Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5620
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5909

 

Іван Нечуй-Левицький

Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка

 

    Широко роз­ки­ну­лось се­ло Вільша­ни­ця, не­да­ле­ко од Росі, по зе­ле­них гор­бах та до­ли­нах. Се­ред се­ла в до­лині лиснів дов­гий ста­вок. Ко­ло са­мої греблі про­ти мли­на на при­гор­ку сто­яла ста­ра ду­бо­ва церк­ва з п'ятьма ба­ня­ми, а ко­ло неї, не­на­че вгніздив­шись в гус­то­му виш­ни­ку, сто­яла ще старіша за церк­ву, при­сад­ку­ва­та, ши­ро­ка дзвіни­ця з стовп­чи­ка­ми навк­ру­ги. Про­ти церк­ви че­рез до­ро­гу бу­ла осе­ля вільша­ницько­го свя­ще­ни­ка; за ста­рим до­мом зе­ленів ста­рий са­док. І при­гор­ки, й довгі до­ли­ни, й зе­лені ле­ва­ди в вер­бах по­над став­ком - усе зе­леніло й лисніло на ве­се­ло­му сонці, а білі чисті ха­ти скрізь біліли в сад­ках, ніби чи­ясь ве­ред­ли­ва ру­ка, гра­ючись, роз­ки­да­ла їх в по­етич­но­му без­ладді по гор­бах та до­ли­нах.

    На південь за по­ло­ги­ми ле­ва­да­ми та сіно­жа­тя­ми, за ку­па­ми вільхи та вер­бо­ло­зу, про­ти синього не­ба яс­но вирізу­ва­лась ла­ма­на сму­га го­ря­но­го бе­ре­га Росі. По го­рах та за­па­ди­нах мріли ліси; поміж ліса­ми ніби то­ну­ли в срібній імлі то там, то там се­ла, бли­ща­ли хрес­ти на білих ба­нях цер­ков, мріли на при­гор­ках білі ха­ти. Ви­со­кий бе­рег, опо­ви­тий про­зо­рим ту­ма­ном, мрів в да­ле­чині, не­на­че по­етич­ний міраж в про­зо­ро­му синьому небі.

    Дія діялась в двад­ця­тих ро­ках ХІХ віку. Бу­ло літо. Вже зай­шли жни­ва. Вже нас­тав га­ря­чий робітній час. Сто­яла го­ди­на, ще й до то­го був бу­день, - а в дворі й за дво­ром в свя­ще­ни­ка стов­пи­лась си­ла на­ро­ду: в Вільша­ниці тільки що по­хо­ва­ли ста­ро­го свя­ще­ни­ка, Пет­ра Мос­са­ковсько­го. Уся гро­ма­да зійшлась в йо­го двір на по­ми­нальний обід.

    Усе ши­ро­ке подвір'я суспіль бу­ло зас­тав­ле­не не сто­ла­ми, а дош­ка­ми, пок­ла­де­ни­ми на пеньках та око­рен­ках. Впо­довж цих до­шок сиділи долі дов­ги­ми ряд­ка­ми па­рафіяни покійно­го па­нот­ця. За подвір'ям стов­пи­лась си­ла дітей, хлопців та дівчат і заг­ля­да­ла в двір че­рез тин. Діти по­ви­ла­зи­ли на тин і обсіли йо­го, не­на­че го­робці. На го­роді па­ла­ло троє ба­гаттів, а кру­гом їх веш­та­лись мо­ло­диці, сно­ви­га­ли ба­би. В ле­генько­му ди­му од ба­гат­тя бу­ло вид­но з де­ся­ток здо­ро­вих золійників та горшків з уся­кою стра­вою для обіду. Не­за­ба­ром мо­ло­диці по­ча­ли на­си­па­ти в здо­рові мис­ки та ян­до­ли стра­ву й ста­ви­ли по дош­ках; другі ви­но­си­ли з ха­ти в ряд­нах і розк­ла­да­ли по сто­лах пок­ра­яний на скиб­ки хліб та книші. Ко­ло самісінько­го по­ро­га дов­ги­ми ряд­ка­ми посіда­ли за обід старці та стар­чи­хи сли­ве з усіх ближ­чих сіл. На­ро­ду бу­ло си­ла. Місця для всіх не ста­ва­ло: одні ряд­ки, по­обідав­ши, вста­ва­ли, другі сіда­ли на­томість. Після чо­ловіків сіда­ли мо­ло­диці та ба­би.

    Прислуговуючі най­мич­ки та мо­ло­диці на­си­лу нас­та­ча­ли стра­ви. Тут обіда­ло все се­ло, обіда­ли про­хожі, проїжджачі; старці пос­хо­ди­лись з усієї око­лиці… Горілка ви­хо­ди­ла відра­ми, та й ще не мож­на бу­ло нас­та­чи­ти на всіх.

    Чотири си­ни небіжчи­ка от­ця Пет­ра - два свя­ще­ни­ки, один ди­якон і один дяк - з здо­ро­ви­ми пляш­ка­ми в ру­ках хо­ди­ли поміж сто­ла­ми і підряд час­ту­ва­ли усіх.

    Найщедріше час­ту­ва­ли во­ни па­рафіян сво­го па­нот­ця, бо зна­ли, що гро­ма­да за­раз по обіді поч­не ви­би­ра­ти зас­туп­ни­ка на місце ста­ро­го покійно­го па­нот­ця. А їм усім од­на­ко­во ба­жа­лось зай­ня­ти батько­ве місце в рідно­му, здо­ро­во­му й ба­га­то­му селі.

    На причілку, в хо­лод­ку, під ви­со­ки­ми че­реш­ня­ми, бу­ли по­нак­ри­вані сто­ли для ду­хо­венст­ва та значніших па­рафіян-гос­по­дарів. Невістки покійни­ка віта­ли гос­тей.

    Сонце ста­ло на вечірньому прузі. Свя­ще­ни­ки вста­ли з-за столів, а за ни­ми ра­зом повс­та­ва­ли усі лю­ди на всьому ши­ро­ко­му дворі. Гомін стих од­ра­зу. Нас­та­ла та­ка ти­ша, не­на­че на всьому дворі не бу­ло жи­вої душі. Ста­ло чуть, як ще­бе­та­ли в сад­ку пташ­ки. Ста­рий си­вий свя­ще­ник, обер­нув­шись до церк­ви, по­чав пра­ви­ти здо­ро­вим ба­сом па­рас­тас. Йо­го го­лос роз­ля­гав­ся по всьому подвір'ї. Ста­рий ба­тюш­ка нап­рикінці па­рас­та­са підняв го­лос і го­лосніше пок­лик­нув "вічную пам'ять" небіжчи­кові. І все ду­хо­венст­во, яке тут бу­ло, заспіва­ло "вічная пам'ять!". А в той час ти­тар, си­вий, аж білий, з дов­ги­ми ву­са­ми, тричі навх­рест підійняв вго­ру здо­ро­вий по­лив'яний чер­во­ний жбан си­ти, при­дер­жу­ючи звер­ху ру­кою хліб, кот­рим був нак­ри­тий жбан. Усі лю­ди, що сто­яли в дворі і за дво­ром, по­ча­ли хрес­ти­тись та кла­ня­тись до церк­ви: сотні рук за­ма­ха­ли, сотні голів то на­хи­ля­лись, то підніма­лись, сотні уст ше­потіли не ду­же ти­хо: "Вічная пам'ять! вічная пам'ять!" І нес­подіва­но не­на­че схо­пив­ся се­ред тиші в дворі вітер, і не­на­че за­ше­лестів на вітрі лист в сад­ку на де­реві. І той ше­лест по­ма­леньку сти­хав, до­ки зовсім не стих… і знов в дворі і на причілку ста­ло ти­хо-ти­хо, аж мерт­во…

    Сини покійни­ка з усім ду­хо­венст­вом пішли в по­кої. Чо­ловіки поздійма­ли дош­ки й пов­но­си­ли в повітку; по­од­ко­чу­ва­ли під тин пеньки та око­рен­ки. Си­ла лю­дей роз­си­па­лась по дворі. Мо­ло­диці та старці по­ви­хо­ди­ли з дво­ру за во­ро­та. 3іста­лась в дворі са­ма гро­ма­да. По­ча­лись ви­бо­ри но­во­го свя­ще­ни­ка.

    Громада за­го­моніла й за­гу­ла, не­на­че за­гу­ли бджо­ли в пасіці пізнього літнього ве­чо­ра після важ­ко­го га­ря­чо­го дня; по всьому дворі лю­ди поз­би­ва­лись в куп­ки й сти­ха роз­мов­ля­ли. На­си­лу бу­ло чу­ти то там, то там: "А хто пак оце бу­де в нас за свя­ще­ни­ка? Ко­го нам оби­ра­ти?" Одні ра­ди­ли, що най­кра­ще бу­ло б обібра­ти на па­рафію од­но­го з стар­ших синів покійни­ка, котрі вже бу­ли свя­ще­ни­ка­ми в сусідніх се­лах; другі об­зи­ва­лись за третього си­на - ди­яко­на; але ще тихіше хо­див гомін, що старші си­ни покійно­го па­нот­ця не ду­же ми­рять з своїми па­рафіяна­ми, а ди­якон п'є по корч­мах горілку й б'ється не тільки з людьми, але ча­сом і з жи­да­ми, навіть з жидівка­ми.

    - Панове гро­ма­до! - спокійним, але твер­дим го­ло­сом про­мо­вив ста­рий ти­тар, кру­гом кот­ро­го стов­пи­лись такі ж самі старі діди. - З-поміж чо­тирьох цих нас­то­ятелів на па­рафію оберімо собі за свя­ще­ни­ка най­мен­шо­го покійни­ко­во­го си­на Ха­ри­то­на. Він зріс на на­ших очах; ми йо­го доб­ре знаємо. І чо­ловік він доб­рий, бо­го­бо­ящий, не гор­дий; ча­сом вря­ди-го­ди вип'є з на­ми по чарці, але не п'янствує, не ти­няється по корч­мах; він і до лю­дей привітний та лас­ка­вий, і гор­тань має доб­ру. Не­ма що й ка­за­ти! З йо­го бу­де доб­рий свя­ще­ник. На­пишімо про­шен­ня до вла­ди­ки, дай­мо йо­му підво­ду та гро­шей на до­ро­гу, та й не­хай з бо­гом ру­шає до Києва. Чи так, па­но­ве гро­ма­до?

    - Так, так! Ти­тар доб­ре ра­дить! - за­го­моніли діди кру­гом ти­та­ря, і ця гад­ка, не­на­че стріла­ми, по­летіла по всьому дворі.

    Титар вий­шов з сво­го кру­га, прой­шов вздовж і впо­пе­рек по дворі поміж гро­ма­дя­на­ми та пи­тав в усіх і в кож­но­го, чи прис­та­ють во­ни на йо­го дум­ку за цього од­но­го з чо­тирьох те­перішніх нас­то­ятелів на вільша­ницьку па­рафію. Пе­ред ти­та­рем лю­ди розс­ту­па­лись; го­ло­ви без ша­пок ко­ли­ва­лись, і од кінця до кінця скрізь бу­ло чуть: "Так, так! Це прав­да! Не­хай Ха­ритін бу­де в нас за свя­ще­ни­ка!"

    Титар пішов в по­кої і оповістив свя­ще­ни­кам і са­мо­му Ха­ри­то­нові, що па­рафіяни обібра­ли йо­го на па­рафію. Стар­шим си­нам покійни­ка оче­ви­дяч­ки ста­ло ніяко­во. Ха­ритін пок­ло­нив­ся покірненько й по­дя­ку­вав за честь.

    - Вийдіть же, па­не дя­че, до гро­ма­ди! - ска­зав ти­тар, ле­генько кла­ня­ючись Ха­ри­то­нові.

    Харитін вий­шов на га­нок. Слідком за ним вий­шли свя­ще­ни­ки, окрім братів. Гомін в гро­маді од­ра­зу стих. Ти­тар з сходів го­лос­но спи­тав:

    - Чи згод­жуєтесь, па­но­ве гро­ма­до, щоб ма­ти доб­родія Ха­ри­то­на в се­бе за свя­ще­ни­ка на нашій па­рафії?

    - Згода, зго­да! - гук­ну­ла гро­ма­да як один чо­ловік. - Не­хай він бу­де в нас за свя­ще­ни­ка!

    Харитін низько пок­ло­нив­ся й по­дя­ку­вав гро­маді.

    - Волимо Ха­ри­то­на! Ха­ритін не­хай бу­де в нас за па­нот­ця! - знов за­гу­ло з усіх боків.

    Харитін знов пок­ло­нив­ся й хотів щось ска­за­ти, щоб по­дя­ку­ва­ти гро­маді, але вже й пер­ших йо­го слів не мож­на бу­ло по­чу­ти. Підняв­ся шум та гам, яким зви­чай­но кінча­ються усі гро­мадські збо­ри. Гро­ма­да гу­ла, не­на­че вітер в лісі. Задні ла­ви за­ко­ли­ва­лись і по­су­ну­ли з дво­ру. Не­на­че во­да в здо­ро­ву за­ли­ву, що нес­подіва­но од­ра­зу про­ри­ває греб­лю, во­ни пог­на­ли по­пе­ред се­бе ку­пи дітво­ри, хлопців та мо­ло­диць, котрі вис­ли ко­ло воріт. За­во­ру­ши­лось і все стов­пи­ще в дворі і ши­ро­кою хви­лею по­ли­лось з воріт на ули­цю. В дворі ста­ло по­рожньо й ти­хо.

    На ган­ку все ще сто­яв щас­ли­вий Ха­ритін, ви­со­кий, тон­кий, рівний ста­ном, біло­ви­дий, з гус­ти­ми ру­ся­ви­ми ку­че­ря­ми, що спа­да­ли тро­хи не до пле­чей. Він пильно ди­вив­ся на гус­ту ма­су чор­них ша­пок, схо­жу на чор­ну ріллю, до­ки й ос­танній чо­ловік не вий­шов з дво­ра. В йо­го на делікат­но­му ви­ду зай­нявсь рум'янець, як він, провівши очи­ма всіх до ос­тан­ку, вер­тав­ся в світли­цю се­ред сусідів свя­ще­ників, котрі, оче­ви­дяч­ки, спо­чу­ва­ли до йо­го й бу­ли при­хильніші до йо­го, ніж до братів.

    - Поздоровляємо вас, Ха­ри­то­не Пет­ро­ви­чу! - перші за­го­моніли про­ворні ма­туш­ки. - Те­пе­реч­ки ж шу­кай­те собі десь гар­ну панімат­ку, та й не­хай вам бог бла­гос­ло­вить на па­рафію сісти.

    Харитонів брат, ди­якон, гля­нув сер­ди­то на ма­ту­шок, не­на­че п'ята­ка їм ки­нув, і про­мо­вив:


    - В батька ще й но­ги не за­хо­ло­ли, а ви вже й про весілля…

    - Та що ж, бра­те! Жи­вий жи­ве й га­да! - обізвав­ся най­стар­ший брат. - Вже батька не вер­не­мо з до­мо­ви­ни. А от вий­дуть со­ро­ко­ви­ни, то й щас­ти, бо­же, Ха­ри­то­нові й од­ру­жи­тись, і вис­вя­ти­тись.

    - Оце прав­да! Це муд­ре сло­во! Хіба ж в нас не знай­деться з ким од­ру­жи­тись, чи що? А га­ятись те­пе­реньки з цим та­ки не ви­па­дає, - задріботіли ма­туш­ки.

    Вони вже не­на­че й за­бу­ли за по­хо­рон і по­ча­ли пе­ре­би­ра­ти та при­га­ду­ва­ти усіх знай­омих паннів в око­лиці. Од­на ма­туш­ка зга­да­ла між інши­ми пан­на­ми за Они­сю Про­ко­по­вичівну. По­чув­ши це ймен­ня, Ха­ритін лип­нув за­со­ром­ле­ни­ми очи­ма й знов спус­тив їх до­до­лу. Пе­ред ним в од­ну мить, не­на­че блис­кав­ка, блис­нув Они­син вид. Він зга­дав її й - за­був навіть на той час за смерть і по­хо­рон батька. Раз він ба­чив її в Бо­гус­лаві на яр­мар­ку й од то­го ча­су не міг її за­бу­ти. І те­пер він не­на­че по­ба­чив її се­ред яр­мар­ко­во­го на­тов­пу, на яс­но­му сонці, в шов­ко­во­му чер­во­няс­то­му гор­сеті, в кар­татій плахті, в со­рочці з ме­ре­жа­ни­ми ру­ка­ва­ми, в квітках та ме­реж­ках, об­си­па­ну га­ря­чим сон­цем - не­на­че се­ред яр­мар­ко­во­го стов­пи­ща, шу­му та га­му десь узя­ла­ся рай­ська пти­ця, при­ли­ну­ла і впа­ла се­ред чор­них та білих сви­ток, се­ред сму­ше­вих чор­них ша­пок.

    Хоч гості вже й по­обіда­ли й доб­ре ви­пи­ли, але по ста­рин­но­му зви­чаю на столі знов пос­та­ви­ли здо­рові пляш­ки нас­той­ки та на­ли­вок. Гості все пи­ли по чарці та сти­ха ба­ла­ка­ли. Роз­мо­ва йшла по­важ­на, не­го­лос­на. Гості оче­ви­дяч­ки ша­ну­ва­ли пам'ять небіжчи­ка й го­во­ри­ли сти­ха, ніби небіжчик ще й те­пер ле­жав на лаві, або не­на­че ще й досі не скінчив­ся по­хо­рон. Тільки вря­ди-го­ди якась там ду­же го­лос­на та пруд­ка ма­туш­ка, за­був­ши за по­хо­рон, дзе­ленька­ла, не­на­че в го­лос­ний дзво­ник дзво­ни­ла.

    Харитін сидів, по­хи­лив­ши го­ло­ву й пох­ню­пив­шись а ду­ми сну­ва­лись в йо­го в го­лові, як нит­ки на снівниці. І по­хо­рон, і ви­бо­ри, й нес­подіва­на батьківська па­рафія, й за­висність йо­го братів - все це во­ру­ши­лось в йо­го ду­мах. Він на­си­лу чув гомін в по­ко­ях, не роз­би­рав навіть ні слів, ні тям­ки роз­мо­ви в то­му гус­то­му го­моні. І чо­гось йо­му по­чув­ся інший гус­тий гомін: не в по­ко­ях, а десь-інде, десь не­на­че на бо­гус­лавсько­му яр­мар­ку. Чо­гось йо­го ду­ми знов пе­ре­летіли до Бо­гус­ла­ва, й він не­на­че по­ба­чив яр­мар­ко­вий на­товп, яр­мар­ко­ве веш­тан­ня. Лю­ди сно­ви­га­ють між во­за­ми, між крам­ни­ця­ми, між ят­ка­ми, не­на­че ко­маш­ня. Він навіть по­чу­тив га­ря­чий од сон­ця яр­мар­ко­вий дух ку­ря­ви, возів, коліс, па­хощі од тра­ви та пе­реїдів сіна на во­зах. А з то­го на­тов­пу знов виг­ля­ну­ла до йо­го Они­ся, вся в квітках та ме­реж­ках. Він ніби вглядів її чу­дові темні очі: на йо­го ніби впав з тих очей гост­рий пог­ляд. І щось ми­ле, не­ви­раз­но приємне та привітне од­ра­зу спов­ни­ло йо­го сер­це. Він по­чу­вав, що й досі пам'ятає той гар­ний ве­се­лий Они­син вид, що й досі не за­був за ті темні очі.

    - Харитоне Пет­ро­ви­чу! Чо­го це ти так на­пин­дю­чив­ся та за­ду­мав­ся й по чарці не п'єш? - ска­зав до йо­го стар­ший брат.

    Харитін опам'ятав­ся й сха­ме­нувсь.

    "Ой, що ж це мені вер­зеться в го­лові? Це ж грішні дум­ки та ще й на батько­во­му по­хо­роні! Батька тільки що за­си­па­ли зем­лею, а я вже грішу грішни­ми дум­ка­ми. Цур їм, пек їм, тим дум­кам!"

    Але ті грішні дум­ки все чо­гось нас­тир­ли­во лізли йо­му в го­ло­ву. Він зга­дав, як хо­ва­ли батька, як співа­ли "вічну пам'ять", а грішні ду­ми все во­ру­ши­лись в йо­го серці. А пиш­ний вид в стрічках та в квітках все мрів пе­ред ним навіть в ле­генько­му ди­му ка­ди­ла, в про­зо­ро­му повітрі спо­рожніло­го дво­ра та сад­ка, в важ­ко­му повітрі не­ве­лич­ких по­коїв покійно­го па­нот­ця. Че­рез не­давній спів "вічної пам'яті" по батькові йо­му по­чув­ся дзвінкий Они­син го­ло­сок на яр­мар­ку.

    "Ой грішу! От­же ж грішу! - по­ду­мав Ха­ри­тон. - А все оті цо­ко­ту­хи роз­во­ру­ши­ли мої дум­ки, зга­да­ли мені про Они­сю. А бо­дай вас ли­ха го­ди­на взя­ла! Це ж гріх! Це ж гріх!"

    А той гріх в квітках та стрічках все ма­ня­чив пе­ред ним і не­на­че драж­нив йо­го бо­го­бо­ящу ду­шу.

    Надвечір один по од­но­му роз'їха­лись усі сусіди й знай­омі небіжчи­ка Мос­са­ковсько­го. Си­ни, не зма­га­ючись, спокійно поділи­лись батьківським доб­ром; старші бра­ти, взяв­ши собі де­що з батьківсько­го доб­ра на пам'ятку про батька, зос­та­ви­ли Ха­ри­то­нові, як най­мен­шо­му в сім'ї, по на­род­но­му зви­чаю на Ук­раїні, усе не­ру­хо­ме доб­ро й гос­по­дарст­во. Во­ни поп­ро­си­ли од­но­го ста­ро­го свя­ще­ни­ка, кот­рий вже не мав па­рафії, "наб­лю­да­ти" вільша­ницьку па­рафію, до­ки Ха­ритін вис­вя­титься на свя­ще­ни­ка, а самі поспіша­ли до гос­по­ди, бо вже зай­шли жни­ва.

    Настав вечір. І в по­ко­ях, і в дворі ста­ло по­рожньо й не­на­че мерт­во після здо­ро­во­го на­тов­пу, вибірчо­го га­му та веш­тан­ня. І дім, і двір не­на­че вмер­ли ра­зом з по­мер­шим гос­по­да­рем, ста­рим па­нот­цем. Зістав­ся в сум­них по­ко­ях сам Ха­ритін з своїми ду­ма­ми та мріями про свя­щенст­во та про Они­сю в квітках, та стрічках, та в чер­во­них че­ре­вич­ках.

    Дуже по­ма­лу тяг­ли­ся для Ха­ри­то­на дні до со­ро­ко­вин. А тим ча­сом до Онисі час­то заїжджа­ли же­ни­хи, а най­частіше од дру­гих вча­щав Мар­ко Пав­ло­вич Ба­ла­бу­ха, філо­соф. Він тільки що по­ки­нув не­дав­но пе­ред тим ре­фор­мо­ва­ну дав­ню Київську ака­демію, щоб піти на се­ло на па­рафію.

    Онися Сте­панівна бу­ла од­ним од­на доч­ка ста­ро­го свя­ще­ни­ка в селі Чай­ках. Чай­ки бу­ли за двад­цять верс­тов од Вільша­ниці. Во­ни роз­ки­ну­лись на го­ря­но­му ви­со­ко­му пра­во­му бе­резі Росі. Ви­со­кий бе­рег був ніби по­пе­рерізу­ва­ний по­пе­рек узеньки­ми за­па­ди­на­ми та яра­ми й по­де­ку­ди по­над Рос­сю за­ки­да­ний ске­лис­ти­ми те­ра­са­ми. Розкішні за­па­ди­ни та до­лин­ки, мальовничі те­ра­си пи­ша­лись, ніби за­ки­дані й зас­те­лені чу­до­ви­ми сад­ка­ми. То там, то там, од бе­ре­га до са­мо­го вер­ху гір біліли чис­тенькі хат­ки, то ніби хо­ва­ючись од сон­ця та завірюх попід ске­ля­ми, то по­то­па­ючи в до­ли­нах, в зе­ле­них сад­ках. По обид­ва бо­ки се­ла, як дві зе­лені стіни, сто­яв гус­тий ду­бо­вий ліс. По­се­ред се­ла ніби стриміла на що­ло­поч­ку на най­вищій те­расі й не­на­че пи­ша­лась ду­бо­ва церк­ва з п'ятьма біли­ми ба­ня­ми. Ко­ло церк­ви при­ту­лив­ся до­мок свя­ще­ни­ка Про­ко­по­ви­ча. Од йо­го по крутій горі до са­мо­го бе­ре­га Росі не­на­че спа­дав зе­ле­ни­ми ру­на­ми розкішний ста­рий са­док. Про­ти се­ла, по­над Рос­сю, на де­сят­ки верс­тов скрізь бу­ло вид­ко се­ла на по­ло­гих лу­ках, на по­долі та рівнині, по­цяцько­ва­них то жов­ти­ми ни­ва­ми, то зе­ле­ни­ми лу­га­ми та гай­ка­ми, то ле­ва­да­ми.

    

1

    

    Була неділя. Про­ко­по­вичі тільки що по­обіда­ли. Ста­рий па­но­тець пішов в пасіку й ліг в кат­разі спа­ти. В кімнаті сиділи ма­ти й доч­ка та лу­за­ли насіння. Во­ни роз­мов­ля­ли за па­ничів, що приїжджа­ли до Онисі Сте­панівни.

    - А що пак, доч­ко, оце бу­де­мо діяти? Чи швид­ко піде­мо заміж, чи ще дов­генько бу­де­мо пе­ре­бен­дю­ва­ти? - спи­та­ла ма­ти в доч­ки.

    - Про ме­не, ма­мо, йдіть собі заміж хоч і сьогодні, - ска­за­ла доч­ка осміха­ючись.

    - Цур дур­ної-навісної! Хіба ж я оце за се­бе го­во­рю? - ска­за­ла ма­ти.

    - А то ж за ко­го? - спи­та­ла доч­ка.

    - Та за ко­го ж пак, як не за те­бе!

    - За ме­не?.. Як за ме­не, то не знаю, - ска­за­ла доч­ка, за­ко­пи­лив­ши спідню гу­бу.

    - А хто ж по­ви­нен зна­ти, як не ти? Це ж твоє діло, а не моє. Мені з твоїми же­ни­ха­ми не жи­ти. Чи вже ж ма­ло їх до нас навіду­ва­лось?

    - Та ме­не ж, ма­мо, хва­ли­ти бо­га, ніхто не об'їхав білим ко­нем, - ска­за­ла доч­ка, - але, ма­мо, ска­за­ти по щирій правді, моїх же­нихів хоч по сім за ци­бу­лю про­да­вай на бо­гус­лавсько­му яр­мар­ку, та й то ніхто не ку­пить…

    - Ну, це вже твої ви­гад­ки! Не всіх та­ки про­да­си по сім за ци­бу­лю. Вже од­но­го ака­деміста Ба­ла­бу­ху не про­да­си й за сім ци­буль.

    - Я б, ма­мо, йо­го й дур­но од­да­ла, аби він тільки не їздив до нас, од­че­пив­ся од ме­не.

    - Але й ве­ред­ли­ва ж ти, - не­ма де прав­ди діти. Ба­ла­бу­ха чо­ловік вче­ний, зай­ме доб­ру па­рафію, бу­де бла­го­чин­ним, а мо­же, і про­тоєреєм.

    - Про ме­не, не­хай бу­де й архієреєм: ко­ли ж, ма­мо, в йо­го такі гу­би, що не­на­че він все чо­гось з лю­дей кри­виться.

    - От і ви­га­да­ла. Які ж у йо­го гу­би? Такі, як в усіх лю­дей.

    - Коли ж, ма­мо, як він сміється, то як­раз так, на­че ти­та­ре­ва ко­ня­ка сміється до на­шо­го ря­бо­го ко­ня. А що вже гор­дий та го­но­ро­ви­тий!..


    Не встиг­ла Они­ся скінчи­ти роз­мо­ви, як за дво­ром за­та­рах­котів віз. За­гав­ка­ли со­ба­ки й ки­ну­лись за двір. Ма­ти й доч­ка вибігли з кімна­ти в світли­цю й ки­ну­лись до вікон. В во­ро­та в'їжджав бо­гус­лавський візок, об­ши­тий луб­ка­ми. 3а дво­ма кінськи­ми го­ло­ва­ми та ши­ями в шле­ях бу­ло вид­но здо­ро­ву пос­тать ака­деміста Ба­ла­бу­хи. Ба­ла­бу­ха сидів на візку, не­на­че ко­пи­ця сіна, в літній синій ши­нелі з та­ким дов­гим коміром, що він зак­ри­вав йо­го ши­ро­ку спи­ну й теліпавсь по­зад візка, зак­ри­ва­ючи ко­ле­са сли­ве до ма­то­чин. Візок став під ко­мо­рою. Ба­ла­бу­ха взяв­ся обо­ма ру­ка­ми за по­луд­раб­ки й май­нув на повітрі, за­ди­ра­ючи но­ги че­рез по­луд­ра­бок. Візок за­лу­щав в йо­го ру­ках і розігнув­ся, як ли­ча­на ко­лис­ка.

    - Ой па­ни­чу, по­ма­леньку злазьте, бо во­за по­ла­маєте! - ска­зав по­го­нич, ог­ля­да­ючись. - Знов нас ба­тюш­ка ла­яти­муть, як ла­яли за то­го во­за, що ви розт­ро­щи­ли торік.

    - Розкажи своєму батькові! - ска­зав Ба­ла­бу­ха й, за­ки­нув­ши но­ги че­рез по­луд­ра­бок, ско­чив до­до­лу. Йо­го здо­ро­ва, важ­ка пос­тать аж гуп­ну­ла, не­на­че хто ки­нув на зем­лю лан­тух пашні.

    - От тобі на! - ска­за­ла Они­ся, заг­ля­да­ючи в вікно. - За вов­ка про­мов­ка, а вовк у ха­ту.

    - Йди, доч­ко, та при­че­пу­рись! - ска­за­ла ма­ти. - Надінь товс­те на­мис­то та квітки на го­ло­ву.

    - Намисто надіну, й квітки надіну, а Ба­ла­бусі, надісь, дам гар­бу­за, - ска­за­ла Они­ся, сміючись і втіка­ючи в кімна­ту.

    - Годі, моя ди­ти­но, гар­бу­зу­ва­ти! Тре­ба ж ко­лись будлі-ко­го по­ко­ха­ти та й заміж піти, - ти­хо про­мо­ви­ла ма­ти.

    Балабуха сто­яв ко­ло во­за, а йо­му під но­ги ки­да­лись, як ска­жені, три со­ба­ки. Най­мич­ка вибігла з ло­ма­кою й прог­на­ла со­бак. Ба­ла­бу­ха, лед­ве со­ва­ючи но­га­ми, по­су­нув до ха­ти. В сінях він зняв з се­бе ши­не­лю й кар­туз і ки­нув на дов­гу скри­ню; потім ви­тяг з ки­шені чер­во­ну хуст­ку, ви­ся­кав но­са й пішов в світли­цю.

    В світлиці не бу­ло ніко­го. Ба­ла­бу­ха знов ви­тяг з ки­шені хуст­ку, на­щось знов втер но­са, тричі каш­ля­нув і по­чав ти­хою хо­дою хо­ди­ти по світлиці од кут­ка до кут­ка, пог­ля­да­ючи то на двері в кімна­ту, то на свої ши­рокі, на кор­ках, чо­бо­ти, по­шиті "в рант", як тоді ка­за­ли. Світли­ця бу­ла прос­тор­на, з ма­ли­ми вікна­ми на чо­ти­ри шиб­ки. Дві стіні бу­ли суспіль завішані об­ра­за­ми, не­на­че іко­нос­тас. В од­но­му кут­ку висів під са­мою сте­лею здо­ро­вий об­раз Пе­черської бо­го­ро­диці, в другім кут­ку - По­чаївської. Пе­ред об­ра­за­ми висіли лам­пад­ки, а на об­ра­зах біліли довгі руш­ни­ки розкішно по­ви­ши­вані ла­па­ти­ми квітка­ми та дрібни­ми взор­ця­ми. Під самісінькою сте­лею висіли, суспіль один ко­ло дру­го­го, ве­ликі об­ра­зи, а під ни­ми висів дру­гий ря­док тро­хи мен­ших. На стіні ко­ло две­рей на кар­ти­нах чорніли пос­таті якихсь архієреїв та ченців в кло­бу­ках та мантіях. Кар­ти­ни висіли навіть над две­ри­ма. На тій стіні, де бу­ли двері в кімна­ту, висів здо­ро­вий, під са­му сте­лю, ки­лим. На ки­лимі бу­ли вит­кані не квітки, а якісь ду­же ясні, ніби квітчасті пля­ми або чер­воні та білі лат­ки, а кру­гом їх замість лис­тя, ви­лись якісь ніби ку­рячі та гу­сячі лап­ки. Тут сто­яла прос­та ка­на­па, прик­ри­та ки­ли­мом. Кру­гом світлиці сто­яли прості, не­по­мальовані, з ви­со­ки­ми спин­ка­ми стільці, білі, чис­то ви­миті. В кут­ку ко­ло по­ро­га сто­яла ша­фа з скля­ни­ми две­ри­ма, на два етажі, по­мальова­на синьою фар­бою. За скля­ни­ми двер­ця­ми сто­яли чу­дер­нацькі пляш­ки та жба­ни. На две­рях був на­мальова­ний Ав­ра­ам з здо­ро­вим но­жем в ру­ках, що на­ла­го­дивсь за­ко­ло­ти на жерт­ву Іса­ака, а на дру­гих - ко­зак-за­по­ро­жець з пляш­кою в одній руці й з чар­кою в другій.

    Балабуха на са­моті роз­див­лявсь на кар­ти­ни, хоч він ба­чив їх вже й не раз. Йо­го го­ло­ва тро­хи не дос­та­ва­ла до сво­ло­ка, й не­на­че од­по­чи­ва­ла на ши­ро­ких пле­чах. Не­обст­ри­жені во­лос­ки на вис­ках зак­ру­чу­ва­лись ку­че­ря­ми, не­на­че гар­ний сму­шок. Густі, але не товсті бро­ви на узько­му лобі не­на­че висіли над тем­ни­ми яс­ни­ми й нез­ви­чай­но спокійни­ми очи­ма. Довгі що­ки бу­ли повні вни­зу й кінча­лись м'яким ши­ро­ким підборіддям. Ба­ла­бу­ха був зовсім та­ки не­по­га­ний з ли­ця, тільки тро­хи товс­тий дов­гий ніс та м'ясисті вип­нуті ши­рокі гу­би тро­хи псу­ва­ли кра­су об­лич­чя. Се­ред верхньої гу­би бу­ло знать ши­ро­ку ям­ку, не­на­че хто вда­вив її пальцем, од чо­го гу­ба ніби реп­ну­ла по­се­ре­дині, й з од­ної гу­би ста­ло дві, а спідня, товс­та та ши­ро­ка, так ви­вер­ну­лась, що на їй аж шку­ра на­тяг­лась і лисніла. Ба­ла­бу­ха й справді мав та­ку при­род­ну міну в ус­тах, не­на­че кри­вив­ся з ко­го, за­ко­пи­лив­ши спідню гу­бу. Оде­жа на ака­демістові бу­ла "з дос­тат­ку" чис­та, й но­ва, й но­во­мод­ня: дов­гий синій су­кон­ний сюр­тук з ши­ро­ким коміром і біли­ми здо­ро­ви­ми гуд­зя­ми, без розпірки зза­ду, жов­та жи­лет­ка, блан­шові пан­та­ло­ни, такі узькі вни­зу, що че­рез їх бу­ло знать ха­ля­ви, та здо­рові ви­сокі сто­ячі білі коміри з та­ки­ми гост­ри­ми кінця­ми, що про їх тоді пан­ноч­ки го­во­ри­ли, ніби во­ни ріжуть хма­ри, а старі ба­тюш­ки го­во­ри­ли всмішки, що ни­ми мож­на б орать по­ле, як плу­гом. Од тих комірів, од чор­ної на­мо­та­ної на шиї хуст­ки по­ло­ви­на ли­ця й шия зда­ва­лись ще товстіши­ми, а гу­би ще шир­ши­ми; го­ло­ва бу­ла не­на­че здо­ро­ва квоч­ка, що сиділа в оби­чай­ці, в кот­ру бу­ли заст­ром­лені з двох боків до­щеч­ки. Чорні довгі, але товсті ву­са спус­ка­лись на­низ, а об­го­лені що­ки й підборіддя синіли, як буз, не­на­че во­ни при­па­ли са­жею.

    Наука в ака­демії об­рид­ла Ба­ла­бусі. Йо­му за­ма­ну­лось же­ни­тись, і він, скінчив­ши ри­то­ри­ку й філо­софію, по­ки­нув бо­гос­ловію й поїхав шу­ка­ти собі жінки.

    Тихо рип­ну­ли двері з кімна­ти. Ав­ра­ам з Іса­аком зник­ли, а на­томість в світли­цю ввійшла ма­туш­ка. Во­на бу­ла вже не­мо­ло­да. В неї го­ло­ва бу­ла за­вер­че­на наміткою; че­рез намітку бли­щав пар­че­вий очіпок з здо­ро­ви­ми зо­ло­ти­ми й чер­во­ни­ми квітка­ми. На їй бу­ла тем­ненька плах­та, тем­ненька за­пас­ка й шов­ко­ва тем­но-ко­рич­не­ва юб­ка з дрібненьки­ми роз­ки­да­ни­ми срібни­ми лис­точ­ка­ми. Во­на бу­ла в жов­тих сап'янцях. На шиї висів чи­ма­лий блис­ку­чий червінець.

    Балабуха привітав­ся, низько пок­ло­нив­ся ха­зяй­ці й поцілу­вав її в ру­ку. Во­на поцілу­ва­лась з ним в гу­би.

    - Вибачайте, панімат­ко! Мо­же, ви од­по­чи­ва­ли по обіді, а я оце вас збу­див, - про­мо­вив Ба­ла­бу­ха ба­сом, але ти­хо, не­на­че бо­яв­ся ко­гось збу­ди­ти в кімнаті; сло­ва йо­го тяг­ли­ся неш­вид­ко, не­на­че йо­го хтось си­лу­вав го­во­ри­ти.

    - Ні, Мар­ку Пав­ло­ви­чу, - ска­за­ла ма­туш­ка. - Я не од­по­чи­ва­ла, а мій ста­рий десь оце хро­пе в пасіці.

    - А Они­ся Сте­панівна до­ма? - спи­тав Ба­ла­бу­ха.

    - Дома. Они­сю! - гук­ну­ла ма­туш­ка че­рез поріг в кімна­ту. - Вий­ди, сер­це, та ви­не­си нам по чарці… Чи горілки, чи на­лив­ки? - спи­та­ла во­на в ака­деміста.

    Академіст тро­хи не про­хо­пивсь: "та то­го й то­го!", але сха­ме­нув­ся і, тро­хи по­ду­мав­ши, ска­зав:

    - Та во­но після до­ро­ги луч­че б тієї, як йо­го… тоб­то горілки чар­ку…

    - Винеси, до­ню, нам горілоч­ки, та на­бе­ри на тарілку пиріжків! - знов ска­за­ла ма­туш­ка, не­на­че в по­рожній простір че­рез поріг.

    В кімнаті бу­ло ти­хо. Не бу­ло навіть чу­ти ше­лес­ту, тільки здо­ро­вий кіт вий­шов з кімна­ти, пос­то­яв на по­розі й знов ти­хо, мов ака­демічний по­важ­ний про­фе­сор, пішов на­зад.

    Онися не за­ба­ри­лась. Во­на швид­ко з'яви­лась в две­рях, ви­со­ка, тон­ка та рівна, як то­по­ля. На­хи­лив­ши тро­хи го­ло­ву, щоб не черк­ну­тись тім'ям об одвірок, во­на всту­пи­ла в світли­цю з пляш­кою й чар­кою на тарілці. Ба­ла­бу­ха тро­хи не крик­нув, лед­ве вдер­жав го­лос…

    На Онисі бу­ла кар­та­та плах­та, вит­ка­на з вов­ни по­по­ло­вині з шов­ком не­ве­лич­ки­ми квад­ра­ти­ка­ми. Квад­ра­ти­ки бу­ли зат­кані жов­то­га­ря­чим шов­ком з біли­ми, як срібло, тон­ки­ми обідка­ми; вни­зу теліпа­лись чер­воні ки­тич­ки, не­на­че во­лоські горіхи або дзво­нич­ки. Чер­во­на з синіми та зе­ле­ни­ми квітка­ми за­пас­ка бли­ща­ла, не­на­че жевріла. Ви­ши­тий чер­во­ни­ми та синіми взор­ця­ми поділ со­роч­ки спа­дав на чер­воні че­ре­ви­ки. Яс­но-синій шов­ко­вий гор­сет був зат­ка­ний зо­ло­ти­ми квіточ­ка­ми. На чор­но­во­лосій го­лові не­на­че цвів вінок квіток. Стрічки вкри­ва­ли всі плечі до по­яса, не­на­че з го­ло­ви на плечі лив­ся лив­цем дощ з стрічок. На шиї чер­воніло п'ять разків товс­то­го доб­ро­го на­мис­та з зо­ло­ти­ми ду­ка­ча­ми. Ли­це в Онисі бу­ло оригінальне: звер­ху ши­ро­ке, вни­зу узьке. На ши­ро­ко­му й ви­со­ко­му чолі не­на­че бігли дві довгі чорні темні стрілки: то чорніли тонкі довгі бро­ви. Гострі кінці дов­гих брів десь побігли на вип­нуті вис­ки й там не­на­че зни­ка­ли під пу­чеч­ка­ми квіток, котрі висіли за ву­ха­ми. Під бро­ва­ми ніби горіли темні, як угіль, гострі блис­кучі дов­генькі очі. Ли­це кінча­лось тро­хи гост­рим підборіддям. Ма­ленькі тем­но-чер­воні ус­та бу­ли вип­нуті. Ма­то­вий цвіт ли­ця був тро­шеч­ки жов­ту­ва­тий, але йо­го одсвіжав лед­ве примітний, роз­ли­тий по що­ках рум'янець.

    Онися ввійшла й не­на­че з со­бою при­нес­ла ще більше світу в світли­цю, за­ли­ту га­ря­чим літнім сон­цем.


    Балабуха сто­яв і ди­вив­ся. Він за­був навіть поз­до­ров­ка­тись і пок­ло­ни­тись. Они­ся са­ма поз­до­ров­ка­лась і пос­та­ви­ла тарілку на стіл. Стрічки за­мет­ля­лись на пле­чах, не­на­че од вітру. Че­рез стрічки бу­ло вид­но тон­кий, рівний, як стріла, ще ди­тя­чий стан. Ба­ла­бу­ха та­ки опам'ятав­ся, підбіг до Онисі, зігнув­ся й поцілу­вав її в ру­ку. Они­ся засміялась, морг­нув­ши до ма­тері, й по­ду­ма­ла: "їй-бо­гу, кри­виться! От­же ж ніби кри­виться з ме­не!"

    "І ко­ли ж оце моя Они­ся встиг­ла вбра­тись в но­ву плах­ту, в но­ву за­пас­ку ще й начіпля­ти стрічок та квіток на го­ло­ву?" - ду­ма­ла ма­туш­ка, пог­ля­да­ючи ско­са на свою до­ню.

    Онися сіла на ка­напі. Її рівна блис­ку­ча пос­тать бу­ла ніби на­мальова­на на здо­ро­во­му ки­лимі яс­ни­ми блис­ку­чи­ми фар­ба­ми. Ба­ла­бу­ха сів на стільці під вікном і пог­ля­дав на неї несміли­ви­ми очи­ма.

    "Чого це я так зля­кав­ся цієї пан­ни? - ду­мав Ба­ла­бу­ха. - Я ж та­ки ака­деміст, філо­соф, а во­на і в гра­ма­тиці, і в ри­то­риці не бу­ла й не вміє навіть проск­ло­ня­ти "men­sa" 1, а я ж знаю Го­рація та Овідія на­пам'ять, од дош­ки до дош­ки".

    Балабуха підвів гор­до го­ло­ву, за­ки­нув но­гу на но­гу, об­пер­ся ліктем об стіл і при­мос­тив­ся в ака­демічній позі. Онисі та гор­до­ви­та по­за чо­мусь бу­ла нес­по­доб­на. І во­на бу­ла так са­мо гор­да, ро­зум­на й зав­зя­та й не лю­би­ла гор­дих та на­ту­рис­тах лю­дей. Во­на лю­би­ла вер­хо­во­ди­ти, а не ко­ри­тись.

    В хаті на ча­си­ну ста­ло ти­хо. Усі за­мовк­ли, тільки бу­ло чу­ти, як му­хи би­лись об шиб­ки, за­литі га­ря­чим сон­цем.

    - Чого ж оце ми си­ди­мо? Ви­пий­мо по чарці, то, мо­же, й по­ве­селішаємо та роз­го­во­ри­мось, - ска­за­ла ма­туш­ка, на­ли­ва­ючи горілку в чар­ку.

    - І то ро­зум­не сло­во, - обізвав­ся Ба­ла­бу­ха гус­тим ба­сом, з по­ва­гом роз­тя­гу­ючи сло­ва. - "In vi­no ve­ri­tas" 2 - го­во­ри­ли ла­тинці.

    Матушка ви­пи­ла півчар­ки й на­ли­ла Ба­ла­бусі; Ба­ла­бу­ха ви­хи­лив чар­ку до дна й уки­нув у рот од­ра­зу півпи­ро­га.

    - А ти, до­ню, не по­куш­туєш ча­сом оцієї по­га­ної та гіркої? - спи­та­ла ма­ти в доч­ки.

    - Спасибі, ма­мо! Я не п'ю, - ска­за­ла Они­ся швид­ко й го­лос­но, як одріза­ла.

    - Та, бач, за здо­ров'я ша­нов­но­го гос­тя хоч при­губ, - ска­за­ла ма­туш­ка, по­да­ючи дочці чар­ку.

    Онисі бу­ло ніяко­во не ви­пи­ти. Во­на вста­ла, по­мо­чи­ла гу­би в чарці й пос­та­ви­ла чар­ку на тарілку, об­ти­ра­ючи ус­та хус­точ­кою.

    Після чар­ки роз­мо­ва пішла жвавіше, ма­туш­ка роз­ка­зу­ва­ла про гос­по­дарст­во, за уро­жай, за пасіку. Ба­ла­бу­ха вки­дав по­де­ку­ди слівце та все пог­ля­дав на Они­сю. Они­ся все по­вер­та­ла очі на мальова­ний пос­та­вець ко­ло по­ро­га, не­на­че во­на впер­ше йо­го ба­чи­ла.

    Матушка за­го­во­ри­ла про небіжчи­ка вільша­ницько­го свя­ще­ни­ка, про по­хо­рон.

    - А ви бу­ли на по­хо­роні? - спи­тав Ба­ла­бу­ха в Онисі.

    - Ні, я бо­юсь мерців. Я б три ночі не спа­ла після по­хо­ро­ну, - ска­за­ла Они­ся й знов по­ча­ла роз­див­ля­тись на зе­лені одвірки две­рей та на Ав­ра­ама, кот­рий підняв здо­рові пе­ре­ля­кані очі на не­бо, не­на­че й він уг­лядів там яко­гось мер­ця.

    - Який в вас гар­ний са­док, та ще й над во­дою, - ска­зав Ба­ла­бу­ха, обер­та­ючись прос­то до Онисі.

    - Садок гар­ний, але цього ро­ку не вро­ди­ла "хрус­та", - ска­за­ла Они­ся, вки­да­ючи но­во­моднє заг­ра­нич­не сло­во.

    - Може "фрук­ти", - ска­зав Ба­ла­бу­ха, - бо це сло­во ла­тинське чет­вер­тої деклінації, і во­но ро­ду му­жесько­го, тим-то тре­ба ка­за­ти фрукт, а не фрук­та.

    "Ой та й по­га­ний же, та ще й вчить ме­не, - по­ду­ма­ла Они­ся й по­чер­воніла. - Пот­ри­вай же ти, ве­ли­ко­ро­зум­ний ака­демісте! Ось я тобі підсу­ну хрук­ту!"

    Матушка приміти­ла, що тре­тя лю­ди­на зай­ва там, де зійдеться хло­пець з дівчи­ною, вста­ла й про­мо­ви­ла:

    - Піду ж я в пасіку та роз­буд­жу сво­го ста­ро­го: а до­ки він спа­ти­ме!

    Матушка вий­шла. В світлиці ста­ло ти­хо, так що бу­ло чу­ти, як Ба­ла­бу­ха важ­ко ди­хав, підніма­ючи ши­рокі та ви­сокі гру­ди.

    "3відкіль по­чать? Що ска­за­ти? Ой му­зи! О Го­рацію! О Овідію, по­можіть мені прис­ту­пи­ти до цієї чер­во­ної за­пас­ки", - мо­ливсь в думці Ба­ла­бу­ха до давніх богів.

    А бо­ги мов­ча­ли й не по­ма­га­ли. В Ба­ла­бу­хи вис­ту­пив на лобі піт. Він пе­ре­ки­нув пра­ву но­гу на ліву, потім ліву на пра­ву, а сло­ва повтіка­ли з йо­го пам'яті.

    "Ой Афіно-Пал­ла­до; ой бо­жест­вен­на Діано! Ой Ве­не­ро!" - ки­нув­ся знов на Олімп Ба­ла­бу­ха за поміччю, див­ля­чись на Они­сю. Бо­гині кла­сич­но­го світу чо­гось про­ти йо­го волі сно­ви­га­ли у йо­го в го­лові од­на за дру­гою, бігли ряд­ка­ми, га­ня­лись од­на за дру­гою, не­на­че в хре­щи­ка гра­ли, та все гарні, при­надні, од­на кра­ща од дру­гої. А сло­ва все-та­ки не йшли на язик. Ба­ла­бу­ха ви­тяг хус­точ­ку з ки­шені, об­тер га­ря­чо­го ло­ба, схо­вав хус­точ­ку, знов об­пер­ся ру­кою об стіл і пок­лав ліву но­гу на пра­ву.

    "Чи не пок­ли­ка­ти б на поміч Го­рація? А мо­же, Арісто­те­ля?" - ду­мав Ба­ла­бу­ха, пе­ре­би­ра­ючи в умі еллінів та ла­тинців. Але він по­чу­вав, що й Го­рацій ку­дись утік, Арісто­те­ля й ко­нем не до­же­неш. Пе­ред ним тільки вертілись німфи в яко­мусь див­но­му лісі в тем­ну­ватій пе­чері, над ти­хою про­зо­рою во­дою. На німфах бу­ли чер­воні за­пас­ки та кар­таті плах­ти, а зе­ле­на осо­ка та квітки вкри­ва­ли їх го­ло­ви, па­да­ли по пле­чах, як у ру­са­лок.

    - Ви, Онисіє Сте­панівно, мов лісо­ва Діана! - ні з сього ні з то­го ви­хо­пив­ся Ба­ла­бу­ха та й по­чер­вонів і за­мовк.

    Онися лип­ну­ла на йо­го зди­во­ва­ни­ми очи­ма. "Чи він сміється з ме­не, чи го­во­рить вже ду­же по-вче­но­му", - по­ду­ма­ла Они­ся й мов­ча­ла. Ба­ла­бу­ха й сам сха­ме­нувсь і втя­мив, що він ви­явив свою пал­ку мрію, яка бу­ла зовсім не до речі, що тре­ба бу­ло го­во­ри­ти зовсім не та­ким ака­демічним язи­ком.

    - Ви, Онисіє Сте­панівно… я… ви… - знов по­чав Ба­ла­бу­ха, - як по­ба­чив я вас, то мені став світ не­ми­лий!

    - Хіба я та­ка страш­на, що вже й світ вам зав'яза­ла! - од­ру­ба­ла Они­ся сміли­во.

    - Ви жар­туєте? Кра­са страш­на, - це прав­да; але так, як бу­ли страшні для лю­дей давні бо­ги, як страш­ний бог, - по­чав філо­софст­ву­ва­ти Ба­ла­бу­ха. - Ваші чорні бро­ви, не­на­че гострі стріли в Купідо­на, - ко­го вра­зять, той вже навіки ваш.

    - У ко­го ж то бу­ли такі стріли? Ви, ма­буть, го­во­ри­те про своїх вчи­телів? - обізва­лась Они­ся.

    - O sanc­ta simp­li­ci­tas! 3 Яка ти ча­сом бу­ваєш гар­на своєю та­ки прос­то­тою! - про­мо­вив не­на­че сам до се­бе Ба­ла­бу­ха.

    "Чи він оце сміється з ме­не, чи глу­зує, що він вче­ний, а я прос­та", - по­ду­ма­ла Они­ся й по­ча­ла сер­ди­тись.

    - Ви так го­во­ри­те по-письмен­но­му, що я нічо­го не вто­ро­паю, - го­воріть-бо по-людській! - ска­за­ла Они­ся.

    - Чи вже ж пак ви не ро­зумієте, що я вас люб­лю, а ко­ли ви ме­не лю­би­те, то я ла­ден хоч і сьогодні до вас ста­ростів сла­ти, - ска­зав Ба­ла­бу­ха й сам зди­ву­вав­ся, що він ска­зав ці сло­ва так ду­же прос­то й яс­но, й ні криш­ки не по вче­но­му.

    - Так би ви й ска­за­ли, то я б зна­ла, про що п'ється, - ска­за­ла Они­ся й засміялась, ні трішеч­ки не за­со­ро­мив­шись; во­на чу­ла такі речі, мо­же, де­ся­тий раз.

    Балабуха осміхнув­ся. В йо­го рот роз­тяг­ся, а по обид­ва бо­ки ро­та з'яви­лись по два пруж­ки, не­на­че по дві іжиці. В ака­демії сту­ден­ти че­рез ці пруж­ки жар­ту­ва­ли з Ба­ла­бу­хи й го­во­ри­ли, що як він засміється, то в йо­го по один бік ро­та набіга­ють су­пи­ни, а по дру­гий - ге­рундії. Онисі зда­ло­ся, що Ба­ла­бу­ха ди­виться на неї згор­да й сміється з неї.

    "Потривай же ти, ака­демісте! Я ж тобі нак­ла­ду в віз та­ки прав­ди­вих гар­бузів", - по­ду­ма­ла Они­ся, і в неї з'яви­лась і справді дум­ка по­жар­ту­ва­ти з ака­демістом, нак­лас­ти йо­му в віз тої "хрус­ти". Они­ся са­ма до се­бе за­ре­го­та­лась од своєї нес­подіва­ної дум­ки.

    - Чого ви смієтесь? Чи ви такі ве­селі та щас­ливі? - пи­тав Ба­ла­бу­ха, й собі осміха­ючись.

    Рипнули двері з сіней. В ха­ту ввійшла ма­туш­ка. Во­на вгляділа, що мо­лоді лю­ди обоє сміються, й по­ду­ма­ла, що вже все скінчи­лось до ла­ду, як слід.

    - Оце я бу­ди­ла, бу­ди­ла сво­го ста­ро­го, та й не до­бу­ди­лась, - ве­се­ло про­мо­ви­ла ма­туш­ка, - ко­ли ва­ша лас­ка, ви­пий­мо по чарці та ходім до пасіки в са­док, - мо­же, гур­том роз­бу­ди­мо ста­ро­го.

    Матушка на­ли­ла по чарці, ви­пи­ла са­ма й по­час­ту­ва­ла Ба­ла­бу­ху. Ба­ла­бу­ха стук­нув чар­ку до дна і в смак з'їв пи­ро­га, не­на­че після ду­же важ­кої, але доб­ре скінче­ної праці.

    - Може, вип'ємо ще по другій? - спи­та­ла ма­туш­ка.

    - Ні, спа­сибі вам, панімат­ко, - ве­се­ло ска­зав Ба­ла­бу­ха, - est mo­dus in re­bus 4, як ка­зав Го­рацій, - є міра для всього.


    - Ви все по-вче­но­му го­во­ри­те, а ми лю­ди прості й прос­то горілоч­ку п'ємо, - ска­за­ла ма­туш­ка.

    Матушка взя­ла пляш­ку й тарілку з пи­ро­га­ми й по­ве­ла Ба­ла­бу­ху в са­док. Они­ся вис­ко­чи­ла в кімна­ту, за­чи­ни­ла за со­бою двері й пе­рек­ри­ви­ла Ба­ла­бу­ху пе­ред две­ри­ма, ви­вер­нув­ши з усієї си­ли спідню гу­бу.

    Зараз за до­мом ріс ста­рий розкішний сад. Старі яб­луні, груші та че­решні гус­то вкри­ва­ли те­ра­су, як ста­рий ліс. Під гус­ти­ми гілка­ми по чистій, як ок­са­мит, траві бу­ла про­топ­та­на стеж­ка до пасіки. Од те­ра­си го­ра кру­то спус­ка­лась до са­мої Росі, а по горі, не­на­че ви­пад­ком при­чеп­лені, стриміли старі груші та яб­луні. З го­ри бу­ло вид­но до са­мо­го ни­зу старі стов­бу­ри де­ре­ва, котрі ніби підпи­ра­ли гу­ща­ви­ну гілля та лис­ту, не­на­че зе­ле­ну сте­лю. В од­но­му місці на краю те­ра­си роз­рос­лись густі сли­ви, як мо­ло­дий ліс. В кінці сад­ка гус­тий виш­ник не­на­че вхо­пив­ся за кру­тий бік го­ри й по­вис над кру­чею, як гус­те зе­ле­не ру­но. Сон­це по­вер­ну­ло на захід і ки­ну­ло світ збо­ку. Га­ря­че проміння вда­ри­ло в бік го­ри, роз­си­па­ло зо­ло­то по зе­ле­но­му ко­со­горі, про­ни­за­ло сад наскрізь зо­ло­ти­ми нит­ка­ми, про­ни­за­ло кож­ну гілку, кож­ний лис­ток, об­ли­ло світом старі стов­бу­ри, ляг­ло на зе­леній крутій горі дов­ги­ми зо­ло­ти­ми пас­ма­ми. Уся го­ра, ввесь са­док світив­ся й бли­щав наскрізь з вер­ху до ни­зу. Очі то­ну­ли в зе­ле­но-зо­лотій гли­бині й спи­ня­лись на гус­тих зе­ле­них вер­бах над во­дою, на блис­кучій тихій воді. А за Рос­сю, на по­долі, ніби спо­чи­вав гус­тий ду­бо­вий ліс, як тем­но-зе­ле­ний ок­са­ми­то­вий ки­лим, в кот­ро­го тем­но-зе­лені вер­хи бу­ли об­литі сон­цем.

    - Який у вас, панімат­ко, рай! - крик­нув Ба­ла­бу­ха, заг­ля­нув­ши з те­ра­си на­низ в зе­ле­но-зо­ло­ту бе­зод­ню. - Мені здається, що Адам по­за­ви­ду­вав би, як­би по­ба­чив ваш са­док.

    Балабуха ог­ля­нув­ся. Він ду­мав по­ди­ви­тись на Они­сю се­ред то­го раю, але Онисі не бу­ло. Ба­ла­бу­ха зітхнув і ти­хою хо­дою пішов за ма­туш­кою, зак­лав­ши ру­ки за спи­ну.

    Пасіка бу­ла на краю сад­ка, в ма­ленькій за­па­дині, в зе­ле­но­му виш­ни­ку. 3а зе­ле­ни­ми виш­ня­ми за­жовтіла низька ого­ро­жа, обп­ле­те­на ку­ли­ка­ми. За ого­ро­жею бу­ло вид­но вер­хи уликів, прик­ри­тих мис­ка­ми-яндо­ла­ми, не­на­че жов­ти­ми ши­ро­ки­ми ка­пе­лю­ха­ми.

    Матушка од­чи­ни­ла ма­ленькі дверці. За двер­ця­ми на гряд­ках жовтіли здо­рові го­ло­ви пов­няків-гвоз­диків, чорніли чор­ноб­ривці, сла­лись по траві гірлян­ди нас­турців. Один со­няш­ник роз­ки­нув розкішний лист над ого­ро­жею й схи­лив важ­ку жов­ту го­ло­ву че­рез тин. Бджо­ли сно­ви­га­ли роєм над пасікою, не­на­че краплі бриз­ка­ли вздовж і впо­пе­рек. За­пах­ло ме­дом, во­щи­на­ми та гвоз­ди­ка­ми.

    Балабуха ввійшов у пасіку. Од­на бджо­ла вда­ри­лась в йо­го ли­це, не­на­че хто її ки­нув з усієї си­ли. Отець Сте­пан спав у кат­разі, при­чи­нив­ши двері. Ма­туш­ка од­чи­ни­ла двері й ввійшла в кат­ра­гу. За нею ввійшов Ба­ла­бу­ха.

    - А вста­вай, па­нот­че, - бог гос­тя приніс,- крик­ну­ла во­на.

    Отець Сте­пан обізвав­ся крізь сон, схо­пив­ся, сів на пос­телі й ди­вив­ся сон­ни­ми очи­ма на Ба­ла­бу­ху.

    - Що? Га? Де? - пи­тав він пе­ре­ля­ка­ним го­ло­сом.

    - Ось! Ось! - ска­за­ла ма­туш­ка, ти­ка­ючи йо­му пляш­ку з горілкою в ру­ки.

    - Невже! - крик­нув як опе­че­ний отець Сте­пан і схо­пив­ся з ліжка, витріщив­ши очі на Ба­ла­бу­ху.

    Балабуха сто­яв і дос­та­вав го­ло­вою під са­му покрівлю кат­ра­ги. От­цеві Сте­па­нові спро­сон­ня зда­лось, що пе­ред ним стоїть архієрей.

    Батюшка опам'ятав­ся, про­тер очі, при­ди­вив­ся до Ба­ла­бу­хи і впізнав йо­го.

    - Чи це ака­деміст приїхав до нас? - крик­нув він хрип­ким зас­па­ним го­ло­сом і ки­нув­ся обніма­ти та цілу­ва­ти Ба­ла­бу­ху, що бу­ло для йо­го тро­хи нез­руч­но. Отець Сте­пан був не­ве­ли­кий на зріст, при­сад­ку­ва­тий, товс­тенький та куд­ла­тий: во­лос­ся на го­лові, на ко­роткій бо­роді стир­ча­ло, не­на­че роз­пат­ла­не вітром, а густі бро­ви по­одс­та­ва­ли на кінчи­ках і стриміли, не­на­че зак­ру­чені ву­са. Він підняв ру­ку вго­ру, лед­ве дос­тав Ба­ла­бу­шині плечі, підняв­ся навш­пиньки й тричі поцілу­вав­ся з Ба­ла­бу­хою.

    - Рах vоbіs, se­re­nis­si­me pa­ter! 5 Мир до­му цьому й жи­ву­щим в йо­му! - ска­зав Ба­ла­бу­ха, об­няв­ши ру­ка­ми от­ця Сте­па­на й підніма­ючи йо­го.

    - А чом ти, ста­ра, оце ме­не не збу­ди­ла! - про­мо­вив отець Сте­пан до ма­туш­ки.

    - Хіба ж я не бу­ди­ла? Штов­ха­ла те­бе та тор­са­ла, а ти тільки но­га­ми дри­гав та ма­хав ру­ка­ми. Мій па­но­тець, Мар­ку Пав­ло­ви­чу, має по­га­ний зви­чай: б'ється спро­сон­ня, хоч та­кий з се­бе не­по­каз­ний. Ось те­леп­нув ме­не спро­сон­ня по руці так, що аж ру­ка го­рить і си­няк вис­ту­пив.

    - Сідайте ж, ака­демісте, в моїй гос­поді, - ска­зав отець Сте­пан, при­со­ву­ючи до сто­ла ос­ло­на, - сідай­те, та вип'ємо по чарці: мо­же, я сон про­же­ну.

    Отець Сте­пан позіхнув, хрес­тя­чи ши­ро­ко­го ро­та.

    - Ой за­ту­ляй-бо ро­та, бо ще бджо­ли вле­тять: по­ду­ма­ють, що улик, - ска­за­ла ма­туш­ка.

    - Оце ж та­ки, улик! Мо­же, по­ду­ма­ють, що вічко, - ска­зав ба­тюш­ка.

    - Еге! Доб­ре вічко. Як вий­де рій, то ще, бо­ро­ни 6оже, ввесь вле­тить тобі в рот: не тре­ба бу­де й зби­ра­ти, - бо ти ро­том збе­реш йо­го, - ска­за­ла ма­туш­ка, сміючись.

    Отець Сте­пан на­лив чар­ку, поз­до­ров­кав­ся й ви­пив до Ба­ла­бу­хи, а потім по­дав чар­ку Ба­ла­бусі.

    - Ми вже з панімат­кою ви­пи­ли по чарці, ска­за­ти прав­ду. Не знаю, чи пи­ти, чи не пи­ти, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    - Та пий­те! Тільки не­добрі лю­ди не п'ють, - ска­зав ба­тюш­ка.

    Балабуха ви­пив і за­ку­сив пи­ро­гом. За пер­шою чар­кою пішла дру­га, за дру­гою тре­тя. Швид­кий, про­вор­ний, го­во­рю­чий па­но­тець роз­го­во­рив­ся, ви­пи­ва­ючи чар­ку за чар­кою; а Ба­ла­бу­ха все пог­ля­дав че­рез пасіку в зе­ле­ний са­док, чи не з'явиться там на стежці Они­ся. Онисі не бу­ло вид­ко в сад­ку.

    - От ви вчи­тесь там в ака­демії все по-ла­тинсько­му, все пи­ше­те вірші, а чи вчать пак вас там співа­ти на гла­си: на "Гос­по­ди воз­вах", і на "Бог гос­подь", і "Яви­ся нам"? - спи­тав отець Сте­пан.

    - А чом же? Вчать, - ска­зав Ба­ла­бу­ха згор­да.

    - А чи вмієте ви співа­ти "Гос­по­ди воз­вах", глас третій, а заспівай­те? - нес­подіва­но спи­тав ба­тюш­ка.

    - Та годі, годі, ста­рий. От і ви­га­дує ні се ні те. Де вже щоб в ака­демії цього не вчи­ли, - ска­за­ла ма­туш­ка, пос­теріга­ючи, що ста­рий хо­че ек­за­ме­ну­ва­ти зя­тя.

    - Цц! - цмок­нув ба­тюш­ка. - От і не вмієте, хоч і вчи­лись в ака­демії: ану­те на "Бог гос­подь", глас восьмий?

    Балабуха засміявся, од­на­че за­тяг на глас восьмий. Він знав, що старі ба­тюш­ки люб­лять ек­за­ме­ну­ва­ти па­ничів, а при то­му й поч­ва­ни­тись своїм хис­том.

    - Так, та не зовсім, - ска­зав отець Сте­пан.- В нас на се­лах ось як співа­ють! - ска­зав ба­тюш­ка і за­рипів низьким ба­сом на ввесь са­док: "Бог гос­подь" на глас восьмий.

    - Ануте, заспівай­те на чет­вер­тий глас, - знов ска­зав ба­тюш­ка, на­ли­ва­ючи чар­ку.

    Балабуха за­тяг на чет­вер­тий глас. Отець Сте­пан підтя­гу­вав, щоб по­ка­за­ти си­лу своєї гор­тані. В пасіці підняв­ся та­кий ду­ет, що заг­лу­шив гудіння бджіл.

    - Добру гор­тань маєте! От за це люб­лю! І горілку доб­ре п'єте! І за це люб­лю! - ска­зав отець Сте­пан, цілу­ючи в гу­би Ба­ла­бу­ху. - Ко­ли б ви зна­ли, Мар­ку Пав­ло­ви­чу, як я оче­пу­рив та опо­ря­див свою церк­ву! Які я об­ра­зи пос­та­вив в церкві! Та ви і в Києві та­ких не знай­де­те! От ходім, го­луб­чи­ку, я вам по­ка­жу!

    Отець Сте­пан схо­пив­ся жва­во з місця, вхо­пив за ру­ку Ба­ла­бу­ху й по­тяг з кат­ра­ги. Ма­туш­ка пішла слідком за ни­ми. В пасіці кру­гом їх сно­ви­га­ли бджо­ли, на­би­лись в бо­ро­ду ба­тюшці. Од­на бджо­ла вда­ри­лась в йо­го що­ку і впус­ти­ла жа­ло; він навіть не скри­вив­ся й тільки ски­нув її пальця­ми та все не ви­пус­кав ру­ки сту­ден­та, не­на­че бо­яв­ся, щоб він не втік. Сте­жеч­ка йшла до хвіртки в цвин­тар. Отець Сте­пан по­тяг Ба­ла­бу­ху в хвірточ­ку й привів до церк­ви. Церк­ва бу­ла од­чи­не­на. Сто­рож замітав і при­би­рав у церкві.

    Ступивши на поріг церк­ви, отець Сте­пан ви­пус­тив ру­ку Ба­ла­бу­хи й пе­рех­рес­тив­ся. Слідком за ним пішов Ба­ла­бу­ха з ма­туш­кою.


    Церква бу­ла не­ве­ли­ка, ду­бо­ва, з не­ши­ро­ки­ми ба­ня­ми, з вузьки­ми вікна­ми. Вікна бу­ли ви­со­ко од землі. Се­ред яс­но­го дня в церкві бу­ло тем­ну­ва­то, тілько га­ря­чий промінь прор­вав­ся в вікон­це, прос­тяг­ся че­рез усю церк­ву, як зо­ло­те по­лот­ни­ще, і впав на іко­нос­тас, на ста­ринні різані квітка­ми та ви­ног­ра­дом ра­ми, по­зо­ло­чені й по­мальовані зо­ло­тис­то-зе­ле­ним та чер­во­ним кольором. Уся церк­ва бу­ла обс­тав­ле­на об­ра­за­ми, як і світли­ця в от­ця Сте­па­на; навіть в ба­нях між вікна­ми висіли об­ра­зи. Отець Сте­пан хо­див од об­ра­за до об­ра­за й по­ка­зу­вав пальцем. В ба­бинці висів здо­ро­вий об­раз страш­но­го су­ду, на ко­то­ро­му вни­зу на­мальова­но бу­ло чер­во­не пек­ло. В пеклі світи­лись ви­щи­рені здо­рові зу­би якоїсь страш­ної кінської го­ло­ви, а між зу­ба­ми сидів на прес­толі са­та­на, з ро­га­ми, з біли­ми зу­ба­ми. В йо­го на ру­ках сидів Юда, не­на­че ма­ленька ди­ти­на. Го­ло­ва не­на­че хотіла про­ковт­ну­ти са­та­ну з прес­то­лом та з Юдою, але вда­ви­лась, і са­та­на заст­ряг у самій пельці, за­че­пив­ся за гор­лян­ку ви­со­ким тро­ном і не міг прой­ти далі. До го­ло­ви йшли ряд­ка­ми голі грішни­ки: ткачі з клуб­ка­ми в ру­ках, кравці з но­жи­ця­ми, мірош­ни­ки з камінням на мо­туз­ках, пе­ре­ки­ну­тих че­рез плечі, роз­пат­лані голі відьми, пи­сарі з пе­ра­ми й здо­ро­ви­ми ка­ла­ма­ря­ми в ру­ках; за ни­ми ку­па жидів з пей­са­ми, а по­зад усіх по­га­ня­ли грішників на­гай­ка­ми ро­гаті та хвос­таті чор­ти.

    - Дивіться! - ска­зав отець Сте­пан. - Це я ви­ду­мав, а ма­ляр на­ма­лю­вав.

    - Ой гос­по­ди, гос­по­ди! - ска­за­ла ма­туш­ка, важ­ко зітха­ючи.

    - Ось ідіть ли­шень сю­ди! - ска­зав отець Сте­пан, вхо­пив­ши Ба­ла­бу­ху за ру­ку. - Ось я вам по­ка­жу об­раз. У вас у Києві та­ко­го не­ма.

    Отець Сте­пан привів Ба­ла­бу­ху в пра­вий притвір. На стіні висів ве­ли­кий об­раз Пок­ро­ви. Отець Сте­пан став і згор­нув ру­ки пе­ред об­ра­зом. Се­ред об­ра­за був на­мальова­ний ам­вон, не­на­че дві пе­ре­ки­нуті ско­во­ро­ди, нак­ла­дені од­на на дру­гу. На ам­воні сто­яв мо­ло­денький ди­якон з роз­пу­ще­ни­ми кісьми, як ма­ленька пан­на в ши­ро­ко­му кри­ноліні. Він був на зріст як­раз попід ру­ки всім пос­та­тям. На самій го­лові в ди­яко­на, в хма­рах, сто­яла бо­го­ро­ди­ця, вдвоє більша од йо­го, з омо­фо­ром в двох ру­ках. Кінець омо­фо­ра стримів, не­на­че виріза­ний з бля­хи. По один бік ди­яко­на сто­яв Анд­рей юро­ди­вий, спус­тив­ши з од­но­го пле­ча чер­во­ну хла­ми­ду. Голі гру­ди бу­ли повні, а круг­лий живіт з пу­пом стримів ос­то­ронь од йо­го на­пе­ред, не­на­че білий гар­буз, при­би­тий до Анд­рея кілком. Анд­рей підняв уго­ру ку­лак, з кот­ро­го стримів здо­ро­вий па­лець, не­на­че при­ти­ка; змор­щив­ши густі чорні бро­ви, він грізно ди­вив­ся на си­во­го діда й не­на­че го­во­рив: "Ей, сте­ре­жись, ста­рий, бо як те­леп­ну, то й зу­би виз­би­раєш!" Дід сто­яв бо­ком до Анд­рея й не­на­че про­сив­ся: "І ба­теч­ку, й го­луб­чи­ку, не бий ме­не, бо я не вин­ний!" По дру­гий бік ди­яко­на сто­яв цар в зуб­частій ко­роні; він обер­нув­ся до архієрея набік го­ло­вою й гор­до на йо­го пог­ля­дав ско­са, зак­лав­ши на­зад ру­ки. Архієрей не вва­жає на ца­ря, стоїть рівно, як свя­тий, з та­ким хрес­том в ру­ках, не­на­че він ви­тяг йо­го на кла­до­вищі з мо­гил­ки. На архієреєві бу­ла оде­жа, не­на­че виріза­на з бля­хи, а спе­ре­ду висів омо­фор, як дош­ка. За архієреєм виг­ля­да­ли ченці з чор­ни­ми бро­ва­ми, з біли­ми бо­ро­да­ми, не­на­че во­ни попідв'язу­ва­ли бо­ро­ди біли­ми хус­точ­ка­ми, а там далі виг­ля­да­ли якісь фізіономії, не то дівки з роз­пу­ще­ни­ми кісьми, не то па­руб­ки. Один не­на­че по­зак­ла­дав за що­ки кис­лиці, в дру­го­го не­на­че бе­ши­ха роз­нес­ла од­ну що­ку, в третього не­на­че сів чи­ряк під бо­ро­дою, а очі бу­ли такі завбільшки, як йо­го ку­ла­ки. Вни­зу на рамі бу­ло підпи­са­но ве­ли­ки­ми слов'янськи­ми бук­ва­ми: "Сей об­раз со­ору­ди­ли ра­би божі чайківські ба­би. Ро­ку бо­жо­го 1817".

    - А що, Мар­ку Пав­ло­ви­чу, гар­ний об­раз? - спи­тав отець Сте­пан.

    - Хто йо­го зна… Ди­якон ду­же ма­лий, не­на­че дівчи­на, а Анд­рей чо­гось не­на­че ду­же лю­тий, не­на­че хо­че би­тись, - ска­зав несміли­во Ба­ла­бу­ха. От ви­га­да­ли! Тим вче­ним скрізь не­до­го­да! Такі об­ра­зи хіба в Лаврі знай­де­те, - ска­зав гор­до отець Сте­пан. - От по­дивіться ж ще на цей об­раз!

    На об­разі Ілія тікав на не­бо на страш­них бас­ких ко­нях з ог­няс­ти­ми чер­во­ни­ми гри­ва­ми. Іскри си­па­лись з ро­та в ко­ней, а з ніздер та з вух летів клуб­ка­ми дим. Чер­во­на оде­жа па­да­ла на зем­лю прос­то на Єли­сея, кот­рий пе­ре­ки­нув­ся на спи­ну, зад­рав­ши до­го­ри ру­ки й но­ги.

    - Щось тут ба­га­то вже вог­ню, не­на­че в каз­ках роз­ка­зу­ють про якихсь ко­ней, що ди­шуть вог­нем, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    - Ет, Мар­ку Пав­ло­ви­чу! Я ду­мав, ви нас пох­ва­ли­те, а ви ні се ні те го­во­ри­те, - ска­зав отець Сте­пан з до­са­дою, мах­нув­ши ру­кою, й побіг хутчій з церк­ви. За ним вий­шла ма­туш­ка й Ба­ла­бу­ха.

    - Хотів вам по­ка­за­ти "Не­опа­ли­му ку­пи­ну" в ол­тарі, та вже не по­ка­жу. Ви нас осмієте, - ска­зав отець Сте­пан, пря­му­ючи че­рез цвин­тар в са­док.

    Тим ча­сом як ста­рий Про­ко­по­вич по­ка­зу­вав Ба­ла­бусі об­ра­зи, Они­ся вструг­ну­ла й справді Ба­ла­бусі шту­ку. Во­на по­са­ди­ла по­го­ни­ча в пе­карні по­луд­ну­ва­ти й пос­ла­ла дівчат на го­род вир­ва­ти два гар­бу­зи. Дівча­та, ладні на такі шту­ки, побігли на го­род і при­нес­ли два здо­рові гар­бу­зи, ще й кілька ма­леньких.

    - Підіть, дівча­та, та вкиньте цьому па­ни­чеві в віз оці гар­бу­зи, та доб­ре за­мостіть в сіно, в за­док, на самісіньке дно, - ска­за­ла Они­ся.

    - Ми, Они­сю, вки­не­мо в віз од­но­го гар­бу­за па­ни­чеві, а дру­го­го для по­го­ни­ча по­че­пи­мо під во­зом, під пе­ред­ком, - ска­за­ли най­мич­ки.

    - Про ме­не, й по­чепіть, та тільки доб­ре прив'яжіть, щоб до­до­му до­вез­ли, - ска­за­ла Они­ся, сміючись.

    Дівчата дос­та­ли мо­туз­ка, опе­ре­за­ли кру­гом біло­го гар­бу­за й по­нес­ли до во­за. Од­на най­мич­ка по­мос­ти­ла гар­бу­за в зад­ку, на са­мо­му дні під сіном, ще й ма­леньких гар­бузів на­ки­да­ла, а дру­га полізла під віз і при­че­пи­ла гар­бу­за до підтоків. З ре­го­том во­ни побігли до ха­ти, на­ги­на­ючись попід ти­ном, ще й при­нес­ли два ма­леньких гар­бузці, як двоє яб­лу­чок. Они­ся побігла в сіни й пок­ла­ла ті гар­бузці в ки­ше­ню Ба­ла­бу­ши­ної хла­ми­ди.

    Після та­кої шту­ки Они­ся нак­ри­ла в світлиці стіл і пос­та­ви­ла по­лу­день. Сінешні двері од задвірку рип­ну­ли. В сіни ввійшли Про­ко­по­вичі з гос­тем. Про­ти їх з світлиці вий­шла в сіни Они­ся, чер­во­на, як маківка, з ве­се­ли­ми, блис­ку­чи­ми, насмішку­ва­ти­ми очи­ма.

    - А я, ма­мо, вже по­лу­день зго­ту­ва­ла, - ска­за­ла Они­ся до ма­тері.

    - Добре зро­би­ла, моя до­ню! Бо вже час по­луд­на­ти, - ска­за­ла Про­ко­по­вич­ка.

    - О, з вас доб­ра гос­по­ди­ня бу­де, - ска­зав по­важ­ним то­ном Ба­ла­бу­ха, пог­ля­да­ючи на Они­сю як на свою бу­ду­щу гос­по­ди­ню. - Ма­буть, ви че­рез те гос­по­да­рю­ван­ня й не вий­шли до нас у пасіку.

    - Коли бджіл бо­юсь, - ска­за­ла Они­ся, лед­ве здер­жу­ючи сміх.

    - Вас і бджо­ли не по­ку­са­ли б: по­ду­ма­ли б, що ви квітка, - ска­зав комплімент Ба­ла­бу­ха.

    Увійшли в світли­цю й сіли за по­лу­день. Знов пішла кру­гом чар­ка. Пе­че­на кур­ка й пи­ро­ги по­ще­за­ли з тарілок. Після по­луд­ня Они­ся ви­нес­ла на тарілці пляш­ку на­лив­ки. Про­ко­по­вичі час­ту­ва­ли гос­тя ду­же привітно, як сво­го зя­тя, й про­си­ли частіше навіду­ва­тись до їх. Ма­туш­ка роз­ве­ла роз­мо­ву про своє гос­по­дарст­во, пе­релічи­ла во­ли, ко­ро­ви, вівці, навіть свині, пе­релічи­ла ули­ки в пасіці й навіть на­тяк­ну­ла на сот­ню кар­бо­ванців, за­хо­ва­ну в спря­ту - в скрині. Ба­ла­бу­ха слу­хав, розп­рав­ля­ючи ви­сокі коміри, й ско­са во­див очи­ма за тон­ким ста­ном Онисі, кот­ра біга­ла то з кімна­ти в світли­цю, то з світлиці в кімна­ту.

    Перед ве­чо­ром Ба­ла­бу­ха по­чав про­ща­тись. Про­ко­по­вичі вип­ро­ва­ди­ли йо­го в га­нок. Ма­туш­ка ви­нес­ла на га­нок на тарілці пляш­ку з на­лив­кою. Ще ви­пи­ли по чарці на ган­ку, й Ба­ла­бу­ха розп­ро­щав­ся. Візок за­гой­дав­ся й за­лу­шав під но­га­ми ака­деміста. Ко­ни­ки ру­ши­ли з дво­ру. Ба­ла­бу­ха з-за дво­ру ще раз зняв кар­ту­за й ни­зенько пок­ло­нив­ся прос­то до Онисі. Они­ся зак­ри­ла гу­би ру­ка­вом і на­си­лу здер­жа­ла сміх, а най­мич­ки виг­ля­да­ли в вікна з пе­карні й ре­го­та­лись так, що на їх очах по­вис­ту­па­ли сльози.

    Надворі бу­ло ти­хо. Жа­ра спа­да­ла. Од садків, од верб ляг­ли тіні й на­че повіва­ли на шлях хо­лод­ком. Ба­ла­бу­ха їхав ули­ця­ми, попід ви­со­ким гіллям садків, котрі виг­ля­да­ли з-за тинів.

    "Музо моя, бо­ги­не моя! - ду­мав Ба­ла­бу­ха, при­га­ду­ючи собі Они­сю. - Яка ж ти гар­на! Які по­етичні ду­ми ти навіваєш на ме­не!"

    Балабуха по­чу­тив, ідо під ним ле­жить щось твер­де й та­ки доб­ре му­ляє.

    - Але як же оце ти по­га­но ви­мос­тив! Я чо­гось усе з'їжджаю на один бік, - ска­зав Ба­ла­бу­ха до по­го­ни­ча, пе­ре­со­ву­ючись з ями на дру­гий бік.

    "Діана, щи­ра Діана! Ви­со­ка, рівна, стан то­ненький, ніжки ма­ленькі, пальці кла­сичні, тонкі, довгі. Ой му­ляє ж, бий йо­го си­ла бо­жа!" - І Ба­ла­бу­ха знов підсу­нув­ся ви­ще й по­чав вгнізджу­ва­тись, як квоч­ка в гнізді.

    - А що, па­ни­чу, мені здається, що ми тут не оже­ни­мось, - ска­зав по­ну­ро по­го­нич.


    - Чому ж так? Пев­но, ти не оже­ниш­ся, але я оже­нюсь.

    Ба й ви не оже­ни­тесь! - ска­зав сум­но по­го­нич. Та чо­му ж так? - ска­зав Ба­ла­бу­ха, осміхнув­шись.

    - Бо ме­не чорт зна як на­го­ду­ва­ли, - і чар­ки горілки не да­ли. Я зовсім го­лод­ний.

    - Ну, це ще не­ве­ли­ка біда. За­те ме­не на­го­ду­ва­ли й на­поїли, аж у го­лові гу­де.

    Край се­ла сто­яла корч­ма. Візок ко­тив­ся до корч­ми.

    - Паничу, купіть осе­лед­ця та чар­ку горілки, бо, їй-бо­гу, їсти хо­чу! - ска­зав по­го­нич.

    - Добре! Спи­няй коні! Я й сам ла­ден ви­пи­ти чар­ку,- ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    Погонич спи­нив коні. Ба­ла­бу­ха гук­нув на жидівку і звелів їй ви­нес­ти осе­лед­ця, па­ля­ни­цю та горілки.

    Тим ча­сом свині збіглись до во­за й чо­гось усе лізли під віз. По­го­нич ма­хав та стьобав по їх спи­нах ба­то­гом, а во­ни упер­то та­ки лізли під ко­ле­са.

    - Якого це дідька во­ни лізуть під віз? - крик­нув Ба­ла­бу­ха.

    Погонич по­по­луд­ну­вав. Ви­пи­ли по чарці й поїха­ли. Всі свині ки­ну­лись бігти за во­зом, як со­ба­ки.

    - Що це за на­пасть! Свині біжать за во­зом, - ска­зав Ба­ла­бу­ха, про­ти­ра­ючи очі.

    Балабуха зга­дав, як він в ака­демії з сту­ден­та­ми пив три дні й три ночі й до то­го до­пив­ся, що за ним уве­чері по Братсько­му мо­нас­тирі ніби все біга­ли свині й ха­па­ли йо­го за по­ли. Зга­дав­ши ті стра­хи, Ба­ла­бу­ха тро­хи стри­во­жив­ся.

    - Чи то свині, чи со­ба­ки біжать за во­зом? - спи­тав він у по­го­ни­ча.

    - Авжеж свині, а що ж більше, як не свині, - ска­зав по­го­нич, обер­та­ючи го­ло­ву.

    - Що во­но там в не­чис­то­го му­ляє? Чи не вкрав ти ча­сом чо­го та схо­вав під ме­не? А стань!

    Погонич спи­нив коні. Ба­ла­бу­ха підвівся, по­чав розгріба­ти сіно й вглядів щось круг­ле та здо­ро­ве.

    - А бач, ук­рав, та не вмів схо­ва­ти, - ска­зав докірли­во Ба­ла­бу­ха.

    - Хто? Я? - крик­нув по­го­нич і ско­чив з ко­зел. - Та не­хай ме­не свя­тий хрест поб'є, ко­ли я що вкрав.

    Погонич прибіг до во­за, за­су­нув ру­ки в сіно й ви­тяг гар­бу­за. І па­нич, і по­го­нич по­роз­зяв­ля­ли ро­ти і тільки ди­ви­лись на те ди­во.

    - От вам і гос­ти­нець! Я ж ка­зав, що нам більше не їзди­ти до цієї пан­ни, - крик­нув по­го­нич і хрьопнув гар­бу­зом об зем­лю, аж з йо­го киш­ки вис­ко­чи­ли.

    Свині ки­ну­лись до гар­бу­за, а лю­ди ко­ло шин­ку за­ре­го­та­лись.

    - Сідай швид­ше та по­га­няй! - крик­нув Ба­ла­бу­ха на по­го­ни­ча.

    - Постривайте, ще виз­би­раю ма­ленькі гар­бузці, щоб до­до­му не вез­ти.

    Погонич ви­би­рав з сіна гар­бузці й ви­ки­дав на шлях. В Ба­ла­бу­хи ду­ша не­на­че вмер­ла. Він зблід, потім по­чер­вонів, потім знов зблід. По­го­нич сів і пог­нав коні.

    "Ой ви, Єви! Ой ви, спо­ку­си­тельки! Це не Діана, - це фурія, ас­пид, ва­силіск! Чом же ти мені прос­то не ска­за­ла, що не підеш за ме­не?" - Гор­дий сту­дент оби­див­ся на смерть. Уся лю­бов йо­го зник­ла, не­на­че по­го­нич ви­ки­нув її з гар­бу­за­ми на шлях.

    - От тобі на! Поїли свині на­шу ко­ля­ду! - про­мо­вив сам до се­бе по­го­нич. - А я ду­маю, чо­го то най­мич­ки ре­го­чуться, аж на ко­мин спи­на­ються, та все на ме­не ско­са пог­ля­да­ють. Та й прок­ляті ж тут в Чай­ках дівча­та.

    - Що прок­ляті, то прав­да! - обізвав­ся Ба­ла­бу­ха.

    Вже сон­це за­хо­ди­ло, як Ба­ла­бу­ха доїжджав до­до­му, до се­ла Хильок. Те сільце не­на­че хто вки­нув в гли­бо­кий яр. Кру­гом яру стриміли круті го­ри й тільки розс­ту­пи­лись трош­ки в од­но­му місці, де бли­щав ста­во­чок. На дні тієї щіли­ни був мо­чар, рос­ла осо­ка та оче­рет, так що ніяк не мож­на бу­ло ту­дою прок­лас­ти шлях. В Хильки тре­ба бу­ло спус­ка­тись з не­ви­со­кої, але ду­же кру­тої го­ри.

    Тільки що віз по­чав спус­ка­тись, з-під во­за обірвав­ся гар­буз і по­ко­тив­ся ря­дом з во­зом з го­ри, не­на­че нав­ви­пе­ред­ки.

    - Паничу! Знов гар­буз га­няється за на­ми! - крик­нув зди­во­ва­ний па­ру­бок, ти­ка­ючи на гар­буз пу­жал­ном.

    Балабуха гля­нув і не пой­няв би віри своїм очам, як­би на гар­бу­за не по­ка­зу­вав по­го­нич. Коні вбігли прос­то в ца­ри­ну в од­чи­нені во­ро­та, а гар­буз за во­зом по­ко­тив­ся й собі че­рез во­ро­та.

    - Паничу, за­гу­би­ли гар­бу­за! - крик­нув не­помірко­ва­ний ца­рин­ник і побіг ло­ви­ти гар­бу­за, щоб до­го­ди­ти своєму па­ни­чеві.

    - О єхид­на, о ме­ге­ра! О по­родіння са­та­ни! Це не Ве­не­ра, - це сам са­та­на в плахті! По­бий те­бе гро­мо­ки­дач з Олімпу стріла­ми, з твоїми чор­ни­ми бро­ва­ми. Ой відьма ж! Пев­но, ро­ди­ма відьма! Умуд­ри­лась при­че­пи­ти під во­зом гар­бу­за!

    Балабуха приїхав до­до­му не­на­че вби­тий. Ма­ти вибігла на га­нок стріча­ти ака­деміста. Ба­ла­бу­ха став у ган­ку й по­чав тру­си­ти свою дов­гу ши­не­лю. З ки­шені по­ви­па­да­ли ма­ленькі гар­бузці.

    - Що то, си­ну? Яб­лу­ка по­ви­па­да­ли, чи що? - спи­та­ла ма­ти, дос­та­ючи ру­кою з землі гар­буз­ця. - Та це ж гар­бу­зець!.. Гм… гм… Що це та­ке? Чи не да­ла тобі ча­сом Они­ся гар­бу­за?

    Син тільки ру­кою мах­нув і пішов в са­док. Ма­ти важ­ко зітхну­ла.

    - От тобі й Они­ся! От тобі п'ять корів і сто кар­бо­ванців,- ска­за­ла во­на, вда­рив­шись об по­ли ру­ка­ми.

    Син пішов в са­док і дов­го хо­див по стеж­ках, по­ки зовсім смерк­ло над­ворі. Він пе­реб­рав в думці всі події дня, пе­ре­ду­мав усе: і як стрів Они­сю, і як го­во­рив з нею; він не­на­че й те­пер ба­чив її чорні, тонкі та густі бро­ви з гост­ри­ми кінця­ми, ба­чив осміх, трош­ки підня­ту верх­ню гу­бу, з-під кот­рої й те­пер в тем­ряві не­на­че бли­ща­ли пе­ред йо­го очи­ма білі верхні зуб­ки, дрібні та то­ненькі. Ко­хан­ня за­во­ру­ши­лось в йо­го душі бур­ли­во та шум­ли­во, кипіло, ніби міцне пи­во; але він на­га­дав гар­бу­зи… йо­го гордість за­ко­ли­ха­лась до са­мо­го дна сер­ця й ви­ки­ну­ла, як бур­ли­ва хви­ля на бе­рег, те по­чу­ван­ня. Той гар­буз ба­чи­ли лю­ди в Чай­ках, ба­чив ца­рин­ник в Хильках, ба­чив по­го­нич. Про йо­го бу­дуть го­во­ри­ти скрізь в око­лиці: йо­го обсміють.

    - Постривай же ти, чер­во­на за­пас­ко! Хіба вмру, що тобі не од­дам за своє! Я знай­ду та­ку кра­су­ню, що тобі й не сни­лась, і не при­вид­жу­ва­лась. Хіба ж я не філо­соф, не ака­деміст?

    Мати пок­ли­ка­ла си­на ве­че­ря­ти, а син не схотів їсти й вже пізно увійшов у ха­ту й впав на постіль.

    1 Стіл (лат.) 2 Істи­на в вині (лат.) 3 О свя­та прос­то­та! (лат.) 4 Всьому є край (лат.) 5 Мир вам, най­світліший от­че! (лат.)

    

2

    

    Харитін Мос­са­ковський не діждав і со­ро­ко­вин по батькові. Спра­вив­ши дев'яти­ни, він приб­рав­ся, підго­лив­ся, надів нові, але прості чо­бо­ти, підстриг тро­хи ку­че­ряві ко­си, запріг по­га­ненько­го ко­ня й поїхав в Чай­ки до Онисі Про­ко­по­вичівни.

    На тім-та­ки тижні був в Бо­гус­лаві яр­ма­рок. На яр­мар­ку бу­ли старі Про­ко­по­вичі. Во­ни стрілись з сусіда­ми, і сусіди роз­ка­за­ли, що їх доч­ка на­ки­да­ла крадько­ма гар­бузів Ба­ла­бусі в віз, ще й по­че­пи­ла на мо­туз­ку од­но­го гар­бу­за під во­зом. Про­ко­по­вичі, приїхав­ши до­до­му, нак­ри­ли Они­сю мок­рим ряд­ном, а батько тро­хи не по­по­бив її.

    - Гарбузуй, гар­бу­зуй, доч­ко, та й міру знай. Їзди­ли до те­бе же­ни­хи, то й пе­рес­та­нуть, - ре­пе­ту­ва­ла ма­ти, - а нам не ро­би со­ро­му пе­ред людьми!

    - Не бійтесь, ма­мо, не пе­рес­та­нуть! Ме­не, хва­лить бо­га, ще ніхто не об'їхав білим ко­нем. Та ко­ли б хто й об'їхав, то я не бо­юся білих ко­ней. А ва­шо­го Ба­ла­бу­хи я не люб­лю: він го­но­ро­ви­тий, ди­виться на ме­не згор­да та вер­зе щось та­ке, що я не втям­лю: кві-кві-кві! кувікає по-яко­мусь, не­чис­тий йо­го зна, по-яко­му! Не знаю, чи він те­бе хва­лить, чи з те­бе сміється та глу­зує.

    Тільки що Они­ся скінчи­ла роз­мо­ву, над­ворі заб­ре­ха­ли со­ба­ки. В сінях хтось пи­тав у най­мич­ки: "Чи ба­тюш­ка й ма­туш­ка до­ма? А пан­на до­ма?"

    В світли­цю рип­ну­ли двері: то ввійшов Ха­ритін Мос­са­ковський. Ста­рий Про­ко­по­вич вий­шов до йо­го з кімна­ти.

    Харитін приб­рав­ся й при­че­сав­ся. На йо­му був дов­гий чор­ний тем­но-синій сіртук. Білі коміри бу­ли вик­лад­часті, як у прос­тих шлях­тичів. Підстри­же­не ру­се во­лос­ся зак­ру­чу­ва­лось кру­гом шиї гус­ти­ми ку­че­ря­ми. Ви­со­кий, тон­кий, рівний ста­ном, з білим ма­то­вим, тро­хи су­хор­ля­вим ли­цем, з яс­но-синіми очи­ма, Мос­са­ковський мав делікат­ну пос­тать блон­ди­на, хоч йо­го ру­ки бу­ли чорні й чи­малі, звиклі до важ­кої ро­бо­ти. Не­ве­личкі ву­са й рівні тонкі бро­ви бу­ли трош­ки темніші од во­лос­ся на го­лові й ду­же прис­та­ва­ли до яс­но-синіх очей. Нев­ва­жа­ючи на те, що він був дяк, він не пішов у пе­кар­ню, а сміли­во ввійшов у світли­цю. В ті ча­си не бу­ло ще ве­ли­кої од­лич­ки між свя­ще­ни­ка­ми та дя­ка­ми. Дя­ки тоді не зас­то­юва­ли чер­ги в пе­кар­нях або в ган­ках у свя­ще­ників.

    Мати з доч­кою сто­яли за две­ри­ма в кімнаті й прис­лу­ха­лись до роз­мо­ви в світлиці.


    - Це приїхав дяк з Ка­ра­пишів, Мос­са­ковський, син покійно­го свя­ще­ни­ка вільша­ницько­го, - ти­хе­сенько про­мо­ви­ла ма­ти до доч­ки. - Їзди­ли до те­бе ака­демісти, а те­пер по­ча­ли їзди­ти дя­ки!

    - Дяки дурнісінько їзди­ти­муть до ме­не. Цур, дур­ня! Я дя­чи­хою не бу­ду, - ще тихіше обізва­лась Они­ся.

    Але цікавість узя­ла своє. Над две­ри­ма в світли­цю, між одвірком і сте­лею бу­ла щіли­на на всю дов­жи­ну две­рей. Они­ся прис­та­ви­ла стільця, ста­ла на йо­го й по­ча­ла роз­див­ля­тись в дірку на гос­тя. Ма­ти ки­ва­ла пальцем, заміря­лась ку­ла­ком, щось гриз­ли­во ше­потіла, сми­ка­ла Они­сю за оде­жу, а Они­ся сто­яла й пильно роз­див­ля­лась на Ха­ри­то­на. На­ди­вив­шись всмак, во­на ти­хе­сенько, як кішка, злізла з стільця.

    - А що? Який? Чи мо­ло­дий, чи ста­рий? - не втерпіла й собі Про­ко­по­вич­ка, щоб не спи­та­ти в доч­ки.

    - Молодий, біля­вий, ви­со­кий, тон­кий і го­во­рить ду­же несміли­во та ти­хо, - ше­потіла Они­ся ма­тері під самісіньким ву­хом, - але чор­та з два: за дя­ка не піду; в нас ви­сокі по­ро­ги для дяків.

    Незабаром з світлиці вий­шов Про­ко­по­вич і поп­ро­сив жінку по­да­ти горілки й за­кус­ки, а Онисі ска­зав, щоб во­на ви­нес­ла все те в світли­цю.

    - Авжеж пак! Чо­го я до йо­го вий­ду? Не ба­чи­ла зро­ду дяків, чи що? - ска­за­ла Они­ся.

    - Та йо­го вільша­ницька гро­ма­да обібра­ла на свою па­рафію за свя­ще­ни­ка. Оце ду­ма­ють їхать в Київ до вла­ди­ки з про­шен­ням. Ти лиш, доч­ко, не ду­же кир­пу гни та мерщій ви­ходь до гос­тя.

    - Хіба так! Як бу­де свя­ще­ни­ком та ще в Вільша­ниці, то й вий­ду, - ска­за­ла Они­ся.

    - Прибирайсь, доч­ко, та йди! В Вільша­ниці цер­ков­но­го по­ля, ле­вад, сіно­косів ко­нем не об'їха­ти за цілий день, - па­рафія ве­ли­ка.

    Трохи пе­ре­го­дя Они­ся вий­шла ра­зом з матір'ю. Мос­са­ковський низько пок­ло­нив­ся й по­чер­вонів, не­на­че дівчи­на. Він дав­но ба­чив Они­сю, - во­на те­пер зда­ва­лась йо­му в де­сять раз кра­щою.

    Всі сіли. Мос­са­ковський сів, пок­лав на обоє коліна ру­ки, не­на­че єги­петська ста­туя, й спус­тив очі до­до­лу. Він не смів навіть підвес­ти очі на Они­сю. Они­ся об­ве­ла йо­го гост­ри­ми очи­ма. Він зда­вав­ся для неї ба­га­то кра­щим од Ба­ла­бу­хи.

    "Чи він смир­ний, чи тільки вдає з се­бе ти­хо­го", - ду­ма­ла Они­ся, во­дя­чи очи­ма по йо­го лиці, бро­вах та очах.

    Господар ви­пив чар­ку до гос­тя й по­дав гос­теві. Гість ви­пив півчар­ки, несміли­во пос­та­вив чар­ку на стіл і, не за­ку­сив­ши, знов сів на стілець, спус­тив очі вниз і пок­лав обидві ру­ки на коліна, прос­тяг­нув­ши довгі пальці. Про­ко­по­вич завів роз­мо­ву про покійно­го Мос­са­ковсько­го, зга­дав, де во­ни стріча­лись, про що роз­мов­ля­ли, а гість лед­ве встав­ляв слівце, лед­ве одс­ло­няв свої тихі сині очі. Він не смів навіть гля­ну­ти на Они­сю.

    Розмова пе­рер­ва­лась. В хаті ста­ло ти­хо. Про­ко­по­вич­ка жал­ку­ва­ла за Ба­ла­бу­хою й оче­ви­дяч­ки од­бу­ва­ла гос­тя, буцім пан­щи­ну, си­дя­чи на ка­напі.

    - Чи ви пак бу­ли в нашій церкві? Чи ви ба­чи­ли наші нові об­ра­зи? - нес­подіва­но ви­хо­пив­ся Про­ко­по­вич, кот­рий сам ду­же лю­бив об­ра­зи й кар­ти­ни й сли­ве кож­но­го гос­тя во­див до церк­ви по­ка­зу­ва­ти свої об­ра­зи.

    - Дай, ста­рий, покій з об­ра­за­ми! Не встиг­ли ви­пи­ти по чарці, а ти вже з об­ра­за­ми.

    Прокопович був ра­дий, що є пе­ред ким пох­ва­ли­тись об­ра­за­ми, й та­ки по­тяг Ха­ри­то­на до церк­ви. Він по­ка­зав йо­му всі нові об­ра­зи й навіть "Не­опа­ли­му ку­пи­ну" в вівтарі, де був на­мальова­ний здо­ро­вий кущ шип­ши­ни чи гло­ду з чер­во­ни­ми яго­да­ми: кущ па­лав у по­лум'ї, а ко­ло по­лум'я Мой­сей сто­яв на одній нозі в чо­боті, а дру­гу, бо­су, за­дер до ку­пи­ни, не­на­че грів її ко­ло вог­ню; в ру­ках стир­чав здо­ро­вий му­жицький чобіт з дов­гою ха­ля­вою, а за ку­пи­ною 6уло вид­но Рось і бо­гус­лавську церк­ву.

    - Ой дивні ж ваші об­ра­зи! Гос­по­ди, яка кра­са! - ди­ву­вав­ся Ха­ритін, хрес­тя­чись пе­ред кож­ним но­вим об­ра­зом. - Як ста­ну на па­рафії, то пок­ли­чу то­го са­мо­го ма­ля­ра, щоб і мені на­ма­лю­вав і ку­пи­ну, й пек­ло, й Ілію на ог­не­вих ко­нях.

    - Коли б ви зна­ли, які там апос­то­ли ви­сять у бані! Який там Анд­рей Пер­воз­ва­ний! Я вам ска­жу, - та­ко­го і в Лаврі не­ма. Шко­да, що ви­сить ду­же ви­со­ко. Як­би дра­би­на, то мож­на б полізти та зблизька при­ди­ви­тись, - хва­лив­ся ста­рий Про­ко­по­вич, ози­ра­ючись, чи не­ма в церкві де дра­би­ни.

    Харитін тро­хи за­ме­ту­шивсь. Він бо­яв­ся ла­зи­ти ви­со­ко, бо в йо­го кру­ти­лась го­ло­ва, а од­мо­ви­тись бу­ло ніяко­во, бо він підхо­див під смак ста­ро­го, щоб за­побігти лас­ки в йо­го.

    - Гляньте, який огонь в пеклі. Ну, та­ки го­рить, та­ки го­рить, не­на­че чор­ти що­го­ди­ни, щох­ви­ли­ни дров підки­да­ють! - ре­пе­ту­вав Про­ко­по­вич.

    - Ой гос­по­ди, як го­рить, зовсім-та­ки го­рить, - го­во­рив Мос­са­ковський і пе­рех­рес­тив­ся до пек­ла.

    - А яких чортів по­ви­га­ду­вав ка­пос­ний ма­ляр! Ви, па­не дя­че, тільки при­дивіться; отой, що по­га­няє в пеклі на­гай­кою блуд­ниць в чер­во­них на­мис­тах… вга­дай­те, на ко­го схо­жий? На ко­го ски­нувсь?

    - Не вга­даю. Не­на­че на бо­гус­лавсько­го ста­но­во­го, - про­мо­вив Мос­са­ковський.

    - Та це ж він са­мий! Це й ніс йо­го, не­на­че бульбаш­ка, й очі витрішку­ваті, тільки пся­юха ма­ляр пос­та­вив йо­му на го­лові во­лячі ро­ги та при­че­пив зза­ду сви­ня­чо­го хвос­та.

    - А отой, що лу­пить києм шин­карів, чи пак не вга­даєте, на ко­го схо­жий? - ска­зав Про­ко­по­вич.

    - Цього вже не вга­даю, - ска­зав Мос­са­ковський, хоч і до­га­ду­вав­ся, на ко­го чорт ски­нув­ся, бо в йо­го довгі ву­ха ду­же позвішу­ва­лись, а ніс за­дер­ся вго­ру.

    - Невже пак не вга­даєте? Це ж наш сто­ло­на­чальник ду­хов­но­го прав­ленія. Якось я про­го­во­рив­ся пе­ред ма­ля­ром: на­ма­люй, ка­жу, ти то­го хап­тур­ни­ка в пеклі на са­мо­му дні під Юдою, щоб не брав з нас ха­барів. Ко­ли див­люсь, а він йо­го й за­пи­сав до чортів, ще й дав йо­му кия в ру­ки. Гляньте, як пра­цює, бідо­ра­ха, аж язи­ка ви­со­ло­пив.

    Похвалившись но­ви­ми об­ра­за­ми, Про­ко­по­вич був ду­же ра­дий, що знай­шов доб­ро­го ціну­вальни­ка, кот­рий втя­мив ви­со­ке чай­ківське ма­лярст­во. Замк­нув­ши церк­ву, Про­ко­по­вич взяв за ру­ку Мос­са­ковсько­го, одвів йо­го да­ле­ченько од церк­ви аж під ог­ра­ду й по­ка­зав пальцем на бані.

    - От при­дивіться ли­шень до на­ших бань. Що тай на­мальова­но! Та це ж нам ма­ляр ви­пер на бані два­над­цять ма­лих про­років і чо­ти­ри ве­ли­ких. Ото шко­да, що не­ма дра­би­ни! От, як­би ви вилізли на церк­ву та при­ди­ви­лись близько, як він по­на­мальову­вав про­років. Див­но, див­но!

    Прокопович зир­нув кру­гом се­бе, шу­ка­ючи дра­би­ни. В Мос­са­ковсько­го зат­ру­си­лись но­ги. Важ­ка дра­би­на ле­жа­ла на траві і вже за­рос­ла ба­дил­лям.

    "А що, як ста­рий при­че­питься, щоб пос­та­ви­ти дра­би­ну, та при­си­лує лізти до опа­сан­ня або за опа­сан­ня!" - прой­шла дум­ка в Ха­ри­то­новій го­лові.

    Прокопович ки­нув­ся до дра­би­ни й по­чав її підніма­ти. Дра­би­на бу­ла важ­ка, а ста­рий був ма­лий на зріст і не ду­же міцний чо­ловік. Він пнув­ся, пнув­ся та й ки­нув її в тра­ву.

    - Не піднімай­те, бо підве­ре­ди­тесь! - ска­зав гість. - Та ска­за­ти прав­ду, я тро­хи бо­юсь ла­зи­ти ви­со­ко, - приз­нав­ся Мос­са­ковський.

    - Оце! Та­кий же з вас па­ру­бок. Моя Они­ся ла­зи­ла ви­ще за опа­сан­ня, а як бу­ла ма­лою, то з хлоп­ця­ми по ла­тах ла­зи­ла в клуні го­робців дер­ти, як та кішка, - ска­зав щи­ро ста­рий.

    Веселий ста­рий, пох­ва­лив­шись своїм ди­вом ма­лярст­ва, повів Мос­са­ковсько­го в по­кої. В світлиці їх жда­ли да­ми. Ма­ти не спус­ка­ла з очей Онисі: во­на бо­ялась, щоб Они­ся знов не по­нак­ла­да­ла гос­теві в віз гар­бузів.

    - А що, доч­ко, як тобі по­ка­зав­ся цей дяк? - спи­та­ла ма­ти.

    - Він кра­щий од Ба­ла­бу­хи й та­кий ти­хий, спокійний. Я люб­лю ти­хих та доб­рих лю­дей, - ска­за­ла Они­ся.

    - І, вже й ти! Ба­ла­бу­ха лю­ди­на здо­ро­ва, до­рос­ла, чо­ловік в силі й до то­го вче­ний, а це який­сь прос­так ка­ра­пи­шанський.

    - Я тих вче­них не ду­же люб­лю, бо й я са­ма прос­та. Ба­ла­бу­ха ще при­си­лу­вав би ме­не го­во­ри­ти по-ла­тинській, а я й по-мос­ковській не­зу­гар­на.

    Онися ки­ну­лась до вікна й гля­ну­ла в са­док, де стеж­кою йшов ря­дом з батьком Мос­са­ковський. Ви­со­кий, тон­кий ста­ном, він по­ка­зав­ся Онисі че­рез шиб­ки ще кра­щим і делікатнішим.

    - Дивіться, ма­мо, чим же він по­га­ний? Очі сині, як не­бо, бро­ви тонкі…

    - Вже й бро­ви! Знай­шла кра­су! Та він зовсім без брів, - ска­за­ла ма­ти. - От у тво­го батька так прав­да, що бро­ви, - ска­за­ла во­на, див­ля­чись на куд­латі та крюч­ку­ваті бро­ви ста­ро­го Про­ко­по­ви­ча.

    - Тікайте, ма­мо, бо нас вид­но знад­во­ру, - ска­за­ла Они­ся, ос­ту­па­ючись од вікна, але не од­вер­та­ючи ли­ця од шиб­ки.

    - Тікай, доч­ко, бо він близько вже, вгля­дить,- ска­за­ла ма­ти, од­вер­та­ючи плечі, але не ли­це.


    Прокопович увійшов з гос­тем в світли­цю. Знов по­ча­ли на­ли­ва­ти та ви­пи­ва­ти по чарці. Мос­са­ковський сидів, пок­лав­ши ру­ки на коліна, і лед­ве насмілю­вав­ся підвес­ти віка й ки­ну­ти очи­ма на Они­сю. Они­ся приміти­ла, що чо­гось втра­ти­ла при­род­же­ну сміливість. Во­на сиділа мовч­ки й собі спус­ти­ла очі до­до­лу. Дру­гих же­нихів во­на са­ма зачіпа­ла в роз­мові, сміли­во го­во­ри­ла з ни­ми, жар­ту­ва­ла, навіть глу­зу­ва­ла з їх. Те­пер во­на по­чу­ва­ла, що не сміє чо­мусь сло­ва про­мо­ви­ти.

    "Що це зо мною? - по­ду­ма­ла Они­ся. - Чи вже ж я зля­ка­лась цього дя­ка?"

    Старий Про­ко­по­вич по­чав за­тя­га­ти на гла­си, ви­пив­ши ча­рок з де­сять нас­той­ки з пер­цем. Мос­са­ковський сидів і не смів го­ло­сом по­вес­ти. Він по­сидів, по­мов­чав і пе­ред ве­чо­ром поп­ро­щав­ся й поїхав.

    - Чи приїде, чи не приїде вдру­ге? - про­мо­ви­ла са­ма до се­бе Про­ко­по­вич­ка.

    Онися зап­лю­щи­ла очі, роз­ве­ла пальці обох рук, потім пок­ру­ти­ла па­лець кру­гом пальця й за­га­да­ла, чи приїде, чи не приїде. Пальці зійшлись нігтя­ми.

    - Приїде, - крик­ну­ла во­на й підско­чи­ла.

    - Побачимо, - ска­за­ла ма­ти. - Їзди­ли ака­демісти, а те­пер по­ча­ли їзди­ти до те­бе дя­ки.

    Пішли дні за дня­ми. Они­ся по­чу­ва­ла, що во­на чо­гось ніби жде Мос­са­ковсько­го, що він не ви­хо­дить у неї з дум­ки. Ми­нув тиж­день, нас­та­ла су­бо­та. Они­ся ки­ну­лась са­ма підма­зу­ва­ти та при­би­ра­ти в по­ко­ях, ви­ша­ру­ва­ла жов­тим піском поміст, по­ми­ла вікна, по­ви­ти­ра­ла об­ра­зи, повіша­ла на об­ра­зи най­кра­ще ви­ши­вані руш­ни­ки; на вікнах пос­та­ви­ла склян­ки з квітка­ми… Нас­та­ла неділя. Они­ся вста­ла удосвіта, приб­ра­лась в но­ву плах­ту, при­че­пу­ри­лась, наділа на го­ло­ву всі стрічки й квітки й пішла до церк­ви. Для неї чо­гось зда­ва­лось, що Мос­са­ковський до­кон­че приїде до церк­ви, що во­на йо­го там по­ба­чить.

    Служба одійшла, а Мос­са­ковський не приїхав. Они­ся сіла обіда­ти, їла як не їла й по обіді пішла в са­док. Во­на гу­ля­ла по горі й усе пог­ля­да­ла за синій ліс, на по­ле за лісом, вкри­те гус­ти­ми ко­па­ми, де вив­ся шлях до Ка­ра­пишів.

    "Чого це я йо­го жду? Нев­же я люб­лю йо­го?" - ду­ма­ла Они­ся, хо­дя­чи по сад­ку. Самі ру­ки не­са­мохіть рва­ли най­кращі квітки й зак­ла­да­ли за стрічки на го­лові, за ко­си. Дов­го хо­ди­ла по са­ду, до­ки сон­це не вда­ри­ло ко­сим промінням по горі й про­ни­за­ло наскрізь са­док, роз­ки­ну­тий по кру­тих бо­ках го­ри. Они­ся прис­лу­ха­лась, чи не за­гур­ко­тить віз за Рос­сю, ко­ло по­ро­га або в дворі. А над­ворі бу­ло ти­хо-ти­хо й душ­но. Во­на вер­ну­лась в по­кої, сіла на ка­напі й смут­но по­хи­ли­ла го­ло­ву.

    - Оце, не­ма з ким чар­ки горілки ви­пи­ти, - ска­зав ста­рий батько. - Ко­ли б приїхав хоч ка­ра­пи­шанський дяк.

    Онися спах­ну­ла. Бліді що­ки од­ра­зу по­чер­воніли. Не встиг батько про­мо­ви­ти ті сло­ва, над­ворі за­та­рах­котів лег­кий візок, заб­ре­ха­ли со­ба­ки.

    - Отже бог гос­тей не­се, - ска­зав Про­ко­по­вич, заг­ля­да­ючи в вікно.

    Онися стри­во­жи­лась. В неї зат­ру­си­лись но­ги так, що во­на лед­ве ма­ла си­ли побігти й по­ди­ви­тись в вікно.

    - Онисю, ста­вай ко­лу­па­ти піч! Приїхав Мос­са­ковський та ще й з бра­том, пев­не, з сва­том, - гук­нув батько.

    Онися зля­ка­лась й зблідла, ніби по­по­лотніла. Во­на вся зат­ру­си­лась, охо­ло­ла й сто­яла на однім місці. Двері в світли­цю рип­ну­ли. На Они­сю чо­гось на­пав та­кий страх, що во­на ки­ну­лась бігти з кімна­ти і втек­ла в са­док.

    "Боже мій! Чо­го це я так зля­ка­лась. Я не по­бо­ялась ака­деміста, а зля­ка­лась цього мо­ло­до­го хлоп­ця", - ду­ма­ла Они­ся, прик­ли­ку­ючи на поміч усю свою сміливість.

    А сміливість не вер­та­лась до неї. Во­на сто­яла над го­рою, вто­пи­ла зля­кані га­рячі очі в зе­ле­ну бе­зод­ню сад­ка, в зе­ле­не ма­ре­во, роз­ли­те над ста­рим де­ре­вом, ди­ви­лась на йо­го й нічо­го не ба­чи­ла. Зе­ле­ний світ дри­жав в її очах, пе­ре­ли­вав­ся, як во­да в Росі, сну­вав, ніби рій зе­ле­ної мош­ки. А Они­ся сто­яла й нічо­го не ро­зуміла. Сон­це ки­ну­ло під яб­лу­ню га­ря­чий промінь. Світ упав на її що­ку, об­си­пав її ніби ог­нем, а во­на нічо­го не по­чу­ва­ла та все ди­ви­лась у зе­ле­ну бе­зод­ню, як у гли­бо­ку річку.

    - Онисю! Они­сю! Де це ти ділась? - гук­ну­ла ма­ти, ви­хо­дя­чи з-за яб­луні. - Чо­го це ти стоїш як стіна? Хо­ди ли­шень у по­кої до гос­тей. Во­ни, пев­но ж, не до ме­не, а до те­бе приїха­ли!

    Онися не­на­че про­ки­ну­лась. Во­на ти­хо пішла в ха­ту за матір'ю, на­че сліпий за по­во­да­та­рем.

    - Оце гар­но! Глу­зу­ва­ла з ака­демістів, а од цього же­ни­ха втікаєш у са­док. Ве­ли­кий пак страх! Не ба­чи­ла зро­ду же­нихів. Ой, уже ж їх пе­ре­ки­ну­лась ціла низ­ка! Іди та ка­жи їм, що хоч.

    Онися ввійшла в світли­цю, згор­нув­ши ру­ки, не­на­че свя­та. В неї в ру­ках бу­ла ви­ши­ва­на хус­точ­ка. Во­на підве­ла очі, приміти­ла свя­ще­ни­ка, поцілу­ва­ла йо­го в ру­ку й не встиг­ла обер­ну­тись, як Мос­са­ковський наг­нув­ся й поцілу­вав її в ру­ку. Во­на по­чу­ла на руці га­рячі, м'які, повні гу­би й по­чер­воніла, як маківка.

    Онися одійшла й сіла на стільці. Во­на лед­ве підня­ла очі на Мос­са­ковсько­го і вгляділа йо­го тихі яс­но-сині очі, ма­то­во-біле ли­це, на кот­ро­му роз­лив­ся ду­же делікат­ний рум'янець. Ясні ку­чері бли­ща­ли наскрізь кру­гом Ха­ри­то­но­вої го­ло­ви про­ти вікна, ку­дою си­пав­ся зо­ло­тим по­ро­хом промінь сон­ця. Мос­са­ковський не зво­див очей з Онисі. Во­на по­чу­ва­ла на своєму лиці йо­го ти­хий пог­ляд, не зна­ла, що ро­би­ти, по­ча­ла щи­па­ти ви­ши­вані на хус­точці квітки. Чер­воні та сині то­роч­ки си­па­лись з хус­точ­ки на її чер­во­ну за­пас­ку.

    - Не рви, доч­ко, хуст­ки, - гріх! Сьогодні неділя, - ска­за­ла ма­ти, лег­ко торк­нув­ши доч­ку пальця­ми по руці.

    Онися пе­рес­та­ла на хви­ли­ну щи­па­ти то­роч­ки на хустці, але не­за­ба­ром знов по­си­па­лись з хуст­ки-му­че­ниці чер­воні та сині нит­ки.

    Хазяїн роз­мов­ляв з приїжджим свя­ще­ни­ком то про се, то про те. Про­ко­по­вич­ка на­ду­лась і сиділа мовч­ки: їй не хотілось ви­да­ва­ти доч­ки за дя­ка. Але сват повів роз­мо­ву про не­давні со­ро­ко­ви­ни по батькові Ха­ри­то­на й за­ки­нув, що гро­ма­да в Вільша­ниці, після по­хо­ро­ну ста­ро­го батька, обібра­ла на па­рафію Ха­ри­то­на. Про­ко­по­вич­ка нас­то­ро­чи­ла ву­ха й по­ве­селіша­ла. Во­на ве­се­ло роз­го­во­ри­лась, ста­ла привітніша й пос­ла­ла Они­сю при­нес­ти най­ліпшої, най­смачнішої на­лив­ки. Гості приміти­ли, що ха­зяй­ка ста­ла добріша, й собі якось роз­во­ру­ши­лись. Ха­ритін ве­се­ло підвів очі й уки­нув кілька слів в роз­мо­ву, але до Онисі не смів він сло­ва про­мо­ви­ти, тільки ди­вив­ся то на її бро­ви, то на чер­воні не­ве­личкі ус­та.

    - Як бог по­мо­же, - ска­зав сват, - то ми оце ви­ря­ди­мо Ха­ри­то­на до Києва. Гро­ма­да вже на­ла­го­ди­лась по­си­ла­ти до вла­ди­ки про­шен­ня, щоб Ха­ритін зос­тав­ся свя­ще­ни­ком на батьківсько­му місці. Як тільки вла­ди­ка зго­диться, то ми, пом'янув­ши батька на со­ро­ко­ви­нах, оже­ни­мо на­шо­го Ха­ри­то­на та й убе­ре­мо йо­го в ря­су.

    - От і доб­ре! Сла­ва бо­гу! - про­мо­вив Про­ко­по­вич. - Бу­де­мо близьки­ми сусіда­ми.

    - Та нам би, па­нот­че, хотілось бу­ти не тільки ва­ши­ми близьки­ми сусіда­ми, але навіть ще ближ­чи­ми людьми; ми хо­че­мо порідни­тись з ва­ми, - ска­зав сват. - У вас доч­ка на ви­данні, а в нас же­них.

    Бліде Они­си­не ли­це спах­ну­ло на­че по­лум'ям. Во­на по­чер­воніла й спус­ти­ла очі до­до­лу. Ру­ки за­мер­ли на хус­точці, й чер­воні й сині нит­ки пе­рес­та­ли си­па­тись на за­пас­ку. Ха­ритін по­чер­вонів і собі, як пан­на, не знав, де діти ру­ки.

    - Як же ви ду­маєте, отець Сте­пан? - спи­тав сват.

    - Я з до­ро­гою ду­шею, але тре­ба спи­та­ти й ма­тері, й доч­ки, - ска­зав Про­ко­по­вич, пог­ля­да­ючи на дам. - Що ти, панімат­ко, ска­жеш? - ска­зав він, обер­та­ючи очі до жінки.

    - Я… як доч­ка ска­же, то так і я, - лед­ве обізва­лась Про­ко­по­вич­ка з не­охо­тою: їй шко­да бу­ло Ба­ла­бу­хи, але во­на зна­ла, що він більше не приїде.

    Діло до­хо­ди­ло до Онисі. Во­на на­си­лу вдер­жа­лась на місці. Їй хотілось схо­пи­тись і втек­ти в са­док.

    - Як же ти ска­жеш, доч­ко? - прос­то спи­тав в Онисі батько.

    - Я згод­жу­юсь, - на­си­лу про­мо­ви­ла Они­ся, не підво­дя­чи очей.

    - Коли так, то, по людсько­му зви­чаю, заміняй­мо свя­тий хліб, а потім тро­хи між со­бою поміркуємо, - ска­зав батько.

    Онися лед­ве пе­ре­ки­ну­лась з Ха­ри­то­ном кілько­ма сло­ва­ми, але во­на вга­ду­ва­ла своїм жіно­чим сер­цем, що Ха­ритін підхо­дить під її зав­зя­ту­щий, ду­жий тем­пе­ра­мент, що во­на бу­де прав­ди­вою гос­по­ди­нею в своїй хаті. Окрім то­го, Ха­ритін ду­же спо­до­бав­ся їй своїм делікат­ним ли­цем і ти­хи­ми синіми очи­ма.

    Поки си­ни справ­ля­ли со­ро­ко­ви­ни по батькові, по­ки за­ру­чив­ся Ха­ритін з Они­сею, по­ки вільша­ницька гро­ма­да на­ла­го­ди­лась пос­ла­ти ста­рос­ту до Києва з про­шен­ням до вла­ди­ки, - ми­ну­ло чи­ма­ло ча­су. А тим ча­сом Ба­ла­бу­ха не сидів дур­нич­ки в своїх Хильках.


    "Хочу же­ни­тись! До­ки йо­го бур­ла­ку­ва­ти та бай­ди­ки би­ти! - ду­мав Ба­ла­бу­ха, хо­дя­чи по сад­ку. - Не схотіла Они­ся, - знай­ду де­сять кра­щих, а та­ки во­се­ни оже­нюсь. Тре­ба шу­ка­ти та на­пи­ту­ва­ти дівчи­ни".

    Балабуха гля­нув на го­род і вглядів ши­ро­ке лис­тя гар­бу­зин­ня. Те гар­бу­зин­ня на­ве­ло на йо­го та­ку злість, що він тричі прок­ляв Они­сю й не міг більше не тільки їсти гар­бу­за, але й ди­ви­тись на йо­го.

    - Тату, дай­те ко­ней! Поїду ще в Хохітву. Там пан­ни не прості, вби­ра­ються в сукні по-панській. - Цур їм, тим плах­там! Поїду ще до су­конь.

    - Про ме­не, їдь до су­конь. Тільки ті хохітвянські сукні, мо­же, ака­демісте, не для те­бе шиті. Во­ни горді, нех­ту­ють по­по­ви­ча­ми, бо самі з панів, ма­ють кріпаків, ма­ють ба­га­то по­ля. Але ку­пить не ку­пить, а по­тор­гу­ва­ти мож­на. Ці вже при­най­мні не при­чеп­лять гар­бу­за під во­зом, - ска­зав батько.

    - Не при­чеп­лять, то так лас­ка­во та делікат­но вип­ро­во­дять з ха­ти, - обізва­лась ма­ти. - Од­на­че в Тер­лецько­го чо­ти­ри пан­ни на ви­данні. Мо­же, кот­ру й ви­да­дуть. Тільки, си­ну, пе­редніше ніж виїзди­ти з дво­ру, сядь та доб­ре наїжся, бо там го­ду­ють по-шля­хетській: яки­мись пун­ди­ка­ми та лас­ка­ви­ми сло­ва­ми, а не пи­ро­га­ми.

    Погонич запріг коні, вки­нув в тор­бу хліба й са­ла на по­лу­день, бо бо­яв­ся їха­ти в Хохітву без харчі, й по обіді однієї неділі Ба­ла­бу­ха поїхав в Хохітву.

    Хохітва бу­ла не­ве­ли­ке се­ло ко­ло са­мо­го Бо­гус­ла­ва, роз­ки­да­не по пра­во­му ви­со­ко­му бе­резі Росі, між ря­да­ми чи­ма­лих гір. За Рос­сю бу­ла чу­до­ва кар­ти­на. Над са­мою во­дою сто­яла ви­со­ка, але не ши­ро­ка ске­ля, ніби стіна з каміння. На кам'яній стіні бу­ло вид­ко вздовж і впо­пе­рек щіли­ни та роз­ко­ли­ни. В щіли­нах зе­леніли пуч­ки тра­ви, жов­тих квіток, по­де­ку­ди стриміли не­ве­личкі зе­лені кущі гло­ду та шип­ши­ни, не­на­че кан­де­ляб­ри, розвішані по стіні. Під ске­лею рос­ли ло­зи та оче­рет. Се­ред Росі не­на­че ле­жав не­ве­лич­кий острівець з през­до­ро­во­го каміння, без ла­ду на­ки­да­но­го ку­па­ми. За кам'яною стіною бу­ло вид­но по­над Рос­сю ряд не­ви­со­ких гір. На го­рах зе­ленів гус­тий ста­рий ліс. Ко­ло острівця шуміла во­да на по­ро­гах, темніла, не­на­че стеж­ка, чор­на греб­ля, а під са­мою кру­тою ске­лею сто­яв млин. На го­рах, на гор­бах, в узьких до­ли­нах бу­ла роз­ки­да­на Хохітва.

    Дім свя­ще­ни­ка Тер­лецько­го ви­хо­див на ули­цю; зе­ле­ний сад слав­ся по­за до­мом тро­хи не до са­мої Росі. Ко­ло до­му бу­ло вид­но дов­гий двір, на кот­ро­му по обид­ва бо­ки сто­яли два ря­ди хат. Там ко­лись жи­ли кріпа­ки свя­ще­ни­ка Тер­лецько­го. Йо­го жінка бу­ла шля­хетсько­го ро­ду й діста­ла в при­да­не той не­ве­лич­кий ку­ток в Хохітві. Всю реш­ту се­ла заб­рав її брат, про­дав се­ло од­но­му ба­га­то­му гра­фові, а сам вмер. Тер­лецький за­го­ро­див не­ве­лич­кий ку­ток собі в подвір'я, не да­вав тим лю­дям землі, заб­рав навіть їх го­ро­ди, а лю­дей по­вер­нув прос­то в най­ми­ти. Але йо­го кріпа­ки десь діва­лись, не­на­че віск роз­топ­лю­вавсь: одні повтіка­ли на сте­пи, другі по­ви­ми­ра­ли. Дівча­та по­ви­хо­ди­ли заміж на се­ло. І скінчи­лось тим, що в тих ха­тах зос­та­лось кілька калік та каліку­ва­тих, кот­рим бу­ло зовсім не­ви­год­но втіка­ти з дво­ру.

    Балабуха в'їхав у двір. Пе­ред ним вир­нув з-за повіток та ха­ток здо­ро­вий дім з ви­со­ки­ми вікна­ми, з ган­ком. Пе­ред вікна­ми бу­ло вид­но клум­би, за­сад­жені не гвоз­ди­ка­ми та лю­бист­ком, а лев­ко­ями, аст­ра­ми та фіалка­ми. Дім був доб­рий, доб­ре вши­тий. Повітки й клу­ня бу­ли опо­ряд­жені по-гос­по­дарській. Ого­ро­жа бу­ла но­ва. В дворі бу­ло чис­то. Навіть ближчі кріпацькі ха­ти бу­ли ще добрі, тільки ті, що сто­яли в да­ле­ко­му кут­ку дов­го­го дво­ра, вже по­да­лись; де­котрі пе­рех­ня­би­лись, де­котрі вже роз­ва­лю­ва­лись, і че­рез об­дер­ту покрівлю вже світи­лись крок­ви та ла­ти, не­на­че реб­ра, на кот­рих по­об­па­да­ла шку­ра.

    Візок в'їхав на подвір'я несміли­во. По­го­нич спи­нив коні тро­хи не ко­ло воріт. Ба­ла­бу­ха встав по­ма­леньку з во­за й по­ди­бав до ган­ку. Він дов­го обт­ру­шу­вав­ся, че­пу­рив­ся, об­тер по­рох з чобіт по­лою ши­нелі, втер хус­точ­кою при­па­ле пи­лом ли­це, шию, приг­ла­див до­ло­нею во­лос­ся на го­лові, розг­ла­див ву­са й увійшов у сіни. Сіни бу­ли схожі на кімна­ту з дво­ма дов­ги­ми вузьки­ми вікон­ця­ми по одній шибці по обид­ва бо­ки две­рей. З сіней йшло троє две­рей на всіх трьох стінах. Ба­ла­бу­ха тро­хи пос­то­яв, по­ду­мав, ще раз приг­ла­див во­лос­ся, роз­тяг ву­са, од­чи­нив наз­до­гад двері нап­ра­во. Там бу­ла пе­кар­ня. Він уг­лядів тільки, що з пе­карні май­ну­ла че­рез двері в кімна­ту ціла ку­па мо­ло­дих паннів так швид­ко, як миші тіка­ють в но­ру.

    Балабуха при­чи­нив двері, знов пос­то­яв в сінях, по­ду­мав і ти­хенько од­чи­нив двері в ліву ру­ку. Там бу­ла прос­тор­на світли­ця. Ба­ла­бу­ха увійшов у світли­цю. В світлиці не бу­ло ніко­го. Тільки ма­ят­ник здо­ро­во­го го­дин­ни­ка неш­вид­ко й з по­ва­гою цо­кав і ра­зом дер­чав, не­на­че хто сту­кав мо­лот­ком по роз­битій по­су­дині, стяг­нутій дро­том.

    За две­ри­ма в кімнаті бу­ло ти­хо. Тільки десь да­ле­ко за стіна­ми бу­ло чу­ти глу­хий шум, не­на­че там па­ла­ло по­лум'я в печі або кле­котів окріп в ка­зані. Ба­ла­бу­ха ог­ля­дав світли­цю. Світли­ця бу­ла більше схо­жа на панську гос­ти­ну, ніж на му­жицьку ха­ту, зас­тав­ле­ну об­ра­за­ми. Об­разів сли­ве зовсім не бу­ло, тільки в кут­ку висів ве­ли­кий об­раз Ченс­то­ховської бо­го­ро­диці з польським над­пи­сом. Се­ред стіни з-за скла виг­ля­дав лик Хрис­та в тер­новім вінці, а під ним бу­ло підпи­са­но: Ес­се Но­mо! 6 Ко­ло по­ро­га висів який­сь кри­ла­тий купідон, прив'яза­ний чер­во­ни­ми стрічка­ми до де­ре­ва, а ко­ло гру­би, на гра­вюрі не­ве­ли­кої вар­тості Гер­ку­лес, підняв­ши здо­ро­ву довб­ню, заміряв­ся на страш­но­го ле­ва, кот­ро­го зча­вив ру­кою за гор­ло. Між вікна­ми висіло над сто­ли­ком узьке, дов­ге дзер­ка­ло з ви­со­ким верш­ком. Дзер­ка­ло бу­ло схо­же на ма­ло­го хлоп­ця в ви­сокій батьковій шапці. Спин­ка ка­на­пи та стільців бу­ла виріза­на та­ки­ми фігу­ра­ми, не­на­че хто по­наст­ром­лю­вав звер­ху на їх ряд­ки грибів та опеньків. На вікнах сто­яли ва­зо­ни муш­кат­ки та ге­рані.

    Балабуха заг­ля­нув в дзер­ка­ло, поп­ра­вив на шиї гніздо з чор­ної шов­ко­вої хуст­ки, що бу­ло з'їха­ло тро­хи набік, ще раз приг­ла­див го­ло­ву до­ло­нею й сів на стільці.

    Двері з кімна­ти ти­хе­сенько од­чи­ни­лись. Ба­ла­бу­ха підвівся з стільця і вже хотів ре­ко­мен­ду­ва­тись, на­хи­лив­ши го­ло­ву. Але з две­рей вий­шла низька дівка з од­ним гор­бом на спині, з дру­гим на гру­дях, з дов­гим жов­тим ли­цем і ти­хи­ми сум­ни­ми ка­ри­ми очи­ма. Во­на дер­жа­ла в ру­ках руш­ни­чок і поп­рос­ту­ва­ла прос­то до Ба­ла­бу­хи. Дівчи­на прис­ту­пи­ла до йо­го, пок­ло­ни­лась йо­му тро­хи не в но­ги, дер­жа­чи руш­ник у руці, зовсім як мо­ло­да, що про­сить на весілля.

    - Чи на весілля про­сиш, дівчи­но? - спи­тав Ба­ла­бу­ха.

    Дівчина осміхну­лась, поцілу­ва­ла йо­го в ру­ку, одійшла до сто­ла й по­ча­ла сти­ра­ти по­рох з сто­ла та сто­ликів.

    - Чи до­ма ба­тюш­ка та ма­туш­ка, чи, мо­же, ку­ди поїха­ли? - спи­тав Ба­ла­бу­ха.

    - Дома, - лед­ве обізва­лась дівчи­на, со­ва­ючи руш­ни­ком по столі.

    - Може, спо­чи­ва­ють? - знов спи­тав Ба­ла­бу­ха.

    - Ні, - ще тихіше обізва­лась дівчи­на, пог­ля­да­ючи на за­чи­нені двері.

    Дівчина вий­шла. В світлиці знов ста­ло ти­хо, тільки ма­ят­ник сту­котів та дер­чав з до­куч­ли­вим рівним, од­номірним цо­кан­ням, та десь за трьома стіна­ми бу­ло чу­ти ніби по­тай­ний за­дер­жа­ний шум хо­ди.

    Двері з кімна­ти знов од­чи­ни­лись з скри­пом. В две­рях з'яви­лась ви­со­ка, тон­ка пос­тать Тер­лецько­го. Тер­лецький був су­хий, блідий брю­нет з посіче­ни­ми ко­рот­ки­ми кісьми, з ко­рот­кою круг­лою бо­ро­дою, на котрій бли­ща­ли срібні смуж­ки. Тільки чорні блис­кучі очі на­да­ва­ли бадьорність і енергію ви­дові й всій йо­го пос­таті.

    - Добридень вам! З свя­тою неділею будьте здо­рові! - ска­зав Ба­ла­бу­ха, пок­ло­нив­шись гос­по­да­реві.

    - Спасибі! Будьте й ви здо­рові, - про­мо­вив Тер­лецький. - Чи зда­ле­ка при­бу­ли до нас?

    - Я з Хильок: сту­дент Київської ака­демії, Мар­ко Ба­ла­бу­ха; скінчив філо­софію.

    - Дуже ра­дий! Спа­сибі вам, що нас одвіда­ли. Я ва­шо­го па­нот­ця знаю. Чом же ваш па­но­тець з панімат­кою не при­бу­ли до нас? - спи­тав Тер­лецький. - Але чо­го це ми стоїмо? Сідай­те, будьте лас­каві!

    Балабуха сів на стільці якось несміли­во. Він тро­хи скор­чив­ся, підняв плечі й схо­вав шию й навіть тро­хи го­ло­ву в гніздо з ви­со­ких гост­рих комірів та з хуст­ки, як че­ре­па­ха хо­вається в свої че­ре­паш­ки. Він впер­ше був в такім домі, де візантійська обс­та­ва вий­шла з мо­ди й на­томість нас­та­ла в обс­таві й в усьому мо­да євро­пей­ська, де вже од­го­ни­лось панст­вом, шля­хетст­вом. Але та­ка нез­вич­на для йо­го обс­та­ва якось за­ва­жа­ла йо­му. Він на­га­дав собі пасіку в Чай­ках, прос­то­го па­нот­ця, прос­ту панімат­ку, й йо­му чо­гось за­хотілось утек­ти у ту пасіку, де він по­чу­вав се­бе ба­га­то вольнішим і сміливішим.

    - Чи ви скінчи­ли ака­демію, чи тільки приїха­ли на ва­кації? - спи­тав па­но­тець Тер­лецький.

    - Ні, я тільки скінчив філо­софію, але більше не поїду до Києва в ака­демію, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    - Та й доб­ре зро­би­те. Я сам дійшов до ри­то­ри­ки, та й по­дя­ку­вав чен­цям, а про­те маю па­рафію й жи­ву те­пе­реч­ки як у бо­га за две­ри­ма, - ска­зав гос­по­дар.

    - Так і я оце ду­маю зро­би­ти, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.


    Терлецький лед­ве примітно осміхнув­ся й пог­ла­див бо­ро­ду: він не по­ми­лив­ся, до­га­ду­ючись, що Ба­ла­бу­ха приїхав по­ди­ви­тись на йо­го до­чок.

    - Що ж там в вас те­пер в ака­демії? Чи пи­ше­те вірші? Чи граєте ко­медії? - спи­тав гос­по­дар.

    - Аякже, й вірші пи­ше­мо, й ко­медії граємо,- ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    - От за на­ших часів - ми гра­ли так, що те­пер нав­ряд чи зуміють так гра­ти. І мені та­ки до­во­ди­лось не раз гра­ти. Тільки раз ста­ла­ся зо мною на сцені тро­хи смішна при­го­да: раз ска­за­ли мені гра­ти роль Суєти в інтер­медії. Об­го­лив я ву­са й бо­ро­ду, на­ма­зав що­ки рум'янця­ми. При­че­пи­ли мені довгі ко­си, на­ки­ну­ли на плечі чер­во­ну хла­ми­ду; я дос­тав у однієї знай­омої міщан­ки чер­воні чо­бо­ти; взув­ся я в ті чо­бо­ти, на шию на­че­пив чер­во­не на­мис­то, роз­пус­тив ко­си по пле­чах, надів на го­ло­ву жидівську яр­мул­ку, взяв в од­ну ру­ку кап­шук з грішми, в дру­гу пляш­ку з горілкою та й ви­ход­жу на сце­ну. Ви­ход­жу та й ка­жу: "Я Суєта…"

    Сказав, та як гля­нув на лю­дей! - усі лю­ди по­витріща­ли на ме­не очі, а про­фе­сор елок­венції, лю­тий-пре­лю­тий, що за­да­вав нам час­то бе­ре­зо­вої каші, ди­виться мені прос­то в вічі та не­на­че ка­же: "Пот­ри­вай, ось я тобі всип­лю півсотні, як тільки по­ми­лиш­ся!" Гля­нув я йо­му в вічі та й за­був, що далі го­во­ри­ти! Їй-бо­гу, за­був! А знав, як "Отче наш". "Я Суєта! Я Суєта!" - ска­зав я тричі, а далі хоч заріж! Не при­га­даю! Да­вай я тоді лу­пи­ти з Ек­клезіаста: суєта суєтствій і вся­чес­кая суєта! Та вже, спа­сибі, Зло­ба сто­яла за де­ко­раціями, та підка­за­ла мені, що далі го­во­ри­ти. От я й по­чав:

    О су­ета, ко­ли­ко ты прек­рас­на! О су­ета, то­ли­ко ты ужас­на! Днесь пи­яна ска­чет во­ля! Ут­ро встав­ши - тщет­на до­ля!.. Си­рен льсти­вых оки­ян Слад­ким гла­сом обу­ян! Ед­ва ле­то за­па­ло, А коз­ля ца­пом ста­ло. Цап бо­ро­да­тый!..

    Сказав я це, а далі знов за­був­ся, плу­таю я та плу­таю! Пе­реп­лу­тав усі вірші, пе­ремішав си­рен з ко­за­ми та ца­па­ми, та вже не знаю, що далі го­во­ри­ти: та, спа­сибі Злобі, ме­не ви­ве­ла з біди: вис­ко­чи­ла з-за де­ко­рації та як крик­не: "Я Зло­ба, - хо­вай сво­го ло­ба!" Як заміриться на ме­не ме­чем! - я нав­те­ки, і кап­шук з грішми за­гу­бив на сцені. Публіка ре­го­четься. Див­люсь, а за куліса­ми пе­ре­до мною стоїть дру­га зло­ба, про­фе­сор. Як ухо­пить ме­не за ко­си! Ко­си й яр­мул­ка злетіли до­до­лу. Він ме­не за чу­ба та як по­чав вих­ри­ти то нап­ра­во, то наліво - тро­хи го­ло­ви не зірвав з шиї.

    Згадки про ака­демію не­на­че роз­бур­ка­ли Ба­ла­бу­ху: він од­ра­зу став сміли­вий і го­во­рю­чий.

    - А я грав Зло­бу, - та ще й як грав! - ска­зав Ба­ла­бу­ха, роз­го­во­рив­шись. - Бу­ло, як на­ки­ну на плечі чер­не­чу чор­ну мантію, та обк­ру­чу го­ло­ву гид­рою, та візьму в од­ну ру­ку меч, а в дру­гу пу­чок га­дюк, та як вий­ду, та як кри­ко­ну: "Я Зло­ба, - хо­вай сво­го ло­ба!"

    Балабуха роз­па­лив­ся й справді схо­пив­ся з місця, підняв ру­ки вго­ру й крик­нув на всю ха­ту. Гор­ба­та Ки­ли­на нес­ла в ру­ках пляш­ку з горілкою й тарілку з па­ля­ни­цею. Для бідної дівки зда­ло­ся, що Ба­ла­бу­ха схо­пив­ся з місця й хо­че лус­ну­ти її ку­ла­ком в спи­ну. Во­на зат­ру­си­лась і упус­ти­ла тарілку на поміст. Тарілка хрьопну­ла й роз­би­лась.

    - Цур дур­ної! - ска­зав Тер­лецький.

    - Якась пе­ре­ля­ка­на дівчи­на! - ска­зав Ба­ла­бу­ха, сіда­ючи на стілець.

    Килина поз­би­ра­ла шмат­ки тарілки й па­ля­ниці в хвар­тух і з пла­чем вий­шла з світлиці.

    - Колись я пи­сав вірші, знав на­пам'ять Овідія, Го­рація, а те­пер все чис­то по­виліта­ло з го­ло­ви, тільки й зос­та­лась в пам'яті бе­ре­зо­ва ка­ша, - ска­зав Тер­лецький, на­ли­ва­ючи чар­ку. - Та й той Го­рацій зовсім-та­ки не сто­сується до Хохітви.

    Бідна Ки­ли­на ви­нес­ла че­реп­ки в кімна­ту з сльоза­ми на очах.

    - Що то та­ке ти не­сеш в хвар­тусі? - крик­ну­ла ма­туш­ка на Ки­ли­ну. - Чи роз­би­ла тарілку, чи що? Що там за крик?

    - Ой простіть, ма­туш­ко, - ска­за­ла Ки­ли­на, цілу­ючи панімат­ку в ру­ку. - Наш ба­тюш­ка з тим па­ни­чем, ма­буть, по­ла­ялись та як по­ча­ли кри­ча­ти та со­ва­тись один до дру­го­го з ку­ла­ка­ми! А я зля­ка­лась та й упус­ти­ла з рук тарілку.

    - Ти сьогодні зовсім здуріла! Бе­ри швид­ше дру­гу тарілку й не­си па­ля­ни­цю на стіл! - крик­ну­ла ма­туш­ка, сто­ячи се­ред ха­ти з білою сук­нею в ру­ках для стар­шої доч­ки.

    В кімнаті підняв­ся який­сь со­дом. Ма­туш­ка ха­па­лась при­би­ра­ти стар­шу доч­ку, не­на­че бо­ялась, щоб ча­сом па­нич не втік з до­му. Ша­фа й скри­ня сто­яли од­чи­нені. Ма­туш­ка й доч­ки біга­ли, ки­да­лись сю­ди й ту­ди, бряз­ка­ли клю­ча­ми, вий­ма­ли но­ву оде­жу, причісу­ва­лись пе­ред дзер­ка­лом. Оле­ся, чи Олек­санд­ра Петрівна, най­стар­ша доч­ка, сто­яла се­ред кімна­ти в білих спідни­цях, в біло­му кор­сеті, кот­рий не схо­див­ся на її пов­но­му стані. Ма­ти з мен­шою доч­кою шну­ру­ва­ли кор­сет, сил­ку­ва­лись аж впотіли, а кор­сет все-та­ки не схо­див­ся.

    - Килино, хо­ди сю­ди! При­да­ви ру­ка­ми кор­сет, та міцніше, - кри­ча­ла ма­туш­ка.

    Килина вхо­пи­ла Оле­сю за стан і стільки по­мог­ла, скільки б поміг ко­мар. Шнур­ки в ма­ту­щи­них ру­ках лу­ща­ли, а кор­сет все-та­ки не схо­див­ся.

    - Покличте ба­бу Хіврю! - крик­ну­ла ма­туш­ка. - Бо ця Ки­ли­на ні до чо­го не здат­на.

    Прибігла ба­ба, вхо­пи­лась і собі за шнур­ки. Ба­ба бу­ла кре­мез­на й жи­ла­ва. Кор­сет по­дав­ся під її ру­ка­ми. Оле­ся наділа білу сук­ню, а ма­ти причісу­ва­ла та при­би­ра­ла її го­ло­ву.

    Убравши доч­ку, ма­ти на­ки­ну­ла на се­бе но­ву сук­ню, на­ки­ну­ла на плечі перську білу, з чер­во­ни­ми та жов­ти­ми взор­ця­ми, хуст­ку, - ще раз ог­ляділа кру­гом доч­ку, не­на­че мос­ка­ля на муштрі, й по­ве­ла її в світли­цю.

    Менші доч­ки поп­рос­ту­ва­ли за ни­ми слідком, заг­ля­да­ючи в світли­цю че­рез од­чи­нені двері.

    Терлецька ввійшла в світли­цю ти­хою хо­дою, по­важ­но, не­на­че вип­ли­ла. Ба­ла­бу­ха вглядів в две­рях не­ви­со­ку, але тілис­ту чор­ня­ву да­му тро­хи ніби з пух­лим, шля­хетським ли­цем, з гла­денько при­че­са­ни­ми чор­ни­ми блис­ку­чи­ми на­чо­са­ми на лобі, в біло­му чіпку в обор­ках, в кот­рих синіла ши­ро­ка стрічка з кінця­ми до пле­чей. Він ус­тав і ще глиб­ше втяг­нув ко­рот­ку шию в комір, несміли­во підійшов до Тер­лецької й поцілу­вав її в пух­ку білу ру­ку. За матір'ю вий­шла доч­ка, та­ка чор­ня­ва, як і ма­ти, гар­ненька, з білим, тро­хи ко­рот­ким ли­цем, з тем­ни­ми ка­ри­ми очи­ма. Во­на присіла се­ред світлиці пе­ред Ба­ла­бу­хою і не­на­че дриг­ну­ла пра­вою но­гою. Ба­ла­бу­ха поцілу­вав в ру­ку доч­ку, ос­ту­пив­ся тро­хи на­зад і не знав, де діти свої здо­рові ру­ки. Ма­туш­ка сіла на ка­напі і поп­ро­си­ла гос­тя сісти. Ба­ла­бу­ха несміли­во спус­тив­ся на стілець. Про­ти йо­го сіла Оле­ся, в кот­рої що­ки по­чер­воніли, на­че маківки. Ба­ла­бу­ха ки­дав очи­ма то на матір, то на доч­ку. Ши­ро­ка си­ня стрічка в ма­те­ри­но­му чіпкові, біла сук­ня на дочці, чер­во­на стрічка, кот­рою був підпе­ре­за­ний Оле­син стан, чер­во­ний бант в ко­сах - усе те так на­ля­ка­ло сту­ден­та, що він сидів як на шпильках. Пе­ред йо­го очи­ма знов з'яви­лась пасіка, ули­ки, тем­на кат­ра­га в пасіці, навіть ліщи­на й чор­нобіль ко­ло пасіки, ку­ди він те­пер ла­ден був утек­ти й схо­ва­тись од тих стрічок та су­конь.

    - Чи здо­рові ваш па­но­тець та панімат­ка? - спи­та­ла Тер­лецька в Ба­ла­бу­хи.

    - Спасибі вам! Сла­ва бо­гу, здо­рові, - ти­хо обізвав­ся Ба­ла­бу­ха.

    - Такі не­добрі: нас ніко­ли й не одвіда­ють. Я знаю ва­шо­го ба­тюш­ку й ва­шу ма­туш­ку, - ска­за­ла Тер­лецька го­лос­но, дрібно й сміли­во.

    Терлецька пи­та­ла в Ба­ла­бу­хи про йо­го батька й матір, так собі, для зви­чай­ності. Як­би во­ни й справді приїха­ли до неї, во­на бу­ла б їм зовсім не ра­да.

    - І я ба­чи­ла ва­шо­го ба­тюш­ку, - сміли­во обізва­лась Оле­ся до Ба­ла­бу­хи.- Та­кий доб­рий, та­кий привітний.

    Балабуха пе­ревів очі од ма­тері на Оле­сю й те­пер тільки при­ди­вив­ся, що во­на бу­ла гар­ненька, але ма­ла не такі тонкі та гострі бро­ви, як в Онисі Про­ко­по­вичівни. Тільки круглі чи­малі темні та блис­кучі очі спо­до­ба­лись йо­му од­ра­зу.

    Олеся не всиділа на од­но­му місці: во­на схо­пи­лась і вибігла з кімна­ти, щоб по­ди­ви­тись на се­бе в дзер­ка­ло й поп­ра­ви­ти на го­лові чер­во­ний бант, і потім вер­ну­лась, знов сіла й знов схо­пи­лась, побігла до ва­зонів, заг­ля­ну­ла в ва­зо­ни, знов вибігла в кімна­ту, при­нес­ла гра­фин з во­дою, по­ли­ла ва­зо­ни, знов вибігла й знов пе­ре­го­дя прибігла й сіла. Довгі кінці стрічки кру­гом ста­ну, кінці бан­та літа­ли кру­гом неї, як на вітрі. Оле­ся ло­ви­ла стрічки ру­кою й швид­ко то од­ки­да­ла їх, то при­тя­га­ла, то обс­ми­ку­ва­ла. За доч­кою вий­шла з світлиці ма­ти, поп­ра­ви­ла щось на шиї, знов вер­ну­лась і знов вий­шла. Во­ни веш­та­лись, не­на­че в хре­щи­ка гра­ли. Че­рез двері в кімна­ту Ба­ла­бу­ха вглядів здо­ро­ве ліжко, не­на­че по­рон на Росі, а над ліжком здо­ро­вий ки­лим, на кот­ро­му бу­ли вит­кані чудні квітки, не­на­че сто­яли на задніх но­гах в три ряд­ки здо­рові зе­лені жа­би з чер­во­ни­ми жи­во­та­ми, поб­рав­шись за пе­редні ла­пи. В две­рях про­ти ки­ли­ма Ба­ла­бу­ха вглядів дру­гу пан­ну, та­ку на зріст, як Оле­ся, але ба­га­то кра­щу, в бідненькій сит­цевій сукні. То бу­ла мен­ша доч­ка, кот­ру по­га­но уби­ра­ли й хо­ва­ли од па­ничів в да­лекій кімнаті.


    За Тер­лецькою ввійшла в світли­цю гор­ба­та Ки­ли­на й ви­нес­ла на тарілці дві то­не­сенькі скиб­ки па­ля­ниці та з лож­ку мас­ла в мас­лянці. Тер­лецький на­лив в ма­ле­сеньку чар­ку горілки, поз­до­ров­кав­ся з гос­тем, ви­пив сам, по­час­ту­вав гос­тя й затк­нув гра­фин за­тич­кою, не­на­че да­вав зна­ти, що він більше не бу­де вже час­ту­ва­ти. Ба­ла­бу­ха ви­пив, навіть га­разд не роз­куш­ту­вав­ши, і взяв в ру­ки скиб­ку па­ля­ниці. Скиб­ка світи­лась наскрізь.

    - А ми тут, панімат­ко, роз­ба­ла­ка­лись з Мар­ком Пав­ло­ви­чем про ака­демію та так на­ля­ка­ли Ки­ли­ну ци­ми згад­ка­ми, що во­на впус­ти­ла тарілку та й роз­би­ла, - ска­зав Тер­лецький до жінки.

    - Similis si­mi­li ga­udet 7, - обізвав­ся Ба­ла­бу­ха. - Ми ко­лись гра­ли в ака­демії ко­медії та по­ча­ли при­га­ду­ва­ти з от­цем Пет­ром де­яку дав­ни­ну.

    - Ви гра­ли ко­медії? - спи­та­ла Оле­ся. - Ото, ко­ли б мені до­ве­ло­ся на віку хоч раз по­ба­чи­ти ко­медію. Си­диш тут у Хохітві й лю­дей не ба­чиш.

    - Де вже ти хотіла в Хохітві по­ба­чи­ти ко­медію, - ска­зав Тер­лецький. - Це чу­до по­ка­зує тільки на­ша Київська "аlma ma­ter" 8.

    - Папа ка­жуть, що й во­ни гра­ли, - сміли­во обер­та­ючись до Ба­ла­бу­хи, про­мо­ви­ла Оле­ся. - Та ще й уби­ра­лись за пан­ну.

    Стара Тер­лецька тро­хи осміхну­лась, гля­нув­ши на бо­ро­ду та ву­са сво­го чо­ловіка.

    - Колись уби­рав­ся за пан­ну, а те­пер вже не вбе­русь, - ска­зав Тер­лецький.

    - Може, й ви уби­ра­лись за пан­ну? - ска­за­ла Оле­ся, обер­та­ючись до Ба­ла­бу­хи.

    - Ні, я раз уби­рав­ся за… Сла­ву, - зне­хо­тя ска­зав Ба­ла­бу­ха, - а дру­гий раз за прек­рас­но­го Іоси­фа.

    - Ото, як би я хотіла по­ба­чи­ти, як ви вби­ра­лись за прек­рас­но­го Іоси­фа, - ска­за­ла Оле­ся, спідло­ба пог­ля­да­ючи на Ба­ла­бу­ху. - Ма­буть, во­но вий­шло ду­же гар­но.

    Балабуха огов­тав­ся й пе­рес­тав втя­гу­ва­ти шию в комір. Сміливість в Олесі, привітність Тер­лецької од­би­ли в йо­го охо­ту тіка­ти в пасіку та в чор­нобіль.

    Балабуха не ду­же спо­до­бав­ся Олесі з ли­ця, але йо­го зріст, ве­ли­ка пос­тать, вченість і ла­ти­на звер­ну­ли її ува­гу, спо­до­ба­лись їй тим більше, що до неї приїжджа­ли нев­чені прості по­по­вичі, на кот­рих во­на не хотіла й ди­ви­тись, і навіть не ви­хо­ди­ла до їх. Ма­ти так са­мо бу­ла привітна до Ба­ла­бу­хи, бо вже був час ви­да­ва­ти Оле­сю заміж.

    Килина од­хи­ли­ла двері й щось шеп­ну­ла до Тер­лецької. Оле­ся зірва­лась з стільця й побігла в двері так швид­ко, що тро­хи не зва­ли­ла Ки­ли­ни з ніг. Ба­ла­бу­ха ди­вив­ся їй вслід: йо­му спо­до­ба­лось, як Оле­ся бігає швид­ко, пруд­ко, лег­ко, як на їй га­дю­ка­ми в'ються чер­воні стрічки.

    За Оле­сею вий­шла Тер­лецька. В кімна­тах бу­ло чу­ти біга­ни­ну, веш­тан­ня. Заб­ряж­ча­ли ло­жеч­ки, задз­веніли ста­ка­ни та блю­деч­ка, зас­ту­котіли шух­ля­ди ко­ло ка­мо­ди та столів; од­чи­ни­лись двері, й гор­ба­та Ки­ли­на внес­ла в світли­цю ви­со­ко­го та тон­ко­го са­мо­ва­ра й пос­та­ви­ла на столі, не­на­че яке ди­во. То був пер­ший са­мо­вар в око­лиці.

    З две­рей вибігла Оле­ся з ло­жеч­ка­ми й чай­ни­ком в ру­ках, за нею ма­ти, за матір'ю Ки­ли­на. Во­ни ви­хо­ди­ли й при­хо­ди­ли, й знов вибіга­ли: ви­но­си­ли ста­ка­ни та на­ряд­дя до са­мо­ва­ра. Са­мо­вар спер­шу шипів, потім за­па­ру­вав і зак­ле­котів, так що не ста­ло чуть, як дер­чав ма­ят­ник ко­ло часів. Кру­гом са­мо­ва­ра чи­га­ли та панька­лись, не­на­че уряд­ник кру­гом сво­го на­чальни­ка. Ба­ла­бу­ха з то­го ди­ва пог­ля­дав то на са­мо­вар, то на дам.

    Почалося на­ли­ван­ня чаю в ста­ка­ни, бряж­чан­ня ло­жеч­ка­ми об по­суд, не­на­че хто віз цілу ба­ла­гу­лу би­то­го скла. Са­ма Тер­лецька по­да­ла Ба­ла­бусі ста­кан чаю. Ки­ли­на знов ви­нес­ла на тарілці куп­ку то­неньких ски­бо­чок па­ля­ниці. Ба­ла­бу­ха ви­пив чай, з'їв про­зо­ру ски­боч­ку хліба; йо­го розібрав апе­тит. Їсти схотілось здо­ро­во, а гос­по­дар навіть не про­сив ви­пи­ти по другій чарці горілки.

    - А на­лий і мені, панімат­ко, ста­кан то­го зілля, - ска­зав Тер­лецький, - хоч, ска­за­ти прав­ду, не ду­же я хва­лю це зілля. Не­ма в світі, як доб­ра чар­ка горілки, - про­хо­пив­ся гос­по­дар.

    "Коли б же доб­ра чар­ка, а не та­ка, як на­перс­ток", - по­ду­мав Ба­ла­бу­ха, пог­ля­да­ючи на ма­ле­сеньку чар­ку.

    Терлецька сер­ди­то ки­ну­ла очи­ма на чо­ловіка: він за­мовк і не роз­ви­вав далі тієї те­ми.

    Випили чай. Ки­ли­на ви­нес­ла са­мо­вар, кот­ро­го в кімнаті опа­ли менші доч­ки, не­на­че му­хи мед.

    - Візьми ли­шень, доч­ко, гіта­ру та заг­рай або й заспівай нам якої, - ска­зав Тер­лецький, дос­та­ючи гіта­ру з ко­со­го сто­ли­ка в кут­ку й по­да­ючи Олесі.

    - Я вже дав­но гра­ла й, ма­буть, чис­то все по­за­бу­ва­ла, - пи­ша­ючись, про­мо­ви­ла Оле­ся.

    Вона взя­ла гіта­ру, нап­ра­ви­ла її, на­тя­гу­ючи стру­ни, й несміли­во по­ча­ла пе­ре­би­ра­ти пальця­ми.

    - Ви не граєте на гус­лях? - спи­тав Тер­лецький в Ба­ла­бу­хи.

    - Ні, не граю, - обізвав­ся Ба­ла­бу­ха.

    - Шкода. Я ко­лись грав, та вже за­був. От мій сусіда бо­гус­лавський ба­тюш­ка, як ут­не на гус­лях, то аж поміст дри­жить. Е, що то за гар­ний інстру­мент! - ска­зав Тер­лецький.

    Олеся прог­ра­ла кілька ко­зачків. Їй хотілось заспіва­ти, та во­на са­ма не сміла по­ча­ти й жда­ла, щоб будлі-хто поп­ро­сив.

    - Заспівайте, ко­ли ва­ша лас­ка, - несміли­во поп­ро­сив її Ба­ла­бу­ха.

    - Заспівай, доч­ко, про Хлою, або про Нар­ци­за, або кра­ще про сту­ден­та.

    Олеся осміхну­лась, заспіва­ла то­не­сеньким го­лос­ком про Хлою, потім про Нар­ци­са, а далі за­тяг­ла й про сту­ден­та:

    Ой ве­ле­ла ме­ня мать За куп­чи­ка от­дать. А куп­чик как идеть, Сун­дук де­нег не­сеть. "Сун­дук де­нег не прый­му, За куп­чи­ка не пой­ду!" Ой ве­ле­ла ме­ня мать За сту­ден­та от­дать. А сту­дент как идеть, Пу­чок ро­зок не­сеть. "Пу­чок ро­зок прый­му, За сту­ден­та пой­ду!"

    - Ага! - про­мо­вив, приц­мо­ку­ючи, Тер­лецький.

    - За би­то­го двох не­би­тих да­ють, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    Олеся ще дов­го співа­ла та гра­ла на гітарі. Тер­лецький роз­фан­та­зу­вав­ся й по­чав при­га­ду­ва­ти давні вірші й скла­да­ти свої, але ду­же не­до­ладні.

    Співай, доч­ко, по­ки мо­ло­денька, бо як ми­не твоя вес­на, то пе­рес­та­неш співа­ти:

    Наслаждайся дней сво­их, Все-бо вма­ле сос­та­ры­ем. В од­но ли­то з ко­зе­ня­ты Став­ся куд­ла­тый цап!

    І я ко­лись співав і вірші скла­дав, як був ко­зе­ням, а як став ста­рим та куд­ла­тим, то вже й пісні в го­ло­ву не лізуть, - про­мо­вив Тер­лецький, хо­дя­чи по світлиці.

    Тим ча­сом, як Оле­ся гра­ла та співа­ла, Ба­ла­бу­ха по­чу­вав, що в йо­го жи­воті гра­ють інші му­зи­ки. Над­ворі ве­чоріло, а по­луд­ну­ва­ти не да­ва­ли. Пляш­ка з горілкою сто­яла ніби за­пе­ча­та­на. Ба­ла­бу­ха пог­ля­дав на двері, чи не ви­не­суть чо­го за­ку­си­ти, а двері не од­чи­ня­лись. А си­ре­ни в жи­воті в Ба­ла­бу­хи співа­ли так го­лос­но, що їх бу­ло чу­ти на всю ха­ту, й йо­му бу­ло аж ніяко­во.

    Вже сон­це зай­шло, вже над­ворі су­теніло. Тер­лецька вста­ла й вий­шла в кімна­ту. За нею вибігла Оле­ся. В кімнаті знов по­ча­лась біга­ни­на. Заб­ряж­ча­ли ключі, зас­ту­ка­ли двері, задз­веніли лож­ки й тарілки. В од­чи­нені двері про­ти зе­ле­них жаб на ки­лимі за­ми­готіли го­ло­ви.

    Терлецький хо­див по світлиці й фан­та­зу­вав, а Ба­ла­бу­ха сидів, спус­тив­ши го­ло­ву й при­дер­жу­ючи ру­кою по­рожній живіт.

    Через го­ди­ну ши­ро­ко од­чи­ни­лись двері. Ба­ба з Ки­ли­ною внес­ли дов­гий стіл і зас­те­ли­ли ска­тер­кою. Ки­ли­на при­нес­ла ку­пу тарілок і по­ча­ла розс­тав­ля­ти на столі; ба­ба при­нес­ла лож­ки, ви­дельця й ножі й розк­ла­ла їх з та­кою по­ва­гою, не­на­че го­ту­ва­лась при­но­си­ти жерт­ву бо­гам. В кінці тієї комічно-по­важ­ної ру­ха­ни­ни вий­шла Тер­лецька й поп­ро­си­ла гос­тя за стіл. Всі посіда­ли кру­гом сто­ла й жда­ли. Знов од­чи­ни­лись двері й ба­ба внес­ла дов­гий по­лу­ми­сок і пос­та­ви­ла на столі. На здо­ро­во­му по­лу­мис­ку ле­жа­ло двоє ма­леньких кур­ча­ток на­че дві пе­ре­пе­лиці. Ба­ла­бу­ха зля­кав­ся.

    - Прошу по­кор­но! Беріть на тарілку! - поп­ро­си­ла Тер­лецька Ба­ла­бу­ху.

    - Потривай, панімат­ко! Ми, по ста­ро­му зви­чаю, по­куш­туємо цієї аqu­ae vi­tae 9, кот­рої давні рим­ля­ни, пев­но, не пи­ли, - ска­зав Тер­лецький, на­ли­ва­ючи на­перс­то­чок.

    Балабуха ви­пив той на­перс­то­чок, зга­дав ті кра­со­вулі, що він ко­лись хи­лив з сту­ден­та­ми, й тільки жалібно скри­вив­ся. Помірку­вав­ши, скільки-то при­па­де на кож­но­го з тих двох пе­ре­пе­ли­чок, він одрізав тільки ніжку од кур­ча­ти й узяв на тарілку. Оле­ся й Тер­лецька одріза­ли по крильці й при­ки­да­лись, не­на­чеб­то во­ни ве­че­ря­ють. Бідний Ба­ла­бу­ха й собі прис­тав­лявсь, що він ве­че­ряє: обг­риз ніжку й пок­лав ви­дел­ку на стіл. Пе­ред йо­го очи­ма так і сно­ви­га­ла макітра ва­ре­ників в сме­тані.

    "Правду ка­за­ла ма­ти! - по­ду­мав Ба­ла­бу­ха. - Як­би не по­поїв до­ма, то оце б не доїхав жи­вий до­до­му".


    Посиділи за сто­лом, по­ба­ла­ка­ли й ус­та­ли. Прий­шла ба­ба й узя­ла по­лу­ми­сок, на кот­ро­му ще зос­та­лась од­на пе­ре­пе­лич­ка.

    Після го­лод­ної ве­чері Ба­ла­бу­ха по­чав про­ща­тись. Тер­лецькі про­си­ли йо­го не за­бу­ва­ти їх і приїзди­ти до їх частіше.

    Вже бу­ла ніч, як Ба­ла­бу­ха ру­шив з дво­ру. Тільки що во­ни виїха­ли за се­ло, Ба­ла­бу­ха ска­зав по­го­ни­чеві:

    - Чи не зос­та­лось в те­бе ча­сом хліба в тор­бині? - Та там зос­тав­ся ок­раєць. Ну, та й скупі ж ці лю­ди! - ска­зав по­го­нич, розв'язу­ючи тор­бу з хлібом.

    - Мабуть, во­ни тим і ба­гаті, що скупі. Пок­ли­ка­ли ме­не по­луд­ну­ва­ти, чар­ки горілки не да­ли, а ма­туш­ка ви­нес­ла хліб, одк­ра­яла панську ски­боч­ку та й знов узя­ла в по­кої. Та гор­ба­та Ки­ли­на, ма­буть, жи­ве бо­жим ду­хом. А на по­па­дю слу­ги ка­жуть "пані", бо як будлі-кот­ра наз­ве ма­туш­кою, то во­на, гос­по­ди, як сер­диться.

    Опівночі Ба­ла­бу­ха приїхав в Хильки й роз­бу­див матір.

    - Мамо, да­вай­те хоч шма­ток са­ла та хліба! Їсти так хо­чу, що аж шку­ра тріщить.

    - Хіба ж я тобі не ка­за­ла! Ці гар­бу­за не при­чеп­лять, але віта­ють гос­тей го­ло­дом. Сідай, си­ну, за стіл.

    Мати ви­су­ну­ла з печі макітру ва­ре­ників. Ба­ла­бу­ха до­пав­ся й витріскав тро­хи не всю макітру.

    - Як же тобі по­ка­за­лась доч­ка? - спи­та­ла ма­ти.

    - Дочка гар­на, й грає доб­ре, й співає доб­ре, уб­ра­на по-панській, - ска­зав Ба­ла­бу­ха, по­чу­ва­ючи в душі, що Оле­ся зас­ло­ни­ла довгі тонкі Они­сині бро­ви.

    - Та в їх і гро­шей си­ла. Не знаю тільки, чи ба­га­то дасть ста­рий. А що вже ба­гаті, то ба­гаті, - ска­за­ла ма­ти.

    Макітра ва­ре­ників зва­ли­ла Ба­ла­бу­ху на постіль, не­на­че грім здо­ро­во­го ду­ба. Він упав на по­душ­ку й зас­нув міцним сном. Тим ча­сом в Хохітві після виїзду Ба­ла­бу­хи в домі Тер­лецько­го по­ча­лась, після па­ра­до­вої ве­чері, дру­га ве­че­ря, своя, до­маш­ня. В кімнаті зас­те­ли­ли стіл прос­тою ска­тер­тею, й Ки­ли­на при­нес­ла здо­ро­ву ваз­ку га­лу­шок з са­лом. Па­но­тець Тер­лецький вклав у ко­пи дві тарілки, Тер­лецька дві, а Оле­ся, вдо­во­лив­шись крильцем кур­чат­ки при гос­теві, те­пер по­чу­ти­ла дру­гий, справ­дешній апе­тит і виїла здо­ро­ву тарілку га­лу­шок, од чо­го їй ста­ло в кор­сеті так тісно, що во­на пок­ли­ка­ла Ки­ли­ну і як­най­швид­ше звеліла розш­ну­ру­ва­ти шну­ров­ку…

    - А що, Оле­сю, як тобі по­ка­зав­ся Ба­ла­бу­ха? - спи­тав в Олесі батько.

    - Так собі… нічо­го, - ска­за­ла Оле­ся, за­ко­пи­лив­ши гу­бу.

    - От і нічо­го! - обізва­лась ма­ти. - Па­нич здо­ро­вий, пос­тав­ний, ог­ряд­ний, вче­ний, і та­ки чис­то й по-мод­но­му вбра­ний, не­аби­який прос­так.

    - І ла­ти­ну зна доб­ре: так і сип­ле ла­тинськи­ми при­каз­ка­ми! - до­дав батько. - Ні, доч­ко! Цього же­ни­ха шко­да ви­пус­ка­ти з рук. Ти будь до йо­го при­ятельніша, лас­кавіша й привітніша, як він приїде до нас вдру­ге, та по­го­во­ри з ним та­ки лю­бенько, привітненько.

    - Коли ж він не ду­же охо­чий до роз­мо­ви та який­сь не­во­руш­кий. Си­дить, ди­виться на ме­не, ви­ря­чив­ши баньки, та люльку смок­че, та й годі.

    - То й доб­ре, ко­ли мов­чить. Хто мов­чить - той двох нав­чить. Мен­ше бу­де допіка­ти тобі язи­ком, - ска­за­ла ма­ти, гля­нув­ши на па­нот­ця Тер­лецько­го.

    - Правда, в йо­го очі й бро­ви гарні, але гу­би… тро­хи чудні. Чо­гось не­на­че скри­вив­ся, як се­ре­да на п'ятни­цю, - ска­за­ла Оле­ся.

    - Тобі, Оле­сю, тре­ба ви­пи­са­ти же­ни­ха з Києва або з Па­ри­жа, то та­кий, мо­же б, тобі спо­до­бав­ся! - ска­зав батько. - Де ж тобі кра­щих наб­ра­ти?

    Олеся хотіла ска­за­ти, де б во­на наб­ра­ла кра­щих же­нихів, та про­мов­ча­ла: во­на ба­чи­ла в пансько­му дворі гар­них дідичів-па­ничів, але ба­гаті па­ничі її не сва­та­ли, а за бідних еко­номів та польських панків її не дав би батько. Оле­ся тільки ле­генько зітхну­ла й пішла спа­ти.

    Швидко всі пос­ну­ли в домі Тер­лецько­го, тільки в пе­карні ще дов­го горіло світло. Там Ки­ли­на з ба­бою та з дру­гою та­ки пан­щан­ною Тер­лецько­го мо­ло­ди­цею ще дов­го ми­ли та ви­ти­ра­ли по­суд та ла­яли гос­тя. Ки­ли­на й ба­ба ро­би­ли ро­бо­ту вже че­рез сон. Їх бліді об­лич­чя ста­ли ще блідніши­ми. Сон кло­нив їх го­ло­ви. Вже північ ми­ну­ла, а во­ни все по­ра­лись та при­би­ра­ли, а дру­го­го дня бу­ли по­винні вста­ва­ти удосвіта, пе­редніше за гос­по­дарів, і знов роз­по­чи­на­ти ту са­му вічно незмінну жіно­чу ро­бо­ту, од кот­рої втіка­ли лю­ди од Тер­лецько­го.

    6 Ось лю­ди­на! (лат.) 7 Схо­жий схо­жо­му радіє (лат.) 8 Дослівно "матір-го­ду­вальни­ця". Тут мається на увазі уч­бо­вий зак­лад (лат.) 9 Во­да жит­тя (лат.)

    

3

    

    В той час, як Ба­ла­бу­ха їздив до Олесі та уви­вав­ся ко­ло неї, по се­лах пішла чут­ка, що Они­ся Про­ко­по­вичівна за­ру­чи­лась з Ха­ри­то­ном Мос­са­ковським. Ба­ла­бу­ши­на ма­ти бу­ла на яр­мар­ку в Бо­гус­лаві й при­вез­ла ту чут­ку в Хильки.

    - Чи ти знаєш, си­ну, за ко­го по­да­ва­ла руш­ни­ки Ониська Про­ко­по­вичівна? - ска­за­ла ста­ра Ба­ла­бу­ши­ха, приїхав­ши з яр­мар­ку.

    - За ко­го, ма­мо? - спи­тав син.

    - За Ха­ри­то­на Мос­са­ковсько­го, ка­ра­пи­шансько­го дя­ка, - ска­за­ла ма­ти.

    - За Ха­ри­то­на Мос­са­ковсько­го? За то­го ху­до­го, по­га­но­го? За ту ру­ду че­хо­ню? - крик­нув син.

    - За ту че­хо­ню, за ту по­га­ну та­ра­ню, - ска­за­ла ма­ти.

    - За дя­ку­са? І во­на да­ла мені гар­бу­за че­рез ту іржа­ву, су­ху че­хо­ню? 3а то­го дур­ня? За то­го дя­ку­са? - крик­нув син.

    - Не за дя­ка-бо! Він сьогодні дяк, а мо­же, завт­ра бу­де по­пом на батько­во­му місці, бо йо­го гро­ма­да об­ра­ла за свя­ще­ни­ка на вільша­ницьку па­рафію, - ска­за­ла ма­ти.

    - Одкаснулась од ме­не, сту­ден­та, ака­деміста, для то­го ру­до­го дур­ня, ко­то­рий навіть не був в гра­ма­тиці, не тільки що в філо­софії? - ре­пе­ту­вав Ба­ла­бу­ха, підняв­ши ру­ки вго­ру ви­ще од своєї го­ло­ви.

    - Потривай, си­ну! Ти не кри­чи й не сердься, - ска­за­ла ма­ти. - Поїдь ти в Київ та поп­ро­си собі в мит­ро­по­ли­та Вільша­ни­цю, - па­рафія ве­ли­ка, по­ля ба­га­то, сіно-ко­су й оком не ски­ну­ти, сінокіс над са­мою Рос­сю, ще й ле­ва­да та­ка здо­ро­ва, що мож­на півсотні возів кар­топлі та ка­пус­ти ви­вез­ти в Бо­гус­лав на яр­ма­рок. Їй-бо­гу, си­ну, не гай ча­су, їдь до Києва! Не­хай тоді Ониська по­тан­цює з своєю че­хо­нею ци­ганської ха­лянд­ри. Не­хай ста­рий Про­ко­по­вич дає Ха­ри­то­нові свої Чай­ки, котрі мож­на в мішок уб­га­ти.

    - Поїду в Київ! За­раз поїду! Вла­ди­ка дає ака­демістам па­рафії на вибір, - яку хоч ви­би­рай! Оце тобі, Онисько, гар­бу­зи! Дам і тобі гар­бу­за, що бу­деш пам'ята­ти до смерті.

    Не дов­го ду­мав­ши, та­ки дру­го­го дня Ба­ла­бу­ха поїхав в Київ, пішов до мит­ро­по­ли­та й по­дав про­шен­ня на Вільша­ни­цю. Тільки що Ба­ла­бу­ха вий­шов од мит­ро­по­ли­та, про­ти йо­го йшов Ха­ритін Мос­са­ковський з вільша­ницьким ти­та­рем та з дво­ма ста­ри­ми па­рафіяна­ми. Мос­са­ковський ски­нув шап­ку, поз­до­ров­кав­ся з Ба­ла­бу­хою й ни­зенько йо­му пок­ло­нивсь, Ба­ла­бу­ха навіть не гля­нув на йо­го.

    - Чи па­рафії шу­каєте, Мар­ку Пав­ло­ви­чу? Бо­же по­мо­жи на все доб­ре! - ска­зав Мос­са­ковський до Ба­ла­бу­хи.

    - Нехай уже вам бог по­ма­гає, а мені вже поміг: я зай­няв ва­шу Вільша­ни­цю, - ска­зав гор­до Ба­ла­бу­ха й пішов собі ти­хою хо­дою в кон­сис­торію кінча­ти діло.

    В Мос­са­ковсько­го та в вільша­ницьких дідів не­на­че вда­рив грім. Во­ни сто­яли й ди­ви­лись слідком за Ба­ла­бу­хою.

    - Чи цей па­нич прав­ду ка­же, чи жар­тує? - про­мо­вив ти­тар.

    - Мабуть, бре­ше на свою обихідку, - про­мо­вив один дід. - А хто ж йо­го оби­рав в Вільша­ниці за свя­ще­ни­ка?

    - Чи по­дав­ся, чи не по­дав­ся він на Вільша­ни­цю, а ми та­ки ходім до вла­ди­ки. Що то нам вла­ди­ка ска­же! - про­мо­вив Мос­са­ковський.

    Вони пішли в по­кої до вла­ди­ки. Мос­са­ковський по­дав од се­бе про­шен­ня, а ти­тар дру­ге од гро­ма­ди. Вла­ди­ка про­чи­тав, по­ду­мав та й ка­же:

    - Опізнились ви. Я вже од­дав вільша­ницьку па­рафію дру­го­му. Ти вчив­ся в шко­лах? - спи­тав вла­ди­ка в Мос­са­ковсько­го.

    - Ні, ва­ше ви­со­коп­ре­ос­вя­щенст­во: я вчив­ся вдо­ма в батька та в ка­ра­пи­шансько­го дя­ка: вив­чив час­ло­вець, псал­тир, вмію чи­та­ти апос­то­ла й єван­гелію, знаю доб­ре цер­ков­ний ус­тав, вмію співа­ти на гла­си: й на "Гос­по­ди воз­вах" і на "Бог гос­подь".

    - Коли те­бе об­ра­ла гро­ма­да, то я дам тобі мен­шу па­рафію, а ве­ликі па­рафії я даю ака­демістам, - ска­зав мит­ро­по­лит. - Бо­же вас бла­гос­ло­ви! Йдіть собі!


    - Коли ж ми, свя­тий вла­ди­ко, во­ли­мо, щоб у нас за свя­ще­ни­ка був та­ки син на­шо­го покійно­го па­нот­ця, царст­во йо­му не­бес­не. Ми Ха­ри­то­на знаємо з ма­лих літ; він зріс на на­ших очах. Гро­ма­дя­ни звик­ли до йо­го. Ми знаємо, що він нас не скрив­дить. По­ми­луй­те й по­жа­луй­те, свя­тий вла­ди­ко! Не­хай та­ки наш Ха­ритін бу­де в нас за свя­ще­ни­ка, - про­сив ти­тар.

    - Не мож­на, ста­рий, не мож­на. Діло зроб­ле­но, а зроб­ле­но­го труд­но пе­реіна­чи­ти, - ска­зав вла­ди­ка.

    Громадяни вий­шли од вла­ди­ки ні в сих ні в тих, а Мос­са­ковський сто­яв у при­хожій ні жи­вий ні мерт­вий. Йо­го делікат­не ли­це ста­ло біле, як крей­да. Ти­тар взяв йо­го за ру­ку й вивів надвір.

    - А що бу­де­мо ро­би­ти? - спи­тав ти­тар, обер­та­ючись до дідів.

    - А те бу­де­мо ро­би­ти, що не пус­ти­мо то­го Ба­ла­бу­хи на па­рафію, от що! - ска­за­ли діди.

    В Мос­са­ковсько­го тро­хи од­ляг­ло од сер­ця. Надія вер­ну­лась до йо­го, - надія дос­та­ти па­рафію й не втра­ти­ти Онисі.

    Вони сіли на во­зи й поїха­ли на­зад в Вільша­ни­цю оповісти­ти гро­маді за цю подію.

    - Не бу­де так, як вла­ди­ка хо­че! Не пус­ти­мо Ба­ла­бу­хи на па­рафію. Не­хай бу­де в нас за свя­ще­ни­ка та­ки Ха­ритін, та й годі - го­моніла гро­ма­да, зібрав­шись ко­ло церк­ви. - Пош­ле­мо знов вдру­ге про­шен­ня до вла­ди­ки, а як не доз­во­лить, пош­ле­мо втретє, а та­ки не­хай бу­де так, як гро­ма­да хо­че. Десь вид­рав­ся який­сь Ба­ла­бу­ха, не по­ка­зав очей в Вільша­ни­цю, не по­го­во­рив з гро­ма­дою, а преться до нас на па­рафію. Не пус­ти­мо Ба­ла­бу­хи!

    Тим ча­сом як вільша­ницька гро­ма­да гри­ма­ла, та ремст­ву­ва­ла, та ла­го­ди­лась знов по­си­ла­ти ти­та­ря до вла­ди­ки, щас­ли­вий Ба­ла­бу­ха вер­нув­ся в Хильки.

    - Що, си­ну, зіпхнув Ониську з па­рафії? - пер­ша спи­та­ла в Ба­ла­бу­хи ма­ти.

    - Зіпхнув! Так і по­ко­ти­лась, як її гар­бу­зи з Хильківської го­ри, аж ку­ря­ва підня­лась, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    - От те­пер не­хай знає, як клас­ти в віз та в ки­шені сту­ден­там гар­бу­зи! - ска­за­ла ма­ти. - А ти, си­ну, не гай ча­су, та вби­рай­ся до Тер­лецьких, та ще й сватів бе­ри. Тер­лецькі скупі, хоч і ба­гаті. Тре­ба виб­ра­ти в сва­ти доб­ро­го крутія, щоб вик­ру­тив в їх зай­ву сот­ню кар­бо­ванців.

    - Кого ж би то поп­ро­си­ти в сва­ти? - спи­тав Ба­ла­бу­ха.

    - Бери, си­ну, дядька, от­ця Мельхи­се­де­ка та при­хо­пи ще на прис­тяж­ку й тітку. Тітка ціка­ва на язик, та й дядько доб­рий то­рохтій: щось-та­ки та ви­то­рох­тять. Та не­хай доб­ре прип­руть Тер­лецько­го.

    Балабуха заб­рав дядька то­рохтія й цо­ко­ту­ху тітку, приб­рав­ся й при­че­пу­рив­ся й поїхав до Тер­лецьких.

    Терлецькі, по­ба­чив­ши, що Ба­ла­бу­ха приїхав не сам, а з дядьком та з тіткою, за­раз до­га­да­лись, що він приїхав з сва­та­ми.

    В домі по­ча­лась нез­ви­чай­на біга­ни­на. Біга­ла важ­ка Тер­лецька, біга­ла Оле­ся, бігав сам Тер­лецький, біга­ла Ки­ли­на, навіть ба­ба в пе­карні за­ме­ти­лась тією по­шес­тю й вертілась, як му­ха в ок­ропі. Ба­ла­бу­ха оповістив, що він зай­няв Вільша­ни­цю Тер­лецький поз­до­ров­ляв йо­го, цілу­вав­ся з ним по де­сять раз, цілу­вав­ся з сва­том от­цем Мельхи­се­де­ком і навіть з ціка­вою йо­го жінкою. Оле­ся заш­ну­ру­ва­лась як тільки мож­на тісніше, так що їй бу­ло важ­ко ди­ха­ти, начіпля­ла чер­во­них стрічок на талію, на шию, на го­ло­ву і все кру­ти­лась по хаті пе­ред Ба­ла­бу­хою. Во­на зна­ла, що Ба­ла­бу­ха не жва­вий в роз­мові, й поп­ро­си­ла йо­го в са­док, де сподіва­лась по­чу­ти при по­етичній обс­таві те сло­во, кот­ро­го во­на вже жда­ла двад­цять три ро­ки з по­ло­ви­ною.

    - Чи ба­чи­ли мої квітки? - спи­та­ла во­на в Ба­ла­бу­хи.

    - Ні, не ба­чив, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    - Ходім, я вам по­ка­жу мої квітки! - ска­за­ла Оле­ся сміли­во й при­чеп­ли­во й тро­хи не по­тяг­ла йо­го за ру­ку.

    Балабуха з ве­ли­кою нап­ру­гою підвівся з стільця й пішов слідком за Оле­сею в са­док.

    Квітник в сад­ку був і справді гар­ний. Клум­би бу­ли повні лев­коїв та астр, але вже під осінь по­за­рос­та­ли тро­хи бур'яном.

    - Дивіться, які чу­дові лев­кої, - ска­за­ла Оле­ся, наг­нув­шись над квітка­ми й зри­ва­ючи гілку лев­коя.

    - А справді, гарні та па­хучі, - ска­зав і собі Ба­ла­бу­ха й наг­нув­ся над гряд­кою.

    Олеся вир­ва­ла квітку й, не роз­хи­ля­ючись, ню­ха­ла її. Ба­ла­бу­ха й собі встро­мив ру­ку в гу­ща­ви­ну, але, пог­ля­да­ючи ско­са на Оле­син пов­ний стан, за­хо­пив в жме­ню бур'ян і по­чав і собі ню­ха­ти.

    - Ви ню­хаєте щи­ри­цю! - крик­ну­ла Оле­ся, ви­ри­ва­ючи з йо­го рук бур'яни­ну, й за­ре­го­та­лась на увесь са­док. - Ось пот­ри­вай­те, я нар­ву вам бу­кет.

    Вона нар­ва­ла чу­до­вих астр і по­да­ла Ба­ла­бусі. Ба­ла­бу­ха навіщось ню­хав їх, хоч во­ни зовсім не пах­ли.

    - Ходім, по­ба­чи­те наш сад, - гук­ну­ла Оле­ся й побігла доріжкою по сад­ку до Росі.

    Балабуха ки­нув­ся й собі бігти, але по­чу­тив, що йо­го но­ги мо­жуть тільки хо­ди­ти, а не біга­ти, й лед­ве дог­нав Оле­сю.

    - А ви кош­ту­ва­ли, які на смак лев­кої? - спи­та­ла Оле­ся, сміючись. - А на­те, по­кош­туй­те!

    Балабуха ме­ханічно взяв лев­кой, вки­нув у рот і по­чав жу­ва­ти, а далі не знав, чи вип­лю­ну­ти йо­го, чи з'їсти.

    - А що, смач­ний?

    - Де там! Гіркий, як по­лин.

    Олеся ре­го­та­лась, чер­во­на, як пов­на ро­жа. Во­ни прий­шли на кінець сад­ка, на при­го­рок над Рос­сю. На­ни­зу по камінні шуміла во­да. За Рос­сю сто­яла пиш­на ске­ля, не­на­че стіна, вся об­ли­та сон­цем; за нею на го­рах зе­ленів ліс, а вго­ру, по до­лині Росі бу­ло вид­но роз­ки­ну­тий Бо­гус­лав, об­си­па­ний яс­ним світом.

    - Тепер далі нам вже ніку­ди йти, хіба в во­ду або на ске­лю, - ска­за­ла Оле­ся, на­во­дя­чи Ба­ла­бу­ху на дум­ку.

    - А справді не­ма ку­ди, хіба в во­ду або на ске­лю, - ска­зав ти­хо Ба­ла­бу­ха.

    - А ви полізли б на ске­лю? - ко­кет­но спи­та­ла Оле­ся.

    - Ні, не ви­де­русь, бо ду­же кру­та та стрімка.

    - А як­би я вас поп­ро­си­ла, то полізли б? - драж­ни­ла йо­го Оле­ся.

    - Поліз би, - ска­зав Ба­ла­бу­ха, гля­нув­ши прос­то в вічі Олесі.

    В Олесі очі бли­ща­ли, на­че дві зорі. Її га­ря­че ли­це аж па­ла­ло: а Ба­ла­бу­ха все-та­ки мов­чав.

    - Правда в нас у Хохітві гар­но? Кра­ще, як у вашій Вільша­ниці.

    - Краще, як у Вільша­ниці, але… але, як­би ви бу­ли зо мною в Вільша­ниці, то во­на б мені зда­лась кра­щою од Хохітви, - лед­ве ви­мо­вив Ба­ла­бу­ха й по­чер­вонів.

    "Насилу! Сла­ва тобі, гос­по­ди. От-от ска­же!" - по­ду­ма­ла Оле­ся.

    - Як же б я там бу­ла? Чи поїха­ла з ва­ми, чи що? - спи­та­ла Оле­ся.

    - Ні, як­би ви за ме­не пішли заміж, бо я… я… бо Купідон про­ни­зав наскрізь моє сер­це стрілою. Амур не лю­бив так Псіхеї, як я люб­лю вас, - ска­зав Ба­ла­бу­ха че­рез си­лу.

    Олеся зна­ла з ро­манів про то­го Купідо­на та Аму­ра, й ті сло­ва ду­же при­па­ли їй до сма­ку. Во­на лю­би­ла ро­ман­тичність, бо чи­та­ла ста­ро­давні, пе­ре­ло­жені по-мос­ковській німецькі ро­ман­тичні повісті. Тільки все-та­ки їй хотілось Аму­ра, кра­що­го од Ба­ла­бу­хи: не та­ким во­на собі уяв­ля­ла сво­го Аму­ра, та ніде бу­ло дітись. Оле­ся ти­хо про­мо­ви­ла зви­чай­ну фра­зу, спус­тив­ши очі до­до­лу: "Як батько та ма­ма ска­жуть, - я згод­жу­юсь!"

    Балабуха взяв Оле­си­ну ру­ку й поцілу­вав. Во­ни по­вер­ну­лись і пішли ти­хою хо­дою до ха­ти.

    В той час, як мо­лоді гу­ля­ли по сад­ку, отець Мельхи­се­дек з жінкою, не дов­го ду­ма­ючи, не­на­че до стіни при­тис­ну­ли Тер­лецько­го й Тер­лецьку й по­ча­ли го­во­ри­ти за при­да­не.

    - А що, от­че Пет­ре! Ска­за­ти прав­ду, ми оце приїха­ли сва­та­ти ва­шу доч­ку, Оле­сю, - ска­зав отец Мельхи­се­дек. - Чи од­дас­те, чи не­хай підрос­те?

    - Ми з жінкою ладні од­да­ти. Ба­ла­бу­ха чо­ловік вче­ний, при­го­жий, має вже па­рафію. Не знаю, що доч­ка ска­же, - про­мо­вив Тер­лецький.

    - Коли вже, дя­ку­ва­ти вам, та­ка ва­ша во­ля, то тре­ба й да­ри­ти дітей. Що ж ви ду­маєте да­ти за доч­кою? - ска­за­ла прос­то Мельхи­се­де­ко­ва жінка, Мар­та Та­расівна.

    Терлецький гля­нув на жінку й ска­зав:

    - Дамо сто кар­бо­ванців.

    - Сто кар­бо­ванців гроші, то прав­да, - за­то­рохтів отець Мельхи­се­дек, - але, ска­за­ти прав­ду, не ве­ликі.

    - Авжеж не ве­ликі, - за­то­рохтіла Мельхи­се­де­ко­ва жінка. - Гроші грішми, але тре­ба чо­гось і до гро­шей. На гос­по­дарстві тре­ба й корів, тре­ба й волів, тре­ба й возів, тре­ба ко­ней, тре­ба й до ко­ней. Тре­ба мис­ки й лож­ки, тре­ба чо­гось і до лож­ки. І вже, гос­по­ди, що то й ка­за­ти! Ви самі, здо­ро­венькі, знаєте, чо­го тре­ба на гос­по­дарстві, та ще й но­во­му та мо­ло­до­му, ча­сом не­обмірко­ва­но­му…


    Терлецька сер­ди­то гля­ну­ла на цю прос­ту, в намітці, сва­ху, кот­ра жеб­ра­ла, не­на­че ста­ра ци­ган­ка.

    - Та вже, сва­хо, Оле­ся на­ша доч­ка. Ми не випх­не­мо її бо­су з ха­ти з по­рожніми ру­ка­ми та скри­ня­ми, - ска­за­ла Тер­лецька.

    - Борони бо­же! Я й са­ма ма­ти й маю до­чок: хва­ли­ти бо­га, я вже над­ба­ла повні скрині вся­ко­го доб­ра для своїх до­чок: в ме­не го­то­ва їм і оде­жа, й плах­ти, й за­пас­ки, й намітки, і ска­терті. Я вже наз­на­чи­ла їм і ко­ро­ви, й те­лиці, й ка­ба­ни, й льохи, й гу­си, й інди­ки… Де вже! Що то й ка­за­ти! Пев­но, й ви над­ба­ли для Олесі вся­ко­го доб­ра. Чи ба­га­то корівок та во­ликів ду­маєте да­ти? - спи­та­ла сва­ха.

    - Дві па­ри волів та ко­ро­ву,- ска­зав Тер­лецький. - Ма­ло, - ска­зав Мельхи­се­дек.

    - Їй бо­гу, сер­це моє, ма­ло! Дво­ма па­ра­ми не по­тяг­неш плу­га на полі. Тре­тя па­ра не заш­ко­дить. Та з однієі ко­ро­ви не наз­би­раєш ні си­ру, ні мас­ла. Тре­ба, сва­хо, дві ко­ро­ви, до­ко­неч­не дві, бо ви самі, здо­ро­венькі, знаєте, що з однієї ко­ро­ви не наїстись мас­ла та си­ру. Во­но б доб­ре бу­ло й мас­ла та си­ру наїстись, ще й на яр­ма­рок вис­ла­ти на про­даж. Що то й ка­за­ти! А ска­тертів ба­га­то ду­маєтє да­ти? - спи­та­ла сміли­во сва­ха.

    "І приніс не­чис­тий оцю ци­ган­ку! Во­на за­бе­ре в ме­не всі ко­ро­ви, гу­си й інди­ки", - по­ду­ма­ла Тер­лецька.

    - Та що там, жінко, ска­терті. За гроші мож­на всього цього на­ку­пи­ти. Я все, бач­те, про гроші. От­че Пет­ре, їй-бо­гу, ма­ло сотні кар­бо­ванців! Що те­пер сто кар­бо­ванців? То ко­лись мож­на бу­ло за сот­ню тро­хи не ціле се­ло ку­пи­ти. Тре­ба дві або й три сотні та ще й з хвос­ти­ком, - ска­зав Мельхи­се­дек.

    - Подумаємо-погадаємо. В нас не од­на доч­ка, самі знаєте, - ска­зав Тер­лецький.

    - Та й пан­щан­них лю­дей та­ки дай­те дітям,- ска­за­ла сва­ха. - В вас та­ки ба­га­тенько лю­дей. Дай­те хоч од­ну сім'ю!

    - Де ті лю­ди в ме­не? Чис­то всі по­розбіга­лись, не­на­че їх який не­чис­тий києм по­роз­га­няв! Тільки й зос­та­лась са­ма каліч: од­на ба­ба та гор­ба­та Ки­ли­на, та там…

    - З тієї гор­ба­тої - ро­бо­ти, як з ца­па мо­ло­ка, - ска­за­ла сва­ха, - во­на тільки хліб дур­но збав­ля­ти­ме. Дай­те та­ки здо­ро­веньких та міцненьких, бо міцний чо­ловік, як міцний гор­щик, не роз­ки­пить на жа­ру.

    - Але ж все-та­ки Ки­ли­на глядіти­ме дітей, бу­де за няньку, - ска­за­ла Тер­лецька. - Ки­ли­ну да­мо, а більше лю­дей не да­мо!

    - І за Ки­ли­ну спа­сибі! Але при­киньте ще хоч ба­бу. Ба­ба не ба­га­то за­ва­жить, а все-та­ки бу­де поміч в гос­по­дарстві: хоч гу­си та гу­се­ня­та пас­ти­ме. Доб­ра ба­ба в хаті, як доб­ра квоч­ка: во­на й дітей дог­ля­дить, і кур­ча­та доб­ре ви­си­дить, і кур­ча­та доб­ре ви­лу­пить, - та­ра­ба­ни­ла сва­ха, зап­лу­ту­ючись в дум­ках.

    Мельхиседек сер­ди­то гля­нув на свою жінку; во­на до­га­да­лась, що вже на­го­во­ри­ла сім мішків гре­ча­ної вов­ни, й при­ку­си­ла язи­ка.

    - Як же оце во­но бу­де? - ска­зав отець Мельхи­се­дек. - Чи на сло­вах умо­ви­мось, чи на­пи­ше­мо на па­пері?

    - На па­пері, сер­денько, на па­пері кра­ще бу­де, - за­то­рохтіла сва­ха, - бо ска­за­но: як на­пи­са­но пе­ром, то не ви­ве­зеш во­лом. На па­пері, на па­пері! Так і бог велів!

    Свати го­во­ри­ли, по­ки не ви­го­во­ри­ли зай­ву сот­ню кар­бо­ванців, ще од­ну ко­ро­ву, тре­тю па­ру волів, ще й Ки­ли­ну, хоч Ки­ли­ни не спи­та­ли, чи схо­че во­на ки­дать батька й матір та їха­ти в чу­же се­ло. Сва­ха все пог­ля­да­ла ско­са в вікна, чи ба­га­то на дворі ку­рей, гу­сей та індиків. Во­на ду­же лю­би­ла гу­ся­ти­ну, лю­би­ла м'які пу­хові по­душ­ки й усе всто­юва­ла, щоб Тер­лецька да­ла Олесі ба­га­то гу­сей.

    - Гуска, моя сваш­ко, в гос­по­дарстві, то свя­та ху­до­ба, все од­но, що вівця або сви­ня, ви­ба­чай­те в цім слові: з неї м'ясце, з неї сма­лець, з неї пір'я, з неї пух, з неї яй­ця, з неї сир, з неї мо­ло­ко, з неї вов­на, з неї ков­ба­са…

    Сваха за­мовк­ла, бо до­га­да­лась, що вже геть-то вбре­ха­лась. Во­на сту­ли­ла ро­та, як тільки дійшла до ков­ба­си, бо до­га­да­лась, що ков­ба­си зовсім не сто­су­ються до гус­ки. Тер­лецька осміхну­лась, але здер­жа­ла гу­би. Отець Мельхи­се­дек знов су­во­ро зир­нув на жінку. По­ки старі до­го­во­рю­ва­лись, в світли­цю ввійшли мо­лоді. Ба­ла­бу­ха був чер­во­ний, не­на­че пікся на жа­ру. Оле­ся бу­ла спокійна, не­на­че во­на тільки по­хо­ди­ла, по­гу­ля­ла по сад­ку та на­ди­ви­лась на квітки.

    - Чи скінчи­ли ви своє діло? - спи­та­ла сва­ха в мо­ло­дих.

    Олеся засміялась, крут­ну­лась сю­ди-ту­ди по хаті і впа­ла-сіла на стілець. Ба­ла­бу­ха про­мо­вив: "Скінчи­ли, сла­ва бо­гу".

    - Поздоровляємо вас! Да­руй же вам, бо­же, щас­тя та здо­ров'я! - крик­ну­ла сва­ха.

    - Роди вам, бо­же, жи­то й пше­ни­цю, а в запічку дітей ко­пи­цю, - ска­зав не­це­ре­мон­но отець Мельхи­се­дек, цілу­ючись з Ба­ла­бу­хою.

    Всі по­ча­ли поз­до­ров­ля­ти та цілу­ва­ти мо­ло­дих.

    - Коли скінчи­ли, то і ми скінчи­ли, - за­цо­котіла сва­ха, - те­пер, сва­те, мож­на й на па­пері на­шу роз­мо­ву на­пи­са­ти, - ска­за­ла ціка­ва сва­ха Мар­та.

    Терлецький пок­ру­тив­ся, по­вертівся, му­сив діста­ти па­пе­ру. Ки­ну­лись до пер, - пер не бу­ло; ки­ну­лись до ка­ла­ма­ря, а в ка­ла­марі чор­ни­ло ви­сох­ло, тільки зос­та­лась якась чор­на ква­ша.

    Принесли во­ди, роз­ве­ли чор­ни­ло. Ки­ли­на побігла на двір, впійма­ла гус­ку, вис­мик­ну­ла в неї з кри­ла двоє пер і при­нес­ла в ха­ту. Ба­тюш­ки дов­го чи­ни­ли пе­ра й на­пи­са­ли на па­пері Мар­ти­ну роз­мо­ву. Пер­ший підпи­сав­ся Тер­лецький, а за ним ієрей Мельхи­се­дек, раб бо­жий, за се­бе й за свою не­письмен­ну жінку, ра­бу бо­жу Мар­ту, ру­ку при­ло­жив.

    - А що, от­че Пет­ре, те­пер мож­на прис­ту­пи­ти й до за­ру­чин, - ска­зав отець Мельхи­се­дек.

    - Треба спов­ни­ти за­кон, - ска­зав Тер­лецький.

    Терлецька вий­шла з світлиці й швид­ко вер­ну­лась з вос­ко­ви­ми свічка­ми. 3асвіти­ли свічки й пос­та­ви­ли в кут­ку на сто­ли­ку, засвіти­ли лам­пад­ку, що висіла пе­ред об­ра­зом.

    Килина з ба­бою при­нес­ли са­мо­роб­ний ки­лим і розс­те­ли­ли в кут­ку пе­ред сто­ли­ком. Мо­лоді ста­ли, по­би­ли пок­ло­ни, поцілу­ва­ли об­раз і поміня­лись перс­ня­ми. Ба­ла­бу­ха був солідний, по­важ­ний. Оле­ся роз­чер­вонілась од пок­лонів: уся кров з її пов­но­го тіла з-під шну­ро­виць по­ли­лась до го­ло­ви. Тер­лецький хотів спом'яну­ти дав­ни­ну й по­чав ра­цею до ака­деміста зя­тя, але зап­лу­тав­ся на пер­ших сло­вах і за­мовк. За­те ж ска­за­ла ра­цею сва­ха Мар­та! "Щас­ти вам, бо­же, на все доб­ре, на ввесь ваш вік, на ввесь рід, на ва­ших дітей, на ва­ших унуків і прав­нуків. Да­руй, бо­же, щоб ва­ше жит­тя бу­ло со­лод­ке, як ли­по­вий мед, та ве­се­ле, як вес­на крас­на!"

    Старі й мо­лоді пе­рецілу­ва­лись і посіда­ли, не­на­че по­то­ми­лись після важ­кої праці. Отець Мельхи­се­дек ждав, що хоч те­пер ви­не­суть по чарці, але гос­по­ди­ня зак­ло­по­та­лась і за­га­ялась, він не ви­терпів і по-прос­тацькій ска­зав:

    - А що, панімат­ко-гос­по­ди­не! Час би поб­риз­ка­ти на мо­ло­дих!

    Паніматка до­га­да­лась, і на столі з'явив­ся ма­ленький гра­фин­чик з горілкою й ма­ленька ча­роч­ка. Отець Мельхи­се­дек і йо­го жінка Мар­та сер­ди­то по­ди­ви­лись на такі злидні, на та­ку дрібну по­су­ди­ну й згля­ну­лись од­но на од­но­го.

    Випили по чарці. Ви­нес­ли са­мо­вар і по­ча­ли час­ту­ва­ти гос­тей чаєм. Ко­ли це двері рип­ну­ли, і в світли­цю влетів па­нич, хохітвянський еко­ном Сигізмунд Бон­ковський. То був мо­ло­дий, розкішний блон­дин, з здо­ро­ви­ми ву­са­ми, з розкішни­ми ру­ся­ви­ми ку­че­ря­ми на го­лові й з сіри­ми яс­ни­ми очи­ма та з ро­же­ви­ми пух­ки­ми гу­ба­ми. Йо­го повні що­ки за­горіли, але лоб білів, як у пан­ни, а од ли­ця, од усієї пос­таті так і пашіло здо­ров'ям. По­ба­чив­ши в Тер­лецько­го дві брич­ки, він до­га­дав­ся, що в йо­го гості. Він знав, що в Тер­лецько­го не бу­ва­ють ду­ховні, а тілько пан­ки, й до­га­ду­ючись, що приїха­ли які-не­будь сусідні еко­но­ми або їх доч­ки, забіг на ча­сок по­ба­ла­ка­ти та по­ро­ман­су­ва­ти.

    Бонковський вско­чив у ха­ту, цок­нув за­каб­лу­ка­ми, привітав­ся до гос­по­да­ря, поцілу­вав Тер­лецьку в ру­ку, а потім і Оле­сю, і впав на стілець ко­ло Олесі. Оле­ся до йо­го за­го­во­ри­ла по-польській.

    - Як ва­ше здо­ров'я? Як вам цю ніч спа­лось? які квітки сни­лись? - по­чав ще­бе­та­ти ве­се­лий па­нич.

    - Спалося доб­ре й нічо­го не сни­лось, - од­ка­за­ла Оле­ся, ско­са пог­ля­да­ючи на Бон­ковсько­го ко­кет­ли­ви­ми очи­ма.

    - Чи вже ж вам і квітки не сни­лись? - спи­тав Бон­ковський.

    - Мені квітки не сняться, а ко­ли сняться, то з людськи­ми го­ло­ва­ми, - од­ка­за­ла Оле­ся.

    - От і мені такі квітки сняться, тільки з па­нянськи­ми го­лов­ка­ми та з ка­ри­ми очи­ма, - за­ле­пе­тав Бон­ковський.

    Бонковський та Оле­ся ле­пе­та­ли, драж­ни­ли од­но од­но­го, жар­ту­ва­ли, не­на­че Ба­ла­бу­хи і в хаті не бу­ло. Мельхи­се­дек тільки пог­ля­дав на Мар­ту, а Мар­та на Мельхи­се­де­ка.

    - Що це за намітка си­дить в вас за са­мо­ва­ром? - спи­тав ти­хе­сенько в Олесі Бон­ковський.


    - Це сва­ха: приїха­ла ме­не сва­та­ти, - ска­за­ла по­шеп­ки Оле­ся.

    - То ви піде­те за цю намітку заміж? - за­ше­потів Бон­ковський й за­ре­го­тав­ся на всю ха­ту.

    Олеся лед­ве вдер­жа­ла сміх, аж гу­би при­ку­си­ла. Гості пе­рег­ля­да­лись, роз­мов­ля­ючи за чаєм. Ба­ла­бу­ха сидів, на­дув­шись.

    - Хочете по­ди­ви­тись на мої квітки? - ска­за­ла Оле­ся, схо­пив­шись з стільця.

    - Чом і не по­ди­ви­тись! Квітки й гарні пан­ни - мені при­на­да, - ска­зав ти­хенько Бон­ковський, ви­хо­дя­чи за Оле­сею в сіни.

    Балабуха при­га­дав, що Оле­ся го­во­ри­ла йо­му ті самі сло­ва, й по­ду­мав, чи не ду­має во­на вдру­ге за­ру­чи­тись з цим па­ни­чем. Він встав, взяв кар­ту­за й вий­шов у са­док слідком за Оле­сею.

    Олеся побігла по доріжці до квіток і ще­бе­та­ла на льоту, як пти­ця. Бон­ковський біг за нею слідком, а солідний Ба­ла­бу­ха лед­ве дог­нав їх ко­ло гря­док фіалок та астр.

    - Гляньте, па­не Бон­ковський, які чу­дові мої квіточ­ки! - ска­за­ла Оле­ся, на­хи­ля­ючись над гряд­кою й ви­ри­ва­ючи фіалки. Бон­ковський наг­нув­ся й собі ко­ло неї так, що їх ру­ки й плечі при­ту­ли­лись, і по­чав рва­ти квітки. Оле­ся вир­ва­ла фіалку й да­ла ню­ха­ти Бон­ковсько­му.

    "Дає ню­ха­ти дос­то­ту так, як і мені да­ва­ла ню­ха­ти. Ану, чи за­га­дає во­на й йо­му їсти квітки, як мені за­га­ду­ва­ла?" - по­ду­мав Ба­ла­бу­ха.

    Одначе Оле­ся не за­га­да­ла Бон­ковсько­му пас­тись на квітках, тільки побігла по доріжці в са­док, співа­ючи ве­се­лої пісеньки. Бон­ковський пог­нав­ся слідком за нею, а Ба­ла­бу­ха й собі по­тю­пав слідком за ни­ми.

    "Їй-богу, ве­де па­ни­ча ту­ди, ку­ди й ме­не во­ди­ла. Ану, чи за­га­дає во­на цьому пан­кові лізти на скелі? - по­ду­мав Ба­ла­бу­ха. - Як тільки за­га­дає, то, ма­буть, во­на сьогодні вдру­ге ста­не на за­ру­чи­ни з цим па­ни­чем".

    Олеся добігла до кінця сад­ка, гля­ну­ла на Рось, на скелі, пок­ру­ти­лась на всі бо­ки, заспіва­ла пісеньки, од­на­че не за­га­да­ла Бон­ковсько­му лізти ні в во­ду, ні на скелі. Ба­ла­бусі ста­ло лег­ше на душі. Він ми­лу­вав­ся, як Оле­ся біга­ла, вертілась, навіть ска­ка­ла й ти­хо співа­ла ве­се­лої пісеньки. Бон­ковський ле­пе­тав і не дав Ба­ла­бусі сло­ва про­мо­ви­ти до Олесі,

    - Це мій же­них, - шеп­ну­ла Оле­ся до Бон­ковсько­го, - я йду за йо­го заміж.

    - Ой ма­ти бо­жа! - ти­хо про­мо­вив Бон­ковський, прик­лав­ши трагічно ру­ку до сер­ця й підвівши со­лодкі очі до не­ба.

    - Чого ви так піднімаєте очі до не­ба? - за­ше­потіла Оле­ся.

    - Чого, чо­го?.. Ой ви, пан­ни! Ой ви, квітки! Ви не знаєте, чо­го ми піднімаємо очі до не­ба! - ти­хо ше­потів Бон­ковський. - Ко­ли б ви зна­ли, що те­пер діється в моєму серці! - го­во­рив він, од­ки­нув­ши од­ну ру­ку, а дру­гу прик­лав­ши до сер­ця. - Я ско­чу з цієї скелі в во­ду!

    - Ану, стри­бай­те, а я по­див­люсь! Я зро­ду не ба­чи­ла, як па­ничі стри­ба­ють з скель у во­ду, - ска­за­ла Оле­ся, осміха­ючись.

    - Ой ви, пан­ни! Ох! - зітхнув Бон­ковський й за­мовк, вглядівши Ба­ла­бу­ху, кот­рий дог­нав їх.

    Балабусі хотілось пхну­ти пан­ка з скелі в во­ду. Йо­му зда­лось, що па­нок хо­че од­би­ти од йо­го Оле­сю.

    Олеся по­ба­чи­ла, що Ба­ла­бу­ха на­дув­ся й на­су­пив бро­ви, до­га­да­лась, що тре­ба пе­рес­та­ти за­ли­ця­тись до Бон­ковсько­го.

    Вона за­мовк­ла, сил­ку­ва­лась бу­ти по­важ­ною, але не зуміла.

    Бонковський си­пав комплімен­ти, жар­ту­вав, а Оле­ся не ви­дер­жа­ла й по­ча­ла знов ре­го­та­тись. Щоб здер­жа­ти се­бе, во­на по­да­ла Ба­ла­бусі ру­ку. Він взяв її під ру­ку, й во­ни поп­лен­та­лись до ха­ти.

    В хаті старі ба­ла­ка­ли про свої спра­ви й по­ча­ли зго­во­рю­ва­тись про день весілля.

    - Весілля одк­ла­да­ти на дов­ший час зовсім не го­диться. Че­рез тиж­день або че­рез два роз­по­чи­най­мо весілля. В су­бо­ту печіть шиш­ки та ко­ро­вай, а в неділю й до вінчан­ня, а то ще Ха­ритін одніме па­рафію, - ска­за­ла сва­ха Мар­та.

    - Які шиш­ки? Ми не ду­маємо пек­ти ши­шок, - ска­за­ла Тер­лецька. - Це ду­же прос­тий зви­чай.

    - А як же во­но бу­де, моє сер­денько! - крик­ну­ла Мар­та. - Це бу­де не по-модньому й не по-бо­жо­му. Де ж та­ки справ­ля­ти весілля без ши­шок! В су­бо­ту ми приїде­мо, ко­ли поп­ро­си­те, та спе­че­мо ко­ро­вай та шиш­ки, та й по­гу­ляємо й по­тан­цюємо по-ста­ре­чо­му, - до­по­ми­на­лась сва­ха.

    Терлецька тільки ру­кою мах­ну­ла. Мар­та зціпи­ла зу­би й на­ду­лась.

    А Бон­ковський, нев­ва­жа­ючи на сватів, то­чив ба­ля­си й ре­го­тав­ся до Олесі. Сва­ти ско­са пог­ля­да­ли то на Бон­ковсько­го, то на Оле­сю й пе­рег­ля­да­лись між со­бою. Мар­та зо­би­ди­лась за шиш­ки й по­ча­ла про­ща­тись. Ба­ла­бу­ха встав з місця й оче­ви­дяч­ки з ве­ли­кою нап­ру­гою зби­рав­ся в до­ро­гу. Йо­му не хотілось зос­тав­ля­ти Оле­сю з Бон­ковським. Од­на­че гості по­го­во­ри­ли, по­ба­ла­ка­ли, сто­ячи, пос­та­но­ви­ли день весілля й, не жду­чи доб­рої ве­чері, розп­ро­ща­лись.

    - Але ж ти, Мар­то, й справді ве­ли­ка бре­ху­ха, - вже ду­же роз­пус­ка­ла язи­ка! - ска­зав Мельхи­се­дек до своєї жінки. - Де ж та­ки плес­ти та­ке, - що з гус­ки сир, і мо­ло­ко, й вов­на, ще й ков­ба­си.

    - А все ж та­ки, хоч я й бре­ху­ха, а виб­ре­ха­ла не­бо­жеві дві сотні кар­бо­ванців, три па­ри волів, дві ко­ро­ви, два де­сят­ки гу­сей, ще й Ки­ли­ну з ба­бою на при­да­чу.

    Балабуха з сва­та­ми приїхав до­до­му, й Мар­та ти­хенько на ву­хо роз­ка­за­ла Ба­ла­бу­шисі, що Оле­ся ви­роб­ля­ла на за­ру­чи­нах з па­ном Бон­ковським. Ма­ти все пе­ре­ка­за­ла си­нові й ра­ди­ла, щоб він та­ки доб­ре дер­жав Оле­сю в ру­ках і не по­пус­кав віжок.

    Балабушиха зна­ла, шо сва­ти приїдуть од Тер­лецьких го­лодні, й по­да­ла ве­че­рю. Мельхи­се­дек з Мар­тою та з Мар­ком Пав­ло­ви­чем ки­ну­лись на ве­че­рю, як вов­ки на ба­ра­на.

    - Як оже­ниш­ся, си­ну, з Оле­сею, то вив­чи її, як віта­ти гос­тей та не ви­пус­ка­ти їх з дво­ру го­лод­ни­ми, - ска­за­ла ма­ти си­нові, кот­рий уплітав ве­че­рю на всі зас­тав­ки, аж за ву­ха­ми ля­ща­ло.

    Оповістили день весілля.

    Молодий поїхав кли­ка­ти на весілля ро­дичів та сусід. Ро­дичі й сусіди дя­ку­ва­ли й од­ма­га­лись. Він поїхав до Мельхи­се­де­ка. Мельхи­се­дек був ра­дий їха­ти, але тільки Мар­та ста­ла диб­ки:

    - Не поїду ніза­що в світі! - ре­пе­ту­ва­ла во­на. - Це бу­де не весілля, а бог зна що. Не пе­чуть ко­ро­ваю, не пе­чуть ши­шок. Обсміяли ме­не, ста­ру, хоч я й сва­ха, й хва­лить бо­га, не впер­ше бу­ла оце сва­хою.

    - Та що ж, ко­ли во­ни жи­вуть по-панській, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    - Нехай жи­вуть, як хо­тять, але не­хай хоч сватів на­го­ду­ють по людсько­му зви­чаю. В їх і горілки не п'ють, і чар­ки бог зна які. Ма­буть, ви­пи­са­ли з-за гря­ниці, чи що! - ре­пе­ту­ва­ла Мар­та.

    Одначе во­на зго­ди­лась їха­ти на весілля. Че­рез тиж­день Тер­лецькі спра­ви­ли весілля. На весіллі й справді тільки й бу­ло ду­хов­них, що мо­ло­дий з батька­ми та з дядьком Мельхи­се­де­ком і тіткою Мар­тою, та ще один сусіда ба­тюш­ка з доч­ка­ми. Реш­та бу­ла все пан­ки та уряд­ни­ки з Бо­гус­ла­ва. Оле­ся бу­ла уб­ра­на в білу сук­ню, в вінок з білих рож і цілий вечір тан­цю­ва­ла з пан­ка­ми та з уряд­ни­ка­ми. Ба­ла­бу­ха тільки сидів в ака­демічній позі, в білій жи­летці та в білій хустці на шиї й ди­вив­ся, як Оле­ся тан­цю­ва­ла трамб­лян-польки та кра­ков'яка з Бон­ковським. Ма­туш­ки сиділи мовч­ки та тільки тор­ка­ли од­на дру­гу ліктя­ми.

    Довго бо­гус­лавські жид­ки гра­ли, дов­го пан­ни та па­ничі тан­цю­ва­ли. По­ча­ли роз­но­си­ти гос­тям чай, потім яб­лу­ка, груші, кон­фе­ти, горіхи. Ба­тюш­кам та ма­туш­кам хотілось по чарці, хотілось доб­ре по­поїсти та по­по­пи­ти, але пля­шок та ча­рок ніде не бу­ло вид­но. Їм зос­та­ва­лось тільки сидіти та ди­ви­тись. Сва­ха Мар­та по­ча­ла дріма­ти, все ку­ня­ла, си­дя­чи на стільці, й тро­хи не зас­ну­ла. Ба­ла­бу­ши­ха торк­ну­ла її під бік і по­ча­ла су­ди­ти Тер­лецьких.

    - Це не весілля, а якась ди­тя­ча па­на­хид­ка з ма­ков­ни­ка­ми та кор­жи­ка­ми, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха до Мар­ти.

    - Ні ко­ро­ваю тобі, ні ши­шок, ні весільних пісень по ста­ро­му зви­чаю,- обізва­лась ниш­ком Мар­та. - Ко­ли б ти зна­ла, я так хо­чу їсти, що далі не ви­дер­жу!

    - А я б вже й по чарці ви­пи­ла, - обізва­лась Ба­ла­бу­ши­ха, - ме­не аж за печінки тяг­не. Ди­вись, сест­ро, як Бон­ковський стри­бає, - аж ву­са тря­суться. Бий йо­го си­ла бо­жа! Не­на­че ска­же­ний цап.

    Вже в глу­пу північ по­ча­ли нак­ри­ва­ти сто­ли. На сто­лах по­нас­тав­ля­ли ба­га­то тарілок, ба­га­то ста­канів та ча­рок, а наїдків та на­поїв бу­ло тро­хи, та й те пан­ки та уряд­ни­ки швид­ко роз­ха­па­ли. Ба­тюш­ки та ма­туш­ки вста­ли з-за сто­лу го­лод­ни­ми й зовсім не п'яни­ми, про­ти ста­ро­го весільно­го зви­чаю.

    - Ой сест­ро, я зовсім го­лод­на! - ти­хо ше­потіла Мар­та до Ба­ла­бу­ши­хи.

    - Цить, сест­ро, бо й я го­лод­на, - обізва­лась Ба­ла­бу­ши­ха, - бу­ду дов­го пам'ята­ти си­но­ве весілля. Не­хай же приїдуть до ме­не сва­ти! Я їм по­ка­жу, як віта­ти гос­тей! Я їх і на­го­дую, й на­пою. Од ме­не не поїдуть го­лод­ни­ми та тве­ре­зи­ми.


    - Їдьмо до­до­му! - за­ше­потів ста­рий Ба­ла­бу­ха до жінки. - Цур йо­му, цьому весіллю.

    - Їдьмо, - про­мо­ви­ла Ба­ла­бу­ши­ха, - бо, здається, більше вже нічим не пок­ре­пи­мось, - хіба тан­ця­ми та му­зи­ка­ми. Ко­ли б ли­шень Тер­лецький не обділив і си­на та­ким при­да­ним, як нас оцією ве­че­рею.

    Батюшки та ма­туш­ки розп­ро­ща­лись з гос­по­да­рем і виїха­ли. Тер­лецька не ду­же й зап­ро­шу­ва­ла їх зос­та­тись.

    Одбувши весілля, Мар­ко Пав­ло­вич поїхав до Києва й вис­та­рав­ся на свя­ще­ни­ка. Він заїхав до бла­го­чин­но­го й ра­зом з бла­го­чин­ним поїхав в Вільша­ни­цю, щоб всту­пи­ти на па­рафію.

    Благочинний пок­ли­кав ста­рос­ту і звелів одімкну­ти дім свя­ще­ни­ка й оповісти­ти гро­маді, що дру­го­го дня в неділю бу­де пра­ви­ти служ­бу но­вий свя­ще­ник.

    - Я не маю пра­ва од­ми­ка­ти до­му, - ска­зав ста­рос­та, - бо то дім не гро­мадський, а покійно­го ба­тюш­ки. Йо­го син Ха­ритін по­за­ми­кав ха­ти, ще й пе­чат­ки поп­рик­ла­дав.

    - А де ж бу­де жи­ти ваш но­вий свя­ще­ник? - спи­тав бла­го­чин­ний.

    - Де схо­тять, там і жи­ти­муть, - ска­зав по­ну­ро ста­рос­та.

    - То не­хай гро­ма­да дасть йо­му ква­ти­ру, - ска­зав бла­го­чин­ний.

    - Не ми обібра­ли собі цього свя­ще­ни­ка, не ми бу­де­мо й ква­ти­ру йо­му да­ва­ти, - ска­зав ста­рос­та. - Гро­ма­да обібра­ла за свя­ще­ни­ка си­на покійно­го па­нот­ця, Ха­ри­то­на, й хо­че, щоб він був у Вільша­ниці свя­ще­ни­ком.

    - Коли ж вла­ди­ка прис­лав вам дру­го­го свя­ще­ни­ка! - ска­зав бла­го­чин­ний.

    - Коли вла­ди­ка прис­лав йо­го, то не­хай вла­ди­ка й ква­ти­ру йо­му дає, - одрізав ста­рос­та.

    Балабуха сто­яв ні в сих ні в тих. Він не сподівав­ся та­кої при­ти­чи­ни, щоб йо­му до­ве­лось ма­ти тя­га­ни­ну з гро­ма­дою.

    - Вже, ста­рос­то, як гро­ма­да схо­че, а но­во­го свя­ще­ни­ка не­хай прий­має, - до­во­див своє бла­го­чин­ний.

    - Ба, не прий­ме­мо! Не ми об­би­ра­ли, не нам йо­го й прий­ма­ти, - знов одрізав ста­рос­та.

    - Але ж но­вий свя­ще­ник бу­де в вашій церкві служ­бу бо­жу пра­ви­ти, - ска­зав бла­го­чин­ний, - він бу­де в вас за свя­ще­ни­ка.

    - Нехай прав­лять: то бо­же діло, а гро­ма­да ква­ти­ри не дасть, - ска­зав ста­рос­та.

    Благочинний з Ба­ла­бу­хою заїха­ли на ніч до дя­ка й там пе­ре­но­чу­ва­ли. Дру­го­го дня во­ни пішли ло церк­ви, й Ба­ла­бу­ха одс­лу­жив служ­бу бо­жу. Щоб спо­до­ба­тись гро­маді, він слу­жив по­ма­леньку, по-київсько­му, по-мо­нас­тирсько­му, дер­жав лю­дей в церкві дов­го, бив пок­ло­ни, знімав ру­ки та очі до не­ба, па­дав нав­колішки, а в кінці служ­би вий­шов го­во­ри­ти про­повідь. Про­повідь бу­ла дов­га, на давній, цер­ковній слов'янській мові, пе­ре­си­па­на текс­та­ми й та­ки­ми сло­ва­ми, як: по­не­же, по­ко­ли­ку, по­то­ли­ку. Чес­на гро­ма­да слу­ха­ла, слу­ха­ла й нічогісінько нев­тя­ми­ла. Ба­ла­бу­ха го­во­рив го­лос­но, ду­же жалібним го­ло­сом. Де­які ба­би тро­хи роз­жа­ло­би­лись од то­го смут­но­го то­ну й по­ча­ли го­лос­но зітха­ти. Але Ба­ла­бу­ха за­го­во­рив­ся, й од ста­ро­го ака­демічно­го зви­чаю з йо­го язи­ка по­ча­ли зри­ва­тись ла­тинські сло­ва. Гро­ма­да очі витріщи­ла. Ба­ла­бу­ха сха­ме­нув­ся, що він го­во­рить не в ака­демії, а в сільській церкві пе­ред му­жи­ка­ми, й вдер­жав язи­ка…

    Служба скінчи­лась. На­род вий­шов з церк­ви й по­чав го­во­ри­ти про но­во­го свя­ще­ни­ка.

    - Та й дов­го ж дер­жить цей піп у церкві. Вже, ма­буть, і обід пе­рес­то­яв! - го­моніли ба­би.

    - Що то пак він го­во­рив? Чи про пан­щи­ну, чи про щось бо­же? - го­моніли лю­ди.

    - Ат, верз щось та­ке, що й ку­пи не дер­житься; ще й на кінці за­кувікав! - го­во­рив ти­тар. - Бог з ним, з цим неп­ро­ха­ним по­пом. Не­хай собі їде, звідкіль приїхав!

    Громада зібра­лась ко­ло церк­ви. Вий­шов бла­го­чин­ний і по­чав вмов­ля­ти, щоб гро­ма­да прий­ня­ла но­во­го свя­ще­ни­ка й да­ла йо­му квар­ти­ру або спла­ти­ла дім ста­ро­го свя­ще­ни­ка.

    - Не хо­че­мо, ба­тюш­ко! Й ква­ти­ри не да­мо, й не спла­ти­мо грун­ту покійно­го ба­тюш­ки, - за­го­моніла гро­ма­да, - ми бу­де­мо та­ки до­ма­га­тись у вла­ди­ки, щоб Ха­ритін був в нас за свя­ще­ни­ка.

    - Про ме­не, - як хо­че­те, а я не маю пра­ва зміни­ти, що пос­та­но­вив вла­ди­ка, - ска­зав бла­го­чин­ний, - но­вий свя­ще­ник зос­та­неться в вас на па­рафії.

    - Воля ва­ша! Не­хай зос­тається, але ми не бу­де­мо да­ва­ти йо­му по­мочі.

    Благочинний вго­во­рю­вав, вмов­ляв гро­ма­ду й нічо­го не вдіяв. Ба­ла­бу­ха зос­тав­ся до кот­ро­го ча­су в дя­ковій хаті й пе­ресвідчивсь, що йо­му при­хо­диться по­га­но. Він хрес­тив, хо­вав, вінчав, а лю­ди або не пла­ти­ли йо­му нічо­го, або пла­ти­ли ма­ло, а де­котрі навіть но­си­ли хрес­ти­ти дітей до сусідніх свя­ще­ників. Гро­ма­да знов на­ря­ди­ла пос­ланців в Київ до вла­ди­ки про­си­ти за Ха­ри­то­на Мос­са­ковсько­го.

    Тим ча­сом Ба­ла­бу­ха привіз у Вільша­ни­цю й свою жінку. Оле­ся вбра­лась у сук­ню, пішла до церк­ви й ста­ла по­пе­ред усіх лю­дей пе­ред іко­нос­та­сом, а не в ба­бинці, де ста­ва­ли старі ма­туш­ки з доч­ка­ми. Гро­ма­да за­гу­ла.

    - Що це во­но за пані! Прий­шла прос­то­во­ло­са, не­на­че дівка. Чи на­ду­ла спідниці, чи на­мос­ти­ла об­ручів під сук­ню, що та­ка товс­та; й не по­ва­жає гро­ма­ди, й гос­по­да зне­ва­жає: ви­пер­лась по­пе­ред усіх лю­дей пе­ред самі царські вра­та, ма­буть, щоб піп на неї ди­вив­ся, а во­на на по­па!

    - Ми по­ла­маємо на їй ті об­ручі! - за­гу­ла гро­ма­да. - Це якась чи панія, чи полька, чи, мо­же, якась невіра!

    Балабуха кру­тив­ся, кру­тив­ся й нічо­го не вдіяв. Вже він і ти­та­ря за­год­жу­вав, і дідів за­год­жу­вав, й го­во­рив про­повіді, кот­рих ніхто не ро­зумів, - і все нічо­го не по­мог­ло. Гро­ма­да ста­ла гоп­ки про­ти йо­го. Лю­ди не цілу­ва­ли йо­го в ру­ку, об­ми­на­ли на ву­лиці, а що за все гірше - не да­ва­ли йо­му гро­шей. Оле­ся по­жи­ла з тиж­день на черствім хлібі в дя­ковій хаті й поїха­ла в Хохітву до батька. Ба­ла­бу­ха по­ба­чив, що в йо­го ру­ках і ключі од церк­ви, й ри­зи, і кро­пи­ло, й ка­ди­ло, та тільки не бу­ло чо­го їсти. Йо­му до­во­ди­лось або го­ло­да­ти, або шу­ка­ти іншої па­рафії.

    

4

    

    Чутка про те, що Ба­ла­бу­ха од­бив вільша­ницьку па­рафію од Мос­са­ковсько­го, швид­ко дійшла й в Чай­ки до Про­ко­по­вичів. Який­сь дяк був у Вільша­ниці, заїхав у Чай­ки й пе­ре­дав звістку Про­ко­по­вичці. Отець Сте­пан Про­ко­по­вич од­по­чи­вав у пасіці. Про­ко­по­вич­ка побігла в пасіку, тро­хи не по­пе­ре­ки­да­ла уликів і вско­чи­ла в кат­ра­гу. Про­ко­по­вич спав, ле­жа­чи на спині й роз­ки­дав­ши ру­ки й но­ги. Про­ко­по­вич­ка вбігла, торг­ну­ла чо­ловіка з усієї си­ли й крик­ну­ла на всю пасіку:

    - Чи ти знаєш, що ста­ло­ся? Чи ти знаєш, що діється?

    - Га? Що? Де? По­же­жа! - крик­нув і собі пе­ре­ля­ка­ний Про­ко­по­вич, схо­пив­шись і сівши на лавці.

    - Чи ти знаєш, що ста­ло­ся? - крик­ну­ла ще го­лосніше Про­ко­по­вич­ка й вдру­ге штовх­ну­ла під бік чо­ловіка.

    - Що? Церк­ва го­рить? Дзво­ни на гвалт! Лізь на дзвіни­цю! - зах­рипів спро­сон­ня Про­ко­по­вич.

    - Лізь уже ти на дзвіни­цю та дзво­ни! Вільша­ни­ця про­па­ла й по цей день!

    - Злодії! Хтось ук­рав Вільша­ни­цю! Зап­ря­гай коні та до­га­няй! - плів нісенітни­цю пе­ре­ля­ка­ний спро­сон­ня па­но­тець.

    - Та пе­рех­рес­тись, та про­чу­няй­ся! - за­ре­пе­ту­ва­ла Про­ко­по­вич­ка. - Ба­ла­бу­ха од­бив вільша­ницьку па­рафію од Ха­ри­то­на Мос­са­ковсько­го. Оце тільки заїздив до нас один дяк та й роз­ка­зу­вав нам про те.

    - Та чорт йо­го бе­ри, ко­ли од­бив! Про ме­не не­хай про­па­дає й твоя Вільша­ни­ця, і твій Ха­ритін! Тільки ме­не пе­ре­ля­ка­ла. Я ду­мав, що, мо­же, де-не­будь по­же­жа, - ска­зав Про­ко­по­вич.

    - От тобі на! От тобі й батько! А що ж те­пер ро­би­ти­ме на­ша Они­ся? - спи­та­ла Про­ко­по­вич­ка.

    - Про ме­не, не­хай пла­че, не­хай ска­че! - ска­зав Про­ко­по­вич і знов упав на лав­ку, як сніп.

    - Та вста­вай-бо та да­вай нам по­ра­ду! - крик­ну­ла Про­ко­по­вич­ка й сіпну­ла чо­ловіка так, що той тро­хи не по­ко­тив­ся під лав­ку, й ухо­пив­ся обо­ма ру­ка­ми за свою жінку.

    - Одчепись, бо як дам, то й пе­ре­ки­неш­ся! - зак­ри­чав він сер­ди­то, знов сівши на лаві. - Дай мені дос­па­ти, а там кри­чи хоч до ве­чо­ра.

    - Вставай! Он архієрей приїхав! - гук­ну­ла Про­ко­по­вич­ка.

    - Авжеж! Підду­риш! Підду­ри сво­го батька дур­но­го, - ска­зав Про­ко­по­вич і пе­ре­ки­нув­ся до стіни та й захріп.

    Жінка вже бо­яла­ся йо­го зачіпа­ти, бо зна­ла, що він спро­сон­ня б'ється. Во­на пішла в ха­ту до Онисі на по­ра­ду.


    Онися по­ход­жа­ла по світлиці та лу­за­ла насіння, не­на­че нічо­го та­ко­го страш­но­го й не тра­пи­лось. Ма­ти приміти­ла бай­дуж­ний вид. Її взя­ла злість, що всім бай­ду­же про те ли­хо, а їй самій прий­шлось бідка­тись за всіх.

    - Походжай, до­ню, та насінняч­ко лу­зай! - про­мо­ви­ла Про­ко­по­вич­ка лас­ка­во, але з от­ру­тою в сло­вах.

    - А що ж маю ро­би­ти? Хіба ся­ду та бу­ду сльози ли­ти? - ска­за­ла бай­дуж­ним то­ном Они­ся.

    - Лучче сядь та плач! - крик­ну­ла Про­ко­по­вич­ка.

    - Я, ма­мо, не з таківських, що пла­чуть, - ска­за­ла Они­ся й все собі по­ход­жа­ла та насіння лу­за­ла.

    - Як не з таківських, то про ме­не йди заміж за ка­ра­пи­шансько­го дя­ка, бо те­пер по­па­дею не бу­деш.

    - То й піду! Оце ве­ли­ке ли­хо! Хіба дяк не чо­ловік?

    - Який він чо­ловік! Бу­деш цілу зи­му бо­са хо­ди­ти та гор­щи­ком во­ду но­си­ти!

    - Аби не діря­вий гор­щик, то й но­си­ти­му, - ска­за­ла Они­ся, див­ля­чись у вікно та лу­за­ючи насіння.

    - Хіба ж ти ду­маєш за йо­го йти заміж? - крик­ну­ла Про­ко­по­вич­ка.

    - Атож! А хіба що?

    - А те, що він по­пом у Вільша­ниці не бу­де! А яка ж дру­га гро­ма­да ви­бе­ре та­ко­го дур­ня за по­па?

    - Харитін не ду­рень. Я йо­го люб­лю й за йо­го піду заміж, хоч би я навіки зос­та­лась дя­чи­хою, - ска­за­ла Они­ся, заг­ля­да­ючи у вікно.

    Якби Они­ся не ди­ви­лась у вікно, а гля­ну­ла на матір, то ма­ти, мо­же б, ста­ла м'якіша й спокійніша. Бай­дужість доч­чи­на драж­ни­ла її.

    - То ти підеш за то­го дя­ка, за ту че­хо­ню? Ба не підеш! - крик­ну­ла ма­ти

    - Ба піду й за че­хо­ню! - ти­хо ска­за­ла Они­ся, здер­жу­ючи гнів.

    - Ба не підеш, бо ми те­бе не од­да­мо!

    - Я й са­ма піду! Хіба я ма­ленька, щоб ви ме­не од­да­ва­ли?

    - То ми тобі нічо­го не да­мо. Підеш до йо­го хіба пішки в Ка­ра­пиші!

    - То й пішки піду, - це мені не за­ва­жить.

    - Пху на то­го дур­но­го дя­ка! Та він же обміняв свя­тий хліб, а до те­бе й сло­ва не про­мо­вив. Ото знай­шла ро­зум!

    - Тим він мені й спо­до­бав­ся. Як­би в йо­го був язик та­кий дов­гий, як в ме­не, я б йо­му нак­ла­ла пов­ний віз гар­бузів, як ва­шо­му ака­демістові. Я й са­ма на­го­во­рю за трьох.

    - Як ти йо­му не нак­ла­деш гар­бузів, то я йо­му нак­ла­ду не то в віз, а в йо­го го­ло­ву. Бо в йо­го го­ло­ва та­ка зав­ро­зумнішки, як гар­буз.

    - І, вже ва­ше ми­ну­ло. Не час вам гар­бу­зу­ва­ти. А я Ха­ри­то­на люб­лю й більше ні за ко­го не піду заміж, окрім йо­го, хоч би до ме­не приїха­ло двад­цять ака­демістів.

    Прокоповичка тяж­ко зітхну­ла, хрьопну­ла две­ри­ма й знов побігла в пасіку. Отець Сте­пан хріп, обер­нув­ши ли­це до стіни; тільки од­на бро­ва стриміла з-за ло­ба, не­на­че кінчик ко­тя­чо­го хвос­ти­ка.

    Прокоповичка по­ди­ви­лась, бо­ялась зачіпа­ти чо­ловіка, а тим ча­сом, пробігав­шись по сад­ку, тро­хи про­хо­ло­ла й зас­по­коїлась. Вер­нув­шись до ха­ти, во­на не втерпіла й заг­ля­ну­ла в світли­цю. Они­ся по­ход­жа­ла по світлиці та все насіння лу­за­ла.

    - Хто йо­го зна, що це за лю­ди! Той хро­пе в кат­разі, а ця насінняч­ко лу­зає. Не­ма їм діла ні до чо­го. Са­ма за всіх бігай та кло­по­чись, та й годі, - ска­за­ла Про­ко­по­вич­ка вже спокійніше.

    - За ме­не, ма­мо, не кло­почіться. Я са­ма за се­бе пок­ло­по­чусь, - ска­за­ла Они­ся.

    Тільки що Они­ся про­мо­ви­ла ті сло­ва, над­ворі за­гав­ка­ли со­ба­ки й за­то­рохтів віз. Они­ся ще й у вікно не по­ди­ви­лась, а вже впізна­ла, чий віз за­то­рохтів. Впізна­ла й Про­ко­по­вич­ка. Мос­са­ковсько­го віз то­рохтів якось так, не­на­че зу­ба­ми кла­цав.

    - Хто то приїхав? - спи­та­ла ма­ти з кімна­ти.

    - Вгадайте! - обізва­лась, не обер­та­ючись, Они­ся.

    - Певно, ка­ра­пи­шанська че­хо­ня, бо віз то­рох­тить, як роз­би­тий гор­щик! - ска­за­ла з злістю Про­ко­по­вич­ка. - Кру­тись же з ним, бо я не бу­ду ко­ло йо­го панька­тись.

    Не встиг­ла Про­ко­по­вич­ка ска­за­ти ті сло­ва, як двері в світли­цю од­чи­ни­лись, і на по­розі став Мос­са­ковський в чор­но­му дов­го­му жу­пані, в па­со­вих чо­бо­тях, в ши­ро­ких білих вик­лад­час­тих комірчи­ках. Йо­го біле ли­це аж ся­ло. Сині очі бли­ща­ли ти­хим радісним світом. Під йо­го пах­вою біліла па­ля­ни­ця.

    Прокоповичка ки­ну­ла на Мос­са­ковсько­го че­рез поріг зли­ми очи­ма, при­чи­ни­ла двері й ста­ла за две­ри­ма.

    Моссаковський вглядів Они­сю се­ред світлиці, й на йо­го ма­то­во­му делікат­но­му лиці роз­лив­ся лег­кий рум'янець. Они­ся по­чу­ва­ла, що во­на зля­ка­лась цього ти­хо­го смир­но­го чо­ловіка. Во­на чу­ла, як у гру­дях за­би­лось сер­це, як її ру­ки й но­ги не­на­че охо­ло­ли.

    - Добридень вам! З неділею будьте здо­рові! - ти­хо ска­зав Мос­са­ковський і поцілу­вав Они­сю в ру­ку.

    Онися на­хи­ли­лась і поцілу­ва­ла йо­го в що­ку. Во­на по­чу­ти­ла, що кров ра­зом ки­ну­лась їй в ли­це, а ру­ки й но­ги бу­ли хо­лодні, не­на­че во­на дер­жа­ла їх в хо­лодній воді.

    - Доброго здо­ров'я! Спа­сибі вам! - ти­хо обізва­лась Они­ся.

    Моссаковський пок­лав па­ля­ни­цю на столі, став і ру­ки склав на по­ясі. Они­ся поп­ро­си­ла йо­го сісти.

    Моссаковський мов­чав, і Они­ся мов­ча­ла. Обоє навіть не сміли по­ди­ви­тись од­но од­но­му в вічі. Ма­ти сто­яла за две­ри­ма й слу­ха­ла.

    - Правдива че­хо­ня! Не вміє навіть з дівкою по­ба­ла­ка­ти й по­жар­ту­ва­ти. Мій отець Сте­пан не так по­во­див­ся зо мною, як був моїм же­ни­хом!

    Довго мо­лоді сиділи й мов­ча­ли. Они­ся зна­ла, що Мос­са­ковський ла­ден мов­ча­ти й до ве­чо­ра та ди­ви­тись на неї. Во­на по­чу­ва­ла свою нез­ви­чай­ність і прос­то за­го­во­ри­ла про те, що в їх обох бу­ло на душі.

    - Ви, Ха­ри­то­не Пет­ро­ви­чу, мо­же, ду­маєте, що я не піду за вас заміж після то­го, як ви втра­ти­ли вільша­ницьку па­рафію? Не ду­май­те так…

    - Ні, я… нічо­го не ду­маю… - на­си­лу обізвав­ся Мос­са­ковський і ска­зав прав­ду: він тоді нічо­го не ду­мав, тільки був ла­ден ди­ви­тись на Они­сю хоч і до ве­чо­ра.

    - Я піду за вас заміж, хоч би ви й зос­та­лись дя­ком в Ка­ра­пи­шах, - сміли­во ска­за­ла Они­ся.

    - Спасибі вам, Онисіє Сте­панівно! Які ви добрі! - обізвав­ся Мос­са­ковський.

    Мати за две­ри­ма так крут­ну­ла го­ло­вою, що намітка на її пле­чах нас­тов­бур­чи­лась ви­ще од го­ло­ви.

    В Мос­са­ковсько­го ли­це ніби за­ся­ло, очі заб­ли­ща­ли. Він був ла­ден ки­ну­тись Онисі в но­ги, але… й очи­ма не по­во­ру­шив.

    - Я піду за вас заміж, хоч би мій па­но­тець і панімат­ка не прис­та­ли на те, - знов ска­за­ла Они­ся й при тих сло­вах ско­чи­ла з місця й пе­ресіла на стілець, кот­рий сто­яв ко­ло Мос­са­ковсько­го; Мос­са­ковський не ви­дер­жав, вхо­пив її ру­ку й поцілу­вав. Они­ся чмок­ну­ла йо­го в що­ку.

    Мати, по­чув­ши цмо­кан­ня, сіпну­ла две­ри­ма й вско­чи­ла в ха­ту. Мо­лоді сиділи, спус­тив­ши очі до­до­лу. В Про­ко­по­вич­ки очі горіли, як жар. Во­на аж зблідла на ви­ду.

    - Оце гар­но! Їй-бо­гу, гар­но! Я не хо­чу, щоб ти, пан­но, до весілля цмо­ка­лась з па­ни­ча­ми.

    - Їй-богу, я ні в чо­му не ви­нен, - ти­хо про­мо­вив Мос­са­ковський, схо­пив­шись з стільця й цілу­ючи Про­ко­по­вич­ку в ру­ку.

    Прокоповичка не зна­ла, що ро­би­ти, крут­ну­лась по світлиці сю­ди-ту­ди, аж намітка на їй зат­ряс­ла­ся, вис­ко­чи­ла в са­док і побігла в пасіку.

    - Ваша панімат­ка на ме­не чо­гось сер­дяться, - ска­зав Мос­са­ковський, - во­ни не од­да­дуть вас за ме­не.

    - Як не од­да­дуть, то я са­ма піду, - ска­за­ла Они­ся, див­ля­чись сер­ди­то на двері в кімна­ту.

    Вони за­мовк­ли й жда­ли ста­рих, як ка­ри.

    Тим ча­сом Про­ко­по­вич­ка прибігла в пасіку. Про­ко­по­вич вже встав і по­ход­жав по пасіці. Жінка нак­ри­ла йо­го мок­рим ряд­ном.

    - Йди вже до ха­ти та го­во­ри з тим дя­ком. Вже приїхав, ма­буть, по мою ду­шу! - крик­ну­ла Про­ко­по­вич­ка.

    - От і доб­ре, що приїхав: бу­де з ким з нудьги по чарці ви­пи­ти, - ска­зав Про­ко­по­вич.

    - Тобі тільки по чарці! Ти ла­ден і свою ди­ти­ну про­пи­ти! Спить собі, а я од­на кло­по­чусь та бігаю.

    - Вже прав­да, що розбіга­лась, як кур­ка з яй­цем,- не да­ла га­разд і вис­па­тись. Чо­го ти прибігла в пасіку гвал­ту­ва­ти? Що там тра­пи­лось?

    - Балабуха од­бив Вільша­ни­цю од Мос­са­ковсько­го. Ви­да­вай те­пер доч­ку за дя­ка!

    - А доч­ка що ка­же?

    - А доч­ка здуріла! Піди ще ти по­ба­ла­кай з нею. Там цілується з тим дур­ним дя­ком, і со­ро­му не­ма дівці.


    - Гм… гм… кру­ту ка­шу за­ва­ри­ли… Тре­ба щось ро­би­ти,- про­мо­вив Про­ко­по­вич, пря­му­ючи з жінкою до ха­ти.

    Тим ча­сом Мос­са­ковський роз­ка­зав Онисі, що вільша­ницька гро­ма­да не прий­ня­ла на па­рафію Ба­ла­бу­хи і що вла­ди­ка та­ки од­дав йо­му Вільша­ни­цю, як то­го ба­жа­ла гро­ма­да. Они­ся зна­ла, що в такім разі її старі батьки за­раз про­хо­ло­нуть і заспіва­ють іншої.

    Прокопович з жінкою увійшов у світли­цю. Мос­са­ковський привітав­ся, пок­ло­нив­ся ни­зенько. Про­ко­по­вич­ка сіла на ка­напі, на­ду­лась, ди­ви­лась на стіну й мов­ча­ла. Про­ко­по­вич, од­на­че, був лас­кавіший до Мос­са­ковсько­го й, не обер­та­ючись до жінки, звелів Онисі при­нес­ти горілки та за­кус­ки.

    - Та наріж, Они­сю, тієї па­ля­ниці, що ле­жить у хижці з са­мо­го вер­ху, - ска­за­ла Про­ко­по­вич­ка сер­ди­то.

    Онися осміхну­лась. Звер­ху ле­жа­ла черст­ва па­ля­ни­ця. Они­ся наріза­ла свіжої пух­кої па­ля­ниці з ос­таннього пе­чи­ва й ви­нес­ла пляш­ку з горілкою.

    Випили по чарці. Мос­са­ковський мов­чав. Про­ко­по­вич­ка мов­ча­ла і все ди­ви­лась на стіну. Про­ко­по­вич про­бу­вав роз­мов­ля­ти, але спро­сон­ня тільки позіхав на ввесь рот. Він гля­нув на жінку,- жінка сиділа на­су­пив­шись і не ду­ма­ла ро­та роз­ту­ля­ти.

    - Чого це ти, панімат­ко, так пильно ди­виш­ся на стіну? Чи му­хи лічиш, чи що? - спи­тав Про­ко­по­вич у жінки.

    Прокоповичка зир­ну­ла на чо­ловіка сер­ди­ти­ми очи­ма й по­ча­ла вже ди­ви­тись на гру­бу, не­на­че там бу­ла на­мальова­на якась ду­же гар­на кар­ти­на.

    В хаті знов ста­ло ти­хо. Про­ко­по­вич знов позіхнув і пе­рех­рес­тив ро­та. Всі мов­ча­ли. Про­ко­по­вич по­чав гніва­тись на жінку.

    - Отже ти, панімат­ко, за­ко­ха­лась в грубі. Ди­виш­ся та ди­виш­ся на неї й очей не зво­диш, - знов зачіпав жінку Про­ко­по­вич.

    - Говори вже ти, - мені не­ма чо­го го­во­ри­ти, - сер­ди­то обізва­лась Про­ко­по­вич­ка, не зво­дя­чи очей з гру­би.

    Онися сміялась не ус­та­ми, а очи­ма. Мос­са­ковський ди­вив­ся на діл.

    - Випиймо ще по чарці. Мо­же, з чар­ки до­бу­де­мо роз­мо­ви, - ска­зав Про­ко­по­вич до Мос­са­ковсько­го, на­ли­ва­ючи по другій.

    Випили по другій, й язи­ки справді за­раз розв'яза­лись. Про­ко­по­вич став роз­пи­ту­ва­ти Мос­са­ковсько­го про Вільша­ни­цю, але зда­ле­ки. Він не­на­че совістив­ся пи­та­ти за те, що Ба­ла­бу­ха од­бив од Мос­са­ковсько­го вільша­ницьку па­рафію. В йо­го думці вис­ло труд­не пи­тан­ня, й він об­ми­нав йо­го навк­ру­ги.

    - Як же ви, Ха­ри­то­не, ду­маєте те­пер роз­по­ря­ди­тись со­бою? - спи­тав Про­ко­по­вич у Мос­са­ковсько­го.

    - Мені тре­ба скоріше же­ни­тись, щоб ча­сом знов хтось не од­бив у ме­не Вільша­ниці, - ска­зав Мос­са­ковський.

    Прокоповичка зве­ла очі з гру­би на двері.

    - Як же так! А Ба­ла­бу­ха де дівся? - спи­тав Про­ко­по­вич.

    - Балабуха му­сив виїха­ти з Вільша­ниці, бо йо­го гро­ма­да не прий­ня­ла на па­рафію. Вла­ди­ка та­ки од­дав мені вільша­ницьку па­рафію, - од­повів Мос­са­ковський.

    Прокоповичка пе­ре­ве­ла очі з две­рей і ви­ря­чи­ла їх на Мос­са­ковсько­го. Они­сині очі не­на­че ре­го­та­лись.

    - Таки од­дав вам па­рафію? - аж крик­нув Про­ко­по­вич, ско­чив­ши з місця.

    - Оддав. Гро­ма­да нас­то­яла на своєму. Те­пер мені тре­ба поспіша­ти, щоб па­рафія знов не втек­ла з рук, - ска­зав Мос­са­ковський.

    - Голубчику, Ха­ри­то­не! Поз­до­ров­ляю вас од щи­ро­го сер­ця! - крик­нув Про­ко­по­вич і ки­нув­ся обніма­ти й цілу­ва­ти Мос­са­ковсько­го.

    Прокоповичка й собі зня­лась з ка­на­пи й ки­ну­лась про­жо­гом обніма­ти та цілу­ва­ти Мос­са­ковсько­го. Всі ста­ли ве­селі, го­во­рючі, всі го­во­ри­ли, й ніхто ніко­го не слу­хав. Про­ко­по­вич­ка забіга­ла по хаті, вско­чи­ла в кімна­ту й знов убігла в світли­цю. Они­ся сміялась, за­ту­лив­шись ру­ка­вом.

    - А що, панімат­ко! Ко­ли полічи­ла всі му­хи на стіні, то став мо­го­рич. Ви­нось на­лив­ки, нас­той­ки, запікан­ки! Да­вай на стіл пи­ро­ги, ка­лачі, ма­тор­же­ни­ки, які маєш. Да­вай ра­зом по­лу­день і ве­че­рю, - кри­чав Про­ко­по­вич.

    Прокоповичка ки­ну­лась в хиж­ку, в пе­кар­ню, гук­ну­ла на най­ми­чок. В пе­карні за­то­пи­ли в печі. За­кир­ка­ли під но­жем ку­ри. Най­мит впіймав по­ро­ся. В світли­цю не­на­че на кри­лах влетіли пляш­ки з на­лив­ка­ми та нас­той­ка­ми. Десь узя­лись пи­ро­ги в сме­тані, буб­ли­ки на яй­цях, ма­ков­ни­ки, пун­ди­ки. Чар­ка пішла за чар­кою. Они­ся ви­нес­ла тарілки з горіха­ми та фіга­ми. Усім ста­ло ве­се­ло. Мос­са­ковський роз­го­во­рив­ся, роз­чер­вонівся, по­ве­селішав. Про­ко­по­вич­ка лю­бенько ди­ви­лась на йо­го делікат­не з рум'янця­ми ли­це й те­пер довіда­лась, що він схо­жий не на че­хо­ню, а на хохітвянсько­го па­на.

    - Тепер хоч і під вінець! - са­ма про­хо­пи­лась Про­ко­по­вич­ка, ви­пив­ши чар­ку запікан­ки. - Не­ма нам чо­го для­тись. Ми те­пер зовсім об­ро­би­лись на полі. Ро­би­ти не­ма чо­го, а гу­ля­ти маємо до­волі ча­су.

    - Про ме­не, хоч і за­раз, - ска­зав Мос­са­ковський, - справді, не­ма для чо­го одк­ла­да­ти діла!

    - Шкода, що ви не приїха­ли з бра­том! А ми б оце по­го­во­ри­ли з ним, як з сва­том, - го­во­ри­ла Про­ко­по­вич­ка, лю­бенько заг­ля­да­ючи Мос­са­ковсько­му в очі. - Ми та­ки своєї доч­ки не зо­би­ди­мо: є в нас, хва­ли­ти бо­га, й ху­до­ба, й коні, й во­ли, й плу­ги, й пасіка.

    "Воно так, а все-та­ки кра­ще б бу­ло при­вез­ти з со­бою повіто­во­го сва­та от­ця Мельхи­се­де­ка та повіто­ву сва­ху Мар­ту, - по­ду­мав собі Мос­са­ковський, - бо старі на сло­вах, - як на цим­ба­лах, а на ділі - як на та­ла­лай­ці!"

    - І спа­сибі вам, панімат­ко! Хто ж не знає про ва­шу добрість? Про це не­ма чо­го й ка­за­ти, - ска­зав Мос­са­ковський.

    - Як ста­не­те свя­ще­ни­ком в Вільша­ниці, то опо­рядіть церк­ву, як я свою опо­ря­див. Там церк­ва ду­же ста­ра, й об­ра­зи такі, що на їх навіть нічо­го вже не вид­но. От пок­лич­те мо­го ма­ля­ра! Він вам так об­ма­лює церк­ву, що ви тільки очі витріщи­те! - ра­див Про­ко­по­вич.

    - Покличу, отець Сте­пан, і зве­лю йо­му на­ма­лю­ва­ти та­ку са­му "Не­опа­ли­му ку­пи­ну", як у вашій церкві.

    - І страш­ний суд на­ма­люй­те, - в вільша­ницькій церкві не­ма навіть страш­но­го су­да.

    - Буде й страш­ний суд, ще й у пеклі зве­лю на­ма­лю­ва­ти бо­гус­лавсько­го ста­но­во­го та канівсько­го сто­ло­на­чальни­ка.

    - Невже! - крик­нув Про­ко­по­вич. - Отам їх, прок­ля­ту­щих, на­ма­люй­те. Там їм уго­то­ва­не місце!

    - Та не за­будьте й Ба­ла­бу­ху там на­ма­лю­ва­ти з йо­го гу­бою, - крик­ну­ла Они­ся, пог­ля­да­ючи ско­са на матір.

    - Звелю на­ма­лю­ва­ти й Ба­ла­бу­ху в пеклі, бо він то­го вар­тий, - ска­зав Мос­са­ковський, осміха­ючись.

    - Та ще звеліть по­че­пи­ти йо­му че­рез плечі на мо­туз­ку зо два гар­бу­за, - глу­зу­ва­ла Они­ся.

    - Говори-бо, доч­ко, та й міру знай! Де ж ти ба­чи­ла на об­ра­зах гар­бу­зи? Ще що ви­га­дай! - сер­ди­то обізва­лась Про­ко­по­вич­ка.

    Онися сха­ме­ну­лась, за­мовк­ла й тро­хи зля­ка­лась, чи не ска­за­ла во­на ча­сом чо­го ду­же грішно­го.

    Чарка хо­ди­ла з рук в ру­ки. Пляш­ки спо­рож­ня­лись. І гость і гос­по­дар з гос­по­ди­нею все по­луд­ну­ва­ли, по­ки не поспіла ве­че­ря. Про­ко­по­вич­ка по­ча­ла зас­те­ля­ти стіл і го­ту­ва­ти ве­че­рю.

    - Оце ж я на­ва­ри­ла й на­пек­ла, та не бу­де ко­му ве­че­ря­ти, - ска­за­ла Про­ко­по­вич­ка.- Ко­ли б гос­подь приніс яких гос­тей, або­що.

    - Правду ка­жеш, панімат­ко! Як­би гос­подь пос­лав гос­тей, то все б та­ки більше з'їлось і ви­пи­лось в кум­панії, - ска­зав Про­ко­по­вич. - Чи не пос­ла­ти б поб­ли­зу в Су­холіси або в Чер­кас та поп­ро­си­ти ба­тю­шок та ма­ту­шок.

    - Та вже, та­ту, за­то­го й сон­це зай­де. Там, ма­буть, і спа­ти вже ла­го­дяться, - обізва­лась Они­ся.

    Ще не по­да­ли на стіл ве­чері, як двері рип­ну­ли, й в світли­цю увійшов свя­ще­ник, стар­ший Ха­ри­тонів брат.

    - Десь гос­подь пос­лу­хав моєї мо­лит­ви й приніс вас не­на­че на кри­лах! - крик­нув Про­ко­по­вич і ки­нув­ся обніма­ти та цілу­ва­ти гос­тя.

    Прокоповичка ки­ну­лась до гос­тя й ніби по­че­пи­лась на йо­го шиї. Они­ся цілу­ва­ла йо­го ру­ки, а Ха­ритін за гур­том ки­нув­ся й собі цілу­ва­тись з бра­том, не­на­че не ба­чив­ся з ним півсотні років. Усі ста­ли ще ве­селіші. Всі го­во­ри­ли, га­ла­су­ва­ли на всю ха­ту, не зна­ли, де сісти, де ста­ти.

    - Тепер моя ве­че­ря не про­па­де! - ска­за­ла Про­ко­по­вич­ка й побігла в пе­кар­ню.


    Незабаром на столі з'яви­лась ціла ку­па наріза­ної па­ля­ниці та пи­рогів, пляш­ки та чар­ки. Се­ред сто­ла в мисці прос­тяг­ло­ся пе­че­не по­ро­ся з хріном в зу­бах, як на ве­лик­день. Про­ко­по­вич­ка обс­те­ли­ла край сто­ла руш­ни­ка­ми, щоб ути­ра­ти гу­би й ру­ки. Всі сіли за стіл, ви­пи­ли по чарці нас­той­ки й так тер­ну­ли по­ро­ся, що од йо­го швид­ко зос­та­лись тільки кісточ­ки. Після по­ро­ся­ти най­мич­ка при­нес­ла са­ля­тир­ку сма­же­них кур­чат. Й кур­ча­та десь ділись, не­на­че по­летіли на сіда­ло. За кур­ми при­летіли на стіл пе­чені кач­ки, на­чи­нені яб­лу­ка­ми, - й кач­ки не­на­че пірну­ли під во­ду. За кач­ка­ми вис­ко­чи­ли з кімна­ти шу­ли­ки з ма­ком та з ме­дом, - і шу­ли­ки щез­ли. На­лив­ка з пля­шок не­на­че ввіхо­ди­ла в стіл, і ввіхо­ди­ла ду­же швид­ко.

    - Ну, гос­по­ди­не, по­ки ще наші язи­ки по­вер­та­ються в роті, по­го­во­ри­мо по-бо­жо­му за весілля. Ко­ли нам справ­ля­ти весілля? - спи­тав Про­ко­по­вич.

    - Воля ва­ша, отець Сте­пан, - од­ка­зав Мос­са­ковський, - а на мою дум­ку весілля не­ма чо­го одк­ла­да­ти.

    - Авжеж, не­ма чо­го одк­ла­да­ти, - ска­за­ла й Про­ко­по­вич­ка, - час су­хий, теп­лий, по­го­жий, над­ворі го­ди­на. В нас усього, хва­ли­ти бо­га, до­волі. Та ще ко­ли б ча­сом знов па­рафія не втек­ла.

    - О, вже не вте­че! - обізвав­ся Ха­ри­тонів брат. - Ми вже прип'яли її доб­рим на­ли­га­чем. Дру­гий Ба­ла­бу­ха не швид­ко най­деться.

    - Хто йо­го знає… ко­ли б ча­сом гро­ма­да не пе­ре­ду­ма­ла, - при­ки­ну­ла Про­ко­по­вич­ка, ско­са пог­ля­да­ючи на Ха­ри­то­но­во­го бра­та, кот­рий і сам був би ра­дий, щоб па­рафія зірну­ла з Ха­ри­то­но­вої гнуз­деч­ки та втек­ла до йо­го.

    - А да­вай­те спра­ви­мо весілля че­рез тиж­день в неділю! - ска­зав Про­ко­по­вич.

    - Про ме­не й в неділю. В су­бо­ту спе­че­мо ко­ро­вай та шиш­ки, а в неділю й до вінця, - ска­за­ла Про­ко­по­вич­ка, поп­рав­ля­ючи на го­лові очіпок та намітку.

    Вечеря скінчи­лась. Усі вста­ли з-за сто­ла, обер­ну­лись до об­разів і заспіва­ли. Стар­ший Мос­са­ковський про­возг­ла­сив "мно­гая літа" гос­по­да­реві, потім гос­по­дині й мо­ло­дим. Усі заспіва­ли "мно­гая літа". В світлиці ста­ло душ­но. Про­ко­по­вич по­од­чи­няв усі вікна. В ха­ту по­ли­лась тон­ка про­хо­ло­да су­хої теп­лої осені. 3орі пиш­но бли­ща­ли над сад­ком на тем­но­му, аж чор­но­му небі. Всі посіда­ли й тільки соп­ли та об­ти­ра­ли піт з ли­ця. Роз­мо­ва не клеїлась. Всі жму­ри­ли очі. Про­ко­по­вич позіхнув на всю ха­ту, за ним позіхнув стар­ший Мос­са­ковський, а потім позіхну­ла то­ненько в ру­кав і Про­ко­по­вич­ка. Тільки мо­лоді не позіха­ли в ку­точ­ку. Они­ся все ще­бе­та­ла Ха­ри­то­нові, як Ба­ла­бу­ха приїздив сва­та­ти її, як во­на нак­ла­ла йо­му в віз гар­бузів. Ха­ритін ти­хо сміявся й не зво­див очей з її ма­леньких пов­них уст, котрі ми­готіли й во­ру­ши­лись - і з-під кот­рих бли­ща­ли дрібні білі зуб­ки.

    - Тепер хоч і до­до­му, - ска­зав стар­ший Мос­са­ковський.

    - Та зос­таньтесь но­чу­ва­ти, - про­сив Про­ко­по­вич, со­ва­ючись на стільці, - ніч тем­на, а вам тре­ба пе­реїзди­ти че­рез Рось. Бо­ро­ни бо­же якої на­пасті!..

    Прокоповичка мов­ча­ла. Їй зда­ва­лось, що за ніч па­рафія вте­че од Ха­ри­то­на, як він не поїде но­чу­ва­ти в Вільша­ни­цю.

    Моссаковський встав і по­чав про­щаться. За ним встав і Ха­ритін. Гості розп­ро­ща­лись.

    - Вип'ємо ж на до­ро­гу, щоб ко­ле­са підма­за­ти, - про­сив Про­ко­по­вич, на­ли­ва­ючи по чарці.

    Випили до коліс.

    - Вип'ємо ж і по другій, щоб ва­шим ко­ням бу­ло ве­селіше бігти, - знов прип­ро­шу­вав Про­ко­по­вич.

    Випили і до ко­ней і вип­ро­ва­ди­ли гос­тей на га­нок з свічка­ми, пляш­ка­ми та чар­ка­ми. На ган­ку ще ви­пи­ли, щоб до­ро­га сла­ла­ся ска­тер­тю. Про­ко­по­вич пок­ли­кав по­го­ничів і по­час­ту­вав їх, щоб во­ни ча­сом не пе­ре­ки­ну­ли гос­тей. Вже бу­ла глу­па ніч, як гості ру­ши­ли з дво­ру. По ти­хо­му, ніби мерт­во­му селі го­лос­но за­то­рохтіли во­зи, й той гук за­мер десь гли­бо­ко вни­зу над Рос­сю.

    - А що, ма­мо, чи бу­ду я со­ло­мою то­пи­ти та горш­ком во­ду но­си­ти? - спи­та­ла Они­ся.

    - О, те­пер, панімат­ко, вже не бігай, як кур­ка з яй­цем, та не бу­ди ме­не, як я бу­ду од­по­чи­ва­ти в пасіці.

    - Смійтесь, смійтесь з ма­тері, а ма­ти те­пер на­тан­цюється, по­ки ще й весілля нас­та­не.

    - Танцюй, вра­же, як пан ка­же! - жар­ту­вав Про­ко­по­вич. - А доб­рий чо­ловік оцей Ха­ритін, та та­кий ти­хий, та лю­бить об­ра­зи, ще й доб­ру гор­тань має. Шко­да тільки, що не бас!

    Через тиж­день в су­бо­ту в пе­карні па­нот­ця Про­ко­по­ви­ча після раннього обіду мо­ло­диці роз­по­ча­ли бга­ти ко­ро­вай та шиш­ки. Про­ко­по­вич­ка пок­ли­ка­ла з се­ла за­можніших ха­зяй­ок.

    Приїхали ма­туш­ки, ро­дич­ки Про­ко­по­ви­чеві. Мо­ло­диці пос­та­ви­ли се­ред пе­карні два сто­ли, по­ми­ли по лікті ру­ки, ста­ли кру­гом сто­ла й ви­ки­ну­ли з но­чов тісто. Ти­тар­ка по­ча­ла ду­же то­не­сеньким го­ло­сом пісні до ко­ро­ваю:

    Світи, бо­же, з раю До на­шо­го ко­ро­ваю, Щоб бу­ло вид­не­сенько Кра­яти дрібне­сенько!

    За ти­тар­кою заспіва­ли мо­ло­диці й ма­туш­ки. Ру­ки і кру­гом сто­ла за­веш­та­лись, за­во­ру­ши­лись. Голі лікті дри­жа­ли, во­ру­ши­лись, зачіпа­ли один дру­го­го, сту­ка­лись один об дру­гий. Білі й чорні ру­ки біга­ли по тісті, ви­роб­ля­ли шиш­ки, ви­ка­чу­ва­ли, роз­ка­чу­ва­ли довгі ка­ча­лоч­ки, розпліску­ва­ли, вирізу­ва­ли зуб­чи­ка­ми. Одні ру­ки скру­чу­ва­ли зуб­часті ка­чал­ки в шиш­ки, другі ліпи­ли го­лу­би, треті наліплю­ва­ли їм з чер­нуш­ки очі, вирізу­ва­ли зуб­чи­ка­ми по­яс­ки на вер­шок ко­ро­ваю. На дру­го­му столі уби­ра­ли шиш­ка­ми та го­луб­ка­ми здо­ро­вий та дов­гий ко­ро­вай, об­ти­ка­ли йо­го мин­да­лем та род­зин­ка­ми. Пісня співа­лась за піснею. Другі мо­ло­диці міси­ли діжу та тісто на па­ля­ниці в здо­ро­вих ноч­вах. Де­котрі по­ра­лись ко­ло печі. Огонь в печі па­лав; по­лум'я гу­ло та тріща­ло. Мо­ло­диці жар­ту­ва­ли, док­ла­да­ли од­на другій, знов співа­ли, то пе­рес­та­ва­ли, то знов по­чи­на­ли: "Світи, бо­же, з раю до на­шо­го ко­ро­ваю!"

    А світи­ти не ду­же бу­ло тре­ба, бо сто­яв чу­до­вий яс­ний осінній день, які бу­ва­ють пе­ред пок­ро­вою. В вікно ли­ло­ся ве­се­ле теп­ле сон­це. Пе­кар­ня бу­ла за­ли­та та­ким яс­ним світом, що по­лум'я в печі тільки чер­воніло, буцім на­мальова­не на по­лотні.

    Молодиці вкри­ли увесь піл і ле­жан­ку шиш­ка­ми, по­ви­роб­лю­ва­ли па­ля­ниці. Ко­ро­вай пок­ла­ли на віці од діжі й обліпи­ли віко навк­ру­ги вос­ко­ви­ми свічеч­ка­ми, на кот­рих лед­ве бу­ло примітно білі пля­ми ог­ню. З печі виг­реб­ли жар.

    Поклали на припічок дві ло­па­ти й з пісня­ми по­нес­ли на віці се­ред свічок ко­ро­вай, приспіву­ючи до печі, як до жи­вої лю­ди­ни: "Пе­че на­ша, пе­че, спе­чи нам ко­ро­вай гре­че!"

    Посадивши ко­ро­вай та шиш­ки в піч, мо­ло­диці по­ми­ли ру­ки, зас­ла­ли сто­ли ска­тер­тя­ми. В пе­кар­ню увійшла Про­ко­по­вич­ка й Они­ся й ви­нес­ли пляш­ки з горілкою та по­лу­день. Они­ся по­дя­ку­ва­ла мо­ло­ди­цям і по­час­ту­ва­ла усіх з своїх рук. Мо­ло­диці приліпи­ли на дні діжі свічки, посвіти­ли їх, нак­ри­ли віком, ста­ли в кру­жок, підня­ли діжу на ру­ках вго­ру, тричі обк­ру­ти­лись з діжею й стук­ну­ли нею по тричі за кож­ним ра­зом в сво­лок. Все, що бу­ло в хаті, заспіва­ло. 3аспіва­ли навіть старі ба­би, зга­ду­ючи ті давні ча­си, ко­ли ще во­ни бу­ли мо­ло­ди­ми, як для їх ко­лись бга­ли ко­ро­вай. Хвилі співів за­ли­ли пе­кар­ню, роз­ля­га­лись по світлиці й че­рез од­чи­нені двері й вікна ли­лись по селі.

    Поки ко­ро­вай пікся, мо­ло­диці пи­ли, по­луд­ну­ва­ли, цо­ко­та­ли та приспіву­ва­ли до ко­ро­ваю, щоб він і випікся, й виріс вго­ру, як го­ра. Вже пе­ред ве­чо­ром вий­ня­ли з печі ко­ро­вай, кот­рий і справді ду­же вдав­ся. Іде раз заспіва­ли мо­ло­диці й розійшли­ся по ха­тах, не­су­чи кож­на в ру­ках весільну шиш­ку на гос­ти­нець дітям.

    Тим ча­сом як мо­ло­диці бга­ли ко­ро­вай, Про­ко­по­вич опо­ряд­жу­вав клу­ню. Ха­ти бу­ли не ве­ликі, а гос­тей ма­ло наїха­ти ба­га­то. Най­ми­ти ви­нес­ли сно­пи з зас­то­ронків, чис­то ви­ме­ли всю клу­ню, вби­ли тік, по­ли­ли во­дою. Стіни по­завішу­ва­ли ки­ли­ма­ми, ряд­на­ми, прос­ти­рад­ла­ми, об­тяг­ли шмат­ка­ми небіле­но­го по­лот­на. В од­но­му зас­то­рон­ку пос­та­ви­ли сто­ли й ос­ло­ни для му­зик, в дру­го­му пос­та­ви­ли довгі ряд­ки столів для гос­тей. По обид­ва бо­ки то­ку пов­би­ва­ли кілки, а на кілках повіша­ли ліхтарі, щоб світ па­дав на тік, де ма­ла тан­цю­ва­ти мо­ло­да з друж­ка­ми. В ти­та­ревій хаті пат­ра­ли пти­цю та по­ро­ся­та, а на го­роді сма­ли­ли ка­ба­на. Про­ко­по­вич привіз з Бо­гус­ла­ва доб­ре ба­ри­ло горілки. Про­ко­по­вич­ка по­ви­то­чу­ва­ла з ба­ри­лець усі на­лив­ки, які бу­ли в неї в льоху, на­ва­ри­ла ва­ре­ну­хи, медів. Скрізь кипіла ро­бо­та, скрізь во­ру­ши­лись лю­ди. Мо­ло­диці пек­ли, сма­жи­ли, ва­ри­ли та знов сма­жи­ли. Вже в глу­пу ніч усі, ду­же по­том­лені, по­ля­га­ли спа­ти.


    В неділю ра­ненько Они­ся про­ки­ну­лась пе­редніше за всіх. Їй не спа­лось, хоч над­ворі тільки що роз­вид­ню­ва­лось. Во­на вста­ла, на­ки­ну­ла жу­пан і вий­шла в са­док. В ціло­му домі всі ще спа­ли після ве­ли­кої вчо­рашньої праці та біга­ни­ни. Скрізь бу­ло ти­хо. В селі десь да­ле­ко бу­ло чу­ти, як співа­ли півні та рев­ли ко­ро­ви. Они­ся пішла стеж­кою по­над са­мою го­рою. Не­бо синіло, як ши­ро­ке шат­ро, й вкри­ва­ло ти­ху, сон­ну зем­лю. Вни­зу дріма­ла во­да в Росі й ти­хо лисніла про­ти чер­во­но­го не­ба. За Рос­сю, на поділлі, на рівнині не­на­че спав гус­тий ду­бо­вий ліс. Са­док на горі, ви­сокі бе­ре­ги Росі, вкриті ліса­ми, не­на­че ду­му ду­ма­ли, див­ля­чись на Рось, на гус­тий ліс, на чер­во­не не­бо над лісом. Гус­та осіння ро­са аж до­до­лу гну­ла ще зовсім зе­ле­ний лист на де­реві. Над­ворі ніби ще сто­яло літо, й тільки по­ло­ви­на по­жовк­ло­го лис­ту на шов­ко­ви­цях бли­ща­ла, ніби на­ве­де­на зо­ло­том, і на­га­ду­ва­ла, що вже ми­ну­ло літо.

    Онися ки­ну­ла очи­ма на са­док, на густі ліси, на Рось, на густі ку­пи чор­ноб­ривців та гвоз­диків, зга­да­ла, що во­на сьогодні вінчається, й по­чу­ва­ла, що її сер­це взяв ти­хий жаль. Їй ста­ло жал­ко й сад­ка, й Росі, й батько­вої ха­ти. Во­на по­ве­ла очи­ма на ши­рокі по­ля та лу­ки за Рос­сю, де мріли в Вільша­ниці вер­би та груші, й по­чу­ва­ла, що її сер­це за­во­ру­ши­лось од ра­дощів.

    "Там я бу­ду гос­по­ди­нею, ма­ти­му своє гос­по­дарст­во, свою ху­до­бу… Там моє царст­во й панст­во!" - по­ду­ма­ла Они­ся й по­чу­ти­ла, що її ду­ша заг­ра­ла. Во­на гор­до підня­ла го­ло­ву й ще раз ки­ну­ла очи­ма на ши­ро­ку-ши­ро­ку, пиш­ну кар­ти­ну за Рос­сю й навіть не приміти­ла, як з-за гус­то­го лісу ви­ко­ти­лось пиш­не сон­це, об­ви­те ко­рот­ким чер­во­ним ог­няс­тим промінням, і про­ни­за­ло ку­че­ряві важкі вер­хи дубів. "Там моє царст­во й панст­во! Там я бу­ду гос­по­ди­нею!" - по­ду­ма­ла Они­ся й спокійна та гор­да вер­ну­лась до ха­ти.

    - А що, доч­ко! Час тобі уби­ра­тись до вінця. За­то­го задз­во­нять на ут­ре­ню, - ска­за­ла ма­ти, зустріча­ючи Они­сю на ган­ку.

    Ще не встиг­ла Они­ся вми­тись, в ха­ту поп­рибіга­ли вже уб­рані в квітки та стрічки друж­ки, доч­ки ба­га­тих гос­по­дарів на селі. Дівча­та зап­ле­ли Онисі ко­си, пок­ла­ли на го­ло­ву стрічки, заквітча­ли всю го­ло­ву квітка­ми, наділи чер­во­не товс­те на­мис­то з зо­ло­ти­ми ду­ка­ча­ми. Они­ся наділа до­ро­гу плах­ту, зат­ка­ну жов­тим та білим шов­ком, одяг­лась в яс­но-си­ню юб­ку з срібни­ми квітка­ми, вбу­лась в чер­воні че­ре­вич­ки й взя­ла в ру­ку ви­ши­ва­ний руш­ник. Задз­во­ни­ли в дзвін, і Они­ся з друж­ка­ми пішла до церк­ви.

    Незабаром приїхав Мос­са­ковський з бо­яра­ми, а за ним по­ча­ли з'їжджа­тись йо­го близькі ро­дичі. Мо­лоді зап­ри­час­ти­лись і, по давньому зви­чаю, після служ­би повінча­лись. Во­ни вий­шли з церк­ви, а за ни­ми слідком ру­ши­ли всі лю­ди з церк­ви й за­ли­ли ули­цю. Ко­ло кож­но­го дво­ру в во­ро­тях сто­яли зас­те­лені сто­ли, а на кож­но­му столі ле­жав хліб і дрібок солі. Кож­ний гос­по­дар поз­до­ров­ляв мо­ло­дих з хлібом та сіллю. Про­ко­по­вич­ка стріла мо­ло­дих на ган­ку, де сто­яв зас­те­ле­ний стіл і ле­жав хліб та сіль; во­на поб­ла­гос­ло­ви­ла мо­ло­дих хлібом, і од­на ро­дич­ка об­си­па­ла їх вівсом, пше­ни­цею, по­по­ло­вині з мідни­ми та дрібни­ми срібни­ми грішми. Дітво­ра ки­ну­лась ло­ви­ти гроші, ла­зи­ла по землі, ха­па­лась, штов­ха­лась, пха­лась. Де­котрі хлопці по­ча­ли би­тись. Підняв­ся шум та га­лас. Сон­це яс­но ся­ло по го­ло­вах дівчат та мо­ло­диць, по чор­них го­ло­вах чо­ловіків та па­рубків, котрі во­ру­ши­лись по дворі та кру­гом ган­ку, до­ки мо­лоді пішли в світли­цю й сіли за стіл обіда­ти.

    По обіді по­ча­ли з'їжджа­тись на весілля гості. Наїха­ло ба­га­то сусід. Приїхав і отець Мельхи­се­дек з Мар­тою. Се­ред світлиці пос­та­ви­ли дов­гий стіл; на столі пос­та­ви­ли сос­но­ве гільце, пок­ла­ли ко­ро­вай, уб­ра­ний су­хозліткою, пок­ла­ли шиш­ки. Друж­ки заквітча­ли гільце ка­ли­ною та пу­чеч­ка­ми з ко­лосків вівса. Они­сю по­са­ди­ли на по­саді, а за сто­лом посіда­ли друж­ки, доч­ки свя­ще­ників і гос­по­дарів з се­ла. Друж­ки співа­ли пісні. Вже сон­це ста­ло звер­та­ти на вечір, як Они­сю ви­ве­ли з по­са­ду й во­на пішла з друж­ка­ми тан­цю­ва­ти в клу­ню. Му­зи­ки сіли в од­но­му зас­то­рон­ку, в дру­го­му посіда­ли довгі ряд­ки гос­тей кру­гом столів, де сто­яли всякі за­кус­ки та на­пит­ки. Се­ред клуні друж­ки по­ча­ли танці. Ко­ло обох ши­ро­ких две­рей тов­пи­лась ве­ли­ка си­ла на­ро­ду з ціло­го се­ла. Ба­гатіші гос­по­дарі з се­ла з жінка­ми сиділи за сто­ла­ми. Ма­туш­ки бу­ли пе­ремішані з мо­ло­ди­ця­ми й тільки одрізня­лись од їх біліши­ми намітка­ми, тов­щим на­мис­том з зо­ло­ти­ми ду­ка­ча­ми та пар­че­ви­ми жу­па­на­ми.

    Сонце зай­шло. В клуні посвіти­ли свічки та ліхтарі, а му­зи­ки все гра­ли, а дівча­та з па­ни­ча­ми тан­цю­ва­ли. На сто­ли по­ча­ли по­да­ва­ти ве­че­рю. Чар­ка хо­ди­ла кру­гом столів без­пе­рес­та­ну. Де­котрі гості не ви­дер­жа­ли спра­ви, повс­та­ва­ли з-за столів і пішли в повітку на сіно спа­ти. Але всі в той день бу­ли ще зви­чай­ненькі. Старі дер­жа­лись і не ду­же на­пи­ва­лись, до­ки на весіллі гу­ля­ли пан­ни та па­ничі, - їх день був в по­неділок. Тільки в глу­пу північ все за­тих­ло. Старі по­ля­га­ли спа­ти: хто та­ки в клуні, хто в повітці. Ма­туш­ки розійшлись спа­ти по ха­тах по селі.

    В по­неділок ра­ненько поп­ро­ки­да­лись гості й ба­ла­ка­ли, ле­жа­чи в клуні на сіні.

    - А що, отець Мельхи­се­дек, чи шу­мить в го­лові після вчо­рашнього весілля? - спи­тав Про­ко­по­вич, тор­ка­ючи ліктем сво­го сусіда.

    - В ме­не та­ка го­ло­ва, що од од­но­го дня не за­шу­мить, - ска­зав отець Мельхи­се­дек, по­тя­га­ючись під ко­жу­хом, - мо­же, за­шу­мить аж сьогодні вве­чері. А в те­бе, отець Сте­пан, шу­мить?

    - Шумить, але, ма­буть, од му­зик, бо щось не ду­же хо­четься со­ло­них огірків. Ска­за­ти прав­ду, не­ма після чо­го й пох­ме­ля­тись. Але час уже мо­ло­дих скри­ва­ти! А чо­го це ви й досі ле­жи­те? Вста­вай­те, та бу­де­мо мерщій скри­ва­ти мо­ло­дих, бо вже по чарці хо­четься, - крик­нув Про­ко­по­вич на гос­тей.

    Гості во­ру­ши­лись, позіха­ли, по­тя­га­лись, але ніхто не ква­пив­ся вста­ва­ти. Ра­нок був ти­хий, але хо­лод­ненький, так гар­но бу­ло ви­ле­жу­ва­тись на м'яко­му сіні під теп­ли­ми ук­ри­ва­ла­ми.

    - Та й ле­дачі ж з вас лю­ди! - крик­нув отець Мельхи­се­дек. - Не­ма на вас моєї жінки, во­на б оце да­ла вам доб­рої про­чу­хан­ки. А до­ки ви ка­ча­ти­ме­тесь? А де мій дрю­чок?

    Отець Мельхи­се­дек ско­чив з місця й ки­нув­ся стя­га­ти з гос­тей усякі ук­ри­ва­ла. Ох­ва­чені хо­ло­дом, гості позс­ка­ку­ва­ли й ха­па­лись за ко­жу­хи. Мельхи­се­дек по­за­би­рав ко­жу­хи й ви­ки­нув їх за клу­ню. Гості за­во­ру­ши­лись, повс­та­ва­ли.

    Тим ча­сом Про­ко­по­вич­ка з сваш­ка­ми приб­ра­ла Они­сю, на­ки­ну­ла їй на го­ло­ву хуст­ку, й усі гості пішли з мо­ло­ди­ми до церк­ви. Му­зи­ки йшли за мо­ло­ди­ми й гра­ли до са­мо­го цвин­та­ря. Мо­ло­дих скри­ли й по­ве­ли з му­зи­ка­ми в ха­ту. Они­сю за­вертіли в намітку й по­ве­ли в клу­ню до снідан­ку. Знов в зас­то­рон­ку по­нак­ри­ва­ли сто­ли. Гості обсіли сто­ли навк­ру­ги. Му­зи­ки сіли в дру­го­му зас­то­рон­ку. По­ча­ло­ся снідан­ня. В той час в двір по­на­хо­ди­ли з се­ла при­дан­ки та гос­по­дарі. Мо­ло­диці нес­ли в ру­ках да­ро­виз­ну: хто да­ру­вав кур­ку, об­ти­ка­ну ка­ли­ною, хто гус­ку, хто по­ро­ся, хто бич­ка, хто те­ли­цю, хто обіцяв на да­ро­виз­ну мішок пашні, ули­ки бджіл. Де­які мо­ло­диці при­но­си­ли су­вої по­лот­на, півмітки, клуб­ки. Клу­ня спов­ни­лась на­ро­дом. "Кня­зя й кня­ги­ню" після по­дя­ки за "да­ри" по­са­ди­ли за стіл. При­дан­ки заспіва­ли й пішли в та­нець. По­ча­ло­ся дру­ге, ста­ре­че весілля. Ко­ло обох воріт клуні знов обс­ту­пи­ли лю­ди, не­на­че їх обсів рій бджіл. Гос­по­дарі з се­ла з жінка­ми сіда­ли за сто­ли попліч з свя­ще­ни­ка­ми та ма­туш­ка­ми. Вже сон­це ви­со­ко підби­лось вго­ру, а гості сиділи та все сніда­ли до са­мо­го обіду. Ви­пи­ли ба­ри­ло горілки й пос­ла­ли по дру­ге. Про­ко­по­вич­ка по­ви­то­чу­ва­ла всі на­лив­ки, а гості ще не бу­ли п'яні.

    Тільки що му­зи­ки пе­рес­та­ли гра­ти, а мо­ло­диці й ма­туш­ки тан­цю­ва­ти, в клу­ню ввійшли якісь дві жидівки й один жид. Од­на жидівка нес­ла пов­ний ко­шик ку­рей; дру­га нес­ла в одній руці ко­шик з яй­ця­ми, в другій дер­жа­ла за но­ги дві кач­ки. Жид дер­жав за но­ги в обох ру­ках по два півні й ще пе­ре­ки­нув два півні че­рез пле­че, зв'язав­ши їх но­га­ми. Жи­ди поп­рос­ту­ва­ли до то­го сто­ла, де сиділи мо­лоді, Про­ко­по­вич з жінкою та отець Мельхи­се­дек. Од­на жидівка бу­ла уб­ра­на в пар­чеві на­уш­ни­ки, об­шиті бісе­ром та стек­ля­ру­сом. На­уш­ни­ки стриміли на лобі, не­на­че дві здо­рові ци­булі на чор­них на­чо­сах з пли­су, котрі зак­ри­ва­ли об­го­ле­ну го­ло­ву. Во­на прис­ту­пи­ла до о. Мельхи­се­де­ка.

    - Добридень, па­но­ченьку! Поз­до­ров­ляю вас з весіллям ва­шої доч­ки. Дай бо­же вам і вашій дочці щас­тя й здо­ров'я. Ми оце йде­мо на яр­ма­рок в Бо­гус­лав, та по­чу­ли, що в вас весілля. Чи не тре­ба вам ку­ро­чок? В ме­не ку­ри гладкі, як печі. От на­те по­куш­туй­те, які добрі, - го­во­ри­ла жидівка до о. Мельхи­се­де­ка й ви­тяг­ла з ко­ши­ка од­ну кур­ку, пе­ре­ки­ну­ла її до­го­ри но­га­ми й тик­ну­ла о. Мельхи­се­де­кові тро­хи не в бо­ро­ду.

    - Чи ска­зи­лась жидівка! Ти­че мені си­ру кур­ку в зу­би! По­не­си своєму Лейбі, не­хай по­куш­тує, яка во­на на смак!

    - Як не хо­че­те цієї, то візьміть оцю. Це ще глад­ша. Я місяць са­ма за­пи­ха­ла її ку­ку­руд­зою, - ска­за­ла жидівка й тик­ну­ла о. Мельхи­се­де­кові дру­гою кур­кою тро­хи не під самісінький ніс.

    - Одчепись ти к не­чис­то­му! Мені не тре­ба твоїх ку­рей!


    - Як же не тре­ба. Я знаю, що тре­ба. Ви­даєте та­ку до­ню, та­ку гар­ну, як сон­це, а ку­рей не тре­ба. Де вже пак не тре­ба. Я ви­да­ла свою доч­ку в Білу Церк­ву, то знаю, що тре­ба. Мо­же, візьме­те півнів?

    Жид з пей­са­ми, в пан­чо­хах та па­тин­ках прис­ту­пив до о. Мельхи­се­де­ка й тик­нув йо­му хвос­том півня в ру­ки.

    - Пішов геть ік не­чис­то­му! Не знаєш, кот­рим бо­ком по­ка­зу­ва­ти ку­рей.

    - Може, візьме­те яєчок? - го­во­ри­ла дру­га жидівка. - Я знаю, що вам тре­ба гу­ги­ля на весілля. Я не­дав­но оже­ни­ла сво­го Мош­ка.

    - Якого це чор­та ви на­па­ли на ме­не з кур­ми! Я не гос­по­дар! - од­ма­ху­вав­ся Мельхи­се­дек.

    Жид прис­ту­пив до Про­ко­по­ви­ча й пе­ре­вер­тав пе­ред ним півня на всі бо­ки. Жидівка по­ка­зу­ва­ла ку­ри Онисі, Про­ко­по­вичці й Мос­са­ковсько­му. Жидівка в на­уш­ни­ках знов при­лип­ла до от­ця Мельхи­се­де­ка, ти­ка­ла йо­му в ли­це кур­кою, а далі по­ча­ла йо­го не­це­ре­мон­но сми­ка­ти за ря­су. О. Мельхи­се­дек роз­сер­див­ся.

    - А ти, прок­ля­ту­ща! Як ти смієш сми­ка­ти ме­не за ря­су! Геть пішла к не­чис­то­му з своїми кур­ми до сво­го Лей­би!

    - Нащо мені йти до Лей­би, ко­ли я вас, гос­по­ди, як люб­лю. Не­хай вам бог дасть здо­ров'я. На­що мені йти до Лей­би, ко­ли я те­пер ко­ло сво­го Лей­би, - ска­за­ла жидівка й ки­ну­лась обніма­ти Мельхи­се­де­ка. Мельхи­се­дек схо­пив­ся з місця й прих­нув, як той кіт, що по­ню­хав та­ба­ки. В клуні підняв­ся регіт. Жидівки не ви­терпіли й за­ре­го­та­лись.

    - Чи це ти не впізнав ме­не? А хіба ж я те­бе не люб­лю?

    Мельхиседек витріщив очі: він вже доб­ре ви­пив і те­пер тільки по го­ло­су впізнав свою жінку Мар­ту. Пе­ред ним сто­яла справдішня жидівка в на­уш­ни­ках, в пли­со­вих на­чо­сах, в ста­ренько­му ка­поті, з од­ним спу­ще­ним ру­ка­вом, в ста­рих па­тин­ках.

    Марта так зміни­ла го­лос, так уміла в роз­мові пе­ред­раж­ню­ва­ти жидівок, що її ні на який спосіб не мож­на бу­ло впізна­ти. Во­на ще до то­го по­ро­би­ла са­жею товсті довгі бро­ви, по­на­ти­ра­ла тер­тим угіллям що­ки так, що зда­ва­лась ста­рою й дов­го­об­ра­зою. За жи­да вбрав­ся один ака­деміст, а за дру­гу жидівку - од­на приїжджа дя­чи­ха.

    В клуні підняв­ся сміх та гомін. Жидів упізна­ли, але їх ролі ще не скінчи­лись. Жид звелів му­зи­кам гра­ти жидівський та­нець. Пе­реб­рані жи­ди пішли тан­цю­ва­ти по-жидівській з кур­ми в ру­ках. Жидівки по­ча­ли фігу­ру­ва­ти од­на про­ти дру­гої ти­хо, плав­ко, по­во­дя­чи ста­ном та ру­ка­ми, як індійські ба­ядер­ки. Жид хо­див од од­ної до дру­гої й граціозно то заг­ля­дав їм в вічі, то ог­ля­дав зза­ду. Му­зи­ки заг­ра­ли швид­кої. Жи­ди по­ча­ли підска­ку­ва­ти за­ра­зом на обох но­гах, але не ра­зом, а од­но за дру­гим, не­на­че сту­пи в млині, ще й штов­ха­лись спи­на­ми. Жид підняв півнів вго­ру. Півні за­кир­ка­ли. Кар­ти­на бу­ла та­ка смішна, що в клуні підняв­ся не сміх, а гвалт. З ха­ти позбіга­лись ди­ви­тись на ко­медію усі слу­ги, по­го­ничі. Натішив­ши ком­панію, жид по­дав своїм да­мам стільці й, обе­реж­ненько взяв­ши їх попід ру­ки, не­на­че не по­са­див, а по­од­но­сив їх на стільці. Жидівки взя­ли в ру­ки по курці й об­ма­ху­ва­ли хвос­та­ми свої га­рячі ли­ця. Натішив­ши ком­панію, пе­реб­рані жи­ди повтіка­ли в ха­ту.

    Гості сніда­ли до са­мо­го обіду й ви­пи­ли ве­ли­ку си­лу горілки та на­лив­ки. Од­на­че ніхто не був ще п'яний. Опівдні Про­ко­по­вич­ка звеліла по­да­ва­ти обід. 3а обідом чар­ка хо­ди­ла кру­гом столів, од од­но­го краю до дру­го­го, й по­ки во­на до­хо­ди­ла на ста­ре місце, хміль вилітав з го­лов гос­тей. Гості скінчи­ли ка­ба­на, з'їли по­ло­ви­ну бич­ка, поїли ве­ли­ку си­лу ку­рей, безліч ка­чок та індиків. По­да­ли со­лодкі пот­ра­ви: ма­ков­ни­ки, шу­ли­ки, хрус­ти. Гос­по­дар обер­нув­ся до жінки:

    - А що, панімат­ко, чи не­має в те­бе чо­го міцнішо­го од цієї гіркої? Щось горілка не ду­же б'є в го­ло­ву, - тяг­неш, тяг­неш, а в го­лові все-та­ки не шу­мить. Ти б зва­ри­ла нам ва­ре­ну­хи, - ска­зав Про­ко­по­вич до жінки.

    - Я вже й зва­ри­ла - й тво­го за­га­ду не жда­ла, - ска­за­ла Про­ко­по­вич­ка.

    Прокоповичка пос­ла­ла в пе­кар­ню мо­ло­диць. Мо­ло­диці при­нес­ли два горш­ки ва­ре­ну­хи. В клуні пішов дух ва­ре­ної горілки, ме­ду, пер­цю та уся­ко­го коріння. Гості аж об­ли­зу­ва­лись. Про­ко­по­вич­ка по­на­ли­ва­ла ва­ре­ну­хою чаш­ки та здо­рові чар­ки. Важ­кий дух пер­цю з ме­дом дійшов аж до дру­го­го зас­то­рон­ка, до жидів-му­зик. Жид­ки за­гер­го­та­ли й зац­мо­ка­ли язи­ка­ми. Ба­тюш­ки драж­ни­лись з ни­ми че­рез тік, по­ка­зу­ючи чаш­ки з ва­ре­ну­хою.

    - Ну, отець Мельхи­се­дек, те­пер на­чу­вай­ся. Після цієї ва­ре­ну­хи підеш і ти у та­нець, - сміявся Про­ко­по­вич.

    - Ану, спро­бую цього вед­ме­дя, чи потім піду в та­нець, чи й ніг не підве­ду, - ска­зав Мельхи­се­дек.

    Тим ча­сом як гості пи­ли ва­ре­ну­ху, в двір увійшли ци­га­ни й поп­рос­ту­ва­ли до клуні. За ни­ми гна­лась ціла тічка со­бак. По­пе­ре­ду йшли дві пла­щу­ваті ци­ган­ки, за­ку­тані од го­ло­ви до ніг в якесь синє та біле дран­тя. В однієї за спи­ною в торбі теліпа­лась ди­ти­на й на­си­лу виг­ля­да­ла з шматків дран­тя. Ци­ган­ки бу­ли обвішані щітка­ми та пуч­ка­ми ве­ре­тен. Здо­ро­вий, чор­ний, роз­пат­ла­ний ци­ган лед­ве виг­ля­дав з ку­пи ре­шет, ситів та підситків. Ци­ган­ки прис­ту­пи­ли до гос­тей і по­ка­зу­ва­ли свої щітки та ве­ре­те­на. Ци­ган со­вав ма­туш­кам ре­ше­та й си­та та вих­ва­лю­вав свій крам. Од­на ци­ган­ка прис­ту­пи­ла до Онисі, взя­ла її за ру­ку й по­ча­ла во­ро­жи­ти.

    - А поз­до­ров те­бе бо­же! Дай тобі вік дов­гий! Ож дай свою білу руч­ку, я тобі всю прав­ду ска­жу. Ти щас­ли­ва і врод­ли­ва, бу­деш жи­ти сімде­сят років, бу­деш ма­ти двад­ця­те­ро дітей ку­че­ря­вих, гар­них та чор­них, як свя­та зем­ля. Пок­ла­ди бідній ци­ганці на ру­ку зо­ло­то­го, я тобі ще більше прав­ди ска­жу.

    Онися пок­ла­ла ци­ганці на ру­ку зо­ло­то­го.

    - Спасибі тобі, мо­ло­да пані! Бог те­бе бла­гос­ло­вить. Бу­деш ма­ти трид­ця­те­ро сан­ду­ликів, бу­деш жи­ти сто років, та ще не пом­реш. Ти бу­деш го­ло­вою в домі, бу­деш вер­хо­во­ди­ти над па­на­ми, над жи­да­ми. Твої сан­ду­ли­ки бу­дуть ку­че­ряві, та гарні, та чорні, як са­жа. Ти бу­деш ба­га­та, як свя­та зем­ля. Пок­ла­ди ще зо­ло­то­го, й ти ніко­ли не вмреш…

    Гості засміялись. Після ко­медії жидів вже труд­но бу­ло підду­ри­ти гос­тей. Всі впізна­ли двох дя­чих та чор­но­го ока­то­го бо­гус­лавсько­го дя­ка. Му­зи­ки заг­ра­ли. Ци­ган повів ци­га­нок у та­нець. Ци­ган­ки по­ча­ли ди­кий та­нець, підніма­ли ру­ки вго­ру, кру­ти­лись на од­но­му місці, тряс­лись, як в про­пас­ниці, по­за­ди­рав­ши го­ло­ви вго­ру. Ци­ган підска­ку­вав ха­лянд­ри й так не­ми­ло­серд­но бив се­бе п'ята­ми в зад, що на йо­му аж ре­ше­та сту­котіли. Після танців ци­га­ни без це­ре­монії поп­ро­си­ли собі ва­ре­ну­хи, сіли за сто­ла­ми між гостьми й ще дов­го бре­ха­ли та во­ро­жи­ли ма­туш­кам та ба­тюш­кам та верз­ли вся­ку нісенітни­цю.

    Вже сон­це ста­ло на вечірньому прузі, а обід тяг­ся до по­луд­ня. При­дан­ки заспіва­ли:

    А все ту­та не по-на­шо­му, А все ту­та не по-ва­шо­му! А снідан­ня до обідан­ня, Обідан­ня аж до по­луд­ня, А по­лу­день аж до ве­чері, А ве­че­ря аж опівночі!

    Варенуха роз­ве­се­ли­ла гос­тей, але не впоїла.

    Матушки й мо­ло­диці розспіва­лись, а далі пішли в та­нець. До са­мо­го ве­чо­ра во­ни співа­ли й тан­цю­ва­ли, до­ки не нас­тав час ве­че­ря­ти. Знов мо­ло­диці по­нас­тав­ля­ли на стіл уся­кої стра­ви, й хо­лод­цю, й мнишків; знов десь наб­ра­лись пе­чені ку­ри, гу­си; знов при­нес­ли ва­ре­ників у сме­тані та вся­ких пун­диків; безкінеч­ник-чар­ка так са­мо хо­ди­ла кру­гом сто­ла. По­гу­ляв­ши та по­тан­цю­вав­ши, гості знов сіли за сто­ли.

    Тільки що скінчи­ли ве­че­рю, як під од­ним сто­лом щось стра­шен­но за­рев­ло та за­гар­ча­ло. Гості по­ду­ма­ли, що під стіл влізла со­ба­ка, й не звер­ну­ли ува­ги. Але че­рез хви­ли­ну знов щось за­рев­ло страш­ним го­ло­сом і вхо­пи­ло Мельхи­се­де­ка за но­гу. Мельхи­се­дек по­чу­тив, що в йо­го но­гу вче­пи­лись міцні зу­би, ско­чив з місця й крик­нув. Гості за­мовк­ли. Ко­ли це з-під сто­ла ви­нир­ну­ла страш­на, чор­на, з ро­га­ми го­ло­ва й ляг­ла мор­дою на стіл. Ро­ги бу­ли во­лячі, мор­да чорніла, як са­жа, зу­би й білки очей біліли. Го­ло­ва за­гар­ча­ла. Всі крик­ну­ли. В од­ну мить з-під сто­ла вис­ко­чив який­сь звір, ско­чив на стіл і став на чо­тирьох но­гах.

    Постать бу­ла схо­жа на вед­ме­дя, об­рос­ла дов­гою шерс­тю. На го­лові стриміли во­лячі ро­ги. Кру­гом шиї висіли довгі чорні ко­си, не­на­че у ле­ва. Чор­на мор­да сер­ди­то ми­га­ла очи­ма й ви­щи­ря­ла білі зу­би та рев­ла, як ведмідь. Ефект був ве­ли­кий. Се­ред ночі, після важ­кої ва­ре­ну­хи, при свічках ведмідь і справді-та­ки на­ля­кав гос­тей. Всі жах­ну­лись зне­хо­тя. Да­ми за­ви­ща­ли. Жи­ди пе­рес­та­ли гра­ти. 3вір по­вер­нув­ся двічі на столі, зарів, ско­чив з сто­ла й ки­нув­ся че­рез тік в дру­гий зас­то­ро­нок на жидів. Жи­ди по­ки­да­ли скрип­ки, підня­ли гвалт і прос­тяг­лись втіка­ти. Ведмідь пог­нав­ся за од­ним жид­ком, впіймав йо­го зу­ба­ми та да­вай сми­кать та рва­ти. "Ой вей! Ой гвалт! Ой вей!" - кри­чав бо­яз­кий жи­док, знес­тям­ки тіка­ючи з усієї си­ли че­рез тік. Ведмідь підняв­ся на но­ги, жи­док бер­киц­нув на тік.

    - Чого ти, дур­ний, зля­кав­ся? Та це я! - крик­нув чай­ківський дяк, пе­реб­ра­ний за вед­ме­дя.


    - Ой вей мір! Ой вей, гос­по­ди! - чу­ти бу­ло по всій клуні, де роз­си­па­лись пе­ре­ля­кані жид­ки. Ведмідь взяв ла­па­ми жи­да за плечі й підвів йо­го. Бідний жи­док зблід, як смерть, і тру­сив­ся. В клуні ста­ло ти­хо, тільки бу­ло чу­ти: "Ой вей мір! Ой гвалт!" Але не­за­ба­ром дяк ски­нув при­чеп­лені ро­ги, за­ки­нув за ву­ха ко­си, виліз з ви­вер­ну­то­го ко­жу­ха й пішов в ха­ту вми­ва­тись. Му­зи­ки на­си­лу опам'ята­лись, по­ки мог­ли знов гра­ти.

    Після ве­чері гості знов на­пи­лись ва­ре­ну­хи й зовсім роз­ве­се­ли­лись. Пе­редніше співа­ли ма­туш­ки, а після по­ча­ли співа­ти й ба­тюш­ки й дя­ки. По­ча­ли співа­ти бо­жих пісень: "Стань, Да­ви­де, з гус­ля­ми", "Пре­ук­ра­шен­ная", а далі й мирських: "А вже чу­мак до­чу­ма­ку­вав­ся", "Ой за гаєм, гаєм", "Гомін, гомін по діброві". Го­ло­си бу­ли дужі, чу­дові. Му­зи­ки підроб­лю­ва­лись на інстру­мен­тах і приг­ра­ва­ли до їх співу. Зда­ва­лось, не­на­че вся клу­ня співа­ла й гра­ла. Хор ви­хо­див нез­ви­чай­но ду­жий і вза­галі гар­ний. Зда­ва­лось, шо співа­ли во­ро­та, співа­ли со­хи, співа­ли крок­ви й ла­ти, навіть ку­ли­ки на покрівлі. В глу­пу північ усі гості по­па­да­ли на сіно й пос­ну­ли, де хто впав.

    В вівто­рок гості по­чу­ва­ли справдішнє похмілля й по­ча­ли пох­ме­ля­тись та за­ку­сю­ва­ти кис­лою ка­пус­тою та огірка­ми. Знов сніда­ли до обіду, обіда­ли до по­луд­ня, по­луд­ну­ва­ли до ве­чері, а ве­че­ря­ли опівночі; а в се­ре­ду пе­ред ве­чо­ром пе­рез­вою ближчі осо­би поїха­ли в Вільша­ни­цю до мо­ло­до­го.

    Вільшаницькі мо­ло­диці опо­ря­ди­ли пе­ред весіллям дім і двір Мос­са­ковсько­го: оббілу­ва­ли все­ре­дині, гар­ненько об­ма­за­ли й побіли­ли око­ло, по­ми­ли вікна, ви­чис­ти­ли двір, ви­ме­ли доріжки в сад­ку. Ро­дич­ки Мос­са­ковсько­го по­напіка­ли й по­на­ва­рю­ва­ли й жда­ли гос­тей. По­ки пе­рез­ва доїха­ла до Вільша­ниці, над­ворі зовсім смерк­ло. Лю­ди з усього се­ла позбіга­лись по­ди­ви­тись на мо­ло­дих, на пе­рез­ву, по­ди­ви­тись, як "мо­ло­ду сма­лять" по на­род­но­му зви­чаю. На всій ши­рокій улиці, кот­ра йшла че­рез греб­лю до Мос­са­ковсько­го дво­ру, гос­по­дарі по­од­чи­ня­ли во­ро­та, на во­ро­тях пос­та­ви­ли зас­те­лені сто­ли з хлібом та сіллю. По всій улиці ко­ло кож­но­го дво­ра ле­жа­ли ку­пи со­ло­ми та стриміли кулі. Пе­рез­ва в'їха­ла в се­ло. Ба­гат­тя за­па­ли­ли. Вся ули­ця ніби горіла. Огонь освітив білі ха­ти, зас­те­лені сто­ли, освітив ку­пи лю­дей ко­ло кож­но­го дво­ру. Мос­са­ковський з Они­сею вста­ва­ли ко­ло кож­них воріт. Гос­по­дарі поз­до­ров­ля­ли їх, чо­ловіки цілу­ва­лись з Мос­са­ковським, мо­ло­диці з Они­сею. Мо­ло­дий з мо­ло­дою ви­ки­да­ли на сто­ли всі гроші, які бу­ли в ки­ше­нях. Пе­рез­ва на­си­лу су­ну­лась по улиці і вже пізненько доїха­ла до греблі. На греблі по­над са­мою во­дою в бе­резі сто­яли па­ла­ючі кулі. Хлопці розікла­ли ба­гат­тя по­над став­ком, в сад­ку над во­дою, ко­ло церк­ви й по обид­ва бо­ки воріт дво­ра. По­лум'я освіти­ло ста­вок, бли­ща­ло в воді. Церк­ву, дім, са­док бу­ло вид­но, як удень. Ко­ло дво­ру й в дворі сто­яла си­ла на­ро­ду й жда­ла мо­ло­дих. Коні ще раз спи­ни­ли ко­ло церк­ви, де сто­яв за сто­лом ста­рос­та з ста­рос­ти­хою, віта­ючи мо­ло­дих хлібом-сіллю. Між дво­ма ба­гат­тя­ми пе­рез­ва в'їха­ла в двір. Ко­ло ган­ку сто­яли мо­ло­диці-при­дан­ки. Во­ни стріли мо­ло­дих весільною піснею й про­ве­ли мо­ло­дих з пісня­ми в по­кої. Вільша­ницькі при­дан­ки прий­шли з да­ра­ми: з кур­ми, гусьми, повісма­ми пря­ди­ва, су­во­ями по­лот­на, клуб­ка­ми та півмітка­ми, а де­котрі з по­ро­ся­та­ми в мішках. Му­зи­ки заг­ра­ли на ган­ку, й ве­селі при­дан­ки на­си­лу встиг­ли од­да­ти да­ри й пішли в та­нець. По­ло­ви­на дво­ра вкри­лась мо­ло­ди­ця­ми. Мо­лоді мо­ло­диці ста­ли в здо­ро­вий кру­жок і па­ра­ми пус­ти­лись в ме­те­ли­цю. Ба­гат­тя па­ла­ло й об­ли­ва­ло двір чер­во­ним світом. Дзвінкі весільні пісні пе­ремішу­ва­лись з мо­ти­ва­ми му­зик. Па­руб­ки підки­да­ли со­ло­ми в ба­гат­тя. Світ се­ред тем­ної ночі, яс­но освіче­на чер­во­на во­да, не­са­мо­виті танці, ма­си мо­ло­диць, му­зи­ки й не­са­мо­виті співи на­да­ва­ли кар­тині об­раз чо­гось га­ря­чо­го, пал­ко­го, вак­ха­нально­го.

    Весь поїзд, уся пе­рез­ва по­ви­хо­ди­ла на га­нок і дов­го ди­ви­лась на ту кар­ти­ну, до­ки не згас­ло ба­гат­тя, до­ки не по­то­ми­лись мо­ло­диці в тан­цях. Му­зи­ки й гості увійшли в по­кої, а за ни­ми ру­ши­ли й при­дан­ки. По­коЇ спов­ни­лись людьми, як бу­ває на на­род­них весіллях тоді, ко­ли мо­ло­да си­дить на по­саді. В прос­торній світлиці знов по­ча­ли­ся танці, де вже тан­цю­ва­ли мо­лоді ма­туш­ки та ди­яконші ра­зом з при­дан­ка­ми.

    На по­нак­ри­ва­них сто­лах пос­та­ви­ли за­кус­ки та на­пит­ки. Они­ся час­ту­ва­ла при­да­нок з своїх рук, а Мос­са­ковський час­ту­вав гос­по­дарів. До пізньої ночі гу­ля­ли та тан­цю­ва­ли, до­ки зовсім не по­то­ми­лись.

    Ще два дні гу­ля­ли гості в Вільша­ниці на весіллі, як і в Чай­ках: сніда­ли до обіду, обіда­ли до по­луд­ня, по­луд­ну­ва­ли до ве­чері, як і в Чай­ках, і тільки в су­бо­ту по­роз'їжджа­лись до­до­му, бо свя­ще­ни­кам тре­ба бу­ло пра­ви­ти ве­чер­ню. Весілля тяг­ло­ся тиж­день.

    В неділю після служ­би зібра­лись по­важніші гос­по­дарі з се­ла, скла­ли гро­шей Мос­са­ковсько­му на пост­рижіння в свя­ще­ни­ка й ви­ря­ди­ли йо­го в до­ро­гу. Ти­тар припріг свою ко­ня­ку в Мос­са­ковсько­го візок і сів за по­го­ни­ча. Й рідня Мос­са­ковсько­го, й гос­по­дарі вип­ро­ва­ди­ли Ха­ри­то­на за се­ло, ста­ли за ца­ри­ною під гру­шею, посіда­ли на траві, за­ку­си­ли, вста­ли й розп­ро­ща­лись. Ха­ритін ру­шив до Києва, а Они­ся з батьком та матір'ю вер­ну­лась в Чай­ки.

    

5

    

    Через два тижні Мос­са­ковський вер­нув­ся в Чай­ки свя­ще­ни­ком. Про­ко­по­вич по­чав ви­ряд­жа­ти доч­ку в Вільша­ни­цю. По­зап­ря­га­ли в во­зи во­ли й коні. На во­зи поск­ла­да­ли все, що потрібно бу­ло для но­во­го гос­по­дарст­ва. Ху­ри ру­ши­ли з дво­ру. По обіді Они­ся ос­танній раз по­мо­ли­лась пе­ред батьківськи­ми об­ра­за­ми й з сльоза­ми виїха­ла з батько­во­го дво­ру. Батько пла­кав, ма­ти пла­ка­ла, пла­ка­ли най­мич­ки, про­ща­лись з Они­сею. Они­ся на цей раз за­бу­ла за те, що во­на їха­ла на своє гос­по­дарст­во й панст­во. Во­на тільки зна­ла, що їй жаль батька, ма­тері, ха­ти, де во­на зрос­ла, жаль сад­ка, чай­ківських лю­дей, а більше од усього жаль ма­тері.

    - Тепер, доч­ко, без те­бе й ха­та ста­не не­на­че пуст­кою, - го­во­ри­ла ма­ти. - Ви­ко­хай, виг­ля­ди, ви­рос­ти дітей, а во­ни візьмуть та й по­розліта­ються й по­ки­нуть те­бе са­му на старість, як си­ро­ту, - го­во­ри­ла ма­ти, пла­чу­чи.

    Виїхали з дво­ру. Ма­ти й батько про­ве­ли дітей за двір, ста­ли на горі й дов­го ди­ви­лись, по­ки во­ни пе­ре­во­зи­лись че­рез Рось, по­ки віз не схо­вав­ся в зе­ле­них вер­бах та вільхах. А Они­ся до­ти ог­ля­да­лась на го­ру, на матір, на батька, до­ки не зак­ри­ли їх зе­лені вер­би.

    Незабаром з'яви­лась і Вільша­ни­ця. От і ши­ро­ка ули­ця, де ко­лись па­ла­ло ба­гат­тя; от і греб­ля, і ста­вок, і церк­ва, й свій дім. Они­ся увійшла в дім, не­на­че ку­дись в гості приїха­ла…

    Але це бу­ло на од­ну хви­ли­ну. Од­ну хви­ли­ну во­на по­сиділа ко­ло сто­ла й за­ду­ма­лась. Втер­ши сльози, во­на, на­че пти­ця, стре­пе­ну­лась і ки­ну­лась гос­по­да­рю­ва­ти: по­розс­тав­ля­ла мебіль, повіша­ла об­ра­зи, при­ве­зені з до­му, по­хо­ва­ла по­суд, заг­ля­ну­ла в хиж­ку, побігла в ко­мо­ру, скрізь по­ряд­ку­ва­ла, роз­ка­зу­ва­ла мо­ло­ди­цям, котрі їй по­ма­га­ли, по­ряд­ку­ва­ла навіть людьми, що вно­си­ли ка­дов­би, діжки, си­пан­ки, со­лом'яни­ки та бод­ню. Во­на заг­ля­ну­ла навіть до овець, до корів, до волів. І че­рез го­ди­ну вже за­бу­ла за Чай­ки й ста­ла гос­по­ди­нею в домі.

    Просторна світли­ця не­за­ба­ром бу­ла обвіша­на об­ра­за­ми попід са­мою сте­лею в два ряд­ки. Чор­но по­мальовані де­рев'яні стільці, що по­зос­та­ва­лись після покійно­го Мос­са­ковсько­го, по­пе­ремішу­ва­лись з біли­ми, при­ве­зе­ни­ми од батька. Дві ка­на­пи во­на зак­ри­ла здо­ро­ви­ми ки­ли­ма­ми, за дзер­ка­ло затк­ну­ла лис­таті бу­ке­ти з вос­ко­ви­ми виш­ня­ми, гру­ша­ми та пташ­ка­ми. На об­ра­зах забіліли здо­рові ви­ши­вані руш­ни­ки. В по­ко­ях од­ра­зу ста­ло чис­то, привітно, по-гос­по­дарсько­му, але по-ста­росвітсько­му. Не­по­си­дя­ча Они­ся веш­та­лась до са­мо­го ве­чо­ра по по­ко­ях, та по пе­карні, та по ко­мо­рах, - і вве­чері вже скрізь був по­ря­док та чис­то­та. Мос­са­ковський тільки ди­вив­ся, як во­на да­ва­ла лад, та ко­ман­ду­ва­ла, та біга­ла, й більше му­сив слу­ха­ти її сло­ва, ніж по­ряд­ку­вав.

    - От те­пер ми й в се­бе, вдо­ма! - ска­за­ла Они­ся, сіда­ючи з Ха­ри­то­ном за ве­че­рю в кімнаті. - Що то по­роб­ля­ють те­пер ма­ти? Що по­роб­ля­ють батько? Ма­буть, і досі пла­чуть за мною?

    - Слава бо­гу, що ви, Они­сю, не пла­че­те, - ти­хо обізвав­ся Ха­ритін.

    - Нащо ти на ме­не ка­жеш ви? Хіба ж я не твоя жінка? Ад­же ж чо­ловіки на жінок ка­жуть ти!

    - Коли ви, Они­сю, такі… ро­зумні, такі про­ворні, такі пад­ко­виті до ха­зяй­ст­ва, що й ска­за­ти не мож­на, - про­мо­вив отець Ха­ритін со­лод­ким го­ло­сом.

    - Голово з ву­ха­ми! Хоч при лю­дях ка­жи на ме­не ти! - ска­за­ла Они­ся, торк­нув­ши йо­го по руці.

    - Нехай вже при лю­дях… то й бу­ду ка­за­ти ви… чи то, прав­да, ти…

    - Як тільки бу­деш на ме­не ви­ка­ти, то я те­бе при­си­лую ти­ка­ти; бу­ду за ву­ха скуб­ти. Чуєш, чо­ловіче!

    - Скубіть, Они­сю, скубіть. Во­ля ва­ша, а все-та­ки якось мені ніяко­во ти­ка­ти на вас. Мо­же, потім звик­ну, при­си­лую се­бе.


    Але Мос­са­ковський цілий вік свій не при­си­лу­вав се­бе го­во­ри­ти на свою жінку ти, й до са­мої смерті го­во­рив на неї ви, а во­на на йо­го ти.

    Після ве­чері Они­ся побігла в пе­кар­ню, роз­по­ря­ди­лась най­мич­ка­ми, вхо­пи­ла свічку, побігла в хиж­ку, потім побігла з най­мич­кою в льох. Мос­са­ковський тільки ди­вив­ся, як во­на вертілась, мов му­ха в ок­ропі.

    Після ве­чері Они­ся од­чи­ни­ла здо­ро­ву скри­ню, що сто­яла в кімнаті ря­дом з ліжком, пос­та­ви­ла свічку на стільці й по­ча­ла пе­ре­би­ра­ти та скла­да­ти со­роч­ки, на­во­лоч­ки, прос­ти­рад­ла, су­вої по­лот­на, при­ве­зені од ма­тері, й ті, що по­на­но­си­ли при­дан­ки. Мос­са­ковський ди­вив­ся, як її тонкі ру­ки пе­ре­би­ра­ли ку­пи по­лот­на, ми­лу­вав­ся її дов­ги­ми, гост­ри­ми бро­ва­ми й усе ждав, що во­на от-от скінчить ро­бо­ту, ся­де ко­ло йо­го, по­жар­тує з ним… А Они­ся все лічи­ла та лічи­ла то руш­ни­ки, то со­роч­ки, то хуст­ки. Мос­са­ковський по­чав дріма­ти.

    - Кидайте, сер­це Они­сю, та йдіть сядьте зо мною та трош­ки по­ба­ла­каємо, - го­во­рив Мос­са­ковський до Онисі со­ло­деньким го­ло­сом.

    - Зараз, за­раз, моє сер­денько! Ось тільки полічу твої со­роч­ки: раз, два, три, чо­ти­ри… Ти, ма­буть, спа­ти хо­чеш? Еге?

    Онися ки­ну­ла со­роч­ки, прибігла до Мос­са­ковсько­го, об­ви­ла йо­го шию ру­ка­ми, тричі цмок­ну­ла й знов ки­ну­лась до скрині.

    - Отже ма­ма все скуй­ов­ди­ла до­ку­пи. Оце мої со­роч­ки, а це твої: п'ять, шість, сім, вісім…

    І її тонкі пальці знов роз­би­ра­ли та скла­да­ли на ку­пу со­роч­ки. По хаті пішов дух свіжо­го плат­тя, крох­ма­лю. Се­ред нічної тиші ви­раз­но роз­но­сив­ся Они­син го­лос: де­сять, оди­над­цять, два­над­цять…

    - Але час вже, моє сер­денько, спа­ти. Ки­дай­те, моя до­ле! Завт­ра полічи­те, - го­во­рив Мос­са­ковський.

    - Лягай, чо­ловіче, спа­ти, ко­ли те­бе сон зміг; ля­гай, сер­це, а я ось швид­ко долічу.

    Онися знов ки­ну­ла ро­бо­ту, прибігла до чо­ловіка, по­пес­ти­ла йо­го й знов по­ча­ла лічи­ти та скла­да­ти.

    Моссаковський не ви­дер­жав: ки­нув­ся на ліжко й зас­нув. І, за­си­па­ючи, він усе чув, як Они­ся скла­да­ла та лічи­ла: раз, два, три, чо­ти­ри…

    - Чи ти, Ха­ри­то­не, вже спиш? - спи­та­ла Они­ся.

    - Га! - крик­нув Мос­са­ковський крізь сон. - Вже сплю.

    Вже в пізні об­ля­ги Они­ся замк­ну­ла скри­ню, вий­шла в сіни по­ди­ви­тись, чи замк­нуті двері, й по­га­си­ла світло…

    Серед тем­ної ночі Мос­са­ковський по­чув че­рез сон, що в сінях щось хо­дить та сту­кає. Він сил­ку­вавсь про­ки­ну­тись, але ніяк не міг. Йо­му сни­лось, що в сінях по­ра­ються злодії, що во­ни вже ла­ма­ють двері в кімна­ту, от уже й двері вис­та­ви­ли, розт­ро­щи­ли скри­ню, ви­тя­га­ють по­лот­на та со­роч­ки, скла­да­ють до­ку­пи та все лічать: раз, два, три, чо­ти­ри…

    Він ба­чив про­ти свічки страшні куд­латі та бо­ро­даті го­ло­ви з страш­ни­ми очи­ма, ба­чив мох­наті ру­ки, з дов­ги­ми крюч­ку­ва­ти­ми па­зу­ра­ми, хотів крик­ну­ти, ско­чи­ти з ліжка, але в йо­го не бу­ло си­ли крик­ну­ти. Він на­си­лу про­ки­нув­ся й розп­лю­щив очі. В хаті бу­ло так по­ночі, що навіть не вид­но бу­ло вікна. По сінях і справді щось хо­ди­ло, ри­па­ло две­ри­ма, увійшло в сіни, впус­ти­ло поліно; в діжці зах­лю­па­ла во­да; хтось на­ли­вав во­ду в гор­щик. З пе­карні бу­ло чу­ти роз­мо­ву. Він до­га­дав­ся, що най­мич­ки вже повс­та­ва­ли.

    Моссаковському зда­ло­ся, що він тільки що задрімав і навіть доб­ре не зас­нув. Він по­чав кли­ка­ти Они­сю.

    - Онисю, чи ви спи­те?

    В хаті бу­ло ти­хо, мерт­во. Мос­са­ковський крик­нув вдру­ге. В кімнаті навіть не чу­ти бу­ло, як Они­ся ди­ше.

    Моссаковський по­ла­пав ру­ка­ми по ліжку. Онисі не бу­ло.

    - Невже оце моя жінка вже вста­ла й по­рається в пе­карні? Ну, та й гос­по­ди­ня бу­де з моєї жінки, - більше ніж тре­ба!

    Моссаковський по­вер­нув­ся на дру­гий бік і зас­нув. Як він про­ки­нув­ся, вже роз­вид­ню­ва­лось: в хаті вже сіріли стіни, а пе­ред ним сто­яла Они­ся, вми­та, уб­ра­на й при­че­са­на.

    - Чи ти й досі спиш, ле­да­що? Я вста­ла вдосвіта, по­бу­ди­ла й най­ми­чок, і твоїх най­митів, вже й снідан­ня тобі зва­ри­ла.

    - Ви ме­не, Онисіє Сте­панівно, та­ки доб­ре на­ля­ка­ли. Мені зда­лось, що в сінях по­ра­ються злодії. Навіщо пак так ра­но встаєте та се­бе мор­дуєте? Й моя покійна ма­ти так ра­но ста­ва­ла та товк­лась ще вдосвіта.

    - Хто ра­но встає, то­му й бог дає. Бу­де­мо ра­но вста­ва­ти, на­жи­ве­мо та над­баємо ба­га­то доб­ра, а бу­де­мо спа­ти до обіду, то не бу­де ла­ду в гос­поді, - го­во­ри­ла Они­ся. - Йди лиш, ха­зяїне, та по­ди­вись на ху­до­бу та на коні, чи доб­ре гля­дять най­ми­ти ху­до­би, - ска­за­ла Они­ся Сте­панівна, по­мо­лив­шись бо­гу.

    - Зараз, за­раз, Онисіє Сте­панівно! Ось тільки вми­юсь та тро­хи при­че­пу­рюсь.

    Моссаковський пішов по за­го­ро­дах та по ко­ша­рах, а Они­ся вже й снідан­ня пос­та­ви­ла на стіл.

    - Ну, та й ран­ня ж пти­ця оця мо­ло­да ма­туш­ка, - го­во­ри­ли най­мич­ки та най­ми­ти в пе­карні, - бу­дить нас ще до півночі, - не да­ла вво­лю вис­па­тись.

    Онися Сте­панівна й справді не да­ва­ла слу­гам доб­ре вис­па­тись. Во­на й са­ма пізно ля­га­ла, ра­но вста­ва­ла, й слу­гам не да­ва­ла спа­ти та товк­лась, як Мар­ко по пеклі. День у день во­на вста­ва­ла вдосвіта, сіда­ла з най­мич­ка­ми за гребінь пряс­ти, нап­ря­да­ла більше за най­ми­чок, ще си­лу­ва­ла дівчат співа­ти пісень, бо лю­би­ла пісні.

    - Ой труд­но слу­жи­ти в цієї ма­туш­ки! Ко­ли б, гос­по­ди, до­бу­ти ро­ку, - зро­ду-звіку не ста­ну на дру­гий рік, - го­во­ри­ла од­на най­мич­ка до дру­гої.

    - Знаєш що, отець Ха­ритін. Те­пер нас­тає зи­ма. Ска­жи ти в церкві, щоб мо­ло­диці нап­ря­ли мені за пи­липівку по півміткові. Ти тільки по­ду­май: скільки мо­ло­диць, стільки бу­де й півмітків. Ви­роб­лю по­лот­но та про­дам. От і гроші бу­дуть.

    - Може, бу­де ду­же вже зав­ча­су. Тре­ба тро­хи підож­да­ти. Я тільки що став на па­рафію. Ко­ли б ча­сом лю­ди не го­моніли та не спро­ти­ви­лись.

    - Оце ли­хо! Як не схо­тять, ніхто не бу­де си­лу­ва­ти. Ска­жи, та­ки ска­жи на царських вра­тах в неділю, як зви­чай­но свя­ще­ни­ки го­во­рять.

    І Мос­са­ковський після служ­би бо­жої по­чав го­во­ри­ти лю­дям про­повідь; го­во­рив прос­то, хоч і не­муд­ро, го­во­рив по-українській, бо іншої мо­ви зовсім не знав. Він го­во­рив, щоб лю­ди хо­ди­ли до церк­ви, мо­ли­лись бо­гу, вчи­ли дітей мо­ли­тись бо­гу, що доб­рим лю­дям бог дасть спасіння, а грішних бу­дуть чор­ти му­чи­ти в пеклі ог­нем та роз­топ­ле­ною смо­лою.

    - Хто не мо­ли­ти­меться бо­гу, хто не по­ва­жа­ти­ме свя­тої неділеньки, хто не по­ва­жа­ти­ме сво­го батька й неньки, той зас­лу­жив ка­ру од бо­га в цім і в прий­дешнім віку. Спа­сай­те­ся всі! Й ви, чо­ловіки, й ви, мо­ло­диці, ходіть до церк­ви, не пий­те ба­гацько горілки, моліться бо­гу. А ви, жіноч­ки, божі бджілоч­ки, пра­цюй­те для не­ба, пра­цюй­те й для то­го, що на цім світі тре­ба. Нап­рядіть моїй ма­тушці по півміточ­ку, бо во­на мо­ло­да й до ро­бо­ти ще не звик­ла та й не ду­же зу­гар­на. Нас­та­не,пи­липівоч­ка, то не гу­ляй­те, моліте­ся, та й в скри­ню доб­ре дбай­те, - амінь! - так закінчив свою про­повідь Мос­са­ковський.

    - А це вчо­ра приб­лу­ди­лась до моєї ле­ва­ди чи­ясь чор­на ко­ро­ва! Па­но­ве гро­ма­до, роз­пи­тай­те та й мені звістку дай­те! - при­ки­нув отець Ха­ритін, за­чи­ня­ючи царські вра­та.

    Молодиці осміхну­лись і роз­мов­ля­ли, ви­хо­дя­чи з церк­ви: "Ну, цей ба­тюш­ка не те, що Ба­ла­бу­ха. Вміє ска­за­ти, ще й при­ка­за­ти; нап­рядімо-та­ки мо­лодій ма­тушці по півмітку!"

    І дру­го­го дня мо­ло­диці поп­ри­хо­ди­ли до Онисі Сте­панівни й розібра­ли все пря­ди­во, всі повісма ко­но­пель та льону, скільки їх ле­жа­ло на підрях в ко­морі.

    - Знаєш що, па­нот­че! Чи не на­ки­ну­ти б тобі більшу пла­ту за тре­би? - го­во­ри­ла Они­ся Сте­панівна. - Тобі да­ють ша­ги, як стар­цеві, - все гривні, та гривні, та злоті. З п'ятаків та гри­вень не за­ба­гатіємо. Тре­ба пра­ви­ти та ви­ма­га­ти більше.

    - Не мож­на, сер­це. В чо­му, в чо­му, а в цьому вас не пос­лу­хаю. На­род розгнівається на ме­не, бо він пан­щан­ний, пла­тить по­душ­не. В лю­дей й так об­маль гро­шей. Усі на ме­не наріка­ти­муть та гри­ма­ти­муть, - го­во­рив несміли­во Мос­са­ковський.

    - Вже як хоч, а гро­шей у нас ма­ло. Як зза­мо­ло­ду не скла­де­мо, то на старість нічо­го сподіва­тись. На­кинь ще по гривні хоч на вінчанні.

    - Не мож­на, - бо­юсь бо­га: лю­ди вбогі. Як пла­ти­ли, так не­хай і пла­тять по ста­ро­му зви­чаю. Як сусіди на­ки­нуть, то я на­ки­ну, а мені по­чи­на­ти не го­диться. Ме­не гро­ма­да обібра­ла на па­рафію. Як у чо­му бу­де не­дос­та­ча, піду по селі льну­ва­ти.

    - Овва! Я цього не хо­чу. Я не люб­лю ци­га­ни­ти, як наші ба­би та пра­ба­би ци­га­ни­ли по селі з тор­ба­ми.

    - Та й мені не при­хо­диться дра­ту­ва­ти лю­дей, - ска­зав Мос­са­ковський. - Во­ни ж ме­не й на па­рафію одібра­ли, й Ба­ла­бу­хи не пус­ти­ли, й пе­ред вла­ди­кою за ме­не всто­юва­ли.

    Онися Сте­панівна за­мовк­ла й при­ку­си­ла язи­ка.

    Настало ма­леньке свя­то, ко­ли навіть в церкві служ­би не бу­ло.


    - Панотче, дзво­ни до церк­ви! - го­во­ри­ла Они­ся.

    - А навіщо? Сьогодні ма­ле свя­то.

    - А на те, що все-та­ки якась копійка пе­ре­па­де.

    - Да бог з ним, Онисіє Сте­панівно. Нев­же за п'ята­ка тре­ба во­ру­ши­ти дзво­ни.

    - Але ж бо дзво­ни! Хіба ж пак п'ятак не гроші? З п'ятаків бу­дуть рублі! Дзво­ни-бо, дзво­ни, - не лінуй­ся! Ба­чиш, як я бігаю по гос­по­дарстві.

    - Добре вам біга­ти, ко­ли в вас но­ги про­ворні та прудкі.

    Моссаковський пос­лав сто­ро­жа з клю­ча­ми й звелів дзво­ни­ти.

    Він приніс з церк­ви тільки од­но­го п'ята­ка. Онисія Сте­панівна схо­ва­ла йо­го в скри­ню.

    - Який же ти, па­нот­че, не ла­сий на гроші. По­жи­веш, - по­ба­чиш, як ста­нуть у при­годі гроші.

    Минула осінь. Ро­бо­ти в гос­по­дарстві ста­ло мен­ше. Онисія Сте­панівна бу­ла б ра­да біга­ти, та не бу­ло ко­ло чо­го, бо гос­по­дарст­во бу­ло но­ве, а ма­ти по­на­во­зи­ла для неї всього, чо­го тільки тре­ба бу­ло в гос­по­дарстві. По обіді отець Ха­ритін лю­бив по­ле­жа­ти й навіть книж­ку по­чи­та­ти. Онисія Сте­панівна все вертілась в пе­карні, і йо­го бра­ла нудьга, ко­ли він сам зос­та­вав­ся в по­ко­ях.

    - Онисіє Сте­панівно, беріть ли­шень плес­ти пан­чо­ху, та сідай­те ко­ло ме­не, та по­ба­ла­кай­те зо мною; а ко­ли не хо­че­те ба­ла­ка­ти, то я вам свя­ту книж­ку про­чи­таю, - го­во­рив отець Ха­ритін, ле­жа­чи на га­рячій ле­жанці в кімнаті.

    - А що ж ти мені бу­деш чи­та­ти? - пи­та­ла Онисія Сте­панівна.

    - Та хоч за ца­ря Іро­да або про свя­ту Вар­ва­ру.

    - Цур йо­му, то­му Іро­дові! Про­чи­тай мені кра­ще про свя­ту Вар­ва­ру.

    Онисія Сте­панівна взя­ла пан­чо­ху й сіла на стільці ко­ло ле­жан­ки. Отець Ха­ритін роз­гор­нув здо­ро­ву книж­ку й, ле­жа­чи до­го­ри ли­цем, пос­та­вив­ши її на своєму жи­воті, по­чав чи­та­ти про свя­ту Вар­ва­ру. Онисія Сте­панівна сиділа й слу­ха­ла. Її тонкі пальці з дро­та­ми тільки ми­га­ли.

    Онисія Сте­панівна слу­ха­ла ву­ха­ми, але її дум­ка літа­ла і в пе­карні, й в хижці, й в ко­морі, заг­ля­да­ла на піч і під піч, і в діжу, і в ноч­ви.

    - Потривай трош­ки! Тре­ба заг­ля­ну­ти в піч, чи випікся хліб, - го­во­ри­ла Онисія Сте­панівна й з ти­ми сло­ва­ми схоп­лю­ва­лась з місця, бігла в пе­кар­ню й заг­ля­да­ла в піч. Отець Ха­ритін наз­на­чав нігтем, до­ки про­чи­тав, і ди­вив­ся че­рез книж­ку в вікно. Онисія Сте­панівна вліта­ла, як ви­хор, і знов сіда­ла на стільці.

    - Ну, та як далі? Що звелів батько збу­ду­ва­ти для свя­тої Вар­ва­ри?

    Отець Ха­ритін знов по­чи­нав чи­та­ти ти­хим, рівним го­ло­сом, а дум­ка Они­си­на знов од­ри­ва­лась од книж­ки й шу­га­ла по дворі, ко­ло ко­шар, ко­ло за­го­ро­ди, ко­ло гу­сей та ку­рей.

    - Ой пож­ди на го­ди­ноч­ку! Ад­же, ма­буть, дівча­та й досі не ви­но­си­ли ка­ба­нові їсти.

    Онисія Сте­панівна знов зірва­лась з стільця, як метіль, побігла в пе­кар­ню, крик­ну­ла на дівчат і знов опи­ни­лась на стільці.

    Отець Ха­ритін позіхнув і знов по­чав чи­та­ти. Онисія вже зовсім не слу­ха­ла, а свою ду­му ду­ма­ла.

    - А що пак твої най­ми­ти бу­дуть завт­ра ро­би­ти? - нес­подіва­но пе­ре­би­ла Они­ся чит­ця.

    Отець Ха­ритін витріщив на неї очі.

    - Але ви мені пе­ре­би­ваєте чи­та­ти, - ска­зав він.

    - Та я, бач, тільки спи­та­ла, - так набігло на дум­ку: чи най­ми­ти гній ви­во­зи­ти­муть, чи по­ве­зуть мли­во до мли­на; в нас вже житнього бо­рош­на об­маль; вже на сході й пше­нич­не бо­рош­но.

    - Як ви ска­же­те, так і бу­де. До вас тре­ба йти ро­зу­му по­зи­ча­ти, - го­во­рив отець Ха­ритін, дер­жа­чи па­лець се­ред стрічки.

    - Нехай ве­зуть до мли­на. Гній мож­на й навпісля ви­вез­ти.

    Отець Ха­ритін знов по­чи­нав чи­та­ти, але Онисія Сте­панівна вже дав­но по­гу­би­ла кінці й нічо­го не ро­зуміла.

    - Та хто то був Діоскор? Вар­ва­рин чо­ловік чи брат? - спи­та­ла во­на.

    - Батько Вар­ва­рин. Ви, Онисіє Сте­панівно, не ду­же доб­ре слу­хаєте. Еге?

    - Ну, ну, чи­тай! Те­пер вже все ро­зумію.

    Отець Ха­ритін чи­тав, але Онисія Сте­панівна так пе­реміша­ла Діоско­ра й Іге­мо­на з най­ми­та­ми та ігу­ме­на­ми, а Вар­ва­ру з най­мич­ка­ми, що вже нічогісінько не ро­зуміла.

    - Знаєш що, отець Ха­ритін, - знов пе­ре­би­ла Онисія Сте­панівна, - ти бе­реш до сво­го чо­ловічо­го діла моїх най­ми­чок тоді, як і мені їх тре­ба.

    - Я ду­мав, що ви пи­таєте за свя­ту Вар­ва­ру.

    - В ме­не вже все по­ви­па­да­ло з го­ло­ви, що ти чи­тав.

    От і вчо­ра заб­рав до то­ку най­ми­чок, а я хотіла плат­тя пра­ти. Як тобі тре­ба най­ми­чок, то ти зве­чо­ра в ме­не спи­тай. - Але ж, Онисіє Сте­панівно, і ви бе­ре­те до своєї ро­бо­ти моїх най­митів, ко­ли мені їх тре­ба, - несміли­во обізвавсь отець Ха­ритін.

    - Знаєш що, па­нот­че: поділи­мось слу­га­ми! Ти вер­хо­водь над своїми най­ми­та­ми, а я над най­мич­ка­ми; а як тобі тре­ба бу­де най­ми­чок, ти спи­тай в ме­не, а я те­бе пи­та­ти­му, як мені тре­ба бу­де най­митів.

    - Добре, Онисіє Сте­панівно, доб­ре! Що ви ска­же­те, то все ви­хо­дить га­разд. От слу­хай­те ж, а я далі чи­та­ти­му!

    Отець Ха­ритін знов прий­няв нігтя й по­чав чи­та­ти, але Онисія Сте­панівна вже зовсім не слу­ха­ла. Отець Ха­ритін примітив те й спи­тав:

    - Чи ви слу­хаєте?

    - Та слу­хаю, слу­хаю. Не пи­тай ме­не та чи­тай далі.

    - Коли ви щось ду­маєте, - ска­зав отець Ха­ритін, при­див­ля­ючись до ро­зум­но­го ли­ця своєї жінки.

    - Читай-бо, чи­тай! Я ду­маю й слу­хаю за­ра­зом.

    - А як зва­ли Вар­ва­ри­но­го батька?

    - А хіба ж ти чи­тав про батька?

    - Авжеж чи­тав, тільки ви не слу­ха­ли.

    - А прав­да, прав­да! То був який­сь ігу­мен.

    - Який там ігу­мен! Діоскор - так зва­ли Вар­ва­ри­но­го батька.

    - Та хто ж та­кий був ігу­мен? Чи який Вар­ва­рин ро­дич, чи що? - спи­та­ла во­на.

    - Не ігу­мен-бо, а Іге­мон! Це той, що му­чив свя­ту Вар­ва­ру.

    - Ото прок­ля­тий! В яко­му ж мо­нас­тирі він був іге­мо­ном? І чо­го ж то ченці му­чи­ли свя­ту Вар­ва­ру?

    - Які там ченці! Іге­мон - то так звав­ся гу­бер­на­тор, чи ста­но­вий би то по-на­шо­му, чи що; от так, як в Бо­гус­лаві отой ста­но­вий, що в Чай­ках на­мальова­ний у пеклі.

    - О! Ко­ли так, то там їм і місце. Я цього не зна­ла, що во­ни, прок­ляті, му­чи­ли свя­тих: як­би бу­ла зна­ла, то да­ла б мірку про­са ма­ля­реві, щоб на­ма­лю­вав їх у пеклі. Ну, ну. чи­тай далі.

    Отець Ха­ритін чи­тав, а Онисія Сте­панівна знов своє ду­ма­ла.

    - Чи ти знаєш, па­нот­че, що в нас кар­топлі ма­ло? - нес­подіва­но пе­ре­би­ва­ла йо­го Онисія Сте­панівна.

    - Але які ж бо ви! Вам усе в го­лові той гос­по­дарський клопіт. Чи ви хо­че­те зра­зу за­ба­гатіти, чи що?

    - А чом би пак і не за­ба­гатіти? Доб­ре вам, па­нот­цям, ко­ли ви й до смерті бу­де­те ма­ти шма­ток хліба. "Піп - зо­ло­тий сніп", - ка­жуть у при­казці. А що я ро­би­ти­му, як ти вмреш, а я зос­та­нусь удо­вою, та ще з дітьми? Де я тоді дінусь без гро­шей? Хоч з мос­ту та в во­ду.

    - Далеко ви заг­ля­даєте на­пе­ред. Ми тільки що поб­ра­лись, а ви вже заг­ля­ну­ли на самісінький кінець.

    - О, я заг­ля­даю й на кінець, і на всі бо­ки ог­ля­да­юсь. Опо­ря­ди ли­шень тро­хи свою церк­ву, бо як ча­сом заг­ля­не мит­ро­по­лит, то бу­де тобі ли­хо.

    - Оце ви прав­ду ка­же­те. Тре­ба й церк­ву опо­ря­ди­ти та при­вез­ти з Бо­гус­ла­ва ма­ля­ра, щоб по­ма­лю­вав церк­ву все­ре­дині й по­на­пи­су­вав об­ра­зи такі, як в чайківській церкві.

    - Та щоб мені Ба­ла­бу­ха був в пеклі на самім дні. Чуєш?

    - Добре, доб­ре. Да­си ма­ля­реві мішок бо­рош­на, то він і на­ма­лює Ба­ла­бу­ху, але ко­ли б ча­сом з цього чо­го не вий­шло.

    Отець Ха­ритін зібрав гро­ма­ду й по­ра­див­ся з нею, щоб по­ма­лю­ва­ти все­ре­дині церк­ву та пос­та­но­ви­ти нові об­ра­зи. Гро­ма­да зго­ди­лась. Ти­тар вик­ло­по­тав дозвіл і зго­див ма­ля­ра, щоб він ви­ма­лю­вав церк­ву й на­пи­сав та­ку са­му "Не­опа­ли­му ку­пи­ну" й страш­ний суд, як у Чай­ках, навіть на­ма­лю­вав в пеклі бо­гус­лавсько­го ста­но­во­го й канівсько­го сто­ло­на­чальни­ка.

    Раз Онисія Сте­панівна поїха­ла в Бо­гус­лав на яр­ма­рок і вер­ну­лась до­до­му з не­доб­рою звісткою.

    - Чи ти знаєш, па­нот­че, яку я страш­ну звістку при­вез­ла з Бо­гус­ла­ва?.. А ми собі тут си­ди­мо, хліб жуємо й нічо­го не знаємо!

    - Що ж там та­ке тра­пи­лось? Не ля­кай­те-бо ме­не, бо я й без то­го вдав­ся собі по­лох­ли­вий, - ска­зав отець Ха­ритін і справді пе­ре­ля­ка­ний три­вож­ним ви­дом своєї жінки.


    - Де вже не ля­ка­ти, ко­ли я й са­ма зля­ка­лась.

    - Та що ж там та­ке? Чи Бо­гус­лав згорів, чи, мо­же…

    - Якби згорів, то мені про те бу­ло б бай­ду­же. Ба­ла­бу­ха став в Бо­гус­лаві свя­ще­ни­ком, та ще й бла­го­чин­ним на на­шу часть!

    - Невже? - крик­нув як опе­че­ний отець Ха­ритін і схо­пив­ся з місця.

    - Став бла­го­чин­ним. Вже пе­ревізся з жінкою, з усім куб­лом і, ка­жуть, швид­ко бу­де об'їжджа­ти па­рафії.

    - То це він і до нас приїде?

    - Авжеж, приїде; вже він нас не ми­не!

    - Ну, то вик­ру­чуй­тесь же, Онисіє Сте­панівно, ко­ли да­ва­ли йо­му гар­бу­за.

    - Що мені бла­го­чин­ний! Ку­ди ж пак: ве­ли­ке ца­бе! На мені не попівська ря­са, а плах­та. З ме­не чи­на не здіймуть. На тобі це все око­шиться, от що! Те­пер ти, па­нот­че, вик­ру­чуй­ся, бо він тобі при­га­дає й ме­не, й вільша­ницьку па­рафію, й вільша­ницьку гро­ма­ду. Він, ма­буть, ду­має, що не гро­ма­да виг­на­ла йо­го з Вільша­ниці, а ти.

    - От тобі й на! Оце ли­шеч­ко! Що ж те­пер мені ро­би­ти? Та він же ме­не з'їсть без солі!

    - Бідкайся не бідкай­ся, то вже тим нічо­го не по­мо­жеш.

    - Що ж ви мені по­ра­ди­те ро­би­ти? Він же до нас приїде.

    - Нехай їде! Я йо­го по­час­тую так, що го­лод­ний до­до­му поїде, - ска­за­ла Онисія Сте­панівна.

    - Так не мож­на, Онисіє Сте­панівно. Да­вай­те по­ра­ди! В вас же ро­зу­му доб­ра макітра. Що мені чи­ни­ти?

    - Про ме­не, йди з ним на мир, ко­ли вже та­ке діло скоїлось. А я йо­му й очей не по­ка­жу.

    - Де вже вам йо­му очі по­ка­зу­ва­ти! Це все ли­хо, ли­бонь, од­но­му мені прий­деться од­бу­ва­ти.

    - Пошли йо­му пе­редніше будлі-яко­го ха­ба­ра, то він од­ра­зу ста­не при­хильніший. Але чо­го йо­му пос­ла­ти з на­шо­го мо­ло­до­го гос­по­дарст­ва? Пашні шко­да, то­ва­ру шко­да, птиці шко­да…

    - Всього шко­да, тільки ме­не не шко­да, - ска­зав, скри­вив­шись, отець Ха­ритін.

    - Конопель у нас ма­ло, бо мо­ло­диці поп­ря­ли; льону зовсім ма­ло; гу­си по­за­ки­да­ла в ку­чу го­ду­ва­ти к різдву.

    - Онисіє Сте­панівно! Пошлім бла­го­чинній дві го­до­вані гус­ки. За дві гус­ки во­на по­вин­на б ста­ти при­хильною до нас.

    - Авжеж! Дві гус­ки, та ще й го­до­вані! Я й са­ма з'їм; бу­ду пак го­ду­ва­ти твою бла­го­чин­ну го­до­ва­ни­ми гусьми! Знаєш що? Наш ти­тар, ли­бонь, гар­ний гон­чар; не­хай він од­ве­зе ху­ру своїх горшків, - і ко­зи бу­дуть ситі, й сіно ціле.

    - Та й ро­зумні ж ви, Онисіє Сте­панівно! Їй-бо­гу, доб­ра ва­ша річ. Ад­же ж над ти­та­ря­ми бла­го­чин­ний дійсно так са­мо на­чальник, як і над на­ми. Тре­ба пос­ла­ти за ти­та­рем.

    Отець Ха­ритін пос­лав за ти­та­рем й звелів йо­му наб­ра­ти віз горшків, ми­сок, макітер і вся­ко­го гон­чарсько­го по­су­ду та од­вез­ти на гос­ти­нець но­во­му бла­го­чин­но­му, щоб був лас­кавіший до вільша­ницької па­рафії.

    - Але, Онисіє Сте­панівно, тре­ба й од се­бе при­ки­ну­ти щось, - го­во­рив отець Ха­ритін до жінки.

    - Од ме­не при­кинь ду­лю от­цю бла­го­чин­но­му, а дру­гу гос­пожі бла­го­чинній, - ска­за­ла Онисія Сте­панівна.

    Отець Ха­ритін тільки но­сом пок­ру­тив й бо­яв­ся більше зачіпа­ти її.

    - Та не за­будьте, ста­рос­то, пок­лас­ти на віз зо два по­ро­сят­ни­ки, - на­ша бла­го­чин­на ду­же лю­бить по­ро­ся­ти­ну, - та ще пок­ладіть з са­мо­го вер­ху, щоб бу­ло вид­но, - ска­за­ла Онисія Сте­панівна до ста­рос­ти.

    В неділю по обіді ста­рос­та наб­рав пов­ний віз горшків, пок­лав звер­ху два по­ро­сят­ни­ки й поїхав в Бо­гус­лав. Бо­гус­лав був в той час повіто­вим містом.

    Балабушина осе­ля бу­ла на горі ко­ло воз­во­за, край са­мо­го міста. Містеч­ко розс­те­ля­лось на­низ попід го­род й спус­ка­лось до са­мої Росі, де край бе­ре­га зе­ленів виш­ник та ви­сокі вер­би. Вни­зу шуміла Рось, обс­тав­ле­на по обид­ва бо­ки ске­ля­ми та ку­па­ми каміння. По­де­ку­ди між ске­лис­ти­ми не­ве­лич­ки­ми острівця­ми про­ри­ва­лась во­да, шуміла й булькотіла, не­на­че хто лив її з ти­ков та пля­шок. На горі сіріли жидівські ха­ти й крам­ниці, то криті бля­хою, то че­ре­пи­цею, то со­ло­мою. За Рос­сю на ни­зині зе­леніли ле­ва­ди, то сіріли скелі, вис­ту­па­ючи з-під землі ви­со­ко­го бе­ре­га до са­мо­го мо­нас­ти­ря на крутій горі.

    Титар в'їхав у двір до бла­го­чин­но­го. Воріт зовсім не бу­ло. По дворі ни­ка­ли за­худ­жені жидівські ко­зи й сми­ка­ли стріхи не­ви­со­ких обідра­них повіток. На покрівлі до­ма чорніли дірки, стриміли роз­куд­лані ку­ли­ки, підняті вітром. Ти­тар гля­нув на осе­лю й тільки гу­ба­ми цмок­нув.

    "Тут моїм горш­кам бу­дуть раді; по­га­ний гос­по­дар з на­шо­го бла­го­чин­но­го", - по­ду­мав ти­тар, спи­нив­ши во­ли ко­ло ган­ку.

    Титар познімав з во­за горш­ки, мис­ки, макітри, рин­ки, гле­чи­ки та пок­риш­ки й по­розс­тав­ляв той крам кру­гом ган­ку. По­лив'яні мис­ки бли­ща­ли на осінньому сонці; горш­ки чорніли, а довгі при­сад­ку­ваті по­ро­сят­ни­ки не­на­че по­ля­га­ли на схо­дах ко­ло са­мо­го по­ро­га. Ти­тар пішов у по­кої до бла­го­чин­но­го.

    Балабуха зовсім пе­реб­рав­ся на своє гос­по­дарст­во, але ду­же по­ми­лив­ся, сподіва­ючись при­да­но­го од тес­тя. Не поміг і сват отець Мельхи­се­дек, не по­мог­ла й язи­ка­та сва­ха Мар­та. Тесть дав йо­му сли­ве чет­вер­ту част­ку то­го що обіцяв; він не дав навіть Ба­ла­бусі тієї ба­би, що обіцяв,- на­томість дав йо­му па­руб­ка Про­ко­па, в кот­ро­го бу­ли не всі вдо­ма.

    Балабуха тільки що по­обідав пізненько, по-місько­му зви­чаю, й ле­жав в світлиці на ка­напі. Оле­ся, уб­ра­на в но­веньку сук­ню, сиділа ко­ло йо­го в но­гах, наг­ра­ва­ла на гітарі який­сь ро­манс. В по­ко­ях бу­ло по-місько­му, з пре­тензією на панст­во. Не­по­мальова­ний поміст був ви­ша­ру­ва­ний піском і чис­то ви­ми­тий. Ко­ло вікон висіли порт­ре­ти Ку­ту­зо­ва та інші й дві нові кар­ти­ни, куп­лені в Києві на конт­рак­тах: на одній - пан­на з го­ли­ми плічми дер­жа­ла на ру­ках ко­та, на другій кар­тині - пан­на з зас­ло­не­ни­ми плічми, але з го­ли­ми ру­ка­ми дер­жа­ла на пальці ка­на­рей­ку й го­ду­ва­ла її з своїх чер­во­них уст. На вікнах сто­яли ва­зо­ни ге­рані.

    Титар рип­нув две­ри­ма й по­дав­ся несміли­во на­зад. Ба­ла­бу­ха схо­пив­ся з ка­на­пи. Оле­ся пе­рес­та­ла гра­ти.

    - А що ти ска­жеш, чо­ловіче? - спи­тав Ба­ла­бу­ха.

    - Приїхав до ва­шої ми­лості з гос­тин­цем од вільша­ницько­го ба­тюш­ки.

    - З яким гос­тин­цем? - спи­тав Ба­ла­бу­ха.

    - Привіз по­су­ду на гос­по­дарст­во. Чи зве­ли­те ку­ди пе­ре­нес­ти? - спи­тав ти­тар, ско­са пог­ля­да­ючи на прос­то­во­ло­су жінку бла­го­чин­но­го.

    Балабуха вий­шов на га­нок. За ним вий­шла й бла­го­чин­на. По­суд зай­мав тро­хи не тре­ти­ну ма­ленько­го дво­ра. Оле­ся осміхну­лась, гля­нув­ши на Ба­ла­бу­ху.

    - Піддобрюються, бо­яться те­бе, - за­ше­потіла Оле­ся до Ба­ла­бу­хи.

    - Добрі горш­ки в вас в Вільша­ниці, - ска­зав Ба­ла­бу­ха, ки­нув­ши очи­ма по горш­ках.

    - А це що та­ке? - спи­та­ла бла­го­чин­на, тор­ка­ючи кінчи­ком че­ре­ви­ка по­ро­сят­ни­ки.

    - Це, ви­ба­чай­те, гос­по­же, по­ро­сят­ни­ки, щоб сма­жи­ти цілі по­ро­ся­та чи ік ве­ли­код­ню, чи й так на свою обихідку.

    Благочинна ще лас­кавіше осміхну­лась.

    - Це ма­туш­ка прис­ла­ли та­ки до­ко­неч­не вам, - до­дав ста­рос­та.

    Олеся об­ли­за­лась, на­че по­чу­ла сма­ля­ти­ну од по­ро­ся­ти, кот­рою на­че повіяло од здо­ро­вих по­ро­сят­ників.

    Балабуха звелів ви­нес­ти ти­та­реві за всі горш­ки чар­ку горілки, та й то ма­леньку, й дав за­ку­си­ти шма­ток чор­но­го хліба.

    - Кланяйся ж ба­тюшці й ма­тушці та ска­жи, щоб приїха­ли до нас в гості. Та не за­будь по­дя­ку­ва­ти за горш­ки, - крик­нув Ба­ла­бу­ха до ти­та­ря, кот­рий на­ла­го­дивсь виїжджа­ти з дво­ру, дер­жа­чи під пах­вою шап­ку.

    Вибігла гор­ба­та Ки­ли­на, вибіг Прокіп і ки­ну­лись пе­ре­но­си­ти горш­ки на го­ри­ще.

    - Моссаковські йдуть на мир, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    - Добре роб­лять, що йдуть - нам горшків тре­ба; Ки­ли­на тов­че їх так, що не нас­та­чиш од яр­мар­ку до яр­мар­ку.

    - Що ж, ста­рос­то, ка­зав бла­го­чин­ний? - пи­тав отець Ха­ритін та Онисія.

    - Дякували й про­си­ли, щоб приїха­ли до йо­го в гості, - ска­зав ста­рос­та.

    - А бла­го­чин­ну ба­чив? - спи­та­ла Онисія Сте­панівна.

    - Бачив: ви­ба­чай­те, во­лос­сям світить, - прос­то­во­ло­са хо­дить, не­на­че дівка.

    В той час Ба­ла­бу­ха з жінкою, на­ди­вив­шись на горш­ки, пішли в кімна­ту й по­ля­га­ли спа­ти. Вис­пав­шись доб­ре, Ба­ла­бу­ха дос­тав яко­гось "свя­то­го от­ця" й по­чав, ле­жа­чи, вваж­ли­во чи­та­ти. Оле­ся сиділа й слу­ха­ла.

    - Господи, яка нудьга! От і ніякий гость не приїде, - про­мо­ви­ла Оле­ся, позіха­ючи.


    Вона дос­та­ла гіта­ру й по­ча­ла гра­ти. Ба­ла­бу­ха так за­ко­пав­ся в книж­ку, що навіть не чув му­зи­ки.

    - Кидай книж­ку та слу­хай, як я граю, - ска­за­ла Оле­ся.

    - Грай, грай! Я слу­хаю, - обізвав­ся Ба­ла­бу­ха, не од­во­дя­чи очей од книж­ки.

    - Як же то ти ра­зом і слу­хаєш і чи­таєш? Мо­же, тобі заспіва­ти?

    - Співай, співай, сер­це, - я слу­хаю.

    Олеся пе­респіва­ла однієї пісні, а Ба­ла­бу­ха все чи­тав і не чув з тієї пісні ні од­но­го сло­веч­ка.

    - Чи ти ме­не слу­хаєш? - спи­та­ла Оле­ся, див­ля­чись на чо­ловікові на­суп­лені бро­ви.

    - Слухаю; співай далі!

    - Ну, заспівай ще ти, - я бу­ду приг­ра­ва­ти.

    - Грай, грай! Я слу­хаю.

    - Та ти навіть не чув, що я ска­за­ла.

    - Ти кра­ще пос­лу­хай, а я тобі про­чи­таю "Крат­кий Ле­то­пи­сец" за Ук­раїну та гетьма­на Бог­да­на Хмельницько­го.

    - Що ж то та­ке Ук­раїна? Чи по­сесія яка, чи що? Хто ж то Бог­дан Хмельницький?

    - Україна - це ввесь край, де тільки жи­ве наш на­род. Бог­дан од­во­ював Ук­раїну од Польщі й од­дав ца­реві Олексієві. Ти, ба­чу, нічо­го цього не тя­миш.

    - На, кра­ще, про­чи­тай мені оцю "Вол­шеб­ни­цю Рагі-Муїну й прин­ца Ібрагіма", - ска­за­ла Оле­ся, ти­ка­ючи Ба­ла­бусі в ру­ки давній ро­ман в шку­ра­тя­них па­ля­тур­ках.

    - Дай вже, дай, - я тобі про­чи­таю й твою "Вол­шеб­ни­цю".

    Балабуха по­чав чи­та­ти, як вол­шеб­ни­ця по­ве­ла Ібрагіма в гли­бо­ку пе­че­ру, вик­ли­ка­ла яко­гось страш­но­го ду­ха й по­ча­ла ви­со­ким сти­лем верз­ти нісенітни­цю. Він чи­тав, чи­тав та й плю­нув.

    - Одчепись, Оле­сю, з своїми вол­шеб­ни­ця­ми!

    Балабуха знов взяв в ру­ки товс­тий "Фе­ат­рон, или По­зор ис­то­ри­чес­кий". В цього "спу­дея" ста­рої Києво-Мо­ги­лянської ака­демії бу­ло ба­га­то кни­жок, більше, ніж в де­яких те­перішніх на­ших сільських ба­тю­шок на Ук­раїні: він був ліпший чо­ловік не тільки для сво­го ча­су, хоч і не пад­ку­вав ко­ло ха­зяй­ст­ва. Оле­ся ви­дер­ла з йо­го рук книж­ку й за­ки­ну­ла на ша­фу.

    - Потривай же, я ось швир­го­ну ту­ди й твою Рагі-Муїну з ца­ре­ви­чем Ібрагімом!

    І він справді швир­го­нув книж­ку на гру­бу, аж лист­ки на повітрі за­ше­лестіли й па­ля­тур­ки за­хур­ча­ли.

    - От так! Що ж ми те­пер ро­би­ти­ме­мо, ко­ли книж­ки по­за­ки­да­ли? - ска­за­ла Оле­ся.

    - Танцюй, а я бу­ду ди­ви­тись, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    - Якби ж ти пак грав! - ска­за­ла Оле­ся, на­дув­ши гу­би.

    - Знаєш що, Оле­сю? Піди в пе­кар­ню й роз­по­ря­дись, щоб Ки­ли­на зва­ри­ла чо­го або спек­ла на ве­че­рю, бо я вже їсти хо­чу.

    - Піди кра­ще ти, бо я не­на­вид­жу ту пе­кар­ню.

    - Піди-бо! Ти ж в ме­не гос­по­ди­ня, чи що.

    - Не піду. Я до то­го не звик­ла в батька. Ко­ли б нам знай­ти доб­ро­го ку­ха­ря: я не­на­вид­жу те смажіння, та печіння, та топління, та варіння, та ще й що бо­жо­го дня! Я не маю до цього по­тя­гу.

    - Еге! На ку­ха­ря тре­ба ба­га­то гро­шей. Піди-бо, піди!

    Олеся од­чи­ни­ла двері в сіни, гук­ну­ла на Ки­ли­ну, звеліла їй взя­ти в жи­да м'яса й спек­ти на ве­че­рю пе­че­ню, - од­на­че в пе­кар­ню все-та­ки не пішла.

    Настав дов­гий вечір. Оле­ся не втерпіла, дос­та­ла з гру­би свою "Вол­шеб­ни­цю" й по­ча­ла го­лос­но чи­та­ти. Ба­ла­бу­ха не слу­хав і позіхав.

    Килина пос­та­ви­ла на стіл пе­че­ню й со­лоні огірки. Оле­ся по­куш­ту­ва­ла м'яса: м'ясо бу­ло за­су­ше­не, як су­хар.

    - Пхе, яке пас­кудст­во! Мож­на зу­би по­ла­ма­ти, - ска­за­ла Оле­ся, од­со­ву­ючи тарілку, - це якась жорст­ва, а не пе­че­ня. - Во­на одріза­ла огірка; огірок був не­со­ло­ний, ду­же кис­лий, без уся­ко­го сма­ку.

    - Пхе, який пас­куд­ний огірок! Я зро­ду та­ких по­га­них огірків не їла.

    - Як не їла, то те­пер му­сиш їсти; яких на­со­ли­ла, такі й спо­жи­вай! Ти не ха­зяй­но­ви­та й нес­тат­ко­ви­та лю­ди­на, - ска­зав Ба­ла­бу­ха, пе­ре­ти­ра­ючи в зу­бах су­ху пе­че­ню, що аж тріща­ла, не­на­че він жу­вав у роті пісок та жорст­ву.

    - Господи, яка нудьга. Й гость тобі ніякий не приїде. Ко­ли б хоч який жид прий­шов з містеч­ка, все б та­ки бу­ло з ким по­ба­ла­ка­ти.

    Олеся пішла хо­ди­ти по світлиці. Ба­ла­бу­ха ку­рив люльку з дов­гим ци­бу­ком і мов­чав; ви­ку­рив од­ну, за­ку­рив дру­гу, потім тре­тю. Дим во­ру­шив Оле­сині нер­ви, фан­тазія гра­ла… Для неї тісно ста­ло в світлиці, в ціло­му домі; її дум­ки ку­дись рва­лись, як птиці, хотіли летіти, кру­ти­лись під не­бом, під хма­ра­ми, та не зна­ли, де сісти, де спи­ни­тись. Ба­ла­бу­ха ди­вив­ся з кімна­ти, як во­на за­дер­ла го­ло­ву, за­ко­чу­ва­ла під лоб очі, не­на­че на стелі якусь книж­ку чи­та­ла.

    - Знаєш що, па­нот­че! В ме­не не­ма доб­рої сукні; тре­ба мені спра­ви­ти шов­ко­ву сук­ню на виїзди в гості. В нас у Бо­гус­лаві є по­ряд­не то­ва­рист­во, - тре­ба йо­му по­ка­за­ти, що я гос­по­жа бла­го­чин­на.

    - То й справ: біжи в крам­ниці та на­бе­ри собі шов­ку чи там чо­го хо­чеш, - го­во­рив Ба­ла­бу­ха, сма­ку­ючи люльку з дов­гим ци­бу­ком.

    На дру­гий день після раннього обіду Ба­ла­бу­ха поїхав ог­ля­да­ти свою бла­го­чинію й пе­редніше за все за­вер­нув в Вільша­ни­цю до Мос­са­ковсько­го: мо­же, на йо­го зро­би­ли приємне вра­жен­ня вільша­ницькі горш­ки. Ба­ла­бу­ха під'їхав під га­нок. Мос­са­ковський виг­ля­нув у вікно й вибіг надвір зустріча­ти бла­го­чин­но­го; па­нотці привіта­лись привітно й поцілу­ва­лись. Ба­ла­бу­ха був зви­чай­ний, але дер­жав се­бе хо­лод­ненько й ду­же по­важ­но й більше роз­пи­ту­вав за церк­ву, за па­рафію, ніж про давні свої сто­сун­ки з Мос­са­ковським. Мос­са­ковський був лас­ка­вим, кла­няв­ся, але не ду­же щи­ро, а більше підлес­ли­во, як кла­няється ниж­чий ви­що­му. В кімнаті за две­ри­ма при­таїлась Они­ся як мерт­ва. Во­на прис­лу­ха­лась до роз­мо­ви, і її взя­ла ве­ли­ка хіть по­ди­ви­тись на Ба­ла­бу­ху. Вий­ти до йо­го во­на ніза­що в світі не ду­ма­ла. Як ла­соч­ка, во­на ста­ла на стілець і заг­ля­ну­ла в світли­цю че­рез дірку над две­ри­ма, де на одвірку сто­яв ря­док прос­кур. Во­на зир­ну­ла ціка­ви­ми очи­ма й по­ба­чи­ла, що Ба­ла­бу­ха був з ко­рот­кою гус­тою чор­ною бо­ро­дою, з ко­рот­ки­ми чор­ни­ми ку­че­ря­ми кру­гом го­ло­ви. Чорні ву­са та бо­ро­да зас­ло­ни­ли йо­го не­гарні гу­би, й він став те­пер ба­га­то кра­щий.

    Моссаковський взяв ключі з кілоч­ка й повів бла­го­чин­но­го до церк­ви. Ба­ла­бу­ха ог­лядів церк­ву й риз­ни­цю й пох­ва­лив і об­мальовку церк­ви, й нові об­ра­зи, й риз­ни­цю. Отець Ха­ритін ско­са пог­ля­дав на страш­ний суд, на ку­пи чортів, але Ба­ла­бу­ха на чортів навіть не гля­нув.

    Тим ча­сом Они­ся на­го­ту­ва­ла на столі по­лу­день і пос­та­ви­ла пляш­ки. Ба­тюш­ки, вер­та­ючись з церк­ви, зай­шли по­ди­ви­тись на но­ве гос­по­дарст­во. Осе­ля бу­ла доб­ре опо­ряд­же­на. Гро­ма­да об­го­ро­ди­ла го­род і двір, пов­ши­ва­ла за­но­во повітки й за­го­ро­ду, клу­ню й ко­мо­ру, пос­та­ви­ла кру­гом за­го­ро­ди за­га­ту з острішка­ми; скрізь бу­ло прос­то, по-гос­по­дарській.

    - Отже ва­ша гро­ма­да вас лю­бить, і знать, що дбає на вас, як на са­му се­бе, - ска­зав Ба­ла­бу­ха, - а наші бо­гус­лавці про ме­не, здається, й ву­хом не ве­дуть. В ме­не не тільки все стоїть не пов­ши­ва­не, обідра­не, - в ме­не навіть воріт не пос­та­ви­ли, так і сто­ять по­ла­мані.

    Моссаковський з за­до­во­ле­ною міною осміхнув­ся од­ним бо­ком ро­та й поп­ро­сив Ба­ла­бу­ху в по­кої на по­лу­день.

    Сівши за по­лу­день, Ба­ла­бу­ха зга­дав свою Оле­сю; йо­го по­тяг­ло до­до­му; він не­на­че ба­чив її ве­се­лий вид за сто­лом по­руч з со­бою й чув її го­лос. В кімнаті лед­ве по­чув­ся за­дер­жа­ний го­лос Онисії Сте­панівни. Ба­ла­бу­ха при­тих і ніби за­мер… Той го­лос був та­кий знай­омий. Йо­му ду­же за­ма­ну­лось хоч гля­ну­ти на Они­сю, по­ди­ви­тись на її гострі тонкі бро­ви та на блис­кучі очі. Він не втерпів і спи­тав Мос­са­ковсько­го:

    - Чи здо­ро­ва Онисія Сте­панівна?

    - Спасибі вам! Тро­хи нез­ду­жає чо­гось, - десь, ма­буть, зас­ту­ди­лась, та вже та­ки дав­ненько каш­ля, - од­ка­зав Мос­са­ковський.

    - Шкода! - ти­хо про­мо­вив Ба­ла­бу­ха, а йо­го дум­ка знов по­летіла до­до­му; знов він ніби уг­лядів пе­ред со­бою свіжий Оле­син вид.

    Балабуха шви­денько за­ку­сив і звелів по­да­ва­ти во­за; він ду­мав заїха­ти ще в од­но се­ло, але пе­ре­ду­мав і звелів по­го­ни­чеві вер­та­тись до­до­му.

    Поки Ба­ла­бу­ха доїхав до Бо­гус­ла­ва, над­ворі зовсім смерк­ло. З пе­карні че­рез двоє вікон лив­ся на тем­ний двір яс­ний світ; че­рез вікно бу­ло вид­но по­лум'я в печі, горш­ки, поп­рис­тав­лю­вані до жа­ру, й навіть по­ро­сят­ник з по­ро­сям, що за­дер­ло вго­ру чо­ти­ри чорні ніжки й гост­ре ри­ло. Ки­ли­на, зап­ну­та білим руш­ни­ком замість хвар­ту­ха, по­ра­ла­ся ко­ло печі. З світлиці че­рез нещільно при­чи­нені вікон­ниці прос­ми­ку­ва­лись довгі сму­ги світу й па­да­ли на тин.


    "Чого це світиться в світлиці? Пев­но, приїха­ли гості", - по­ду­мав Ба­ла­бу­ха й од­чи­нив ти­хенько двері.

    З світлиці по­лив­ся яс­ний світ, а з світом - гус­тий дим од тю­тю­ну. В хаті висіли хма­ри ди­му, не­на­че сто­яв гус­тий ту­ман. На ка­напі сиділа Оле­ся з гіта­рою на колінах, а по­руч з нею сидів бли­зенько Сигізмунд Бон­ковський, з дов­гим ци­бу­ком в роті. Ба­ла­бу­ха вглядів їх, як че­рез гус­тий ту­ман, і тільки примітив свіже ли­це Олесі, не­на­че ро­жу, пок­ри­ту га­зо­вою ма­терією, та ве­ли­ку ку­че­ря­ву го­ло­ву Бон­ковсько­го. Ба­ла­бу­ха не примітив, що од­на ру­ка Бон­ковсько­го об­гор­та­ла Оле­син стан.

    - Хто там? - крик­нув Бон­ковський, при­див­ля­ючись че­рез хма­ри ди­му.

    - Свої! - за­гув ба­сом Ба­ла­бу­ха, всту­па­ючи в світли­цю. Оле­ся не во­рух­ну­лась і тільки пок­ла­ла гіта­ру на ка­на­пу. Бон­ковський встав і ки­нув­ся на­зустріч Ба­ла­бусі.

    - Як ся маєте, ша­нов­ний, вельмож­ний па­нот­че? - крик­нув Бон­ковський, обніма­ючи й цілу­ючи Ба­ла­бу­ху тричі в ус­та.

    Балабуха бай­дуж­но, аж сер­ди­то привітав­ся до Бон­ковсько­го й, не привітав­шись до Олесі, пішов до кімна­ти роз­дя­га­тись.

    Після виїзду Ба­ла­бу­хи Оле­ся пішла гу­ля­ти в місто, вгляділа там ста­ро­го знай­омо­го, па­на Бон­ковсько­го, й зап­ро­си­ла йо­го до се­бе на вечір. Во­на ду­ма­ла, що її чо­ловік не так швид­ко вер­неться до­до­му з своєї бла­го­чинії…

    Балабуха ски­нув з се­бе до­рож­ню оде­жу, ввійшов у світли­цю, на­бив люльку тю­тю­ном, за­па­лив і сів на стільці. Він ско­са пог­ля­нув на Оле­сю; Оле­ся по­чер­воніла, як маківка. Всі троє ку­ри­ли й мов­ча­ли.

    В Бон­ковсько­го бу­ла дум­ка вста­ти й розп­ро­ща­тись, але він чув, як кувіка­ло під но­жем по­ро­ся, й на­ду­мавсь та­ки зос­та­тись на ве­че­рю, бо йо­му хотілось їсти. Він ве­се­ло, ні криш­ки не замішав­шись, по­чав роз­мо­ву.

    - Як же вам, отець бла­го­чин­ний, їзди­лось? Чи да­ле­ко бу­ли? - спи­тав Бон­ковський сміли­во.

    - Недалеко, - в Вільша­ниці, - обізвав­ся Ба­ла­бу­ха та й знов взяв у гу­би ци­бук і по­тяг­нув з йо­го так, що в люльці зашк­вар­ча­ло, як у ринці, а по­верх люльки схо­пи­лось по­лум'я.

    - О, я знаю Вільша­ни­цю й не раз там бу­вав у покійно­го ста­ро­го ба­тюш­ки. Що за доб­ра привітна ду­ша був небіжчик, царст­во йо­му не­бес­не! Який щи­рий, який привітний, який гос­по­дар! Та­ко­го труд­но знай­ти між людьми! - роз­пус­тив мо­ву пан Бон­ковський, щоб по­ти за­га­яти час, по­ки спе­четься по­ро­ся.

    - Добрий був чо­ловік, - зне­хо­тя обізвав­ся Ба­ла­бу­ха й знов спе­ре­сер­дя по­тяг люльку так, що огонь знов за­па­лах­котів.

    - Чи ба­чив же Онисію Сте­панівну? - спи­та­ла Оле­ся дри­жа­чим го­ло­сом.

    - Ні,- ко­рот­ко од­ру­бав Ба­ла­бу­ха.

    Знов усі троє за­мовк­ли, і тільки в світлиці бу­ло чу­ти, як тріщав тю­тюн в люльках, як ци­бу­ки гар­ча­ли, ніби лихі со­ба­ки, а дим хма­ра­ми піднімав­ся під сте­лю.

    - Я знав Онисію Сте­панівну ще пан­ною. Ото бу­ла ця­ця! Ну, та й ця­ця, - як кра­шан­ка! як пи­сан­ка! як зо­ло­то! - по­чав вих­ва­ля­ти Бон­ковський.

    - Шкода тільки, що в плахті хо­ди­ла. Ма­буть, те­пер за­вертілась в намітку, мов сільська ба­ба. Не люб­лю я тих наміток та пла­хот, не упо­добні во­ни мені, - обізва­лась Оле­ся.

    - Часом ті намітки та плах­ти бу­ва­ють луччі од су­конь, - обізвав­ся тро­хи гру­бенько Ба­ла­бу­ха.

    "Вже сердься не сердься, а по­ро­ся­ти та­ки діждусь", - по­ду­мав Бон­ковський і знов роз­по­чав історію за Они­си­но­го батька, за вільша­ницькі ліси та об­ла­ви на вло­вах в лісах, пе­реб­рав панів та еко­номів, а далі пе­реїхав у Хохітву й по­чав роз­ка­зу­ва­ти за Тер­лецьких, з Хохітви пе­реїхав у Стеблів, за­че­пив­ши по до­розі от­ця Мельхи­се­де­ка, сміявся з йо­го жінки Мар­ти, так що Оле­ся ре­го­та­лась, до­ки Ки­ли­на й справді не зас­те­ли­ла сто­ла й не по­да­ла по­ро­ся­ти.

    Олеся поп­ро­си­ла гос­тя за стіл. В по­ро­ся­ти ву­ха, ніжки й навіть шку­ра - все по­горіло на вугілля. Але Бон­ковський ук­лав у ко­пи півпо­ро­ся­ти, аж су­ха шку­ра лу­ща­ла в йо­го в зу­бах.

    - Як чу­до­во ви вмієте го­ту­ва­ти! Яка з вас, Олек­санд­ро Пет­ров­но, гос­по­ди­ня! - хва­лив Бон­ковський, упліта­ючи по­ро­ся.

    - Пхе! - ска­за­ла Оле­ся, по­куш­ту­вав­ши су­хої ніжки. - Ки­ли­на не дог­ляділа й пе­рес­ма­жи­ла й поп­су­ва­ла. Тре­ба шу­ка­ти ку­ха­ря!

    - Я вам по­ре­ко­мен­дую; од на­шо­го діди­ча од­хо­дить ку­хар; ко­ли хо­че­те, я ска­жу йо­му, щоб він до вас прий­шов. Там, як що зго­тує, то тільки пальчи­ки об­ли­жеш, - го­во­рив він, упліта­ючи пе­че­ну кур­ку після по­ро­ся­ти­ни.

    Балабуха тільки блис­нув на Бон­ковсько­го сер­ди­ти­ми очи­ма й мов­чав.

    Повечерявши, Бон­ковський без це­ре­монії вхо­пив шап­ку, поп­ро­щав­ся й поїхав до­до­му. Ки­ли­на поп­ри­би­ра­ла з сто­ла. Ба­ла­бу­ха смок­тав люльку й мов­чав; Оле­ся й собі мов­ча­ла.

    - Ти на ме­не чо­гось сер­диш­ся? - спи­та­ла Оле­ся, пок­лав­ши чо­ловікові ру­ку на пле­че.

    Балабуха мов­чав і ди­вив­ся на стіну.

    - Може, ти ду­маєш, що я зу­мис­не зап­ро­си­ла до се­бе Бон­ковсько­го; я йо­го й не ду­ма­ла зап­ро­шу­ва­ти: був на ба­зарі й заїхав, та й годі!

    Балабуха тяг люльку й мов­чав.

    - Чого це ти мов­чиш? Чи ти сер­диш­ся на ме­не, чи ні? - пи­та­ла Оле­ся. Ба­ла­бу­ха мов­чав і ку­рив.

    - Слухай-бо! Ти сер­диш­ся на ме­не? Еге? - спи­та­ла Оле­ся й лег­ко вда­ри­ла Ба­ла­бу­ху по плечі. - Та по­кинь-бо оту люльку та го­во­ри зо мною.

    Олеся хотіла вир­ва­ти з йо­го рук люльку. Ба­ла­бу­ха не пус­тив з рук ци­бу­ка й лег­ко одвів набік її ру­ку.

    - Ото не люб­лю, як чо­ловік мов­чить. Го­во­ри що-не­будь! Чи хва­ли ме­не, чи гудь, але го­во­ри!

    Балабуха мов­чав і мовч­ки знов на­бив тю­тю­ну в люльку.

    - Та й за­пек­ла ж ти лю­ди­на! Ти кремінь, а не чо­ловік. Я б з креміня до­бу­ла сло­ва. Ки­дай люльку та го­во­ри зо мною!

    Олеся смик­ну­ла з йо­го рук люльку так, що іскри по­си­па­лись до­до­лу. Ба­ла­бу­ха встав і мовч­ки вий­шов у двір, не надівши навіть шап­ки.

    Ніч бу­ла тем­на. Не­бо чорніло, як чор­не сук­но, а по йо­му бли­ща­ли зорі, ніби зо­лоті краплі. Був лег­кий осінній мо­роз.

    Богуслав ніби ви­мер. Ні в одній хаті не світив­ся огонь; ніде не бу­ло чу­ти ні най­мен­шо­го гу­ку; тільки во­да шуміла по камінні од­но­тон­ним шу­мом.

    Балабуха вий­шов за двір і пішов шля­хом на­низ, над Рось. Шум во­ди ста­вав чутніший. Бу­ло чуть, як се­ред шу­му во­да булько­тить, ллється, хлю­пає по камінні. Пе­ред очи­ма в Ба­ла­бу­хи сто­яли, як на­мальовані, дві свіжі фізіономії, од­на ко­ло дру­гої се­ред хма­ри гус­то­го ди­му, обидві ве­селі, рум'яні. В шумі во­ди він не­на­че чув їх ве­се­лу роз­мо­ву та регіт.

    От хви­ля вда­ри­лась ра­зом об камінь і не­на­че крик­ну­ла, і йо­му по­чу­лось, що задз­венів акорд на гітарі й за­мер… Ба­ла­бу­ха сто­яв в тем­ряві, а во­гонь в люльці спа­ху­вав, як ог­ня­не око, й знов по­га­сав. Якесь не­доб­ре по­чу­ван­ня за­во­ру­ши­лось в йо­го серці й не да­ва­ло сер­цю вти­хо­ми­ри­тись. Ба­ла­бу­ха ти­хо вер­нув­ся до ха­ти і, не про­мо­вив­ши й сло­ва до жінки, розібрав­ся й ліг спа­ти.

    На дру­гий день Оле­ся про­ки­ну­лась і ве­се­ло за­ще­бе­та­ла до чо­ловіка. Він мов­чав. Мовч­ки він уб­рав­ся, по­мо­лив­ся й сів до чаю.

    - Чи ти й досі на ме­не сер­диш­ся? - спи­та­ла Оле­ся.

    Балабуха пив чай і сло­вом не обізвав­ся до неї.

    - Та ну-бо, не ви­га­дуй чорт зна чо­го! Чи ти граєш в якоїсь іграш­ки, чи що? - го­во­ри­ла Оле­ся.

    Балабуха навіть не по­ди­вивсь на неї.

    - Убгає собі щось у го­ло­ву та й дметься. От уже не люб­лю! Та я люб­лю те­бе й більше ні за ко­го й в го­лові не пок­ла­даю, - ве­се­ло го­во­ри­ла Оле­ся.

    А Ба­ла­бу­ха мов­чав та ди­вив­ся на са­мо­вар.

    Олеся на­мо­ви­ла Ки­ли­ну, щоб во­на пішла й спи­та­ла в ба­тюш­ки, що ва­рить на обід. Ки­ли­на увійшла й по­ча­ла пи­та­ти, лед­ве осміха­ючись. Ба­тюш­ка зро­зумів ту шту­ку й навіть не гля­нув на Ки­ли­ну. Оле­ся обер­ну­лась до вікна, ти­хо сміючись.

    Вже й по­обіда­ли; вже й день ми­нув, а Ба­ла­бу­ха мов­чав. Навіть слу­ги приміти­ли, що ба­тюш­ка не го­во­рить.

    - Пані! мо­же, на­шо­му ба­тюшці по­роб­ле­но, що во­ни оце цілий день не го­во­рять? - ска­за­ла Ки­ли­на до Олесі. - Не­хай бог ми­лує вся­ко­го хре­ще­но­го, - це на лю­дях бу­ває. Побіжу я в Хохітву до зна­хур­ки - в нас є та­ка ба­ба, що од­ро­бить.

    - Ти кат зна що вер­зеш, - ска­за­ла Оле­ся, сміючись. - Ба­тюш­ка не зовсім здо­ро­вий, то й не го­во­рить.

    Одначе ми­нув дру­гий день, а ба­тюш­ка мов­чав, не­на­че онімів. Вже й Прокіп примітив те і, по­ра­див­шись з Ки­ли­ною, ска­зав до Олесі:


    - Пані! ож слу­хай­те, що я маю ка­за­ти: на­шо­му ба­тюшці й справді по­роб­ле­но. Тре­ба бігти в Хохітву; там в нас є та­ка дженд­же­ляс­та ба­ба… Во­на як підку­рить ба­тюш­ку зіллям, то три дні го­во­ри­ти­муть і не пе­рес­та­ва­ти­муть. Ме­не раз як підку­ри­ла, то я три дні мо­лов язи­ком, як млин.

    - Я тобі дам та­кої дженд­же­ляс­тої ба­би, що ти не пот­ра­пиш, ку­дою втіка­ти, - ска­за­ла Оле­ся.

    Аж третього дня уве­чері ба­тюш­ка за­го­во­рив.

    - Слава тобі, хрес­ти­те­лю! До те­бе вер­нув­ся язик. Та й но­ро­ви ж у те­бе! - го­во­ри­ла сер­ди­то Оле­ся.

    "Як бу­де Бон­ковський раз у тиж­день до ме­не заїжджа­ти, то мій па­но­тець по три дні на тиж­день бу­де німий. Це не ду­же приємна річ! Що тут йо­го ро­би­ти?" - ду­ма­ла Оле­ся, пог­ля­да­ючи на сво­го ба­тюш­ку.

    - А приз­най­ся те­пер: прав­да, ти на ме­не сер­див­ся за то­го пи­ка­то­го Бон­ковсько­го? - пи­та­ла Оле­ся, сівши бли­зенько ко­ло йо­го.

    - Ну, сер­див­ся, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    - А те­пер вже не сер­диш­ся?

    - Тепер вже не серд­жусь.

    - Ти дурнісінько на ме­не сер­диш­ся. Я мо­ло­да, люб­лю то­ва­рист­во, - без йо­го мені важ­ко, - нудьга бе­ре. Чом би пак нам не пок­ли­ка­ти на вечір бо­гус­лавську арис­ток­ратію: ста­но­во­го, йо­го помічни­ка з жінкою та з доч­ка­ми, док­то­ра; пок­лич ли­шень їх та най­ми трьох жидів му­зик. Я по­тан­цюю, а ти по­ди­виш­ся… Доб­ре я ка­жу?

    - Добре. Тре­ба пок­ли­ка­ти й ба­тю­шок сусід з ма­туш­ка­ми, - го­во­рив Ба­ла­бу­ха.

    - Ет! Цих не про­си! Я не люб­лю твоїх ба­тю­шок: во­ни прості, тільки мені поміст за­пас­ку­дять чо­бо­ти­ща­ми; не про­си їх: я не люб­лю ко­ло їх панька­тись.

    - Ну-ну, доб­ре. Не бу­ду їх про­си­ти, - го­во­рив Ба­ла­бу­ха.

    - От за це ти в ме­не гар­ний! Знаєш що: як поїде­мо в Київ на яр­ма­рок, на­ку­пи мені перснів. В ме­не ма­ло перснів.

    - Добре, доб­ре, на­куп­лю, хоч у те­бе їх, здається, не ма­ло.

    Олеся на­са­ди­ла перснів на два пальці пра­вої ру­ки до са­мих кісто­чок і все пог­ля­да­ла, як во­ни бли­щать про­ти світла.

    Богуславська повіто­ва арис­ток­ратія не дов­го жда­ла зап­ро­син: в неділю після служ­би бо­жої во­на вся зай­шла прос­то з церк­ви до ба­тюш­ки на чар­ку горілки. Оле­ся, не спи­тав­ши ба­тюш­ки, зап­ро­си­ла всіх до се­бе на вечір з жінка­ми й доч­ка­ми, бо її шов­ко­ва зе­ле­на сук­ня вже бу­ла го­то­ва.

    Балабуха пок­ли­кав трьох жидів му­зик. Наїха­ли гості. Приїхав ста­но­вий, - ста­рий ка­ва­лер, прий­шов док­тор, приїхав помічник ста­но­во­го, - ста­рий по­ляк з жінкою й п'ятьма доч­ка­ми, прий­шов сто­ло­на­чальник з сім'єю; дрібні крюч­ки з прав­ленія, пи­сарці з еко­номії, за­чув­ши скрип­ки, збігли­ся й без зап­ро­син. Оле­ся уб­ра­лась в но­ву яс­но-зе­ле­ну шов­ко­ву сук­ню, по­надіва­ла усі персні й вий­шла до гос­тей. Щоб не кло­по­та­тись ве­че­рею, во­на пок­ли­ка­ла буб­лей­ни­цю-міщан­ку, доб­ру ку­хо­вар­ку, і звеліла їй пек­ти й ва­ри­ти; са­ма во­на навіть не заг­ля­ну­ла в пе­кар­ню.

    Гості зби­ра­лись. Оле­ся по­ход­жа­ла по світлиці з па­ни­ча­ми й жар­ту­ва­ла. Да­ми сиділи кру­гом сто­ла й роз­мов­ля­ли самі між со­бою. Оле­ся присіла на од­ну хви­ли­ну ко­ло їх і потім не про­мо­ви­ла до їх ні од­но­го сло­ва: во­на не лю­би­ла дамсько­го то­ва­рист­ва.

    Жидки заг­ра­ли кад­риль. Жар­тов­ли­вий ста­но­вий поп­ро­сив Оле­сю в та­нець. Оле­ся тан­цю­ва­ла, як ка­за­ли па­ничі, з уся­ки­ми вик­ру­та­са­ми, вис­тав­ля­ючи на­по­каз пальці, об­сад­жені зо­ло­ти­ми перс­ня­ми. Не­ве­се­ло, од­на­че, во­на хо­ди­ла в кад­рилі: її дум­ки літа­ли ко­ло Бон­ковсько­го…

    Коли це нес­подіва­но од­чи­ни­лись двері. В світли­цю ввійшов Бон­ковський са­ме тоді, як Оле­ся тан­цю­ва­ла кад­риль. В две­рях з'яви­лась йо­го розкішна ку­че­ря­ва го­ло­ва, ши­рокі, міцні плечі; він на льоту пок­ло­нив­ся Олесі, поз­до­ров­кав­ся з Ба­ла­бу­хою й присів ко­ло йо­го. Ба­ла­бу­ха на­су­пив­ся й мов­чав. Оле­ся ки­ну­ла очи­ма на рум'яне ли­це Бон­ковсько­го й не­на­че по­чу­ти­ла, що в неї ви­рос­ли кри­ла. Її мо­ло­де ли­це роз­горілось, очі заб­ли­ща­ли; во­на не зна­ла, як сту­пи­ти, як по­вер­ну­тись: то підніма­ла го­ло­ву до стелі й за­ко­чу­ва­ла очі під лоб, не­на­че лічи­ла дош­ки на стелі, то хо­ди­ла ти­хо, вип­ря­мив­ши стан, то зміня­ла по­зу й нес­подіва­но по­чи­на­ла біга­ти, по­хи­лив­ши го­ло­ву трош­ки вниз, не­на­че розрізу­ва­ла го­ло­вою густі хма­ри ди­му, то пус­ту­ва­ла по-ди­тячій, втіка­ла від сво­го ка­ва­ле­ра, кру­ти­лась, вертілась, то ча­сом, на­су­пив­шись, не по­да­ва­ла ка­ва­ле­рові ру­ки, не­на­че чо­гось сер­ди­лась, то знов підніма­ла очі вго­ру й по­ма­леньку плив­ла, як лебідь по воді… Її фан­тазія роз­го­рю­ва­лась. Пе­ред нею розс­ту­па­лись стіни, ви­со­ко підніма­лась сте­ля; во­на ба­чи­ла се­бе в здо­ро­во­му ви­со­ко­му залі се­ред здо­ро­вих дзер­кал, се­ред безлічі пар в розкішних убо­рах, об­ли­тих ро­же­вим яс­ним світом. Її очі шу­ка­ли гар­них мо­ло­дих ка­ва­лерів, чу­до­вих очей, га­ря­чих рум'яних уст. Сер­це ки­да­лось швид­ко в гру­дях, ба­жа­ло щас­тя. Щось га­ря­че, со­лод­ке ли­ло­ся до сер­ця, про­си­ло яко­гось пал­ко­го, ог­ня­но­го щас­тя без міри, без кінця…

    Дами пе­рег­ля­да­лись, пе­ре­мор­гу­ва­лись і осміха­лись од­на до од­ної. Ка­ва­ле­ри ви­ли­ся ко­ло Олесі. Ба­ла­бу­ха сидів з люлькою в зу­бах за ста­ка­ном пун­шу й не зво­див з Олесі очей; він за­був навіть за Бон­ковсько­го, - Оле­ся ча­ру­ва­ла йо­го екс­цент­рич­ни­ми по­за­ми, ко­кетст­вом, тан­ця­ми, пи­шан­ням.

    "Тісно мені, душ­но мені ту­теч­ки; здається, летіла б під не­бо - ду­ма­ла Оле­ся, роз­тан­цю­вав­шись під дві скрип­ки та флей­ту, - ви­ла­ся б пти­цею в ши­ро­ко­му прос­торі й ко­ха­ла б, ко­ха­ла б усім сер­цем, до­ки б ста­ло си­ли й па­лу".

    Вже ми­ну­ла північ, а танці не пе­рес­та­ва­ли. Ба­ла­бу­ха сів гра­ти в кар­ти з ста­ри­ми, а Оле­ся навіть не ду­ма­ла за ве­че­рю, не ду­ма­ла за гос­тей і літа­ла в ма­зурі з Бон­ковським, з пи­са­ря­ми та офіціаліста­ми. Вже сам Ба­ла­бу­ха, доб­ре ви­го­ло­дав­шись, пішов у пе­кар­ню й звелів нак­ри­ва­ти сто­ли.

    - Ну що, Оле­сю, доб­ре на­тан­цю­ва­лась? - пи­тав Ба­ла­бу­ха, як гості по­роз'їзди­лись.

    - Так на­тан­цю­ва­лась, що й сон ме­не не бе­ре; як­би бу­ло літо, пішла б оце у са­док, над Рось, та гу­ля­ла б до са­мо­го світу.

    Олеся ще дов­го хо­ди­ла по світлиці та літа­ла десь да­ле­ко дум­ка­ми. Вже Ба­ла­бу­ха спав та хріп на всю ха­ту, а Оле­ся й не роз­дя­га­лась: пог­ля­да­ла на се­бе в дзер­ка­ло, ми­лу­ва­лась, як бли­щать в дзер­калі зо­лоті персні на пальцях, як сяє яс­но-зе­ле­на сук­ня, як чорніють бро­ви на свіжо­му лобі; але сон нес­подіва­но впав на неї; очі зли­па­лись.

    - Чи люб­лю я сво­го чо­ловіка щи­ро, га­ря­че? - пи­та­ла са­ма в се­бе Оле­ся, роз­дя­га­ючись.

    - Ні, люб­лю так собі, трош­ки; лед­ве-лед­ве люб­лю. Як би хотілось по­ко­ха­ти щи­ро, га­ря­че, без кінця; по­ко­ха­ти, хоч вмер­ти!..

    

6

    

    Минула зи­ма. Нас­та­ла ти­ха теп­ла вес­на. Прий­шов ве­лик­день. Пер­шо­го дня по обіді тро­хи не вся вільша­ницька гро­ма­да зібра­лась на цвин­тар на мед, що ти­тар і брат­чи­ки по ста­ро­му зви­чаю на­ва­ри­ли к праз­ни­ку. Мед про­да­ва­ли в одній хаті, що сто­яла в кінці здо­ро­во­го цвин­та­ря і зва­лась шко­лою. Та ха­та й справді бу­ла ко­лись шко­лою, але вже дав­но в тій хаті ніхто не вчив­ся, й во­на зва­лась шко­лою по давній на Ук­раїні тра­диції. Чо­ловіки й мо­ло­диці обсіли круж­ка­ми увесь цвин­тар. Скрізь в се­ре­дині кружків, на зе­леній траві вид­но бу­ло прос­те­лені руш­нич­ки або білі хуст­ки. На руш­ни­ках сто­яли пляш­ки з ме­дом, ле­жа­ли кра­шан­ки, пи­сан­ки, пи­ро­ги, шмат­ки па­сок для за­кус­ки; по­де­ку­ди біліла пляш­ка з горілкою. На цвин­тарі сто­яв гомін, шум, який­сь клекіт, але не го­лос­ний, а за­дер­жа­ний, як по­до­ба­ло свя­то­му місцю. Чо­ловіки й мо­ло­диці хрис­то­са­лись, обніма­лись та цілу­ва­лись. Один кру­жок зап­ро­шу­вав до се­бе близьких сусід та при­ятелів з дру­гих кружків. Усі час­ту­ва­ли одні дру­гих своїм ме­дом, міня­лись кра­шан­ка­ми та пи­сан­ка­ми. А за цвин­та­рем на ви­гоні дівча­та й хлопці впер­ше вий­шли співа­ти вес­ня­нок і гра­ти в вес­ня­них ігра­шок. Дівча­та впер­ше, після дов­го­го пос­ту, пов­би­ра­лись в квітки й стрічки, скільки в їх ле­жа­ло в скри­нях, пов­дя­га­лись в ясні юб­ки та спідниці, в чер­воні чо­бо­ти. 3еле­ний вигін не­на­че зацвів маківка­ми та ро­жа­ми. В од­но­му місці дівча­та, поб­рав­шись за ру­ки в кру­жок, ви­во­ди­ли та­нець, співа­ючи пе­репілки; в дру­го­му біга­ли в хре­щи­ка, а там далі сиділи дов­ги­ми ряд­ка­ми й гра­ли в жельма­на. Діти сно­ви­га­ли по цвин­тарі й по ви­гоні, ка­ча­ли кра­шан­ки по траві, гра­лись нав­бит­ки кра­шан­ка­ми. Ма­ленькі хлоп'ята га­ня­лись за яг­ня­та­ми… Па­руб­ки сто­яли ку­па­ми кру­гом дівчат, в но­вих сму­ше­вих шап­ках, в чор­них та в білих свит­ках, підпе­ре­зані чер­во­ни­ми та зе­ле­ни­ми по­яса­ми. Скрізь бу­ло чуть пісні. Хлопці дзво­ни­ли в дзво­ни, аж дзвіни­ця тряс­лась. На всіх ли­цях аж ся­ла радість. А сон­це об­ли­ва­ло з синього не­ба яс­ним теп­лим світом зе­ле­ний вигін, квітчасті ку­пи дівчат та хлопців. Навіть старі приб­ра­лись, ніби по­мо­лод­ша­ли й пок­ра­ща­ли.

    І свя­то, й вес­на, й зе­лень, і зо­ло­те сон­це всіх зве­се­ли­ло, всіх роз­во­ру­ши­ло.


    - А що, па­но­ве гро­ма­до, - по­чав один ста­рий дід на цвин­тарі, дер­жа­чи чар­ку ме­ду, - наш мо­ло­дий ба­тюш­ка не бог зна з яки­ми дос­тат­ка­ми; в мо­ло­до­го гос­по­да­ря по­рож­ня ки­ше­ня й ко­мо­ра; ко­ли ми обібра­ли йо­го собі на па­рафію, то тре­ба йо­му й до­по­мог­ти чим-не­будь.

    - Авжеж, тре­ба, - обізвав­ся ти­тар, си­дя­чи на траві. - Дав бог вес­ну, - час ви­ряд­жа­ти в по­ле плу­ги. Ба­тюш­ка сам не спро­мо­жеться ви­ора­ти по­ле. Тре­ба вис­ла­ти в по­ле гро­мадські плу­ги та ви­ора­ти йо­му по­ле під яри­ну.

    - Авжеж, тре­ба, - по­ки сам не ста­не доб­ре на но­ги, - обізва­лись діди. - І ко­ли він не має сіме­на на посів, то тре­ба б і засіяти.

    - От прий­де пра­ви­ти ве­чер­ню, то й спи­таємо, - ска­зав ти­тар. Не­за­ба­ром увійшов на цвин­тар Мос­са­ковський з жінкою. Йо­го обс­ту­пи­ли лю­ди. Они­ся пішла до мо­ло­диць і присіла се­ред од­но­го круж­ка на ка­мені. Лю­ди хрис­то­са­лись з ба­тюш­кою, міня­лись кра­шан­ка­ми.

    Онися при­нес­ла пов­ну хуст­ку кра­ша­нок і хрис­то­са­лась з мо­ло­ди­ця­ми.

    - А що, ба­тюш­ко! Ми вас об­ра­ли, - ми вам і до­по­мо­же­мо то­ло­кою, - ви­оре­мо вам по­ле під яри­ну, виж­не­мо й ози­ми­ну. А чи маєте ви паш­ню на посів? - пи­та­ли чо­ловіки.

    - Спасибі вам, лю­ди добрі, - кла­няв­ся Мос­са­ковський гро­маді. - Насіння на посів, спа­сибі, дав тесть, а ко­ли ва­ша лас­ка, то й ви­оріть, бо я не спро­мо­жусь своїми най­ми­та­ми та во­ла­ми.

    - Виоремо! Чом же не по­мог­ти, - обізва­лись чо­ловіки, - одні підуть по дню з плу­га­ми, другі з ра­ла­ми, а треті з бо­ро­на­ми, та й бу­де ділу лад. Аби ви до нас бу­ли добрі, а ми вам до­по­мо­же­мо.

    О. Ха­ри­то­на лю­би­ла гро­ма­да за йо­го прос­то­ту. Мос­са­ковський присів на схо­дах ко­ло дзвіниці. Ти­тар пос­та­вив сто­ла. При­нес­ли ме­ду й свя­че­но­го. Чар­ка пішла кру­гом сто­ла. Ви­пи­ли ти­та­ре­ву пляш­ку; ба­тюш­ка пос­лав за ме­дом од се­бе й звелів од­но­му па­руб­кові побігти до ха­ти й ви­нес­ти сво­го свя­че­но­го. Між ба­тюш­кою й па­рафіяна­ми бу­ла примітна щирість, якої в наші ча­си вже дав­но не­ма.

    Побалакавши з людьми, Мос­са­ковський звелів дзво­ни­ти на ве­чер­ню. Гомін та пісні втих­ли од­ра­зу. Всі, що бу­ли на цвин­тарі й за цвин­та­рем, вста­ли на но­ги, - всі ру­ши­ли до церк­ви. Пляш­ки по­хо­ва­ли в ки­шені; шмат­ки свя­че­но­го роз­да­ли стар­цям. Ви­гон і цвин­тар спустів, - на йо­му не вид­но бу­ло ні душі. Тільки малі хлопці виг­ля­да­ли ку­па­ми з вікон дзвіниці, жда­ли чер­ги, щоб ос­танній раз по­тяг­ти "хва­лу бо­жу за хвіст", цеб­то дзво­ни за пос­то­рон­ки, та пог­ра­тись дзво­на­ми.

    Минув ве­ли­кодній тиж­день, ми­ну­ли й про­во­ди. Після провід гро­ма­да вис­ла­ла плу­ги та ра­ла до Мос­са­ковсько­го на йо­го по­ле. Мос­са­ковський поїхав до орачів, вивіз їм мо­го­рич та по­лу­день. Они­ся й собі на­мог­ла­ся їха­ти на по­ле з ба­тюш­кою.

    - Отже, Онисіє Сте­панівно, без вас ніде во­да не ос­вя­титься, - го­во­рив Мос­са­ковський до жінки, їду­чи в по­ле.

    - Я, бач, і до ха­ти, і до плу­га, і до ра­ла, - ку­ди хоч по­вер­ни, скрізь знай­ду лад. Не­дур­но ж я в батька ча­сом і коні по­га­ня­ла, - го­во­ри­ла Онисія Сте­панівна.

    Громадські плу­ги вкри­ли по­ле. По­ора­не по­ле чорніло, як чор­не сук­но, розс­те­ле­не на яс­но­му сонці. Жай­во­рон­ки співа­ли над ріллею, ви­со­ко підняв­шись вго­ру. Плу­га­тарі й по­го­ничі кри­ча­ли, ляс­ка­ли ба­то­га­ми, по­га­ня­ючи во­ли. Мос­са­ковські ста­ли на межі й поз­до­ров­ка­лись з людьми. Они­ся ско­чи­ла з во­за й побігла по межі роз­див­ля­тись на по­ле. Ти­тар і ба­тюш­ка на­си­лу всти­га­ли йти за нею.

    Моссаковський ра­див­ся з ти­та­рем, де сіяти греч­ку, де про­со й овес, де ко­ноплі та льон. Они­ся вми­ку­ва­лась в роз­мо­ву, са­ма по­ряд­ку­ва­ла, не­на­че во­на бу­ла гос­по­да­рем, роз­ка­зу­ва­ла, де що сіяти, й по­ка­за­ла, що во­на й справді ба­га­то де­чо­го тя­мить і в чо­ловічо­му гос­по­дарстві. Ти­тар з ба­тюш­кою тільки здви­га­ли пле­чи­ма, див­ля­чись на неї.

    На межі розікла­ли ба­гат­тя, пос­та­ви­ли три­но­ги, повіси­ли ка­за­нок. Онисія Сте­панівна за­ка­ча­ла ру­ка­ви, за­ку­та­лась хус­тин­кою, щоб не за­горіти, й ки­ну­лась го­ту­ва­ти ора­чам по­лу­день.

    - Що це наші хлопці не виїжджа­ють з плу­гом? - го­во­рив Мос­са­ковський, пог­ля­да­ючи на шлях. - Я ж їм звелів за­раз за на­ми ру­ша­ти з дво­ру.

    - І не жди, бо не виїдуть, - ска­за­ла Они­ся, кри­ша­чи ци­бу­лю й вти­ра­ючи ру­ка­вом сльози, що тек­ли од гост­ро­го ци­бу­ля­но­го ду­ху.

    - А чом же во­ни не виїдуть? - пи­тав зди­во­ва­ний ба­тюш­ка.

    - А тим, що я звеліла їм ко­па­ти з дівча­та­ми го­род.

    - Але ж ви, Онисіє Сте­панівно, звеліли, щоб ми поділи­лись слу­га­ми; щоб най­мич­ки бу­ли ваші, а най­ми­ти мої, - при­га­дав несміли­во Мос­са­ковський дав­ню умо­ву, яку він свя­то дер­жав.

    - Ат, на­га­дай козі смерть, а ко­за й очі витріщи­ла! - ска­за­ла сер­ди­то Они­ся. - Я за­га­да­ла най­ми­там ко­па­ти го­род, бо хіба ж не­ма ко­му ви­ора­ти по­ле? Ди­вись, он скільки плугів! Все од­но ви­орють і без на­ших най­митів. Ти не роз­по­ряд­жай­ся най­мич­ка­ми, бо моєї жіно­чої ро­бо­ти ніко­ли не пе­ре­ро­биш, а на ва­шу чо­ловічу ро­бо­ту тільки плю­ну­ти.

    - Але ж, Онисіє Сте­панівно, по­ду­май­те, що ска­же гро­ма­да: ска­жуть, що я ски­даю на неї всю ро­бо­ту, а своїх най­митів жа­лую.

    - Вже й ти на­го­во­риш три мішки гре­ча­ної вов­ни, та ще й усі не повні. Ти кра­ще не ду­май: "Індик ду­мав - та й здох", - ка­жуть у при­казці,- го­во­ри­ла вже сер­ди­то Они­ся, ки­да­ючи ци­бу­лю в ка­зан.

    Батюшка за­мовк, при­ку­сив­ши язи­ка. Од то­го ча­су Они­ся Сте­панівна тільки для фор­ми інко­ли про­си­ла в ба­тюш­ки доз­во­лу бра­ти най­митів до своєї ро­бо­ти. Во­на роз­по­ряд­жа­лась од­на­ко­во най­мич­ка­ми й най­ми­та­ми.

    Куліш скипів. Они­ся ви­тяг­ла з во­за мішок з су­ха­ря­ми та з хлібом, прос­те­ли­ла на траві руш­ни­ки, пок­ла­ла лож­ки, пос­та­ви­ла мис­ки й пок­ли­ка­ла орачів по­луд­ну­ва­ти. Ти­тар зняв ка­зан і по­на­си­пав кулішу в мис­ки. На чис­то­му повітрі розійшов­ся дух од ва­ре­ної стра­ви й змішав­ся з важ­ки­ми па­хо­ща­ми ди­му та по­топ­та­ної мо­ло­деї тра­ви. Зе­ле­на ци­бу­ля драж­ни­ла нар­ко­тич­но нер­ви й апе­тит. Отець Ха­ритін ви­тяг з во­за ба­рильце з горілкою й по­на­ли­вав пляш­ки. За­горілі чо­ловіки й хлопці в білих со­роч­ках і без брилів прис­ту­пи­ли до во­за. Мос­са­ковський по­час­ту­вав усіх, ви­пив сам і сів по­луд­ну­ва­ти ря­дом з ора­ча­ми. Онисія Сте­панівна за­би­ра­ла спо­рож­нені мис­ки, знов вдру­ге на­си­па­ла кулішу, кра­яла й по­да­ва­ла хліб, ду­же твер­денько, не­на­че ха­па­лась зад­ля то­го, щоб лю­ди не га­ялись і більше діла зро­би­ли. Ти­тар підга­няв хлопців, щоб швид­ше ма­ха­ли лож­ка­ми та не для­лись за їжею. По­по­луд­нав­ши, орачі ви­пи­ли ще по дві чар­ки горілки, пе­рех­рес­ти­лись до схід сон­ця, по­дя­ку­ва­ли й пішли до плугів. Они­ся мит­тю поп­ри­би­ра­ла все, поск­ла­да­ла на віз, ще раз побігла по ріллі до ти­та­ря й на­ка­за­ла, де сіяти ко­ноплі та льон, най­потрібніші для її жіно­чо­го гос­по­дарст­ва, й звеліла па­нот­цеві ру­ша­ти до­до­му. Її дум­ка вже літа­ла по го­роді, де ко­па­ли гряд­ки най­ми­ти та най­мич­ки.

    - Поганяй, па­нот­че, швид­ше, бо я знаю, що мої най­мич­ки не ко­па­ють, а гра­ються з най­ми­та­ми, - го­во­ри­ла Они­ся до ба­тюш­ки.

    - Та не­хай тро­хи пог­ра­ються - не ве­ли­ка біда.

    - От тобі й не­ве­ли­ка біда! Швид­ше ско­па­ють го­род, - бу­дуть іншу ро­бо­ту ро­би­ти. Ну, па­нот­че! ти сам не за­ба­гатів би без ме­не.

    Тільки що во­ни в'їха­ли в двір, Они­ся ско­чи­ла з во­за й побігла прос­то на го­род. Най­мич­ки дуріли з най­ми­та­ми, ки­да­ли на їх груд­ка­ми; най­ми­ти га­ня­лись за дівча­та­ми по ско­па­них гряд­ках, а зас­ту­пи сти­ча­ли в землі. Один най­мит ле­жав під гру­шею й смок­тав люльку. Они­ся крик­ну­ла на слуг, ви­ла­ялась на ввесь го­род і побігла жалітись до от­ця Ха­ри­то­на, кот­ро­му бу­ло бай­ду­же за го­род. Они­ся взя­ла зас­ту­па й пішла ко­па­ти в горідчи­ку на квітки.

    - Ану, па­нот­че, хо­ди ли­шень сю­ди та зас­ко­родь мені гряд­ки, крик­ну­ла во­на на от­ця Ха­ри­то­на, кот­рий хотів йти в ха­ту, щоб прос­тяг­ти­ся на ка­напі й про­чи­та­ти "житія свя­тих".

    - Оце на­па­ла на вас манія до ро­бо­ти. Ко­пай­те вже ви, а я піду та тро­хи про­чи­таю!

    Онися тик­ну­ла йо­му в ру­ки граблі, й він му­сив ско­ро­ди­ти, а потім чис­ти­ти доріжки. Ко­па­ючи гряд­ки, во­на все виг­ля­да­ла з-за уг­ла на го­род та по­див­ля­лась на слуг.

    - Ото чор­то­ве опу­да­ло! Вис­ка­кує з-за уг­ла, як ко­зак з ма­ку, та ля­кає нас, не­на­че го­робців, го­моніли слу­ги, по­див­ля­ючись на Они­сю. Они­ся ско­па­ла ввесь го­род­чик і засіяла йо­го квітка­ми. Над са­мим став­ком був кру­тий, але не­ви­со­кий зе­ле­ний бе­рег. Він при­га­ду­вав їй місце над Рос­сю в батьківсько­му сад­ку, край кот­ро­го був засіяний квітка­ми. Они­ся ско­па­ла ціли­ну дов­гою смуж­кою, засіяла квітка­ми й звеліла Мос­са­ковсько­му про­чис­ти­ти ту­ди доріжку.

    - Але ж ви­га­дуєте ви та­ке, що в ме­не вже аж спи­на лу­щить, стог­нав па­но­тець. Ви не­за­ба­ром роз­ко­паєте всі наші гор­би!


    Посіявши квітки, Они­ся ки­ну­лась в пе­кар­ню, вчи­ни­ла діжу й на­го­ту­ва­ла все, що бу­ло потрібно на ве­че­рю ора­чам. Впо­рав­шись в пе­карні, во­на пок­ли­ка­ла од­ну най­мич­ку й за­га­да­ла їй ва­ри­ти ве­че­рю.

    - Та сядьте, Онисіє Сте­панівно, та згорніть ру­ки хоч на ча­сок! - про­сив отець Ха­ритін свою жінку.

    - Коли не втерп­лю си­дя­чи: не люб­лю по­си­деньки справ­ля­ти, як Оле­ся. Си­ди вже ти, як тобі хо­четься, а я бу­ду ро­би­ти й на те­бе ди­ви­тись, - го­во­ри­ла Они­ся.

    - Коли ж ви так бігаєте, що на вас і ди­ви­тись труд­но, - го­во­рив отець Ха­ритін.

    - То бігай за мною, як кур­ча за квоч­кою, а я не ся­ду, бо ніяк не вси­дю на од­но­му місці.

    - Їй-богу, я вас ко­лись прив'яжу до стільця, щоб ви од­по­чи­ли хоч на го­ди­ну. Як­би вас до­ля ки­ну­ла не в се­ло, а в місто, ви б роз­ве­ли мільйо­ни, ко­ли так пад­ко­ви­то бе­ре­тесь до ро­бо­ти.

    - Я б тобі й мо­туз­ки пор­ва­ла, а та­ки б утек­ла!

    І Они­ся знов веш­та­лась і біга­ла то в ко­мо­ру, то в двір, то в по­кої, то в льох. В її су­хор­ля­во­му тілі, в її тон­ких жи­лах бу­ло стільки нап­ру­ги й зав­зят­тя, як в сухій ко­машці або в бджолі.

    Вже нас­та­ло літо. Гро­ма­да ви­жа­ла от­цю Ха­ри­то­нові хліб і звез­ла в тік, нев­ва­жа­ючи на свою ро­бо­ту й на пан­щи­ну. Гро­ма­да до­дер­жа­ла сво­го сло­ва.

    Минув рік. Они­ся по­ро­ди­ла доч­ку. Ди­ти­на до­жи­ла тільки до ве­чо­ра. Отець Ха­ритін лед­ве встиг її ох­рес­ти­ти. Во­но пе­ред ве­чо­ром по­мер­ло. Приїхав з Чайків Они­син батько з матір'ю; поп­ла­ка­ли й по­хо­ва­ли ди­ти­ну ко­ло церк­ви.

    Минув ще який­сь час. Они­ся по­ро­ди­ла си­на. Ди­ти­на знов че­рез день вмер­ла. Они­ся тро­хи й са­ма за нею не вмер­ла.

    Настав чет­вер­тий рік. Они­ся хо­ди­ла вагітна.

    - А що, ма­туш­ко, бо­ро­ни бо­же, як і ця ди­ти­на вмре? - ска­зав отець Ха­ритін до жінки.

    - Нехай бог ми­лує! Ка­жуть лю­ди, як не рос­туть діти, тре­ба пок­ли­ка­ти в ку­ми або стар­ця, або пер­шо­го, хто на улиці стрінеться, - го­во­ри­ла Они­ся.

    - Треба справді пок­ли­ка­ти за ку­ма стар­ця Олек­су Шми­да, а за ку­му або яку стар­чи­ху, або пер­шу мо­ло­ди­цю, яка стрінеться на улиці, - ска­зав отець Ха­ритін.

    Після різдва Они­ся ма­ла доч­ку. Отець Ха­ритін сам побіг до стар­ця Шми­да й пок­ли­кав йо­го в ку­ми, а вер­та­ючись до­до­му, стрів од­ну вбо­гу мо­ло­ди­цю-сусіду й поп­ро­сив її дер­жа­ти до хрес­та ди­ти­ну. Ди­ти­на бу­ла здо­ро­ва. Они­ся одк­ла­ла хрес­ти­ни на потім, а тим ча­сом, то­го ж та­ки дня, пос­ла­ли по селі ти­тар­ку про­си­ти ха­зяй­ок "на ро­ди­ни".

    Молодиці зійшли­ся пи­ти ро­ди­ни тро­хи не з усього се­ла, спов­ни­ли всю світли­цю, кімна­ту й пе­кар­ню. Де­які мо­ло­диці поп­ри­хо­ди­ли з ма­леньки­ми дітьми на ру­ках. В по­ко­ях був гомін та шум од жіно­чих тон­ких го­лосів. Малі діти пла­ка­ли. Мо­лодші мо­ло­диці роз­по­ча­ли го­ту­ва­ти купіль для Онисії Сте­панівни: одні но­си­ли во­ду з став­ка, другі гріли ок­ро­пи та ви­ли­ва­ли в здо­ро­вий шап­лик, що сто­яв у кімнаті ко­ло са­мо­го ліжка по­роділлі. Мо­ло­диці ро­би­ли купіль з ве­ли­кою охо­тою, біга­ли, пе­ре­пи­ня­ли до­ро­гу од­на другій, спе­ре­ча­лись, зма­га­лись, не­на­че гра­лись своїм ділом. Ба­ба-по­ви­ту­ха в чистій со­рочці, в білій чис­тенькій намітці, ко­ман­ду­ва­ла мо­ло­ди­ця­ми, не­на­че ге­не­рал мос­ка­ля­ми. Ти­тар­ка в пе­карні роз­по­ряд­жа­лась ко­ло печі, го­ту­ючи для гос­тей обід. Чо­ловіків бу­ло на ро­ди­нах ма­ло: во­ни сиділи в світлиці за сто­лом з ба­тюш­кою й ви­пи­ва­ли по чарці. Ску­пав­ши Онисію Сте­панівну, мо­ло­диці сіли ряд­ка­ми в світлиці за сто­ли. Ти­тар­ка по­да­ва­ла стра­ву че­рез най­ми­чок і сіла за стіл аж за ос­танньою пот­ра­вою. Дов­го сиділи гості й пи­ли, і вже над­вечір ста­рос­ти­ха внес­ла з пе­карні й пос­та­ви­ла на стіл гор­щик ва­ре­ну­хи. Со­лодкі горілчані па­хощі роз­нес­лись по по­ко­ях і од­ра­зу вда­ри­ли на язи­ки. Язи­ки не­на­че пос­ки­да­ли гнуз­деч­ки, і в по­ко­ях не­на­че зак­ле­котіла сот­ня ка­занів з ок­ро­пом. Ти­тар­ка на­ли­ла ва­ре­ну­хи в мис­ки. Мо­ло­диці чер­па­ли з ми­сок лож­ка­ми й пи­ли. Вже смер­ка­ло над­ворі. Гості вста­ли з-за сто­ла й дов­гим ряд­ком прос­тяг­ли­ся до кімна­ти, де ле­жа­ла Они­ся, щоб по­дя­ку­ва­ти за хліб-сіль. Мо­ло­диці обцілу­ва­ли Они­сю й на ра­до­щах обіця­ли нап­ряс­ти ма­тушці по півмітку, а тка­ля й са­ма не зог­ляділась, як її язик обіцяв вит­ка­ти ма­тушці дур­нич­ки по­лот­но.

    Через тиж­день, в неділю, отець Ха­ритін зап­ро­сив гос­тей на хрес­ти­ни. Поз'їжджа­лись сусіди свя­ще­ни­ки з жінка­ми; приїхав Они­син батько та ма­ти, отець Мельхи­се­дек з Мар­тою. З ба­тюш­ка­ми приїха­ло кілька мо­ло­дих сту­дентів. Мос­са­ковський ще заз­да­легідь сам поїхав про­си­ти на хрес­ти­ни Ба­ла­бу­ху, впро­хав навіть бла­го­чин­ну. З па­рафії отець Ха­ритін поп­ро­сив тільки ти­та­ря, та ти­тар­ку, та за­мож­них гос­по­дарів. Ста­рець Шмид з ку­мою приб­ра­лись в чис­ту оде­жу. Шмид був кри­вий на од­ну но­гу й узяв навіть но­ву ми­ли­цю. Він був здо­ро­вий, пле­чис­тий дід, тро­хи сліпий на од­но око, без бо­ро­ди, з дов­ги­ми си­ви­ми ву­са­ми, з товс­тим го­ло­сом. На свою тор­бу, на свою ла­та­ну сви­ти­ну він ди­вив­ся, як піп на ри­зи, й ста­вив се­бе ко­ли не ниж­че дя­ка, то ніяк не ниж­че ди­яко­на. Свою ліру він мав за свя­те пос­лан­ницт­во, щоб возвіща­ти лю­дям на яр­мар­ках спа­сен­не сло­во. То був гор­дий, по­важ­ний дід навіть під ла­та­ною сви­тою; в йо­му ще не ви­ди­хав­ся дух давніх коб­зарів, - він роз­ка­зу­вав за гай­да­мач­чи­ну, за Гон­ту та Залізня­ка.

    Гості зібра­лись у світлиці. Шмид не насміливсь іти в по­кої й ждав з ку­мою в пе­карні. Дяк приніс свічки, ри­зи та хрес­тильню. Все бу­ло на­го­тов­ле­но, і тільки тоді пок­ли­ка­ли кумів. Шмид по­важ­но всту­пив у світли­цю. За ним несміли­во увійшла ку­ма. В світлиці всі вста­ли. По­ви­ту­ха пок­ли­ка­ла ку­му в кімна­ту й по­да­ла їй на ру­ки ди­ти­ну. Став­ши по­руч з ку­мою, Шмид за­раз по­чав хрес­ти­тись до об­разів та по­шеп­ки мо­ли­тись. Бла­го­чин­ний надів ри­зи й по­чав чи­та­ти мо­лит­ви. Світли­ця ста­ла не­на­че церк­вою. Всі сто­яли по­важ­но, з мо­ли­тов­ни­ми очи­ма; тільки Оле­ся ско­са пог­ля­да­ла на Шми­да й на­ду­ла гу­би: їй страх як не по­до­бав­ся той ста­рець та прос­та ку­ма; цей прос­тий зви­чай зда­вавсь для неї ко­медією ду­же комп­ро­ме­ту­ючою навіть її, не тільки гос­по­да­ря.

    Обряд скінчив­ся. Бла­го­чес­тиві міни по­ма­леньку щез­ли. В світлиці по­зас­те­ля­ли сто­ли. Отець Ха­ритін поп­ро­сив гос­тей за сто­ли. Шми­да з ку­мою по­са­до­ви­ли за сто­лом на са­мо­му кінці, Оле­сю й Ба­ла­бу­ху поп­ро­си­ли сісти під об­ра­за­ми на пер­шо­му місці, але як­раз про­ти то­го кінця, де сиділи ку­ми. Бла­го­чин­но­му бу­ло бай­дужісінько, але бла­го­чин­на не мог­ла ди­ви­тись на Шми­да, на йо­го сліпе око, й навіть ги­ду­ва­ла їсти.

    Після обіду гості заспіва­ли мо­лит­ву й "мно­гая літа" гос­по­да­реві, гос­по­дині та но­во­рож­деній. Шмид, ви­пив­ши доб­ре, так гук­нув впо­пе­рек "мно­гая літа", що Оле­ся за­ту­ли­ла ли­це хус­точ­кою й на­си­лу вдер­жа­лась, щоб не за­ре­го­та­тись на всю ха­ту. Шмид з ку­мою по­дя­ку­ва­ли за обід і вий­шли в пе­кар­ню до­пи­ва­ти хрес­ти­ни на волі.

    Подали на стіл свічки. Ба­баб­ран­ка ви­нес­ла з кімна­ти здо­ро­вий піднос, зас­тав­ле­ний чар­ка­ми з ва­ре­ну­хою. На підносі кру­гом ча­рок бу­ла нак­ла­де­на здо­ро­ва ку­па пучків зе­ле­но­го барвінку з ка­ли­ною. Ба­ба об­нес­ла всіх гос­тей й об­да­ру­ва­ла всіх пуч­ка­ми. Гості ки­да­ли бабі на тарілку гроші. Сільські гос­по­дарі з жінка­ми по­роз­хо­ди­лись до­до­му. В по­ко­ях зос­та­лись тільки ба­тюш­ки, ма­туш­ки та сту­ден­ти.

    Разом з ва­ре­ну­хою по­да­ли на стіл яб­лу­ка, груші, горіхи, хрус­ти, кон­фе­ти та ма­ков­ни­ки. Ва­ре­ну­ха роз­во­ру­ши­ла гос­тей. Старі ма­туш­ки не да­ва­ли ніко­му го­во­ри­ти: тільки їх бу­ло й чу­ти. Отець Мельхи­се­дек взяв гіта­ру й при­мос­тив­ся на стільці співа­ти; з гіта­рою в ру­ках він ду­же на­га­ду­вав сільських коб­зарів. Дов­га чор­на бо­ро­да, ши­ро­ке чо­ло з дов­ги­ми чор­ни­ми бро­ва­ми, ши­ро­ка ря­са з прос­тор­ни­ми ру­ка­ва­ми, ор­ли­ний тон­кий ніс, темні блис­кучі очі, гар­ний дзвінкий ба­ри­тон - все пе­ре­но­си­ло дум­ку в якісь ду­же давні ча­си, в ча­си ук­раїнських коб­зарів, навіть давніх рап­содів. Мельхи­се­дек заспівав цер­ков­них пісень. Все в хаті за­тих­ло, тільки лив­ся рівний, чис­тий го­лос, не­на­че дзвеніла мідна стру­на. Ма­туш­ки роз­жа­ло­би­лись. По­де­ку­ди бу­ло чу­ти тихі зітхан­ня й од ва­ре­ну­хи, і од пісні. Мельхи­се­дек од цер­ков­них пісень пе­рей­шов до на­род­них дум і став вже прав­ди­вим коб­за­рем. Гості навіть за­бу­ли за ва­ре­ну­ху. Чар­ки стриміли не­на­че в за­мер­лих ру­ках. Але швид­ко смутнії ме­лодії тро­хи на­до­ку­чи­ли гос­тям… По­де­ку­ди в куп­ках не­терп­лячі ма­туш­ки сти­ха зад­зи­горіли.

    - Та ну-бо, па­нот­че, якої ве­селішої! - крик­ну­ла йо­го жінка з кут­ка. - Ми й пос­не­мо оту­теч­ки з чар­ка­ми в ру­ках.

    - На тобі й ве­селішої: вста­вай та тан­цюй! - ска­зав отець Мельхи­се­дек.

    Отець Мельхи­се­дек заспівав дрібно­го ко­зач­ка так жва­во та ве­се­ло, що па­ничі зас­ту­котіли но­га­ми, а бла­го­чин­на на­си­лу вдер­жа­лась на стільці.

    - Ой, не грай так дрібно, бо ще піду тан­цю­ва­ти! - крик­ну­ла Мар­та з кут­ка.

    - Вже тобі не вго­диш: то ду­же смут­но, то ду­же ве­се­ло. Цим жінкам нічим не до­го­диш: все їм не­до­го­да! - обізвав­ся отець Мельхи­се­дек.


    Пісні розібра­ли сту­дентів; во­ни по­ча­ли співа­ти хо­ром. До сту­дентів прис­та­ли ба­тюш­ки, а за ба­тюш­ка­ми не втерпіли й ма­туш­ки. Всі в світлиці заспіва­ли, тільки отець бла­го­чин­ний сидів мовч­ки з люлькою в ру­ках та по­пи­вав ва­ре­ну­ху, а по­руч з ним ко­ло Онисії Сте­панівни сиділа гор­да Оле­ся.

    Довго співа­ли гості, до­ки де­котрі не пох­рип­ли. Після ва­ре­ну­хи знов на стіл пос­та­ви­ли пляш­ки з горілкою та на­лив­ка­ми; гос­по­ди­ня ви­нес­ла за­кус­ку, а після за­кус­ки по­да­ла ве­че­рю. Після ве­чері отець Мельхи­се­дек не втерпів і вструг­нув шту­ку: він побіг в пе­кар­ню, на­лив во­ди в той гор­щик, в ко­то­ро­му бу­ла ва­ре­ну­ха, зак­ра­сив її тро­хи ва­ре­ну­хою й підси­пав пер­цю.

    - От пот­ри­вай­те, гос­по­ди­не, я по­час­тую ша­нов­них гос­тей ще своєю ва­ре­ну­хою. Ви, ма­туш­ки, як я ба­чу, не вмієте га­разд ва­ри­ти прав­ди­вої ва­ре­ну­хи. Я тут з ти­тар­кою вдвох прис­та­вив у піч та­ку ва­ре­ну­ху, що ви ще зро­ду не пи­ли: і з род­зин­ка­ми, і з кон­фе­та­ми, і з уся­ким корінням.

    - Ану-ну! По­час­туй­те нас! Що там за ди­во ви зва­ри­ли з своєю ти­тар­кою! - крик­ну­ли ма­туш­ки.

    Отець Мельхи­се­дек пішов у кімна­ту, по­на­ли­вав чар­ки й ста­ка­ни й звелів бабі ви­нес­ти гос­тям, на­ка­зав­ши од­на­че по­таєнці по­ми­ну­ти гос­по­жу бла­го­чин­ну та бла­го­чин­но­го.

    Гості ки­ну­лись до ва­ре­ну­хи. Про­ворні ма­туш­ки сьорбну­ли й поск­рив­ля­лись; не йму­чи віри своєму сма­кові, гості пог­ля­да­ли одні на од­них, до­ки не роз­шо­ло­па­ли, що то бу­ла во­да з пер­цем.

    В хаті підняв­ся сміх та регіт; хто сміявся, хто сер­див­ся; сту­ден­ти ре­го­та­лись на всю світли­цю.

    - Який же ка­пос­ний ти, па­нот­че! - кри­ча­ла Мар­та, ти­ка­ючи чар­кою на Мельхи­се­де­ка. - На, пий сам те ди­во, що на­ва­рив. Ви­лий­мо йо­му за па­зу­ху, щоб не ду­рив нас.

    Матушки обс­ту­пи­ли о. Мельхи­се­де­ка, і як­би він не втік в сіни, во­ни б і справді ви­ли­ли йо­му в па­зу­ху ту ва­ре­ну­ху.

    Вечір був зимній, дов­гий. Вже всі наспіва­лись і по­на­пи­ва­лись. Гос­по­дар звелів сла­ти гос­тям постіль. В світлиці пос­те­ли­ли на по­мості ба­тюш­кам та па­ни­чам, в кімнаті так са­мо на по­мості пос­те­ли­ли ма­туш­кам. Тільки гос­по­жу бла­го­чин­ну пок­ла­ли в кімнаті на ліжку. Тим ча­сом отець Мельхи­се­дек за­ду­мав ще вструг­ну­ти шту­ку гос­тям. Він побіг в пе­кар­ню й ти­хенько звелів най­мич­кам на­ви­би­ра­ти в льоху дрібне­сенької кар­топлі, та­кої завбільшки, як горіхи. Най­мич­ки при­нес­ли кар­топ­лю, по­ми­ли й об­тер­ли. О. Мельхи­се­дек уб­гав її в ки­ше­ню. В кімнаті на ле­жанці сто­яла мис­ка з горіха­ми. Отець Мельхи­се­дек ти­хенько ви­си­пав ту­ди дрібненьку кар­то­пельку, пе­ремішав з горіха­ми, ще й прит­ру­сив звер­ху насінням. Ба­тюш­ки по­роз­дя­га­лись й посіда­ли долі, на по­мості. По­роз­би­ра­лись і ма­туш­ки й сиділи долі на своїх пос­те­лях. Тоді вже пішли в мо­ду пунші. Они­ся Сте­панівна ви­нес­ла здо­ро­вий бу­тель ро­му, в кот­рий вхо­ди­ло піввідра. Ром був нас­то­яний на ро­же­во­му листі. Бу­тиль пос­та­ви­ли на пос­телі. Онисія Сте­панівна ви­нес­ла ста­ка­ни з чаєм, а ба­тюш­ки до­ли­ва­ли по півста­ка­на ро­му. По по­ко­ях пішли нар­ко­тичні па­хощі свіжої рожі, змішані з ду­хом ро­му. Ма­туш­ки за­чу­ли в кімнаті той дух і не втерпіли. Двері з кімна­ти од­чи­ни­лись, і в світли­цю ви­су­ну­лась од­на ма­туш­ка, потім заг­ля­ну­ла дру­га й тре­тя. Ма­туш­кам бу­ло не­ве­се­ло са­мим в кімнаті.

    - Е, па­нотці, як у вас гар­но пах­не! Та це ви ту­теч­ки п'єте щось ду­же смач­не, - за­го­во­ри­ла Мар­та, ви­со­ву­ючи з-за две­рей го­ло­ву, зав'яза­ну на ніч біленькою хус­точ­кою.- А ходім, панімат­ки, до їх та однімім пунш.

    Напнувши на плечі здо­ро­ву хуст­ку, Мар­та вий­шла з кімна­ти й сіла долі ко­ло бут­ля. За Мар­тою вий­шла дру­га ма­туш­ка, так са­мо зап­ну­та хуст­кою, за нею тре­тя.

    В кімнаті зос­та­лась тільки бла­го­чин­на та кілька мо­ло­дих со­ром­ли­вих. Ма­туш­ки посіда­ли з ба­тюш­ка­ми навк­ру­ги бут­ля й підли­ва­ли й собі в чай ро­му. Всім ста­ло ве­се­ло в но­вих по­зах. По­чав­ся гомін та жар­ти. В ста­ка­нах в ба­тюшків вже дав­но не бу­ло й краплі чаю, а во­ни все підли­ва­ли ро­му.

    - Чи не­ма, гос­по­ди­не, в вас ча­сом горішків для на­ших ма­ту­шок? - обізвав­ся отець Мельхи­се­дек. - Ота­меч­ки я наг­ледів в вас на ле­жанці доб­ру мис­ку з ла­со­ща­ми, та ще й не з прос­ти­ми, а ту­рецьки­ми. Ма­буть, гос­по­ди­не, хо­ваєте не для гос­тей, а од гос­тей…

    Онися Сте­панівна по­да­ла Мельхи­се­де­кові че­рез двері мис­ку з горіха­ми. Ма­туш­ки роз­ха­па­ли горіхи в од­ну мить; де­котрі по­хо­ва­ли по ки­ше­нях, щоб по­вез­ти дітям до­до­му гос­тин­ця, од­ня­то­го ніби­то на до­розі од зай­ця. Отець бла­го­чин­ний й собі прос­тяг ру­ку й вхо­пив жме­ню горіхів.

    Марта вки­ну­ла в рот кар­топ­ли­ну, роз­ку­си­ла й вип­лю­ну­ла; другі ма­туш­ки нат­ра­пи­ли на кар­топ­лю, але, роз­шо­ло­пав­ши, випльову­ва­ли.

    - Які м'які горішки! Це, ма­буть, заг­ра­нишні, не прості - го­во­рив отець Мельхи­се­дек, приж­му­рю­ючи хит­ро очі.

    - А справді, якісь м'які та чудні на смак, - обізвав­ся бла­го­чин­ний, кот­рий, не розібрав­ши, вже з'їв кар­топ­ли­ну, в певній надії, що то ту­рецькі горіхи.

    - Щось не­на­че чи гнилі горіхи, чи шо­лу­диві, чи що. І луш­пин­ня чо­гось м'яке, не­на­че кар­топ…

    Марта ви­ки­ну­ла на до­ло­ню роз­ку­ше­ну кар­топ­ли­ну, при­нес­ла до світла, - на до­лоні й справді бу­ла кар­топ­ли­на.

    - Ой, кар­топ­ля! Їй-бо­гу, кар­топ­ля! Що це за ди­во! Чи, мо­же, в турків такі горіхи рос­туть? - крик­ну­ла Мар­та.

    - Авжеж, в Турції не такі горіхи, як наші, - роз­по­чав вче­ний бла­го­чин­ний.

    Отець Мельхи­се­дек хит­ро пог­ля­дав на ма­ту­шок і мов­чав. Дру­га ма­туш­ка роз­ку­си­ла кар­топ­ли­ну, при­нес­ла до світла,- на до­лоні ле­жа­ла та­ки справж­ня кар­топ­ля.

    - Та це та­ки справді кар­топ­ля! Це нас хтось ду­рить! - крик­ну­ла во­на, ско­са пог­ля­да­ючи на Мельхи­се­де­ка.

    - Чи та­ки на­ша кар­топ­ля, чи, мо­же, ту­рецька? А ке­те ли­шень дай­те сю­ди,- я по­див­люсь! - ска­зав Мельхи­се­дек, роз­див­ля­ючись на кар­топ­лю.

    - Чи ти ба, - яка ма­ленька.

    - Та це ти, ста­рий, ма­буть, ду­риш нас, на­ки­дав в горіхи нам кар­топлі! - крик­ну­ла Мар­та.

    - От і вга­да­ла! Пішов би на старість уночі шу­ка­ти кар­топлі. Це, ма­буть, ти са­ма ду­риш нас, - обізвав­ся з по­важ­ною міною отець Мельхи­се­дек. - Од­на­че приз­во­ляй­те­ся, ма­туш­ки, на здо­ров'ячко, ще й у ки­шені на­хо­вай­те та по­везіть дітям на гос­ти­нець.

    В світлиці підняв­ся сміх та гвалт. Ма­туш­ки по­ча­ли ки­да­ти на Мельхи­се­де­ка горіхи й кар­топ­лю; на йо­го го­ло­ву по­си­па­лось насіння,

    - Накладім йо­му під по­душ­ку цих ту­рецьких горіхів; не­хай уночі сам поїсть, - го­во­ри­ла Мар­та, підкла­да­ючи Мельхи­се­де­кові під по­душ­ку кар­топ­лю й горіхи.

    Отець Мельхи­се­дек з бай­дуж­ною міною по­ви­ки­дав кар­топ­лю, а горіхи поїв. Гості спо­рож­ни­ли бут­ля, й на дні зос­та­лось тільки ро­же­ве лис­тя. Онисія Сте­панівна ви­нес­ла з кімна­ти ба­рильце. Отець Ха­ритін знов на­лив бут­ля. Ро­же­вий лист заг­рав в горілці, не­на­че пурх­ну­ли з дна го­робці.

    - Вип'ємо ще по од­но­му пун­шеві до по­душ­ки та й ля­гай­мо спа­ти, - про­мо­вив отець Мельхи­се­дек, на­ли­ва­ючи в ста­кан ро­му.

    Випили ще по од­но­му пун­шеві, а сон та­ки не брав. Пунш тільки більше розт­ри­во­жив усіх. Усім хотілось ба­ла­ка­ти. Всі роз­ка­зу­ва­ли, кри­ча­ли, й ніхто ніко­го не слу­хав.

    - А да­вай­мо ще співа­ти, або­що! - крик­нув отець Мельхи­се­дек. - Ану, Мар­то, по­чи­най!

    Марта за­ве­ла то­неньким го­лос­ком, але в неї го­лос не­на­че спорс­нув і пе­ре­тявсь. Мар­та по­каш­ля­ла, знов за­тяг­ла, та й не ви­ве­ла. Нит­ка знов пор­ва­лась. Мельхи­се­дек хотів її піддер­жа­ти, але тільки за­гар­чав. Сту­ден­ти підхо­пи­ли, ма­туш­ки прис­та­ли до їх. Кож­ний тяг, ку­ди по­па­лось. Кон­церт вий­шов як­раз та­кий, який співає че­ре­да, йду­чи з по­ля в се­ло.

    - Чорта з два заспіваємо, ко­ли оці рожі в бутлі за­би­ли па­мо­ро­ки, - ска­зав отець Мельхи­се­дек. - Чи не пок­ли­ка­ти б з лірою Шми­да: не­хай би нам заспівав Ла­за­ря.

    - Коли й Шмид ла­сий до бут­ля: ще схо­ває бут­ля в тор­бу, - ска­за­ла Мар­та.

    - Покличмо ба­бу Ориш­ку, - оця так ут­не! Там тобі та­ка дженд­же­ляс­та! - ска­зав Мельхи­се­дек.

    - А справді пок­лич­мо! - крик­ну­ли всі.

    Один сту­дент побіг в пе­кар­ню й роз­бу­див ба­бу Ориш­ку. Ба­ба спро­сон­ня схо­пи­лась. Па­ничі взя­ли її по-під ру­ки й при­ве­ли в світли­цю.

    Отець Мельхи­се­дек пос­та­вив се­ред пос­телі стільчик. Бут­ля по­су­ну­ли набік, і на місці бут­ля сиділа ба­ба Ориш­ка в чорній за­пасці, зав'яза­на білою хус­точ­кою; сиві ко­си по­ви­ла­зи­ли з-під очіпка. Сон­на ба­ба сиділа на стільчи­ку, не­на­че відьма на Лисій горі.

    - Ож на, ба­бо, ви­пий цього ди­ва, то, мо­же, швид­ше про­чу­маєшся, - ска­зав отець Мельхи­се­дек, по­да­ючи бабі ста­кан з ро­мом.

    Баба вхо­пи­ла в рот ро­му й за­каш­ля­лась по-ове­чо­му.


    - Ой цур йо­му! Як йо­го по­пи п'ють? Як­би я ви­пи­ла, то до світу і здуріла б, - ска­за­ла ве­се­ла ба­ба, ду­же ла­са до жартів.

    - Ану, ба­бо, ви­пий­те, - ми по­ба­чи­мо, як ви здурієте до світу, - за­го­во­ри­ли па­ничі.

    - Еге! Здурійте вже ви самі пе­редніше, а я, ста­ра, вже за ва­ми, - ска­за­ла ба­ба, роз­ве­се­лив­шись.

    - Може б, ви, ба­бо, заспіва­ли нам, бо в нас од цього пун­шу вже па­мо­ро­ки за­би­ло.

    - Потривайте ж, вип'ю для сміли­вості, щоб го­ло­су наб­ра­тись, - ска­за­ла ба­ба, цідя­чи ром че­рез зу­би. - Та й смач­ну ж ви горілоч­ку п'єте! Ото ко­ли б нам шин­кар та­ку про­да­вав, - ска­за­ла ба­ба.

    - Ага! Розс­ма­ку­ва­ла! Ну-бо, по­чи­най хутчій, та бе­ри тон­ше, - крик­ну­ли гості.

    - Коли ж со­ром­люсь! Хоч не дивіться ж усі на ме­не, - ска­за­ла ба­ба.

    - Отже ж ти, Ориш­ко, ще б і заміж пішла, - ска­за­ла Мар­та.

    - Пішла, як­би пак хто сва­тав, але ніякий прок­ля­ту­щий дід щось не ква­питься ме­не сва­та­ти.

    - Посилай ста­ростів до Шми­да, - от бу­де тобі й па­ра. Ну, по­чи­най-бо мерщій! - ска­зав отець Ха­ритін.

    Баба, з чар­кою в ру­ках, по­ча­ла то­не­сеньким, але ще міцним і рівним го­ло­сом Гри­ця, заспіва­ла ще кілька смут­них пісень.

    Гості за­мовк­ли й слу­ха­ли. Отець Мельхи­се­дек позіхнув на всю ха­ту, а за ним отець бла­го­чин­ний.

    - Годі, ба­бо, смут­них! Співай нам ве­се­лих, - та­ких, щоб жиж­ки зад­ри­жа­ли! Та­ких, щоб бу­ли зап­рав­лені корінням та пер­цем, як ва­ре­ну­ха, - ска­зав отець Мельхи­се­дек.

    Оришка засміялась і по­ча­ла співа­ти ве­се­лих, трош­ки зап­рав­ле­них пер­цем:

    Пішло дівча по горішки, Та не зна­ло, що за гай; Зди­бав йо­го гар­ний хло­пець, На імен­ня Ми­ко­лай…

    Оришка роз­ве­се­ли­лась і, співа­ючи, по­ча­ла ки­ва­ти та підмор­гу­ва­ти чор­ни­ми дов­ги­ми бро­ва­ми. Ба­тюш­ки й па­ничі ре­го­та­лись.

    - Якби му­зи­ки, ти б, Ориш­ко, й по­тан­цю­ва­ла, - ска­за­ли па­ничі.

    - А чом же! Як вип'ю цього вед­ме­дя ще од­ну чар­ку, то, їй же бо­гу, так і піду по хаті га­ца­ти ме­те­лиці, ще й на одній нозі.

    Поки ба­ба тіши­ла гос­тей, отець Мельхи­се­дек уб­рав­ся й вий­шов у двір. Він за­ду­мав вструг­ну­ти ще од­ну шту­ку. Пок­ли­кав­ши най­митів, він звелів їм мерщій піти на річку, ниж­че од мли­на, де по камінні шуміла не­за­мерз­ла во­да, й на­пе­че­ру­ва­ти раків.

    - Як ви­пе­че­руєте хоч зо три ра­ки, дам квар­ту горілки, - ска­зав Мельхи­се­дек.

    Наймити шви­денько побігли й на­ла­па­ли під камінця­ми п'ять раків.

    Отець Мельхи­се­дек вки­нув їх у ку­холь і під по­лою вніс у гор­ниці та й пос­та­вив під стільцем за своїми чобітьми.

    Наслухавшись пісень, гості одісла­ли ба­бу спа­ти. Ма­туш­ки по­ви­хо­ди­ли в кімна­ту, а ба­тюш­ки та па­ничі по­ля­га­ли по­ко­том на пос­те­леній одежі й повк­ри­ва­лись ко­жу­ха­ми. Отець бла­го­чин­ний ліг з краю по один бік, а два старі ба­тюш­ки, для спо­кою, ляг­ли з дру­го­го краю, ос­то­ронь од усіх. Во­ни доб­ре зна­ли, що па­ничі та отець Мельхи­се­дек ще дов­го не да­дуть гос­тям спа­ти.

    Погасили світло. В хаті ста­ло по­ночі, хоч око ви­ко­ли. Ніч бу­ла та­ка ти­ха й тем­на, що навіть не бу­ло знать вікон, тро­хи прик­ри­тих гілляс­ти­ми ста­ри­ми гру­ша­ми. В темній кімнаті ще дов­генько дзи­горіли ма­туш­ки, пе­ре­суд­жу­ючи сусід, але й во­ни по­то­ми­лись, і де­котрі по­ча­ли дріма­ти. Рідше ста­ли роз­но­си­тись по тем­них по­ко­ях го­ло­си. Бла­го­чин­ний і старі свя­ще­ни­ки вже хроп­ли на всю ха­ту. Тільки отець Мельхи­се­дек не вга­вав, не пе­рес­та­вав жар­ту­ва­ти й не да­вав дру­гим спа­ти, але й він ізнемігся, за­мовк і прис­та­вивсь, ніби­то зас­нув; він од­на­че не спав.

    Тільки що всі по­ча­ли дріма­ти, Мельхи­се­дек дос­тав з ки­шені кар­топ­лю й ки­нув в двері кімна­ти. Кар­топ­ли­на стук­ну­ла об двері, не­на­че ку­ля.

    - Ой, щось стук­ну­ло! - за­ше­потіли в кімнаті ма­туш­ки.

    - А мо­же, то так зда­ло­ся че­рез сон, - го­во­ри­ла Мар­та.

    - Їй-богу, стук­ну­ло в двері, не­на­че хто вист­ре­лив, - ска­за­ла од­на ма­туш­ка.

    - Та то, ма­буть, двері на мо­роз лу­щать, - ска­за­ла Мар­та.

    Мельхиседек встав, навш­пи­няч­ки проб­равсь в кімна­ту до ма­ту­шок, підкрав­ся до вікна й зад­ря­пав нігтя­ми в шиб­ку, аж тах­ля задз­веніла.

    - Ой, щось сту­кає та дря­пає в вікно! - знов за­ше­потіли ма­туш­ки.

    - Та, мо­же, то ми­ша шкре­бе об стіну, - про­мо­ви­ла Мар­та.

    Всі ма­туш­ки попідво­ди­ли го­ло­ви й гля­ну­ли на вікно.

    В лед­ве примітно­му вікні вид­но бу­ло чор­ну пос­тать, во­на розп'яла ру­ки й при­ту­ли­лась до вікна не­на­че заг­ля­да­ла в ха­ту.

    - Ой ли­шеч­ко! Щось заг­ля­дає в вікно! Це якась ма­ра або по­то­ро­ча! - крик­ну­ли ма­туш­ки.

    Не встиг­ли во­ни крик­ну­ти, за вікном вже сто­яла біла пос­тать, розіп'явши про­ти вікна ру­ки з біли­ми ши­ро­ки­ми ру­ка­ва­ми. Ма­туш­кам зда­ло­ся, що то мрець, нап­ну­тий пок­ри­ва­лом. Во­ни й справді по­ля­ка­лись, повс­ка­ку­ва­ли з пос­телі й зби­лись в од­ну ку­пу ко­ло ле­жан­ки. Бла­го­чин­на ско­чи­ла з ліжка й втек­ла аж до по­ро­га. Якесь опу­да­ло сто­яло за вікном, не­на­че мерт­ве, не­по­руш­не, розс­та­вив­ши ру­ки.

    В світлиці всі за­во­ру­ши­лись. Про­ки­нув­ся Ба­ла­бу­ха. Про­ки­ну­лись старі ба­тюш­ки.

    - Що там та­ке? Чо­го ви га­ла­суєте? - за­го­монів отець Мельхи­се­дек.

    - Ой щось біле стоїть за вікном, - ли­бонь, мрець. Іди ли­шень сю­ди та засвіти світло, - ска­за­ла Мар­та, сміливіша й про­ворніша од інших.

    О. Мельхи­се­дек заг­ля­нув в кімна­ту. Біла пос­тать зник­ла.

    - Де ж той мрець? - ска­зав Мельхи­се­дек, див­ля­чись на вікно. - То, ма­буть, ви хлис­ну­ли че­рез міру пун­шу до по­душ­ки, то вам і мерці по­ка­зу­ються. От до нас во­ни не насміляться прис­ту­пи­ти.

    Отець Мельхи­се­дек пос­лав од­но­го сту­ден­та у са­док, щоб він тро­хи на­ля­кав ма­ту­шок. Двері рип­ну­ли. В ха­ту ввійшов з ре­го­том мрець, нап­ну­тий прос­ти­рад­лом, од­чи­нив двері в кімна­ту й ни­зенько пок­ло­нив­ся ма­туш­кам. Страх ми­нув. Па­ничі сміялись, а ма­туш­ки до­ти ла­ялись, до­ки знов по­ля­га­ли в постіль. В світлиці знов усі за­го­моніли. Страх та жар­ти прог­на­ли сон.

    - Їй-богу, спа­ти не хо­четься. Що йо­го ро­би­ти! - ска­зав отець Мельхи­се­дек, і з ти­ми сло­ва­ми він вхо­пив по­душ­ку й ки­нув на край дов­гої пос­телі. По­душ­ка влу­чи­ла в од­но­го ста­ро­го ба­тюш­ку по лиці.

    - Ти бог зна що ро­биш, отець Мельхи­се­дек: дурієш, як ма­лий хло­пець, - ска­зав ста­рий ба­тюш­ка й при тих сло­вах швир­го­нув по­душ­ку на­зад, на от­ця Мельхи­се­де­ка. Але по­душ­ка по­ми­ну­ла йо­го та влу­чи­ла бла­го­чин­но­го по го­лові.

    Благочинний зо­би­див­ся, схо­пив­ся з місця, вхо­пив по­душ­ку й з усієї си­ли ки­нув, як йо­му зда­ва­лось, на о. Мельхи­се­де­ка. По­душ­ка знов бух­ну­ла по спині край­нього ста­ро­го свя­ще­ни­ка. Ста­рий спе­ре­сер­дя знов шпур­нув по­душ­ку на­зад. По­душ­ка бух­ну­ла в бла­го­чин­но­го. Отець Мельхи­се­дек ле­жав по­се­ре­дині й тільки чув, як по­душ­ка літа­ла над ним, не­на­че здо­ро­ва гус­ка, та десь гу­па­ла. Він не ви­дер­жав і за­ре­го­тав­ся.

    - Дай бо­же вам по­би­тись, а нам по­ди­ви­тись, - ска­зав він, не ви­дер­жав­ши.

    - То це усе ваші жар­ти, па­нот­че! То це ви пус­туєте та не даєте нам спа­ти! Да­вай­те йо­го ду­ши­ти! - крик­ну­ли ба­тюш­ки й па­ничі.

    Паничі впійма­ли о. Мельхи­се­де­ка й по­ча­ли шар­па­ти за со­роч­ку. Бла­го­чин­ний і собі не втерпів: він ухо­пив Мельхи­се­де­ка за со­роч­ку й шарп­нув так, що в йо­го ру­ках зос­та­лось півсо­роч­ки; другі по­ча­ли й собі сіпа­ти й обс­куб­ли па­нот­ця так, що на йо­му зос­тав­ся тільки комір та на­ру­кав­ни­ки.

    - Отуди ік дідьку! Те­пе­реч­ки я зовсім го­лий, - ска­зав Мельхи­се­дек, ла­па­ючи се­бе за комір, що теліпав­ся на товстій шиї.- Гос­по­ди­не! Дай­те, будьте лас­каві, ста­ру со­роч­ку, бо на моїй шиї зос­та­лось тільки на­мис­то з коміра, - го­во­рив Мельхи­се­дек, од­хи­лив­ши двері в кімна­ту.

    Онися вста­ла, по­лап­ки знай­шла в скрині ста­ру чо­ловіко­ву со­роч­ку й по­да­ла о. Мельхи­се­де­кові. О. Мельхи­се­дек уб­рав­ся й ла­го­див­ся ляг­ти на постіль, але розд­ра­то­ва­ний ста­рий ба­тюш­ка на­ла­пав Мельхи­се­де­ка й знов сіпнув за со­роч­ку так, що в йо­го на шиї знов зос­тав­ся тільки комір. Па­ничі обс­куб­ли реш­ту й ру­ка­ви.

    - Ой гос­по­ди­не! дай­те ще со­роч­ку, та вже міцнішу, бо знов оті ка­ти пош­мат­ку­ють, - бла­гав о. Мельхи­се­дек че­рез двері.

    Онися тро­хи роз­сер­ди­лась, од­на­че вста­ла, нав­по­мац­ки дійшла до скрині, по­лап­ки вий­ня­ла з скрині ста­ру со­роч­ку й по­да­ла Мельхи­се­де­кові.

    - Так вам і тре­ба, щоб не ля­ка­ли! - го­во­ри­ла Они­ся Сте­панівна. - Але як цю по­де­руть, то вже більш не дам.

    Гості вже більше не зачіпа­ли Мельхи­се­де­ка.


    Тепер вже справді усі по­то­ми­лись. Роз­мо­ва й жар­ти якось не клеїлись. Усі нез­чу­лись, як по­за­си­па­ли ду­же міцним сном. Вже й мерці ніко­му не то що не по­ка­зу­ва­лись під вікна­ми, - навіть ніко­му не сни­лись.

    Тільки що над­ворі по­ча­ло роз­вид­ню­ва­тись і в кімнаті за­во­ру­ши­лись ма­туш­ки, о. Мельхи­се­дек ти­хенько встав, на­ла­пав кух­ля з ра­ка­ми, по­ви­тя­гав ра­ки й попідки­дав під ко­жу­хи двом ста­рим ба­тюш­кам, котрі спа­ли як по­биті. Над­ворі по­ча­ло сіріти. Отець Мельхи­се­дек по­чав кри­ча­ти на всю ха­ту й по­бу­див усіх. Старі ба­тюш­ки ще спа­ли.

    - Як сплять! Як святі, а вчо­ра ме­не на­би­ли бе­бе­ха­ми, як жи­ди Га­ма­на, - ска­зав отець Мельхи­се­дек, по­ка­зу­ючи на си­вих ба­тюшків. - А до­ки ви спа­ти­ме­те! Вста­вай­те, а то під ва­ми ще й ра­ки розп­ло­дяться, - гук­нув отець Мельхи­се­дек над са­мим ву­хом од­но­го ба­тюш­ки.

    - Ой, щось щи­пається! Чорт зна що ви­га­дав! Чо­го ти, отець Мельхи­се­дек, щи­паєшся? - крик­нув спро­сон­ня дру­гий ба­тюш­ка.

    - Дух свя­тий з на­ми! Я ле­жу од вас за верс­ту. Мо­же, вас, па­нот­че, бло­хи ку­са­ють, - ска­зав Мельхи­се­дек з не­ви­ну­ватістю яг­ня­ти.

    Старий ба­тюш­ка знов крик­нув і схо­пив­ся з пос­телі. В йо­го на нозі висів рак.

    - А ба! Я ка­зав, щоб ви не спа­ли так дов­го, бо під ва­ми за­ве­дуться ра­ки, - ска­зав отець Мельхи­се­дек, по­тя­га­ючись. - Мо­же, й під цим ста­рим за­ве­лись ра­ки. Па­ничі, а йдіть пе­че­ру­ва­ти ра­ки.

    Отець Мельхи­се­дек за­су­нув ру­ку під ко­жух і справді ви­тяг звідтіль ра­ка. Сту­ден­ти ки­ну­лись і собі пе­че­ру­ва­ти ра­ки й ви­тяг­ли з-під па­нот­ця цілих п'ять штук. Ста­рий па­но­тець про­тер зас­пані очі, схо­пив­ся з місця й по­чав об­ла­пу­ва­ти се­бе навк­ру­ги. Він бо­яв­ся, щоб ра­ки ча­сом не залізли, ку­ди бу­ло не тре­ба лізти.

    В хаті підняв­ся регіт. Сту­ден­ти ло­ви­ли на пос­телі ра­ки й скла­да­ли на тарілку. Бла­го­чин­ний схо­пив­ся з пос­телі й об­ла­пу­вав кру­гом се­бе ру­ка­ми. Він бо­яв­ся, чи не за­ве­ли­ся ча­сом за ніч і під ним ра­ки. Отець Мельхи­се­дек од­хи­лив двері в кімна­ту, де по­ко­том ле­жа­ли ма­туш­ки, наб­рав жме­ню раків і пот­ру­сив ни­ми ма­ту­шок.

    - Нате вам, ма­туш­ки, на снідан­ня па­вуків! - при­ка­зу­вав Мельхи­се­дек, по­си­па­ючи ма­ту­шок звер­ху.

    Матушки спро­сон­ня вгляділи ма­леньких раків, і їм зда­лось, що то й справді здо­рові па­ву­ки.

    - Ой па­вук! Їй-бо­гу, па­вук! Ой ли­шеч­ко! - за­ве­ре­ща­ла Мар­та, на кот­ру впав один ра­чок.

    Слово "па­вук" зро­би­ло та­кий вплив, не­на­че іскра гро­мо­ви­ни. Ма­туш­ки ра­зом всі поп­ро­ки­да­лись, пос­хоп­лю­ва­лись з пос­телі й повтіка­ли до ле­жан­ки. Бла­го­чин­на уг­ляділа мох­на­то­го ра­ка й собі схо­пи­лась і ста­ла на ліжку на но­гах.

    - Та це ж ра­ки, а не па­ву­ки! - за­го­моніли, про­чу­мав­шись, ма­туш­ки. - Де во­ни їх в гас­пи­да наб­ра­ли взим­ку? Це усе жар­ти Мельхи­се­де­кові. Як же мож­на так жар­ту­ва­ти?

    - А чо­го ж ви так дов­го спи­те та ви­ка­чуєтесь на со­ломі? - обізвав­ся з світлиці отець Мельхи­се­дек. - Це добрі ха­зяй­ки: сплять пак до обіду. Спа­сибі ра­кам, що вас по­бу­ди­ли. Вста­вай­те та по чарці да­вай­те, а ви, Онисіє Сте­панівно, звеліть по­ва­ри­ти ра­ки на снідан­ня ста­рим па­нот­цям, бо це ми під ни­ми на­пе­че­ру­ва­ли. Це ви вип­ло­ди­ли: чия пра­ця, то­го й ко­ристь.

    Отець Мельхи­се­дек розігнав усім сон. Ма­туш­ки шви­денько пов­ми­ва­лись, поп­ри­би­ра­лись й вий­шли до світлиці.

    - А бач­те, як шви­денько приб­ра­лись. А то б і досі ка­ча­лись на по­душ­ках та язи­ка­ми мо­ло­ли нісенітни­цю,- ска­зав отець Мельхи­се­дек. - Бу­де­мо пи­ти вже пох­рес­ти­ни, чи що.

    На столі вже сто­яла за­кус­ка й горілка. Бла­го­чин­ний про­чи­тав "Отче наш".

    Гості по­ча­ли пи­ти пох­рес­ти­ни. Оле­ся роз­сер­ди­лась за ті ра­ки, звеліла зап­ря­га­ти коні і, по­ки­нув­ши в гос­тях му­жа, са­ма поїха­ла до­до­му. Ба­ла­бу­ха зос­тавсь пи­ти пох­рес­ти­ни.

    Гості ду­же роз­гу­ля­лись. Ніко­му не хотілось їха­ти до­до­му. Час був зимній, без­робітній. До­ма бра­ла кож­но­го нудьга за са­ме сер­це.

    - А що, лю­ди добрі, чи роз'їде­мось до­до­му, чи ще ку­ди гур­том заїде­мо гос­тю­ва­ти? - по­дав свою гад­ку отець Мельхи­се­дек.

    - Ой не хо­четься до­до­му! Ко­ли б так, щоб проїха­ти тільки проз до­му та й по­ми­ну­ти її, - за­го­моніли ма­туш­ки.

    - Чия до­ма най­ближ­че, ту­ди їде­мо усі гур­том гос­тю­ва­та,- по­дав ра­ду отець Мельхи­се­дек.

    - Добре, доб­ре! - крик­ну­ли ма­туш­ки. Най­ближ­че жив бла­го­чин­ний та Про­ко­по­вич, батько Онисії Сте­панівни. Гості по­ча­ли вилічу­ва­ти верст­ви, й вий­шло, що Бо­гус­лав на півверст­ви ближ­че од Чайків. При­па­да­ло їха­ти в Бо­гус­лав до Ба­ла­бу­хи. Ба­ла­бу­ха знав, що йо­го жінка ста­не гоп­ки, як уг­ля­дить цю всю ком­панію в своїй світлиці, од­на­че не посмів спе­ре­ча­тись і зап­ро­сив до се­бе гос­тей.

    Позапрягали коні. Гості пов­дя­га­лись і ви­пи­ли на до­ро­гу. По­сидівши тро­хи в ко­жу­хах і ви­пив­ши ще по одній при новій де­ко­рації, гості вий­шли на га­нок; на ган­ку ще ви­пи­ли на до­ро­гу, ви­пи­ли до ко­ней і до са­нок, по­час­ту­ва­ли по­го­ничів і ру­ши­ли в до­ро­гу. Ба­ла­бу­ха сів з Про­ко­по­ви­чем на одні сан­ки; во­ни виїха­ли з дво­ру по­зад усіх.

    Санна до­ро­га бу­ла доб­ра, але сніг був здо­ро­вий. По обид­ва бо­ки до­ро­ги ле­жа­ли за­ме­ти. Над­ворі бу­ло ти­хо й вог­ко. Сто­яла м'яка од­ли­га. Сніг лип до по­лозків, до кінських ко­питів. Усе не­бо бу­ло зак­ри­те хма­ра­ми, як гус­тим білим ди­мом. Над да­ле­ки­ми гор­ба­ми та яра­ми не­бо ніби зли­ва­лось з зем­лею, вкри­тою товс­тим білим сніго­вим ша­ром. Зда­ва­лось, ніби сніг вкрив і зем­лю, й не­бо, й во­ни зли­лись до­ку­пи.

    Балабуха за­ку­тав­ся в теплі вов­ки, на­су­нув на лоб теп­лу си­ву сму­ше­ву шап­ку з ву­ха­ми й нез­чув­ся, як зас­нув. Ста­рий Про­ко­по­вич не­на­че за­ме­тив­ся од йо­го сном та й собі зас­нув, ви­пив­ши доб­ре на до­ро­гу. Про­ти поїзда їхав дру­гий та­кий са­мий дов­гий поїзд: то їха­ли польські па­ни-дідичі гу­ля­ти з нудьги так са­мо, од сусіда до сусіда. Ба­тюш­кам до­ве­лось звер­та­ти в за­ме­ти. Ко­ни­ки пурх­ну­ли з сан­ка­ми в сніг, на­че в петльова­не бо­рош­но. Ле­генькі сан­ки пе­рех­ня­би­лись на за­мет. Сон­ний Ба­ла­бу­ха й Про­ко­по­вич по­ви­па­да­ли з са­нок на м'який сніг, не­на­че на пе­ри­ни. В по­го­ни­ча в го­лові шуміло. Він навіть не ог­ля­нув­ся на­зад на сан­ки. Самі коні по­тю­па­ли до­га­ня­ти поїзд. Ба­тюш­ки зос­та­лись спа­ти на за­меті. Про­ко­по­ви­чеві навіть прис­ни­лось, що він спить в се­бе в кат­разі, що в кат­ра­гу влетів рій, пок­ру­тив­ся над ним та й по­летів.

    Валка гос­тей в'їха­ла в Ба­ла­бу­шин двір. Во­ро­та вже бу­ли при­чеп­лені до ворітниць, але так, що їх ніко­ли не мож­на бу­ло га­разд при­чи­ни­ти й за­чи­ни­ти, й во­ни завж­ди сто­яли од­чи­нені, не­на­че двір сто­яв з роз­зяв­ле­ним ро­том пов­сяк­час.

    - Благочинна жде нас, виг­ля­дає, ворітеч­ка по­од­чи­ня­ла, - го­во­ри­ли ма­туш­ки, в'їжджа­ючи в двір.

    - Де ж це ще одні сан­ки? - пи­тав Мельхи­се­дек, полічив­ши сан­ки. - Ма­буть, десь зос­та­лись. Це отець бла­го­чин­ний з Про­ко­по­ви­чем, пев­но, опізни­лись.

    Гості увійшли в світли­цю. В по­ко­ях бу­ло ти­хо. Оле­ся, по­обідав­ши, ляг­ла спо­чи­ва­ти. Ма­туш­ки сиділи, жда­ли. Ніхто не ви­хо­див, а гос­по­да­ря не бу­ло з до­ро­ги. Во­ни пе­рег­ляділи кар­ти­ни, по­ди­ви­лись на го­ло­го Гер­ку­ле­са, що за­мах­нувсь довб­нею на якусь звірю­ку, й при­тих­ли, підмор­гу­ючи од­на на дру­гу. Пан­ни з ко­ти­ком та пташ­кою ди­ви­лись на їх з стіни й здер­жу­ва­ли їх ве­селість та язи­ки, а Гер­ку­лес не­на­че за­мах­нув­ся на їх довб­нею та сва­ривсь нею, щоб во­ни мов­ча­ли, бо бла­го­чин­на спить.

    - Ой сте­режімся, бо так і лу­лус­не кот­русь по го­лові довб­нею, - го­во­ри­ла Мар­та, по­ка­зу­ючи на довб­ню в Гер­ку­ле­са в ру­ках.

    - Такий, як Бон­ковський, - шеп­ну­ла дру­га ве­се­ла ма­туш­ка.

    - Тільки в Бон­ковсько­го здо­рові ву­си­ща. Це, ма­буть, бла­го­чин­на зу­мис­не по­че­пи­ла на стіні, щоб на­га­ду­вав їй Бон­ковсько­го, - ше­потіла Мар­та на ву­хо сусіді.

    Гості сиділи та ше­потіли. Ба­тюш­ки не втерпіли й по­ча­ли го­лос­но роз­мов­ля­ти та жар­ту­ва­ти. Оле­ся про­ки­ну­лась і здо­га­да­лась, що до неї заїха­ла по до­розі вся ком­панія. Во­на роз­сер­ди­лась і на­ду­ма­лась не вста­ва­ти з пос­телі.

    Тим ча­сом ба­тюш­ки виг­ля­да­ли в вікна, чи не їде Ба­ла­бу­ха, а Ба­ла­бу­хи не бу­ло. Вже дех­то зга­дав за чар­ку, дех­то про за­кус­ку, гос­по­дар не їхав.

    В од­чи­нені во­ро­та вско­чи­ли по­рожні сан­ки. По­го­нич спи­нив коні ко­ло ган­ку, ог­ля­нув­ся - й ро­та роз­зя­вив: сан­ки бу­ли по­рожні.

    - Що це за ди­во! Приїха­ли самі сан­ки без бла­го­чин­но­го, - про­мо­вив отець Мельхи­се­дек, виг­ля­да­ючи в вікно.

    - Може, де вста­ли на місті ко­ло крам­ниць, - обізва­лась Мар­та. - А побіжи, па­нот­че, та спи­тай в по­го­ни­ча.

    Мельхиседек вибіг на га­нок. По­го­нич сто­яв, витріщив­ши очі на во­ро­та.

    - А де ти подівав па­нотців? - спи­тав отець Мельхи­се­дек.


    - Мабуть, по­гу­бив по до­розі, бо на сан­ках не­ма, - обізвав­ся по­го­нич, чу­ха­ючи по­ти­ли­цю.

    - А, ти, роз­зя­во! Як же ти оце по­гу­бив? Чи ні ра­зу за всю до­ро­гу не ог­ля­нув­ся, чи що? - крик­нув отець Мельхи­се­дек.

    - Мабуть, роз­зя­ва, по­гу­бив, - бай­дуж­но обізвав­ся по­го­нич.

    Мельхиседек вско­чив в ха­ту й роз­ка­зав гос­тям, що ба­тюш­ки десь по­ви­па­да­ли з са­нок. По­са­ди­ли од­но­го сту­ден­та й пос­ла­ли зби­ра­ти по до­розі роз­губ­ле­них па­нотців.

    Поки поз­би­ра­ли па­нотців, Оле­ся ле­жа­ла на ліжку й по­тя­га­лась. День був сум­ний, нуд­ний. Оле­ся про­ле­жа­ла б тиж­день, не вста­ючи з ліжка; з нудьги во­на діста­ла з сто­ла "Вол­шеб­ни­цю Рагі-Муїну" й по­ча­ла її чи­та­ти втретє. Гості сиділи та ну­ди­лись. Ба­ла­бу­ха не вер­тав­ся. Отець Мельхи­се­дек не втерпів, од­хи­лив двері в кімна­ту й гук­нув: "Доб­рий день то­му, хто в цьому до­му!"

    Олеся ки­ну­лась і впус­ти­ла книж­ку. Для неї зда­ло­ся, що Мельхи­се­дек ки­нув на неї ра­ка­ми; во­на аж зат­ру­си­лась.

    Мельхиседек вглядів, що бла­го­чин­на ле­жить на ліжку, й не посмів далі од­чи­ня­ти две­рей; він при­чи­нив двері, а Оле­ся знов взя­ла "Вол­шеб­ни­цю Рагі-Муїну" й по­ча­ла чи­та­ти.

    "Коли нап­ро­сив гос­тей, то не­хай сам панькається ко­ло їх, а я не вста­ну", - ду­ма­ла Оле­ся.

    - Лежить на ліжку та од­по­чи­ває, - тихісінько ска­зав отець Мельхи­се­дек ма­туш­кам. - Цссс… бо бла­го­чин­на книж­ку чи­тає.

    Тим ча­сом сту­дент поз­би­рав по за­ме­тах па­нотців і привіз до гос­по­ди. Ба­ла­бу­ха з Про­ко­по­ви­чем увійшли в світли­цю. Гос­по­дар був те­пе­реч­ки до­ма, - і всі гості од­ра­зу наб­ра­лись сміли­вості. В світлиці підняв­ся гомін та регіт; навіть Гер­ку­ле­со­ва довб­ня й пан­ни з ко­ти­ка­ми вже нічо­го не мог­ли вдіяти.

    Балабуха увійшов в кімна­ту. Оле­ся страш­но по­ди­ви­лась на йо­го й знов вту­пи­ла очі в книж­ку.

    - Вставай, сер­це, та вітай гос­тей! - ти­хо ска­зав Ба­ла­бу­ха, не­на­че об­ви­ну­ва­че­ний в яко­мусь прос­тупстві.

    Олеся знов лип­ну­ла на йо­го очи­ма, ще глиб­ше вту­пи­ла очі в "Вол­шеб­ни­цю".

    - Вставай-бо, вста­вай! Годі ка­ча­тись, - тре­ба гос­тям по­да­ти чай та за­кус­ку, - про­сив Ба­ла­бу­ха.

    - Коли нап­ро­сив гос­тей, то панькай­ся з ни­ми сам, бо я не вий­ду до тих наміток та пла­хот.

    - Одначе їзди­ла до наміток та пла­хот горшків їсти, - тре­ба й наміток віта­ти та час­ту­ва­ти, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    "Потривай же ти, са­ра­но! Я те­бе швид­ко вип­ро­вод­жу з ха­ти",- по­ду­ма­ла Оле­ся й зітхну­ла, зга­дав­ши за Бон­ковсько­го.

    Поки во­на вста­ла, най­мич­ка по­да­ла са­мо­вар. Ба­ла­бу­ха по­на­ли­вав ста­ка­ни й звелів най­мичці ви­нес­ти гос­тям. Прокіп побіг на місто й на­ку­пив по­за­торішніх буб­ликів, черст­вих та цуп­ких, як ужев­ка.

    Олеся хап­ком при­че­са­ла го­ло­ву, і як бу­ла в бу­ден­но­му по­га­ненько­му уб­ранні, так і вий­шла до гос­тей.

    Матушки в намітках, в синіх жу­па­нах по­важ­но й якось сум­но сиділи ряд­ком попід стіна­ми, не­на­че по­важні дип­ло­ма­ти на конг­ресі. Оле­ся привіта­лась до всіх ду­же бай­дуж­но й нед­бай­ли­во й сіла ко­ло сто­ла; во­на роз­да­ла всім чай і мов­ча­ла. Ма­туш­ки по­куш­ту­ва­ли буб­ликів і тро­хи зубів не по­ла­ма­ли. Го­лодні ба­тюш­ки тро­щи­ли їх, аж в зу­бах хру­ща­ло.

    Розмова не клеїлась. Усі мов­ча­ли. Оле­ся сиділа, спер­шись на стіл, і кис­ло ди­ви­лась на Гер­ку­ле­са на стіні. Ви­пи­ли чай. Ки­ли­на ви­нес­ла пляш­ку з горілкою та чар­ки, а на тарілці - черст­во­го житнього хліба. Гості ви­пи­ли по чарці, по­жу­ва­ли чор­но­го хліба й зас­му­ти­лись. Оле­ся мов­ча­ла й не до­торк­ну­лась до хліба. Нас­та­вав сум­ний вечір. Гості бу­ли сумні, гос­по­дарі сумні. В хаті всі за­мовк­ли. Ста­ло так ти­хо, не­на­че ніко­го в хаті не бу­ло. Ніхто не підда­вав ве­се­лощів та жартів, а тим ча­сом усі по­чу­ва­ли, що гульня не скінчи­лась: усім ще хотілось гу­ля­ти, - всі по­ба­чи­ли, що гульню ніби згу­би­ли десь на шля­ху ра­зом з бла­го­чин­ним. Як тільки Оле­ся вий­шла з ха­ти, всі по­ча­ли ра­ди­тись, ку­ди їха­ти. Па­рафія от­ця Мельхи­се­де­ка те­пер бу­ла най­ближ­че. Він зап­ро­сив усіх до се­бе. Гості зня­лись і виїха­ли з дво­ру. Ні гос­по­дар, ні гос­по­ди­ня їх і не дер­жа­ли.

    - Ой сест­ри­це, я зу­ба зла­ма­ла буб­ли­ком, - хва­ли­лась Мар­та сусіді.

    - А я тро­хи не вда­ви­лась черст­вим хлібом. Чи во­на пак так вітає й сво­го Бон­ковсько­го? - спи­та­ла сусіда.

    - Еге! Як­раз так! Во­на Бон­ковсько­му сма­жить по­ро­ся­та в вільша­ницьких по­ро­сят­ни­ках, - ска­за­ла Мар­та.

    - Тільки тро­хи пе­рес­ма­жує, - обізва­лась сусіда, - але нічо­го те: у Бон­ковсько­го зу­би добрі, - не по­ла­має.

    Увесь поїзд поїхав до от­ця Мельхи­се­де­ка. Мельхи­се­дек з жінкою побігли сан­ка­ми упе­ред, щоб зго­ту­ва­ти по­лу­день для го­лод­них гос­тей. Гості но­чу­ва­ли, гу­ля­ли цілий день, але впев­ни­лись, що вво­лю не на­гу­ля­лись. Знов пос­та­но­ви­ли всім їха­ти до Про­ко­по­ви­ча в Чай­ки й тільки в Чай­ках вже впев­ни­лись, що на­гу­ля­лись, скільки бу­ло тре­ба, - дос­хо­чу. З Чай­ок всі роз'їха­лись до гос­по­ди й роз­нес­ли по око­лиці, як бла­го­чин­на віта­ла гос­тей, ле­жа­чи з книж­кою в пос­телі.

    

7

    

    Господарство в Ба­ла­бу­хи ве­ло­ся по­га­но; Ба­ла­бу­ха не лю­бив піклу­ва­тись ним, бо не був пок­лад­ний чо­ловік. Він більш за все лю­бив чи­та­ти книж­ки, ле­жа­чи в кімнаті. Па­рафіяни не хотіли пос­лу­ха­ти та по­ма­га­ти йо­му, не хотіли ні ора­ти, ні жа­ти, тільки по давньому ук­раїнсько­му зви­чаю зби­ра­ли сіно то­ло­кою. Ба­ла­бу­ха не лю­бив навіть їзди­ти на по­ле й зда­вавсь на най­митів та на робітників.

    Настав га­ря­чий час - по­ча­ли­ся жни­ва. На полі тре­ба бу­ло ха­зяй­сько­го ока, а ха­зяй­ське око не лю­би­ло заг­ля­да­ти на по­ле та хоч по­ди­ви­тись на ро­бо­ту.

    - Чом та­ки пак, Мар­ку Пав­ло­ви­чу, ніко­ли не поїдеш на по­ле по­ди­ви­тись, що там роб­лять най­ми­ти та най­мич­ки? - го­во­ри­ла Оле­ся. - Во­ни й до­ма все од­ми­ку­ють од ро­бо­ти, а в полі - й потім.

    - Коли не хо­четься: я та­ке ле­да­що. Поїдь ти та по­ди­вись та й мені ска­жеш.

    - От ви­га­дав! Я не так по­ве­де­на, щоб на по­ле їзди­ти.

    - Адже ж другі ма­туш­ки їздять. Он по­ди­ви­ся, як пра­цює Онисія Сте­панівна: са­ма на по­ле їздить, са­ма ва­рить їсти ко­са­рям, са­ма пря­де.

    - А ти хо­чеш, щоб і я ва­ри­ла їсти на полі, підти­кав­ши по­ли, як ва­рить Мос­са­ковська? Ну, цього од ме­не не діждеш. Хіба бу­де гар­но, як твоя жінка за­па­литься та зас­ма­литься, як ци­ган­ка? Поїдь ли­шень сам, не лінуй­ся, - тобі тільки б з книж­кою в ру­ках ле­жа­ти, та й годі.

    - А тобі тільки б з Бон­ковським базіка­ти. Ти мені ні в чо­му не по­ма­гаєш, ти ні до чо­го не здат­на, в гос­по­дарській справі не досвідна.

    - Знов за­хо­див­ся! Мо­же, знов оце не бу­деш три дні го­во­ри­ти. Вдя­гай­ся, леж­ню, та їдь у по­ле. Он най­ми­ти лаш­ту­ють во­зи, щоб во­зи­ти пше­ни­цю: не поїдеш, то по­ба­чиш, скільки-то раз во­ни за день вер­нуться з по­ля з сно­па­ми.

    Наймити й справді лаш­ту­ва­ли во­зи. Але як ба­тюш­ка спав тро­хи не до обіду, а ма­туш­ка до півдня, то най­ми­ти веш­та­лись по дворі, од­ми­ку­ва­ли од ро­бо­ти, все для­лись дур­нич­ки, а во­ли дурнісінько сто­яли в за­го­роді.

    Виславши най­митів з дво­ру, Ба­ла­бу­ха звелів зап­ря­га­ти коні в по­воз­ку і, по­обідав­ши, опівдні поїхав на по­ле.

    На полі ро­бо­та йшла, як мок­ре го­рить. Женців вий­шло ма­ло. Пе­рес­тиг­ла пше­ни­ця си­па­лась. Вже поспів овес, поспів і ячмінь. На по­ле вий­шов один ко­сар Прокіп.

    Балабуха виїхав на по­ле й вглядів по­рожні во­зи. Вип­ря­жені во­ли пас­лись у пше­ниці; най­ми­ти спа­ли під во­зом. Прокіп прой­шов руч­ку на вівсі й, не роз­би­ра­ючи, що то він ко­сить, і роз­ма­хав­шись, ма­хав та ма­хав граб­ка­ми, до­ки не зай­шов в бур'ян і без тям­ки в го­лові ко­сив бур'яни, аж граб­ки дзвеніли.

    Невважаючи на те, що в Про­ко­па бу­ли не всі вдо­ма, він ро­бив, як віл або мерт­ва ма­ши­на. Але як тільки, бу­ло, спи­ниться в ро­боті, то вже стоїть та й стоїть, витріщив­ши очі на од­не місце, до­ки йо­го хто-не­будь не сіпне за ру­кав. Так бу­ло й те­пер: Прокіп ма­хав граб­ка­ми, не роз­би­ра­ючи, що там у йо­го під граб­ка­ми: чи овес, чи сто­ко­лос, мітли­ця та уся­кий бур'ян.

    Балабуха підійшов до Про­ко­па й гук­нув:

    - Чи це ти, дур­ню, бур'ян ко­сиш?

    - Га! - гак­нув Прокіп і спи­нивсь.

    - Подивись лиш, що ти ото ко­сиш, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    - Овес ко­шу, ба­тюш­ко, а що ж мені ко­си­ти? - ска­зав Прокіп.

    - Ти, ма­буть, зовсім здурів: ти ко­сиш бур'ян.

    - А справді, бур'ян. Оце ди­во! А я собі ма­хаю та ма­хаю.


    Балабуха по­бу­див най­митів і пог­нав їх до ро­бо­ти. Най­ми­ти по­нак­ла­да­ли во­зи, при­тяг­ли руб­ля­ми й ру­ши­ли до­до­му. Ба­ла­бу­ха обійшов по­ле, вир­вав жмені плос­коні, матірки та льону, по­ле­жав тро­хи під во­зом, до­ки прой­де піт, і поїхав за во­за­ми. Тільки що во­зи виїха­ли на до­ро­гу, один віз роз­си­пав­ся. Во­ли геть по­тяг­ли пе­редні ко­ле­са з війям. Сно­пи роз­си­па­лись на до­розі. Най­мит став і тільки ди­вив­ся на сно­пи. Не встиг дру­гий віз не­да­леч­ко од'їха­ти, трісну­ла вісь; ко­ле­со од­па­ло, - віз ліг набік.

    - Чортова спра­ва ко­ло дідько­во­го во­за! - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    - Старі во­зи, то й по­роз­си­па­лись,- сум­но про­мо­вив най­мит і спе­ре­сер­дя по­чав лу­пи­ти пу­жал­ном бідні во­ли.

    - Що ж те­пер у світі ро­би­ти? - бідкав­ся Ба­ла­бу­ха.

    - А що ж ро­би­ти: їдьте, ба­тюш­ко, до­до­му та ви­си­лай­те ціліші во­зи, та ще вишліть зай­во­го во­за, щоб на віз поск­ла­да­ти во­зи.

    Балабуха ба­чив, що най­мит ка­же прав­ду, що тут, ко­ли сер­ди­тись, то тре­ба сер­ди­тись пе­редніше за все на са­мо­го се­бе. Він сів на по­воз­ку й по­ка­тав до­до­му. Але ко­ло брич­ки бу­ла та­ка са­ма спра­ва, як і ко­ло возів, Ба­ла­бу­ха пе­реїжджав че­рез місто, за­че­пив­ся за стов­пець ко­ло жидівської крам­ниці. Вісь хрус­ну­ла, ко­ле­со од­па­ло, а за ко­ле­сом роз­па­лась і брич­ка; Ба­ла­бу­ха ви­пав з брич­ки й прос­тяг­ся на руїнах влас­но­го гос­по­дарст­ва. Од суші все по­роз­си­ха­лось.

    - Пху на те­бе, са­та­но, з твоїм гос­по­дарст­вом!

    Балабуха плю­нув на ста­ре цур­пал­ля й пішов пішки до­до­му. Він пос­лав Ки­ли­ну за ти­та­рем, а сам ліг на ка­напі, взяв книж­ку й по­чав з до­са­ди чи­та­ти.

    Прийшов ти­тар. Ба­ла­бу­ха роз­ка­зав йо­му за свою при­го­ду.

    Бери собі, ти­та­рю, й по­ле, й хліб чи з по­ло­ви­ни, чи за тре­тю ски­бу, як хоч, тільки б мені не ма­ти кло­по­ту. Цур йо­му, пек йо­му, то­му гос­по­дарст­ву! Шу­кай возів та їдь на по­ле за­би­ра­ти сно­пи, що ва­ля­ються по шля­ху.

    - А що ж бу­де з ва­шою брич­кою!

    - Нехай по­го­нич про ме­не тяг­не брич­ку до дво­ру, а ти швид­ше їдь про­ти най­митів.

    Титар пішов кло­по­та­тись, і не­за­ба­ром за­худ­жені, мир­шаві коні при­тяг­ли без­щас­ну брич­ку в двір.

    "Мене тут і ку­ри зак­лю­ють", - по­ду­мав Ба­ла­бу­ха. Він взяв книж­ку й пішов у са­док, щоб не чу­ти й не ба­чи­ти то­го гос­по­дарсько­го кло­по­ту. Ти­хенько він йшов чис­тенькою доріжкою з го­ри до альтан­ки, кот­ру Оле­ся звеліла збу­ду­ва­ти над са­мою Рос­сю над ске­ля­ми.

    Олеся, зос­тав­шись са­ма, по­ча­ла ну­ди­тись; во­на не втерпіла - на­пи­са­ла до ста­но­во­го, Тро­хи­ма Мак­си­мо­ви­ча Ло­ма­чевсько­го, щоб він прий­шов одвіда­ти її.

    Рудий Бон­ковський вже тро­хи об­рид Олесі; за Бон­ковсько­го прий­шлось Ба­ла­бусі не го­во­ри­ти до Олесі стільки днів, що як­би їх полічи­ти, то вий­шло б кілька доб­рих місяців. Олесі це усе вже ос­то­гид­ло, й во­на йшла на прис­туп на ста­но­во­го. Ло­ма­чевський був вже літній, тро­хи підтоп­та­ний ка­ва­лер, але здо­ро­вий, пле­чис­тий, чор­ня­вий, з ши­ро­ким ло­бом, з товс­ти­ми здо­ро­ви­ми ву­са­ми та з ве­ли­ки­ми ка­ри­ми очи­ма. Оле­ся навіть нев­ва­жа­ла на йо­го кир­па­тий ніс, кот­рий ще тро­хи й за­ди­равсь вго­ру. Сміливість і ве­селість Ло­ма­чевсько­го більше од усього при­тя­гу­ва­ли до йо­го Оле­сю.

    Олеся взя­ла в ру­ки книж­ку й ма­леньку ро­бо­ту, пішла в са­док і жда­ла Ло­ма­чевсько­го в альтанці; во­на роз­гор­ну­ла книж­ку, але не мог­ла чи­та­ти. На­ни­зу по камінні шуміла во­да й пе­ре­ба­ран­ча­ла їй чи­та­ти. Во­на по­ча­ла ви­ши­ва­ти собі комірець, але й та ро­бо­та їй ос­то­гид­ла. Гус­то оп­ле­те­ний ди­кий ви­ног­рад не пус­кав світу в альтан­ку й зак­ри­вав не­бо й виг­ляд на Рось. Оле­ся не лю­би­ла сидіти са­ма в тем­них за­кут­ках і вий­шла виг­ля­да­ти Ло­ма­чевсько­го.

    Незабаром Ло­ма­чевський з'явив­ся на горі, з люлькою в зу­бах. Оле­ся ста­ла на ка­мені над во­дою й за­ма­ха­ла до йо­го хус­точ­кою. Ло­ма­чевський вглядів її, прий­шов і привітав­ся до неї.

    - Чом ви так дов­го не при­хо­ди­ли? А я зос­та­лась са­ма й тро­хи не вмер­ла з нудьги. Мар­ко Пав­ло­вич поїхав на по­ле, - ідіть та по­хо­ди­мо по сад­ку.

    Ой поїхав мій ми­ленький Та й у по­ле, в степ; А я свою ку­де­ли­цю Та й об зем­лю геп! - про­мо­вив Ло­ма­чевський, сміючись.

    Ломачевський став з нею по­руч на ка­мені. Поміж камінням ви­лась ма­ленька сте­жеч­ка, ку­дою Прокіп ви­но­сив, мо­же, кілька ти­сяч відер во­ди по­ли­ва­ти Оле­сині квітки та де­ре­ва.

    - Як би мені хотілось піти по цій доріжці та по­хо­ди­ти по зе­леній траві по­над са­мою во­дою, - про­мо­ви­ла ко­кет­но Оле­ся. - Ой бо­юся впас­ти! - крик­ну­ла Оле­ся, сту­па­ючи на ду­же кру­тий спуск між здо­ро­вим камінням.

    - Дайте мені ру­ку, я вас зве­ду, - ска­зав Ло­ма­чевський, ха­па­ючи Оле­сю під ру­ку.

    - Ой упа­ду! Яка кру­та го­ра! - крик­ну­ла Оле­ся й, по­су­нув­шись скобзьки­ми че­ре­вич­ка­ми на­низ по дрібних камінцях, впа­ла на ру­ки Ло­ма­чевсько­го. Ло­ма­чевський вхо­пив її обо­ма ру­ка­ми й звів на­низ. Оле­ся за­ко­ти­ла очі під лоб і зовсім спус­ти­лась на йо­го ру­ки. Місце бу­ло гар­не, але ди­ке й зак­ри­те з трьох боків; то бу­ло гли­бо­ке узьке міжгір'я; по обид­ва бо­ки сто­яли круті ко­со­го­ри, не­на­че стіни; на од­но­му ко­со­горі роз­рос­лась гус­та-пре­гус­та де­ре­за, те­рен та шип­ши­на, не­на­че тон­ке зе­ле­не ру­но. Над тим ру­ном з са­мо­го вер­ху стриміли гострі скелі, а вни­зу рос­ла ку­па розкішних верб; вни­зу на плис­ко­ва­то­му зе­ле­но­му бе­резі бу­ло роз­ки­да­не каміння, не­на­че йо­го хто зу­мис­не на­вер­нув на зе­ле­ну тра­ву й по нег­ли­бокій воді; во­да ли­ла­ся між камінням і че­рез каміння й ти­хо-ти­хо шуміла, не­на­че гра­лась та ла­щи­лась до гла­денько­го каміння, до зе­ле­них бе­режків. Се­ред річки стримів кам'яний острів, че­рез кот­рий би­ла­ся по щіли­нах сер­ди­та хви­ля, а за Рос­сю знов стримів ске­лис­тий бе­рег, під кот­рим сто­яв тем­ний млин з п'ятьма чор­ни­ми здо­ро­ви­ми ко­ле­са­ми.

    Олеся ско­чи­ла на зе­ле­ний, як шовк, бе­ре­жок і по­ча­ла ле­генько стри­ба­ти з ка­ме­ня на камінь. Ста­но­вий ки­нув­ся й собі стри­ба­ти, щоб впійма­ти Оле­сю.

    - Отже не впіймаєте, - ска­за­ла Оле­ся, пе­рест­ри­бу­ючи ще далі од бе­ре­га.

    - Ба впіймаю! - ска­зав ста­но­вий і пе­рес­ко­чив че­рез шум.

    Але Оле­ся бу­ла лег­ша на ско­ки; во­на пе­реліта­ла з ка­ме­ня на камінь, мов ко­за, підібрав­ши поділ сукні. Її но­ги зачіпа­ли кущі шерст­кої осо­ки та во­дя­них півників; кущі ше­лестіли; Оле­ся вско­чи­ла в та­ке місце, де ле­жа­ло каміння в ви­со­ких ку­щах та­тарсько­го зілля та оче­ре­ту; во­на присіла за осо­кою, виг­ля­да­ла звідтіль, і тільки її го­ло­ва чорніла та бли­ща­ли ясні, вак­ха­нальні очі.

    Важкий ста­но­вий роз­горівся, стри­бо­нув че­рез два ка­мені, пос­кобз­нув­ся й шу­бовс­нув но­гою в во­ду. Оле­ся за­ре­го­та­лась і за­ляс­ка­ла в до­лоні. Місце бу­ло, од­на­че, мілке; ста­но­вий за­мо­чив тільки чо­бо­ти, ско­чив, як тигр, в оче­рет і вхо­пив Оле­сю за талію.

    Олеся зви­ну­лась лег­ким ста­ном, пе­рес­ко­чи­ла че­рез осо­ку; осо­ка за­ше­лестіла по її сукні. Оле­ся вис­ко­чи­ла на бе­рег.

    - А що, впійма­ли? - кри­ча­ла Оле­ся, сто­ячи на зе­ле­но­му бе­резі. - Ой яка гар­на жаб­ка! Впіймай­те мені оцю жаб­ку, то я са­ма дам­ся вам у ру­ки.

    - Хіба ви зро­ду не ба­чи­ли жаб? - кри­чав ста­но­вий з осо­ки.

    - Я по­див­люсь, які в жа­би зу­би,- ска­за­ла Оле­ся.

    - В якої ж пак жа­би ви ба­чи­ли зу­би?

    - В та­кої, як ви. Впіймай­те, - я по­див­люсь, чи в жа­би такі зу­би, як у вас? - кри­ча­ла Оле­ся.

    Становий за­ка­чав ру­ка­ви й по­чав пе­че­ру­ва­ти жа­бу; бідна жа­ба ки­ну­лась стри­ба­ти по камінцях, пірна­ла, ви­ри­на­ла. Ста­но­вий га­няв­ся за нею, знов за­мо­чив чо­бо­ти, але та­ки на­ла­пав жа­бу під ка­ме­нем і виніс її на бе­рег, підняв­ши ви­со­ко вго­ру. Оле­ся крик­ну­ла й ки­ну­лась бігти, але не на го­ру, а в вер­би. Ло­ма­чевський гнав­ся за нею, дер­жа­чи ви­со­ко в руці жа­бу за ла­пу, й дог­нав Оле­сю під ске­лею; далі вже не бу­ло ку­ди бігти: зос­та­лось хіба лізти на ске­лю. Оле­ся при­ту­ли­лась до скелі, кри­ча­ла то­неньким го­лос­ком і тріпа­ла ру­ка­ми. Ло­ма­чевський, зас­ту­кав­ши її, взяв за талію й по­ка­зу­вав жа­бу.

    - Ну, те­пер дивіться, чи є в жа­би зу­би, - жар­ту­вав ста­но­вий, ти­ка­ючи до Олесі жа­бою. Оле­ся вип­ру­ча­лась і ки­ну­лась бігти бе­ре­гом. Ло­ма­чевський пог­нав­ся за нею навз­догінці.

    - Киньте жа­бу, бо вте­чу до­до­му! - ве­ре­ща­ла Оле­ся.

    Ломачевський ки­нув жа­бу в во­ду; жа­ба булькну­ла й схо­ва­лась.

    Олеся од стра­ху втер­ла сльози хус­точ­кою й присіла на плис­ко­ва­то­му ка­мені. Ло­ма­чевський сів ко­ло неї й од­са­пу­вав.

    - Ой які гарні жовті квіточ­ки он рос­туть на скелі. Полізьте та нарвіть мені з їх бу­кет, - ска­за­ла Оле­ся, граціозно підвівши очі на ске­лю.

    - Знайшли квітки! Та то бур'ян, а не квітки! За­хотілось вам в петрівку мерз­ло­го.

    - То на ваші очі бур'ян, а на мої - то чу­дові квіточ­ки. Підіть-бо нарвіть!


    Ломачевський встав і, ви­ти­ра­ючи мок­ре ли­це хус­точ­кою, по­дер­ся на кру­ту ске­лю, де, не­на­че на стіні кан­де­лябр, при­че­пив­ся в щілині коріння­ми гус­тий кущ жов­тих квіток. На кру­то­му, як стіна, боці го­ри поміж здо­ро­вим камінням ріс те­рен та кущі де­ре­зи, ма­те­рин­ка та чеб­рець. Ло­ма­чевський про­дер­ся че­рез ко­лю­чий те­рен, вид­рав­ся по ви­зуб­нях та за­зуб­нях на кру­ту ске­лю й смик­нув кущ квіток. Дрібні камінці та пісок по­си­па­лись йо­му на го­ло­ву та на плечі. Оле­ся ди­ви­лась зни­зу на йо­го ви­со­ку здо­ро­ву пос­тать, кот­ра ніби висіла над ске­лею, до по­ло­ви­ни прик­ри­та зе­ле­ни­ми ку­ща­ми, й ду­ма­ла:

    "Ану, чи схо­жий він хоч тро­хи на прин­ца Ібрагіма в "Вол­шеб­ниці"?

    Ломачевський обер­нув­ся з ку­щем квіток в ру­ках. Оле­ся вгляділа йо­го блис­кучі очі та пог­ляд, що па­дав на неї звер­ху, вгляділа йо­го ку­ций ніс і смуг­ля­вий вид і зітхну­ла.

    "Схожий, але не зовсім! Тільки очі бли­щать, як у прин­ца Ібрагіма", - по­ду­ма­ла Оле­ся й лег­ко зітхну­ла.

    Ломачевський вер­нув­ся з квітка­ми в ру­ках, комічно став на тра­ву од­ним коліном і по­дав Олесі по­га­ненькі квітки; на йо­му вся оде­жа бу­ла мок­ра; во­лос­ся на вис­ках поп­ри­ли­па­ло до ли­ця; ли­це аж пашіло. Ло­ма­чевський впав на хо­лод­ний камінь і не міг од­сап­ну­ти. Оле­ся взя­ла квітки, по­ню­ха­ла й ки­ну­ла в во­ду.

    - Пхе, як пас­куд­но пах­нуть бур'яном! Це такі квітки, як ви, - ска­за­ла Оле­ся.

    Хіба я пах­ну бур'яном? - крик­нув Ло­ма­чевський. - Пот­ри­вай­те, ось я од­ди­шу! Я знов впіймаю вам жа­бу й уки­ну вам у ки­ше­ню.

    Олеся крик­ну­ла й ки­ну­лась бігти на го­ру. Ло­ма­чевський пог­нав­ся за нею; во­на вско­чи­ла в альтан­ку, ви­тяг­ла з ки­шені ро­бо­ту, сіла й по­ча­ла ви­ши­ва­ти.

    - Ви каз­на-що шиєте; по­киньте оте пас­кудст­во! - ска­зав Ло­ма­чевський, сіда­ючи по­руч з Оле­сею.

    - Як-то каз­на-що? По­шию та при­бе­ру­ся, то й пок­ра­щаю.

    - Ви й так гарні. Дай­те сю­ди, я вам по­мо­жу, - ска­зав Ло­ма­чевський, вир­вав­ши з Оле­си­них рук ро­бо­ту й ки­нув­ши її в бур'ян.

    Олеся хотіла вхо­пи­ти ро­бо­ту й вста­ла. Ло­ма­чевський вхо­пив її за талію й по­чав га­ря­че цілу­ва­ти в що­ку, аж од­ляс­ки йшли на ввесь са­док.

    Тим ча­сом Ба­ла­бу­ха, по­ба­ла­кав­ши з ти­та­рем, взяв книж­ку й пішов у са­док, щоб спо­чи­ти в альтанці й по­ле­жа­ти з книж­кою в ру­ках на лавці в хо­лод­ку. Він ба­чив, як Ло­ма­чевський га­няв­ся за Оле­сею, як во­ни вбігли в альтан­ку, по­чув од­ляс­ки га­ря­чих поцілунків і про­жо­гом ки­нув­ся до альтан­ки. Оле­ся й Ло­ма­чевський, по­чув­ши, що хтось ше­ле­пається по доріжці, за­мовк­ли й пе­рес­та­ли пус­ту­ва­ти. Оле­ся мит­тю дос­та­ла з бур'яну комірчик і ки­ну­лась до ро­бо­ти так пильно, не­на­че во­на ха­па­лась скінчи­ти її до­кон­че до ве­чо­ра. Ло­ма­чевський встав і по­дав Ба­ла­бусі ру­ку. Ба­ла­бу­ха ду­же бай­дуж­но привітав­ся до йо­го й сів на лаві. Оле­ся навіть не підве­ла очей од ро­бо­ти.

    Всі мов­ча­ли. Ба­ла­бу­ха ку­рив люльку, на­су­пив­ши бро­ви; вся йо­го ду­ша збу­ри­лась до дна, - йо­му хотілось пхну­ти Ло­ма­чевсько­го з скелі в во­ду, але він, зро­ду несміли­вий і делікат­ний, не смів навіть Ло­ма­чевсько­му й сло­ва ска­за­ти в вічі.

    - Здається, час вже чай пи­ти, - несміли­во й со­ло­денько про­мо­ви­ла Оле­ся й вста­ла.

    За нею повс­та­ва­ли з лав­ки Ба­ла­бу­ха з Ло­ма­чевським. Оле­ся вий­шла з альтан­ки й пішла на го­ру; слідком за нею мовч­ки пішов Ло­ма­чевський, а за ним Ба­ла­бу­ха. Ло­ма­чевський роз­по­чав ве­се­лу роз­мо­ву, не­на­че нічо­го та­ко­го й не тра­пи­лось. Оле­ся усе ду­ма­ла, чи примітив Ба­ла­бу­ха, що во­на жар­ту­ва­ла з Ло­ма­чевським та за­ли­ця­лась до йо­го, чи, мо­же, нічо­го то­го не ба­чив? Прий­шли до­до­му й сіли за чай. Ло­ма­чевський й Оле­ся роз­мов­ля­ли ве­се­ленько, не­на­че між ни­ми нічо­го й не тра­пи­лось.

    Балабуха ку­рив люльку й не об­зи­вав­ся ані сло­веч­ком. Оле­ся усе пог­ля­да­ла на йо­го на­суп­лені бро­ви й при­да­ла собі ще більше ве­се­лості, але її ве­селість бу­ла підроб­ле­на, якась черст­ва й навіть чуд­на. Во­на сміялась чуд­ним сміхом, як сміються ак­тор­ки на сцені. Чим далі, тим во­на більше й швид­ше го­во­ри­ла, ско­ком пе­рес­ка­ку­ва­ла ду­же чуд­но з однієї те­ми на дру­гу. Ло­ма­чевський до­га­ду­вавсь, що па­но­тець де­що підглядів; він примітив, що по­чи­нається щось не­до­лад­не, ви­пив чай і швид­ко зник з світлиці.

    Олеся до­пи­ва­ла чай і ско­са пог­ля­да­ла на Ба­ла­бу­ху.

    - Чи це ти об­ла­мав­ся в до­розі, що се­ред дво­ра стоїть по­ла­ма­на на­то­чан­ка? - спи­та­ла во­на не­на­ту­рально ви­со­ким то­ном. Ба­ла­бу­ха мов­чав і пив чай.

    - Титар ска­зав мені в ган­ку, що во­зи з сно­па­ми по­роз­па­да­лись по до­розі. Чи то пак прав­да? - знов спи­та­ла Оле­ся.

    Балабуха навіть не гля­нув і мовч­ки пив чай.

    - Чом це ти не об­зи­ваєшся? Чи ти сер­ди­тий, чи що? - вже сер­ди­то й на­ту­рально спи­та­ла Оле­ся.

    Балабуха на­си­пав тю­тю­ну в люльку, ліг на ка­напі й взяв в ру­ки книж­ку. Але він не чи­тав її, бо й листків не пе­ре­гор­тав.

    - Чи вже все жи­то ви­жа­ли? - спи­та­ла більше для своєї про­би Оле­ся. Ба­ла­бу­ха буцімто чи­тав і не об­зи­вав­ся.

    - Та го­во­ри-бо, чо­го ти мов­чиш? - вже крик­ну­ла Оле­ся.

    - Біжи спи­тай в Ло­ма­чевсько­го! - не втерпів Ба­ла­бу­ха, щоб не обізва­тись.

    - Я й уга­да­ла, що так бу­де. Без­та­лан­на я лю­ди­на з та­ким чо­ловіком! - крик­ну­ла Оле­ся.

    - Вона ду­ма­ла, що Ба­ла­бу­ха не все ба­чив і не все чув.

    - Добра без­та­лан­на, що цмо­ка­лась з ста­но­вим на ввесь са­док, - од­ру­бав Ба­ла­бу­ха.

    - Чорзна-що ви­га­дуєш; ма­буть, тобі в ву­хах цмо­ка­ло. Та то, пев­но, сви­ня гар­буз їла: он по­ди­вись, плиг­ну­ла че­рез пе­ре­лаз в двір.

    - Може, сви­ня й жа­би пе­че­ру­ва­ла в Росі, - од­ру­бав Ба­ла­бу­ха.

    Олеся до­га­да­лась, що Ба­ла­бу­ха усе ба­чив з го­ри з-за кущів; її взя­ла злість.

    - А хоч би й жа­би пе­че­ру­ва­ла! Що ж у то­му по­га­но­го? По­ка­рав ме­не гос­подь то­бою: вмієш за ку­ща­ми підстеріга­ти, а за во­за­ми не підстерігаєш. Он твої во­зи по­роз­па­да­лись се­ред ба­за­ру жи­дам на смішки. Доб­рий гос­по­дар! До­ве­деться самій хо­ди­ти ко­ло возів.

    - Не бу­деш хо­ди­ти ко­ло возів, ко­ли й за твоїм хатнім гос­по­дарст­вом хо­дить Ки­ли­на, - ти­хо обізвав­ся Ба­ла­бу­ха.

    - То бу­ло тобі бра­ти Они­сю, - та б тобі й во­ли по­га­ня­ла, й за плу­гом хо­ди­ла. Я не в та­ко­му домі зрос­ла, не так ви­хо­ва­на, як твоя Они­ся. Без­та­лан­на я! Не мож­на з людьми й го­во­ри­ти.

    Олеся впа­ла на стілець і за­ли­лась слізьми. Во­на пла­ка­ла; Ба­ла­бу­ха ніби чи­тав книж­ку.

    - Кинь книж­ку, а то я те­бе по­ки­ну! - крик­ну­ла Оле­ся на всю ха­ту.

    Балабуха чи­тав та смок­тав люльку; на душі в йо­го ніби ле­жав камінь.

    - Кинь книж­ку та го­во­ри, - ка­жу тобі! Ба­ла­бу­ха ніби пе­ре­гор­нув лис­ток, хоч він не міг і сло­ва розібра­ти.

    Олеся ско­чи­ла з місця, од­чи­ни­ла двері й крик­ну­ла:

    - Погоничу, зап­ря­гай коні!

    Але во­на зга­да­ла, що се­ред дво­ра стримів тільки ди­шель з пе­редніми ко­ле­са­ми, на ко­то­рих бу­ло б не зовсім догідно їха­ти; во­на вхо­пи­ла ка­пе­люш, на­ки­ну­ла на го­ло­ву пе­ред дзер­ка­лом, на­тяг­ла ру­ка­вич­ки, вхо­пи­ла в ру­ки зон­тик і, не поп­ро­щав­шись з Ба­ла­бу­хою, вибігла надвір. Ба­ла­бу­ха навіть не гля­нув на неї.

    Олеся прой­шла попід вікна­ми, вий­шла за двір і ог­ля­ну­лась на га­нок; во­на сподіва­лась, що Ба­ла­бу­ха побіжить за нею слідком, бу­де її пе­реп­ро­шу­ва­ти, бла­га­ти, а Ба­ла­бу­ха ле­жав собі на ка­напі. Оле­ся пішла ули­цею, пе­рей­шла Рось че­рез греб­лю, спи­ни­лась, обер­ну­лась, - Ба­ла­бу­хи не бу­ло вид­но. Во­на пішла стеж­кою по­над Рос­сю навп­рос­тець, ми­ну­ла мо­нас­тир, вий­шла на лу­ки й знов ог­ля­ну­лась, - ніко­го не бу­ло вид­но, а во­на сподіва­лась, що Ба­ла­бу­ха пош­ле за нею навз­догінці хоч Ки­ли­ну або най­ми­та, але нікогісінько не бу­ло вид­но, тільки од­на ко­ро­ва плен­та­лась че­рез греб­лю.

    Олеся пос­ва­ри­лась зон­ти­ком до сво­го до­му, ко­то­рий бу­ло вид­но на горі, й знов пішла ти­хою хо­дою по­над са­мою во­дою. Стеж­ка по­ви­лась на го­ру, де вже бу­ло вид­но Хохітву. Оле­ся вий­шла на го­ру, сіла на тра­ву й за­ду­ма­лась.

    Сонце сто­яло вже ни­зенько над са­мим Бо­гус­ла­вом. Вни­зу, по до­лині, ви­ла­ся Рось по зе­ле­них лу­ках, як си­ня стрічка по зе­леній сукні. З-за Росі тяг­ли­ся ря­ди гір, вкри­тих гус­тим лісом. Да­ле­ко про­ти сон­ця вид­но бу­ло ви­со­кий шпиль - горб з мо­нас­ти­рем звер­ху, а під гор­бом шумів по камінні шум; во­да біліла про­ти сон­ця, як сніг; бриз­ки в шумі бли­ща­ли, як би­те скло. На взгір'ї вид­но бу­ло Бо­гус­лав, за­си­па­ний зо­ло­тим ти­хим світом сон­ця. Во­на ду­ма­ла про не­дав­ню подію, й ду­ша її знов за­ба­жа­ла щас­тя, га­ря­чо­го щас­тя, яко­го во­на ще не заз­на­ла, бо ще не лю­би­ла всім сер­цем, прав­ди­вим, щи­рим ко­хан­ням, ще не ви­яви­ла всієї пал­кої душі, всього ко­хан­ня, що за­таїло­ся в її серці гли­бо­ко-гли­бо­ко, на са­мо­му дні.


    Олеся зітхну­ла, гля­ну­ла на лу­ки, - лу­ки лисніли зе­ле­ним ки­ли­мом про­ти сон­ця. На стежці не вид­но бу­ло ні жи­вої душі, - за Оле­сею ніхто не ду­мав бігти та її про­си­ти. Во­на обер­ну­лась до Хохітви, - над Рос­сю бу­ло вид­но батько­ву ха­ту й са­док. Оле­ся пішла до батька.

    Балабуха все ле­жав на ка­напі й ду­му ду­мав. Вже зай­шло сон­це, вже й смерк­ло. В хаті ста­ло по­ночі. Ба­ла­бу­ха сподівавсь, що от-от рип­нуть двері, і ввійде Оле­ся - двері не од­чи­ня­лись; Оле­ся не прий­шла.

    Балабуха до­га­давсь, що Оле­ся чкур­ну­ла пішки в Хохітву до батька. Він встав, засвітив свічку, одімкнув ко­мо­ду, ви­тяг здо­ро­ву книж­ку в до­ща­них па­ля­тур­ках, та­ку завбільшки, як цер­ков­на мінея, - то був йо­го діяріуш. В то­му діяріуші він за­пи­су­вав, по зви­чаю вче­них лю­дей то­го ча­су, ще як він був сту­ден­том, - то кан­ти, то всякі вірші, то пісні, то ла­тинські фра­зи, так на­пи­сані квад­ра­том, що їх мож­на бу­ло чи­та­ти на всі чо­ти­ри бо­ки з усіх боків і вго­ру і вниз - і ви­хо­ди­ла та са­ма фра­за; то бу­ли по­за­пи­су­вані квад­ра­ти з цифр так, що на всіх стовп­чи­ках ви­хо­ди­ло од­на­ко­ве чис­ло. Став­ши свя­ще­ни­ком, Ба­ла­бу­ха по­чав за­пи­су­ва­ти ту­ди за по­го­ду, за уро­жаї хліба й сіна, за­пи­су­вав, де про­яви­лась яка чу­дов­на іко­на, за­пи­су­вав ча­сом свої дум­ки, свої пог­ля­ди, навіть ком­по­ну­вав вірші, хоч і по­га­ненькі, на усякі ви­пад­ки з сво­го жит­тя. Ба­ла­бу­ха за­пи­сав рік і чис­ло міся­ця, й за­пи­сав всі ви­пад­ки то­го дня, за­пи­сав, як він їздив на по­ле, як роз­си­па­лись во­зи й сно­пи, як на­то­чан­ка об­ла­ма­лась ко­ло ба­за­ру. Ба­ла­бу­ха обсміяв са­мо­го се­бе як по­га­но­го гос­по­да­ря й спи­нив­ся: річ до­хо­ди­ла до Олесі, до ви­падків в сад­ку. Ба­ла­бу­ха тер­ся, м'явся, не смів наз­ва­ти Олесі й ста­но­во­го на ймен­ня й пок­лав собі за­пи­са­ти ніби історію Дафніса та Хлої. "Сьогодні, в п'ятій го­дині пе­ред ве­чо­ром, я підглядів з-за кущів, як Дафніс та Хлоя ло­ви­ли жа­бу. Хлоя втікла в альтан­ку. Дафніс дог­нав її; Хлоя з Дафнісом…" Ба­ла­бу­ха був на­пи­сав, що Хлоя з Дафнісом цілу­ва­лись, але за­ма­зав сло­во "цілу­ва­лись" і на­пи­сав: "Хлоя з Дафнісом їли си­ро­го гар­бу­за в альтанці. Гос­по­ди, прос­ти навіже­ну Хлою, на­ве­ди її на ро­зум і сок­ру­ши реб­ра Дафнісові! Прис­корб­на ду­ша моя навіть до смерті. Гос­по­ди, дай мені си­ли й терпіння, да не за­ги­ну до кінця!"

    Балабуха ще дов­го ви­ли­вав свої ду­ми та сен­тенції, до­ки йо­го сон не зміг. Ки­ли­на до­жи­да­ла гос­по­дині, та не діжда­лась; во­на по­да­ла Ба­ла­бусі ве­че­рю й роз­пи­та­ла, що ва­ри­ти на завт­ра на обід. Ба­ла­бу­ха од­дав Ки­лині ключі од ко­мо­ри, ска­зав ва­ри­ти, що во­на схо­че, по­га­сив світло й ліг на ліжко. Але сон не брав йо­го. Він не спав усю ніч; тільки пе­ред світом зас­нув міцним, важ­ким сном і прос­пав до півдня. Про­ки­нув­шись, Ба­ла­бу­ха вий­шов до пе­карні й спи­тав у Ки­ли­ни, чи не приїха­ла ма­туш­ка. Ма­туш­ки не бу­ло. Ба­ла­бу­ха мах­нув ру­кою, сів за обід, по­обідав і ліг на ка­напі з книж­кою в ру­ках. Вже сон­це ста­ло на вечірньому прузі, вже по­ча­ло ве­чоріти, вже й сон­це зай­шло й над­ворі су­теніло, а Оле­ся не вер­та­лась. Ба­ла­бу­ха мах­нув ру­кою й ліг спа­ти.

    А Оле­ся, прий­шов­ши в Хохітву до батька, роз­ка­за­ла, який до неї Ба­ла­бу­ха не­доб­рий, ніби й розп­ла­ка­лась, але про­ли­ла, од­на­че, всього дві сльози, і все сподіва­лась, що Ба­ла­бу­ха приїде її про­си­ти. День ми­нув, а Ба­ла­бу­ха не приїжджав. Во­на пе­ре­но­чу­ва­ла в батька й на дру­гий день знов сподіва­лась чо­ловіка, а йо­го не бу­ло. Ста­рий Тер­лецький до­га­давсь, що Ба­ла­бу­ха не приїде, й хотів сам од­вез­ти Оле­сю.

    - Не поїду, та­ту, до йо­го, по­ки не ми­не три дні: він по три дні не го­во­рить зо мною, - хоч го­во­ри з стіна­ми! - ска­за­ла Оле­ся.

    Минув третій день. Ба­ла­бу­ха не приїжджав. Тер­лецький звелів зап­ря­га­ти коні й сам повіз Оле­сю. Щоб по­ми­ри­ти зя­тя з Оле­сею, Тер­лецький ви­ря­див в Бо­гус­лав для йо­го два новісінькі во­лові во­зи.

    Балабуха привітав­ся до Тер­лецько­го й Олесі спокійно, не­на­че між ним і жінкою нічо­го не тра­пи­лось. Ні Оле­ся, ні Ба­ла­бу­ха навіть не спом'яну­ли за Данфіса й Хлою й роз­ве­ли роз­мо­ву про на­то­чан­ку, кот­ра й досі ле­жа­ла се­ред дво­ра, за­дер­ши ди­шель уго­ру. Щоб до­го­ди­ти Ба­ла­бусі, Оле­ся по­ча­ла хо­ди­ти до пе­карні й по­ряд­ку­ва­ти ко­ло печі. Але од то­го вий­шло більше шко­ди, ніж ко­ристі: Ки­ли­на більше тя­ми­ла в ку­хо­варстві, ніж Оле­ся, - Оле­ся тільки псу­ва­ла стра­ву. Раз Оле­ся на­го­ту­ва­ла та­ко­го бор­щу, що Ба­ла­бу­ха вхо­пив лож­ку в рот, скри­вив­ся, як се­ре­да на п'ятни­цю, й більше й лож­ки не вмо­чив. Са­ма Оле­ся не вмо­чи­ла й лож­ки в стра­ву й зап­риміти­ла свою по­мил­ку: во­на знов зда­лась на Ки­ли­ну й пе­рес­та­ла заг­ля­да­ти в пе­кар­ню.

    Помирившись з чо­ловіком, Оле­ся на ра­до­щах спра­ви­ла після жнив об­жин­ки: зап­ро­си­ла на бал своїх знай­омих і між ни­ми Ло­ма­чевсько­го. Ло­ма­чевський знов по­чав бу­ва­ти в гос­тях в Ба­ла­бу­хи, але, гу­ля­ючи з Оле­сею по сад­ку, все ози­рав­ся на кущі…

    Восени прой­шла чут­ка, що в Бо­гус­лав приїдуть на квар­ти­ри гу­са­ри. Ввесь го­род ждав гу­сарів. Оле­ся все виг­ля­да­ла в вікно, кож­но­го дня при­би­ра­лась та че­пу­ри­лась, не­на­че на свят­ки.

    Раз од­но­го яс­но­го осіннього дня на ба­зарі прой­шла звістка, що гу­са­ри вже йдуть. Оле­ся уб­ра­лась у но­ву сук­ню, при­че­са­лась, по­надіва­ла на всі пальці персні й не од­хо­ди­ла од вікон. За Рос­сю по­чув­ся військо­вий ор­кестр: то всту­па­ли в го­род гу­са­ри, пря­му­ючи до по­ро­на. Довгі ря­ди ко­ней з синіми гу­са­ра­ми спус­ти­лись з го­ри на дов­гу гат­ку. По­пе­ре­ду їха­ли півчі, за ни­ми їха­ли му­зи­ки з здо­ро­ви­ми мідни­ми тру­ба­ми, на білих бас­ких ко­нях. Тру­би бли­ща­ли на сонці, як зо­ло­то, й при білих ко­нях на­да­ва­ли кар­тині щось ду­же пікант­не й ге­роїчне. Сині мун­ди­ри, чер­воні но­ги, блис­кучі жов­то­га­рячі кар­ту­зи з чор­ни­ми ки­тич­ка­ми звер­ху за­ся­ли яс­ни­ми фар­ба­ми, не­на­че на­мальовані на кар­тині. Ду­жий ор­кестр гримів в до­лині, й важ­кий гук роз­ля­гав­ся по­над Рос­сю, між ске­ля­ми гуч­ною лу­ною. Баскі коні гра­ли під гу­са­ра­ми.

    Олеся вибігла на га­нок і ста­ла в граціозній позі. Гу­са­ри пе­ре­вез­лись че­рез Рось і усе наб­ли­жа­лись. От роз­ляг­ла­ся го­лос­на пісня по Росі й усе наб­ли­жа­лась; от виїха­ли на го­ру півчі, й їх пісня вже доліта­ла ви­раз­но до Оле­си­них вух. Се­ред хо­ру ви­со­ко стриміло кру­жа­ло, уб­ра­не в чер­воні та сині довгі стрічки, обвіша­не бряз­котьола­ми; кру­жа­ло підска­ку­ва­ло, тан­цю­ва­ло над гу­сарськи­ми го­ло­ва­ми. Пісня за­мер­ла. Заг­римів чу­до­вий ор­кестр, аж повітря зад­ри­жа­ло. Гу­са­ри проїха­ли ву­ли­цею попід са­мим го­ро­дом. Збо­ку їха­ли офіце­ри, виг­ра­ва­ючи на бас­ких ко­нях. Оле­ся підве­ла го­ло­ву й уп'ялась очи­ма в офіцерів. Офіце­ри бу­ли рослі, стрункі, здо­рові, сто­личні, розкішно ви­ко­хані. Між ни­ми виз­на­чу­вав­ся один мо­ло­дий офіцер-кра­сунь, з панським делікат­ним білим ли­цем, з чор­ни­ми, нез­ви­чай­но чу­до­ви­ми бро­ва­ми, з чор­ни­ми здо­ро­ви­ми ву­са­ми, струн­кий та тон­кий ста­ном; йо­го тонкі, цупкі но­ги га­дю­ка­ми об­ви­ва­ли бас­ко­го чор­но­го ко­ня; ко­ро­тенький синій мун­дир, об­ши­тий срібни­ми шнур­ка­ми, не­на­че при­лип до мо­ло­до­го тіла й по­ка­зу­вав всі чу­дові йо­го фор­ми. Темні очі блис­ну­ли на Оле­сю з-під ко­зир­ка. Кінь став диб­ки, граціозно зігнув­ши шию. Оле­ся вгляділа - й дух при­таїла, не­на­че за­мер­ла. Та­ка див­на граціозна пос­тать тільки при­вид­жу­ва­лась їй у сні та в га­ря­чих мріях.

    Жиди збіглись з усього містеч­ка й обс­ту­пи­ли ла­ва­ми гу­сарів.

    Олеся ба­чи­ла тільки чорні ківе­ри та сиві плечі че­рез гус­ту стіну чор­них жидівських кап­танів, але не зво­ди­ла очей з див­них рівних пле­чей, котрі од­ра­зу при­ча­ру­ва­ли її. Во­на бу­ла лад­на бігти слідком, при­мог­ла б - летіла за мо­ло­дим гу­са­ри­ном. Швид­ко гу­са­ри спус­ти­лись з гор­ба в до­ли­ну, тільки бу­ло вид­но чорні лис­нючі ківе­ри та блис­кучі підко­ви. Оле­ся важ­ко зітхну­ла й пішла в по­кої.

    По обіді Оле­ся сіла бли­зенько ко­ло Ба­ла­бу­хи, опо­ви­ла йо­го шию ру­ка­ми й по­ча­ла про­мов­ля­ти со­ло­деньким го­лос­ком, дер­жа­чи в обнімоч­ку.

    - Знаєш що, сер­це Мар­ку Пав­ло­ви­чу! Тре­ба мені спра­ви­ти но­ву білу сук­ню; до нас наїха­ли пе­тер­бурзькі лю­ди, а в ме­не ж не­ма ні однієї но­вої сукні; піду я в крам­ниці та на­бе­ру на но­ву сук­ню. Чи так, чи інак, а до­ве­деться з ни­ми зна­тись; мо­же, во­ни й до нас прий­дуть! - Ба­ла­бу­ха був тро­хи го­но­ро­ви­тий; йо­му хотілось поч­ва­ни­тись пе­ред гу­са­ра­ми своєю жінкою. Оле­ся зна­ла, що він са­мо­люб­ний, хоч на взір ніби й апа­тич­ний та мля­вий. Але Оле­ся вже розт­ру­си­ла ба­га­то гро­шей.

    - Нема гро­шей ні ша­га, ко­ли б ти зна­ла, моя го­луб­ко, - ска­зав він, зітхнув­ши.

    - То я на­бе­ру набір, на кви­ток, - чи вже ж пак жи­ди нам не повірять? - ви­хо­пи­лась Оле­ся.

    Про ме­не, бе­ри набір; бу­дуть гроші, то зап­ла­ти­мо, - ска­зав Ба­ла­бу­ха, ля­га­ючи на бік на ка­на­пу.

    Олеся цмок­ну­ла Ба­ла­бу­ху й побігла в крам­ниці; їй хотілось спра­ви­ти сук­ню до­кон­че на неділю: во­на сподіва­лась в церкві по­ба­чи­ти гу­сарів і се­бе по­ка­за­ти, сподіва­лась, що гу­са­ри до­ко­неч­не зай­дуть з церк­ви на чар­ку горілки та на за­кус­ку.

    До неділі біла літня сук­ня, об­ля­мо­ва­на шов­ко­ви­ми ро­же­ви­ми стрічка­ми, вже бу­ла го­то­ва. Оле­ся звеліла в су­бо­ту побілу­ва­ти при­хо­жу й світли­цю, - при­че­пу­ри­ла світли­цю як на ве­лик­день; підло­гу ви­ша­ру­ва­ли жов­тим піском. В неділю, приб­рав­шись по-літньому, нез­ва­жа­ючи на осінь, во­на побігла до церк­ви. Гу­са­ри офіце­ри сто­яли ко­ло кри­ла­су. Всі пані й пан­ни, скільки їх бу­ло в Бо­гус­лаві, позбіга­лись до церк­ви по­ди­ви­тись на гу­сарів.


    Олеся прий­шла після їх усіх, нап­рикінці служ­би, прой­шла проз гу­сарів, за­ше­лестіла білою сук­нею й ста­ла по­пе­ред усіх ко­ло царських врат так, щоб мож­на бу­ло ско­са пог­ля­да­ти на гу­сарів. Поп­рав­ля­ючи сук­ню, во­на ніби не­зу­мис­не ог­ля­ну­лась набік. По­пе­ред усіх гу­сарів сто­яв мо­ло­дий, ви­со­кий, чу­до­вий офіцер-кра­сунь. Во­на за­раз впізна­ла то­го, що не­дав­но вра­зив її в са­ме сер­це; впізна­ла йо­го чу­до­вий тон­кий стан, об­тяг­ну­тий синім ку­ценьким мун­ди­ром, впізна­ла йо­го чорні густі бро­ви, чу­дові сміливі темні очі, біле ли­це, ро­жеві повні ус­та, прик­риті тем­ни­ми чор­ни­ми ву­са­ми, дов­го­об­ра­зе, мужнє, але делікат­не ли­це. Оле­ся зат­ру­си­лась і лед­ве всто­яла на но­гах; во­на аж зблідла; дух за­бив­ся; во­на не чу­ла, що співа­ли в церкві, нічо­го не ба­чи­ла пе­ред со­бою. На­си­лу во­на опам'ята­лась, і сер­це ніби заг­ра­ло; во­на не­на­че по­чу­ла десь якісь дивні ме­лодії або чу­дові па­хощі; який­сь див­ний рай од­ра­зу роз­гор­нув­ся пе­ред її ду­шею.

    Служба бо­жа скінчи­лась. Офіце­ри прис­ту­пи­ли цілу­ва­ти хрес­та… Пе­ред нею ще раз май­нув чис­тий, тон­кий профіль, чор­не во­лос­ся, розкішна го­ло­ва. Офіце­ри вий­шли з церк­ви. Оле­ся сто­яла ніби в ча­ду; їй чо­гось за­ма­ну­лось не то тан­цю­ва­ти, не то співа­ти, не то пла­ка­ти.

    Вона побігла до­до­му, ки­ну­лась до дзер­ка­ла, поп­ра­ви­ла сук­ню, при­че­са­ла го­ло­ву й сіла ко­ло вікна. Пе­ред вікна­ми по улиці йшли вал­кою з церк­ви лю­ди, пе­ремішані з прос­ти­ми синіми гу­са­ра­ми. Во­на за­див­ля­лась на кож­но­го мос­ка­ля, впізна­ва­ла, шу­ка­ла ми­ло­го, але то все бу­ли прості гу­са­ри. Лю­ди пе­рей­шли.

    На улиці з'яви­лась ог­ряд­на пос­тать Ба­ла­бу­хи. Оле­ся аж зблідла, - во­на жда­ла, що слідком за Ба­ла­бу­хою по­ка­жуться офіце­ри; офіцерів не бу­ло; за Ба­ла­бу­хою йшов сто­рож з клю­ча­ми.

    Балабуха увійшов в по­кої. Ки­ли­на по­да­ла са­мо­вар, Оле­ся за­си­па­ла й за­ли­ла чай, сіла ко­ло сто­ла й за­ду­ма­лась…

    Балабуха сам на­пивсь чаю, Оле­ся не пи­ла чаю й все до­жи­да­ла. Вже са­мо­вар по­тух; чай в чай­ни­ку пе­рес­то­яв, а Оле­ся сиділа й не пи­ла чаю. Гу­са­ри не прий­шли. Оле­ся вста­ла, з до­са­ди й чаю не пи­ла.

    Аж че­рез два тижні після служ­би офіце­ри та­ки зай­шли до Ба­ла­бу­хи на чар­ку горілки, як тоді ка­за­ли. Оле­ся тро­хи не вмер­ла, як уг­ляділа мо­ло­до­го офіце­ра під своїми вікна­ми.

    Світлиця Оле­си­на на­че за­ся­ла од синіх з сріблом мун­дирів, од епо­летів, шнурків, ак­сельбантів та ор­денів. Гу­са­ри ре­ко­мен­ду­ва­лись, цо­ка­ли за­каб­лу­ка­ми, сту­ка­ючи но­гою об но­гу. Після вже не­мо­ло­до­го пос­тав­но­го пол­ков­ни­ка з куд­ла­тою го­ло­вою, після чо­тирьох офіцерів з пе­ле­ха­ти­ми бур­ця­ми та ву­са­ми до Олесі прис­ко­чив мо­ло­дий кра­сунь, цок­нув підківка­ми, лед­ве зігнув гнуч­кий стан і про­мо­вив, по­да­ючи ру­ку:

    - Поручик Іван Ва­сильович Ка­зан­цев.

    Олеся вгляділа, як одк­ри­лись йо­го чу­дові, ви­раз­но об­ве­дені, чер­воні, як ка­ли­на, ус­та, й блис­ну­ли рівні білі зу­би; йо­го довгі чорні очі так і сип­ну­ли на неї ог­нем, а низький, але гуч­ний та м'який го­лос задз­венів у неї на­че в са­мо­му серці.

    "Ой зомлію, ой ум­ру! - май­ну­ла в Олесі дум­ка. - Яка радість на­ли­ває моє сер­це!"

    Полковник та старіші офіце­ри сіли ко­ло Ба­ла­бу­хи й роз­по­ча­ли по­важ­ну роз­мо­ву. Ка­зан­цев з дво­ма мо­лод­ши­ми сіли ко­ло Олесі. Оле­ся ніко­го й не ба­чи­ла, ніко­го й не слу­ха­ла, окрім од­но­го Ка­зан­це­ва; во­на уп'ялась в йо­го ли­це своїми очи­ма.

    Подали чай і ра­зом з чаєм горілку й за­кус­ку. Горілка роз­ве­се­ли­ла й без то­го ве­се­лих гу­сарів. В світлиці роз­ля­гав­ся гомін, клекіт. Оле­ся то пур­ха­ла по по­ко­ях, як пташ­ка, то сиділа в ве­личній позі; во­на приміча­ла, що по­до­бається мо­ло­дим гу­са­рам; її чорні бро­ви, темні очі, натх­нуті ко­хан­ням, ду­же ви­раз­но ма­лю­ва­лись при білій сукні й ро­би­ли ве­ли­кий ефект; на що­ках заг­ра­ли рум'янці; розкішний бюст та гар­на пос­тать дра­ту­ва­ли мо­ло­дих хлопців; ве­селість роз­ли­ла на її лиці, на очах при­на­ду.

    - Будете ви, па­но­ве, доб­ре-та­ки сидіти та ну­ди­тись в на­шо­му Бо­гус­лаві; в нас то­ва­рист­во ма­леньке; мо­ло­дих дам та паннів ма­ло, - ска­за­ла Оле­ся, не зво­дя­чи очей з Ка­зан­це­ва.

    - О, не візьме нас нудьга, ко­ли ви в Бо­гус­лаві! - од­ру­бав Ка­зан­цев комплімент.

    - Потривайте, ось нас­та­не зи­ма! Я взим­ку тро­хи не вми­раю з нудьги, - ска­за­ла Оле­ся. - Пов­ми­раєте й ви ту­теч­ки з нудьги.

    - Нам не пер­вин­ка жи­ти в та­ких ма­лих містах.

    - Будемо за­во­ди­ти ве­чо­ри з тан­ця­ми, бу­де­мо про­ка­ту­ва­тись кіньми; да­мо собі ра­ди! - крик­ну­ли мо­лоді офіце­ри.

    - Коли я не вмію їзди­ти вер­хи,- ска­за­ла Оле­ся.

    - Ми вас вив­чи­мо, - ска­зав Ка­зан­цев. - Поп­ро­си­мо дру­гих го­ро­дянських дам, да­мо свої коні та бу­де­мо проїжджа­тись юр­бою вер­хи.

    - Наші бо­гус­лавські да­ми зро­ду не їзди­ли вер­хом і зро­ду не ся­дуть на ко­ней; наші бо­гус­лавські да­ми засміяли б ме­не, як­би я поїха­ла вер­хи, - ска­за­ла Оле­ся.

    - Як ви дас­те привід, то й інші ся­дуть на ко­ней. А ви вив­чи­тесь їзди­ти вер­хи? - спи­тав Ка­зан­цев.

    - Атож! Я знаю, що ту­тешнє то­ва­рист­во підніме на сміх, але я на це не ду­же вва­жа­ти­му, - ска­за­ла Оле­ся, за­ки­нув­ши но­гу на но­гу по-ка­ва­лерсько­му.

    І Оле­ся вже ма­ри­ла, як то во­на бу­де їзди­ти на бас­ко­му гу­сарсько­му коні, а Ка­зан­цев її вчи­ти­ме. Во­на ско­чи­ла з місця й по­ча­ла по­ход­жа­ти по світлиці. Ка­зан­цев встав і собі, за ним дру­гий мо­ло­дий офіцер, і обид­ва прис­та­ли до Олесі з обох боків.

    - О, ми роз­во­ру­ши­мо ваш Бо­гус­лав! - гук­нув Ка­зан­цев, кру­тя­чи ву­са. - Ми за­ве­де­мо клуб, за­ве­де­мо ба­ли, стяг­не­мо всіх до­ку­пи.

    - Хто ж піде в твій клуб? - обізвав­ся пол­ков­ник з-за сто­ла. - Хіба Мош­ки з жінка­ми та доч­ка­ми.

    - Ми поп­ро­си­мо от­ця бла­го­чин­но­го, от­ця про­тоєрея, ісправ­ни­ка, ста­но­во­го, док­торів, - ма­рив Ка­зан­цев.

    - Схаменись! Ду­ховні осо­би не підуть в твій клуб, бо їм не доз­во­ле­но, - знов обізвав­ся пол­ков­ник.

    Ні Оле­ся, ні бла­го­чин­ний навіть не ро­зуміли, що то за клуб.

    - Чи так, чи інак, а ми не да­мо вам про­па­да­ти з нудьги; ми ви­тяг­не­мо ва­ших дам з зат­во­ру на світ, за­ве­де­мо танці, ра­ути, пікніки, - го­во­рив дру­гий мо­ло­дий офіцер По­го­жаєв.

    "Ой ко­ли б, гос­по­ди, во­ни ви­тяг­ли ме­не з зат­во­ру, та ще й швид­ше!" - ду­ма­ла Оле­ся, уп'явшись очи­ма в чу­дові ма­ли­нові пухкі гу­би Ка­зан­це­ва.

    - Я люб­лю ве­чо­ри з тан­ця­ми, та шко­да, що в нас не­ма гар­но­го ор­кест­ру, - наші жид­ки як заг­ра­ють, то ви не схо­че­те й тан­цю­ва­ти, - ска­за­ла Оле­ся.

    - Наш пол­ко­вий ор­кестр ла­ден вам, пані, слу­жи­ти хоч і щод­ня, - обізвав­ся пол­ков­ник.

    - От і доб­ре! Ду­же дя­куємо! Нам тільки цього бра­ку­ва­ло. В та­ко­му разі сподіва­юсь не­за­ба­ром і до се­бе на вечір! - ска­за­ла Оле­ся, навіть не гля­нув­ши на сво­го чо­ловіка.

    Балабуха здриг­нув­ся, - Оле­ся ду­же вже швид­ко про­си­ла гос­тей на вечір.

    - Я поп­ро­шу на вечір на­ших дам, - по­ди­ви­тесь, яке на­ше бо­гус­лавське то­ва­рист­во, - ска­за­ла Оле­ся, підморг­нув­ши ле­генько на Ка­зан­це­ва.

    - Як во­но хоч тро­хи схо­же на вас, то ми зовсім щас­ливі, - ска­зав Ка­зан­цев, бряз­нув­ши шпар­ко підко­ва­ми.

    Олеся спус­ти­ла вії на що­ки й спа­лах­ну­ла на ви­ду. Пол­ков­ник встав; за ним вста­ли другі офіце­ри й по­ча­ли про­ща­тись.

    - Не за­бу­вай­те зай­ти на наш вечір! - про­си­ла Оле­ся.

    Гусари по­дя­ку­ва­ли й розп­ро­ща­лись.

    Олеся по­чу­ва­ла, що її нер­ви не­на­че заг­ра­ли. В світлиці ста­ло по­рожньо, тільки хма­ра­ми висів гус­тий дим от до­ро­гих си­гар. Во­на не­на­че ба­чи­ла в то­му ди­му сині та чер­воні блис­кучі пос­таті, ба­чи­ла чу­до­ве ли­це Ка­зан­це­ва; йо­го пишні очі на­че світи­лись і те­пер, ма­ли­нові ус­та сміялись, а м'який ни­зо­вий ба­ри­тон ла­щив­ся до її душі і все ще лу­нав гли­бо­ко-гли­бо­ко в серці. Цілий день Олесі хотілось співа­ти, гра­ти, слу­ха­ти му­зи­ку; мрії роєм ви­ли­ся в го­лові, як бджо­ли в маї; якесь див­не, гли­бо­ке щас­тя об­хо­пи­ло її ду­шу… Скільки во­на лю­би­ла до цього ча­су, - не вар­то бу­ло однієї хви­ли­ни то­го но­во­го щас­тя, яким те­пер на­ли­лась вщерть її ду­ша. Оле­ся та­ки впро­ха­ла му­жа, щоб поп­ро­си­ти на вечір гос­тей та гу­сарів в неділю.


    Настала ба­жа­на неділя. Оле­ся звеліла заріза­ти три ос­танні гус­ки й два інди­ки, що зос­та­лись на гос­по­дарстві, уб­ра­лась в но­ву білу сук­ню з шов­ку, яко­го мож­на бу­ло діста­ти в Бо­гус­лаві, й жда­ла гос­тей. Приїха­ли над­вечір усі бо­гус­лавські пан­ки з си­на­ми, приїха­ли Оле­сині сест­ри. Після всіх на­ос­тан­ку прий­шли офіце­ри. Над­ворі за­шумів ор­кестр; він був та­кий здо­ро­вий, що йо­го не мож­на бу­ло вмісти­ти ні в сінях, ні навіть в цілій світлиці. Вечір був ти­хий та теп­лий, сли­ве літній. По­од­чи­ня­ли вікна в світлиці й пос­та­ви­ли ор­кестр під вікна­ми. Ніч бу­ла тем­на та чор­на. Му­зи­ки розс­та­ви­ли свої пюпітри, по­розк­ла­да­ли но­ти й посвіти­ли ліхтарі. Ши­рокі мідні тру­би заб­ли­ща­ли на чор­но­му фоні ночі фан­тас­тич­ним сяєвом. Ор­кестр заг­римів, аж тахлі в вікнах задз­веніли. Оле­ся гля­ну­ла в вікно на не­ба­че­ну кар­ти­ну й сто­яла, не­на­че при­ча­ро­ва­на; обер­ну­лась во­на на­зад, - світли­ця аж ся­ла, аж пи­ша­лась гу­сарськи­ми синіми ку­ценьки­ми мун­ди­ра­ми, епо­ле­та­ми, шнур­ка­ми та ор­де­на­ми. Ко­ло Олесі вив­ся Ка­зан­цев, приг­лад­же­ний, при­че­са­ний, в до­рогій блис­кучій одежі, - чу­до­вий чор­няв­чик, як гвоз­дик. Старіші офіце­ри сіли гра­ти в кар­ти, мо­лоді пішли в та­нець. Оле­ся за­бу­ла вже Ло­ма­чевсько­го. Бон­ковський сидів в кут­ку, скор­чив­ся в три по­ги­белі й дов­го не смів пе­ред гу­са­ра­ми вис­ту­па­ти в та­нець; йо­го ку­че­ря­ва здо­ро­ва го­ло­ва, круг­ле, пов­не та за­горіле ли­це зда­ло­ся те­пе­реч­ки Олесі схо­жим на здо­ро­во­го ру­до­го гар­бу­за в кар­топлі.

    Казанцев за­ряд­жу­вав тан­ця­ми: після кад­рилі завів рон­до, пра­ву­вав по-фран­цузькій, хоч йо­го, са­мо по собі, ніхто не ро­зумів, і при­ча­ру­вав усіх бо­гус­лавських паній та паннів. Офіце­ри по­во­ди­лись делікат­но, об­хо­ди­лись з то­ва­рист­вом прос­то, не вда­ва­лись в сто­лич­ну пи­ху, жар­ту­ва­ли, го­во­ри­ли да­мам комплімен­ти з лег­ким насміхом, котрі во­ни прий­ма­ли за щи­ру прав­ду. Ма­тері пов­би­ра­ли своїх до­чок, як ляльок, - кож­на сподіва­лась за­лу­чи­ти же­нихів для до­чок. Але мо­лоді офіце­ри най­більше уви­ва­лись ко­ло Олесі: во­на бу­ла сміливіша й ве­селіша од усіх і тан­цю­ва­ла кра­ще од усіх.

    - Як вам спо­до­бав­ся наш вечір, на­ше то­ва­рист­во? Ма­буть, бу­де­те навпісля сміятись з нас, - спи­та­ла Оле­ся ти­хо в Ка­зан­це­ва.

    - Ох, бо­ро­ни бо­же! З ко­го, з ко­го, а вже з вас не до­ве­деться мені сміятись, - ска­зав Ка­зан­цев, ско­са пог­ля­да­ючи на тон­ку Оле­си­ну шию.

    - От вже й за­раз та­ки смієтесь з ме­не! Хіба ж пак тут не­ма кра­щих од ме­не? - поп­рос­ту спи­та­ла Оле­ся.

    - Од вас, ма­дам, труд­но знай­ти кра­щих і деінде, - за­ше­потів Ка­зан­цев тро­хи не над са­мим Оле­си­ним ву­хом.

    Він лед­ве вдер­жав­ся, щоб не вхо­пи­ти її за талію й поцілу­ва­ти в ма­леньке ву­хо.

    - В вас чу­до­ве ма­леньке вуш­ко, - ще тихіше про­мо­вив Ка­зан­цев, - як­би не при лю­дях, то я б вас поцілу­вав у вуш­ко.

    Олеся за­ре­го­та­лась од ра­дості на всю світли­цю.

    - Я не зна­ла, що ви та­кий… - ти­хо ска­за­ла Оле­ся.

    - В вас гар­ненька круг­ленька талія, - ще тихіше про­мо­вив Ка­зан­цев.

    - Ви оче­ви­дяч­ки смієтесь з ме­не; ба­чи­ли ж ви кращі талії та ву­ха в Пе­тер­бурзі, - ще тихіше обізва­лась Оле­ся.

    - Я вам ска­жу, і в Пе­тер­бурзі та­ких ма­ло, - ска­зав Ка­зан­цев.

    Олеся прий­шла до од­чи­не­но­го вікна й пок­ла­ла ру­ку на одвірок. Ма­ленька пов­ненька ру­ка забіліла на тем­но­му одвіркові, як мра­мор; зо­лоті персні бли­ща­ли м'яким світом. Ка­зан­цев став по­руч з Оле­сею й з жа­до­бою пант­ру­вав на білу руч­ку.

    - Яка в вас чу­до­ва руч­ка! Я вас поцілую в руч­ку, - ска­зав Ка­зан­цев, зас­ту­пив­ши вікно й пок­лав­ши свою до­ло­ню на її ру­ку.

    Олеся лед­ве примітно по­ве­ла очи­ма на­зад.

    Під вікна­ми, се­ред чор­ної ночі, бли­ща­ла сли­ве фан­тас­тич­на кар­ти­на. Ся­ли блис­кучі тру­би, - ор­кестр грав якусь арію.

    Олеся лед­ве чу­ла му­зи­ку; во­на тільки по­чу­ва­ла га­ря­чу до­ло­ню на своїй руці й ско­са роз­див­ля­лась на гла­денький ма­то­вий лоб Ка­зан­це­ва, об­ра­мо­ва­ний зби­ти­ми чор­ни­ми ку­че­ря­ми, та на чу­дові чорні бро­ви, під кот­ри­ми горіли дві іскри в тем­них очах. Га­ря­ча ру­ка, ду­жий гук му­зи­ки стра­шен­но дра­ту­ва­ли її нап­ру­жені нер­ви, хви­ля­ми збу­рю­ва­ли кров, - во­на лед­ве вдер­жа­лась, щоб не ки­ну­тись на шию Ка­зан­це­ву, не вп'ястись п'явкою ус­та­ми в йо­го чу­дові бро­ви.

    - Розкажіть мені за Пе­тер­бург, - які там лю­ди, зви­чаї, які там до­ми та ба­ли, - спи­та­ла Оле­ся.

    - О, в нас, в Пе­тер­бурзі, такі ди­ва, за які в каз­ках роз­ка­зу­ють: в нас за­ли всі в зо­лоті, дзер­ка­ла од по­мос­ту до стелі і навіта на стелі; в нас на ба­лах за­ра­зом тан­цює не сто пар, а грає по п'ять ор­кестрів на хо­рах.

    - Хіба ж у ва­ших за­лах і хо­ри є, не­на­че в церк­вах?

    - Аякже! Хо­ри кру­гом усієї за­ли, а над хо­ра­ми ще другі хо­ри, такі зав­виш­ки сли­ве, як лаврська дзвіни­ця. Звідтіля ди­виться та публіка, що не тан­цює, ба­би, діди та вся­ка не­чисть. Наші да­ми прос­то при лю­дях обніма­ються й цілу­ються з ка­ва­ле­ра­ми при фан­тах, в іграш­ках.

    - Невже! - крик­ну­ла Оле­ся, обер­нув­ши до йо­го ли­це.

    - Їй 6огу, прав­ду ка­жу, - цілу­ються: є та­кий фран­цузький та­нець - як ско­ман­дує один, то всі да­ми ки­да­ються на шию своїм ка­ва­ле­рам та цмок їх у гу­би! - ска­зав Ка­зан­цев.

    Олеся тро­хи не підско­чи­ла, - їй страх як схотіло­ся по­гу­ля­ти на та­ких вольних ба­лах, од­на­че во­на не зовсім пой­ня­ла віри то­му.

    - Ви, пев­но, жар­туєте, - ма­буть, глу­зуєте над на­ми, се­ля­на­ми.

    - Їй-богу, ма­дам, не жар­тую! На те в нас сто­ли­ця. Наші да­ми не такі бла­го­чес­тиві, як ваші, - самі хо­дять в гос­ти­ниці та в трах­тирі, з ким хо­тять, їдять, п'ють, з па­ни­ча­ми обніма­ються; наші да­ми хи­лять ви­но й навіть ліке­ри незгірше нас.

    Казанцев за­мовк. Оле­сю по­тяг­ли ду­ми в ті щас­ливі краї.

    - Чи не час би вже сто­ли зас­те­ля­ти? - спи­тав Ба­ла­бу­ха, прис­ту­пив­ши до Олесі.

    - Може, й час, - ска­за­ла Оле­ся й вий­шла роз­по­ряд­жа­тись.

    Столи по­зас­те­ля­ли. Гості посіда­ли. Оле­ся сіла між Ка­зан­це­вим та По­го­жаєвим. Чує во­на, - під сто­лом ша­ру­дить і хтось тор­кає її чо­бо­том в но­гу то з од­но­го бо­ку, то з дру­го­го. Оле­ся брик­ну­ла за­каб­лу­ком По­го­жаєва раз, а далі дру­гий і ти­хенько нас­ту­пи­ла че­ре­ви­ком на но­гу Ка­зан­це­ва. Ка­зан­цев ки­нув на неї дов­гий-дов­гий пог­ляд, на­ла­пав під ска­тер­тею її ру­ку й зда­вив так, що Оле­ся лед­ве не крик­ну­ла. Дов­го тяг­ла­ся ве­че­ря; дов­го всі цо­котіли й пи­ли.

    - Ваша ве­че­ря смачніша од на­ших; в нас як ча­сом по­да­дуть на стіл цілу сер­ну або пе­че­но­го вед­ме­дя, то не знаєш, як і од'їстись. Але нам вже проїлись ті пе­чені вед­меді, - ваші гу­си смачніші.

    - Невже в вас їдять вед­медів? І так-та­ки по­да­ють на стіл ціло­го пе­че­но­го вед­ме­дя? - спи­та­ла Оле­ся.

    - Цілісінького! Ле­жить мов жи­вий.

    - Ну, ви, па­но­ве, ма­буть, залізли в хма­ри, - я б зро­ду не їла пе­че­но­го вед­ме­дя!

    - Якби по­куш­ту­ва­ли, то б і їли: там та­кий доб­рий, як кон­фе­та з ва­рен­ням, - бре­хав Ка­зан­цев.

    - Хі6а ведмідь со­лод­кий? - спи­та­ла Оле­ся.

    - Авжеж, со­лод­кий! З од­но­го бо­ку со­лод­кий, а з дру­го­го кис­лий, - до­дав По­го­жаєв.

    - А з третього? - спи­та­ла Оле­ся, сміючись.

    - А з третього шин­ка, чи "вет­чи­на", вед­ме­дя­ча "вет­чи­на" - це ж шик! - до­дав Ка­зан­цев.

    Невважаючи на пе­че­них вед­медів, офіце­ри вкла­ли в ко­пи три пе­чені гус­ки, інди­ка й кілька ку­рок і по­ча­ли дуд­ли­ти чу­до­ву на­лив­ку ста­ка­на­ми.

    Казанцев на­лив Олесі чар­ку на­лив­ки. Щоб не одс­та­ти од пе­тер­бурзьких дам, во­на стук­ну­ла чар­ку, а потім дру­гу; во­на те­пер са­ма на­ла­па­ла ру­ку Ка­зан­це­ва під сто­лом і гла­ди­ла її.

    На столі не зос­та­лось ні рісоч­ки; пляш­ки сто­яли по­рожні. Гості вста­ли з-за сто­ла. Знов по­ча­ли­ся танці. Ка­зан­цев прис­ту­пив до дам і при­че­пивсь при­че­пою, щоб во­ни вив­чи­лись в йо­го їзди­ти вер­хи. Всі да­ми од­мов­ля­лись, од­на Оле­ся зго­ди­лась, си­дя­чи на стільці й за­ки­нув­ши но­гу за но­гу, але все-та­ки не насміли­лась бра­ти на­уку їзди в Ка­зан­це­ва, - во­на тро­хи бо­ялась людсько­го по­го­во­ру. Гості роз'їха­лись вже пе­ред світом.

    Після Ба­ла­бу­хи му­сив да­ти бал офіце­рам ісправ­ник, після ісправ­ни­ка - док­тор. З по­чат­ку зи­ми приїха­ла пол­ков­ни­ця й да­ла в се­бе бал Оле­ся бу­ва­ла на ба­лах і хотіла, щоб та­ке жит­тя хоч би й до смерті тяг­ло­ся.


    Щоб роз­ва­жи­ти се­бе й дам, офіце­ри за­ду­ма­ли про­ко­ти­тись, як ви­пав сніг. Ста­ла пер­ша сан­на до­ро­га. Офіце­ри на­ла­го­ди­ли сан­ки, по­зап­ря­га­ли трой­ки ко­ней, з мальова­ни­ми ду­га­ми, з бряз­ка­ла­ми, з дзво­ни­ка­ми, і раз по обіді по­за­би­ра­ли всіх знай­омих міських дам і по­вез­ли про­ка­ту­ва­ти в ліс. Офіце­ри по­па­ру­ва­лись з да­ма­ми, кож­ний по своїй впо­добі. Ка­зан­цев сів з Оле­сею. Поїзд ру­шив з міста; дзво­ни задз­веніли, бряз­котьола заб­ряж­ча­ли. Всі жи­ди позбіга­лись на місто, щоб ди­ви­тись; діти бігли за саньми за са­мий го­род; пе­ре­куп­ки вста­ва­ли й по­витріща­ли очі. Баскі гу­сарські коні, за­ги­на­ючи го­ло­ви набік, як на кри­лах, по­ли­ну­ли по чу­довій м'якій до­розі. Ка­зан­цев звелів своєму по­го­ни­чеві зіста­тись по­зад усіх. До­ро­га по­ви­ла­ся по­над Рос­сю, по ко­со­го­ру.

    По обид­ва бо­ки Росі сто­яли круті гор­би, по­пе­рерізу­вані й пе­ре­тяті гли­бо­ки­ми, узьки­ми яр­ка­ми; і до­ли­ни, й го­ри бу­ли за­си­пані свіжим білим снігом, не­на­че ле­бе­ди­ним пу­хом; не­бо бу­ло вкри­те білим про­зо­рим ту­ма­ном; че­рез ту­ман лив­ся срібний, ти­хий світ вечірнього сон­ця. Над­ворі бу­ло ти­хо, мерт­во… На кру­тих гор­бах мрів гус­тий ста­рий ду­бо­вий та гра­бо­вий ліс, вкри­тий інеєм.

    Довгий поїзд летів до лісу по чу­довій місцині; дзво­ни­ки дзвеніли; гук рознісся по до­ли­нах, по го­рах; лу­на вда­ри­ла в го­ри, в ліс. Поїзд виїхав на не­ве­лич­кий луг. По­над Рос­сю, в лузі сто­яли рідко роз­ки­дані розкішні старі ду­би з рідким роз­кид­час­тим гіллям, не­на­че по­роз­пи­на­ли сотні рук на всі бо­ки. Кож­на гілка бу­ла вкри­та ши­ро­кою, на два пальці смуж­кою інею. Уз­лу­ваті суч­ки та гілки стриміли вго­ру, на­че роз­чепірені пальці рук, висіли вниз, як па­зурі на пти­чих но­гах; на суч­ках, на гілках біліли та світи­лись наскрізь ніби довгі гу­сячі пе­ра з дрібненьки­ми зуб­чи­ка­ми, котрі стриміли то вго­ру, то вниз, то скла­да­лись пуч­ка­ми, бу­ке­та­ми, звішу­ва­лись вниз, пе­реп­лу­ту­ва­лись, пе­рех­ре­щу­ва­лись чуд­ни­ми взор­ця­ми й світи­лись наскрізь.

    За лу­гом на го­рах по­чав­ся гра­бо­вий ліс. Дві ви­сокі ніби фан­тас­тичні стіни лісу обс­ту­пи­ли білу пу­хо­ву до­ро­гу; тон­ке, як чорні нит­ки, мо­ло­де гра­бо­ве гілля спус­ка­лось звер­ху до са­мо­го до­лу на м'який сніг; дрібний іній об­си­пав йо­го ніби тон­ким пу­хом та дрібни­ми ал­ма­за­ми; іній бли­щав, світив­ся, пе­ре­ли­вав­ся ма­то­вим білим світом.

    Дорога по­ви­ла­ся в се­ре­ди­ну лісу. В ста­ро­му лісі кар­ти­на ста­ла ще кра­ща - обидві стіни лісу, по бо­ках до­ро­ги, ста­ва­ли вищі й густіші. На розкішні білі завіси лісу ніби бу­ли по­чеп­лені бу­ке­ти з дов­го­го стра­усо­во­го пір'я. На са­мий сніг по обид­ва бо­ки до­ро­ги позвішу­ва­лись ніби довгі білі завіси та гірлян­ди з ши­ро­ких білих стрічок; од­на дов­га гірлян­да прик­ри­ва­ла дру­гу, не­на­че нав­мис­не по­чеп­ле­на людською ру­кою.

    Ліс сто­яв, не­на­че мо­ло­да під вінцем в до­ро­го­му біло­му уборі, яко­го не ви­га­дає ні од­на людська дум­ка.

    І все те ди­во світи­лось наскрізь, бли­ща­ло, си­па­ло іскра­ми, брильянта­ми, пе­ре­ли­ва­лось то різким, то ма­то­вим світом. Ні од­на кар­ти­на при­ро­ди влітку не мо­же прирівня­тись до тієї пиш­ної фан­тас­тич­ної кар­ти­ни мерт­вої зи­ми: то був ти­хий, мрійний, фан­тас­тич­ний сон зас­нув­шої землі.

    Дорога спус­ка­лась в гли­бо­кий вузький яр, знов підніма­лась на гор­би, то знов за­па­да­ла в до­ли­ни. Се­ред лісу за­ма­ня­чи­ла корч­ма, прик­ри­та білим товс­тим ша­ром м'яко­го снігу, за­чорнів вивід на покрівлі, за­чорніли вікна, не­на­че темні пля­ми. Ко­ло корч­ми бу­ла про­га­ли­на: на то­му місці не­на­че хто роз­ки­нув пиш­ний фан­тас­тич­ний квітник: кру­жа­ло гус­то­го тер­ну бу­ло ніби вит­ка­не з па­ву­тин­ня та срібних ни­ток; роз­ки­дані ку­щи­ки со­ба­чої бу­зи­ни, па­по­роті та бур'яну ста­ли схожі на не­ви­дані квітки, ви­ко­вані з срібла; ви­со­ка од­ним од­на бе­ре­за спус­ти­ла до са­мо­го до­лу розкішні тонкі гілки, не­на­че роз­че­сані довгі ко­си, при­си­пані срібним пи­лом.

    Олеся сиділа попліч з Ка­зан­це­вим і лед­ве приміча­ла ту фан­тас­тич­ну кра­су лісу; во­на роз­мов­ля­ла з ми­лим і ми­лу­ва­лась йо­го очи­ма, йо­го бро­ва­ми. Тільки що коні вибігли на рівни­ну, - се­ред лісу заг­римів ор­кестр. Оле­ся іздриг­ну­лась; Ка­зан­цев засміявсь.

    - Де це грає му­зи­ка? - спи­та­ла Оле­ся.

    - Мабуть, ру­сал­ки гра­ють, - во­ни зна­ли, що ти приїдеш гу­ля­ти в ліс, - ска­зав Ка­зан­цев.

    Одначе то гра­ли не ру­сал­ки, а гу­са­ри. Під корч­мою заб­ли­ща­ли здо­рові тру­би, за­синіли ря­ди гу­сарів; бідні мос­ка­ли­ки му­си­ли впе­ред пішки ди­ба­ти з тру­ба­ми, щоб по­ба­ви­ти панів. Му­зи­ка роз­бу­ди­ла сон­ний ліс; лу­на роз­ляг­ла­ся по гор­бах, по до­ли­нах, не­на­че за­ра­зом заг­ра­ло десь кілька ор­кестрів, - ефект був ве­ли­кий!

    Коні спи­ни­лись ко­ло корч­ми. Усі повс­та­ва­ли з са­нок. Офіце­ри про­си­ли дам до корч­ми, але жод­на да­ма не схотіла йти в корч­му. Пол­ков­ник взяв пол­ков­ни­цю під ру­ку й повів у корч­му; за пол­ков­ни­цею, як вівці за ба­ра­ном, так і по­тяг­лись усі бо­гус­лавські панії.

    Корчма бу­ла не­чис­та; дов­гий стіл, довгі ос­ло­ни та лав­ки бу­ли за­ма­зані й чорніли, як зем­ля. Ко­ло по­ро­га сто­яло ба­ри­ло горілки. В прос­торній хаті тхну­ло горілкою, шин­ком. Обідра­ний жид в яр­мулці веш­тав­ся по хаті. Офіце­ри пов­но­си­ли в корч­му си­лу пля­шок з шам­панським та хуст­ки з пи­рож­ним і кон­фе­та­ми. Але дух у корчмі був та­кий про­тив­ний, що всі да­ми по­вис­ка­ку­ва­ли надвір; де­котрі кри­ча­ли, що во­ни мліють, ха­па­лись за вис­ки. Тоді офіце­ри ви­нес­ли стіл надвір і пос­та­ви­ли під ста­ри­ми ли­па­ми, що рос­ли за корч­мою: стіл зас­те­ли­ли ска­тер­тею; ко­ло сто­ла пос­та­ви­ли ос­ло­ни й по­нак­ри­ва­ли ки­ли­ма­ми; да­ми посіда­ли кру­гом сто­ла під білою сте­лею інею. За­тич­ки бах­ну­ли: шам­панське по­ли­лось в чар­ки річкою. Ор­кестр заг­рав. Офіце­ри крик­ну­ли віват за здо­ров'я дам, - да­ми му­си­ли ви­пи­ти до дна. Знов за­бах­ка­ли проб­ки, знов по­ли­лось ви­но; ви­пи­ли за здо­ров'я гу­сарів, далі по­ча­ли пи­ти за здо­ров'я пол­ков­ниці, потім за здо­ров'я кож­ної да­ми, - пішла доб­ра сот­ня кар­бо­ванців з офіцерських ки­шень!

    Надворі смер­ка­ло. Офіце­ри ку­ри­ли, да­ми за­ку­шу­ва­ли гос­тин­ця­ми. Му­зи­ка гра­ла ве­селі ме­лодії. Гу­лян­ка бу­ла ефект­на, ве­се­ла, хоч і до­ро­га. Всім бу­ло гар­но, ве­се­ло, - ніко­му не хотілось їха­ти до­до­му; посіда­ли в сан­ки й поїха­ли про­ка­ту­ва­тись далі в ліс.

    Небо про­яс­ни­лось; легкі, тонкі хмар­ки летіли пруд­ко, не­на­че літом після за­ли­ви; синє не­бо лед­ве світи­лось че­рез тон­кий ту­ман; місяць об­си­пав лег­ким світом вер­хи лісу. Поїзд летів. Кар­ти­ни міня­лись, ніби де­ко­рації в те­атрі. По­чи­нав­ся ста­рий ду­бо­вий та бе­рес­то­вий ліс. До­ро­га по­ши­лась в гу­ща­ви­ну; ви­сокі де­ре­ва зовсім прик­ри­ли до­ро­гу, що кру­ти­лась не­на­че вузькою стеж­кою, об­ми­на­ла товсті ду­би. В лісі бу­ло по­ночі, тільки чорніли товсті ду­би. Але місяць підняв­ся вго­ру, вий­шов з-за хмар, - і кар­ти­на зміни­лась, - якісь ча­ри роз­ли­ли­ся по лісі!

    Тихий світ міся­ця заг­рав по вер­хах дубів, ще вкри­тих лис­том, на кот­ро­му ма­са­ми за­дер­жав­ся вгорі пух­кий сніг, а далі роз­лив­ся по лісі, по ярах, по до­ли­нах, роз­лив­ся в самі да­лекі за­кут­ки, об­лив кож­не де­ре­во, кож­ну гілку; на суч­ках, на роз­ло­жис­то­му гіллі не­на­че хто на­ло­жив про­зо­рої ва­ти. Ти­хий світ лив­ся че­рез сніг, че­рез іній, не­на­че че­рез тон­кий про­зо­рий криш­таль, і об­ли­вав де­ре­ва з вер­ху, з боків най­делікатнішим ма­то­вим блис­ком; од­ни­зу од свіжо­го снігу лив­ся вго­ру ще тихіший, ще делікатніший ма­то­вий світ; усе в лісі бу­ло освіче­не з усіх боків; од де­ре­ва не бу­ло вид­но навіть тіні. Світ був тро­хи си­ню­ва­тий. Ліс став якимсь фан­тас­тич­ним, - зда­ва­лось, ніби то який­сь див­ний за­ча­ро­ва­ний храм, зас­тав­ле­ний тем­ни­ми ко­ло­на­ми, прик­ри­тий нез­ви­чай­ною криш­та­ле­вою покрівлею. Чорні товсті пеньки, прик­риті снігом, бу­ли схожі на ве­ле­тенські гри­би; кущі па­по­роті, дро­ку сто­яли не­на­че квітки в яко­мусь фан­тас­тич­но­му, за­ча­ро­ва­но­му са­ду.

    Передні сан­ки да­ле­ко побігли впе­ред. Ка­зан­цев зос­тав­ся з Оле­сею по­за­ду. Ви­но роз­во­ру­ши­ло обох. Оле­ся вп'яла­ся очи­ма в гар­не ли­це Ка­зан­це­ва, освіче­не ма­то­вим світом. Ку­чері йо­го чорніли на вис­ках. Ка­зан­цев взяв Оле­сю за ру­ку й поцілу­вав.

    - Чи лю­биш ти ме­не, Оле­сю, так, як я те­бе люб­лю? - спи­тав він над са­мим ву­хом в Олесі.

    Олеся зат­ру­си­лась, вхо­пи­ла йо­го ру­ка­ми за що­ки, при­тяг­ла до сво­го ли­ця, вп'яла­ся в йо­го ус­та га­ря­чи­ми ус­та­ми й не­на­че за­мер­ла; во­на тільки приміти­ла, що срібні хвилі де­ре­ва ніби за­гай­да­лись, за­во­ру­ши­лись, і зомліла, й ніби при­рос­ла до м'яких га­ря­чих уст Ка­зан­це­ва, потім зго­дом цілу­ва­ла йо­го в що­ки, в бро­ви, в очі, об­ня­ла йо­го за шию, впа­ла на пле­че й за­ри­да­ла, як ди­ти­на.

    - Олесю, чо­го ти пла­чеш? - ще тихіше спи­тав Ка­зан­цев.

    - Тим, що те­бе люб­лю. Те­пер тільки я втя­ми­ла, що до цього ча­су ніко­го не ко­ха­ла; мені тільки зда­ва­лось, що я лю­би­ла, але я тільки са­ма се­бе ду­ри­ла. Як ти ме­не пе­рес­та­неш лю­би­ти, я за­ги­ну, вмру, за­па­губ­лю се­бе.

    Казанцев тро­хи стри­во­жив­ся; та­ка пал­ка лю­бов тро­хи йо­го зля­ка­ла, - йо­му за­ма­ну­лось тільки тро­хи по­жар­ту­ва­ти з нудьги, для роз­ва­ги.


    Олеся знов ки­ну­лась Ка­зан­це­ву на шию, знов уп'ялась в йо­го ус­та, не­на­че влип­ла, так що йо­му бу­ло важ­ко ди­ха­ти. По­пе­ред їх са­нок задз­веніли дзво­ни­ки, - поїзд вер­тав­ся на­зад. Оле­ся роз­ня­ла ру­ки й сіла на своє місце. Сан­ки шу­га­ли проз їх, як птиці. Ліс аж тріщав од гуч­ної лу­ни. Поїзд по­ка­тав на­зад, і во­ни знов поїха­ли ти­хо, по­волі. Оле­ся при­ту­ли­лась що­кою до ви­ду Ка­зан­це­ва. В лісі ста­ло ти­хо. Білий світ ще ясніше роз­лив­ся по лісі; м'яке повітря про­хо­лод­жу­ва­ло га­ря­че ли­це; фан­тас­тич­ний си­ню­ва­тий світ три­во­жив фан­тазію, бу­див мрії в га­ря­чо­му серці. Оле­ся бу­ла без краю, без міри щас­ли­ва: їй ба­жа­лось їха­ти, летіти без спи­ну, без кінця. Гли­бокі до­ли­ни та за­па­ди­ни в яснім світі міся­ця пе­ре­со­ву­ва­лись, не­на­че гарні де­ко­рації. Оле­ся по­чу­ва­ла, що її сер­це на­ли­лось щас­тям вщерть, що лю­бов за­ли­ла всю її ду­шу, як вес­ня­на во­да за­ли­ває лу­ги та лу­ки. От засвіти­лись вікна в корчмі; з чор­но­го ди­ма­ря вив­ся клуб­ка­ми дим. Корч­ма май­ну­ла пе­ред очи­ма, не­на­че на­мальова­на на кар­тині. До­ро­га знов то за­па­да­ла в до­ли­ни, то підніма­лась вго­ру. Оле­ся нез­чу­лась, як коні вибігли з лісу й убігли в гус­тий бе­рез­няк; че­рез рідкі срібні па­чо­си беріз за­лисніли ніби брильянтові зорі. От сто­ять ду­би, ніби об­ти­кані пе­ра­ми, а он­деч­ки вже світиться в вікнах огонь. Во­ни в'їха­ли в місто.

    На ули­цях веш­та­лись лю­ди; в вікнах світив­ся огонь. Олесі зда­лось, що їй снив­ся див­ний, со­лод­кий, як радість, сон; во­на те­пер не­на­че про­ки­ну­лась. Поїзд став пе­ред квар­ти­рою Ка­зан­це­ва. Всі вікна бу­ли яс­но освічені. В хаті заг­рав ор­кестр. Сан­ки тов­пи­лись під до­мом; тов­пи­лась попід вікна­ми си­ла жидків та жи­де­нят. До Ка­зан­це­ва наїха­ли офіце­ри з сіл та місте­чок; зда­ва­лось, ніби в домі гра­ють весілля. Олесі зда­лось, що во­на вер­тається з церк­ви од вінця, що во­на оце тільки що повінча­лась з Ка­зан­це­вим. Во­на хотіла йня­ти то­му віри, навіть пой­ня­ла віри… Її го­ло­ва бу­ла ніби по­ви­та якимсь чарівни­чим ту­ма­ном… Во­ни приїха­ли ос­танні. Ка­зан­цев взяв Оле­сю на ру­ки й поніс в свою квар­ти­ру.

    Гусари всклад­ку да­ва­ли вечір для своїх бо­гус­лавських знай­омих і за­вез­ли дам тро­хи не си­лою прос­то на вечір. Квар­ти­ра Ка­зан­це­ва, най­ба­гатішо­го між усіма офіце­ра­ми, бу­ла най­прос­торніша. Вечір був в йо­го квар­тирі. За Ба­ла­бу­хою й за дру­ги­ми па­на­ми пос­ла­ли мос­калів.

    Казанцев увів Оле­сю під ру­ку в по­кої. Ор­кестр грав в при­хожій; не­ве­ли­ка при­хо­жа бу­ла ніби на­чи­не­на гу­са­ра­ми та здо­ро­ви­ми тру­ба­ми. Оле­ся роз­дяг­лась й увійшла в світли­цю. Прос­тор­на жидівська ха­та бу­ла уб­ра­на по-ка­ва­лерській; на двох стінах висіли здо­рові чу­дові ки­ли­ми; на по­рожніх білих стінах висіли, по­начіплю­вані бу­ке­та­ми та зо­ря­ми, руш­ниці, пісто­ле­ти, шаблі. Убогі жидівські ка­нап­ки бу­ли зас­те­лені ки­ли­ма­ми та шмат­ка­ми чер­во­ної ки­тай­ки; на сто­лах сто­яли ста­ка­ни з чаєм, сто­яли тарілки з за­кус­ка­ми. Да­ми сиділи кру­гом столів, пе­ремішані з синіми мун­ди­ра­ми. Ка­зан­цев по­са­див Оле­сю за сто­лом і сам сів по­руч з нею. Оле­ся не­на­че зацвіла, роз­чер­вонілась, як квітка; на­литі щас­тям очі блис­ка­ли, не­на­че зорі; ли­це аж пашіло. Во­на об­пер­лась ліктем об спин­ку ка­на­пи, вп'ялась очи­ма в ли­це Ка­зан­це­ва й нічо­го не ба­чи­ла, нічо­го не чу­ла.

    "3олото моє, щас­тя моє! Те­бе я жда­ла, те­бе я шу­ка­ла, ли­ну­ла, літа­ла десь за то­бою, як си­ва зо­зу­ля, і та­ки те­бе знай­шла", - ду­ма­ла Оле­ся, див­ля­чись в вічі Ка­зан­це­ву.

    Гості ви­пи­ли чай, за­ку­си­ли й знов взя­ли­ся за чай.

    Після за­кус­ки при­нес­ли шам­панське. За­бах­ка­ли за­тич­ки; по­ли­лось річкою до­ро­ге ви­но. Офіце­ри цо­ка­лись чар­ка­ми з да­ма­ми, кри­ча­ли "ура!". Ор­кестр гримів; в по­ко­ях підняв­ся гвалт, ніби на битві. Після шам­пансько­го поп­рий­ма­ли сто­ли й пішли в та­нець. Офіце­ри, смик­нув­ши доб­ру порцію, по­ча­ли по­во­ди­тись з да­ма­ми тро­хи вільно. Ка­зан­цев прос­то-та­ки обнімав Оле­сю в тан­цях і при­гор­тав до се­бе. Да­ми те приміти­ли й по­ча­ли розбіга­тись до­до­му; од­на Оле­ся до­сиділась до півночі й бу­ла лад­на сидіти хоч і до світу, як­би Ба­ла­бу­ха си­ломіць не повів її до­до­му.

    Пишну, ве­се­лу зи­му пе­ре­жи­ла Оле­ся. Во­на не чу­ла, як ішов час, нез­чу­лась, як ми­ну­ла пи­липівка й нас­та­ло різдво; та зи­ма зда­лась для неї якимсь га­ря­чим, пал­ким літом: для неї не­на­че гріло, як влітку, сон­це, цвіли па­хучі квітки, співа­ли со­ло­вей­ки. Ка­зан­цев з то­ва­ри­ша­ми за­хо­див до Ба­ла­бу­хи сли­ве щод­ня, зап­ро­шу­вав до се­бе в гості Ба­ла­бу­ху з жінкою. Оле­ся при­вез­ла до се­бе своїх сес­тер: во­на ду­ма­ла, мо­же, офіце­ри по­же­няться з сест­ра­ми; для неї са­мої зда­ва­лось, що во­на ще не вий­шла заміж, що во­на от-от повінчається з Ка­зан­це­вим. Що­тиж­ня Оле­ся справ­ля­ла вечірки для гу­сарів, тан­цю­ва­ла до світу й вит­ру­си­ла до дна ки­шені сво­го чо­ловіка на убо­ри та ве­чо­ри. Щоб гу­са­ри не ну­ди­лись, Оле­ся по­ча­ла во­зи­ти їх в гості до сусід свя­ще­ників: на різдво по­вез­ла їх до сво­го ро­ди­ча, о. Мельхи­се­де­ка, а на Но­вий рік за­ду­ма­ла по­вез­ти до Мос­са­ковсько­го.

    - А поїдьмо в гості до близько­го на­шо­го сусіди, от­ця Ха­ри­то­на, - го­во­ри­ла Оле­ся до гу­сарів. - Я вам по­ка­жу дав­ню ко­хан­ку сво­го чо­ловіка. Онисія Сте­панівна - це лю­ди­на стат­ко­ви­та, - не та­ке ле­да­що, як я; во­на на­го­дує вас та­кою гу­ся­ти­ною та по­ро­ся­ти­ною, якої ви зро­ду не їли й в Пе­тер­бурзі; до­берімось ли­шень до її на­ли­вок та ва­ре­ну­хи!

    Гусари по­зап­ря­га­ли свої баскі коні, по­са­до­ви­ли Оле­сю й усіх її сес­тер і мах­ну­ли по чу­довій санній до­розі в Вільша­ни­цю. Оле­ся по­тяг­ла-та­ки з со­бою й Ба­ла­бу­ху, щоб бу­ло ко­му роз­мов­ля­ти з гос­по­да­рем, от­цем Ха­ри­то­ном. Гу­са­ри розмісти­ли з со­бою по дамі в кож­них сан­ках, а Ба­ла­бу­ху по­вез­ли са­мо­го на задніх са­ноч­ках од­ним ко­ни­ком.

    День був гар­ний, ти­хий і не ду­же хо­лод­ний; сан­на до­ро­га сла­ла­ся, не­на­че гла­деньке біле по­лот­но; коні ве­се­ло ка­та­ли в Вільша­ни­цю; ко­ло кож­них са­нок дзвеніли дзво­ни­ки. А тим ча­сом в Вільша­ниці ніхто не сподівавсь та­ких гос­тей. До от­ця Ха­ри­то­на зібра­лась своя сільська ком­панія; в йо­го бу­ла пов­на світли­ця чо­ловіків та мо­ло­диць навіть з ма­ли­ми дітьми на ру­ках. В гості прий­шов і ста­рець Шмид, кум от­ця Ха­ри­то­на. Се­ред світлиці сто­яв зас­те­ле­ний стіл; на столі сто­яли пляш­ки з горілкою, мис­ки з по­луд­нем, ле­жа­ли цілі ку­пи нак­ра­яно­го хліба. Чо­ловіки й мо­ло­диці, ви­пив­ши всмак ра­ди праз­ни­ка, го­моніли та гвал­ту­ва­ли на все подвір'я; дзвінкі мо­ло­дичі го­ло­си зли­ва­лись з чо­ловічи­ми, мов дрібні дзво­ни з здо­ро­ви­ми; в по­ко­ях кле­котіло, на­че в здо­ро­во­му ка­зані. Онисія Сте­панівна час­ту­ва­ла мо­ло­диць, отець Ха­ритін - чо­ловіків.

    Коли це за дво­ром задз­венів один дзво­ник, а за ним дру­гий; в во­ро­та влетіли сан­ки, зап­ря­жені бас­ки­ми кіньми; за ни­ми вско­чи­ли другі, а далі треті; дзво­ни­ки зад­зе­ленька­ли під са­ми­ми вікна­ми. Всі гості ки­ну­лись до вікон і вгляділи повні сан­ки гу­сарів.

    - Ой ли­шеч­ко! Ста­нові їдуть, - крик­ну­ла од­на мо­ло­ди­ця.

    - Ой мос­калі! Та як їх ба­га­то! Це мос­ковська за­куція приїха­ла! - крик­нув ти­тар.

    Всі гості от­ця Ха­ри­то­на схо­пи­лись з місця й про­жо­гом ки­ну­лись навтіка­ча: одні втіка­ли в сіни, другі в кімна­ту; де­які пе­ре­ля­кані мо­ло­диці по­ки­да­ли в світлиці дітей і ки­ну­лись втіка­ти, не­на­че спо­ло­хані птиці, то в пе­кар­ню, то на задвірок; де­які повтіка­ли в хиж­ку, а де­котрі дер­лись по дра­бині на го­ри­ще; ста­рець Шмид вхо­пив кос­ту­ра, мах­нув на задвірок че­рез задвіркові сінешні двері й схо­вав­ся в клу­ню; чо­ловіки роз­си­па­лись по го­роді, по­за­бу­вав­ши в світлиці шап­ки та ру­ка­виці; де­котрі мо­ло­диці зо­па­лу та знес­тям­ки ки­ну­лись че­рез сінешні двері в га­нок, прос­то між гу­сарів та паннів і тро­хи не поз­ва­лю­ва­ли їх з ніг.

    Отець Ха­ритін, спо­ло­ха­ний на смерть, не знав, що ро­би­ти, й тільки бігав по хаті од кут­ка до кут­ка. Онисія вгляділа че­рез вікно Оле­сю се­ред гу­сарів і вда­ри­лась об по­ли ру­ка­ми: в світлиці був та­кий не­лад, що во­на не зна­ла, за що ха­па­тись; вхо­пи­ла пляш­ку горілки, вки­ну­ла в мис­ку з сме­та­ною, вис­ко­чи­ла в кімна­ту, ки­ну­ла мис­ку на пе­ри­ну, потім випх­ну­ла двох пе­ре­ля­ка­них мо­ло­диць з опо­чи­вальні в світли­цю й за­пи­ща­ла сли­ве ниш­ком:

    - Беріть сто­ла та ви­носьте че­рез двері!

    Молодиці вхо­пи­ли сто­ла з усім доб­ром і по­нес­ли не в кімна­ту, а в сіни.

    Гусари й да­ми стріли в сінях, як стіл, що аж зах­ряс пляш­ка­ми та мис­ка­ми, заст­ряг у две­рях ра­зом з мо­ло­ди­ця­ми.

    - Добра прик­ме­та! - не втерпів Ка­зан­цев. - Вид­но, що гос­по­дар і справді стат­ко­ви­тий, бо лю­бить віта­ти гос­тей.

    - І стрічає нас хлібом-сіллю, - ти­хо обізва­лась Оле­ся.

    - І з пляш­ка­ми та чар­ка­ми, - про­мо­вив Ба­ла­бу­ха, сту­па­ючи на сінешній поріг.

    Молодиці ви­во­лок­ли в сіни сто­ла й да­ли до­ро­гу гос­тям.

    Гості ввійшли в світли­цю. Світли­ця бу­ла схо­жа на по­ле після по­боїща: троє за­бу­тих му­жи­чих дітей ка­ча­лись під гру­бою й од пе­ре­ля­ку дер­лись не своїм го­ло­сом; се­ред ха­ти ва­ля­лись шмат­ки хліба, ка­ча­лась пляш­ка, зва­ле­на з сто­ла, ва­ля­лись шап­ки та ру­ка­виці. Отець Ха­ритін зби­рав шап­ки, Онисія вхо­пи­ла ра­зом за ру­ки троє дітей, ви­во­лок­ла їх в кімна­ту й при­чи­ни­ла двері.

    Балабуха з жінкою, три Оле­сині сест­ри й де­сять гу­сарів спов­ни­ли всю світли­цю. Гос­по­дар став стов­пом се­ред ха­ти, а за две­ри­ма в кімнаті бу­ло чу­ти та­кий ор­кестр, яко­го гу­са­рам не до­ве­лось чу­ти й в Пе­тер­бурзі.


    - Вибачайте! Ма­буть, ми не в доб­рий час приїха­ли, - ска­зав Ка­зан­цев до гос­по­да­ря.

    Господар сто­яв се­ред ха­ти мовч­ки й тільки ди­вив­ся, як роз­дя­га­лись гу­са­ри, як заб­ли­ща­ли їх епо­ле­ти та коміри, йо­му бу­ло оче­ви­дяч­ки ніяко­во. Ба­ла­бу­ха підсту­пив до о. Ха­ри­то­на, тричі поцілу­вав­ся з ним, поз­до­ров­ля­ючи з Но­вим ро­ком.

    - Ой зомлію - так смер­дить горілка на всю ха­ту! - го­во­ри­ла по­шеп­том Оле­ся Ка­зан­це­ву над ву­хо.

    - Здається, ми розігна­ли ве­се­лу ком­панію, - ти­хо обізвав­ся Ка­зан­цев до Олесі.

    - Давня лю­бов Мар­ка Пав­ло­ви­ча круж­ля­ла горілоч­ку з мо­ло­ди­ця­ми, - ти­хо обізва­лась Оле­ся.

    Гусари й да­ми по­роз­дя­га­лись і на­ки­да­ли жуж­мом цілу ку­пу одежі на стільцях та на ка­напі. Ба­ла­бу­ха, привітав­шись до от­ця Ха­ри­то­на й Онисі, по­ре­ко­мен­ду­вав Ка­зан­це­ва. Ка­зан­цев бряз­нув за­каб­лу­ка­ми пе­ред Они­сею; йо­го за­каб­лу­ки про­ко­па­ли доб­рий рівчак на гли­ня­но­му долі. Після Ка­зан­це­ва прис­ка­ку­ва­ли до Онисі другі гу­са­ри, со­ва­ли за­каб­лу­ка­ми по долі й, не­на­че півні, виг­реб­ли чи­ма­лу яму на долівці. Якісь прізви­ща так і си­па­лись на Они­сю, не­на­че хто їх тру­сив з тор­би.

    "Це Оле­ся на­вез­ла гу­сарів… І де во­на в біса наб­ра­ла їх стільки!" - ду­ма­ла Онисія Сте­панівна.

    Олеся сіла на ка­напі й за­ту­ли­ла но­са на­па­ха­ною па­хо­ща­ми хус­точ­кою; її сест­ри пе­рег­ля­да­лись, пе­ре­мор­гу­ва­лись і осміха­лись од­на до од­ної. Гу­са­ри за­ре­готіли й за­хо­ди­ли по світлиці, як у се­бе вдо­ма. Кар­ти­на в світлиці зміни­лась не­на­че якимсь чарівницт­вом: замість сви­ток та гор­сетів - синіли ви­ши­вані сріблом мун­ди­ри, чер­воніли тонкі но­ги, бряж­ча­ли ост­ро­ги, чер­воніли й біліли па­нянські сукні. Гу­са­ри прис­та­ва­ли до гос­по­да­ря та до гос­по­дині, не­на­че во­ни з ни­ми вік звіку­ва­ли.

    - Як ва­ше здо­ров'я? - прис­тав до Онисії Сте­панівни Ка­зан­цев.

    - Спасибі вам! Сла­ва бо­гу, здо­ро­ва до кот­ро­го ча­су, - зне­хо­тя обізва­лась Они­ся.

    А тим ча­сом во­на об­ве­ла очи­ма гос­тей і полічи­ла, скільки-то тре­ба спек­ти гу­сей та по­ро­сят для тієї Оле­си­ної ком­панії.

    - А ваші діти здо­рові? Пев­но, у вас є діти? - при­ки­нув Ка­зан­цев.

    - Слава бо­гу, є й усі здо­рові, - обізва­лась Они­ся, а тим ча­сом її дум­ка ра­ху­ва­ла: "По півгус­ки на кож­но­го мос­ка­лю­гу, на бла­го­чин­но­го півпо­ро­ся­ти, на бла­го­чин­ну півпо­ро­ся­ти, а на паннів хоч по ніжці".

    - Чи ве­се­ло про­ве­ли свят­ки? Чи бу­ва­ли в гос­тях? - піддер­жу­вав роз­мо­ву Ка­зан­цев.

    Онися вже йо­го й не слу­ха­ла та все ду­ма­ла: "По півгус­ки зже­руть, - мос­ка­ли­ща здо­рові! Ви­хо­дить: п'ять гу­сок і по­ро­ся, та тре­ба, ма­буть, за­ко­ло­ти здо­ро­ве по­ро­ся, бо цей Ба­ла­бу­ха доб­ре тро­щить по­ро­ся­ти­ну; та й бла­го­чин­на не спус­тить, бо ду­же лю­бить по­ро­ся­ти­ну".

    - Ні, ще ніде не бу­ли в гос­тях, - ду­маємо їха­ти до батька після­завт­ра, - зне­хо­тя обізва­лась Они­ся.

    "Ой, про­па­дуть мої го­до­вані гу­си! Приїде батько на во­дох­ре­ща, не по­поїсть гу­ся­ти­ни, - сну­ва­лась Они­си­на дум­ка. - Це Олеська на­вез­ла своїх прой­дисвітів, - ма­буть, не ма­ла чо­го да­ти їм по­поїсти на ве­че­рю та й при­пер­ла їх на мої гу­си. Це її спра­ва. А бо­дай ти бу­ла до­ро­гою го­ло­ву скру­ти­ла ра­зом з своїми мос­ка­лиська­ми".

    Один гу­са­рин виг­ля­нув у вікно й вглядів у дворі здо­ро­ве ста­до гу­сей.

    - Яка в вас си­ла гу­сей! їй-бо­гу, півдво­ра! - крик­нув гу­са­рин на всю ха­ту. - Я ще ніде не ба­чив так ба­га­то гу­сей! Ото бу­ла б доб­ра пе­че­ня!

    "Так во­но й є! - по­ду­ма­ла Они­ся. - Це во­на на­вез­ла оцієї го­лод­ної га­личі на мої гу­си; ма­буть, во­ни за це до­ро­гою роз­мов­ля­ли. Ану, чи й за по­ро­ся­та до­по­ми­на­ти­меться?"

    - Хвалити бо­га, цього ро­ку в нас гу­си доб­ре ве­лись, - піддер­жав отець Ха­ритін, - та й по­ро­сят вип­ло­ди­лось ду­же ба­га­то.

    "Цей ду­рень сам ви­ка­же", - по­ду­ма­ла Они­ся.

    - Слава бо­гу, вип­ло­ди­лось ба­га­то, та по­ло­ви­ну вов­ки ви­ха­па­ли в ча­га­рях, - обізва­лась Они­ся.

    - Одначе не всіх ви­ха­па­ли: гос­пожі бла­го­чинній ще зос­та­лось на ве­че­рю, - піддоб­рю­вавсь отець Ха­ритін.

    - Як я ба­чу, в вас вов­ки ду­же зви­чай­ні, - ска­зав Ка­зан­цев, - ко­ли зос­та­ви­ли й на ве­че­рю; в нас як поч­нуть ха­па­ти, то вже нічогісінько не зос­тав­лять.

    - Як же ваші во­ли та ко­ро­ви? - спи­тав в от­ця Ха­ри­то­на один гу­са­рин, щоб ска­за­ти будлі-що.

    - Слава бо­гу, всі цілі, тільки од­на без­ро­га, шу­та ко­ро­ва забігла десь в Бо­гус­лавський ліс та й досі не знай­шли.

    - Чи знай­шли, чи й досі там гу­ляє? - спи­та­ла Оле­ся, пог­ля­да­ючи ско­са на Ка­зан­це­ва з осміхом.

    Гострі Они­сині очі впійма­ли те пе­рег­ля­дан­ня.

    "Вона з ме­не сміється з своїм пас­куд­ним ко­хан­цем, - ду­ма­ла Они­ся. - Пот­ри­вай же, - насміюся й я з те­бе й з тво­го ми­ло­го! Ка­зав мені жид кра­вець, що ти вве­чері бігаєш ниш­ком од сво­го Ба­ла­бу­хи на ква­ти­рю до сво­го гу­са­ри­на. Я ж те­бе об­не­су на ввесь повіт! Я ж тобі од­дя­чу!"

    - Щось я ніяк не нагріюсь, а здається, над­ворі од­ли­га й не ду­же хо­лод­но, - го­во­рив один гу­са­рин, біга­ючи по хаті та тру­чи ру­ки.

    - І я не­на­че змерз, - обізвав­ся дру­гий гу­са­рин, біга­ючи по хаті.

    "Допоминаються по чарці", - по­ду­ма­ла Они­ся.

    - Може б, по чарці та по другій, то за­раз і нагрієтесь, - обізвав­ся отець Ха­ритін.

    - Як по чарці, то й по чарці, - пе­ред­раж­нив Ка­зан­цев от­ця Ха­ри­то­на по-українській.

    Онися вий­шла в кімна­ту й ви­нес­ла здо­ро­ву пляш­ку горілки й мис­ку пи­рогів з на­чин­кою. Гу­са­ри на­ки­ну­лись на горілку й, без со­ро­му каз­ка, круж­ля­ли шин­ко­ву Шу­ли­мо­ву горілку. Мис­ка з пи­ро­га­ми в од­ну мить спо­рож­ни­лась. Кру­гом сто­ла підняв­ся клекіт, як за го­ди­ну пе­ред тим; гу­са­ри пи­ли горілку й гвал­ту­ва­ли, як пе­редніше му­жицька ком­панія. По хаті пішов свіжий горілча­ний дух, од­на­че Оле­ся вже не за­ту­ля­ла но­са хус­точ­кою й не ду­ма­ла зомліва­ти.

    Гусари роз­ве­се­ли­лись і по­ча­ли ро­ман­су­ва­ти з пан­на­ми. Їм за­ма­ну­лось по­тан­цю­ва­ти.

    - Чи не мож­на пак в вас діста­ти яких-не­будь му­зик? От ми б і по­тан­цю­ва­ли! - про­мо­вив Ка­зан­цев. - Шко­да, що ми не взя­ли сво­го ор­кест­ру.

    - Де вже в нас діста­ти му­зик! Хіба пок­ли­ка­ти ста­ро­го стар­ця Шми­да з лірою, - про­мо­вив отець Ха­ритін.

    - От і ви­га­дав лю­дям на сміх, - обізва­лась Они­ся.

    Олеся за­ту­ли­лась хус­точ­кою й ре­го­та­лась. Они­ся гля­ну­ла на неї, не­на­че п'ята­ка да­ла.

    - А чом же? - обізвав­ся отець Ха­ритін. - Там як ут­не ко­зач­ка на лірі, то й му­зик не тре­ба, - мож­на га­ца­ти й до ве­чо­ра.

    - Ото-то! Дійсно ко­зач­ка! Це ду­же ціка­во!

    - Це бу­де щось не­ба­че­не, ду­же ефект­не, - ска­зав Ка­зан­цев.

    - А пок­лич­те справді! Я ще зро­ду не тан­цю­вав під ліру.

    Отець Ха­ритін пос­лав за Шми­дом. Як по­чув Шмид, що йо­го кли­чуть до мос­калів, то вхо­пив шап­ку та дав дра­ла аж у Чай­ки.

    Гусари по­ча­ли тан­цю­ва­ти та кру­ти­тись з пан­на­ми без му­зик. Они­ся пог­ля­да­ла на бла­го­чин­ну й прос­то сміялась їй в вічі.

    - Що то в вас за на­пи­ток та­кий, - во­но зветься ва­ре­ну­хою, чи що? - спи­тав у от­ця Ха­ри­то­на Ка­зан­цев.

    - Та еге ж! - ска­зав отець Ха­ритін. - Ва­ре­ну­хою ж! А ви ніко­ли не пи­ли? - спи­тав отець Ха­ритін.

    - Зроду не пив! Це, ка­жуть, щось ду­же смач­не, - ска­зав Ка­зан­цев.

    - О, смач­не й міцне, як уда­рить у го­ло­ву, то й за ніч не про­чу­маєшся. Ож зваріть, Онисіє Сте­панівно, ва­ре­ну­хи, - не­хай гості по­куш­ту­ють, - ска­зав отець Ха­ритін.

    "Доведеться ти­тар­ку кли­ка­ти", по­ду­ма­ла Они­ся.

    - Добре, зва­ри­мо та­ки за­раз, - ска­за­ла во­на го­лос­но.

    Онися пішла в пе­кар­ню, звеліла сма­жи­ти три гус­ки й за­ко­ло­ти двоє по­ро­сят. Ти­тар­ка за­хо­ди­лась ва­ри­ти ва­ре­ну­ху, та ще й ду­же міцну.


    Тим ча­сом, як ти­тар­ка сма­жи­ла гу­си та по­ро­ся­та, на селі скоївся пе­ре­ляк. Лю­ди роз­нес­ли по селі, що приїхав ста­но­вий, наїха­ла "мос­ковська за­куція" й бу­де вип­рав­ля­ти не­доп­лат по­даті. Лю­ди ки­ну­лись хо­ва­ти своє доб­ре: за­ко­пу­ва­ли в зем­лю на­мис­та, по­лот­на, руш­ни­ки, хо­ва­ли в оже­ре­дах свит­ки та ко­жу­хи; де­котрі повтіка­ли з се­ла за Рось, в Чай­ки, й по­за­би­ра­ли з со­бою, що бу­ло до­рож­чо­го з одежі; бідніші лю­ди пог­на­ли про­ти ночі в Чай­ки во­ли, ко­ро­ви та вівці. В селі не­на­че жда­ли та­тарсько­го на­па­ду; всі го­во­ри­ли, що за офіце­ра­ми йде з Бо­гус­ла­ва цілий полк мос­калів, що мос­калі за­бе­руть усе доб­ро, поб'ють по­суд, поріжуть і поїдять ку­ри, гу­си, свині й спро­да­ють то­вар.

    Вже пізненько Они­ся нак­ри­ла сто­ли й по­да­ла ве­че­рю. Гу­са­ри ки­ну­лись на гу­си та на по­ро­ся­та, як го­лодні вов­ки на вівцю; кістки тріща­ли, гу­ся­ти­на ще­за­ла шма­ток за шмат­ком. Са­ма Они­ся пок­ла­ла по­ло­ви­ну по­ро­ся­ти пе­ред бла­го­чин­ним, дру­гу - пе­ред бла­го­чин­ною. Оле­ся ук­ла­ла в ко­пи увесь здо­ро­вий шмат і зос­та­ви­ла сест­рам тільки ніжки та хвос­тик. Гу­са­ри, неп­ро­хані, самі на­ли­ва­ли горілку й пи­ли. Після ве­чері по­да­ли ва­ре­ну­ху; гу­са­ри спро­бу­ва­ли, роз­куш­ту­ва­ли, що смач­на, й хи­ли­ли ціли­ми ста­ка­на­ми.

    - Та й міцний же оцей ведмідь! - про­мо­вив Ка­зан­цев до гу­сарів. - Як вип'ємо всього, то й в двері не пот­ра­пи­мо.

    Він ска­зав прав­ду: "ведмідь" міцно вда­рив в гу­сарські го­ло­ви; гу­са­ри роз­ве­се­ли­лись, по­за­па­лю­ва­ли си­га­ри, по­розстіба­ли мун­ди­ри й по­ча­ли рев­ти сол­датських пісень. По хаті підняв­ся страш­ний гвалт; всі го­лос­но го­во­ри­ли, й ніхто ніко­го не слу­хав; дим сто­яв та­кий, що лед­ве бу­ло вид­но свічки. П'яні офіце­ри лізли обніма­тись та цілу­ва­тись з гос­по­да­рем; де­котрі ду­же близько поп­ри­мо­щу­ва­лись ко­ло паннів і тро­хи не лізли цілу­ва­тись. Ка­зан­цев підійшов до Олесі, взяв її за талію й пок­лав го­ло­ву на пле­че…

    Онисія Сте­панівна крик­ну­ла й про­тов­пом вибігла в кімна­ту; отець Ха­ритін спус­тив очі до­до­лу. Ба­ла­бу­ха ско­чив з стільця й витріщив очі; Оле­ся вир­ва­лась з рук Ка­зан­це­ва й одс­ко­чи­ла.

    - Олександро Пет­ров­но, одя­гай­ся! Їдьмо до­до­му! - крик­нув Ба­ла­бу­ха й з ти­ми сло­ва­ми вис­ко­чив надвір і звелів зап­ря­га­ти коні.

    Гусари не слу­ха­ли Ба­ла­бу­хи, по­за­би­ра­ли паннів і по­ча­ли тан­цю­ва­ти, - підко­вані за­каб­лу­ки ко­лу­па­ли діл, гли­на летіла на стільці. Ба­ла­бу­ха пов­би­рав жінку, паннів і вивів на га­нок. Гу­са­ри му­си­ли й собі ви­ряд­жа­тись в до­ро­гу, на­ки­ну­ли ши­нелі, розп­ро­ща­лись з ха­зяїна­ми. Ка­зан­цев взяв Оле­сю під ру­ку й хотів по­са­ди­ти з со­бою в сан­ки.

    - Олесю, сідай зо мною! - гук­нув Ба­ла­бу­ха, вхо­пив­ши Оле­сю за ру­ку й по­тяг­нув­ши її до своїх са­но­чок.

    Гусари на­си­лу розмісти­лись по сан­ках і ру­ши­ли з дво­ру. Цілу до­ро­гу Ба­ла­бу­ха не про­мо­вив сло­ва до Олесі. Оле­ся й собі мов­ча­ла; мовч­ки доїха­ли во­ни до­до­му.

    Випровадивши неп­ро­ха­них гос­тей, гос­по­дарі вер­ну­лись в по­кої. Они­ся взя­ла свічку й посвіти­ла на діл. Діл був увесь ско­лу­па­ний, по­ко­пир­са­ний, не­на­че на йо­му три дні сто­яла че­ре­да на стиглі. Де­які стільці ле­жа­ли по­пе­ре­ки­дані.

    - Ну, та й на­ро­би­ла ж бла­го­чин­на! Не­на­че зап­ро­ва­ди­ла прав­ди­ву за­куцію, не­на­че сто­яла на стиглі з та­бу­ном гу­сарських ко­ней! - крик­ну­ла Они­ся. - А той мос­ка­ли­ще при всіх її обніма! Чорт­ма їй со­ро­му!

    Отець Ха­ритін, згор­нув­ши ру­ки, пог­ля­дав на стіл, на ку­пи кісток; на столі не­на­че вов­ки тільки що ба­ра­на обг­риз­ли.

    Другого дня Они­ся поїха­ла в Чай­ки до батька і все роз­ка­за­ла ма­тері; з Чайків во­на поїха­ла до о. Мельхи­се­де­ка й роз­ма­лю­ва­ла Оле­сю най­гарніши­ми фар­ба­ми.

    Отець Мельхи­се­дек не втерпів: за­раз поїхав до Ба­ла­бу­хи й роз­ка­зав Олесі, що за неї го­во­ри­ла Они­ся. Приїхав­ши до­до­му, Они­ся роз­ка­за­ла ще крав­цям жи­дам все до­чис­та за бла­го­чин­ну; жид­ки роз­нес­ли ті вісті по ціло­му повіті.

    Приїхавши до­до­му, Ба­ла­бу­ха ввійшов в Оле­си­ну кімна­ту, при­чи­нив двері й на цей раз вже не змов­чав, - прис­ту­пив до жінки з до­ко­ра­ми. Оле­ся роз­сер­ди­лась і на­ду­лась.

    - Як ти сер­диш­ся на ме­не, то три дні мов­чиш; луч­че зро­биш, як і те­пер мов­ча­ти­меш, - ска­за­ла Оле­ся з гнівом, - хіба я вин­на, що п'яний Ка­зан­цев при­че­пив­ся до ме­не?

    - Якби не бу­ла вин­на, то б він не чіпляв­ся до те­бе: не дур­но ж ти все тяг­неш ме­не до йо­го в гості, не дур­но за ним наші двері ніко­ли не за­чи­ня­ються; я йо­го не пу­щу в свою ха­ту.

    - Казанцев хоч го­во­рить до ме­не, а ти по тиж­ню мов­чиш і сло­ва до ме­не не про­мо­виш.

    - Я тих гу­сарів з ха­ти по­ви­га­няю!

    - Не ро­би цього, бо вий­де скан&s