Іван Нечуй-Левицький - Скривджені й нескривджені (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_skrivdzheni_y_neskrivdzheni.docx)Ivan_nechuy_levickiy_skrivdzheni_y_neskrivdzheni.docx90 Кб1273
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_skrivdzheni_y_neskrivdzheni.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_skrivdzheni_y_neskrivdzheni.fb2122 Кб1173
    Паміра вста­ла й наділа на го­ло­ву вінок з барвінку, ру­ти та па­ви­но­го пір'я. Зе­ле­не лис­тя, па­ви­не пір'я затріпотіло; з вінка по­лив­ся див­ний брильянто­вий світ. Пиш­на кра­са Паміри заб­ли­ща­ла, як до­ро­гий ал­маз. Чорні ве­ликі очі засвіти­лись ро­зу­мом; біле чо­ло з тон­ки­ми бро­ва­ми за­ся­ло. На що­ках заг­ра­ли ро­жеві рум’янці. Ус­та зацвіли, мов тро­ян­да. Не­на­че вітром при­не­се­ний, впав на її пле­че білий, дов­гий, про­зо­рий сер­па­нок, об­си­па­ний ро­жа­ми, й опо­вив її ніби вес­ня­ни­ми хмар­ка­ми і пос­лав­ся кру­гом неї хви­ля­ми. Пе­ред усіма од­ра­зу за­ся­ла кра­са не­бес­на, ви­со­ка. Зда­ва­лось, ніби зорі впа­ли з не­ба на за­лу й впле­ли­ся в Памірин вінок. Світ од вінка лив­ся, дри­жав, розійшов­ся по всій світлиці. Ду­хо­та в залі щез­ла. Повіяло про­хо­ло­дою май­сько­го ран­ку. Звер­ху по­си­па­лась дрібна ро­са, мов бісер. Краплі па­да­ли на гос­тей, на сто­ли, і вкупі з крап­ля­ми по­си­па­лись дрібне­сенькі рожі та фіалки. Гор­ни­ця спов­ни­лась яки­мись не­ту­тешніми див­ни­ми па­хо­ща­ми, од кот­рих мліла ду­ша, а сер­це на­ли­ва­лось ко­хан­ням, доб­ром та щас­тям. Десь ви­со­ко в небі за­ще­бе­та­ли со­ло­вей­ки.

    Всі гості схо­пи­лись з місця і мовч­ки з ди­ва ди­ви­лись на Паміру.

    Паміра заспіва­ла тор­жест­ве­ну пісню про во­лю людську, про крив­ду та прав­ду на світі, потім прос­тяг­ла ру­ку до Саіба, взя­ла йо­го за ру­ку і попліч з ним вий­шла з світлиці.

    Всі ос­товпіли… Усі двірські панії й пан­ни помліли. Ста­ра ца­ри­ця сто­яла ко­ло тро­ну і тільки ди­ви­лась пе­ре­ля­ка­ни­ми очи­ма на слід Паміри. А че­рез двері та покрівлю дзвеніла з сад­ка Паміри­на пісня:

    Я всім лю­дям даю щас­тя…

    Всій волі ба­жаю!

    

IV

    

    Того-таки літа Саіб, вже до­рос­лий, став рад­жею. Ца­ри­ця та паші по­ча­ли дер­жа­ти між со­бою ра­ду.

    - А що, мої любі паші! Те­пер час нам нап­ра­ви­ти мо­ло­до­го рад­жу на пря­му й доб­ру путь, бо че­рез ту свою се­лян­ку він зовсім збив­ся з пан­те­ли­ку, - ска­за­ла ца­ри­ця. - Як ти ду­маєш, мій лю­бий Га­ру­не-па­шо?

    - Ти прав­ду ка­жеш! Тре­ба розд­му­ха­ти в йо­му бо­жу іскру, за­охо­ти­ти йо­го до вой­ни, до сла­ви, до слав­них по-бід. до пиш­но­ти та блис­ку. За­ду­май­мо й почнімо вой­ну. Саіба скрив­див арабський емір Ка­ра­пет. От ми й підкру­ти­мо під йо­го хит­ру та муд­ру штуч­ку.

    - Добре ра­диш, Га­ру­не! - ска­за­ла ца­ри­ця і пок­ли­ка­ла на ра­ду Саіба.

    Вчені браміни поп­ри­но­си­ли старі пер­га­ментні до­ку­мен­ти. Пе­ред Саібом роз­гор­ну­ли цілу ос­ля­чу шку­ру, схо­жу на ста­ру ганчірку, по­то­че­ну міллю та черв'яка­ми.

    - Дивись, мо­ло­дий рад­жо, які тут давні наші й твої крив­ди спи­сані! - ска­зав Га­руя до Саіба. - За п'ятсот год пе­редніше один пра-пра-пра­щур-щур Ка­ра­петів на­пав на на­ше царст­во і од­во­ював од нас оті землі, по­ля та сіно­жаті, що сте­ляться над мо­рем до самісінько­го по­ро­га йо­го па­ла­цу. То все бу­ло ко­лись твоє!

    Саіб по­чу­тив крив­ду в серці, не­на­че йо­го якась колька шпиг­ну­ла в сер­це, і на­су­пив­ся. Він зга­дав, як йо­го гор­до привітав у се­бе Ка­ра­пет.

    Другий брамін приніс кільки ста­рих коз­ли­них шкір, спи­са­них неп­рав­да­ми Ка­ра­пе­то­вих предків. Десь в льохах поз­на­хо­ди­ли здо­рові кам'яні пли­ти, де бу­ли ви­дов­бані до­ло­том сло­ва про давні дії царст­ва. Де­сять не­вольників при­нес­ли ті пли­ти в гор­ниці і пок­ла­ли пе­ред Саібом.

    - Читай, ви­со­кий рад­жо! які тут крив­ди спи­сані! - ска­зав Га­рун-па­ша. - За ти­ся­чу год пе­ред цим один пре­док Ка­ра­петів заб­рав у нас оті скелі, під кот­ри­ми стоїть йо­го па­лац, ще й опо­га­нив на­ше царст­во: звелів да­ти як по­дать стільки ослів, скільки у на­шо­му царстві пашів, а в своєму па­лаці звелів на­ма­лю­ва­ти се­бе на троні, а пе­ред со­бою на колінах усіх взя­тих в по­лон на­ших пашів з ос­ля­чи­ми та ба­ра­ня­чи­ми го­ло­ва­ми, а са­мо­го тодішнього рад­жу, цеб­то тво­го пра-пра-пра­щу­ра-щу­ра з дур­ною ку­ря­чою го­ло­вою. Оповісти Ка­ра­пе­тові вой­ну і помс­тись!

    Саіб спах­нув, як при­сок. В йо­го душі зак­ле­котіла не­на­висть і жа­га помс­ти.

    - Помщуся ж і я й до­бу­ду сла­ви! - аж крик­нув Саіб. - Моє слав­не ймен­ня про­не­сеться од краю землі до краю. Моє слав­не ймен­ня на віки вічні за­пи­шуть на ос­ля­чих шку­рах… «Але, - по­ду­мав він, - тре­ба пе­редніше спи­та­ти Паміри й по­ра­ди­тись, що то во­на ска­же…»

    Він пішов до Паміри й роз­ка­зав їй за свою дум­ку.

    - Брязнуть ваші шаблі, поллється людська кров ріка­ми. Заг­рим­лять гар­ма­ти, сто­го­ном зас­тог­не зем­ля. Ви за­ре­го­че­тесь побідним ре­го­том, а ваш регіт виллється людськи­ми сльоза­ми. За ва­ши­ми сліда­ми по­же­неться по­же­жа, го­лод та смерть. До­ки ви бряж­ча­ти­ме­те шаб­ля­ми? До­ки той брязкіт лу­на­ти­ме в світі смер­тю, кров'ю та сльоза­ми?.. Ви во­ро­ги людсько­го спо­кою, щас­тя, людсько­го ро­зу­му! Ви тем­на шкод­ли­ва си­ла: лю­би­те чу­жу смерть, не­на­че до­ро­ге якесь насіння… Чи за­воюєш же ти Ка­ра­пе­то­ве царст­во?.. А як не за­воюєш?.. Що тоді бу­де? Як ти за­ги­неш, то й я вмру за то­бою!

    - Але ж Ка­ра­пет ме­не зо­би­див. Я цього йо­му не по­да­рую. В моїй душі не­на­че зйгра­ла бу­ря, заб­ли­ща­ла блис­кав­ка; хо­четься-та­ки по­гу­ля­ти. Раз по­гу­ляю, поб'юся з во­ро­га­ми та й за­ка­юсь! - ска­зав Саіб.

    - Заіржуть твої коні, за­ви­ють го­лодні вов­ки в лісі, сподіва­ючись по­жив­ку…

    І в Паміри на очах вис­ту­пи­ли сльози. Во­на втер­ла їх ви­ши­ва­ним ру­ка­вом.

    Загриміли тру­би, за­гу­ли буб­ни: то мо­ло­дий рад­жа скли­кав військо і оповістив Ка­ра­пе­тові війну. Військо крик­ну­ло, аж в лісі за­ля­ща­ло, аж лу­на пішла го­ра­ми. За­рев­ли гар­ма­ти, зем­ля зад­вигтіла.

    Саіб літав на арабсько­му коні по­пе­ред війська. На бен­кет кро­ва­вий він уб­рав­ся, як на ве­ли­ке свя­то. Ся­ло зо­ло­те уб­ран­ня, об­си­па­не діямен­та­ми. На шапці бли­ща­ли білі стра­усові пе­ра, об­си­пані ро­сою з ал­мазів та ізум­рудів. В Саіба дри­жа­ла кож­да жил­ка, кров гра­ла в жи­лах, кипіла, не­на­че в ключі вби­ва­лась. Ди­ка жа­до­ба руй­ну­ван­ня, жа­до­ба сла­ви та ба­гатст­ва, чванько­витість, гордість зак­ле­котіли в йо­го душі, на­че окріп. Він чув, як кров горіла в йо­го жи­лах якимсь надз­ви­чай­ним ог­нем, як сер­це ба­жа­ло блис­ка­вок та гро­му, од кот­ро­го ги­нуть ти­сячі душ, ллється річкою людська кров. стог­нуть од од­чаю ти­сячі ма­терів та жінок…

    Три тижні йшло військо че­рез сто­ли­цю, три місяці слідком за військом їха­ли ка­ре­ти та во­зи воєвод-пашів з уся­ким доб­ром, з наїдка­ми, з ви­на­ми, з до­ро­ги­ми на­ме­та­ми, пу­хо­ви­ми бе­бе­ха­ми… Паші виїжджа­ли на війну, ніби на ве­селі вло­ви.

    Військо ста­ло на гра­ниці Ка­ра­пе­то­во­го царст­ва. Саіб звелів пос­та­ви­ти свій шов­ко­вий чер­во­ний на­мет на при­гор­ку. На на­меті пос­та­ви­ли срібно­го ор­ла з зо­ло­ти­ми кри­ла­ми. Зо­лоті шну­ри спа­да­ли по на­меті до са­мої землі. Чер­во­на ко­рог­ва ви­со­ко мет­ля­лась над ор­лом. Білі та зе­лені пашівські на­ме­ти, прик­ра­шені зо­ло­ти­ми шну­ра­ми, роз­ки­ну­лись кру­гом Саібо­во­го на­ме­ту. По­ле на­че зацвіло кольоро­ви­ми на­ме­та­ми, ніби лу­ка квітка­ми.

    Старий Ка­ра­пет вивів про­ти Саіба своє міцно­си­ле, бадьорис­те, хоч не­ве­ли­ке військо. Сам Ка­ра­пет виїхав прос­тенько уб­ра­ний, в чор­но­му уб­ранні. Військо йо­го ру­ши­ло ла­ва­ми і вда­ри­ло на Саібо­ве військо. По­ва­ли­лись лю­де, не­на­че тріски по­летіли під со­ки­рою зруч­но­го, жва­во­го дро­во­ру­ба. Річка­ми по­тек­ла кров з спа­дис­то­го при­гор­ка на лу­ча­ну зе­ле­ну місци­ну. Би­лись во­ни день од ран­ку до са­мо­го ве­чо­ра. На за­ході сон­ця Саібо­ве військо ос­лаб­ло, зне­си­ли­лось, по­да­лось. Ка­ра­пе­то­ве військо обс­ту­пи­ло на­ме­ти пашів і на­мет мо­ло­до­го раджі… Паші і Саіб по­па­лись в по­лон…

    Сонце зай­шло чер­во­не-чер­во­не, не­на­че вмо­че­не в кров. Зда­ва­лось, ніби лю­де заб­риз­ка­ли своєю кров'ю йо­го зо­ло­те кру­жа­ло. Впа­ла на зем­лю тем­на ніч. Ще чорніша ніч впа­ла на Саібо­ву ду­шу. Саіб сидів в сво­му на­меті сум­ний та по­ну­рий і схи­лив го­ло­ву на ру­ки.

    «Чи це сон був, чи прав­да? - не­на­че у сні май­нув пе­ред ним цей страш­ний кро­ва­вий день. - Де взя­ла­ся та кро­ва­ва бу­ря, що збу­ри­ла в мені кров? Де взяв­ся той огонь, що за­па­лив моє сер­це жа­до­бою сла­ви, честі, помс­ти! Схо­пив­ся той огонь в моєму сер­цю, а паші розд­му­ха­ли йо­го в по­лум'я… Не прой­де моя го­лос­на сла­ва од краю землі до краю; блис­кав­кою піде од краю світу до краю моя не­доб­ра сла­ва, зга­нять моє ймен­ня усі лю­де і малі діти… А те­пер гордість вга­му­ва­лась, сер­це про­хо­ло­ло, а ду­ша ніби гро­мом при­би­та. Я ніби орел, при­бор­ка­ний в клітці, в не­волі… Ох, яка ж гірка не­во­ля! Чи є що в світі гірше од не­волі? Усі скар­би з своїх скарб­ниць од­дав би за во­лю, тільки б хіба не од­дав однієї Паміри…»

    Саіб вхо­пив­ся обо­ма ру­ка­ми за го­ло­ву. Го­ло­ва горіла не­на­че роз­пе­че­на в огні. Ко­ли це ти­хенько чи­ясь ма­ленька смуг­ля­ва ру­ка од­ки­ну­ла шов­ко­ве по­лот­ни­ще в две­рях на­ме­ту. Увійшла ви­со­ка пос­тать в одежі арабсько­го воїна. Ли­це бу­ло зас­ло­не­не тем­ним тон­ким сер­пан­ком. Че­рез дві проріхи бли­ща­ли білки ве­ли­ких очей.

Пошук на сайті: