Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 60)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4079
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4472
    Яким ви­пив ча­роч­ку доб­ру, та ще й не од­ну. Ба­ба Па­рас­ка зап­рав­ля­ла горілку міцним кал­га­ном.

    Прийшов Яким уве­чері до­до­му і зас­тав вже всю Зо­си­ну ком­панію за сто­лом. Лисі па­ничі щось бре­ха­ли; всі ре­го­та­лись. В Яки­ма в го­лові шуміло, він увійшов у ха­ту в шапці. Гості вже зна­ли про йо­го шту­ки, не ди­ву­ва­лись то­му, ще й зну­ща­лись. Зо­ся вже мах­ну­ла на йо­го ру­ка­ми, не підніма­ла на глум та смішки.

    - Bon so­ir! - про­мо­вив Яким, здійма­ючи шап­ку і кла­ня­ючись до ком­панії.

    Всі за­ре­го­та­лись на ці сло­ва.

    - А ви знаєте, що мені ка­зав отець Ми­ки­та?

    - А що вам ка­зав отець Ми­ки­та? - пи­та­ли пан­ни. - Ма­буть, якусь нісенітни­цю?

    - Еге-ге! де вам нісенітни­цю! Та він ка­зав, він ка­зав… Ов­ва! я й ка­зав от­цю Ми­киті: ну, як же йо­го та­ки так ска­за­ти, та ще да­мам?..

    - А ну­те ли­шень, по­тан­цюй­те нам! - жар­ту­ва­ла з ним Лю­ци­на. - А як ба­ба Па­рас­ка там десь тан­цю­ва­ла?

    - А Ба­ба Па­рас­ко­вея! Як бу­ла я мо­ло­ди­ця, цілу­ва­ли ме­не в ли­ця! диб, диб на се­ло!

    І Яким пе­ред­раж­ню­вав ба­бу так хи­мер­но, що всі за­ре­го­та­лись.

    - А не­хай тат­ко по­тан­цює ци­ганської ха­лянд­ри! - про­си­ли Яки­ма йо­го діти, - тат­ко так смішно тан­цює ха­лянд­ри.

    І при­ше­ле­пу­ва­тий тат­ко, вже напідпит­ку, туп­цяв по хаті, приспіву­ючи: «по­шанд­ра, по­манд­ра! по во­лоській-джя!» А діти кеп­ку­ва­ли з навісно­го, але без­щас­но­го тат­ка за при­во­дом своєї ма­тері й тіто­чок.

    - Та що, тан­цюй та тан­цюй! Це не шту­ка по­тан­цю­ва­ти… але… Чи ви пак знаєте, що мені ка­зав отець Ми­ки­та! Еге! не ска­жу! не­хай кор­тить. Але як йо­го в іро­до­во­го батька та­ки так ска­за­ти та­ким ба­ри­ням? Мад­му­азель Те­одо­зя! - обер­нув­ся він до Те­одозі. - І ви так са­мо, та che­re Лю­ципір!.. Ви ду­маєте, що я за­був по-фран­цузькій! Навіщо ви дур­но мар­нуєте по­жи­вок… дур­но хліб збав­ляєте в ме­не? Я на вас не нас­та­чу хліба. Скільки ви спо­жи­ли йо­го в ме­не?

    Піднявся регіт. Зо­ся вже тро­хи до­га­ду­ва­лась, що та­ке ціка­ве йо­му ка­зав отець Ми­ки­та, і крик­ну­ла на йо­го. Лемішковський по­тяг диб­ки і при­пав ниць до пос­телі.

    Так він зби­рав­ся цілу зи­му поп­ро­га­ня­ти збірню та дар­моїдів з сво­го до­му, і все в йо­го чо­мусь нес­та­ва­ло сміли­вості.

    Настала вес­на, ран­ня, теп­ла, крас­на, як мо­ло­да дівчи­на під вінцем у церкві. Знов зацвіла зем­ля, приб­ра­лась у зе­ле­ний лист. Га­ня сиділа зран­ку ко­ло од­чи­не­но­го вікна, бліда, як смерть, з круг­ли­ми, ве­ли­ки­ми очи­ма. Що­ки її по­за­па­да­ли ще глиб­ше, ніс за­гост­рив­ся. Ко­лись повні ру­ки те­пер ста­ли ніби кістка­ми. Смут­ни­ми та жур­ли­ви­ми по­том­ле­ни­ми очи­ма ди­ви­лась во­на на кра­су світа. А пе­ред її очи­ма все цвіло, все світи­лось, ніби все співа­ло та сміялось. З при­гор­ка, де сто­яла уп­ра­ви­тельська квар­ти­ра, бу­ло вид­ко сли­ве по­ло­ви­ну се­ла. Став­ки бли­ща­ли про­ти сон­ця, проміння гра­ло на воді. Са­ди цвіли ряс­но, не­на­че об­литі мо­ло­ком, об­си­пані пу­хом. Все се­ло з біли­ми виш­ня­ми, че­реш­ня­ми, з біли­ми ха­та­ми зда­ва­лось зас­но­ва­ним най­білішим муш­ли­ном та тюл­лю, пот­ру­ше­ним звер­ху сріблом. Кру­гом біло­го се­ла сла­лись зе­лені по­ля та лу­ки, зе­ленів кня­жий сад. Все на світі по­ди­ху­ва­ло ніби осміхом ди­тя­чим, чимсь па­нянським, чимсь ду­же не­вин­ним, та ще під чис­тим бла­кит­ним не­бом, під зо­ло­том со­няч­но­го проміння, між білим цвітом садків. Над­ворі бу­ло ду­же ти­хо. В сад­ку цвіли ранні квітки.

    «Весно моя, кра­со моя! - ду­ма­ла Га­ня, - для всього на світі не­сеш ти жи­вот­тя, щас­тя, тільки мені не даєш ти жад­ної ра­дості. Ма­буть, ти та­ка гар­на тим, що ос­тан­ня для ме­не… Ма­буть, у бо­га ще знай­шла­ся лас­ка для ме­не, ко­ли він по­си­лає мені смерть на такій гарній весні. Зве­лю я своїй матінці по­хо­ва­ти ме­не в на­шо­му че­реш­не­во­му сад­ку, де я впер­ше роз­мов­ля­ла з ним про на­ше ко­хан­ня, щоб на мою мо­ги­лу оси­пав­ся че­реш­не­вий цвіт, бо я бу­ла ні в чо­му не­по­вин­на, бо я бу­ла сер­цем прос­та, бо я бу­ла чес­на, хоч і не­ба­га­то­го ро­ду».

    А смерть все-та­ки бу­ла смер­тю, як не роз­ва­жа­ла се­бе Га­ня тим, що над її мо­ги­лою бу­дуть співа­ти пташ­ки, шуміти­ме лист, що їй бу­де лег­ко ле­жа­ти в зе­ленім са­доч­ку, бли­зенько од своєї матінки. Га­ня без надії схи­ли­ла го­ло­ву на ру­ки.

    На да­ле­ко­му сіно­косі, попід зе­ле­ним лу­гом Га­ня зап­риміти­ла кільки вер­хо­вих їздців. То ска­ка­ли чо­ти­ри да­ми, розвіва­ючи свої довгі чорні сукні на повітрі. За ни­ми ска­ка­ло кільки ка­ва­лерів.

    От ви­гулькну­ла з на­тов­пу на забісо­ва­но­му коні од­на да­ма і по­летіла, як пруд­кий ви­хор, по­пе­ре­ду. За нею пог­нав­ся один ка­ва­лер і прис­тав до неї. Во­ни їха­ли по­руч, знать, роз­мов­ля­ли, од­далік од інших… Во­ни бу­ли такі щас­ливі! Коні під ни­ми так ве­се­ло гра­ли! Га­ня впізна­ла Яся з Зо­сею.

    «Знать, десь так грає на сте­пах моя не­лас­ка­ва до ме­не до­ля, десь да­ле­ко в пу­щах так гу­ляє моє щас­тя, - ду­ма­ла Га­ня…»

    Конюх підсту­пив до вікна і, зняв­ши шап­ку, про­мо­вив до Гані: «чи знаєте, моя пані, що ті двоє бас­ких ко­ней, що он там ба­су­ють на сіно­жаті, наш пан вже по­да­ру­вав Лемішковській та отій но­сатій панні? бо во­ни все на­тя­ка­ли па­нові, все нас­ти­ра­лись… то й му­сив…»

    Ганя тільки мах­ну­ла ру­кою. Бай­ду­же, мов, мені!.. «Чом не іде до ме­не мій ба­тенько? Чом не ко­па­ють мені ями, не за­си­па­ють вже ме­не зем­лею, щоб я не му­чи­лась на цім світі? Знать, десь і бог на небі за­був про ме­не… Я їм усім вже ос­то­гид­ла…»

    А бог та­ки не за­був про неї. В во­ро­та в'їжджав о. Хве­дор з своєю жінкою. Во­ни жда­ли тільки теп­лої го­ди­ни, щоб узя­ти свою доч­ку до­до­му. По­ба­чи­ла їх Га­ня і зат­ру­си­лась вся. Ду­ша її вже по­чу­ва­ла, що їй більше не вер­та­тись до Яся, до своєї гос­по­ди, їй зда­лось, що батько-ма­ти по­ве­зуть вже її прос­то до ями.

    - Вбирайся, доч­ко! - го­во­рив до Гані батько. - Тікай­мо з цього до­му. Тут по­би­ла те­бе ли­ха го­ди­на, тут са­ме повітря не сприяє тобі, бо на­поєно от­ру­тою для твоїх не­ду­жих гру­дей.

    Ганя з най­мич­ка­ми по­зав'язу­ва­ла в за­виніння свою оде­жу, оде­жу сво­го си­на. Най­мич­ки пла­ка­ли, вкла­да­ючи в скриньки сукні, со­роч­ки, хуст­ки. За півго­ди­ни все бу­ло го­то­ве. Коні сто­яли в дворі не розп­ря­гані.

    - Тікаймо з цього до­му, по­ки не вер­нув­ся отой по­га­ний люд, ота збірня, - го­во­рив батько. - Князь вже гост­рить зу­би на йо­го і дер­жить йо­го тим, що ти не­ду­жа ле­жиш. - Як вер­неться пан, то скажіть, що пані з со­бою ви­вез­ла з йо­го до­му й йо­го до­лю, - ка­зав о. Хве­дор до слуг. - Глядіть же, так і скажіть!

    Слуги ви­ве­ли Га­ню в двір і ви­са­ди­ли на по­воз­ку. Всі слу­ги позбіга­лись з усього дво­ру, всі про­ща­лись з нею навіки. Мо­ло­диці го­ло­си­ли, не­на­че по мер­цеві, бо всі зна­ли, що вип­ро­ва­жа­ють її ніби на кла­до­ви­ще.

    - Отрясаю прах цього до­му од ніг своїх! - про­мо­вив батько, ви­хо­дя­чи з две­рей.

    Поїхала Га­ня з дво­ру і сльози навіть не пус­ти­ла з очей. Ма­ти дер­жа­ла на ру­ках унуч­ка. Слу­ги вип­ро­ва­жа­ли Га­ню за двір, ніби йшли за до­мо­ви­ною.

    Тим ча­сом, як Га­ня виїжджа­ла з сво­го до­му, а Ясь з Лемішковською га­няв вер­хи по полі, - на Тхорівській еко­номії тра­пи­лась подія зовсім інша. Отець Ми­ки­та раз якось йшов уранці на по­хо­рон і зди­бав­ся з Яки­мом не­да­ле­ко од еко­номії.

    - Чи це ти, Лемішко, хо­диш у дра­них чо­бо­тях? - пи­тав йо­го ба­тюш­ка, ти­ка­ючи па­ли­цею в дірку на чо­боті.

    - Чи на мені ж одні чо­бо­ти тільки драні? А сірту­чи­на хіба ціла?

    І Лемішковський по­ка­зав лат­ки на обох ліктях.

    - Все поїла прок­ля­та з'їжа. Швид­ко й ме­не з'їсть. А дітей шко­да, їх ма­ти й те­пер десь га­няє по діброві та по лу­ках на коні з своїм ко­хан­цем.

    - Ой, Лемішка ж ти, прав­ди­ва Лемішка! Ро­биш ти, пра­цюєш та на кат зна ко­го! Во­ни те­пер са­ме гу­ля­ють, а ти по­ви­ки­дай з ха­ти надвір їх дран­тя та шмат­тя та й двері зап­ри. А приїдуть, по­ню­ха­ють, по­ли­жуть за­мок та й роз­ле­тяться, як те гай­во­рон­ня.

    - А зроб­лю я справді так!

    - Авжеж зро­би, а вве­чері при­ходь на мо­го­рич та роз­ка­жеш, як Те­одо­зя клю­ва­ла дзьобом в замк­нуті двері.

    Лемішковський прий­шов у ха­ту і по­чав ви­ки­да­ти надвір усі не ду­же за­вальні по­жит­ки Те­одозі, Лю­ци­ни і Рузі, поск­ла­дав під ха­тою всі скриньки, всі сукні, оде­жи­ну, а ха­ту за­пер і сам до­жи­дав­ся, по­хо­жа­ючи по хаті і виг­ля­да­ючи в вікна, на­че з твер­дині.

    Незабаром влетіли в двір всі чо­ти­ри да­ми на ко­нях. Ка­ва­лерів не бу­ло ко­ло їх. Ку­па скриньок, поб­га­ної й нас­ки­да­ної жуж­мом одежі під ха­тою, на призьбі, од­ра­зу ки­ну­лась їм в вічі.

    - Що то та­ке? Чи ха­ти ма­жуть, чи ви­но­сяться… чи, мо­же, по­же­жа, чи що? - пи­та­ли во­ни од­на в дру­гої.

    Позсідали во­ни з ко­ней і по­ча­ли сту­ка­ти в двері. Двері бу­ли замк­нуті. Зо­ся обіруч, тор­га­ла две­ри­ма, а далі пос­ту­ка­ла в вікно. Лемішковський од­чи­нив ква­тир­ку і крик­нув: «Adiu, мад­му­азель Те­одо­зю, і ви, Лю­ци­но, і ви, Ру­зю; аdiu! Шу­кай­те собі деінде дру­гої догіднішої квар­ти­ри, їдьте до Се­ре­динсько­го; там, ка­жуть, по­кої ду­же прос­торі! і гос­по­дар ду­же гос­те­люб­ний».

Пошук на сайті: