Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 55)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4044
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4436
    Ганя по­чу­ва­ла, що її но­ги слаб­ша­ють, що її сер­це мліє, що в ву­хах задз­веніло. Во­на присіла на стільці. І вже во­на й не слу­ха­ла то­го, що їй оповіда­ла Зо­ся. Во­на не зво­ди­ла очей з ки­ли­ма, з вінка тро­янд, що роз­си­па­ли­ся по біло­му полі ки­ли­ма. По цій обс­таві во­на про­чи­та­ла, ніби по роз­гор­нутій книзі, все і все зро­зуміла.

    Вернулась во­на до світлиці з блідим ли­цем, з смут­ним ви­дом. Ніхто не знав то­му при­чи­ни, окрім, мо­же, Яся та Зосі. Але їм про Га­ню бу­ло бай­ду­же. Зо­ся пе­ре­хо­ди­ла од гос­тя до гос­тя, вертілась по гос­тинній, сміялась, жар­ту­ва­ла і та­ки справді роз­ве­се­ля­ла то­ва­рист­во.

    Почали з'їжджа­тись гості. Зо­ся, по своєму давньому зви­чаю, бу­ла з візи­та­ми у де­яких сусідніх дідичів і зап­ро­шу­ва­ла їх до се­бе. Але не ба­га­то знач­них панків пок­ва­пи­лось приїха­ти до неї в гості. З сім'ями поп­риїжджа­ли все еко­но­ми та все бідненькі. З дідичів приїха­ло кільки не­жо­на­тих ста­рих, ли­сих ка­ва­лерів.

    Зося, Те­одо­зя і ма­ла доч­ка бу­ли уб­рані в ко­ро­тенькі літні сукні, ніби підби­ра­ючись під се­зон, під на­ту­ру, що са­ме вбра­лась в зе­ле­ний лист. В їх пос­та­тях, в їх убо­рах бу­ло щось тро­хи ко­медіантське, навіть чу­дер­нацьке. Став­ши се­ред світлиці, Зо­ся об­ве­ла всіх ру­кою і про­мо­ви­ла тро­хи ора­торським вив­че­ним то­ном ніби про­мо­ву:

    - Я ма­ла од бо­га ве­ли­ке щас­тя впер­ше по­ба­чи­ти світ в йо­го усій літній красі, в зе­ле­но­му лис­ту, в квітках, під синім не­бом пізньої вес­ни. Про­шу ж як­най­лас­кавіше моїх ми­лих гос­тей на­пи­тись чаю в зе­ленім са­ду, під сте­лею зе­ле­но­го гілля, під яс­ним не­бом.

    Зося скло­ни­лась до всіх і по­да­ла ру­ку Ясеві. Другі гості по­па­ру­ва­лись і пішли в са­док слідком за Зо­сею. Яким, приб­ра­ний, при­че­са­ний і ду­же за­горілий, ди­вив­ся на це все, як на ди­во­ви­жу. І він по­тяг­ся за дру­ги­ми.

    Садок розіслав­ся попід не­ви­со­кою спа­дис­тою го­рою і був, справді, гар­ний з гус­ти­ми виш­ни­ка­ми з ста­рим гілляс­тим де­ре­вом, з зе­ле­ною тра­вою. Зо­ся по­ве­ла гос­тей вго­ру між дво­ма ряд­ка­ми ста­рих груш. На горбі по­чи­нав­ся вже ліс з зе­ле­ною ліщи­ною, бе­рес­та­ми, гра­ба­ми й лип­ка­ми. Гості йшли по давній до­розі, кот­ра вже гус­то за­рос­ла шпо­ри­шем та по­до­рож­ни­ком. На самім шпилі, з-за гус­тих кущів, щось нес­подіва­но за­ше­лестіло. Ко­ли це од­ра­зу за де­ре­вом в гу­ща­вині вда­ри­ли му­зи­ки і по­ча­ли гра­ти якусь італійську ме­лодію. По­тай­ні, нес­подівані му­зи­ки, оче­ви­дяч­ки, бу­ли сюрп­риз для гос­тей. Всі згля­ну­лись, всі осміхну­лись, всім, оче­ви­дяч­ки, бу­ло приємно. Зо­ся пе­рег­ля­да­лась з Те­одо­зею, і очі їх аж заг­ра­ли. Ко­ли че­рез кільки сту­пенів знов щось за­ше­лестіло між ку­ща­ми. З-за кущів ви­су­ну­лась ко­би­ля­ча го­ло­ва, а потім на стеж­ку стри­бо­ну­ла і ціла ха­му­лу­ва­та та мир­ша­ва ко­ня­ка, спу­та­на залізним пу­том. Во­на зас­ту­пи­ла гос­тям стеж­ку, ска­ка­ла собі по­волі впе­ред, од­ки­да­ючи задні но­га і ма­ха­ючи хвос­том. Ком­панія му­си­ла спи­ни­тись, а потім, при гу­ках му­зик і бряз­канні залізно­го пу­та, му­си­ла обійти ко­ня­ку, ніби ве­ли­ку пер­со­ну. Па­ничі сміялись у ру­кав. Зо­ся по­чер­воніла. Це вже був і для неї са­мої сюрп­риз.

    З шпи­ля швид­ко всі зійшли на­низ. Місци­на бу­ла ду­же гар­на. На­ни­зу був ста­вок, по­над став­ком на ни­зині знов гус­то ріс са­док. Край бе­ре­га зе­леніла свіжа тра­ва та осо­ка. Під гус­ти­ми гру­ша­ми гості по­ба­чи­ли сто­ли, зас­лані біли­ми об­ру­са­ми. Ко­ло столів з-за гус­тих ви­шень знов по­чу­лись му­зи­ки: гра­ли ве­се­ло­го мар­ша. Піду­чені жид­ки пе­ребігли з го­ри і стріли гос­тей мар­шем ко­ло столів.

    - Що це в вас за му­зич­ний са­док? Чи де­ре­ва в вас гра­ють, чи що? - жар­ту­вав один ли­сий па­нич з Зо­сею. Другі гості оха­ли, ди­ву­ва­лись, і всі за­га­лом вих­ва­лю­ва­ли Зо­сю гос­по­ди­ню.

    Слуги по­да­ли на сто­ли са­мо­ва­ри. Все зна­ряд­дя до чаю на сто­лах бу­ло вже на­ла­го­же­но; Зо­ся з Те­одо­зею, зе­лені, мов ру­сал­ки, що по­ви­ла­зи­ли на бе­рег, на­ли­ва­ли чай і по­да­ва­ли гос­тям. Всі ду­же це­ре­мон­но сиділи ко­ло столів, як мос­калі на муштрі. Жи­ди гра­ли за ку­ща­ми. Зо­ся з Те­одо­зею веш­та­лись роз­чер­вонівшись.

    - Ніколи не за­бу­ду я то­го гу­лян­ня в Вар­шаві в од­но­го гра­фа, - по­ча­ла Те­одо­зя. - Я бу­ла в йо­го домі на службі. Чи пой­ме­те віри, п'ять ор­кестрів гриміло, по­хо­вав­шись по­за ку­ща­ми!

    - Нащо вам в Вар­шаві! - обізва­лась Зо­ся. - Я ніко­ли не за­бу­ду, як один мій знай­омий ге­не­рал в Києві зро­бив для ме­не сюрп­риз у цей са­мий день, в свой­ому са­ду. Чи пам'ятаєш, Яки­ме?

    Яким ди­вив­ся на неї, ла­ма­ючи собі го­ло­ву і зга­ду­ючи, у яко­го він там ге­не­ра­ла гу­ляв у са­ду, і не при­га­дав-та­ки то­го ге­не­ра­ла.

    Гості пи­ли чай і вда­ва­ли, ніби во­ни справдішні чи­малі па­ни, ніби во­ни го­во­рять ду­же по­важні речі; а справді во­ни роз­мов­ля­ли про по­го­ду та не­го­ду, а лисі па­ничі підпус­ка­ли на ву­хо Те­одозі та­ких компліментів, що аж її ніс по­чер­вонів. З-за ти­ну, з-за кущів виг­ля­да­ли діти, хлопці, дівчат­ка-няньки, у кот­рих на шиї сиділи малісінькі дітки, об­няв­ши їх шию ніжка­ми й руч­ка­ми. Зо­ся вхо­пи­ла з сто­ла буб­личків, по­летіла до ти­ну і по­ча­ла їх роз­да­ва­ти дітям. Де­які бра­ли, а де­які не бра­ли і тіка­ли од ти­ну.

    - Чисті ди­ку­ни, а не людн! - сміялась Зо­ся, вер­та­ючись бігцем до сто­лу.

    Швидко з дітьми по­на­хо­ди­ли з кут­ка со­ба­ки і, за­чув­ши хліб, посіда­ли не­да­ле­ко од гос­тей, див­ля­чись на стіл. Ко­ли це з-за кущів ліщи­ни знов щось за­ше­лестіло за спи­на­ми гос­тей. Всі обер­ну­лись з пе­ре­по­ло­ху на­зад. Всім зда­лось, що знов вис­ко­чить з ліса ко­ня­ка в путі, але всі по­ми­ли­лись, бо з кущів вист­ро­ми­ла ри­ло здо­ро­ва чор­на сви­ня, ню­ха­ла на повітрі, а за нею з кущів по­си­па­лись, як зайці, по­ро­ся­та. Всі за­ре­го­та­лись. Пе­ре­ля­кані по­ро­ся­та ки­ну­лись про­жо­гом під но­ги гос­тям, а їх ма­ти, спо­ло­ха­на нес­подіван­кою, ки­ну­лась про­жо­гом і зва­ли­ла па­ру стільців. Всі схо­пи­лись з місця і ре­го­та­лись. Зо­ся по­чер­воніла, як жар, а Яким ре­го­тав­ся, аж за бо­ки брав­ся з то­го сюрп­ри­за.

    Гості зас­по­коїлись і ви­пи­ли чай. Зо­ся знов про­си­ла гос­тей на лег­ку за­кус­ку. Всі вста­ли і, це­ре­мон­но поб­рав­шись па­ра­ми, пішли за Зо­сею. Знов жи­ди затріща­ли й за­рипіли за ку­ща­ми на тру­бах і скрип­ках, як ко­лись дав­но ко­ло стін Єри­хо­на. То був знак, що там тре­ба опи­ни­тись. Швид­ко всі приміти­ли між виш­ня­ми гульби­ще - ніби кат­ра­гу без стінок на стовп­чи­ках. Там сто­яли сто­лич­ки з ла­со­ща­ми, з яго­да­ми, з ва­рен­ням. Зо­ся вско­чи­ла ту­ди, ніби сер­на, в про­си­ла дам до сто­ликів.

    Тільки тут якось обійшло­ся без до­машнього звіра, хоч і вид­ко бу­ло в кат­разі сліди, де куб­ли­лись ку­ри і квоч­ки з кур­ча­та­ми.

    Настав вечір. Над­ворі вже по­по­ночіло. Зо­ся по­ве­ла гос­тей до до­ма. Всі вий­шли на шпиль і ста­ли, щоб на­ди­ви­тись на гар­ний захід, що жеврів над гаєм, над став­ком. Ко­ли це над став­ком щось лус­ну­ло, трісну­ло, блис­ну­ло, і з'явив­ся си­ненький ди­мок. Всі звер­ну­ли ува­гу і чо­гось жда­ли. Швид­ко гості по­ба­чи­ли, що над во­дою знов щось трісну­ло, блис­ну­ло і, ско­чив­ши раз по воді, згас­ло і ніби пірну­ло й по­то­ну­ло. Зо­ся про­си­ла од­но­го па­ни­ча з фаб­ри­ки на­ро­би­ти ра­кет і за­ба­ви­ти гос­тей. Па­нич був теж чванько­ви­тий і обіцяв Зосі на­ро­би­ти та­ких фейєрверків, яких не ви­да­но і в Вар­шаві. Од­на­че ра­ке­ти не вда­ли­ся. Ос­тан­ня тільки бовт­ну­ла в во­ду і спо­ло­ха­ла з півко­пи жаб, котрі плиг­ну­ли з куп'я в ста­вок.

    Гості вер­ну­лись до гос­по­ди. Світли­ця бу­ла вже приб­ра­на по-бально­му. По­ча­лись танці. Всі ве­се­ли­лись, всі ба­ви­лись; од­ним од­на Га­ня сиділа, як не­жи­ва. Пізно вже, аж в пізні об­ля­ги, по­да­ли ве­че­рю, що ва­рив ку­хар Се­ре­динських. Ве­че­ря бу­ла ба­га­та. Зо­ся сподіва­лась наїзду ба­га­тих сусідніх панів і хотіла по­ка­за­ти се­бе пе­ред ни­ми за ве­ли­ку панію. Од­на­че значніші па­ни до неї не приїха­ли і не пус­ти­ли своїх сімей. За ве­че­рею Зо­ся й Те­одо­зя ду­же бу­ли лас­каві до Гані, по­да­ва­ли їй першій вся­кої стра­ви, але ра­зом з тим на­зи­ра­ли збо­ку, як во­на дер­жить ви­дельце, як во­на кла­де шма­ток хліба в рот, як во­на їсть. Вже пе­ред світом Се­ре­динські вер­ну­лись до­до­му. Зса­жу­ючи Га­ню з фа­ето­на, Се­ре­динський взяв її за ру­ку. Ру­ка бу­ла хо­лод­на, як лід, вся в по­ту і тро­хи тру­си­лась.

    Не встиг­ли во­ни пе­рес­ту­пи­ти поріг і зос­та­тись вдвох, Ясь по­чав за­раз чіпля­тись та до­ко­ря­ти Гані, сліпцем на­ла­зив до неї.

    - Але ж і ти, Га­ню, по­во­ди­лась між людьми так, що, їй же бо­гу, мені бу­ло со­ром за те­бе. Всі ве­селі, всі тан­цю­ють, бав­ляться, жар­ту­ють; да­ми ще­бе­чуть, - од­на ти сиділа не ска­за­ти б де­рев'яна! Ти прий­шла б до однієї та до дру­гої да­ми, та посміялась би, по­жар­ту­ва­ла, та по­тан­цю­ва­ла, а то си­дить та очи­ма кліпає та лу­пає.

    А Га­ня і те­пер сиділа, на­че охо­ло­ла; навіть не роз­дя­га­лась. Во­на гля­ну­ла на ки­лим ко­ло сво­го ліжка. Він був та­кий самісінький, як і в Зосі. Га­ня не втерпіла і по­ча­ла пла­ка­ти. Во­на по­чу­ва­ла, що хо­ло­но, що її по­ча­ло мо­ро­зи­ти, що мо­роз роз­ли­вається по всьому тілі. Їй ба­жа­лось хоч на­тяк­ну­ти йо­му, що во­на примічає де­що; та не вда­ла­ся во­на в сво­го батька от­ця Хве­до­ра, а більше вда­ла­ся у свою ти­ху матір, і пок­ла­ла собі на думці все терпіти, у всьому до­го­жа­ти ко­ха­но­му чо­ловікові: прий­ма­ти йо­го гос­тей, панька­тись ко­ло Зосі і Те­одозі, бу­ти ве­се­лою, щоб тільки за­дер­жа­ти гас­ну­чу іскру лю­бові сво­го ми­ло­го.

    - Я нез­ду­жаю… чо­гось, - лед­ве про­мо­ви­ла Га­ня.

    - А ко­ли нез­ду­жаєш, то чо­го бу­ло б їха­ти в гості! Сиділа б вже вдо­ма та ба­ла­ка­ла з політни­ця­ми.

Пошук на сайті: