Іван Нечуй-Левицький - Скривджені й нескривджені (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_skrivdzheni_y_neskrivdzheni.docx)Ivan_nechuy_levickiy_skrivdzheni_y_neskrivdzheni.docx90 Кб1290
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_skrivdzheni_y_neskrivdzheni.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_skrivdzheni_y_neskrivdzheni.fb2122 Кб1188
    Ото рос­те Паміра ро­зум­на, гар­на та пиш­на, як у са­ду виш­ня. Очі карі, ве­ликі та ясні, як зорі, бро­ви чорні, тонкі, чо­ло біле, вид ве­се­лий, гу­би чер­воні, ко­са до по­яса, стан тон­кий та гнуч­кий. Всі лю­де за­див­ля­лись на неї та ка­за­ли, що та­кої кра­си ні зма­лю­ва­ти, ні в казці про неї роз­ка­за­ти. Ве­се­ла, як ран­ня зо­ря, мо­тор­на, жва­ва, як морська хви­ля, го­лос то­ненький та го­лос­ний. Паміра вста­ва­ла ра­но на зорі, йшла в бе­рег до річки по во­ду, ста­ва­ла до схід сон­ця, співа­ла і са­ма скла­да­ла такі ве­селі пісні так, що всі сусіди про­ки­да­лись од сну; всі пташ­ки в га­ях об­ви­ва­лись до неї. За­хо­ди­ло сон­це, Паміра ста­ва­ла на скелі над мо­рем, ди­ви­лась на гли­бо­ке чер­во­не не­бо на за­ході і знов по­чи­на­ла скла­да­ти й співать пісні, вже інші, сумні, жалібні, про людське го­ре. Во­на не співа­ла, а ніби ту­жи­ла. Всі дівча­та зби­ра­лись кру­гом неї, слу­ха­ли пісень, пе­рей­ма­ли, а потім самі співа­ли їх.

    - Чи во­на царівна, чи ко­ролівна? - ка­за­ли лю­де, див­ля­чись на Паміри­ну кра­су та слу­ха­ючи її пісень.

    Чонгар та Чон­га­ри­ха бу­ли ду­же вбогі лю­де й жи­ли в ни­зе­сенькій зем­лянці, не ма­ли ні ху­до­би, ні гро­шей. Але з то­го ча­су, як по­ча­ла підрос­та­ти Паміра, все їм пішло на ру­ку. Засіє й за­са­дить Паміра своєю ру­кою го­род, все схо­дить та рос­те, як на дріжджах; по­са­дить во­на де­ре­во в сад­ку, де­ре­во швид­ко прий­мається і за літо ви­же­не па­рост­ки ви­ще од ха­ти; пок­ро­пить бджо­ли ро­сою, рої йдуть, аж гу­дуть. Як ча­сом не бу­ло дов­го до­щу, Паміра до схід сон­ця обійде по­ле, і ро­са впа­де, не­на­че гус­тий дощ, і хліб вро­дить, як зо­ло­то. Став Чон­гар за­можніший, пос­та­вив собі в го­роді не­ве­лич­ку ха­ти­ну, розвів ху­до­бу, спромігся пос­та­ви­ти в сад­ку не­ве­лич­ку пасіку. Але все-та­ки він зістав­ся не­за­мож­ним чо­ловіком.

    Раз Памірі хтось по­ка­зав, як чи­та­ти по книжці, і во­на од­ра­зу пос­те­рег­ла все і швид­ко вив­чи­лась чи­та­ти. До неї при­хо­ди­ли за по­ра­дою навіть старі ро­зумні лю­де. Паміра всім да­ва­ла по­ра­ду, бо не цу­ра­лась і най­бідніших лю­дей в око­лиці, і всі ка­за­ли, що не дур­но ж їй да­ли ймен­ня Паміра, цеб­то покрівля і за­хист усього ми­ру.

    Ото вже Паміра ста­ла до­рос­ла. Всі хлопці на селі за­ли­ця­лись до неї. Двері од ста­ростів уве­чері сли­ве не за­чи­ня­лись. За­си­ла­ли до неї ста­ростів і з сусідніх сіл, навіть міща­ни та міські дрібніші купці. Паміра ні за ко­го не хотіла вий­ти заміж.

    - За ко­го ж оце, до­ню, ми те­бе од­да­мо заміж? - пи­та­ла ча­сом у неї ма­ти.

    - За то­го, ма­мо, од­дай­те ме­не, ко­го я щи­ро по­ко­хаю та хто ма­ти­ме спро­можність і си­лу ос­ту­пи­ти­ся за нас, прос­тих лю­дей. Я ба­жаю доб­ра всім лю­дям, але моє сер­це на­хи­ляється до вбо­гих та без­щас­них.

    - Ет! це твої ви­гад­ки та прим­хи! А я оце сподіва­юсь кра­щих ста­ростів од яко­гось ца­ре­ви­ча або кня­же­ви­ча, бо хіба є в світі дру­га дівчи­на, кра­ща та добріша од те­бе? - ка­за­ла не раз ма­ти, запліта­ючи дочці довгі чорні ко­си в гарні дрібуш­ки.

    - Я, ма­мо, зро­ду-звіку не пішла б за кня­же­ви­ча, як­би він був гор­дий та не лю­бив прос­тих лю­дей, - од­ка­зу­ва­ла завсігди Паміра, - я б од­да­ла кра­су свою і своє сер­це і навіть своє жи­вот­тя тільки за щас­тя вбо­гих лю­дей. Бач­те, як нам важ­ко жи­ти в світі, як ми марніємо, тра­ти­мо си­лу од праці.

    - Але де ж нам, до­ню, та­ко­го же­ни­ха взя­ти? Підеш, сер­це, за та­ко­го сіро­го та ре­па­но­го му­жи­ка, як і твій батько. А ти ро­бо­ча та врод­ли­ва на вда­чу, то, мо­же, бу­деш луч­че жи­ти, як ми з батьком жи­ве­мо.

    - А я, ма­мо, все ду­маю про те, щоб не тільки мені, але й усім убо­гим лю­дям бу­ло доб­ре жи­ти на світі, - смут­ним го­ло­сом од­ка­за­ла Паміра, і на її очах вис­ту­пи­ли дві сльози, як дві ро­син­ки на чор­них тер­но­вих ягідках.

    Одначе час ми­нав. Прий­шла по­ра і для сер­ця мо­ло­дої дівчи­ни. Во­на частіше ви­хо­ди­ла вве­чері на скелі на бе­резі мо­ря, дов­ше сто­яла там, скла­да­ла смутні пісні про ко­хан­ня, пал­ке, га­ря­че, як літній світ сон­ця. Во­на не­на­че сподіва­лась ко­гось з-за мо­ря, ко­гось виг­ля­да­ла, чо­гось тур­бу­ва­лась…

    Тим ча­сом ца­ре­вич Саіб виріс ви­со­кий та рівний, як явір над во­дою. Ста­ра ма­ти не мог­ла натіши­тись йо­го чор­ни­ми очи­ма, смуг­ля­вим рум'яним ли­цем та чор­ни­ми ку­че­ря­ми. Сміли­вий та про­вор­ний, він лю­бив ка­тать по сад­ку на бас­ко­му коні, пе­рес­ка­ку­вав че­рез ро­ви, че­рез кущі, че­рез по­то­ки, не­на­че блис­кав­ка че­рез хма­ри. Ма­ти по­ча­ла вмов­лять йо­го, щоб він оже­нив­ся.

    - Мамо, як уг­ляд­жу будлі-де та­ку пан­ну, яка мені час­то сниться, то я ла­ден і оже­ниться, - ска­зав він ма­тері. - Мені час­то сниться якась нез­ви­чай­на дівчи­на: ли­це біле, ма­то­ве, як сло­но­ва кість, очі чорні, бро­ви мов ве­сел­ки на ви­со­ко­му чолі. Сниться мені ча­сом, що во­на та­ка ле­генька, як повітря або ту­ман, і ніби все хо­дить в квітни­ку по­верх лев­коїв та гіацинтів і ні од­на квітка не вги­нається під її ле­геньки­ми че­ре­вич­ка­ми; ча­сом сниться, що во­на хо­дить по хви­лях на морі, то ніби пли­ве на ро­же­вих хма­рах на за­ході сон­ця, в див­но­му зе­ле­но­му уб­ранні, вся в ро­жах та леліях, і співає такі дивні пісні, що в ме­не сер­це за­ми­рає. А в неї на го­лові вінок з рож, а над вінком сяє вечірня зірка…

    Цариця звеліла всім па­шам при­вес­ти своїх до­чок в са­док, щоб син по­ди­вив­ся на їх. «Мо­же, знай­деться та­ка, кот­ра бу­де схо­жа на йо­го мрію», - ду­ма­ла ма­ти.

    Всі доч­ки пашів пов­би­ра­лись в до­ро­ге уб­ран­ня, по­начіплю­ва­ли на се­бе зо­ло­та та лис­ню­чих до­ро­гих діяментів і вий­шли в са­док на про­гу­лян­ня на те місце пе­ред па­ла­цом, де розс­те­ля­лись, ніби до­рогі ки­ли­ми, уся­кові квітни­ки, де во­да бриз­ка­ла з фон­танів.

    Саіб став ко­ло вікна і при­див­ляв­ся, чи не впізнає хоч сліду тієї кра­си, що йо­му сни­лась і при­вид­жу­ва­лась. Га­рун-па­ша ти­хенько підійшов до йо­го і ска­зав йо­му:

    - Ож при­ди­вись ли­шень, ца­ре­ви­чу, до тієї чу­до­вої дівчи­ни, що на­хи­ли­лась, щоб зірва­ти тро­ян­ду! Пев­но, во­на тобі спо­до­бається, бо кра­щої од неї й на світі не­ма.

    Царевич по­ди­вив­ся та й ка­же:

    - Ота ви­со­ка та су­ха, на­че дра­би­на, чор­на, як ци­ган­ка, з та­ким дов­ге­лецьким но­сом, як у чаплі? Ну, знай­шов кра­су­ню!

    Гарун при­ку­сив язи­ка, бо то бу­ла йо­го доч­ка. Він хотів, щоб йо­го доч­ка ста­ла ца­ри­цею.

    - Ні, ма­мо, не та­ка кра­са мені сни­лась, яка в тих по­га­неньких до­чок пашів! Од­на гу­ба­та, дру­га кир­па­та, тре­тя чор­на, інша кри­во­бо­ка, - ска­зав Саіб.

    Тоді ма­ти пос­ла­ла на­ку­пи­ти в ціло­му царстві най­кра­щих не­вольниць, уб­ра­ла їх в до­ро­ге про­зо­ре уб­ран­ня, пос­та­ви­ла їх ряд­ком кру­гом пиш­ної за­ли й звеліла Саібові впізна­ва­ти ту кра­су, що ма­ни­ла йо­го в сні ча­ра­ми. Чу­дові не­вольниці ся­ли кра­сою, як зорі в вечірньому небі, але Саіб не знай­шов між ни­ми та­кої, яка світи­ла в йо­го душі, мов вечірня зо­ря.

    От Саіб і ка­же ма­тері:

    - Поїду я, ма­мо, по своєму царстві й по чу­жих кра­ях: і свій на­род по­ба­чу, і, мо­же, де вгляд­жу або на­пи­таю та­ку царівну або князівну, яка мені при­вид­жується у сні, та й при­ве­зу вам невістку.

    Мати не пус­ти­ла си­на з до­му, не пус­ти­ли йо­го й паші. Тоді він пок­ли­кав сво­го вірно­го то­ва­ри­ша, мо­ло­до­го си­на од­но­го паші, Му­ра­та, звелів йо­му наб­ра­ти уся­кої харчі та вночі прип­лис­ти чов­ном до однієї баш­ти в сад­ку. Му­рат по­таєнці прип­лив чов­ном в са­док. Саіб ти­хенько вий­шов на бе­рег, сів з Му­ра­том на чо­вен та й поп­лив­ли во­ни мо­рем по вольній волі.

    Пливли день, плив­ли дру­гий… та все не­да­леч­ко од бе­регів, ба­чи­ли во­ни на бе­резі се­ла, але як во­ни зро­ду не ба­чи­ли сіл, то їм зда­ло­ся, що то якісь мо­гил­ки або здо­рові ко­ма­шині ку­пи.

    Ото на третій день прип­лив­ли во­ни до скель, роз­ки­да­них ко­ло бе­ре­га. Сон­це вже сто­яло на за­ході. Во­да лисніла про­ти чер­во­но­го не­ба. Тихі хвильки плес­ка­ли­ся, ніби ла­щи­лись до мок­ро­го каміння.

    Чують во­ни, який­сь див­ний дівча­чий го­лос співає пісні. Пер­ша пісня бу­ла ве­се­ла, як сміх. Дрібна лу­на ли­ла­ся між ске­ля­ми, не­на­че си­па­лись та дзвеніли пер­ли, па­да­ючи на скло. Їм вчу­ва­ло­ся, що го­лос ллється з во­ди, з хвилі. Во­ни ог­ля­да­лись навк­ру­ги й жда­ли, чи не вип­ли­ве ча­сом де з мо­ря ру­ся­ва ру­сал­ка, що співає та ре­го­четься в хви­лях. То знов їм зда­ва­ло­ся, що го­лос ллється з синього не­ба. На небі пли­ла, ніби лебідь, ро­же­ва хмар­ка, і ніби з неї лив­ся див­ний го­лос, со­лод­кий, як ко­хан­ня. Ко­ли це од­ра­зу нес­подіва­но роз­ляг­ла­ся пісня по­важ­на та сум­на. Саібові та Му­ра­тові зда­лось, що во­на ллється з ос­таннього про­ме­ня сон­ця, кот­ре роз­си­па­лось над мо­рем на небі кру­гом за­хо­ду, ніби горіло й жевріло шпи­час­те чер­во­но-зо­ло­те ко­ле­со. Во­ни по­вер­ну­ли чов­на до бе­ре­га. Пісня по­ли­ла­ся од скелі, кот­ра сто­яла над бе­ре­гом. Та жалібна пісня до­хо­ди­ла до сер­ця, ви­мов­ля­ла якусь втра­ту, який­сь сму­ток та жаль за вте­ря­ним щас­тям.

    - Боже, чує моє сер­це якесь ве­ли­ке не­щас­тя! - про­мо­вив сли­ве ниш­ком Саіб. - Десь я чув цей го­лос, чув ко­лись… дав­но-дав­но, не­на­че у сні!

    Мурат по­вер­нув чов­на до скелі і прис­тав до бе­ре­га. Саіб вис­ко­чив з чов­на і вглядів на скелі Паміру, об­ли­ту вечірнім світом. Він прий­шов до неї, по­ди­вивсь їй в вічі… Йо­го ду­ша од­ра­зу не­на­че заг­ра­ла, зве­се­ли­лась, сер­це ніби заспіва­ло. Він упізнав ту дівчи­ну, кот­ра йо­му час­то сни­лась. Йо­му зда­лось, що він вже десь ба­чив ті пишні зо­ряні очі.

    - Чия ти, дівчи­но? Чи ти князівна, чи царівна? - спи­тав у неї Саіб.

Пошук на сайті: