Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 62)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4036
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4430
    - Так ти не поїдеш зо мною? - спи­тав Се­ре­динський теж якимсь чуд­ним го­ло­сом, не­на­че не своїм.

    - Я муж­ня жінка, - од­ка­за­ла Зо­ся, - я ма­ти сім'ї; по­ки­ну свою доч­ку, своїх дітей: піде по­го­лос­ка.

    - Але ж ви пе­редніше про те нічо­го не зга­ду­ва­ли! - крик­нув Се­ре­динський.

    - То бу­ло ко­лись. А те­пер я… я… опам'яту­ва­лась тро­хи. Будь, па­не, щас­ли­вий! Шу­кай дру­гої лю­бові, шу­кай щас­тя деінде! і за­будь про ме­не.

    Серединський стис­нув ку­ла­ки і аж заск­ре­го­тав зу­ба­ми. Аж тут са­ме од­чи­ни­лись двері і в світли­цю ввійшов отець Хве­дор, блідий й страш­ний, страшніший за са­мо­го Се­ре­динсько­го.

    Завізши жінку й Га­ню в заїзд у Кам'яно­му, вер­нув­ся він до уп­ра­ви­тельської квар­ти­ри і приніс під ря­сою ясе­но­во­го, гнуч­ко­го та за­маш­но­го за­но­за од яр­ма. Ввійшов­ши в ту кімна­ту, де бу­ла вся ком­панія, він мит­тю пок­ру­тив клю­ча в две­рях і, ви­тяг­ти ме­ре­жа­но­го за­но­за, по­ка­зав йо­го Се­ре­динсько­му, але, вглядівши, що да­ми зблідли, аж побіліли з пе­ре­ля­ку і по­па­да­ли на ка­на­пу, він сха­ме­нувсь, а йо­го ру­ка ніби зак­ляк­ла вкупі з за­но­зом. Се­ре­динський по­ба­чив, що не­пе­ре­лив­ки, ос­ту­пив­ся до кут­ка, утк­нув го­ло­ву в ку­ток і ніби скам'янів. О. Хве­дор пос­то­яв, пос­ва­ривсь за­но­зом і знов по­вер­нув клю­ча в две­рях і вий­шов з по­коїв. Не швид­ко всі опам'ята­лись. Ясь ле­жав на ка­напі і стог­нав; да­ми ки­ну­лись до йо­го ніби ря­ту­ва­ти.

    - В нас у Вар­шаві про та­ке й зро­ду не чу­ва­ти! - кри­ча­ла Те­одо­зя, - В тюр­му йо­го! В тюр­му! О бо­же, бо­же!

    - Оце так ха­ле­па! - крик­ну­ла Зо­ся.

    Серединському ста­ло со­ром пе­ред да­ма­ми, пе­ред Зо­сею, йо­му зда­лось, що да­ми вже підніма­ють йо­го на сміх.

    Серединський спах­нув, не­на­че прот­ве­ре­зивсь, схо­пив­ся з ка­на­пи, од­чи­нив двері, по­ви­пи­хав усіх чо­тирьох дам з ха­ти і за­пер за ни­ми двері…

    Вийшли да­ми на подвір'я, аж ко­ней їх, по­да­ро­ва­них Ясем, вже не­ма! До слуг - ніхто на їх не ди­виться, ніби й не чує їх пи­тан­ня. Один тільки хло­пець оз­вавсь та й ка­же: «Утікай­те собі швидчій, а то ще й вас по­за­пе­ча­ту­ють тут в по­ко­ях». Му­си­ли во­ни самі, підоб­гав­ши довгі хвос­ти та ви­ха­ючи ни­ми, йти до міста пішки та шу­ка­ти, де їх віз в заїзді. Там старі пан­ни най­ня­ли жидівські коні і поїха­ли шу­ка­ти щас­тя по дво­рах ли­сих ка­ва­лерів, а Зо­ся од­на вер­ну­лась пішки, на своїх батьківських, до гос­по­ди.

    - Що це ти так шви­денько з мандрівки? - пи­тав її Лемішковський спокійно, без сміху, без жартів, але з колькою іронією.

    Зося мов­ча­ла, роз­дя­га­лась та ози­ра­лась на обид­ва бо­ки. Во­на вже бо­ялась чо­ловіка, бо­ялась, щоб він ча­сом не дав їй штов­ха­на в бік або по­по­ти­лич­ни­ка.

    - Чи прий­ма­ли та віта­ли доб­ре вас у Се­ре­динсько­го? - пи­тав далі Яким з лег­ким осміхом, - чи бу­ли й му­зи­ки, й танці? А де ж оце подіва­лись наші милі, наші ко­хані сест­рич­ки? де ж на­ша вар­шав'янка?

    Зося мов­ча­ла і че­пу­ри­лась ко­ло дзер­ка­ла.

    - А я ду­мав, що ти оце да­си дра­ла ку­дись до Оде­си або й далі, та й пе­рех­рес­тив­ся.

    Зося лед­ве вдер­жа­ла сльози, ку­са­ла гу­би од злості, од­на­че мов­ча­ла.

    - А я ду­мав, що ти вже десь по­то­ну­ла з Се­ре­динським у Чор­но­му морі або й опи­ни­лась десь за мо­рем! А ти, ба­чу, ви­гулькну­ла з во­ди! - ска­зав Лемішковський, - ска­зав­ши це нав­ман­ня.

    Зося не втерпіла й за­ри­да­ла.

    - Ти звір, а не лю­ди­на! - про­мо­ви­ла во­на. Зо­ся впа­ла на ка­на­пу і по­ча­ла хли­па­ти та го­ло­си­ти так здо­ро­во, по­ча­ла так по­би­ва­тись, що Яки­мові ста­ло її шко­да.

    - Цить уже, цить! Тобі й пла­ка­ти, й шко­ду­ва­ти не вар­то. Си­ди ж ниш­ком та сивій тиш­ком. Мо­же, си­ва ко­са при­не­се тя­му у твою го­ло­ву. А дітей мені не пас­кудь! Чуєш? Щоб ти­ми па­ни­ча­ми не тхну­ло в моїй гос­поді, аніже! Час доч­ку да­ва­ти заміж. - Доч­ка твоя так те­бе не­на­видіти­ме, як і я не­на­ви­жу.

    - Добре вив­чи­ла та на­пу­та­ла свою доньку! доб­рим хва­лиш­ся!

    Швидко після то­го між жи­да­ми й по се­лах пішла чут­ка, що о. Хве­дор по­бив за­но­зом Се­ре­динсько­го так, що він не міг сісти на стільці.

    Тимчасом отець Хве­дор наб­ли­жав­ся з не­ду­жою доч­кою до Нес­те­ри­нець.

    - Звеліть по­го­ни­чеві їха­ти че­рез еко­номський яр, - про­си­ла Га­ня матір. - Не­хай хоч пе­ред смер­тю по­ба­чу те місце, де я бу­ла ко­лись та­ка щас­ли­ва.

    З'їхали во­ни на еко­номський яр. Га­ня підве­ла­ся на по­возці, оки­ну­ла оком увесь зе­ле­ний яр, сад, гай навк­ру­ги, еко­номську ха­ту і за­го­ло­си­ла. Все сто­яло, все зе­леніло, як і дав­но ко­лись. Во­на по­ба­чи­ла ту доріжку в сад­ку, звідкіля во­на час­то виг­ля­да­ла Яся, те віко­неч­ко, ко­ло кот­ро­го во­на ко­ли­ха­ла в ко­лисці свою ди­ти­ну, той став, де ку­па­лась, ту стеж­ку по яру, ку­дою во­на, з ми­лим попліч, так час­то хо­ди­ла гу­ля­ти.

    - Ой ма­мо, ма­мо! На­що бу­ло нам виїжджа­ти звідсіль! Я, пев­но, ту­та й досі бу­ла б щас­ли­ва, бу­ла б здо­ро­ва!

    - А хто ж йо­го знав, що ба­гатст­во ма­ти­ме для йо­го та­ку губ­ля­чу си­лу! - од­ка­зав батько. - Гроші, панст­во за­во­ру­ши­ли в йо­му шля­хетську пи­ху і за­па­гу­би­ли й йо­го, й те­бе… А при бідності той ду­шок у йо­му дрімав, мов при­шиб­ле­ний, при­бор­ка­ний.

    Приїхали во­ни до­до­му. Надвір по­вибіга­ли всі сест­ри, всі обніма­ли, цілу­ва­ли Га­ню, знес­ли її на ру­ках з ве­ли­ким пла­чем. З усього се­ла схо­ди­лись мо­ло­диці, котрі зна­ли Га­ню ще пан­ною. Всі пла­ка­ли, всі шко­ду­ва­ли й жал­ку­ва­ли за нею.

    - А ми вам, Га­ню, не ра­ди­ли ви­хо­ди­ти заміж за па­на! - го­во­ри­ли мо­ло­диці. - Де вже пак! чу­жий рід, чу­жа сто­ро­на, - все не те, що своє!

    Все на світі роз­ви­ва­лось, рос­ло, розцвіта­ло, а Га­ня чах­ла, сох­ла, в'яла і все пог­ля­да­ла в вікно, чи не приїде Ясь до неї, чи не сха­ме­неться, чи не вер­не їй лю­бові, жи­вот­тя. Їй зда­ва­лось, що во­на б оду­жа­ла, що до неї вер­ну­ло­ся б зга­са­юче жи­вот­тя, як­би він приіїхав до неї, по­жа­лу­вав її.

    - Він один вер­нув би мені здо­ров'я, жи­вот­тя! - го­во­ри­ла Га­ня. - А як пом­ру, то по­хо­вай­те ме­не в са­ду, під дво­ма че­реш­ня­ми, де ко­лись пе­редніше так час­то сиділа з ним. Я бу­ду близько од вас; звідтіль вид­ко еко­номський яр. Га­ня за­ли­ва­лась слізьми; і всі сест­ри пла­ка­ли. Ма­ти не од­хо­ди­ла од неї і день, б ніч.

    А ми­лий не вер­тав­ся, а слабість збільшу­ва­лась. Га­ня не спа­ла вночі, її очі бу­ли розп­лю­щені; огонь па­лив її го­ло­ву, її тіло. І уяв­ля­лось їй, що во­на ба­чить цілий ряд ба­га­тих світлиць з по­роз­чи­ня­ни­ми две­ри­ма, з блис­ку­чи­ми пар­ке­та­ми, з здо­ро­ви­ми дзер­ка­ла­ми до са­мої стелі, з кан­де­ляб­ра­ми. В її очах стіни по­чи­на­ли во­ру­ши­тись, світлиці розс­ту­па­лись; все хи­ли­та­лось, все тру­си­лось, сте­ля підніма­лась все ви­ще й десь зник­ла в не­бес­но­му прос­торі, а звер­ху на­ме­том роз­гор­ну­лось синє не­бо, яс­не, блис­ку­че, за­ли­те со­няч­ним промінням. По йо­му літа­ли й шу­га­ли лісові птиці. Ве­ликі світлиці шир­ша­ли, дов­ша­ли, пе­ре­вер­та­лись на Нес­те­ринські яри, тільки го­ри бу­ли вкриті не зе­ле­ною тра­вою, а до­ро­ги­ми ки­ли­ма­ми, шпа­ле­ра­ми, дзер­ка­ла­ми…

    - Ох, ма­мо! поп­рий­май­те оті ки­ли­ми! І хто їх по­розс­те­ляв по го­рах! - белько­та­ла Га­ня се­ред ночі. - Не хо­чу я їх, не тре­ба мені їх! І знов зда­ва­лось їй, що во­на йде по­руч із Ясем по яру, а го­ри, вкриті ки­ли­ма­ми і шпа­ле­ра­ми, все-та­ки ста­ють по обид­ва бо­ки стіна­ми. Од їх па­шить вог­нем, пе­че її тіло. Во­на і Ясь - йдуть бо­соніж по зе­леній траві, а під но­га­ми сип­ляться з тра­ви, як ро­са, зо­лоті іскри, блис­кучі брильянти і пе­чуть її в но­ги, не­на­че ог­неві іскри. Ози­рається Га­ня на яр, і їй здається, що во­на вже бре­де по яру, як по воді, в роз­топ­ле­но­му зо­лоті. Гус­те зо­ло­то об­ли­ває їй но­ги, хлю­пається, бриз­кає, бли­щить крап­ля­ми про­ти сон­ця, за­ли­ває цілий яр, як ста­во­ва во­да. Її но­ги груз­нуть, заг­ру­за­ють, ніби в гус­то­му багні; їй важ­ко сту­па­ти. А зо­ло­то все глиб­шає, підіймається ви­ще, за­ли­ває її й Яся. Во­на пог­ля­дає на Яся, а в йо­го очі страшні, звірячі; ли­це йо­го та­ке лю­те, чер­во­не, що во­на й боїться йо­го, й ха­пається за йо­го ру­ки, щоб не по­то­ну­ти в то­му чуд­но­му ста­ву.

    - Господи, як важ­ко брес­ти! ко­ли б до ста­воч­ка! - белько­та­ла Га­ня, див­ля­чись на сте­лю. - Ой пи­ти, пи­ти хо­чу! Ясю, го­луб­чи­ку, дос­тань мені во­диці!

    І зда­ва­лось їй, що во­на на­хи­ли­лась над кри­ни­цею, дос­та­ва­ла га­ря­чи­ми гу­ба­ми во­ди. Ко­ли ди­виться, а то не кри­ни­ця, а дзер­ка­ло; в йо­му во­на по­ба­чи­ла своє страш­не, замліле та бліде ли­це, свої ши­ро­ки очі. Пе­ре­ляк однімає в неї пам'ять, за­би­ває па­мо­ро­ки. Все зак­ру­ти­лось пе­ред її очи­ма, заб­риз­ка­ло іскра­ми, зірка­ми, за­пашіло вог­нем.

    Не дов­го му­чи­лась Га­ня; швид­ко й вмер­ла, її по­хо­ва­ли в сад­ку, під че­реш­ня­ми. Сест­ри об­са­ди­ли квітка­ми її мо­ги­лу, а білий цвіт че­решні що­ро­ку об­си­пає звер­ху зем­лю на мо­гилі. Що­ро­ку на про­во­ди зби­ра­ються всі доч­ки от­ця Хве­до­ра, всі ро­дичі і став­лять під че­реш­ня­ми па­на­хи­ду за її ду­шу.

    Серединський взяв до се­бе си­на сво­го і десь пус­тив­ся по світу шу­ка­ти та­ла­ну, пе­ре­хо­дя­чи з еко­номії на еко­номію, як вічний міфічний жид. Ма­лий син не­за­ба­ром умер, а з ним умер­ла й ос­тан­ня пам'ятка Га­ни­на в йо­го. Нуж­да знов вер­ну­ла­ся до йо­го, прот­ве­ре­зи­ла йо­го, про­яс­ни­ла йо­го гор­до­ви­ту ду­шу.

    «І що зо мною діялось? і що зо мною бу­ло? - ду­мав він ча­сом, си­дя­чи сам в бідній еко­номій. - І що то за хур­ди­га підня­ла­ся в моїй душі, пот­ро­щи­ла моє щас­тя, взя­ла жінку мою й про­май­ну­ла, тільки за­гу­ла?.. А я знов зос­тав­ся, як і був. Тільки та хур­ди­га по­ки­ну­ла страшні сліди в моїй душі, по­ла­ма­ла, пот­ро­щи­ла й ме­не, й покійну Га­ню».

    І зга­дав він, си­дя­чи си­ро­тою вве­чері, свою покійну Га­ню, її доб­ру, прос­ту ду­шу, її лас­кавість, ха­зяй­но­витість; зга­дав, як во­на са­ма по­ра­лась, пра­цю­ва­ла, доб­ре дер­жа­ла дім; зга­дав її вірну лю­бов, її му­ки, - і з'яви­лась, як на до­лоні, йо­го про­ви­на.

    «Може, то бу­ла її до­ля, що я пішов так од­ра­зу уго­ру! А хіба ж во­на не да­ла мені щас­тя! А Зо­ся, Зо­ся! а мої гор­дощі! во­ни, во­ни ме­не за­па­гу­би­ли!.. а Га­ню з світа згу­би­ли».

    І не раз, і не два пла­кав він за Га­нею. Та не вер­тається вдру­ге, що раз по­то­ну­ло в бе­зодні…

    Лемішковський по­ми­рив­ся з Зо­сею, кот­ра і потім не пе­рес­та­ва­ла тя­га­тись з ка­ва­ле­ра­ми до си­вої ко­си, тільки вже по­тай од чо­ловіка. Во­на не бриш­ка­ла, вже бо­ялась йо­го, бо зна­ла, що ти­ха во­да ча­сом ве­ликі греблі рве. А Лемішковський тя­гав­ся од се­ла до се­ла, ти­няв­ся од па­на до па­на по еко­номіях з сім'єю, не дав ра­ди дітям, не довів їх до пут­тя, не дав їм доб­ро­го вчіння і ви­ну­вав Зо­сю, що про­гай­ну­ва­ла йо­го батьківщи­ну, за­на­пас­ти­ла й йо­го, й дітей… І не раз, їду­чи ко­ло батьківсько­го грун­ту, він ди­вив­ся на батьківську осе­лю, ха­ту, на ста­рий са­док, на все доб­ро, де вже па­ну­ва­ли чужі лю­ди, де по­хо­жа­ли но­ги чу­жих дітей, - не унуків і прав­нуків ста­ро­го Лемішки.

    

Сторінка 62 з 62 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 > У кінець >>

Пошук на сайті: