во­на ще сіла на ко­лоді, по­са­ди­ла ко­ло се­бе якусь Па­рас­ку чи Мот­рю, доз­во­ляє їм ба­ла­ка­ти з со­бою, ру­ка­ми роз­ма­ху­ва­ти. А во­ни все до­чис­та ба­чи­ли звідсіль і сміялись з те­бе якось по­таємно, але ду­же примітно.

    - Їй-богу, не знаю, як же мені об­хо­ди­тись та по­во­ди­тись з людьми в ха­зяй­стві! Але ж не мож­на, щоб не ди­ви­тись за робітни­ця­ми, не наг­ля­да­ти за ни­ми та не за­го­моніти до їх.

    - Та ди­вись на їх, роз­мов­ляй з ни­ми, про ме­не, цілий день, тільки не цілуй­ся з ни­ми, не бра­тай­ся з най­мит­тям! Луч­че кри­чи на їх, як оса­ву­ла, га­няй їх! луч­че бий їх, плюй на їх, тільки не ба­ла­кай з ни­ми за­панібра­та, си­дя­чи на ко­лоді, та ще й при па­нах!

    Ясь бігав по хаті та кри­чав; йо­го, знать, бра­ло за печінки.

    - Не зав­да­вай ти мені со­ро­му при чу­жих лю­дях. Ми тут лю­ди нові. Здається, час тобі б зро­зуміти, що ти справж­ня пані, а не якась попівна, чи еко­ном­ка, чи там хто! що тут тобі не Нес­те­ринці, а Кам'яне, що ми жи­ве­мо не в ха­лупі, а в ба­га­то­му домі і знаємось з діди­ча­ми, та ще й здебільшо­го з по­ля­ка­ми. Час би тобі зна­ти й тя­ми­ти, що й ми па­ни, що й я по­ляк, і ти по­вин­на бу­ти полькою се­ред польок…

    Ганя тільки ди­ви­лась на йо­го прос­ти­ми, яс­ни­ми, без­вин­ни­ми очи­ма і здвиг­ну­ла пле­чем.

    - А во­на прий­шла од політниць, - сміявся далі Ясь, - сіла з па­ня­ми і на­ду­лась. За­го­во­ри­ла по-польській так, що всі святі, ма­буть, за­ре­го­та­лись! Вчись, Га­ню, по-польській. Ми те­пер се­ред ка­то­ликів та по­ляків. Не зав­да­вай ти мені со­ро­му. Будь же пані! Кинь ік не­чис­то­му те по­га­не ха­зяй­ст­во, - про ме­не, сядь і ру­ки згор­ни! - кри­чав вже Ясь. - Си­ди мені, як свя­та! Чуєш? Не­хай му­жи­ки пе­ред то­бою біга­ють, як дзиґи, на колінах ла­зять пе­ред то­бою! Тоді те­бе і па­ни ма­ти­муть за лю­ди­ну, а не за бог зна що! їж, пий, спи, мо­лись бо­гу, ко­ли хо­чеш, і си­ди, як свя­та! Чи­тай ро­ма­ни, ко­ли маєш хист і хіть до то­го, а ні - згор­ни ру­ки і на сон­це не ви­ходь! Отоді те­бе сусіди-па­ни ма­ти­муть за панію! Мені тре­ба ота­кої жінки…

    - Чи ми ж такі ба­гаті, щоб мені згор­ну­ти ру­ки та по­си­деньки справ­ля­ти?.. - по­ча­ла бу­ла Га­ня, але Ясь не слу­хав її і вий­шов з по­коїв.

    Ганя як сиділа, так і впа­ла ка­ме­нем на ка­напі. Ніко­ли ще во­на не ба­чи­ла, щоб йо­го очі так гор­до бли­ща­ли, щоб йо­го ли­це, завж­ди лас­ка­ве, ти­хе, сли­ве ди­тя­че, так роз­чер­воніло­ся, так пашіло гнівом, панською пи­хою. Во­на впер­ше на свої очі по­ба­чи­ла, що то був вже не той Ясь, що ко­лись гу­ляв з нею по Нес­те­ри­нецьких ярах, що ко­хав її, цілу­вав її чорні ру­ки; не той ввічли­вий та лас­ка­вий Ясь! Во­на ба­чи­ла в йо­му те­пер зовсім іншу лю­ди­ну. І ли­це йо­го те­пер ста­ло інше: і ніс вирівняв­ся, виріс, і що­ки на­ду­лись, і бро­ви ста­ли су­пи­тись, і очі стра­ти­ли ди­тя­чу лас­кавість і засвіти­лись якимсь ніби звіря­чим вог­нем, - знать бу­ло, що інші дум­ки, інші по­чу­ван­ня за­во­ру­ши­лись в йо­го душі. А го­ло­ва йо­го все за­ки­да­лась на плечі, ніс і очі все чо­гось ди­ви­лись на сте­лю.

    При обіді Ясь зас­по­коївсь, про­хав ви­ба­чен­ня в жінки. Тільки хо­ло­дом повіяло од йо­го сло­ва. Він не до­торк­нув­ся до неї, не взяв її за ру­ку, не гля­нув їй у вічі привітно. Га­ня по­чу­ва­ла, що він її не так лю­бить, як бу­ло ко­лись пе­редніше, що во­на йо­му не­упо­доб­ною ста­ла. Во­на лед­ве вдер­жа­ла сльози за обідом, їла че­рез си­лу, щоб не ви­яви­ти своєї пе­чалі та скор­бо­ти пе­ред чо­ловіком.

    Не дов­го ба­ри­ла­ся Зо­ся. Че­рез день во­на знов приїха­ла з Те­одо­зею до Се­ре­динських. Знай­шов­ся на фаб­риці в Кам'яно­му який­сь німчик і, здав­шись на про­хан­ня Ясе­ве, взяв­ся вчи­ти дам їзди­ти вер­хи. Да­ми приїжджа­ли в дов­гих сук­нях, вчи­лись їзди­ти на коні, гу­ля­ли з Ясем по по­лях, по га­ях, а вве­чері вер­та­лись до Се­ре­динських, пи­ли чай, а ча­сом і ве­че­ря­ли. Га­ня, за­да­вив­ши в собі пе­чаль та ту­гу, му­си­ла прий­ма­ти їх за гос­тей, му­си­ла бу­ти ве­се­лою, роз­мов­ля­ти з ни­ми. Во­на бу­ла б лад­на й при­хи­ли­тись до їх, як­би сер­це змог­ло йти про­ти своєї вдачі, аби тільки до­го­ди­ти Ясеві, аби тільки він не кри­чав, не сер­див­ся.

    - Чом ви не приїде­те до на­шої бідної ха­ти­ни? - пи­та­ла в Гані Зо­ся.

    - Дитина моя сла­бу­ва­ла й досі, - од­ка­за­ла Га­ня і ска­за­ла прав­ду.

    - Швидко день мо­го на­родіння, - на­тя­ка­ла Зо­ся, - я бу­ду ма­ти сміливість про­си­ти вас і ва­шо­го му­жа до се­бе в гості.

    - Спасибі! приїду, як бу­ду жи­ва та здо­ро­ва. Нас­тав день то­го на­родіння. Такі дні Зо­ся ви­га­ду­ва­ла ще в Києві, щоб ма­ти будлі-яку при­чи­ну за­во­ди­ти в се­бе бен­ке­ти. Во­на тоді праз­ни­ку­ва­ла навіть іме­ни­ни сво­го батька, день на­родіння Леміши­хи й Лемішки. Зо­ся прис­ла­ла зве­чо­ра до Гані по­зи­чи­ти вся­ко­го по­су­ду.

    - Щось ве­ли­ке за­ду­му­ють Лемішковські, - про­мо­ви­ла Га­ня до Яся.

    - Та во­на лю­ди­на бу­ва­ла, зуміє лю­дей прий­ня­ти. Я пос­лав їй з оран­же­реї уся­ко­вих квіток.

    - Де ж во­на гро­шей на­бе­ре? - спи­та­ла Га­ня. - Я ба­чи­ла їх бідність, ба­чи­ла їх ха­зяй­ст­во. По­тяг­ти нав­ряд чи є з чо­го!

    - Дай ти мені спокій з тим ха­зяй­ст­вом! - од­ка­зав Ясь.

    Ганя за­мовк­ла.

    Поїхали во­ни до Лемішковських ще за­вид­на, за­рані. Та­ка бу­ла в їх умо­ва з Зо­сею. Га­ня ввійшла в еко­номський дім і не пізна­ла Тхорівської еко­номії все­ре­дині. Пе­редніша бідна обс­та­ва по­коїв не­на­че тільки сни­лась Гані. Те­пер у вікнах бли­ща­ли нові шиб­ки. В світлиці сто­яла но­ва мебіль, прав­да, не до­ро­га, але гар­ненька, кри­та ро­же­вою вов­ня­ною ма­терією. На столі збо­ку сто­яло дзер­ка­ло, Ясів по­да­ру­нок, а в кут­ку на не­ве­лич­ко­му сто­ли­кові сто­яв чи­ма­лий фо­тог­рафічний порт­рет Зосі, де во­на сто­яла гор­до й пря­мо, пок­лав­ши од­ну ру­ку на клавіші фор­теп'яна. Кру­гом порт­ре­та об­ви­вав­ся вінок з жи­вих теп­лич­них до­ро­гих квіток. Ко­ло сто­ли­ка сто­яло два ва­зо­ни ки­тай­ської рожі са­ме в цвіту. Че­рез усю світли­цю прос­лав­ся но­вий ки­ли­мок і тяг­ся че­рез другі кімна­ти до Зо­си­ної спо­чи­вальні. Вікна бу­ли по­завішу­вані пле­те­ни­ми тон­ки­ми завіса­ми.

    Цікавість по­тяг­ла Га­ню і до дру­гих кімнат. Ха­зяй­ка ве­ла її, все по­ка­зу­ва­ла, всім хва­ли­ла­ся. Все бу­ло в по­ко­ях но­веньке, свіже. Га­ня заг­ля­ну­ла в спо­чи­вальню. Та кімна­та бу­ла обк­леєна та­ки­ми са­ми­ми шпа­ле­ра­ми, які бу­ли в її спо­чи­вальні. Над Зо­си­ним ліжком висів дос­то­ту та­кий са­мий ки­лим, як над її ліжком: по біло­му полі бу­кет розкішних чер­во­них тро­янд в лис­ту се­ред ки­ли­ма. Ко­ло вікна сто­яв круг­лий сто­ли­чок, гар­ний, як цяцька, і дос­то­ту та­кий са­мий, який був у Гані, що сам Ясь привіз не­дав­но з Оде­си.

    - Як вам по­до­бається ки­ли­мок? - спи­та­ла Зо­ся. - Прав­да, гар­ненький?

Пошук на сайті: