Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 58)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4044
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4436

    - Ви-бо тільки пе­ре­би­ваєте мені, - за­го­моніла на йо­го Те­одо­зя. - От одяг­лись ми за бо­гинь і гу­ляємо собі мовч­ки по залі. А та за­ла на два етажі, вся в зо­лоті, аж сяє. По бо­ках бу­ло двоє хорів, зас­тав­ле­них квітка­ми, а звідтіль як заг­рим­лять нес­подіва­но два ор­кест­ри му­зик! Ко­ли це од­чи­ня­ються двері, і вхо­дять ка­ва­ле­ри, де­які мас­ко­вані, а де­які без ма­сок… і по­чав­ся пре­ве­се­лий бал! І так бу­ло тіши­мось сли­ве що бо­жо­го дня. Ох! що то за жит­тя бу­ло! То був рай, а не жит­тя. Які там ка­ва­ле­ри бу­ва­ли!

    - Бували і з та­ки­ми ли­си­на­ми, як оце в ме­не? - пи­тав її ста­рий ли­сий па­нич, ти­ка­ючи ру­кою на свою ли­су, як об­ли­за­ний ма­когін, го­ло­ву.

    Знов усі засміялись, а Те­одо­зя тро­хи роз­сер­ди­лась.

    - А чи вби­ра­лись ви там і за підзем­них пе­кельних бо­гинь, чи тільки за - рай­ських, олімпійських? - драж­нив її знов ли­сий па­нич.

    Потім по­чи­на­ла­ся роз­мо­ва про со­бак, про вло­ви, - ця най­миліша роз­мо­ва для кож­но­го по­ля­ка. Роз­ка­зу­ва­ли нез­ви­чай­ні ви­пад­ки з нез­ви­чай­ни­ми со­ба­ка­ми. Се­ре­динський роз­ка­зу­вав, як у йо­го був та­кий здо­ро­вий пес, що сам один йшов на вед­ме­дя і ду­шив йо­го, як кішка - ми­шу. - Так він за північ ба­вивсь в тім то­ва­ристві.

    А тим ча­сом, як Се­ре­динський ба­вив­ся за північ, Га­ня сиділа до­ма і до­жи­да­ла йо­го. Во­на не втра­ти­ла надії при­хи­ли­ти до се­бе йо­го сер­це, їй зда­ва­лось, що Зо­ся по­мо­ро­чи­ла йо­му го­ло­ву тільки своїм ко­кетст­вом, ду­же на­лаз­ли­вим, а не кра­сою, хоч вже заздріва­ла, що Ясь те­пер ба­чив у Зосі зра­зець жінки для се­бе і вза­галі жен­щи­ни, упо­доб­ний йо­му в те­перішнім стані і при то­го­час­них йо­го за­со­бах.

    Була раз північ. Все по­ляг­ло од­по­чи­ва­ти в домі Се­ре­динських, од­ну Га­ню не брав сон. Во­на все сподіва­лась сво­го чо­ловіка, во­на доб­ре зна­ла, ку­ди він їздить і зад­ля чо­го. Вже на селі строст­ва­ли другі півні, а її очі навіть не задріма­ли. Во­на все сиділа на фо­телі ко­ло не­ве­лич­ко­го ліжка, де спав її син, а ду­ми, од­на од дру­гої сумніша, пле­лись в її го­лові. Во­на вста­ла, пішла до пе­карні, ог­ля­ну­ла все ха­зяй­ст­во… Там нянька й най­мич­ки спа­ли так міцно, як вбиті. Га­ню взя­ла заздрість. Вер­ну­лась во­на і знов сіла ко­ло си­на, при­див­ля­ючись до йо­го лич­ка. Ди­ти­на бу­ла ду­же схо­жа на батька; йо­го губ­ки вже скла­да­лись, як у Яся, бро­ви рівні темніша­ли, чор­ний во­лос зби­вав­ся в густі ку­чері. Ди­ти­на сміялась крізь сон і так на­га­да­ла їй Яся давнього, то­го Яся, ко­то­рий з нею жив щас­ли­во в Нес­те­рин­цях, не­на­че во­на ба­чи­ла йо­го тоді, як він упер­ве прий­шов до їх в гості, літніми ве­чо­ра­ми сидів ча­сом з нею в сад­ку під гру­ша­ми, а місяць лив ти­хе проміння на йо­го делікат­не, ми­ле, якось по-ди­тя­чо­му мо­ло­де ли­це. Зас­ну­ва­лись сумні ду­ми в її го­лові; во­на од­ве­ла очі од ди­ти­ни, щоб не так ду­же боліло сер­це…

    Надворі аж лу­щав мо­роз. Опівночі схо­пи­лась завірю­ха. Кня­жий сад шумів та гув, на­че під са­ми­ми вікон­ни­ця­ми Га­ни­ної спо­чи­вальні, на­че бір. Близьке де­ре­во ко­ло вікон аж свистіло, пи­ща­ло, а да­ле­ко бу­ло чу­ти од­но за­ви­ван­ня вітру, од­но гус­те гудіння, не­на­че який­сь ве­ле­тень-звір ри­кав без­пе­рес­та­ну. Вітер свистів попід до­мом, заліплю­вав в залі та гос­тинній вікна снігом, по­ро­шив кру­па­ми в шиб­ки, кру­тив­ся вих­ра­ми, то наб­ли­жа­ючись до вікон, то за­ми­ра­ючи десь на полі. Гані зда­ва­лось, що Ясь са­ме те­пер вер­тається до гос­по­ди, що він збив­ся з до­ро­ги, що за­метіль за­ме­ла шля­хи, а він блу­кає по сте­пу, мерз­не.

    - Господи! по­вер­ни ж йо­го до­до­му жи­во­го й здо­ро­во­го!

    І Га­ня ста­ва­ла на коліна пе­ред об­ра­за­ми, зніма­ла ру­ки до бо­га і мо­ли­лась за чо­ловіка. А на близько­му полі по­чи­на­ла ви­ти й скиг­ли­ти тічка го­лод­них вовків, їх дикі, страшні го­ло­си зли­ва­лись в один акорд з гудінням ліса, з свистінням завірю­хи, пе­репліта­лись один з дру­гим нез­ви­чай­но чуд­ни­ми півто­на­ми, од ко­то­рих нас­тов­бур­чу­ва­лось би на го­лові во­лос­ся навіть в то­го, хто сидів в теплій хаті. Со­ба­ки, за­чув­ши во­ро­га, за­ви­ли, аж зас­киг­ли­ли на подвір'ї під са­ми­ми вікна­ми, ки­ну­лись в один за­ку­ток всі ра­зом, не­на­че ве­ли ко­го за по­ли… Ще га­рячіша ста­ла Га­ни­на мо­лит­ва, ще сумніше ста­ло в ти­хих світли­цях.

    Затих звір на полі, не гав­ка­ли со­ба­ки. Га­ня знов сіла ко­ло сво­го си­на. А сон знов одбіг да­ле­ко од її очей і хо­див десь по ха­тах, де жи­ли щас­ливіші лю­ди. Світло горіло в світли­цях, і при­хожій, і в її спо­чи­вальні ко­ло об­разів.

    Ганя вста­ла і пе­рей­шла світлиці по до­ро­го­му ки­лимі. В до­ро­гих дзер­ка­лах про­май­ну­ла її пос­тать вся в чор­но­му. Во­на прой­шла проз од­но дзер­ка­ло і не­на­ро­ком обер­ну­ла очі на скло. Там во­на по­ба­чи­ла се­бе всю до са­мо­го до­лу і од ве­ли­ко­го жа­ху аж на­зад по­да­лась.

    «Чи це я, чи це тінь мер­ця, що блу­кає в цих ба­га­тих світли­цях?» май­ну­ла дум­ка в Галі, і во­на зат­ру­си­лась, не­на­че їй з'яви­лась ма­ра.

    Сміливіше підсту­пи­ла во­на до ве­ли­ко­го дзер­ка­ла, в кот­ре не ди­ви­лась вже дав­но од ве­ли­ко­го смут­ку. В ши­ро­ких зо­ло­тих ра­мах сто­яла во­на бліда аж біла, як стіна. На її лиці рум'янця не бу­ло й сліду, що­ки по­за­па­да­ли, ніс за­гост­рив­ся, гу­би бу­ли бліді. На її тілі, сухім і тонкім, опа­да­ла фал­да­ми чор­на сук­ня, кот­ра пе­редніше ко­лись бу­ла тісна на повнім стані.

    Ганя пильніше при­ди­ви­лась до­пит­ли­ви­ми очи­ма на се­бе в дзер­калі і знов зат­ру­си­лась усім не­ду­жим тілом. Во­на не змог­ла дов­ше ди­ви­тись на се­бе, по­чув­ши над со­бою по­дих смерті, і лед­ве дой­шла до ближ­чо­го фо­те­ля, сіла і за­ту­ли­ла вид до­ло­ня­ми. А під до­ло­ня­ми все не­на­че уяв­ки ба­чи­ла во­на те страш­не, схуд­ле ли­це, з за­па­ли­ми що­ка­ми, з бліди­ми гу­ба­ми.

    її сер­це щеміло, ду­ша боліла. Во­на на­пев­но зна­ла, що вже ніко­ли не вер­не лю­бові до се­бе, як не воск­рес­не мрець, і вже й не ду­ма­ла нічо­го, їй зда­ва­лось, що во­на впа­ла в гли­бо­ку, пруд­ку во­ду; во­да її не­се на бист­ри­ну, ко­тить, а во­на стра­ти­ла вже всю си­лу, од­да­лась на за­гин.

    Перещеміло її сер­це, пішла скор­бо­та тихіше. З-під до­лонь во­на не­на­че нес­подіва­но гля­ну­ла на Нес­те­ринський яр, де во­на бу­ла та­ка щас­ли­ва, без краю, без міри щас­ли­ва, ніби по­ба­чи­ла бідну еко­номську ха­ту, обс­тав­ле­ну бідною обс­та­вою. Пе­ред нею ніби розс­те­лив­ся зе­ле­ний яр, як от розс­те­ля­ють квітні ки­ли­ми, а в яру ніби ба­чи­ла во­на ко­ло­дязі з ви­со­ки­ми цям­ри­на­ми та жу­рав­ля­ми, ба­чи­ла кри­нич­ки-жо­лоб­ки, з осо­кою навк­ру­ги. На горі ма­ня­чи­ли клу­ня, оже­ре­ди, стіжки. Да­ле­ко під шпи­лем, об­рос­лим гус­тим гаєм, бли­щав ста­во­чок… а там знов яри розс­те­ля­лись пе­ред її ду­мою, не­на­че роз­гор­та­лась квітчас­та ска­терть пе­ред очи­ма. І її уява нез­ви­чай­но яс­но і ви­раз­но по­ка­зу­ва­ла їй кож­не де­рев­це, кож­ний кущ ка­ли­ни в тих ярах, ті ло­зи над ста­воч­ком, де во­на хо­ди­ла щас­ли­ва з Ясем в парі, те лис­та­те ла­тат­тя по воді, ті ви­сокі ко­ноплі, що рос­ли по­над став­ком, ту кри­нич­ку, де во­на ко­лись пи­ла во­ду, при­пав­ши ли­цем до во­ди. Як жи­ве, во­на ба­чи­ла своє ли­це в кри­ниці, свіже, як ка­ли­на; на го­лові перська хуст­ка, - біла з чер­во­ни­ми то­роч­ка­ми; а Ясь ніби хо­дить, ни­кає й шу­кає ло­пу­хо­во­го лис­ту, щоб за­черп­ну­ти во­ди.

    Ганя вста­ла; мрії над­да­ли їй моці. Во­на вер­ну­лась че­рез розкішні світлиці, де бли­ща­ли кан­де­ляб­ри, лисніли дзер­ка­ла. Смут­ни­ми очи­ма об­ве­ла во­на світлиці, не­на­че про­ки­да­ючись од сна. І ста­ло їй те все ба­гатст­во про­тив­не; во­но нагнічу­ва­ло їй ду­шу, як да­вить зем­ля мер­цеві гру­ди.

    - Ох! оця пиш­но­та, - то моє не­щас­тя! ти за­па­гу­би­ла і ме­не, і Яся, і мою лю­бов, і моє жи­вот­тя! Чи я ж про­си­ла в бо­га то­го ба­гатст­ва, чи я ж бла­га­ла в те­бе, бо­же, зо­ло­та та срібла? А ти, до­ле, за­ли­ла ду­шу мо­го чо­ловіка ба­гатст­вом, панст­вом, засліпи­ла йо­му очі шля­хетською пи­хою; од­ня­ла в ме­не і йо­го ко­хан­ня, і йо­го са­мо­го. А я так не­ба­гацько жа­да­ла й ба­жа­ла! Моя мо­лит­ва бу­ла та­ка помірна! Я тільки ба­жа­ла жи­ти без нуж­ди, без сліз…

    І ста­ла їй гид­кою та розкіш, що пи­ша­лась нею уся обс­та­ва. А вітер все гув жалібно, то підніма­ючи гук, то сти­ха­ючи; а сніг ліпив у шиб­ки, на­би­вав­ся ке­тя­ха­ми, бли­щав че­рез скло, ніби до­ро­ге каміння. І Га­ня знов зга­да­ла, що там, в Зосі, сміх, та жар­ти, та ве­селість; зга­да­ла Зо­сю, гор­ду, па­щи­ку­ва­ту, хит­ру, в'юнку, як га­ди­на, і кра­си­ву, як га­дю­ка, і свіжу, пов­ну; зга­да­ла, що Ясь, мо­же, те­пер си­дить по­руч з нею і на­да­ряє її тим щас­тям, яке ко­лись во­на пи­ла. Пе­чаль бурх­ну­ла їй в гру­ди, зда­ви­ла, заш­пи­га­ла по всіх гру­дях; за­пек­ла по­лум'ям їй в го­лові.

    - Ой, бо­же мій! Як я страж­даю! як я му­чусь! Як я пе­ре­пе­ча­ли­лась! Або дай мені смерть, або при­хи­ли йо­го сер­це знов до ме­не.

    І не бу­ло в ко­го по­ра­ди пи­та­ти; і ні з ким бу­ло їй пла­ка­ти. Батьки не приїжджа­ли вже до неї, а до їх не пус­кав її чо­ловік.

    Одчинила Га­ня ка­мо­ду. Во­на шу­ка­ла перс­ня, кот­рим за­ру­чу­ва­лась з Ясем. Наділа во­на йо­го, опус­ти­ла ру­ки; перс­тень спав і по­ко­тив­ся по підлозі. Га­ня взя­ла свічку і по­ча­ла шу­ка­ти під сто­лом, під стільця­ми. Перс­ня нігде не бу­ло. Ко­ло са­мої стіни десь знай­шла­ся заш­ка­лу­би­на між дош­ка­ми. Перс­тень за­ко­тивсь ту­ди і зник. Га­ня при­див­ля­лась, присвічу­ва­ла, дос­та­ва­ла но­жем, - перс­ня не бу­ло. Страх на­пав Га­ню. Во­на сто­яла і не зна­ла, що ро­би­ти. «Не­дур­но про­пав перс­тень, - бу­ла в неї дум­ка, - не бу­де кінця моєму го­рю!»

Пошук на сайті: