Іван Нечуй-Левицький - Скривджені й нескривджені (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_skrivdzheni_y_neskrivdzheni.docx)Ivan_nechuy_levickiy_skrivdzheni_y_neskrivdzheni.docx90 Кб1286
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_skrivdzheni_y_neskrivdzheni.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_skrivdzheni_y_neskrivdzheni.fb2122 Кб1185

    Тільки що блис­ну­ла зо­ря на небі, Паміра ста­ла на ви­сокій скелі і за­ли­лась піснею…

    Стара ца­ри­ця по­тю­па­ла доріжкою до тієї скелі, аж за­са­па­лась. За нею бігли паші. От-от уже не­да­леч­ке бу­ла та ске­ля! Го­лос лу­нав близько. Але доріжка добігла до пе­че­ри в скелі. Далі не бу­ло навіть стеж­ки. Місце бу­ло за­рос­ле ку­ща­ми, ви­со­ким ба­дил­лям та бур'яном. Во­на сту­пи­ла но­гою на тра­ву й за­мо­чи­ла зо­ло­тий че­ре­вик. Во­на звеліла не­вольни­кам вист­ру­гать де­рен і про­чис­ти­ти зас­ту­па­ми доріжку. Не­вольни­ки ки­ну­лись стру­га­ти де­рен. Ца­ри­ця сіла на камінь і лед­ве ди­ха­ла.

    - Я зве­лю за­ши­ти її в мішок та вки­ну­ти в мо­ре! - ска­за­ла ца­ри­ця з злістю. - Га­ру­не, піди та при­не­си мішка! Ми впіймаємо в мішок ту пташ­ку!..

    - Ось є мішок і зав'язка! я взяв з со­бою, бо я знав, чо­го вам тре­ба, - ска­зав Га­рун-па­ша.

    Він по­ка­зав през­до­ро­во­го мішка і мо­туз­ка.

    Невольники прост­ру­га­ли доріжку, по­си­па­ли її піском. Пісок був вог­кий, і ца­ри­ця бо­ялась сту­па­ти че­ре­ви­ка­ми на вог­кий пісок. По­ки побігли за су­хим сук­ном, по­ки розс­те­ли­ли йо­го по доріжці, щоб ца­ри­ця не зас­ту­ди­ла ніг, Паміра пе­рей­шла на дру­ге місце, в до­ли­ну, над са­мий бе­рег мо­ря. Місце бу­ло за­рос­ле бур'яном. Ца­ри­ця ки­ну­лась прос­то по ро­сяній траві, зап­лу­та­лась в ло­пусі і зад­ри­па­лась тро­хи не по по­яс. Во­на добігла до бе­ре­га в до­ли­ну, а діво­чий го­лос по­чув­ся аж на другій скелі, а потім по­лив­ся в гу­ща­вині лісу. Ца­ри­ця та паші біга­ли, біга­ли, плу­та­лись у ви­сокій траві, по­зад­ри­пу­ва­лись по са­мий по­яс і з тим вер­ну­лись в па­лац. Сон­це зійшло. За­тих­ла й пісня діво­ча.

    Тим ча­сом Се­ли­ма, прис­тав­ле­на за служ­ни­цю до Паміри, з-за кущів ба­чи­ла, як ца­ри­ця з па­ша­ми шу­ка­ла Паміру скрізь по сад­ку. Во­на за­раз побігла і все роз­ка­за­ла Памірі. Паміра по­ки­ну­ла по­кої в башті й пе­рей­шла жи­ти в од­ну пе­че­ру в скелі се­ред страш­ної гу­ща­ви­ни. Во­ни вдвох по­пе­ре­но­си­ли в пе­че­ру ліжка, стільці та стіл, обвіша­ли стіни ки­ли­ма­ми, зас­ла­ли зем­лю ци­нов­ка­ми.

    Стара ца­ри­ця тро­хи не лус­ну­ла од злості, а потім її взя­ла страш­на цікавість - по­ба­чи­ти ту співу­чу дівчи­ну, кот­ру привів Саіб. Їй все уяв­ля­лось, що син її ду­рить; він десь вик­рав якусь царівну або князівну; ото во­на са­ма при­че­пи­лась при­че­пою до си­на.

    - Приведи-бо та по­ка­жи нам те ди­во, кот­ре ти привіз з-за мо­ря, - аж про­си­ла во­на си­на, аж на­ма­га­лась щод­ня.

    Пашихи та пашівни так са­мо не зна­ли, що й ро­би­ти од ціка­вості: і істи пе­рес­та­ли, й спа­ти не спа­ли, і не вми­ва­лись, і не че­пу­ри­лись, та все про­си­ли ца­ри­цю, щоб во­на впро­ха­ла й вбла­га­ла си­на при­вес­ти в па­лац те ди­во див­не, що співає в сад­ку.

    Саіб дов­го од­ма­гав­ся, а далі зго­див­ся при­вес­ти Паміру в па­лац.

    Одного ве­чо­ра ца­ри­ця оповісти­ла про те всім па­ши­хам та їх доч­кам. Всі ду­ма­ли, що ца­ре­вич при­ве­де в па­лац якусь чу­же­земську царівну або князівну, пов­би­ра­лись в до­ро­ге уб­ран­ня, по­начіплю­ва­ли на се­бе зо­ло­та та до­ро­гих діяментів і прий­шли вве­чері в па­лац.

    Саме в той час над­ворі бу­ла ве­ли­ка спе­ка. Сон­це підніма­лось вдень сли­ве до се­ре­ди­ни не­ба й шква­ри­ло не­ща­ди­мо. В па­лаці бу­ла ду­хо­та, як у лазні. Ста­ра рад­жи­ха звеліла усім двірським зібра­тись не в ве­ликій світлиці в па­лаці, а в другій світлиці в дворі, де не бу­ло й стелі. Кру­гом цієї світлиці, кот­ра бу­ла схо­жа на дво­рик, сто­яли з чо­тирьох боків ко­ло­ни і піддер­жу­ва­ли спа­дис­ту покрівлю й сте­лю. З од­но­го бо­ку між ви­щи­ми ко­ло­на­ми під ви­щою сте­лею сто­яв трон з кріслом, завіша­ний звер­ху аж до стелі чер­во­ним ок­са­ми­то­вим бал­дахіном з зо­ло­ти­ми то­роч­ка­ми. Ко­ло две­рей на при­ході з сад­ка був фон­тан се­ред зе­ле­но­го кру­жа­ла уся­ких квіток, обк­ла­де­но­го зе­ле­ний дер­ном. Вже смер­ком ца­ри­ця звеліла пус­тить во­ду в фон­тан. Во­да за­шипіла, за­би­лась в ключі і бриз­ну­ла дрібне­сеньким до­щи­ком вго­ру, ніби гус­тою мря­кою. В цій ши­рокій чудній гор­ниці ста­ло не так душ­но. Замість стелі синіло тем­не не­бо, а на небі заб­ли­ща­ли не­за­ба­ром ясні здо­рові зорі, не­на­че сте­ля в гор­ниці бу­ла з тем­но-синього сук­на, об­си­па­на ве­ли­ки­ми блис­ку­чи­ми діямен­та­ми. Ви­сокі пальми з двох боків тієї гор­ниці не­на­че заг­ля­да­ли звер­ху в ту гор­ни­цю своїми ку­че­ря­ви­ми вер­ха­ми, ди­ви­лись на фон­тан та на квітки в траві навк­ру­ги фон­та­на та сподіва­лись підглядіть якісь тай­ни, котрі діялись в цих по­таємних па­ла­цах індуських раджів, ча­сом і кро­ваві ду­шо­губст­ва й уся­кові прос­тупст­ва…

    Як вже зовсім смерк­лось, ца­ри­ця вбра­лась і жда­ла з гістьми си­на та йо­го по­таємно на­ре­че­ної кра­суні, їм усім зда­ва­лось, що Саіб, блу­ка­ючи за мо­рем, вик­рав якусь за­морську царівну або князівну.

    Ото зібра­лись во­ни у ве­ликій залі. Не­вольни­ки пос­та­ви­ли сто­ли з ви­на­ми та з до­ро­ги­ми стра­ва­ми й уся­ки­ми наїдка­ми.

    Як тільки смерк­лось, Саіб узяв за ру­ку Паміру і повів до па­ла­цу.

    На троні в кріслі з сло­но­вої кості під чер­во­ним бал­дахіном з зо­ло­ти­ми то­роч­ка­ми сиділа рад­жи­ха. Кру­гом неї й попід ко­ло­на­ми сиділи па­ши­хи з доч­ка­ми та паші. Всі не зво­ди­ли очей з две­рей. Ко­ли се не­вольни­ки рап­том од­чи­ни­ли двері, і на поріг сту­пи­ла Паміра по­руч з Саібом, ви­со­ка на зріст та гар­на, з див­ни­ми іскря­ни­ми очи­ма. Во­на бу­ла уб­ра­на в білу дов­гу со­роч­ку, ви­ши­ту чуд­ни­ми взірця­ми, в чер­воні че­ре­ви­ки й прик­ри­та білим дов­гим сер­пан­ком, а в руці дер­жа­ла зе­ле­ний вінок-трепіток. Саіб привів її до ма­тері. Рад­жи­ха гор­до­ви­то ог­ля­ну­ла Паміру і зди­ву­ва­лась: во­на не ба­чи­ла ще на своєму віку, за все своє жи­вот­тя та­кої кра­си. Всі гості за­во­ру­ши­лись і за­ше­потіли:

    - Яка кра­са! Які лис­нючі чорні очі! Які бро­ви! Кра­са, як у царівни! Але ж убір! Який прос­тий та вбо­гий! Це, ма­буть, не царівна… це, ма­буть, якась прос­та се­лян­ка.

    «Це та­ки прос­та му­жич­ка!» - по­ду­мав Га­рун-па­ша.

    Саіб сів і по­са­див ко­ло се­бе Паміру. Не­вольни­ки роз­нес­ли куб­ки з до­ро­гим ви­ном.

    Гарун-паша взяв зо­ло­тий ку­бок і по­дав на зо­лотій тарілці Памірі. Паміра про­мо­ви­ла:

    - У нас, прос­тих лю­дей, та­кий зви­чай: гос­по­дар час­тує гос­тя і до гос­тя пер­ший п'є. Ви­пий, па­шо, до ме­не, а тоді я вип'ю до те­бе!

    Гарун од­ра­зу зблід і спус­тив очі. Він не ви­пив до Паміри ні кра­пельки, а мовч­ки од­дав ку­бок ближ­чо­му не­вольни­кові. Не­вольник не втерпів і, од­хо­дя­чи до две­рей, сьорбнув трош­ки ви­на з куб­ка і на две­рях по­ко­тив­ся мерт­вий. Га­рун-па­ша по­таєнці вси­пав в той ку­бок от­ру­ти…

    Невольники при­нес­ли до­рогі стра­ви і пос­та­ви­ли на столі пе­ред гістьми. Га­рун-па­ша взяв од­ну тарілку і пос­та­вив пе­ред рад­жи­хою, а дру­гу пос­та­вив пе­ред Памірою. Паміра про­мо­ви­ла:

    - Я з прос­тої сім'ї, а в нас, прос­тих, та­ка по­ве­денція, що всі їдять з однієї мис­ки!

    Вона й не до­торк­ну­лась до стра­ви.

    Раджиху бра­ла не­на­висть та злість. Во­на по­ча­ла доріка­ти Памірі:

    - Мабуть, ти доч­ка яко­гось ве­ли­ко­го раджі, що та­ка гор­да та пиш­на; нічо­го не їси, нічо­го не п'єш у нас, в на­ших по­ко­ях; де ж твої слу­ги, не­вольни­ки та не­вольниці? Пев­но, ти на­вез­ла їх ду­же ба­га­то! -про­мо­ви­ла рад­жи­ха.

    - Я з прос­то­го ро­ду і не маю не­вольників і люб­лю, щоб і я бу­ла і всі кру­гом ме­не бу­ли вольні, - сміли­во ска­за­ла Паміра.

    - Які по­гані сло­ва! - за­ше­потіли ти­хо паші та па­ши­хи.

    - Де ж твої, царівно, до­рогі уб­ран­ня та діямен­ти?. Чи, мо­же, ти гор­дуєш на­ми, що не вбра­ла­ся до нас в до­рож­че уб­ран­ня? - знов ущип­ну­ла Паміру рад­жи­ха.

    - Коли в ко­го ду­ша вбра­на в доб­ро, честь та лю­бов, то­му не­ма на що чеп­ля­ти на се­бе півпу­да каміння та зо­ло­та! - ска­за­ла Паміра. - В ме­не прос­тий убір, та й той я но­шу по­ти, по­ки не зно­ситься, аби був чис­тий. Я не роб­лю так, як інші, що раз надіне шов­ко­вий убір та й ки­дає, бо дру­гий раз йо­го надіва­ти йо­му вже не ли­чить.

    Раджиха й па­ши­хи од со­ро­му аж по­чер­воніли і при­ку­си­ли язи­ки.

    - Чи дов­го ти, князівно, про­бу­ва­ти­меш у нас в гос­тях? - спи­тав Га­рун-па­ша.

    - Я лад­на й сьогодні по­ки­ну­ти вас, - ска­за­ла Паміра, - та моє сер­це ме­не не пус­кає. Тільки моє сер­це оце моя не­во­ля! бо при­бор­ка­ло мені кри­ла. І я не вольна летіти, ку­ди схо­чу.

    - Чи зу­гар­на ж ти ро­би­ти яку ро­бо­ту: зо­ло­том ши­ти, шов­ком тка­ти, пер­ла­ми ви­ши­ва­ти? - насмішку­ва­то спи­та­ла рад­жи­ха.

    - Я люб­лю пра­цю, - ска­за­ла в од­повідь Паміра, - вмію і на со­роч­ку собі нап­ряс­ти. Та як­би й ваші двірські самі пря­ли собі на со­роч­ки, самі ши­ли собі уб­ран­ня, то не впа­ли б у гріх. Мен­ше ма­ли б ча­су на усякі збит­ки. А то во­ни жи­вуть чу­жою пра­цею, а самі тільки бай­ди­ки б'ють та по­си­деньки й по­хо­деньки справ­ля­ють…

    - Яка на­хабність! Які без­чесні мислі! - за­ше­потіли двірські стур­бо­ва­но. - Ви­га­да­ла якусь пра­цю! Що во­на пле­те? За­ший­те її за­раз у мішок та ви­киньте в мо­ре! В мішок її!

    - Чом же ти, Чон­гарівно, не надіваєш сво­го до­ро­го­го вінка та дер­жиш йо­го в руці? Ма­буть, хо­ваєш на більше свя­то, - засміялась рад­жи­ха.

Пошук на сайті: