Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4044
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4436
    Не труд­но собі те­пер змірку­ва­ти ве­селість до­чок о. Хве­до­ра. А йо­го не ду­же-то лю­бив Бо­рух за йо­го глу­зу­ван­ня з жидів.

    Тимчасом о. Хве­дор, підоб­гав­ши по­ли кап­та­на, ти­хенько сам по­чим­чи­ку­вав по­за клу­нею, по­за стіжка­ми до ста­рос­ти і ви­ря­див йо­го до містеч­ка за горілкою, за ви­на­ми та ро­мом. А ма­туш­ка ще частіше веш­та­лась із по­коїв до кухні, частіше шеп­та­лась із ти­тар­кою, пан­ни ще швид­ше за­во­ру­ши­лись по по­ко­ях. Вже й смерк­ло, вже й ніч нас­та­ла, і другі півні заспіва­ли, а світло не зга­са­ло в кімнаті в паннів. Там ко­ло двох дзер­кал тов­пи­лись ве­селі доч­ки о. Хве­до­ра, од­на одній за­ви­ва­ючи ку­чері. А ти­ха роз­мо­ва про сусід, про паннів і па­ничів да­ле­ко од­га­ня­ла сон од чор­них очей.

    Одна мо­ло­да сиділа, не мов­ля­чи й сло­ва.

    - Чого ти, Га­ню, та­ка не­ве­се­ла? - пи­та­ли сест­ри. - Чи тобі мо­ло­дий не до впо­до­би, чи тим, що са­ма бідна та за бідно­го йдеш?

    - Ой, сест­риці! І Ясь мені спо­до­бавсь, а бідність, здається, вже на ро­ду мені на­пи­са­на, - і до­ма не заз­на­ла я роз­коші. Тільки як по­ду­маю, що я ос­танній вечір ду­хов­на, а завт­ра, як звінча­юсь, я вже ста­ну світська, то так мені стає чуд­но, так чуд­но, аж страш­но! Мені здається, що я ста­ну або дру­гою зовсім лю­ди­ною, або по­ла­маю віру… Всі мені змал­ку го­во­ри­ли, що я бу­ду ду­хов­на, піду за свя­ще­ни­ка.

    Швидко й світло згас­ло; пос­ну­ли пан­ни тон­ким, чуй­ним сном, а більш то­го - дрімо­тою, по­по­ло­вині з мріями. Ос­тан­ня зас­ну­ла ма­туш­ка: до півночі мо­ли­лась во­на пе­ред об­ра­за­ми, про­ха­ла в бо­га щас­тя-долі своїй першій ди­тині.

    В неділю по обіді по­хо­жа­ли доч­ки о. Хве­до­ра по ха­тах, пов­би­рані в най­кра­щий убір, який тільки знай­шов­ся в скри­нях Марії Ва­силівни. Старші пан­ни ско­са пог­ля­да­ли в дзер­ка­ло на свої талії, на білі та ро­жеві сукні, на вінки з зе­ле­но­го свіжо­го барвінку, що кра­ще од уся­ких квіток прис­та­вав до їх чор­них кіс, до чор­них брів. В кімнаті все бу­ло на­ла­го­же­но до вби­ран­ня мо­ло­дої на вінчан­ня: біла сук­ня, білий вінок з тро­янд, бу­ке­ти зе­ле­но­го мир­ту. Як рій, ви­ли­ся малі сест­ри ко­ло то­го уб­ран­ня, ог­ля­да­ючи йо­го з усіх боків, не­на­че якесь ди­во.

    Почали з'їжджа­тись про­хані гості: о. Мой­сей з жінкою, брат ма­туш­чин, один ста­ренький ба­тюш­ка, що про­си­ли йо­го вінча­ти мо­ло­дих. Швид­ко потім всту­пив у ха­ту і пан Хоцінський з мо­ло­дим. О. Мой­сей уб­рав­ся в но­ву ря­су з пре­товс­тої вов­ня­ної ма­терії - ба­ра­ка­ну, що сто­яла лу­бом на йо­го су­хор­лявій пос­таті, спа­да­ючи рівни­ми нег­нуч­ки­ми фал­да­ми, ніби дош­ка­ми. Пан Хоцінський ук­рив свій живіт і гру­ди яко­юсь до­ро­гою, але чуд­ною ма­терією з ла­па­ти­ми квітка­ми і тро­хи ски­нувсь на здо­ро­ве ліжко, прик­ри­те квітчас­тим ук­ри­ва­лом. Гос­по­дар уб­равсь у най­шир­шу ря­су, а мо­ло­дий при­че­пу­ривсь, мов лялька. Ніхто б в світі не по­ду­мав, що то па­на пи­са­ря підпи­сар.

    Подали чай, пе­ре­го­во­ри­ли, що тре­ба бу­ло, і за­мовк­ли. Поввіхо­ди­ли пан­ни, посіда­ли… Знов по­го­моніли тро­хи і знов за­мовк­ли… Вечір наб­ли­жавсь, а гос­тей не бу­ло. Пан Хоцінський позіхав, щу­лив­ся на ка­напі, йо­го очі засніти­лись, аж на­ли­лись кров'ю. І о. Хве­дор позіхав і схи­ляв­ся ду­же час­то на бік. Пан­ни за­су­му­ва­ли та все пог­ля­да­ли на вікна, чи не ко­тять гості з го­ри у двір. По до­розі не вид­ко бу­ло ані ко­няч­ки, ані візка. Вже пан­ни по­ок­рив­ля­лись, сподіва­ючись, що не бу­де ні гос­тей, ні му­зик. Мо­ло­дий та мо­ло­да сиділи, пох­ню­пив­шись. Ма­туш­ка зас­му­ти­лась, що дур­но тільки пек­ла й ва­ри­ла, а гос­тей не­ма. Навіть о. Хве­дор жал­ку­вав, що не їдуть гості тоді, ко­ли людський зви­чай ве­лить їм бу­ти, - тоді, ко­ли всього бу­ло на­го­тов­ле­но до­волі, по­на­ва­рю­ва­но й по­нас­ма­жу­ва­но.

    Аж ось най­мич­ки при­нес­ли звістку, що на Па­ля­виківсько­му кут­ку гості по­зай­ма­ли всі людські ха­ти, ста­ли в дя­ка, па­ла­ма­ря, навіть в прос­кур­ниці.

    Панни за­гу­ли в хаті, як бджо­ли, под­раж­нені ме­дом. Мо­ло­да по­ве­селіша­ла. І їй хотілось вий­тя до вінця не оди­но­кою, а з ве­се­ли­ми под­ру­га­ми, з му­зи­ка­ми, з про­во­дом гос­тей. А мо­ло­дий пог­ля­дав та пог­ля­дав на двері, не­на­че чо­гось сподівавсь.

    Загуркотіло по дворі; со­ба­ки за­гав­ка­ли. Всі ки­ну­лись до вікон. З го­ри око­ти­лась ве­ли­ка по­воз­ка і ста­ла пе­ред по­ро­гом, а за нею дру­га й тре­тя. По­воз­ки бу­ли повнісінькії. З їх по­ча­ли ви­ла­зи­ти пан­ни, па­ничі, ма­туш­ки, ба­тюш­ки. Пан­ни в'їха­ли в двір вже пов­би­рані по-бально­му.

    Не встиг­ли по­воз­ки од'їха­ти од по­ро­га, як у двір улетів здо­ро­вий ста­рий фа­етон і зроз­го­ну тро­хи не штурх­нув диш­лем у пе­ред­ню по­воз­ку. За фа­ето­ном летів знов фа­етон, а за ним три не­ти­чан­ки, а за ни­ми но­вий, гар­ненький фа­етон­чик з бас­ки­ми кіньми. Потім по­тяг­лась ціла вал­ка по­во­зок, не­ти­ча­нок уся­ко­го фа­со­ну і вся­кої масті… Все те приїжджа­ло й од'їжджа­ло, да­ючи місце но­вим гос­тям. В по­воз­ках бу­ло повнісінько гос­тей, - ба­тю­шок, ма­ту­шок, паннів, па­ничів, ляшків, навіть кільки німців з са­харні. Гості, знай­омі з ха­зяй­ською сім'єю, по­на­во­зи­ли з со­бою нез­най­омих і тут тільки пер­ший раз знай­оми­ли їх. Де­які зовсім нез­най­омі приїжджа­ли на весілля прос­то самі. Швид­ко потім все подвір'я і півго­ро­да бу­ло зас­тав­ле­но по­воз­ка­ми вся­ко­го фа­со­ну і ста­ро­мод­ни­ми чуд­ни­ми фа­ето­на­ми, здо­ро­вецьки­ми, ста­росвітськи­ми, пе­ре­куп­ле­ни­ми у панів. Скрізь сто­яли не­ти­чан­ки, ша­ра­ба­ни, ду­же чудні, схожі на коліща­та скрині. Всі ха­ти о. Хве­до­ра спов­ни­лись гістьми, що й про­тов­пи­тись бу­ло труд­но. Який­сь ба­тюш­ка аж з дру­го­го повіту, то­ва­риш о. Хве­до­ра по семінарії, пе­ре­чув­ши че­рез Бо­ру­ха про весілля, приїхав з цілою сім'єю. Семіна­рис­ти, їду­чи до шко­ли, звер­ну­ли в до­ро­ги на весілля цілою вал­кою… Гос­тей бу­ло си­ла!

    О. Хве­дор тільки сто­яв, розп­рос­тер­ши ру­ки і прий­ма­ючи обійман­ня і цілу­ван­ня, хто йо­го знає й од ко­го!

    - А що те­пер бу­де­мо ро­би­ти? - го­во­рив о. Хве­дор жінці, вик­ли­кав­ши її до комірки. - Чим бу­де­мо прий­ма­ти гос­тей? Де візьме­мо му­зик? Чи не на­го­ту­ва­ла ти чо­гось на ве­че­рю?

    - А ти на­го­ту­вав? - про­мо­ви­ла ма­туш­ка сер­ди­то. О. Хве­дор замішав­ся, і ма­туш­ка чо­гось заміша­лась.

    - Я зна­ла, що без гос­тей весілля та­ки не обійдеться, хоч ми їх не нап­ро­сю­ва­ли ба­га­то. Де вже пак! Аби за­чу­ли десь весілля, приїдуть і неп­ро­хані. Хоч сердься, хоч ні, а я звеліла за­би­ти ря­бо­го бу­зим­ка, за­ко­ло­ти чор­но­го ка­бан­ця та троє підсвинків, за­ру­ба­ти п'ять індиків, заріза­ти п'яте­ро гу­сей, ку­рей, ка­чок…

    - Хоч сердься, хоч ні, а я ку­пив де­ся­ток відер горілки, вин, ро­му…

    - А на не­чис­то­го ж ти на­ку­пив тієї горілки та­ко­го ба­га­то? - крик­ну­ла ма­туш­ка. - Хто її вип'є?

    - А я, ко­ли гості не доп'ють! Доб­ре, бач, що весілля тра­пи­лось… Але навіщо ти зба­ви­ла на­зим­ка, не спи­тав­ши в гос­по­да­ря? Ад­же ж з йо­го був би че­рез кільки років гар­ний віл!

    - Бо я зда­ла, що гос­тей тре­ба прий­ма­ти! Не ос­тан­ню доч­ку ви­даємо.

    - Отак же са­мо і я знав, що не ос­тан­ню доч­ку ви­даємо, та й вги­лив ціле ба­ри­ло горілки, щоб не со­ром бу­ло пе­ред гістьми. Не доп'ють гості, то бу­де моя част­ка. Не з'їдять гості на­зим­ка, про ме­не - доїдай собі і на­зим­ка, ха, ха, ха!

    Коли тут нес­подіва­но му­зи­ки вда­ри­ли яко­гось ду­же ве­се­ло­го мар­ша на привітан­ня.

    - От тобі й му­зи­ки є! - про­мо­вив о. Хве­дор. - Зятьок та­ки попіклу­вав­ся му­зи­ка­ми. Ма­буть, зас­та­вив десь в жи­да ос­тан­ню сірту­чи­ну. Не хотів я справ­ля­ти бун­дюч­но­го весілля, а во­но та­ки са­мо спра­ви­лось! ха, ха, ха! Ходімо ж та по­гу­ляй­мо! Біс там бе­ри і тво­го бу­зим­ка, і твоїх індиків! Час ви­ря­жа­ти дітей до церк­ви.

    Молода вже вбра­лась до вінця. Вся в біло­му, во­на бу­ла пре­хо­ро­ше уб­ра­на та гар­на, як біла лелія. Но­ва сук­ня стис­ну­ла її пов­не ви­ко­ха­не тіло. Гус­тий сер­па­нок, спус­ка­ючись тро­хи не до до­лу, зак­рив її пов­ний стан, не пе­ре­тяг­ну­тий, не зму­че­ний дав­ля­чи­ми кор­се­та­ми. Між усіма пан­на­ми най­кра­ща бу­ла мо­ло­да. Як зірни­ця з зіронька­ми уве­чері зійшла, так мо­ло­да, уб­ра­на до вінця, з под­ру­га­ми вий­шла; як гар­ний місяць на підповні на синьому небі, та­кий гар­ний був Ясь між усіма па­ни­ча­ми. Йо­го ли­це, біле, делікат­не, з чер­во­ни­ми ус­та­ми, аж ніби ди­ха­ло щас­тям.

    - Гарний твій зять, хоч і не ду­же чи­нов­ний, - го­во­ри­ли ба­тюш­ки о. Хве­до­рові.

    Музики заг­ра­ли жалібну ук­раїнську дум­ку, ту дум­ку, що мо­же зво­ру­ши­ти най­твердіше сер­це, зах­ма­ри­ти най­ве­селіше чо­ло і навіяти зга­ду­ван­ня про стра­ту яко­гось щас­тя, яко­гось доб­ра… Під гран­ня му­зик мо­лоді по­су­ва­лись ік сто­лові, де їх жда­ли батьки з об­ра­за­ми. По­важ­на го­ди­на, смут­ний го­лос му­зик зігна­ли зви­чай­ну ве­селість з ли­ця о. Хве­до­ра і над­да­ли йо­го го­ло­сові жалібний тон. Ма­туш­ка за­ли­лась слізьми; а за нею мо­ло­да, за мо­ло­дою всі сест­ри. Сму­ток мо­ло­дої звер­нув ува­гу всіх гос­тей. Жад­не про­хан­ня близьких при­ятельок не вга­му­ва­ло її сліз. Да­ми по­ча­ли шеп­та­тись. Всім зда­лось, що її при­си­лу­ва­но йти заміж; всі зна­ли о. Хве­до­ра, як не ду­же-та­ки м'яко­го батька.

    - Чого ви так пла­че­те, Ан­но Хве­до­ров­но? - пи­та­ли її под­ру­ги.

Пошук на сайті: