Іван Нечуй-Левицький - Старі гультяї

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_stari_gultya.docx)Ivan_nechuy_levickiy_stari_gultya.docx88 Кб1133
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_stari_gultya.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_stari_gultya.fb2123 Кб1338

 

Іван Нечуй-Левицький

Старі гультяї

І

    Які пишні ле­ва­ди та ого­ро­ди в селі Труш­ках, в Ва­сильківщині, з по­чат­ку літа! І по до­лині над дов­гим ста­вом, і по обид­ва бе­ре­ги річки Рас­та­виці, скрізь роз­ляг­лись ле­ва­ди та ого­ро­ди, не­на­че зе­ле­не мо­ре. Рас­та­ви­ця зви­вається та шу­мить між зе­ле­ни­ми вер­ба­ми, не­на­че те­че дов­гим звив­час­тим ко­ри­до­ром, то роз­ли­ває во­ду по ши­ро­ких, плис­ко­ва­тих міли­нах, то знов зби­рає до­ку­пи роз­ли­ту во­ду і знов хо­вається між дво­ма зе­ле­ни­ми вер­бо­ви­ми стіна­ми, ви­со­ки­ми, дрібчас­ти­ми та пух­ки­ми, не­на­че об­си­па­ни­ми зе­ле­ним пір'ям.

    Сукупні ле­ва­ди та го­ро­ди, не­пе­ре­го­род­жені ти­на­ми, лед­ве-лед­ве підніма­ються вго­ру й зе­леніють попід сад­ка­ми, попід клу­ня­ми та ха­та­ми. Яка пиш­на та буй­на зе­лень схо­пи­лась на тих го­ро­дах! Там темніють довгі сму­ги кар­топлі, звер­ху об­си­пані білим цвітом, не­на­че пот­ру­шені сніжин­ка­ми; там лис­нять чер­во­но-зе­лені бу­ря­ки, а ря­дом зе­леніють сму­ги по­пе­ляс­то­го дрібчас­то­го ма­ку. На­ни­зу, попід вер­ба­ми мріють тем­но-зе­лені сму­ги ку­че­ря­вих ко­но­пель, а по­де­ку­ди на ле­ва­дах сизіють жи­та. І на це зе­ле­не, ба­дил­ляс­те, со­ко­ви­те та лисніюче мо­ре не­на­че звер­ху впав дощ з жов­тих со­няш­ників. А по­де­ку­ди лис­нять чер­воні та білі гряд­ки маківок, про­ни­за­них сон­цем, не­на­че ті маківки по­ви­роб­лю­вані з про­зо­ро­го скла.

    Сонце грає промінням. Ма­ре­во дри­жить над ого­ро­да­ми, над вер­ба­ми. Со­няш­ни­ки ся­ють, на­че пуч­ки со­няч­но­го проміння, гус­то роз­ки­дані по зе­ле­но­му морі. І над тим зе­ле­ним мо­рем синє-синє чис­те не­бо, не­на­че нап­ну­тий на­мет з тон­ко­го синього шов­ку. В траві, в ко­ноп­лях, на ле­ва­дах тріщать ко­ни­ки. Пташ­ки та со­ло­вей­ки в вер­бах аж ля­щать, не­на­че друж­ки на весіллі. Бджо­ли гу­дуть в пасіках, на со­няш­ни­ках, на квітках. Усе не­на­че мліє од щас­тя, од збитків жит­тя, справ­ляє якесь ве­ли­ке свя­то нев­га­мо­ва­ни­ми пісня­ми, ще­бе­том, свис­там та кри­ка­ми ко­хан­ня, ве­се­лості.

    Нижче од став­ка за ши­ро­ким спус­том на греблі річка розійшла­ся на дві течії. Між дво­ма течіями розлігся дов­гий плис­ко­ва­тий острів. Йо­го звуть на селі Осе­ред­ком. Кру­гом Осе­ред­ку скрізь густі вер­би, не­на­че йо­го хто опо­вив зе­ле­ним гус­тим вінком. Че­рез Осе­ре­док йде од­ним од­на ву­ли­ця. Се­ред са­мо­го Осе­ред­ку, над річкою в бе­ре­го­вині бу­ла дав­ня дер­жа­ва діда До­ро­ша Гри­цая. За ха­тою розс­те­ляється чи­ма­лий го­род, а далі над бе­ре­гом зе­леніє ле­ва­да. В ле­ваді, над річкою розрісся гус­тий са­док, як ліс. Старі яб­луні, сли­ви, вишні та че­решні набігли над са­му Рас­та­ви­цю, спи­ни­лись над бе­ре­гом, зміша­лись до­ку­пи з ви­со­ки­ми вер­ба­ми, не­на­че на­ма­га­лись заг­ля­ну­ти крізь вер­би в бист­ру во­ду про­вор­ної річки. Старі, віковічні, дикі груші рос­ли ко­ло са­мої ха­ти, поп­рос­тя­га­ли гілки до са­мо­го причілка і не­на­че заг­ля­да­ли в старі не­ве­личкі вікон­ця.

    В старій хаті жив дід Гри­цай­з ба­бою Ориш­кою. Дід Гри­цай­мав од­ним од­но­го си­на. Син оже­нив­ся й по­мер, а йо­го жінка швид­ко вий­шла заміж уд­ру­ге. Дід та ба­ба зос­та­ли­ся вдвох на ста­рості літ, не­на­че си­ро­та­ми.

    Раз після Пет­ра, в яс­ний га­ря­чий день, до діда Гри­цая зійшли­ся гості, та все старі діди та ба­би.

    В од­чи­нені двері вий­шла в са­док ба­ба Ориш­ка. Во­на ви­нес­ла двоє ря­ден і прос­те­ли­ла їх на траві в хо­лод­ку, під гру­ша­ми. Слідком за ба­бою вий­шов з ха­ти дід Гри­цай, в одній со­рочці, в крам­них синіх шта­нях. Дід був кре­мез­ний та пос­тав­ний: ви­со­кий на зріст, си­ву­ва­тий, ку­че­ря­вий, пов­но­ви­дий та рум'яний. Круг­ленькі, ро­жеві, пухкі, як пам­пуш­ки, що­ки не­на­че по­на­ди­ма­лись, як у ма­лої си­тої ди­ти­ни. На що­ках гус­то чер­воніли ро­жеві тонкі жил­ки. Карі, ве­селі, круглі очі бу­ли блис­кучі й жваві. Бу­ло знать по ве­се­лих очах, по ве­се­ло­му ви­дові, що дід вже ви­хи­лив не од­ну чар­ку горілки. Гри­цай ніс в ру­ках здо­ро­ву пляш­ку горілки. В пляшці чер­вонів стрю­чок пер­чиці. В другій руці дід дер­жав чар­ку.

    Слідком за дідом з две­рей не­на­че по­си­па­лась, як з мішка, ціла ком­панія дідів та бабів. Ба­би нес­ли за­кус­ку на тарілках. Од­на нес­ла по­лу­ми­сок з огірка­ми, дру­га - тарілку з са­лом, тре­тя нес­ла хліб та ніж.

    - Отут під гру­ша­ми, в хо­ло­доч­ку, нам бу­де кра­ще, ніж у хаті! Сідай­те, мої гос­тоньки любі та милії - прип­ро­шу­вав дідГри­цай,тро­хи ше­пе­ля­ючи: дід був жва­вий, про­вор­ний, го­во­рю­чий, го­во­рив швид­ко, не­на­че шат­ку­вав язи­ком ка­пус­ту, а як він го­во­рив, то все кру­тив го­ло­вою, аж посічені ку­чері тряс­ли­ся, не­на­че їх на­па­ла про­пас­ни­ця.

    - Ой, гар­но ж тут в діда в сад­ку! - обізва­лась од­ним од­на між ба­ба­ми мо­ло­ди­ця, Вар­ка Мо­ту­зи­ха.

    - Ой гос­по­ди, як гар­но тут в діда! - обізвав­ся Дмит­ро Мо­туз, її чо­ловік, од­ним один не ста­рий чо­ловік між си­во­бо­ро­ди­ми діда­ми.

    Усі ба­би й діди обсіли кру­гом двох ря­ден, підоб­гав­ши під се­бе но­ги. На ряд­нах пос­та­ви­ли пляш­ку, тарілки з за­кус­кою та чар­ки. Ба­ба Гри­цаїха ви­нес­ла мис­ку пи­рогів і сільнич­ку. Во­на вгнізди­лась на траві, підоб­гав­ши під се­бе но­ги, і важ­ко зітхну­ла, не­на­че вто­ми­лась од біга­ни­ни та тя­га­ни­ни, віта­ючи гос­тей.

    Дмитро Мо­туз, вже чо­ловік літній, ви­со­кий, чор­ня­вий, з дов­ги­ми ву­са­ми, з ти­хи­ми ро­зум­ни­ми очи­ма, став у діда Гри­цая за пле­чи­ма. Йо­му не хотілось сідать та пи­ти по чарці. Інші ду­ми бу­ли в йо­го в го­лові. Він по­хи­лив го­ло­ву, згор­нув­ши ру­ки на гру­дях, і вту­пив очі в біле ряд­но, в пляш­ки та чар­ки. Але він навіть не примічав ні тих пля­шок, ні бабів та дідів, навіть за­був про са­мо­го гу­ля­чо­го, без­жур­но­го діда До­ро­ша Гри­цая. Дід Гри­цай озир­нув­ся на Мо­ту­за.

    - Та сідай же, Дмит­ре, та вже зап'ємо ос­танній мо­го­рич за по­ле, - про­мо­вив дід Гри­цай до Мо­ту­за, - чи доб­ре я ка­жу?

    Дмитро сто­яв і не по­во­рух­нув­ся. Він підпер що­ку до­ло­нею, а в йо­го очах ви­яв­ля­лась якась ду­ма, якесь мірку­ван­ня. Дмит­ро навіть не чув, що йо­му го­во­рив дід Гри­цай.

    Вже дав­ненько дід Гри­цай чеп­ляв­ся до Мо­ту­за, щоб він ку­пив у йо­го по­ле ще за йо­го жи­вот­тя. В діда бу­ло шість де­ся­тин по­ля. Син йо­го по­мер. Дід став ста­рий і вже не зду­жав вес­ти гос­по­дарст­во, од­бив­ся од ро­бо­ти й заліну­вав­ся. Син йо­го ха­зяй­ну­вав за батька, кло­по­тав­ся, орав, сіяв, ко­сив. Дід Гри­цай ще за жи­вот­тя си­на од­бив­ся од ро­бо­ти і тільки справ­ляв по­си­деньки за чар­кою то в корчмі з ста­ри­ми діда­ми, то в се­бе, та все швен­дяв з ста­рою по весіллях, по хрес­ти­нах та по­хо­ро­нах. Ста­рий Гри­цай роз­ле­дащів. Те­пер він за­ду­мав спро­дать ще за жи­вот­тя по­ле і взя­ти добрі гроші, бо вже не бу­ло за віщо пи­ти та бай­ди­ки бить.

    - Сідай-бо, Дмит­ре, та вже по­го­во­ри­мо вос­таннє: умо­ви­мо­ся та й зап'ємо отут під гру­ша­ми мо­го­рич! До­ки вже нам вов­ту­зи­тись з цим ділом! В ме­не шість де­ся­тин по­ля. Ти мені за­раз зап­ла­тиш трис­та кар­бо­ванців за по­ле, а потім бу­деш ора­ти своїми во­ла­ми й засівать усі шість де­ся­тин; візьмеш усе моє по­ле наспіл: собі за­бе­реш по­ло­ви­ну хліба, а по­ло­ви­ну зве­зеш в мій тік, щоб бу­ло нам, ста­рим, на харч. Бу­деш дер­жать усе моє по­ле в спілці, до­ки жи­ти­му я, до­ки жи­ти­ме й моя ста­ра, а як ми, спільни­ки, пом­ре­мо, тоді все моє по­ле бу­де твоє, бо в ме­не й нас­то­ятелів, на по­ле наслідників, не­ма, хіба, мо­же, десь ви­де­реться якась рідня, - де­ся­та во­да на кисіль, - ска­зав Гри­цай.

    Мотуз все ду­мав, аж ву­са по­хи­ли­лись вниз, аж зморш­ки набігли на лобі чо­тир­ма ряд­ка­ми. В йо­го по­ля бу­ло ма­ло, а синів бу­ло чо­ти­ри. Дідо­ва гад­ка бу­ла для Мо­ту­за ви­го­дою, але він все ще ду­мав та мірку­вав: він тро­хи не йняв віри гост­ро­язи­ким та ба­ла­ку­чим лю­дям.

    - Добре! - обізвав­ся Мо­туз і рап­том підвів го­ло­ву. - Доб­ре, діду! Гроші зап­ла­чу швид­ко, при свідках. Не­хай бу­де по-ва­шо­му! Вже мені об­рид­ла тя­га­ни­на з цим ділом.

    - От і доб­ре! От і зап'ємо ос­танній мо­го­рич! А по­ди­бай, ста­ра, в ха­ту та ви­не­си пля­шок зо дві вишнівки! - ска­зав Гри­цай дожінки.

    Стара Ориш­ка вже доб­ре стук­ну­ла перцівки, але про­вор­ненько підве­лась і не­за­ба­ром ви­нес­ла дві пляш­ки вишнівки й пух­ку свіжу па­ля­ни­цю.

    Дмитро Мо­туз сів по­руч з дідом. Дід по­дав йо­му ру­ку. Ста­рий пасічник Оникій пе­ре­бив їм ру­ки.

    - Кінець і ділу вінець! - ска­зав ве­се­лий дідГри­цай.

    - На тім тижні при­не­су дідові гроші, - обізвав­ся Мо­туз, але в йо­го в очах все світи­лась якась дум­ка, не­на­че йо­го очі тро­хи зах­ма­ри­ло. Роз­суд­ли­вий, помірко­ва­ний та обе­реж­ний зро­ду, він все ду­мав, ко­ли б ча­сом з цього вигідно­го діла не вий­шов який­сь не­вигідний для йо­го кінець. «Гри­цай хоч ста­рий, але ще кре­мез­ний, здо­ро­вий діду­ган; мо­же, жи­ти­ме дов­го й ду­же дов­го; мені до­ве­деться з по­ло­ви­ни ора­ти й засівать йо­го по­ле бог зна до яко­го ча­су. А трис­та кар­бо­ванців тре­ба да­ти дідові за­ра­зом, та ще й за­раз. Ой, ко­ли б ча­сом не прог­ра­ти в цьому ділі! Дід хит­рий: пев­но, хо­че ви­хит­ру­вать в ме­не з ки­шені ба­га­то гро­шей, щоб бу­ло за що пи­ти та гу­лять… Ой, ко­ли б не прог­рать! А по­ля тре­ба, бо синів ба­га­то. А на дідо­во­му полі хліб ро­дить без виг­ной­ки: зем­ля ще не вис­на­жи­лась».

    Такі дум­ки все во­ру­ши­лись в Мо­ту­зовій го­лові, на­до­ку­ча­ли йо­му, як му­хи в спасівку. Дід Гри­цай час­ту­вав Мо­ту­за, але йо­му не йшла на дум­ку ні перцівка, ні на­лив­ка. Він тільки при­губ­лю­вав чар­ку і вер­тав не­до­пи­ту дідові.


    Мотузиха, ви­со­ка, дов­го­об­ра­за, чор­ня­ва й ве­се­ла, раділа за двох: за се­бе й за сво­го чо­ловіка.

    - Вже, ба­бо Ориш­ко, я вас дог­ля­ну на ста­рості літ. Бо­ро­ни бо­же, за­не­ду­жаєте, то я навіду­ва­ти­мусь до вас що бо­жо­го дня, і спе­чу вам, і зва­рю, і об­пе­ру вас. Я вже вас не по­ки­ну без дог­ля­ду і до­по­ма­га­ти­му вам у ро­боті чи в хаті, чи на го­роді, - го­во­ри­ла Мо­ту­зи­ха до ба­би Ориш­ки, і її карі очі не­на­че хотіли вско­чи­ти в ба­бині сірі п'яні баньки.

    - І спа­сибі тобі, Вар­ко, і прос­тибі тобі! Я вже пок­ла­да­юсь на те­бе, як на кам'яну го­ру. Був у ме­не син доб­рий, ро­бо­чий, та гос­подь прий­няв йо­го до се­бе, а невістка - вітро­гон­ка: ще, мо­же, в чо­ловіка й но­ги не за­хо­ло­ли, а во­на - заміж! От такі те­пер на світі невістки! Ох бо­же наш! - зітхну­ла на ввесь са­док ба­ба Ориш­ка й ви­пи­ла чар­ку на­ли­воч­ки до дна.

    - Такі во­ни, сер­це Ориш­ко, те­пер усі оті невістки, - за­го­во­ри­ли п'яненькі ба­би ра­зом, - невістки не доч­ки; невістка - чу­жа ди­ти­на, а не рідна. Ох гос­по­ди наш ми­ло­серд­ний!-по­ча­ли зітха­ти ба­би, і ти­ми зітхан­ня­ми спов­ни­лись усі гілки й усе лис­тя на ста­рих гру­шах, не­на­че їх обсіли якісь го­робці, кот­рим прий­шла охо­та не цвірінькать, а зітхать.

    - Та й доч­ки те­пер ста­ли незгірше невісток, - обізва­лась од­на ба­ба сусіда, - як поч­ну нав­ча­ти свою доч­ку, то во­на як розп­рин­диться, то три дні не го­во­ре до ме­не й не ди­виться мені в очі. Хо­дить по хаті, та со­пе, та важ­ким ду­хом ди­ше на ме­не. Ой бо­же наш, бо­же наш! Гірко жи­ти ста­рим при дітях, а вми­ра­ти не хо­четься.

    - А горілоч­ку пить хо­четься! - обізвав­ся дід Гри­цай. - Оце тільки й на­шо­го доб­ра на ста­рості літі - а то все… Ет! Зем­ля і попіл… О! вже й перцівки не­ма в пляшці. А побіжи ли­шень, ста­ра, та на­то­чи з ба­рильця горілки.

    Стара по­ди­ба­ла в ха­ту й ви­нес­ла здо­ро­ву зе­ле­ну пляш­ку, пов­ну горілки. Знов пішла чар­ка кру­гом. Ба­би й діди вже по­со­ловіли­ми очи­ма ди­ви­лись на пляш­ки та на чар­ки. Старі су­ди­ли невісток та до­чок. Од­на ба­ба за­тяг­ла пісні:

    Ой, піду я до доч­ки, -

    Наберуся бідоч­ки;

    Ой, піду я до си­на, -

    Лиха моя го­ди­на!

    Другі ба­би підтя­га­ли. І дри­жачі бабські то­ненькі го­ло­си роз­ля­га­лись по сад­ку і зміша­ли­ся з ще­бе­том ластівок, з співа­ми со­ло­вей­ків. В Рас­та­виці кря­ка­ли жа­би дрібно та го­лос­но, не­на­че й во­ни жалілись та наріка­ли на своїх річа­них та бо­ло­тя­них невісток та до­чок. Пісні та ще­бет ко­хан­ня в сад­ку, в вер­бах злив­ся до­ку­пи з жалібни­ми пісня­ми ста­рих ба­бусь.

    - Ой, чо­го ж це так гу­дуть бджо­ли в пасіці? Чи чуєте, діду До­ро­ше? - обізва­лась Мо­ту­зи­ха, ще зовсім тве­ре­за.

    - Чи гу­дуть же? Мо­же, то в те­бе в го­лові джмелі гу­дуть? - обізвав­ся насмішку­ва­то дід Гри­цай.

    - Ой, не джмелі! То вий­шов рій, - ска­зав дід Оникій; він пив ма­ло і ніко­ли не був п'яний. - Он глянь ли­шень, До­ро­ше, на ле­ва­ду! Як грає рій!

    Дід Гри­цай встав, одійшов до ха­ти, прик­рив очі до­ло­нею й крик­нув:

    - І справді вий­шов рій! О, враг йо­го ма­тері! І виб­рав же тобі час, ко­ли ми мо­го­рич п'ємо! Чом би бу­ло не вий­ти раніше!

    - Бо, ма­буть, старі бджо­ли зран­ку пи­ли мо­го­рич та потім і ру­ши­ли в до­ро­гу, - ска­зав насмішку­ва­тий дід Оникій.

    - От тобі на! А що б вас та бо­дай вас! Те­пер, діду Гри­цаю, лізь на гру­шу та зби­рай роя, а ти, Ориш­ко, йди та по­держ мені ули­ка, - ска­зав Гри­цай.

    І дід по­чим­чи­ку­вав че­рез не­ве­лич­ку ле­ва­ду в пасіку. Ба­ба Ориш­ка по­нес­ла слідком за ним ули­ка.

    - І де той рій, що я йо­го не ба­чу? - обізва­лась од­на ба­ба, заг­ля­да­ючи з-під груші на ле­ва­ду.

    - І я не ба­чу! Це, ма­буть, їм так зда­ло­ся, - ска­за­ла дру­га ба­ба.

    - Добре зда­лось! Як­би Оникій не був те­пер тут, то во­ни б пус­ти­ли роя з пасіки на по­ле. О! Я од­ним ву­хом по­чую роя, хоч би він вий­шов за верст­ву, - ска­зав го­но­ро­ви­тий дід Оникій.

    Дід Оникій був ду­же убо­гий чо­ловік. Він був бездітний і прий­няв собі ма­леньку дівчин­ку за прий­мач­ку. Ба­ба йо­го бу­ла ста­ра та сла­бо­ви­та і все нез­ду­жа­ла. Прий­мач­ка вже ста­ла дівкою й ха­зяй­ну­ва­ла в убогій Оникійовій хаті. Оникій пасічни­ку­вав то в панів, то в сво­го свя­ще­ни­ка, то в по­се­сорів, то в сільських ха­зяїнів, котрі дер­жа­ли чи­малі пасіки, і пасічни­ку­ван­ням за­роб­ляв собі хліб та хар­чу­вав свою ба­бу й прий­мач­ку. Тра­пи­лось так, що то­го літа ніхто не зап­ро­сив діда Оникія за пасічни­ка. Дід сподівав­ся, що Гри­цай най­ме йо­го на літо за пасічни­ка, бо сам роз­пив­ся й роз­ле­дащів. Але Гри­цай не­най­няв йо­го й ду­мав сам пасічни­ку­вать. Оникій був сер­ди­тий на Гри­цая, і те­пер, ко­ли вий­шов рій, Оникій не ки­нув­ся зби­рать роя, сто­яв ос­то­ронь і навіть не по­во­рух­нув­ся, щоб стать ста­ро­му і вже п'яно­му Гри­цаєві до по­мочі.

    Рій пок­ру­тив­ся, пог­рав над ле­ва­дою й не­за­ба­ром сів на груші, та ще й ви­со­ченько. Гілка груші аж увігну­лась під здо­ро­вим важ­ким ке­тя­гом бджіл. Дід Гри­цай прис­та­вив до груші дра­би­ну й поліз вго­ру. Ба­ба Ориш­ка зав'яза­ла з од­но­го бо­ку хуст­кою улик без дна й по­да­ла йо­го дідові на дра­би­ну. Дід Гри­цай, хоч був вже п'яненький, але пот­ра­пив стру­сить роя в улик.Ке­тяг бджіл впав у ву­лик і ра­зом здо­ро­во зад­зиж­чав, не­на­че хто вда­рив па цим­ба­лах. Дід по­дав бабі улик.

    - Бери ж, Ориш­ко, ули­ка, та по­ма­леньку та по­ти­хеньку! Пос­тав отам під сли­вою, до­ки я злізу, - ска­зав дід Гри­цай.

    Баба Ориш­ка, вже доб­ре п'яненька, не нап­ну­ла навіть на го­ло­ву мішка з си­теч­ком про­ти очей і в го­лим ли­цем полізла по дра­бині. Во­на на­си­лу на­ла­па­ла улик,що дід су­нув по дра­бині, і взя­ла йо­го за дно. Але улик спорс­нув а дра­би­ни, вис­ко­чив з ба­би­них дри­жа­чих рук і впа'в на дру­гий улик, що сто­яв під гру­шею. Той улик пе­ре­ки­нув­ся. Бджо­ли, пе­ре­ля­кані й розд­ра­то­вані, за­гу­ли й не­на­че зашк­вар­ча­ли, як вишк­вар­ки на ско­во­роді, а потім ви­си­па­лись з ули­ка та й ки­ну­лись на ба­бу.

    Баба Ориш­ка по­ба­чи­ла, що не­пе­ре­лив­ки, ско­чи­ла а дра­би­ни і ки­ну­лась бігти че­рез ле­ва­ду. Бджо­ли ки­ну­лись за нею навз­догінці, злі-през­лющі, розд­ра­то­вані по­том та горілкою, кот­рою тхну­ло од ба­би. Бджо­ли па­да­ли на ба­бу, ки­да­лись, як злі со­ба­ки, не­на­че хто об­си­пав ба­бу гру­доч­ка­ми та дрібни­ми камінця­ми, ха­па­ючи гру­доч­ки жме­ня­ми й при­гор­ща­ми. Бджо­ли дзиж­ча­ли та ку­са­ли ба­бу і в по­ти­ли­цю, і в ру­ки, і в ли­це, і в спи­ну. Дід Оникій ба­чив усе це ли­хо, сто­яв і тільки осміхав­ся.

    - Ой бо­же мій! Ой ря­туй­те! - кри­ча­ла ба­ба Ориш­ка і бігла че­рез ле­ва­ду так пруд­ко, не­на­че ко­за.

    - Впади ниць у тра­ву! - крик­нув дід Оникій осміха­ючись. Ба­ба Ориш­ка впа­ла ниць в тра­ву. Бджо­ли ки­ну­лись на ба­бині голі но­ти й тну­ли її в лит­ки. Ориш­ка до­га­да­лась, підтяг­ла но­ги і схо­ва­ла їх під спідни­цю, а ли­цем при­па­ла до землі, в тра­ву. Бджо­ли ви­ли­ся над ба­бою, не­на­че гус­та чор­на хма­ра. П'яненькі ба­би та діди тільки очі по­витріща­ли та ди­ви­лись на ба­бу й на хма­ру бджіл. Оникій сто­яв і ву­сом не морг­нув. Дід Гри­цай сидів на дра­бині, на груші і тільки мовч­ки ди­вив­ся звер­ху на свою ба­бу, не­на­че вкри­ту бджо­ла­ми.

    Роздратовані бджо­ли, не­на­че ска­жені, ми­готіли на га­ря­чо­му сонці в пасіці й над ле­ва­дою. Во­ни за­чу­ли піт і горілча­ний дух під гру­ша­ми і ки­ну­лись на Гри­цаєвих гос­тей. Не­за­ба­ром не­на­че хтось з-за ку­ща ки­нув бджо­лою, як гру­доч­кою, з усієї си­ли на од­ну ба­бу. Бджо­ла вче­пи­лась бабі в що­ку. Ба­ба крик­ну­ла і вхо­пи­лась за що­ку. Зго­дом знов не­на­че хто ки­нув з-за груші жме­ню бджіл на дідів. Бджо­ли вп'яли­ся в ли­це Мо­ту­зові та Оникієві, а далі на ряд­на не­на­че хтось сип­нув цілу при­горщ бджіл. Бджо­ли ки­ну­лись на дідів та бабів, як ска­жені со­ба­ки.

    - Ой! ой! - крик­ну­ли ба­би та діди й за­ма­ха­ли ру­ка­ми. - Ой, бджо­ли! ой! ой!

    А бджо­ли дзиж­ча­ли над ряд­ном і ки­да­лись усім в ли­це… Ба­би й діди схо­пи­лись і ки­ну­лись втіка­ти, не­на­че зґедзка­лись. Ба­би попідніма­ли зза­ду спідниці й по­на­пи­на ли на го­ло­ви. Одні повтіка­ли за ха­ту, другі вско­чи­ли в сіни й двері за­чи­ни­ли.

    - Оце яка ха­ле­па тра­пи­лась! Од­же ще за­ку­са­ють Ориш­ку на смерть! - го­моніли ба­би в сінях.

    Дід Оникій сто­яв, як стовп, під гру­шею, не ма­хав ру­ка­ми, не по­вер­тав го­ло­вою. Бджо­ли дзиж­ча­ли кру­гом йо­го го­ло­ви, але не ки­да­лись ку­сать.

    - Оникію! побіжи, будь лас­ка, та нак­рий Ориш­ку ряд­ном, до­ки бджо­ли вти­хо­ми­ряться, - про­мо­ви­ла од­на ба­ба, од­хи­лив­ши сінешні двері.

    - Біжи-бо, Оникію, та зро­би що-не­будь, бо ще за­ку­са­ють Ориш­ку на смерть, - го­во­ри­ла Мо­ту­зи­ха че­рез щіли­ну в две­рях.

    - Еге! гарні по­рад­ниці! Йдіть самі та ря­туй­те ба­бу, - ска­зав дід Оникій.

    - Та ми пішли б, та не знаємо, як хо­ди­ти ко­ло бджіл, а ви. діду, знаєте, бо ви ж пасічни­куєте, - обізва­лась Мо­ту­зи­ха. - Підіть, го­луб­чи­ку, та дай­те бабі ра­ди.


    Оникій та­ки здав­ся. Він увійшов у сіни, наб­рав з діжки відро во­ди, взяв ку­холь, нап­нув на го­ло­ву ряд­но і пішов на ле­ва­ду. Нев­га­мо­вані бджо­ли хма­ра­ми ви­лись над ба­бою Ориш­кою, не­на­че сте­рег­ли її, щоб во­на не вста­ла й не втек­ла в ха­ту. Оникій наб­рав у ку­холь во­ди й по­чав бриз­кать з ро­та во­дою на бджо­ли. Об­важнілі од во­ди, з мок­ри­ми крильця­ми, бджо­ли од­ра­зу ста­ли не такі кус­ливі та про­ворні, а потім пот­ро­ху по­да­ли­ся до пасіки й по­ча­ли втікать. Оникій на­ки­нув ряд­но на Ориш­ку і все бриз­кав во­дою навк­ру­ги. Ориш­ка підве­лась, нап­ну­ла на го­ло­ву ряд­но, про­жо­гом ки­ну­лась навтіка­ча, вско­чи­ла в сіни й за­чи­ни­ла двері. Бджо­ли по­на­ла­зи­ли їй і в па­зу­ху, і в спідни­цю. Во­на му­си­ла ски­нуть со­роч­ку, щоб по­ви­га­нять й по­вит­ру­шу­вать бджо­ли. Бджо­ли по­ку­са­ли їй і вид, і ру­ки, і лит­ки. Очі й що­ки по­за­пу­ха­ли й по­наб­ря­ка­ли.

    Тим ча­сом дід Оникій нар­вав пу­чок зілля, вмо­чив у відро, бриз­кав на бджо­ли, прис­кав во­дою з ро­та й за­га­няв до ули­ка, не­на­че че­ред­ник за­га­няє вівці в ко­ша­ру. Дід пос­та­вив пе­ре­ки­ну­то­го ули­ка на своє місце. Вти­хо­ми­рені бджо­ли по­ча­ли вла­зи­ти в вічко. Тим ча­сом дід Гри­цай все сидів на груші і з ви­со­кості пог­ля­дав на розт­ри­во­жені бджо­ли, що хма­ра­ми ви­ли­ся ниж­че од йо­го. Го­ло­ва в йо­го прот­ве­ре­зи­лась. Хміль вий­шов з го­ло­ви. Але Гри­цай бо­яв­ся зла­зить а груші і по­ри­нать в густі, живі й кус­ливі хма­ри.

    - Та злазь вже! Бджо­ли не за­чеп­лять. Зби­рай роя, бо ще й вте­че, на по­ле або в ліс! - гук­нув зни­зу дід Оникій,

    - Збери там, будь лас­ка, роя, а я вже потім злізу! - гук­нув дід Гри­цай з груші.

    Рій сів вни­зу на стов­бурі ста­рої груші, не­на­че хто об­мо­тав гру­шу во­ло­ха­тою ко­жу­ши­ною. Оникій шви­денько зібрав роя, зав'язав і пос­та­вив од­да­ле­ки од уликів. Дід Гри­цай зліз з груші з по­ку­са­ни­ми що­ка­ми та ру­ка­ми.

    Баби й діди знов ви­си­па­ли з сіней і посіда­ли кру­гом ря­ден. Ба­ба Ориш­ка ви­нес­ла відро во­ди й хлю­па­ла собі во­дою на за­пух­ле ли­це, на ру­ки, хлю­па­ла на по­ку­сані лит­ки; другі ба­би й діди обс­ту­пи­ли відро, не­на­че свя­че­ну кри­ни­цю на Ма­ковія, і хлю­па­ли собі на очі, на що­ки, на но­си. Уся чес­на ком­панія по­за­пу­ха­ла. Що­ки й но­си в бабів по­наб­ря­ка­ли.

    - Оце ли­шенько! Яка чуд­на при­го­да тра­пи­лась! - го­моніла ба­ба Ориш­ка.

    - Що чуд­на, то чуд­на! Вас усіх не­на­че хтось по­по­бив по морді, - обізвав­ся дід Оникій.

    - Шкода й за­хо­ду! Не мож­на мені пасічни­ку­вать, - ска­зав дід Гри­цай.

    - Авжеж! Ко­ли вже горілку пи­ти, то де вже йо­го пасічни­ку­вать. Бджо­ла - бо­жа ху­до­ба. Пасіка - свя­те діло: до неї з горілкою не прис­ту­пай, - ска­зав Оникій, бла­го­чес­ти­вий і по­бож­ний чо­ловік. - Оце вам бо­жа ка­ра за те, що ви п'яні за­хо­ди­лись по­ра­тись ко­ло бо­жої ху­до­би.

    - Може, твоя й прав­да, - ска­зав дідГри­цай, - де вже мені те­пер пасічни­ку­вать.

    - Авжеж не­ма тобі ча­су… - ска­зав дід Оникій, сер­ди­тий на Гри­цая за те, що Гри­цай не взяв йо­го за пасічни­ка на літо.

    - Нема що ро­би­ти! Ста­вай в ме­не, Оникію, за пасічни­ка, до­ки бджо­ли роїти­муться, а потім я вже й сам уви­нусь.

    - Овва! Оце ви­га­дав! Чи це ти ме­не піднімаєш на сміх, чи маєш ме­не за дур­ня, чи жар­туєш зо мною, ста­рим? Це гар­но! Ста­вай за пасічни­ка, до­ки рої йти­муть. Ме­не не такі, як ти, про­си­ли ще й кла­ня­лись, щоб я став за пасічни­ка на ціле літо. Це ти з ме­не глу­зуєш, як з дур­ня. Ні! цього не бу­де! Або про­си ме­не за пасічни­ка на все літо, або ме­не не зачіпай. Оникій знай­де собі пасіку на все літо не в та­ких, як ти!

    Гордий дід Оникій зобідив­ся, що Гри­цай не поп­ро­сив йо­го ста­ти за пасічни­ка на все літо. Не­ве­лич­кий на зріст, су­хий, як ко­маш­ка, дов­гоб­ра­зий та смуг­ля­вий, з чор­ни­ми ма­леньки­ми очи­ма, дід Оникій був схо­жий на ву­са­то­го жу­ка, на кот­ро­го наділи білі шта­ни й со­роч­ку і підпе­ре­за­ли зе­ле­ним по­ясом, а чор­ну ву­са­ту го­ло­ву пот­ру­си­ли по­пе­лом та бо­рош­ном. Оникій го­во­рив то­неньким крик­ли­вим го­ло­сом, не­на­че пи­щав який­сь скри­пу­чий жу­чок або якась пис­ку­ча ко­ма­ха.

    - Оце роз­хо­див­ся! Сядь ли­шень, Оникію, та по­го­во­ри­мо до ла­ду, то, мо­же, й зго­ди­мось, - ска­зав дід Гри­цай.

    - І сідать я не бу­ду, і горілки твоєї пи­ти не хо­чу, бо ти ме­не вра­зив в са­ме сер­це. Що я тобі та­ке? Чи най­мит, чи по­пи­хач? Знай­де собі Оникій шма­ток хліба і опріч те­бе! Вий­ду на ву­ли­цю та свис­ну, то до ме­не назбігається де­сять та­ких, як ти. Не моє діло пить та гу­ля­ти. Моє діло дог­ля­дать бо­жої ху­до­би. Он по­ди­ви­ся в се­бе в пасіці! там не­має ні об­ра­за свя­то­го Зо­си­ма та Са­ватія, не­ма ні хрес­та. Че­рез те тобі й пасіка не йде на ру­ку. А ти раз на рік хо­диш до церк­ви, як говієш та при­ча­щаєшся. Не тобі глядіть бо­жої ху­до­би. Ет!

    Оникій спе­ре­сер­дя вхо­пив бри­ля, на­ки­нув на роз­пат­ла­ну чуп­ри­ну і май­нув з сад­ка, навіть не поп­ро­щав­ся з дідом Гри­цаєм.

    - Це вишк­вар­ка, а не Оникій! Побіг, не­на­че йо­го хтось впік га­ря­чим залізом. Нацвірчав пов­ний са­док, як цвіркун, та й май­нув! Знай­де­мо пасічни­ка. Не один пасічник в нас у селі, - обізвав­ся дідГри­цай.

    Дід Оникій дре­ме­нув че­рез се­ло і пішов до од­но­го пасічни­ка, ста­ро­го діда, та по­чав йо­му жалітись на діда Гри­цая.

    - Не ста­вай за пасічни­ка в Гри­цая! Чуєш? Він кеп­ку­ва­ти­ме з те­бе. Це гар­но ви­га­дав ста­рий чорт! За­ту­ляє мною дірку на один місяць, а на ціле літо не про­сить до се­бе за пасічни­ка; він і то­бою за­ту­лить дірку в пасіці, - вго­во­рю­вав дід Оникій ста­ро­го пасічни­ка.

    Зігнавши злість пе­ред од­ним дідом, на­пи­щав­ши йо­му ву­ха, Оникій побіг на дру­гий ку­ток се­ла, де жив ще один дід, що най­мав­ся за пасічни­ка. Оникій і цьому нак­ри­чав, на­пи­щав пов­ну ха­ту, все жалівся на діда Гри­цая і на­мов­ляв йо­го не ста­вать в Гри­цая за пасічни­ка. Вдо­во­лив­ши свою гор­до­витість, Оникій вер­нув­ся до­до­му та ще й нак­ри­чав ву­ха своїй бабі лай­кою.

    А Гри­цаєві гості знов посіда­ли на траві кру­гом ряд­ка й по­ча­ли по­луд­ну­вать. В ба­би Ориш­ки по­на­пу­ха­ли що­ки. Од­на що­ка ста­ла більша за дру­гу, ніс наб­ряк і став схо­жий на ба­ра­бо­лю. Зморш­ки на ви­ду по­роз­тя­гу­ва­лись. Ба­ба не­на­че по­мо­лод­ша­ла, по­повніша­ла, а ли­це в неї побільша­ло.

    - Чи ти ба! моя ба­ба аж по­мо­лод­ша­ла, як її по­ку­са­ли бджо­ли, - жар­ту­вав ста­рий Гри­цай. - Яка ста­ла пов­но­ви­да, не­на­че на­ша по­се­сор­ша. Ко­ли який дід за­ба­жає, щоб йо­го ба­ба по­мо­лод­ша­ла, то не­хай ве­де її в пасіку та вит­ру­сить на неї здо­ро­вий улик з бджо­ла­ми.

    Баба Ориш­ка тільки кліпа­ла за­пух­ли­ми очи­ма й мов­ча­ла. Гри­цай виніс ще од­ну пляш­ку горілки і дві чет­вер­ти­ни са­ла. Чес­на ком­панія ви­пи­ла горілку і з'їла са­ло. Од­но­му Мо­ту­зові не йшла горілка на дум­ку. Шко­да йо­му бу­ло да­ва­ти ра­зом такі ве­ликі гроші, зібрані за дов­гий час копійка за копійкою, кар­бо­ва­нець за кар­бо­ван­цем; але й синів бу­ло шко­да, бо в йо­го по­ля бу­ло об­маль.

    «Ой, не вмре швид­ко цей крем'яний дід! Дов­го мені до­ве­деться тяг­ти спілку з ним, бра­ти й засівать йо­го по­ле та зво­зить сно­пи в йо­го клу­ню. Ой, ко­ли б не прог­ра­ти!» - ду­мав Мо­туз, пог­ля­да­ючи ско­са на п'яненько­го діда ро­зум­ни­ми, тем­ни­ми, до­пит­ли­ви­ми очи­ма.

    - Оце ж ми, хва­лить бо­га, ви­пи­ли мо­го­рич і по­по­луд­на­ли, а те­пер, Дмит­ре, ходім до те­бе та й зап­ла­тиш мені гроші, -зад­зи­го­рив дід Гри­цай своїм гост­рим язи­ком.

    Дмитро Мо­туз гля­нув на п'яненько­го діда, по­ду­мав, по­мов­чав, а потім ска­зав:

    - Нехай, діду, це діло зос­тається на­завт­ра. Сьогодні мо­го­ри­чу­ва­ли, а завт­ра бу­де­мо розп­ла­чу­ва­тись. Завт­ра зран­ку піде­мо до во­лості. Пи­сар на­пи­ше нам роз­пис­ку, а я вам зап­ла­чу по тій роз­писці гроші, - ска­зав Мо­туз, ду­же обе­реж­ний, ко­ли діло сто­су­ва­лось до гро­шей.

    - Як завт­ра, то й завт­ра! Мені все од­но: після моєї смерті ма­ти­меш моє по­ле, а по­ки ми з ста­рою пом­ре­мо, ори собі, сій своїм сіме­ном, жни, ко­си, а мені зве­зи в тік по­ло­ви­ну хліба. Нез­дат­ний вже я до ро­бо­ти, та й моя ста­ра вже підтоп­та­лась. Ви­пи­ти чар­ку-дру­гу то ще зду­жа­ти­му, а до ро­бо­ти вже я нез­дат­ний, - ска­зав дід Гри­цай.

    Гості вста­ли, по­дя­ку­ва­ли ха­зяїнам за хліб, за сіль і поп­лен­та­лись че­рез са­док, ко­ли­ва­ючись на обид­ва бо­ки на ході.

    Другого дня вранці Мо­туз зай­шов до діда Гри­цая. Во­ни пішли до во­лості, зап­ла­ти­ли пи­са­реві кар­бо­ван­ця, і пи­сар на­пи­сав їм роз­пис­ку. Мо­туз вий­няв з ки­шені кап­шук і одлічив Гри­цаєві трис­та кар­бо­ванців.

    Вертаючись до­до­му, Гри­цай зга­дав про пасіку і про вчо­раш­ню при­го­ду в пасіці.

    - Одже ж прой­деться про­си­ти Оникія, щоб став за пасічни­ка на ціле літо, бо я за гульнею та за горілкою не впо­ра­юся ко­ло пасіки.

    Дід Гри­цай зай­шов до Оникія і най­няв йо­го за пасічни­ка на ціле літо. Оникій на­ки­нув сви­ту на­опаш­ки і поч­ва­лав за Гри­цаєм.

    - Не піде тобі на ру­ку пасіка, - ска­зав Оникій, увійшов­ши з Гри­цаєм в пасіку.

    - А то чо­му так? До цього ча­су пасіка йшла мені на ру­ку, а чо­му ж те­пер во­на не піде?

    - Тим не піде, що в те­бе в пасіці не­ма ні хрес­та, ні об­ра­за Зо­си­ма та Са­ватія. Без свя­то­го Зо­си­ма по­га­на спра­ва ко­ло пасіки, - за­пи­щав дід Оникій.


    Оникій взяв со­ки­ру, знай­шов під повіткою вер­бо­ву­ко­лод­куй на швид­ку ру­ку зро­бив хрес­та та й за­ко­пав се­ред пасіки; потім поп­ро­сив в ба­би Ориш­ки ор­данської свя­че­ної во­ди, зв'язав з ва­сильків кро­пи­ло й пок­ро­пив во­дою ули­ки.

    - Оце, До­ро­ше, я ви­га­няю з пасіки твій вчо­рашній горілча­ний дух. Бо бджо­ла - ху­до­ба бо­жа, а горілка - це зе­ло чор­тя­че: од­но до дру­го­го не сто­сується.

    Вигнавши не­чис­ту си­лу з пасіки, дід Оникій по­чав лаш­ту­вать старі ули­ки для но­вих роїв; поз­но­сив їх до річки, по­ви­ми­вав чис­тенько й пос­та­вив су­шиться на сонці.

    

II

    

    Минуло років зо два. Дмит­ро Мо­туз орав і засівав своїм насінням Гри­цаєве по­ле, зво­зив своїми во­ла­ми на Гри­цаїв тік дідо­ву част­ку хліба. Дід Гри­цай на Мо­ту­зові гроші об­ла­го­див­ся: по­ла­го­див клу­ню і вшив но­ви­ми ку­ли­ка­ми свою ста­ру ха­ту, бо покрівля на хаті бу­ла вже та­ка ста­ра, що до­що­ва во­да тек­ла по стінах патьока­ми і ли­ла­ся крізь сте­лю. Реш­ту Мо­ту­зо­вих гро­шей дід з ба­бою про­пи­ли та про­гу­ля­ли до ос­танньої копійки. Нас­та­ва­ло літо, в Гри­цая що­тиж­ня не­на­че справ­ля­ли хрес­ти­ни або весілля. Ба­ба Ориш­ка ви­но­си­ла ря­ден­це, прос­те­ля­ла під гру­шею. Баб­ки ряд­ком ви­хо­ди­ли в сіней, сіда­ли кру­гом ряд­на і все пи­ли по чарці та ба­ла­ка­ли. Ба­би та мо­ло­диці вна­ди­лись в Гри­цаєву ха­ту, не­на­че в корч­му. Зи­мою во­ни пи­ли в хаті. Лю­де сміялись, як ба­би та мо­ло­диці роз­хо­ди­лись, ви­хо­дя­чи од­на за дру­гою з сіней дов­гим ряд­ком.

    - О! вже старі гультяї йдуть з Гри­цаєвої ха­ти, не­на­че з церк­ви, - сміялись чо­ловіки та док­ла­да­ли, див­ля­чись че­рез тин, як ба­би од­на за дру­гою ви­хо­ди­ли з ха­ти, не­на­че кач­ки плив­ли дов­гим ряд­ком на став­ку.

    - Ну та й роз­ле­дащів отой ста­рий Гри­цай! все п’єв, та гу­ляє, та мо­го­ричі справ­ляє, не­на­че в йо­го в хаті що­тиж­ня весілля або хрес­ти­ни, - го­моніли сусіди поміж со­бою та су­ди­ли Гри­цая, але самі з ве­ли­кою охо­тою вча­ща­ли на ті ніби­то весілля та хрес­ти­ни.

    Трохи не щод­ня дід Гри­цай хо­див до корч­ми, сам пив і дру­гих час­ту­вав. Все бу­ло си­дить ко­ло корч­ми на призьбі, гріється на сонці та ба­ла­кає з чо­ловіка­ми, що сіда­ли з ним ря­доч­ком на призьбі та жда­ли мо­го­ри­ча од діда. Одні лю­де од­хо­ди­ли, другі при­хо­ди­ли, сіда­ли по­руч з дідом, щоб по­ба­ла­кать. Роз­мо­ва тяг­ла­ся, горілка ли­ла­ся, до­ки дідові ки­шені не спо­рож­ни­лись до самісінько­го дна. Дід Гри­цай час­тенько за­хо­див з ба­бою Ориш­кою і до Мо­ту­за, та ще ча­сом і в га­ря­чий ро­бо­чий час. Мо­туз му­сив ки­дать ро­бо­ту та віта­ти діда, му­сив ста­вить мо­го­рич, щоб піддоб­риться до йо­го та за­побігти в йо­го лас­ки. Він знав, що дід Гри­цай до­ти не піде з дво­ра, до­ки не нап'ється по самісіньку шию, до­ки горілка не заб'є йо­му па­мо­років, до­ки дід не бу­де за­то­чу­ва­тись та спо­ти­каться на ході.

    - Орисю! чи ти пак знаєш, що в нас вже не­ма ні копійки гро­шей? - ска­зав дід Гри­цай до своєї ба­би.

    - Ой, знаю, знаю. Але не знаю, де б нам гро­шей дос­тать, - обізва­лась ба­ба.

    - Треба про­да­ти той хліб, що зос­тав­ся, - ска­зав дід.

    - Авжеж пак! Спро­дай усе, то потім до­ве­деться ще й з тор­ба­ми йти по ха­тах. Оце га­разд!

    Грицаєві хотілось горілки, але пи­ти вже не бу­ло за віщо. Дід ну­див­ся, ни­кав без ро­бо­ти по хаті, по сад­ку, за­хо­див у пасіку, зачіпав діда Оникія. Оникій ог­ри­зав­ся або ча­сом і змов­чу­вав, зна­ючи Гри­цаєві но­ро­ви. Дід не знав, де дітись з нудьги.

    - Ото го­ренько! Пішов би до шин­ку по­ба­ла­кать в людьми, та чорт­ма за що горілки ку­пить. Кру­чусь та вер­чусь, мов навіже­ний. Ото яка ха­ле­па тра­пи­ла­ся мені. Ов­ва!

    Дід стра­шен­но ну­див­ся. Він пішов до од­но­го діда сусіди, пішов до дру­го­го, по­сидів, по­ба­ла­кав, але ніхто не дав йо­му ані ча­роч­ки горілки.

    - Знаєш що, Ориш­ко! а піду я та при­чеп­лю­ся до Мо­ту­за, щоб дав мені ще з п'ятде­сят кар­бо­ванців. Він же за­бе­ре після на­шої смерті усе по­ле за якихсь там трис­та кар­бо­ванців. Не­хай ще тро­хи доп­ла­тить.

    - Про ме­не, й піди та при­че­пись. Мо­ту­зи - лю­де добрі, мо­же, й да­дуть тобі гро­шей, - ска­за­ла ба­ба.

    Дід аж по­ве­селішав, що так нес­подіва­но доб­рав собі спо­со­бу дос­тать гро­шей. Він підняв вго­ру пох­нюп­ле­ну го­ло­ву. Очі заб­ли­ща­ли. Дід аж осміхав­ся до ба­би, не­на­че ба­ба ста­ла од­ра­зу гар­ною мо­ло­дою мо­ло­ди­цею.

    - Вбирайся, ста­ра, та ходім в гості до Мо­ту­за!

    - Щось у ме­не сьогодні не­має охо­ти швен­дять по гос­тях, - обізва­лась Ориш­ка.

    - Та ну-бо, вби­рай­ся швид­ше! Ще й ко­ми­зиться! Надівай юб­ку чи жу­пан та й гай­да в гості! Швид­ше по­вер­тай­ся! - го­во­рив дід, бо йо­го вже бра­ла не­терп­ляч­ка.

    - Оце за­ма­ну­лось тобі, не­на­че в петрівку мерз­ло­го! Швид­ше по­вер­тай­ся! Так-то ста­ро­му й по­вер­таться швид­ко.

    Дід ки­нув­ся до скрині, од­чи­нив віко, ви­ки­нув з скрині ба­бин синій су­кон­ний жу­пан, дос­тав з жерд­ки ба­би­ну білу сви­ту й був ла­ден з не­терп­ляч­ки сам одя­гать ба­бу.

    - Це тобі за­ма­ну­лось горілки, що ти кру­тиш­ся, як чорт пе­ред ут­ре­нею.

    - Та ну-бо, швид­ше! по­вер­тається, як та сту­па! І вже! Тре­ба взя­ти з со­бою й Оникія, щоб ве­селіше бу­ло.

    - Нащо він тобі здав­ся? Не­хай си­дить в пасіці.

    - Буде ве­селіше. З людьми й ви­пи­ти ве­селіше, і є з ким по­ба­ла­кать: в гурті ка­ша їсться, - ска­зав дід і дре­ме­нув з ха­ти та й поп­рос­ту­вав до пасіки.

    Оникій сидів в хо­лод­ку під яб­лу­нею, ко­ло прос­те­ле­но­го ряд­на. На рядні ле­жа­ла ку­па су­хих во­щин. Дід позрізу­вав у ву­ли­ках сухі вер­шеч­ки ста­рої во­щи­ни й пе­ре­би­рав її на ряд­нині, ви­би­ра­ючи свіжішу й білішу во­щи­ну, кот­ру він ду­мав нак­ле­ювать в ули­ки для роїв на бу­ду­щий­рік.

    - Оникію! - крик­нув Гри­цай до пасічни­ка. Оникій аж ки­нув­ся од нес­подіва­но­го кри­ку.

    - Та чо­го там? - обізвав­ся дід Оникій.

    - Накинь ли­шень сви­ту та ходім в гості до Мо­ту­за. І Ориш­ка піде з на­ми.

    - Та сьогодні ж бу­день! Які там гості в бу­день. Мо­туз та Мо­ту­зи­ха, пев­но, роб­лять якусь ро­бо­ту, а тут на тобі гос­тей в ха­ту.

    - Та йди-бо швид­ше! Ще й спе­ре­чається. Ти, Оникію, ла­ден з усім се­лом спе­ре­чаться. Чуд­ний ти чо­ловік вдав­ся. Вип'ємо по чарці, по­по­луд­нуємо, по­ба­ла­каємо. Все-та­ки між людьми ве­селіше.

    - Ти ж ба­чиш, що я діло роб­лю.

    - Та по­кинь оті во­щи­ни. Пе­ре­бе­реш і завт­ра. Іди-бо, йди, бо Ориш­ка жде, та я й діло маю до Мо­ту­за, - ска­зав дід Гри­цай.

    - Оце мені на­пасть! - ска­зав Оникій і підвівся з ряд­на. -За­мо­ло­ду був чо­ловік як чо­ловік, був гос­по­дар на все се­ло, а те­пер пе­ревівся на Іцько­ву суч­ку. П'є та гу­ляє та ще й ме­не зво­дить з пут­тя, - бу­бонів Оникій, не­на­че який­сь здо­ро­вий трав'яний ко­ник цвірчав в пасіці.

    - Та годі тобі цвірінькать! На­кинь сви­ту та ходім швид­ше.

    Оникій на­ки­нув сви­ту й поч­ва­лав слідком за Гри­цаєм до ха­ти. Ба­ба Ориш­ка ще и досі не вбра­лась.

    - Оришко! чи це ти й досі при­би­раєшся? Ну та й го­ре мені з ти­ми ба­ба­ми! Я б і во­за по­ма­зав, і во­ли запріг, і за ца­ри­ну виїхав, до­ки ба­ба при­бе­реться та при­че­пу­риться, - ска­зав Гри­цай.

    Прийшли во­ни до Мо­ту­за. Мо­туз мо­ло­тив в клуні сно­пи на посів. Мо­ту­зи­ха з доч­кою та з хлоп­ця­ми ви­би­ра­ла а снопів пше­ниці ко­лос­ки жи­та, кукіль та сто­ко­лос. Вглядівши Гри­цая й Ориш­ку в во­ро­тях, Мо­туз аж но­сом зак­ру­тив: тре­ба бу­ло ки­дать ро­бо­ту і віта­ти діда. Мо­ту­зи­ха й ру­ки опус­ти­ла.

    - А я оце, Дмит­ре, до те­бе по ділу! - гук­нув Гри­цай до Мо­ту­за че­рез тин.

    Мотуз ки­нув ціп. Мо­ту­зи­ха по­ки­ну­ла сно­пи. Во­ни го­ди­ли Гри­цаєві, як бо­лячці, і му­си­ли ки­да­ти ро­бо­ту та панькаться з дідом. Мо­туз зап­ро­сив гос­тей до ха­ти. В хаті бу­ло душ­но, як на печі. Сон­це звер­ну­ло з півдня і шква­ри­ло не­ми­ло­серд­но, як во­но ча­сом шква­рить після пер­шої пре­чис­тої.

    - Ходім на двір та посідай­мо в хо­лод­ку, - ска­зав дід Гри­цай, об­ти­ра­ючи ру­ка­вом со­роч­ки спітніло­го ло­ба. - Ой, душ­но ж у хаті, як у пеклі!

    Мотузиха ви­нес­ла ряд­но й прос­те­ли­ла в дворі на траві, під ти­ном, з-за кот­ро­го позвішу­ва­лось гілля ста­рих яб­лунь. Мо­туз за­раз пос­лав хлоп­ця до шин­ку по горілку. Мо­ту­зи­ха ви­нес­ла по­лу­день і пок­ла­ла на рядні хліб, пос­та­ви­ла по­лу­ми­сок з са­лом, а дру­гий з си­ром. Усі посіда­ли на траві кру­гом ряд­на. По­ки хло­пець вер­нув­ся з горілкою, дід Гри­цай за­го­во­рив про своє діло.

    - Чи не дав би ти, Дмит­ре, мені ще з шістде­сят кар­бо­ванців? Оце я так вит­ра­тив­ся на клу­ню та на ха­ту, що вже не маю ні ша­га гро­шей. Дай, будь лас­ка, гро­шей!

    - Ой бо­же наш ми­лос­ти­вий та ми­ло­серд­ний, - ска­зав Мо­туз і по­чу­хав по­ти­ли­цю, - де ж я вам візьму стільки гро­шей? В ме­не ж на­си­лу збе­реться який­сь там де­ся­ток кар­бо­ванців.


    - Вже ж за­ря­туй ме­не з ба­бою на цей ви­па­док на який там час. Ти чо­ловік за­мож­ний та гро­шо­ви­тий, нігде прав­ди діти. Ка­жу тобі, - вит­ра­тив­ся і вит­ру­сив­ся до ос­танньої гривні, ні ша­га за ду­шею не­ма, хоч в до­мо­ви­ну ля­гай, - дріботів дід Гри­цай, а сам все пог­ля­дав на во­ро­та, чи хло­пець не не­се вже горілки.

    - Оце, бо­же мій! Я б ду­шею ра­дий, але де ж мені дос­та­ти стільки гро­шей? - го­во­рив Мо­туз тро­хи не крізь сльози.

    Мотузиха скри­ви­лась і тро­хи не пла­ка­ла.

    - Позич в ко­го-не­будь. Те­бе ж лю­де зна­ють і по­ва­жа­ють. Ти ж чо­ловік в селі не заздрінний і не обез­довіре­ний. Тобі повірять і жи­ди в шин­ку, да­дуть горілки на­бор, тобі по­зи­чать гро­шей і жи­ди, і лю­де, - го­во­рив дід Гри­цай, а сам ду­мав: «Ну та й зад­ляв­ся десь лу­ка­вий хлоп­чи­ще! Не не­се та й не не­се горілки».

    - Ото. І де він подівав ті гроші? - заск­рипів дід Оникій. -Якби мені та­ка си­ла гро­шей, я б озо­ло­тив би й се­бе, і свою ба­бу, і свою прий­мач­ку. Чи то ж не ди­во! Бу­ло три сотні кар­бо­ванців, а те­пер вже й не­ма. Ти, До­ро­ше, ма­буть, їси червінці без солі.

    - Були та за­гу­ли! - обізвав­ся дід Гри­цай. - Отак: сю­ди тиць, ту­ди тиць, та й роз­ти­кав три сотні. Гроші круглі, то й роз­ко­чу­ються, як коліща­та. Вже, Дмит­ре, зми­ло­сердься та й дос­тань хоч з півсотні кар­бо­ванців.

    Мотуз по­хи­лив го­ло­ву й ду­мав, де б то дос­тать дідові гро­шей, в ко­го б то по­зи­чи­ти: чи в жидів, чи в му­жиків-ба­га­тирів. Він знав, що Гри­цай при­лип­не до йо­го, як шевська смо­ла, і спло­ха не од­че­питься.

    - Ой-ой! Які то лю­де на світі бу­ва­ють: до церк­ви ніко­ли не­заг­ля­не, хіба на Ве­лик­день, як пас­ки свя­тять, а до шин­ку вча­щає сли­ве щод­ня. Ой гос­по­ди наш ми­ло­серд­ний! Які то лю­де бу­ва­ють на світі! - го­во­рив дід Оникій, не­на­че б то про се­бе, не див­ля­чись на діда Гри­цая.

    - Вже й по­чав скрипіть! Скри­пи, скри­пи, як той віз з не­ма­за­ни­ми ко­ле­са­ми. На душі бу­де лег­ше, - про­мо­вив дід Гри­цай. - І хо­четься чо­ловікові ота­ке вар­ня­га­ти.

    - Еге! доб­ре вар­ня­гать. Здається, час би вже й про смерть по­ду­ма­ти, - обізвав­ся дід Оникій.

    - За всі го­ло­ви! І пи­ти - вмер­ти і не пи­ти - вмер­ти. Луч­че пи­ти і вмер­ти, - про­мо­ви­ла ве­се­ленька ба­ба Ориш­ка.

    - Навчи се­бе та сво­го ба­бу, а не ме­не, ста­ро­го. Ме­не вже вче­но й пе­рев­че­но, - ска­зав дід Гри­цай.

    - Вчений ти, та нед­рю­ко­ва­ний. Вчи­ли те­бе, та ма­ло дрюч­ком би­ли, - ска­зав сер­ди­то дід Оникій.

    - Ну, вже й роз­пус­тив сво­го язи­ка, як ха­ля­ву, - ска­зав дід Гри­цай, а сам все пог­ля­дав на во­ро­та та ду­мав: «Ну та й ка­торж­ний отой хло­пець! Не не­се та й не не­се горілки».

    Незабаром на пе­ре­лазі май­нув бри­лик. Хло­пець ніс пляш­ку горілки.

    - Ну та й за­ба­рив­ся ж ти, си­на­шу! Те­бе б тільки по смерть доб­ре по­си­лать. Вкинь, Дмит­ре, стрю­чок пер­чиці в пляш­ку. Пер­чи­ця зве­се­лить і пляш­ку й очі, - ска­зав дід Гри­цай.

    Мотуз підвівся, щоб дос­та­ти стрю­чок пер­чиці, кот­ра висіла під стріхою, на сонці. Він не­на­ро­ком ки­нув очи­ма на тік. Ку­ри вкри­ли пше­ни­цю, мов чор­ти грішну ду­шу. Го­робці на­летіли з сад­ка й на­па­лись на пше­ни­цю, як вов­ки на сви­ню. Мо­туз крик­нув, свис­нув і пос­лав хлоп­ця до клуні сте­рег­ти пше­ни­цю.

    - Остогидло мені це са­ло на по­лу­день; все са­ло та са­ло, - по­чав ве­ре­ду­вать дід Гри­цай. - Я б оце по­поїв всмак пря­же­ної яєчні з вишк­вар­ка­ми.

    - А я люб­лю яєчню на маслі. Який там смак в тих вишк­вар­ках з яй­ця­ми. Ні се ні те, - по­ча­ла й собі ве­ре­ду­вать Гри­цаїха.

    Бідна Мо­ту­зи­ха не зна­ла, на чо­му пряг­ти яєчню для ста­рих ве­ре­дунів, чи на салі, чи на маслі.

    - Ось я за­раз зве­лю своїй дівці, щоб нап­ряг­ла яєчні. В ме­не, хва­лить бо­га, яєчок є до­волі. За­раз яєчня бу­де го­то­ва, - обізва­лась Мо­ту­зи­ха й гук­ну­ла на доч­ку.

    Старі все пи­ли та за­ку­шу­ва­ли. Здо­ро­ва пляш­ка вже бу­ла спо­рож­не­на. Мо­туз пішов у ко­мо­ру і десь знай­шов пляш­ку нас­той­ки. Сусіди, діди та баб­ки, не­на­че но­сом по­чу­ли че­рез ти­ни та повітки, що в Мо­ту­за п'ють мо­го­рич. Од­на ба­ба пе­релізла че­рез пе­ре­лаз і прий­шла ніби­то по­зи­чать ситів; дру­га ба­ба вир­ну­ла з сад­ка; один дід пе­реліз че­рез тин і з'явив­ся, не­на­че ко­зак з ма­ку. Мо­туз про­сив їх сіда­ти й час­ту­вав горілкою. В діда Гри­цая вже за­шуміло в го­лові; ба­ба Ориш­ка лед­ве во­лоділа язи­ком та ру­ка­ми. Прий­шла Мо­ту­зо­ва доч­ка. Ма­ти за­га­да­ла їй пряг­ти яєчню як мож­на швид­ше. Дівчи­на нап­ха­ла повнісіньку піч со­ло­ми, на­би­ла в мис­ку яєць, підпа­ли­ла со­ло­му в печі, а са­ма побігла в ко­мо­ру по са­ло, не за­чи­нив­ши две­рей в хаті. Со­ло­ма спах­ну­ла в од­ну мить. По­лум’я не по­тов­пи­лось в ко­мин і шуг­ну­ло з ко­ми­на прос­то в од­чи­нені двері, в сіни. В сінях у Мо­ту­за не бу­ло стелі. По­лум'я по­летіло вго­ру під крок­ви. Над­ворі дав­но сто­яла спе­ка й су­ша. Сухі й га­рячі ку­ли­ки на покрівлі так і пал­ну­ли од­ра­зу. Огонь об­хо­пив все го­ри­ще. І в од­ну хви­ли­ну по­лум'я лиз­ну­ло під причілок і об­ня­ло всю покрівлю. Чор­ний дим вир­вав­ся з-під стріхи вкупі з по­лум'ям. Огонь за­гув, за­си­чав, зас­тог­нав, а потім зарів. Ха­та зас­тог­на­ла, не­на­че опе­че­на й опа­ре­на то­ва­ря­ка.

    Мотуз ог­ля­нув­ся й охо­лов. Мо­ту­зи­ха зблідла на ви­ду, як смерть. Оникій зак­ри­чав. Во­ни пос­хоп­лю­ва­лись, побігли до ха­ти й по­ча­ли ви­но­ситься. Задз­во­ни­ли на ґвалт. Позбіга­лись лю­де з усього кут­ка й ки­ну­лись га­сить по­же­жу. Пе­ре­ля­ка­на ба­ба Ориш­ка витріщи­ла очі, потім об­пер­лась по­зад се­бе ру­ка­ми, сил­ку­ва­лась вста­ти та й знов геп­ну­ла на зем­лю.

    - Ой Дмит­ре мій! Ой по­кої твої! - мим­ри­ла ба­ба Ориш­ка. -А во­но тільки: фу-фу-фу! Ой Мо­ту­зе мій, ой по­кої ж твої!

    - А во­но тільки: пф! пф! пф! - мим­рив п'яний Гри­цай, ви­лу­пив­ши очі на ба­бу, але й не про­бу­вав тіка­ти, бо вже не міг підвес­тись на но­ги.

    Декотрі ба­би, що бу­ли тве­резіші, повс­та­ва­ли з ряд­на й одійшли набік. По­ло­ви­на з їх не ма­ли си­ли підвес­тись і сиділи кру­гом ряд­на, по­витріщав­ши очі на по­же­жу.

    - А во­но тільки: пф! пф! та й зай­ня­ло­ся, - го­во­ри­ла ба­ба Ориш­ка додіда Гри­цая, ще й ру­ка­ми по­ка­зу­ва­ла, підніма­ючи обидві ру­ки вго­ру.

    - Пф! пф! пф! - зап­хи­кав дід Гри­цай, ти­ка­ючи ру­ка­ми вго­ру.

    Люде роз­ри­ва­ли гач­ка­ми крок­ви та ла­ти, ски­да­ли на зем­лю. Річка бу­ла за ого­ро­дом. Мо­ло­диці біга­ли з відра­ми по во­ду й за­ли­ва­ли ски­нуті па­ла­ючі ку­ли­ки. Ко­ли це схо­пив­ся не­ве­лич­кий вітер. Па­ла­юча покрівля не­на­че дих­ну­ла, і дим здо­ро­вим клуб­ком по­ко­тив­ся на самісіньке ряд­но. Іскри по­си­па­лись на ряд­но, на по­лу­мис­ки та пляш­ки, на бабів. Ба­ба Ориш­ка підве­лась і знов геп­ну­ла на зем­лю. Дід Гри­цай спро­бу­вав підвес­тись і теж геп­нув. Ба­би сиділи, не­на­че пе­ре­ля­кані вівці в па­ла­ючій ко­шарі.

    Оникій вглядів, що ба­би си­дять і не тіка­ють, і до­га­дав­ся, що во­ни п'яні. Він прибіг, схо­пив ряд­но, згор­нув йо­го хап­ком з пляш­ка­ми й по­лу­мис­ка­ми, одніс да­ле­ченько й ки­нув че­рез тин у са­док. З одіткну­тих пля­шок по­ли­ла­ся горілка й тек­ла крізь ряд­но.

    - Ой бо­же мій! яка на­пасть! Од­же по­пе­чуться на вогні оці гультяї, - крик­нув Оникій і ки­нув­ся ря­ту­вать гультяїв.

    Він ухо­пив ба­бу Ориш­ку за ру­ки, хотів її підвес­ти, але ба­ба геп­ну­ла об зем­лю, на­че лан­тух з жи­том. Тоді він ухо­пив ба­бу за плечі зза­ду й по­волік че­рез двір. Ба­ба бу­ла здо­ро­ва, ба­га­то більша за Оникія. В Оникія бу­ло си­ли, як у ко­ма­ра. Зда­ва­лось, ніби ко­маш­ка вче­пи­лась в здо­ро­во­го жу­ка й на­ма­га­лась пе­ре­во­лок­ти йо­го че­рез двір. Не­ве­лич­кий на зріст та ма­ло­си­лий, Оникій тяг, тяг ба­бу, за­са­пав­ся та й ки­нув. Ба­ба геп­ну­ла на зем­лю.

    Збіглися лю­де й ки­ну­лись ря­ту­ва­ти Гри­цая та бабів. Їх об­си­па­ло звер­ху іскра­ми, ду­ши­ло ди­мом. Гри­цая та бабів поб­ра­ли за ру­ки та за но­ги, по­ви­но­си­ли за двір та й по­ки­да­ли під ти­ном. Оникій та­ки спромігся ви­тяг­ти ба­бу Орнш­ку за во­ро­та. Ба­ба тро­хи опам'ята­лась, сіла на землі, поп­ра­ви­ла очіпок, по­за­ти­ка­ла ко­си під хуст­ку й тільки витріща­ла очі на по­же­жу.

    - А во­но тільки: пф! пф! та й за­гу­ло: гу-гу-гу! а потім знов: пф! пф! пф! - пле­ла ба­ба, обер­та­ючись до діда Гри­цая.

    - Ні, ні, ні! не так! ні, ні! - го­во­рив п'яненький дід Гри­цай, тріпа­ючи ру­ка­ми, - пер­ше: пш-пш! пш-пш! а потім вже: пфу! пф! пфу! пф!

    Дід по­ка­зав ру­ка­ми, тріпа­ючи ни­ми, не­на­че ле­ле­ка кри­ла­ми, як хо­че зня­тись з бо­ло­та й летіти вго­ру.

    - Ні, ні, ні, не так. Ти мені не ка­жи! Я ба­чи­ла. Спер­шу пф! пф-ф! ніби зап­хи­ка­ло. А потім вже: гу-гу-гу! гу-гу-гу! Ой Мо­ту­зе мій! Ой по­кої твої! - обізва­лась ба­ба Ориш­ка.

    - Так, так, сер­це моє! гу-гу-гу! гу-гу-гу! гу-гу-гу!.. Та й гу­де, та й гу­де. Ой бо­же наш ми­ло­серд­ний! - пле­ла од­на п'яна ба­ба й позіхну­ла на ввесь рот.

    Дід витріщив очі на по­же­жу. Нес­подіва­на по­же­жа, іскри, дим, попіл - все це зда­ва­лось йо­му якимсь важ­ким сном.

    Люде га­си­ли по­же­жу, а ба­би та діди все ще по­ка­зу­ва­ли на ми­гах, як схо­пи­лось по­лум'я, як во­но па­лах­котіло. Їм зда­ва­лось, що во­ни про­ва­дять роз­мо­ву, що од­не од­но­му док­лад­но роз­ка­зує за ту по­же­жу.


    Поки лю­де за­га­си­ли ту по­же­жу, діди й ба­би прот­ве­ре­зи­лись, си­дя­чи під ти­ном, і по­ча­ли одні за дру­ги­ми роз­хо­диться. Встав на но­ги й дід Гри­цай. Оникій звів ба­бу Ориш­ку, вхо­пив­ши її попід ру­ки. Гри­цай поч­ва­лав до­до­му, а Оникій му­сив вес­ти ба­бу Ориш­ку попід ру­ки до са­мої ха­ти. Ба­ба зітха­ла, стог­на­ла й соп­ла, хотіла щось роз­ка­зу­вать, але язик її не слу­хав.

    - Згорів Мо­туз! Ото ди­во! Згорів зовсім! Ов­ва! По­га­но! - го­во­рив дід Гри­цай,си­дя­чи на лаві в своїй хаті.

    - А во­но тільки: пш! пш! а потім-пф! пф! та й за­гу­ло: гу-гу-гу! - гу­гу­ка­ла ба­ба Ориш­ка, ле­жа­чи на по­лу.

    - А де він те­пер гро­шей візьме, ко­ли згорів? От тобі й гроші! Ов­ва! Ота ка­торж­на по­же­жа! бо­дай їй доб­ра не бу­ло!.. Ов­ва!.. Не дасть те­пе­реч­ки він гро­шей. Еге, Ориш-ко, не дасть?

    - Гу-гу-гу! Гу-гу-гу! так і стрельну­ло! Чи ти ба! Іскри ле­тять, та кру­гом ча­дить та ди­мить. Пф! пф! пф! пш! пш! - про­ва­ди­ла ба­ба, по­вер­та­ючись на дру­гий бік.

    - Ото ка­торж­на по­же­жа! Бо­дай їй доб­ра не бу­ло і на цім світі, і на тім! - плів ста­рий Гри­цай.

    Другого дня старі повс­та­ва­ли з важ­ки­ми го­ло­ва­ми та чер­во­ни­ми очи­ма. Ба­ба Ориш­ка на­ла­па­ла на по­лу свій очіпок і хотіла надіть на го­ло­ву. Во­на підве­ла ру­ки вго­ру, а ру­ки не підво­ди­лись.

    - Чогось я не підве­ду рук, не надіну очіпка, - ска­за­ла ба­ба Ориш­ка.

    - Бо, ма­буть, в те­бе в го­лові джмелі гу­дуть після вчо­рашнього, - ска­зав дід.

    Він надів Оришці очіпок. Ба­ба знай­шла свою хуст­ку аж під по­лом. Хотіла во­на підня­ти ру­ки вго­ру, щоб зав'язать го­ло­ву хуст­кою, а ру­ки не слу­ха­ли її й опа­ли.

    - Ой бо­же мій! Це ж мені ру­ки одібра­ло! Ой бо­же мій ми­лос­ти­вий! Що ж те­пер мені ро­бить? Як мені жи­ти в світі бо­жо­му без рук? - крик­ну­ла ба­ба Ориш­ка.

    Баба сиділа на по­лу й пла­ка­ла.

    - Це, ма­буть, од пе­ре­ля­ку. Це вчо­рашній пе­ре­по­лох одібрав в те­бе ру­ки. Ото яке го­ренько! - ска­зав дід зітхнув­ши й за­ду­мав­ся.

    - А от же тобі то й не одібра­ло рук з пе­ре­ля­ку. Це ме­не гос­подь за щось по­ка­рав, та не знаю за що.

    - Та я й не ду­же пе­ре­ля­кав­ся на тій по­жежі; тільки був тро­хи напідпит­ку, бо все до­чис­та пам'ятаю. А ти бу­ла зовсім п'яна, бо верз­ла язи­ком якусь нісенітни­цю й на но­ги не мог­ла підвес­тись. І навіщо бу­ло тобі так ба­га­то пить? Вже як до­па­деш­ся до тієї горілки, то дуд­лиш, на­че го­лод­на сви­ня по­миї з шап­ли­ка. От те­пер і маєш пам'ятно­го.

    - Оце яка на­пасть мені! Оце го­ренько! - бідка­лась ба­ба Ориш­ка й сил­ку­ва­лась дос­та­ти до го­ло­ви й зав'язать го­ло­ву хуст­кою, але її ру­ки бу­ли нес­лух­няні і все опа­да­ли та зсо­ву­ва­лись на­низ, на плечі!

    Дід зав'язав бабі го­ло­ву, як умів. Ориш­ка вста­ла, прос­тяг­ла ру­ки вго­ру, хотіла дос­тать гор­щик з по­лиці й не дос­та­ла. В неї ще не зовсім одібра­ло ру­ки, а тільки во­на не ма­ла си­ли прос­тяг­ти ру­ки вго­ру; не мог­ла ні зав'яза­ти собі го­ло­ву хуст­кою, ні дос­тать горш­ки з по­лиці та мис­ки з мис­ни­ка.

    Бідна Мо­ту­зи­ха ста­ла бабі в при­годі: щод­ня зран­ку во­на прибіга­ла до Гри­цая, зав'язу­ва­ла бабі го­ло­ву хуст­кою, ми­ла й вичісу­ва­ла що­су­бо­ти го­ло­ву, дос­та­ва­ла горш­ки з по­лиці, лаш­ту­ва­ла усю спра­ву до обіду, слу­жи­ла бабі, як най­мич­ка. А ко­ли во­на не при­хо­ди­ла са­ма, то при­си­ла­ла свою дівчи­ну по­ма­га­ти бабі.

    Баба не пе­ре­бу­ла й зи­ми; в неї на всеїдні зовсім од­ня­ло ру­ки, і не­за­ба­ром після то­го во­на й бо­гу ду­шу од­да­ла. Зос­тав­ся дід в хаті один як па­лець.

    

III

    

    Після смерті ба­би Ориш­ки Мо­ту­зи­ха кільки день при­хо­ди­ла до Гри­цая зран­ку й ва­ри­ла йо­му обід, але в неї вдо­ма і своєї ро­бо­ти бу­ло до­волі.

    - А що, діду! до­ве­деться вам най­ня­ти най­мич­ку. Я б радніша вам і то­пи­ти й ва­рить, але не мож­на мені ки­дать своєї ха­ти, - го­во­ри­ла Мо­ту­зи­ха до діда.

    - Я й сам ба­чу, що мені до­ве­деться най­нять най­мич­ку, та не знаю, ко­го б най­ня­ти: мо­ло­да най­мич­ка бу­де пе­ре­во­дить моє доб­ро, а ста­ра бу­де нез­дат­на до ро­бо­ти, зи­мою не хо­ди­ти­ме на річку пра­ти плат­тя в опо­лонці.

    - Та вже я з доч­кою бу­де­мо вас об­пи­ра­ти, а вам тре­ба най­нять якусь вбо­гу ба­бу, - ска­за­ла Мо­ту­зи­ха.

    - Ой, го­ре тяж­ке зос­та­тись на ста­рості літ удівцем! - про­мо­вив дід зітхнув­ши. - То вже, будь лас­ка, на­пи­туй мені на селі яку ста­ру ба­бу.

    - Візьміть, діду, Хіврю, що жи­ве при си­нові. Там такі вбогі лю­де, що й їсти не­ма чо­го, - ска­за­ла Мо­ту­зи­ха.

    І во­на, вер­та­ючись до­до­му, зай­шла до ба­би Хіврі. Хівря зго­ди­лась і ста­ла за най­мич­ку в діда Гри­цая.

    Поховавши свою ба­бу, Гри­цай тро­хи опам'ятав­ся, пе­рес­тав пи­ти та гу­лять, мо­же й тим, що нас­тав ве­ли­кий піст, а дідові тре­ба бу­ло од­говітись.

    Настав Ве­лик­день. Зацвіла вес­на крас­на. Дід вис­та­вив у са­док пасіку, ко­ло пасіки знай­шла­ся ро­бо­та.

    Одцвіли сад­ки. Літо роз­го­рю­ва­лось, як сухі дро­ва в печі. За­зе­леніли го­ро­ди. На го­ро­дах спах­ну­ла зе­ле­на бут­ви­на й за­лисніла, як зе­ле­ний криш­таль.

    Одного со­няч­но­го пиш­но­го дня дід по­рав­ся в пасіці та в сад­ку. Бджо­ли гу­ли, гра­ли на сонці, не­на­че мо­ло­диці про­вор­но веш­та­лись, го­ту­ючи гро­мадський обід. За сад­ком, за вер­ба­ми в дідо­во­му го­роді, в бе­резі хтось прав плат­тя, зби­ва­ючи йо­го пра­ни­ком, і співав пісні. Пра­ник ля­пав, аж од­ляс­ки йшли поміж вер­ба­ми, аж лу­на лу­на­ла в сад­ку, не­на­че в здо­ровій по­рожній хаті. Пісня ли­ла­ся че­рез вер­би в пасіку та­ка го­лос­на, не­на­че хтось сто­яв за ули­ка­ми і співав з усієї си­ли, тро­хи не над са­мим дідо­вим ву­хом. А пра­ник все ляс­кав без­пе­рес­та­ну, аж од­ляс­ки йшли по пасіці.

    «Що во­но за про­ява! Хто це там ве­ре­щить та ля­пає пра­ни­ком, аж в ву­шах в ме­не тріщить. До мо­го го­ро­ду ніхто не хо­дить на річку плат­тя пра­ти, а це щось улізло та й ве­ре­щить не своїм го­ло­сом», - ду­мав дід, ви­хо­дя­чи з пасіки на ле­ва­ду. Йо­го взя­ла цікавість по­ди­виться, хто то зай­шов в йо­го го­род пра­ти плат­тя.

    Дід став на сонці, прик­рив­ши очі до­ло­нею. Не­за­ба­ром з-за верб вий­шла якась мо­ло­ди­ця, підти­ка­на до самісіньких колія, мо­ло­да, пов­но­ви­да та чер­во­на, як ка­ли­на. Во­на бу­ла не гар­на з ли­ця, ми­за­та й круг­ло­ви­да, з товс­ти­ми гу­ба­ми; кир­па­тий ніс був при­ту­ле­ний до ли­ця, не­на­че кар­топ­ли­на. Але здо­рові темні чорні очі аж бли­ща­ли й лисніли, а повні, як пам­пуш­ки, що­ки чер­воніли, на­че два пуч­ки ка­ли­ни. Во­на йшла і все ля­ща­ла пісні і, тільки порівняв­шись з дідом, за­мовк­ла, блис­ну­ла на діда очи­ма й ска­за­ла йо­му «доб­ри­день». Дід за­ди­вив­ся на неї, навіть очі витріщив на її свіже ли­це, що не­на­че аж пашіло жа­ром.

    - Чия ти, мо­ло­ди­це? Щось ти мені не по зна­ку, - спи­тав дід в мо­ло­диці.

    - Авжеж не по зна­ку, бо я дав­ненько вий­шла з Тру­шок на служ­бу до Києва, а оце тільки що вер­ну­лась до батька, - ска­за­ла мо­ло­ди­ця й крут­ну­ла очи­ма раз соб, а дру­гий - ца­бе.

    - Чия ж ти? Як те­бе звуть? - спи­тав дід.

    - Я доч­ка Пет­ра Смо­лян­ки, а звуть ме­не Сик­ле­та.

    - То ти Смо­лянківська! Я пам'ятаю те­бе, як ти бу­ла дівчи­ною. За ко­го ж ти вий­шла заміж?

    - Та ні за ко­го, - ска­за­ла Сик­ле­та, і од со­ро­му спус­ти­ла очі вниз, і пе­рек­ла­ла ко­ро­мис­ло з со­роч­ка­ми з од­но­го пле­ча на дру­ге.

    - Гм!.. То ти слу­жи­ла в Києві… Ма­буть, дівча­там ду­же ве­се­ло в то­му Києві? - обізвав­ся дід.

    - Ат! чи ве­се­ло, чи не ве­се­ло, а я бу­ду й де­ся­то­му за­ка­зу­вать, щоб не йшли на служ­бу в той Київ.

    Сиклета важ­ко зітхну­ла й за­мовк­ла.

    - То ти з ди­ти­ною вер­ну­лась до батька чи ди­ти­ну по­ки­ну­ла в Києві? - спи­тав дід, до­га­дав­шись, що Сик­ле­та бу­ла пок­рит­ка.

    - На ко­го ж мені по­ки­ну­ти ди­ти­ну в Києві? Прий­шла до батька з ди­ти­ною та й жи­ву в йо­го. А де ж мені дітись у світі бо­жо­му. Роб­лю й на се­бе, й на батька, - ска­за­ла Сик­ле­та.

    Сиклета ще раз пе­ре­ки­ну­ла ко­ро­мис­ло з плат­тям з пле­ча на пле­че, не­на­че гра­лась з ним, блис­ну­ла на діда очи­ма, крут­ну­ла ни­ми на один бік і на дру­гий і про­мо­ви­ла:

    - Прощайте, діду!

    - Прощай, не­бо­го! - од­ка­зав дід і не зво­див з мо­ло­диці очей, до­ки во­на пе­рей­шла че­рез не­ве­лич­ку ле­ва­ду, май­ну­ла попід ха­тою і пірну­ла в гу­ща­ви­ну сад­ка, не­на­че вто­пи­лась в зе­ле­но­му гіллі слив та ви­шень.

    Дід все ди­вив­ся на її ви­со­ку та тілис­ту пос­тать, до­ки во­на не зник­ла з очей.

    «Ну та й бра­ва ж мо­ло­ди­ця! Прой­шла з ко­ро­мис­лом попід ха­тою, не­на­че віз з сно­па­ми проїхав», - по­ду­мав дід і пішов до пасіки, приц­ма­ку­ючи гу­ба­ми.


    Дід Гри­цай взяв стру­га та со­ки­ру й за­хо­див­ся май­ст­ру­вать ко­ло ста­рих уликів, прис­тав­ляв нові дна до ста­рих уликів, по­нов­ляв сно­зи, а в йо­го з дум­ки не ви­хо­ди­ла чер­во­но­ви­да Сик­ле­та. Він підвів очі, а во­на все ніби сто­яла за пасікою на стежці з ко­ро­мис­лом на пле­чах і ди­ви­лась на йо­го здо­ро­ви­ми чор­ни­ми об­лес­ли­ви­ми очи­ма. Дід ки­нув очи­ма на вер­би і знов не­на­че пе­ред йо­го очи­ма за­чер­воніла ка­ли­на че­рез рідке вер­бо­ве гілля. Йо­му зда­ва­лось, що за ти­ми вер­ба­ми знов за­лу­нає здо­ро­вий Сик­ле­тин го­лос.

    Дід знов за­хо­див­ся вист­ру­гу­вать сно­зи. А чер­воні Сик­ле­тині що­ки знов за­ма­нячіли пе­ред йо­го очи­ма між біли­ми тон­ки­ми сно­за­ми. Він гля­нув на ха­ту: попід біли­ми стіна­ми не­на­че по­со­ву­ва­лась ог­ряд­на, пле­чис­та Сик­ле­та й пірну­ла в зе­леній гу­ща­вині.

    - Пху на те­бе, са­та­но! - аж плю­нув дід набік. - Оце вче­пи­лись до ме­не оті чер­воні що­ки та чорні очі, не­на­че ра­ки вп'яли­ся в ме­не клеш­ня­ми.

    Дід знов за­хо­див­ся стру­га­ти, і сам нез­чув­ся, як за­му­ги­кав ста­ре­чим го­ло­сом якоїсь пісні. Він швид­ко опам'ятав­ся.

    - І вер­зеться же ота­ке ста­ро­му! Ще й пісні за­тяг! Доб­ре, що Оникій не чує, а то й цей вче­пив­ся б та вп'явся у ме­не, як рак клеш­ня­ми. Оце яка на­пасть, та ще й на ста­рості літ! Од­че­пи­ся од ме­не, са­та­но!

    А са­та­на не од­чеп­лю­ва­лась і все три­во­жи­ла та во­ру­ши­ла дідові дум­ки, дідові очі, не­на­че пе­ред ним літа­ли й дзиж­ча­ли кус­ливі спасівські му­хи і сліпцем лізли йо­му в очі.

    Другого дня бу­ла неділя. Дід Гри­цай не пішов до церк­ви. Як тільки лю­де вий­шли з церк­ви, ба­ба Хівря по­да­ла обід. Дід по­обідав, вий­шов і сів на призьбі.

    Літо роз­го­рю­ва­лось. День був со­няч­ний, пиш­ний, га­ря­чий. Сон­це за­ли­ва­ло зо­ло­тим ма­ре­вом ле­ва­ду, са­док, вер­би та го­ро­ди. На су­куп­них го­ро­дах зацвіли со­няш­ни­ки, не­на­че на зе­ле­ну бут­ви­ну по­си­па­лись з не­ба не­ве­личкі со­неч­ка й за­си­па­ли го­ро­ди жов­ти­ми кру­жал­ка­ми, схо­жи­ми на сон­це. Трав'яні ко­ни­ки аж тріща­ли в траві. Со­ло­вей­ки аж ля­ща­ли в вер­бах. Десь да­ле­ко ку­ва­ла зо­зу­ля, і її м'яке, але гуч­не ку­ван­ня бу­ло чу­ти між свис­том, кри­ком та ще­бе­тан­ням пта­шок. Га­ря­че й вог­ке повітря вли­ва­ло в тіло си­лу, здо­ров'я, ве­се­ли­ло сер­це. Дід поч­ва­лав че­рез ле­ва­ду і став ко­ло річки. Ди­виться він, че­рез го­ро­ди, по­ма­леньку, ти­хою хо­дою по­су­ва­лась, не­на­че плив­ла, якась мо­ло­ди­ця, попід ру­ки по­то­нув­ши в зе­ле­но­му листі ку­ку­руд­зи. От во­на вий­шла на бо­роз­ну і не­на­че поп­лив­ла між пшінкою, між кар­топ­лею та ма­ком, вся чер­во­на, в чер­воній хустці з дов­ги­ми біли­ми то­роч­ка­ми, в чер­воній з чор­ни­ми дрібчас­ти­ми квіточ­ка­ми юбці, в чер­воній довгій спідниці. Спідни­ця роз­пус­ти­лась до са­мо­го до­лу. Мо­ло­ди­ця не­на­че тяг­ла чер­во­ний поділ по бу­ря­ках та моркві. Сон­це об­ли­ва­ло її звер­ху до­ни­зу. Чер­во­ний убір аж па­лав на сонці. Зда­ва­лось, ніби якась чер­во­на квітка ви­хо­пи­лась з зе­ле­ної ого­ро­ди­ни й зацвіла й зак­ра­си­ла усі ого­ро­ди.

    «Що во­но за про­ява ма­ня­чить отам на го­ро­дах! - по­ду­мав дід Гри­цай, слідку­ючи очи­ма за тією про­явою. - Та яка чер­во­на! А спідни­ця аж во­ло­читься по­за­ду, не­на­че в го­ро­дян­ки або в пан­ни».

    А та про­ява все йшла на­низ до річки і наб­ли­жа­лась до верб. ми­ну­ла ко­ноплі й пішла сте­жеч­кою по­над бе­ре­гом, лу­за­ючи насіння. Порівняв­шись з дідом, во­на по­вер­ну­ла до йо­го го­ло­ву й поз­до­ров­ка­лась.

    - Чи це ти, Сик­ле­то? - спи­тав дід, прик­рив­ши очі до­ло­нею і при­див­ля­ючись до Сик­ле­ти че­рез річку.

    - Я, дядьку! - ска­за­ла Сик­ле­та і спи­ни­лась. Дід не­са­мохіть за­ди­вив­ся на неї, сто­ячи на са­мо­му бе­резі ву­зенької річки. Сик­ле­та, чер­во­на на ви­ду, вся в чер­во­но­му уб­ранні, в чер­во­но­му на­мисті, не­на­че горіла се­ред зе­ле­них верб та кущів, не­на­че се­ред зе­ле­но­го лис­тя схо­пи­лось чер­во­не по­лум'я.

    - Оце яка ти вся чер­во­на! Навіщо ж ти так низько спус­ти­ла поділ, що аж по траві во­ло­читься? - спи­тав дід.

    - Бо ме­не так в Києві нав­че­но, - обізва­лась Сик­ле­та й крут­ну­ла го­ло­вою так, що білі й чер­воні довгі то­роч­ки кру­гом хуст­ки за­ко­ли­ва­лись і черк­ну­лись об її ши­рокі плечі.

    - Нате вам, дядьку, насіння! - гук­ну­ла Сик­ле­та з-за вер­би. -Я ба­чи­ла, що в вас ще усі зу­би цілі.

    - То й да­вай! Ти ду­маєш, не лу­за­ти­му? Ще втну, бо зу­би добрі маю, - обізвав­ся дід.

    Сиклета засміялась і ки­ну­ла півжмені насіння в во­ду. Насіння роз­си­па­лось по воді. Пруд­ка річка по­нес­ла йо­го й при­би­ла до бе­ре­га. Кач­ки ки­ну­лись ло­вить насіння. Во­да кру­ти­ла кач­ка­ми на всі бо­ки, не­на­че гра­лась ни­ми, мов цяцька­ми. Дід примітив, як в Сик­ле­ти блис­ну­ли з-під товс­тих чер­во­них губів ши­рокі, як ло­патні, але рівні й білі зу­би.

    - Куди ж це ти йдеш? Чи не на му­зи­ки? - спи­тав дід Гри­цай.

    - Ні, не на му­зи­ки, бо й му­зик не­ма ко­ло корч­ми. Йду до дівчат гу­ля­ти, бо я ні вдо­ва, ні заміжня, то й гу­ляю з дівча­та­ми.

    Сиклета заспіва­ла, пірну­ла в зе­лені кущі вер­бо­ло­зу й зник­ла за ко­ноп­ля­ми, тільки го­лос її йшов лу­ною дов­го-дов­го, до­ки не за­тих.

    «Ну та й здо­ро­ва та пос­тав­на мо­ло­ди­ця! І ми­за­тенька, і кир­па­та, але чер­во­на, як ка­ли­на», - ду­мав дід, вер­та­ючись до ха­ти че­рез ле­ва­ду. А в очах в йо­го все ми­готіла чер­во­на ог­ряд­на Сик­ле­ти­на пос­тать, не­на­че по­пе­ред йо­го па­ла­ло ку­че­ря­ве по­лум'я.

    «Ну та й мо­ло­ди­ця! Оце яка спо­ку­са! Ов­ва! Ну та й ця­ця! Хоч за­ли­цяй­ся або же­ни­хай­ся! Пху на те­бе, са­та­но!»

    Дід плю­нув на один бік, потім на дру­гий і увійшов в темні сіни. Од­чи­нив він сінешні двері, в тем­ряві знов пе­ред йо­го очи­ма не­на­че спах­ну­ло се­ред сіней чер­во­не по­лум'я. Дід увійшов у ха­ту, сів на лаві й за­ду­мав­ся так, що аж ба­ба Хівря це приміти­ла. По­сидівши, по­ду­мав­ши, дід взяв шап­ку, надів синій су­кон­ний жу­пан, пішов до шин­ку й сів на призьбі, щоб роз­ва­жить се­бе, за­го­во­рить, цеб­то горілкою за­пи­ти те чер­во­не по­лум'я, що ми­готіло пе­ред йо­го очи­ма.

    Якось на тижні, че­рез три дні після то­го, дід Гри­цай по­рав­ся в пасіці. Бджо­ли бу­ли го­тові роїтись, і Гри­цай вже зап­ро­сив до се­бе за пасічни­ка діда Оникія. Оникій пе­рег­ля­дав ули­ки. Гри­цай­веш­тав­ся по пасіці без діла. Нес­подіва­но над річкою за вер­ба­ми го­лос­но зас­ту­кав пра­ник. Дід Гри­цай нас­то­ро­чив ву­ха.

    «Ну та й вна­див­ся який­сь пра­ник в мій ого­род! Чи це той пра­ник, що й пе­редніше ля­пав, чи ні? - по­ду­мав Гри­цай. - Сик­ле­тин пра­ник не­на­че ля­щав тон­ше, а цей сту­кає тов­ще. Ба той са­мий… ба ні! Цей пра­ник тро­хи хри­пить, не­на­че з роз­ко­ли­ною… Той був го­лосніший».

    Цікавий дід по­чу­вав, що пра­ник йо­го тро­хи стри­во­жив. Він по­ма­леньку, ти­хою хо­дою вий­шов з пасіки, поп­ря­му­вав до річки, зак­рав­ся й крадько­ма виг­ля­нув з-за верб на бе­рег. В бе­резі Сик­ле­та вмо­ча­ла по­лот­но, ки­да­ючи довгі шмат­ки до са­мої се­ре­ди­ни річки й зби­ра­ючи йо­го собі під но­ги на плис­ко­ва­тий камінь. Знов затріщав пра­ник. Дід виг­ля­нув з-за верб і вглядів Сик­ле­ту.

    - І що­ки чер­воні, і но­ги чер­воні, не­на­че у мо­ло­денької гус­ки, - про­мо­вив дід ниш­ком.

    Сиклета зби­ла по­лот­но, пок­ла­ла шмат­ки на ко­ро­мис­ло й наб­ли­зи­лась до діда. Гри­цай поз­до­ров­кав­ся з Сик­ле­тою й витріщив на неї очі. Сик­ле­та на од­ну мить спи­ни­лась ко­ло діда, пе­рек­ла­ла ко­ро­мис­ло з од­но­го пле­ча на дру­ге. Ко­ро­мис­ло з шмат­ка­ми по­лот­на крут­ну­лось на її ши­ро­ких пле­чах, не­на­че по­чеп­лені на бан­тині те­ре­зи з дво­ма шай­ка­ми. Во­на блис­ну­ла на діда очи­ма й ти­хою хо­дою пішла, не­на­че поп­лив­ла, по ле­ваді, по­ми­ну­ла ха­ту й схо­ва­лась в гу­ща­вині. Дід сто­яв і не зво­див з неї очей, до­ки во­на не зник­ла в виш­нях.

    - Цц! - аж цмак­нув дід, вер­та­ючись до пасіки.

    «Ну та й мо­ло­ди­ця! і здо­ро­ва, і пле­чис­та, і чер­во­но­ви­да, як маківка, - ду­мав дід, ни­ка­ючи без ро­бо­ти по сад­ку од кут­ка до кут­ка.

    Другого дня дід вий­шов у са­док, і в йо­го не­са­мохіть самі ву­ха нас­то­ро­чи­лись. Він прис­лу­хав­ся, чи не сту­ко­тить пра­ник в вер­бах у бе­резі. Але пра­ник не сту­котів. В бе­резі бу­ло ти­хо, навіть пташ­ки не ще­бе­та­ли, не­на­че змо­ви­лись не ще­бе­тать, щоб дідові бу­ло чутніше. Дід по­рав­ся у сад­ку, веш­тав­ся по пасіці, а в йо­го самі ву­ха чо­гось прис­лу­ха­лись, чи не за­ляс­кає пра­ник в бе­резі, чи не за­лу­нає го­лос між вер­ба­ми. Але пра­ник не тріщав, пісня не лу­на­ла.

    «Не прий­шла вмо­чать по­лот­на… - по­ду­мав дід Гри­цай. - Ото лу­ка­ва мо­ло­ди­ця! Як прий­де в бе­рег, то не­на­че мій са­док по­ве­селішає. Чом це во­на сьогодні не прий­шла? Чом це во­на не зве­се­ли­ла мо­го сад­ка… і ме­не?»

    Другого дня вранці дід Гри­цай вий­шов з ха­ти, став на сінешньому по­розі, а йо­го ву­ха знов нас­то­ро­чи­лись, не­на­че прис­лу­ха­лись, чи не ляс­кає пра­ник в бе­резі, чи не роз­ля­гається пісня в вер­бах. Дід аж зди­ву­вав­ся, що в йо­го во­ру­шаться такі дум­ки.


    «Що це за на­пасть та­ка! Три­во­жить ме­не Сик­ле­тин пра­ник, не­на­че па­руб­ка три­во­жить бряз­кан­ня бу­бо­на на му­зи­ках. Пху на те­бе, са­та­но! Хоч йди на му­зи­ки до корч­ми, - ду­мав дід, сто­ячи на по­розі та нас­то­ро­чив­ши ву­ха. - Як вий­ду в са­док, то так і хо­четься по­чу­ти, чи не ляс­кає пра­ник в бе­резі. І на бісо­во­го батька здав­ся мені отой пра­ник!»

    Дід вер­нув­ся в ха­ту. Але Сик­ле­тин пра­ник все од­гу­ку­вав­ся в йо­го ву­хах. Ми­нув ще день, ми­нув і дру­гий. Сик­ле­та не при­хо­ди­ла в бе­рег. Третього дня діда Гри­цая не­на­че якась си­ла по­тяг­ла до пе­ре­ла­зу. Він став ко­ло пе­ре­ла­зу й ог­ля­дав ву­ли­цю, що прос­тяг­ла­ся до са­мо­го краю Осе­ред­ку й врізу­ва­лась кінцем поміж вер­ба­ми прос­то в ши­ро­ке пле­со, в кот­ре стіка­лись за Осе­ред­ком обидві течії. Дід виг­ля­дав Сик­ле­ти, а Сик­ле­ти на ву­лиці не бу­ло вид­ко. Він сів на пе­ре­лазі і вти­рив очі в ши­ро­ке блис­ку­че пле­со во­ди. Во­да лисніла між вер­ба­ми. На бист­рині блис­кучі скал­ки не­на­че біга­ли по воді. бли­ща­ли, лисніли, ми­готіли, пе­рес­ка­ку­ва­ли од­на че­рез дру­гу, не­на­че гра­ли в хре­щи­ка. Гу­си та кач­ки гой­да­лись на бистрій хвилі, не­на­че їх хтось підки­дав вго­ру, не­на­че во­ни тан­цю­ва­ли ме­те­лиці. А Сик­ле­ти нігде не бу­ло вид­ко.

    В діда май­ну­ла дум­ка най­ня­ти собі Сик­ле­ту за най­мич­ку.

    «Матиму ве­се­лу, про­вор­ну й гар­ну най­мич­ку. Аж гар­но бу­де по­ди­ви­тись. З ста­рою Хіврею ме­не аж нудьга бе­ре за сер­це. Моя небіжка Орнш­ка бу­ла ве­се­ла й ха­ту мою зве­се­ля­ла, а це якась ста­ра чу­пой­да! на­си­лу по­вер­тається оте одо­ро­ба­ло по хаті, та тільки ка­хи­кає, та бу­хи­кає, та со­пе, а прий­де вечір, то все стог­не. На­до­ку­чив мені й Ори­щин стогін. Я люб­лю, як у хаті ре­го­чуться. Най­му я собі ве­се­лу най­мич­ку».

    А Сик­ле­ти не бу­ло вид­ко на ву­лиці. Дід підвівся, став на пе­ре­лазі і все виг­ля­дав. За ти­ном, в го­роді в сусідів підса­пу­ва­ли кар­топ­лю дві політниці. Од­на політни­ця приміти­ла, що дід так дов­го си­дить на пе­ре­лазі, підве­ла­ся й дов­го ди­ви­лась на діда. Дідові чо­гось зда­лось, що та політни­ця до­га­дується, чо­го він си­дить на пе­ре­лазі і ко­го він виг­ля­дає. Дід ки­нув оком че­рез ву­ли­цю. І там ко­ло ха­ти йшла ба­ба з гор­щи­ком в ру­ках, приміти­ла діда, спи­ни­лась і дов­го ди­ви­лась на діда. Дідові чо­гось зда­лось, що й та ба­ба до­га­дується, чо­го він так дов­го си­дить на пе­ре­лазі і ко­го він виг­ля­дає.

    «І по­витріща­ли тобі очі на ме­не! Не­на­че зро­ду ме­не не ба­чи­ли!» - по­ду­мав дід і пішов ти­хою хо­дою до ха­ти.

    Цілий тиж­день не з'явля­лась Сик­ле­та в дідовій оселі, не при­хо­ди­ла на бе­рег. Діда бра­ла нудьга за Сик­ле­ти­ним пра­ни­ком.

    В неділю вранці, по обіді дід вий­шов з ха­ти й сів на призьбі. Вія ду­мав, ку­ди б то сьогодні піти: чи до Мо­ту­за в гості, чи до корч­ми, щоб тро­хи се­бе роз­ва­жить, по­ба­ла­ка­ти з людьми і ви­пить по чарці. Не­за­ба­ром вий­шла з ха­ти й ба­ба Хівря. Во­на вгнізди­лась на призьбі по­руч з Гри­цаєм і по­ча­ла ба­ла­кать то про се, то про те. Дід вря­ди-го­ди об­зи­вав­ся до Хіврі сло­вом, ду­ма­ючи свою дум­ку. Хівря го­во­ри­ла й ка­хи­ка­ла: ска­же сло­во та й каш­ля­не раз, ска­же дру­ге та й каш­ля­не двічі. Дідові вже ос­то­гид­ло те ка­хи­кан­ня. Він хотів вже на­дяг­ти на ру­ка­ви жу­пан і май­ну­ти до Мо­ту­за. Ко­ли нес­подіва­но пе­ред йо­го очи­ма на го­ро­дах за­ма­ня­чи­ла чер­во­на пос­тать, не­на­че хто за­па­лив на кар­топлі ба­гат­тя. Дід до­га­дав­ся, що то йшла Сик­ле­та, і рап­том підвівся з призьби, не­на­че аж підско­чив. Але йо­му ста­ло ніяко­во пе­ред Хіврею. Він знов сів на призьбі, а очі так і вп'яли­ся п'явка­ми в ту чер­во­ну пос­тать.

    Сиклета по­ма­леньку по­со­ву­ва­лась ме­жею, далі не­на­че пірну­ла в виш­ни­ку, а потім знов вир­ну­ла між со­няш­ни­ка­ми, пішла на­низ до Рас­та­виці й схо­ва­лась в вер­бах. Дідові за­ба­жа­лось піти до неї в вер­би й зап­ро­сить її до се­бе за най­мич­ку. В йо­го аж жиж­ки зад­ри­жа­ли, але він гля­нув на Хіврю і вти­хо­ми­рив­ся.

    Незабаром в дідовій ле­ваді між вер­ба­ми за­чер­воніла Сик­ле­ти­на хуст­ка на го­лові, потім за­ма­ня­чив поділ чер­во­няс­тої спідниці десь з-під гус­то­го на­хи­ле­но­го гілля, а потім з-за ни­зеньких ви­шень ви­су­ну­лась уся Сик­ле­ти­на пос­тать і за­ся­ла на всю зе­ле­ну ле­ва­ду. Сик­ле­та пішла сте­жеч­кою че­рез ле­ва­ду, ти­хою хо­дою прой­шла проз дідів погрібник, порівня­лась з дідом та Хіврею і ска­за­ла їм «доб­ри­день». Дід на­си­лу вдер­жав язи­ка: так йо­му хотілось спи­та­ти в Сик­ле­ти, чи не най­ня­ла­ся б во­на в йо­го за най­мич­ку. Але по­руч з ним сиділа Хівря: йо­му ніяко­во бу­ло при Хіврі го­дить Сик­ле­ту собі за най­мич­ку.

    - Чи ти ба, як роз­пус­ти­ла спідни­цю, не­на­че па­вич хвос­та! Батько на­по­зи­чав­ся в па­на гро­шей на од­робіток, на­си­лу нас­та­чає хліба на сім'ю, а до­ня во­ло­че хвос­та по траві. Ой гос­по­ди! Не пус­ти­ла б я своїх до­чок на служ­бу в Київ зро­ду-звіку! - ска­за­ла ба­ба Хівря.

    Але ста­рий Гри­цай навіть не слу­хав, що го­во­ри­ла ба­ба Хівря.

    «Чого це Сик­ле­та ни­кає ко­ло моєї са­ди­би? Чо­гось їй тре­ба. Мо­же, во­на й са­ма ду­має прис­тать до моєї ха­ти», - по­ду­мав дід, встав­ши з призьби й на­тя­га­ючи ру­ка­ви жу­па­на на кре­мезні ру­ки.

    Дід пішов до Мо­ту­за в гості. Він вий­шов на ву­ли­цю й ду­мав наз­дог­нать Сик­ле­ту, але Сик­ле­та десь зник­ла на го­ро­дах у сад­ках, прис­тав­ши до дівчат.

    Другого дня дід вий­шов у са­док і нас­то­ро­чив ву­ха. Між вер­ба­ми не­за­ба­ром затріщав пра­ник. Дід аж зрадів і по­чим­чи­ку­вав в бе­рег. Сик­ле­та сто­яла на ка­мені й зби­ва­ла по­лот­но. Дід прис­ту­пив до неї й поз­до­ров­кав­ся.

    - Чом це те­бе так дов­го не вид­ко бу­ло в бе­резі? - спи­тав дід в Сик­ле­ти.

    - Бо я цілий тиж­день хо­ди­ла на бу­ря­ки би­ти рис­ки; ще на ми­нув­ше­му тижні за­га­ду­ва­ли на селі зби­вать бо­роз­ни на бу­ря­ках, - обізва­лась Сик­ле­та, дер­жа­чи в ру­ках пра­ник і розс­та­вив­ши ру­ки.

    - Чи не най­ня­лась би ти в ме­не за най­мич­ку? Хівря вже ста­ра, не зду­жає зи­мою на річку хо­дить з плат­тям, не зду­жає золійни­ки но­си­ти до жлук­та, не од­зо­лить доб­ре со­ро­чок, а пе­ре ніби су­хо­пер­ки; а я люб­лю, щоб со­роч­ки бу­ли доб­ре вип­рані, щоб бу­ли білі, як папір. Хівря не уви­неться з тим топлінням, варінням, шит­тям та по­лот­тям. Відо­мо, ста­ра лю­ди­на.

    - Добре, діду! - обізва­лась Сик­ле­та, а в неї очі аж за­ся­ли. Вже дав­но в неї бу­ла дум­ка ста­ти в Гри­цая за най­мич­ку. Во­на сподіва­лась, що дід прий­ме її на служ­бу з ма­лим хлоп­цем, бо інші ба­га­тирі не прий­ма­ли її на служ­бу з хлоп­цем. Ма­ючи це на думці, Сик­ле­та зад­ля то­го й за­на­ди­лась в Гри­цаїв са­док, щоб у бе­резі пра­ти плат­тя…

    Сиклетин батько був ду­же сім'янис­тий чо­ловік, та ще й до то­го не­ба­га­тий. Старші йо­го діти вже підрос­та­ли, але в йо­го бу­ло чи­ма­ло й своїх дрібних дітей. З'їжа бу­ла ве­ли­ка: хліба бу­ло об­маль. Сик­ле­тин батько на­си­лу нас­та­чав хліба на свою ве­ли­ку сім'ю; він хотів най­ня­ти в ко­го-не­будь Сик­ле­ту за най­мич­ку. Сик­ле­та розвіда­ла про діда Гри­цая й по­ча­ла вча­ща­ти в йо­го го­род, ніби­то на річку. В неї вже дав­но бу­ла дум­ка підлес­титься до діда й най­ня­тись в йо­го за най­мич­ку.

    - Але мені пер­ше тре­ба спи­тать в батька та ма­тері, - ска­за­ла Сик­ле­та до Гри­цая.

    - Авжеж спи­тай! По­радься з матір'ю та й при­ходь з нею. Мо­же, й зійде­мось за ціну.

    - Тільки, діду, я за­го­дя ска­жу, що в ме­не є не­ве­лич­кий хлоп­чик. Я не знаю… як во­но бу­де… Я хлоп­ця не по­ки­ну в батька.

    - Та твоє хлоп'я не­ба­га­то за­ва­жить, не­ба­га­то пе­реїсть в ме­не хліба, - ска­зав дід. - При­ходь з матір'ю хоч і за­раз. Я одп­рав­лю ба­бу Хіврю.

    Сиклета поп­ро­ща­лась і пішла ти­хою хо­дою, по­хи­лив­ши го­ло­ву й ду­му ду­ма­ючи. Дід Гри­цай вер­нув­ся в пасіку.

    - Гм… гм… - заск­рипів дід Оникій, - оце чорт йо­го й ви­дав. За­ли­цяється до чер­во­но­мор­дих мо­ло­диць без со­ро­му се­ред дня…

    - А хоч би й за­ли­цяв­ся? Хіба ста­ро­му не мож­на за­ли­цяться?

    - Не мож­на!.. Ще ста­ре луб'я й на ву­ли­цю піде вкупі з па­руб­ка­ми. Гм, хм! - аж чми­хав дід Оникій на всю пасіку.

    - Чмихай, хми­хай! а ста­ре луб'я візьме та й оже­ниться, ще й Оникія поп­ро­сить в бо­яри.

    - Заманулось у петрівку мерз­ло­го. Хм, хм! І вдасться ж тобі та­ка лю­ди­на! Візьме та й здуріє на ста­рості літ. Ду­же вже ти став бас­кий, як Ориш­ка по­мер­ла.

    - Скрипи, скри­пи! Я був бас­кий і за­мо­ло­ду, бас­кий я й на ста­рості літ, не та­кий, як ти. Як роз­ба­су­юся отут в пасіці, то й те­бе вбрик­ну і ули­ки­по­пе­ре­ки­даю, - сміявся Гри­цай.

    - Басуй, ба­суй, до­ки те­бе не при­бор­кає, - ска­зав Оникій, сплю­нув та й за­мовк, на­су­пив­ши бро­ви.

    - То так тобі здається, що я ба­сую, бо ти сам вже геть-то не бас­кий, мов ста­ра кур­ка. Ти вже й справді став ста­рий та ще й не­до­ба­чаєш; тобі на очі вже по­лу­да впа­ла, - обізвав­ся дід Гри­цай.

    - Бачу я доб­ре і че­рез по­лу­ду! Не зовсім ще я осліп, - ска­зав Оникій і за­мовк.

    Надвечір Сик­ле­та прий­шла з матір'ю доГ­ри­цая. Гри­цай най­няв Сик­ле­ту за най­мич­ку і зго­див­ся, щоб Сик­ле­та взя­ла з со­бою й ма­ленько­го си­на Пет­ру­ся. Сик­ле­та бу­ла ра­да, аж сміялась.


    «Отепер я в діда в хаті й най­мич­ка, й гос­по­ди­ня. Над моєю шиєю не вис­ну­ти­ме ха­зяй­ка, не га­рю­ка­ти­ме та не гриз­ти­ме ме­не що­го­ди­ни», - по­ду­ма­ла Сик­ле­та.

    Другого дня Сик­ле­та, зва­рив­ши обід, за­хо­ди­лась по­ряд­ку­вать в хаті: ви­ма­за­ла й вибіли­ла ха­ту, пош­па­ру­ва­ла піч та припічок, по­ми­ла об­ра­зи, по­вишкріба­ла ла­ви та стіл, за об­ра­зи по­за­ти­ка­ла свіжі лас­кавці та ва­сильки. Ро­бо­ча, жва­ва, мет­ка, про­вор­на зро­ду, во­на поп­ри­би­ра­ла, по­ви­ми­ва­ла, по­ви­чи­ща­ла все чис­то в хаті в од­ну мить. Блис­ну­ло вечірнє сон­це в вікон­ця, ха­та аж засміялась.

    «Ну та й про­вор­на ж та ха­зяй­но­ви­та оця мо­ло­ди­ця!» - ду­мав дід Гри­цай, пог­ля­да­ючи ско­са на Сик­ле­ту, як во­на про­вор­но та швид­ко веш­та­лась по хаті ко­ло ро­бо­ти.

    - Дядьку! це ви до­ха­зяй­ну­ва­лись до то­го, що в вас в оселі не­ма ні со­ба­ки, ні кішки. Аж чуд­но якось, що над­ворі со­ба­ка не гав­кає, а в хаті кішка не няв­кає. На ми­шей і стра­ху не­ма! біга­ють по хаті се­ред дня. Дос­та­ну я цу­це­ня та ко­ше­ня. Бу­де Пет­ру­севі за­бав­ка. Пет­русь бу­де гра­тись з ко­ше­ням, - ска­за­ла Сик­ле­та.

    - Коли хоч, то й дос­тань. Не­хай тобі со­ба­ка гав­кає, а кішка няв­кає, бо мені про це все бай­ду­же.

    - Дядьку! в вас у дворі сви­ней не­ма й за­во­ду. Чом ви пак не ку­пи­те зо два підсвин­ки? Хва­лить бо­га, у вас є й висівки, й по­ло­ва, й ме­жисідка, а в комірці сто­ять і одвійки, і од'ємний: є з чо­го на­дер­ти дерті, бу­де чим го­ду­ва­ти по­ро­ся­та. А к різдву мож­на бу­де ви­рос­тить і ви­го­ду­ва­ти ка­бан­ця, - ска­за­ла Сик­ле­та.

    - Про ме­не, піди по кут­ку та роз­пи­тай, мо­же, й знай­деш двоє по­ро­сят або ка­бан­ця на годівлю, - ска­зав дід.

    Незабаром Сик­ле­та дос­та­ла й ко­ше­ня, й цу­це­ня, ку­пи­ла два підсвин­ки. Пет­русь грав­ся з ко­те­ням та цу­це­ням. Знай­шла­ся йо­му за­бав­ка.

    Розумна й доб­ра, але хит­ра й об­лес­ли­ва, Сик­ле­та швид­ко пос­те­рег­ла дідові но­ро­ви і підійшла під йо­го смак. Во­на го­ди­ла йо­му, роз­пи­ту­ва­ла, яку він лю­бить стра­ву, який він лю­бить хліб - чи кис­лу­ва­тий, чи со­лод­кий. І та­ки до­го­ди­ла йо­му: ва­ри­ла ка­шу кру­ту, обмішу­ва­ла пе­рес­ма­же­ни­ми вишк­вар­ка­ми, щоб хру­ща­ли в роті, ва­ри­ла кис­лу­ва­тий борщ, пек­ла кис­лу­ва­тий хліб, кот­рий са­ма на­си­лу бга­ла в рот, бо не лю­би­ла кис­ло­го хліба,

    «Ну та й доб­ра ж най­мич­ка оця Сик­ле­та! за­раз пос­те­ре­же, в чо­му мені не­до­го­да або до­го­да!» - ду­мав дід.

    В дідовій хаті ста­ло ве­селіше, не­на­че чер­во­но­ви­да Сик­ле­та зак­ра­си­ла со­бою ха­ту й зве­се­ли­ла стіни й кут­ки.

    Петрусь бігав по хаті, грав­ся з ко­те­ням, ще­бе­тав, пус­ту­вав. Дід ду­же по­лю­бив ма­ленько­го Пет­ру­ся, лю­бив бра­ти йо­го на ру­ки, са­див йо­го собі на коліна і пес­тив йо­го, і грав­ся з ним, як з ко­те­ням.

    - А в діда бо­ро­да з ко­но­пель, - белько­тав Пет­русь і брав ру­че­ня­та­ми діда за бо­ро­ду й плу­тав її на всі ла­ди.

    - А ву­са в діда з чо­го? - пи­тав дід в Пет­ру­ся.

    - А ву­са з клоч­чя, а бро­ви з ще­ти­ни, - ле­пе­тав ма­лий ве­се­лий хло­пець.

    Дід ре­го­тав­ся й цілу­вав ма­лу ди­ти­ну в за­мур­за­не ли­це.

    - Веселий твій Пет­русь вдав­ся, пев­но тим, що київський, - жар­ту­вав дід з Сик­ле­тою.

    - А ти, си­ну, лю­биш діда? - спи­та­ла Сик­ле­та збо­ку. - Чи дід гар­ний?

    - Авжеж гар­ний, бо куд­ла­тий, як на­ше ко­ше­ня, - про­мо­вив Пет­русь.

    - А ву­са в діда гарні? - спи­тав Гри­цай в хлоп­ця.

    - Ні, не гарні, такі товсті, як хвос­ти в цу­це­нят.

    Дід за­ре­го­тав­ся на всю ха­ту.

    - Ну та й втішний же твій Пет­русь! Він в те­бе вдав­ся, - ска­зав Гри­цай.

    В ве­селій хаті, з ве­се­ли­ми людьми ве­се­ло й жи­ти. Дід Гри­цай­по­ве­селішав і вже не так час­то тя­гав­ся по корч­мах та по гос­тях. Він та­ки ви­ка­ню­чив у Мо­ту­за ще півсотні кар­бо­ванців. Мо­туз кру­тив­ся, вертівся, одп­ро­шу­вав­ся, але та­ки му­сив по­зи­чить гро­шей в од­но­го ба­га­ти­ря й од­дав Гри­цаєві. Дід пот­рош­ку вря­ди-го­ди пе­ре­но­сив їх до корч­ми.

    В кінці літа, од­но­го дня, вранці, Сик­ле­та по­ра­лась ко­ло печі. Дід Гри­цай дов­го ди­вив­ся, як во­на то на­хи­ля­лась, то підво­ди­лась, ки­да­ючи кру­ти­ни со­ло­ми в піч. Сик­ле­та гну­лась, вип­рям­лю­ва­лась, знов на­ги­на­лась, не­на­че тон­ка вер­ба ко­ли­ва­лась на вітрі. Дід за­ди­вив­ся на неї, а далі про­мо­вив нес­подіва­но, не­на­че йо­го сло­во зірва­лось, як з кілоч­ка.

    - Сиклето! чи ти підеш за ме­не заміж, як я бу­ду те­бе сва­тать?

    Сиклету не­на­че хто впік ог­нем. Во­на вип­рос­та­лась на ввесь свій зріст і ви­ря­чи­ла на діда свої зди­во­вані чорні очі. Її очі з то­го ди­ва аж побільша­ли. Дід сто­яв, кліпав сіри­ми очи­ма і ждав од­повіді, осміха­ючись. Сик­ле­та ди­ви­лась на дідові м'які ро­жеві що­ки, котрі од сміху ніби по­су­ну­лись під самісінькі очі, ди­ви­лась на йо­го ясні сірі очі, на ве­селі ус­та під ву­са­ми. А пе­ред її очи­ма нес­подіва­но май­нув Київ, блис­ну­ли чиїсь пишні карі очі, за­чорніли бро­ви, засміялись чер­воні мо­лоді ус­та з-під чор­них дов­гих вусів. В серці спа­лах­ну­ла дав­ня лю­бов, не­на­че на Сик­ле­ту повіяло га­ря­чим ду­хом літнього дня, про­па­ха­ним ва­силька­ми та м'ятою, не­на­че в хмар­ний день нес­подіва­но блис­ну­ло з-за хма­ри сон­це, об­ли­ло зем­лю світом і теп­лом. Всі ці дум­ки блис­ну­ли в неї в го­лові в од­ну мить, як блис­кав­ка: блис­ну­ли й згас­ли.

    Сиклета сто­яла й мов­ча­ла. Дід спи­тав вдру­ге.

    - Чи пішла б ти за ме­не заміж, як­би я те­бе сва­тав?

    Сиклету не­на­че хто різнув по серці но­жем. Со­лодкі, пишні, як літній день, згад­ки про дав­ню лю­бов нес­подіва­но зміни­лись на гіркий по­линь: тіло не­на­че прой­няв мо­роз, прой­няв наскрізь до са­мо­го сер­ця; але во­на не­на­ро­ком ки­ну­ла очи­ма на сво­го Пет­ру­ся. По­ди­ви­лась і зітхну­ла.

    «Петрусь ма­ти­ме ха­ту й грунт… - по­ду­ма­ла Сик­ле­та, - тре­ба йти заміж за діда. Дід ста­рий, підтоп­та­ний, але ве­се­лий, мо­тор­ний, неп­ро­тив­ний».

    - Я, дядьку, не удо­ва; я батька маю. Спи­таю пе­редніше по­ра­ди в батька та в ма­тері, - ска­за­ла Снкле­та й спус­ти­ла очі до­до­лу.

    - То й спи­тай. Ти, Сик­ле­то, так мені до­го­ди­ла в усьому, як ніхто мені не до­го­див ще ніко­ли. Ти вмієш спек­ти й зва­ри­ти по моєму сма­ку; ти та­ка ха­зяй­но­ви­та, що кра­щої для се­бе ха­зяй­ки я й не знай­ду.

    - Бо ме­не вчи­ли в Києві й пек­ти, й ва­рить, - ти­хо обізва­лась Сик­ле­та. - А чи од­пи­ше­те на ме­не й на мо­го Пет­ру­ся свою ха­ту й грунт? - спи­та­ла Сик­ле­та про­вор­ненько й об­лес­ли­вим, со­лод­ким го­ло­сом, не див­ля­чись дідові в вічі.

    - Атож! Я ще за своєї жиз­ності од­пи­шу в ду­хов­ниці на те­бе й на Пет­ру­ся ха­ту, й грунт, і пасіку. Як пом­ру, ма­ти­меш з си­ном при­ту­лок. А мені тре­ба ха­зяй­ки. З най­ми­чок ма­ло ко­ристі. Біжи спи­тай батька та ма­тері хоч і сьогодні, - ска­зав дід і вий­шов з ха­ти.

    Сиклета ки­да­ла кру­ти­ни з со­ло­ми в піч, а в неї по що­ках по­ко­ти­лись сльози.

    «Ой карі очі, чорні бро­ви! жаль мені за ва­ми. І бу­ла вже за­бу­ла за вас, та знов зга­да­ла. І не за­бу­ду вас, до­ки й мо­го віку, бо раз на віку бу­ла я щас­ли­ва. Ми­ну­ло моє щас­тя, та­ке пиш­не та не­дов­ге. До­ве­деться йти за діда заміж. Хоч при­най­мні ма­ти­му з си­ном прис­та­но­ви­ще».

    Дід Гри­цай пішов у са­док. В йо­го за­во­ру­ши­лось в серці по­чу­ван­ня ве­се­ле, навіть мо­ло­де. Ста­ро­му за­ма­ну­лось ба­ла­ка­ти, жар­ту­вать, ви­пить всмак в ком­панії й по­ба­ла­кать з людьми в ве­се­ло­му то­ва­ристві. Гри­цай уг­лядів діда Оникія за виш­ня­ми. Йо­му за­ма­ну­лось тро­хи под­раж­ни­тись з по­важ­ним дідом.

    - Оникію! - гук­нув Гри­цай.

    - Та чо­го там!- обізвав­ся по­ну­рий Оникій.

    - А хо­ди ли­шень сю­ди! Щось маю ка­зать.

    - Та чо­го там! Чи вже прис­ту­пає до те­бе, чи що?

    - Та вже й прис­ту­пи­ло, - ска­зав дідГри­цай. - Оникію! Чи ти знаєш, що я оце же­ню­ся!

    - Цур дур­ня! Ще що ви­га­дай! Пе­рех­рес­ти ли­шень сво­го ло­ба! - обізвав­ся дід Оникій, вис­ту­па­ючи з-за ви­шень на га­ля­ви­ну.

    - І їй-бо­гу, і при­ся­гай-бо­гу, що же­ню­ся. Вже й мо­ло­ду на­пи­тав.

    - Та це ти драж­ниш­ся зо мною! Я тобі не со­ба­ка, щоб ти зо мною драж­нив­ся. А ко­ли тобі при­па­ла охо­те драж­ниться, то он­деч­ки ле­жить на призьбі Сірко: біжи та й сми­кай йо­го за хвіст, а він бу­де тобі гар­чать.

    - Та яке там в іро­до­во­го си­на дражніння! Я те­бе про­сю за ста­рос­ту. Будь лас­кав! підіть з Мо­ту­зом за ста­ростів до моєї мо­ло­дої.

    - Де ж ти собі на­пи­тав ба­бу? Чи та­ки в Труш­ках, чи в Шам­раївці, чи, мо­же, аж у білій Церкві? - спи­тав Оникій.

    - Яку там ба­бу! На вра­жо­го си­на зда­лась мені ба­ба! Не­хай вже тобі бу­де ба­ба. Я сва­таю мо­ло­деньку мо­ло­ди­цю, чер­во­ну, як ка­ли­на в лузі.


    - Пху на те­бе, са­та­но! Тобі час би вже про до­мо­ви­ну та ла­дан дба­ти, а він тобі он що!

    - Яку там до­мо­ви­ну! Ще й по­тан­цюєш з своєю ба­бою в ме­не на весіллі. А вже весілля вструг­ну на все се­ло! Ший, Оникію, сап'янці і собі, й своїй бабі. Хоч-не-хоч, а му­сиш прис­лу­житься мені: підеш за ста­рос­ту.

    - Верзи, вер­зи на свою обихідку! Мо­же, на душі по­лег­шає, - ска­зав Оникій і схо­вав­ся за виш­ня­ми.

    Ввечері то­го-та­ки дня, впо­рав­шись у хаті, Сик­ле­та побігла до батька й роз­ка­за­ла батькові й ма­тері, що Гри­цай її сва­тав. Батько й ма­ти зраділи.

    - Я до­по­ми­на­лась, щоб Гри­цай од­пи­сав на ме­не ха­ту й грунт. Як не за­пи­ше на ме­не ха­ти й ле­ва­ди ще за жи­вот­тя, то я за йо­го зро­ду-звіку не піду. Він обіцяв од­пи­сать на ме­не ха­ту й грунт, ще й пасіку, - ска­за­ла Сик­ле­та.

    - Ще й пасіку? - аж крик­ну­ла ма­ти.

    - І пасіку обіцяв одпн­сать, - ска­за­ла Сик­ле­та.

    - І то доб­ре! - ска­зав батько. - Він не ли­хий чо­ловік, ще й при здо­ров'ї, хоч і лю­бить бен­ке­ту­вать.

    - Ти, доч­ко, при­че­пись до йо­го, щоб він тобі од­пи­сав і по­ле, - ска­за­ла ма­ти, - в йо­го по­ля до­волі, а по­ле здасться Пет­ру­севі. Бо де ж Пет­русь знай­де собі по­ле.

    - А справді доб­ре бу­ло б, як­би він од­пи­сав мені й Пет­ру­севі по­ле, - ска­за­ла Сик­ле­та.

    - Гляди лиш, щоб не пе­ре­бор­щи­ла. За по­ле вже зап­ла­тив Мо­туз, хоч і не всі гроші. А як ти бу­деш на­ма­гаться за по­ле, то Гри­цай на­ду­мається та ще й од­ки­неться од те­бе. Вже потім, як вий­деш за йо­го заміж, підійди до йо­го підсту­пом, хит­ро та муд­ро, то, мо­же, він і на Мо­ту­за не по­ди­виться, і по­ле тобі од­пи­ше. Тим ча­сом ма­ти­меш ха­ту й грунт. Ма­ти­меш при­ту­лок, і син твій не бу­де безп­ри­тульний. Ма­ти­ме за що за­че­питься.

    Сиклета за­ду­ма­лась, їй за­ба­жа­лось за­гар­бать і дідо­ве по­ле для сво­го без­та­лан­но­го Пет­ру­ся.

    Через тиж­день дід Оникій му­сив-та­ки йти за ста­рос­ту до Сик­ле­ти­но­го батька. Дід Гри­цай ще пе­ред вінчан­ням од­пи­сав Сик­леті й Пет­ру­севі ха­ту, грунт і пасіку і повінчав­ся з Сик­ле­тою, нев­ва­жа­ючи на те, що во­на бу­ла пок­рит­ка та ще й на­ки­ну­ла си­на дідові в ха­ту.

    - Оженився дур­ний та взяв бісну­ва­ту, та не зна­ли, що ро­бить - за­па­ли­ли ха­ту, - при­ка­зу­ва­ли лю­де, про­чув­ши за дідо­ве весілля.

    Одначе з Сик­ле­ти вий­шла зовсім не бісну­ва­та жінка, а доб­ра ха­зяй­ка в дідовій гос­поді. Во­на бу­ла ро­бо­ча й ха­зяй­но­ви­та, ро­би­ла не пок­ла­да­ючи рук, ду­же доб­ре дог­ля­да­ла дідо­во­го ха­зяй­ст­ва. Після весілля дід Гри­цай пе­рес­тав пи­ти та швен­дять по гос­тях та по корч­мах. Але пе­ре­го­дя йо­го знов по­тяг­ло до гу­лян­ки: знов по­ча­ли зби­раться до йо­го старі гу­лячі діди та ба­би. Сик­ле­та й сло­веч­ка не го­во­ри­ла дідові, слу­жи­ла йо­му, слу­ха­ла йо­го й ко­ри­лась, їй все зда­ва­лось, що во­на дідові не жінка, а най­мич­ка, що во­на ви­бу­ла рік в діда на службі, ста­ла на дру­гий, до­бу­ває дру­го­го ро­ку, а потім ще на­бу­ває зайві тижні на службі, та все слу­жить, та ніби на­бу­ває ро­ку, кот­ро­му й кінця не­ма.

    Сиклета на­си­лу звик­ла зва­ти діда на ймен­ня: все зва­ла йо­го дядьком, ви­ка­ла на йо­го, до­ки дід не роз­сер­див­ся на неї й не звелів зва­ти йо­го До­ро­шем і ти­ка­ти на йо­го.

    Минуло два ро­ки. Сик­ле­та вірно слу­жи­ла дідові, го­ди­ла йо­му в усьому, не ска­за­ла йо­му ні од­но­го докірли­во­го сло­ва. Ко­ли дід був сер­ди­тий або при­хо­див до­до­му п'яний та по­чи­нав ве­ре­ду­вать, во­на змов­чу­ва­ла, зціпив­ши зу­би, по­ки дід не пе­рес­та­вав гри­мать. Во­на зна­ла дідові но­ро­ви, зна­ла, що дідові ні в чо­му не­ма впи­ну, що дідові своя во­ля во­лить. Третього ро­ку після весілля дід за­не­ду­жав, по­ле­жав неділь зо дві й швид­ко оду­жав. Сик­ле­та по­ба­чи­ла, що нас­тав час го­во­рить з дідом за по­ле. Раз по обіді, як До­рош ви­пив кільки ча­рок горілки з сусіда­ми, а сусіди розійшлись, Сик­ле­та при­че­пи­лась до діда.

    - Дороше! навіщо ти од­дав по­ле Мо­ту­зові?

    - Бо гро­шей тре­ба бу­ло, то й од­дав, - ска­завГ­ри­цай.

    - Ти старієшся, а мій Пет­русь рос­те. В ме­не по­ля ні клап­ти­ка. Од­пи­ши ти своє по­ле за жи­вот­тя на ме­не й на Пет­ру­ся. Ти знаєш, як те­пер ста­ло скрут­но з зем­лею.

    - Буде Мо­туз сер­диться на ме­не, бу­де кляс­ти. Якось ніяко­во мені, - ска­зав дід.

    - Нехай кля­не. Бу­де він те­бе кляс­ти, як те­бе на світі не бу­де: не чу­ти­меш, - ска­за­ла об­лес­ли­во Сик­ле­та.

    - Правда, що ти мені слу­жи­ла й до­год­жа­ла, як ніхто в світі мені так не го­див. Оце я ви­ма­нив в Мо­ту­за ще п'ятде­сят кар­бо­ванців, а він ска­зав, що вже більше не дасть, що він вже й пе­реп­ла­тив мені за те по­ле…

    - Авжеж! От і пе­реп­ла­тив! Те­пер лю­де бе­руть наспіл по­ле не з по­ло­ви­ни, а з тре­ти­ни. А Мо­туз і досі оре твоє по­ле з по­ло­ви­ни. Чи він же прог­рав? Не один де­ся­ток кар­бо­ванців він за­ро­бив з тво­го по­ля.

    - І то прав­да. То й од­пи­шу тобі, і не так тобі, як Пет­ру­севі, бо я йо­го люб­лю, як сво­го си­на.

    - То не гай­ся ж та й од­пи­ши по­ле за­раз-та­ки, бо ти все нез­ду­жаєш. Ко­лись нес­подіва­но пом­реш, а я зос­та­нусь си­ро­тою.- ска­за­ла Сик­ле­та.

    Дід і справді не дов­го га­яв­ся: він пішов до пи­са­ря, дав йо­му ха­ба­ра. Пи­сар на­пи­сав ду­хов­ни­цю, сам підпи­сав­ся за свідка, поп­ро­сив ще од­но­го свідка. І той за гроші підпи­сав засвідчен­ня. Гри­цай поїхав до Білої Церк­ви до но­таріуса; но­таріус засвідчив ду­хов­ни­цю. Все бу­ло зроб­ле­но як слід, по за­ко­ну. Дід од­дав ду­хов­ни­цю Сик­леті. Сик­ле­та до­ру­чи­ла бо­ма­гу своєму батькові. Дід Гри­цай по­жив ще рік і по­мер.

    - Ну те­пер, хва­лить бо­га, Гри­цаєве по­ле бу­де моє! - ска­зав Мо­туз до жінки і пішов до во­лості з бо­ма­гою за па­зу­хою. У во­лості він вже зас­тав Сик­ле­ту й Сик­ле­ти­но­го батька.

    - Опізнився, Мо­ту­зе, з бо­ма­гою! - обізвав­ся пи­сар з-за сто­ла. - Гри­цай од­пи­сав ще за жиз­ності своє по­ле своїй жінці Сик­леті: ось йо­го й ду­хов­ни­ця.

    Мотуз ос­товпів і не міг і сло­ва про­мо­вить. Очі не­на­че згас­ли, го­лос не­на­че якась си­ла одібра­ла, в йо­го ніби од­ня­ло па­мо­ро­ки.

    - Як же це во­но бу­де? Я ж йо­му зап­ла­тив за по­ле грішми? Хто же мені вер­не мої гроші? Я чо­ловік не­ба­га­тий, нег­ро­шо­ви­тий; че­рез те по­ле я на­по­зи­чав­ся в лю­дей. Як же во­но бу­де? - бідкав­ся Мо­туз.

    - Як знаєш, так і ро­би. Гри­цай на­пи­сав ду­хов­ни­цю, а ду­хов­ни­ця все од­но, що й за­кон, - обізвав­ся пи­сар з-за сто­ла.

    - Я сво­го не по­да­рую, бу­ду жалітись у суд, бу­ду по­зи­ваться. Для ме­не бу­де вже над­то кривд­но. Яка ж це прав­да на світі! -го­во­рив Мо­туз, ско­са пог­ля­да­ючи на Сик­ле­ту; в йо­го очах світи­лась та­ка не­на­висність до Сик­ле­ти, що, здається, він був ла­ден ки­нуться на неї і за­ду­шить її.

    Сиклета навіть не ди­ви­лась на Мо­ту­за. В неї вид аж сяв, аж сміявся од ра­дості.

    - Ну та й лу­ка­вий же чо­ловік, отой Гри­цай! скрив­див Мо­ту­за ні за що ні про що! - аж за­гу­ли на селі лю­де.

    По селі за­го­моніли: пішла по селі опо­ро­ка на Гри­цая за йо­го лу­ка­вий вчи­нок.

    За Гри­цаєве по­ле схо­пи­лась лай­ка, зма­ган­ня, тро­хи не бійка, не­на­че над дідо­вою мо­ги­лою схо­пи­ло­ся по­лум'я, підня­ло по­же­жу на кут­ку і підпа­ли­ло й Мо­ту­за, і Сик­ле­ту, і да­ле­ких дідо­вих ро­дичів. Десь знай­шли­ся й об'яви­лись Гри­цаєві ро­дичі: який­сь йо­го небіж вдру­гих і дру­гий небіж втретіх. Сам Мо­туз до­ко­пав­ся, що Гри­цаїв дядько дер­жав йо­го рідну тітку, а Мо­ту­зо­ва дя­ди­на до­во­ди­лась ро­дич­кою бабі Оришці. Мо­туз пішов до свя­ще­ни­ка й навіть дос­тав усі ви­пи­си з мет­ри­ки і заб­рав мет­ричні засвідчен­ня про своїх дя­дин та тіток.

    І Мо­туз, і да­лекі Гри­цаєві ро­дичі - усі ки­ну­лись до од­но­го пи­са­ря в близько­му містеч­ку, щоб він пи­сав про­ше­ния в суд за Гри­цаєву зем­лю. Пи­сар пи­сав усім бо­ма­ги та на­би­вав ки­шені грішми. Сик­ле­та по­да­ла ду­хов­ни­цю в суд, щоб зем­лю зат­вер­ди­ли за нею й за Пет­ру­сем, а слідком за нею поїхав Мо­туз та Гри­цаєві ро­дичі. За Гри­цаєве по­ле схо­пи­лась ніби бит­ва, бит­ва га­ря­ча, бит­ва на смерть. Усі ма­ли надію виг­ра­ти на суді по­зов і заб­рать Гри­цаєве по­ле, усі не шко­ду­ва­ли за грішми, вит­ра­ти­лись до ос­таннього ша­га, на­по­зи­ча­лись в лю­дей, у жидів по самісіньку шию, си­па­ли грішми, як по­ло­вою. Кож­ний сподівав­ся, що за­бе­ре собі Гри­цаєве по­ле і по­зап­ла­чує дов­ги, ще й зіста­неться з при­бут­ком.

    Довгенько тяг­ло­ся діло за Гри­цаєве по­ле в суді. Час­тенько до­во­ди­ло­ся Сик­леті, й Мо­ту­зові, й Гри­цаєвим ро­ди­чам навіду­ваться до Києва та пла­тить чи­ма­лу су­до­ву оп­лать за свої поз­ви. Че­рез який­сь час прий­шла з су­да оповістка. Суд при­су­див Гри­цаєве по­ле й грунт Сик­леті, але Сик­ле­та по­вин­на бу­ла вип­ла­тить Мо­ту­зові гроші, пе­редніше зап­ла­чені Гри­цаєві за по­ле. Мо­туз не вдо­во­лив­ся цим при­су­дом і по­дав бо­ма­гу до Пе­тер­бур­га. Там пе­рег­ляділи діло і при­су­ди­ли Сик­леті тільки Гри­цаєву ха­ту й грунт, а по­ле при­су­ди­ли Мо­ту­зові. Бідні Гри­цаєві не­божі вдру­гих та втретіх не дос­та­ли нічо­го і тільки дурнісінько вит­ра­ти­ли чи­ма­ло гро­шей.

    Три ро­ки про­жи­ла Сик­ле­та са­ма з ма­лим хлоп­цем, а чет­вер­то­го ро­ку вий­шла заміж за па­руб­ка. Во­на прий­ня­ла мо­ло­до­го та гар­но­го па­руб­ка в прий­ми в свою осе­лю.

    1897 р

 

Пошук на сайті: