Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5620
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5909
    - В батька ще й но­ги не за­хо­ло­ли, а ви вже й про весілля…

    - Та що ж, бра­те! Жи­вий жи­ве й га­да! - обізвав­ся най­стар­ший брат. - Вже батька не вер­не­мо з до­мо­ви­ни. А от вий­дуть со­ро­ко­ви­ни, то й щас­ти, бо­же, Ха­ри­то­нові й од­ру­жи­тись, і вис­вя­ти­тись.

    - Оце прав­да! Це муд­ре сло­во! Хіба ж в нас не знай­деться з ким од­ру­жи­тись, чи що? А га­ятись те­пе­реньки з цим та­ки не ви­па­дає, - задріботіли ма­туш­ки.

    Вони вже не­на­че й за­бу­ли за по­хо­рон і по­ча­ли пе­ре­би­ра­ти та при­га­ду­ва­ти усіх знай­омих паннів в око­лиці. Од­на ма­туш­ка зга­да­ла між інши­ми пан­на­ми за Они­сю Про­ко­по­вичівну. По­чув­ши це ймен­ня, Ха­ритін лип­нув за­со­ром­ле­ни­ми очи­ма й знов спус­тив їх до­до­лу. Пе­ред ним в од­ну мить, не­на­че блис­кав­ка, блис­нув Они­син вид. Він зга­дав її й - за­був навіть на той час за смерть і по­хо­рон батька. Раз він ба­чив її в Бо­гус­лаві на яр­мар­ку й од то­го ча­су не міг її за­бу­ти. І те­пер він не­на­че по­ба­чив її се­ред яр­мар­ко­во­го на­тов­пу, на яс­но­му сонці, в шов­ко­во­му чер­во­няс­то­му гор­сеті, в кар­татій плахті, в со­рочці з ме­ре­жа­ни­ми ру­ка­ва­ми, в квітках та ме­реж­ках, об­си­па­ну га­ря­чим сон­цем - не­на­че се­ред яр­мар­ко­во­го стов­пи­ща, шу­му та га­му десь узя­ла­ся рай­ська пти­ця, при­ли­ну­ла і впа­ла се­ред чор­них та білих сви­ток, се­ред сму­ше­вих чор­них ша­пок.

    Хоч гості вже й по­обіда­ли й доб­ре ви­пи­ли, але по ста­рин­но­му зви­чаю на столі знов пос­та­ви­ли здо­рові пляш­ки нас­той­ки та на­ли­вок. Гості все пи­ли по чарці та сти­ха ба­ла­ка­ли. Роз­мо­ва йшла по­важ­на, не­го­лос­на. Гості оче­ви­дяч­ки ша­ну­ва­ли пам'ять небіжчи­ка й го­во­ри­ли сти­ха, ніби небіжчик ще й те­пер ле­жав на лаві, або не­на­че ще й досі не скінчив­ся по­хо­рон. Тільки вря­ди-го­ди якась там ду­же го­лос­на та пруд­ка ма­туш­ка, за­був­ши за по­хо­рон, дзе­ленька­ла, не­на­че в го­лос­ний дзво­ник дзво­ни­ла.

    Харитін сидів, по­хи­лив­ши го­ло­ву й пох­ню­пив­шись а ду­ми сну­ва­лись в йо­го в го­лові, як нит­ки на снівниці. І по­хо­рон, і ви­бо­ри, й нес­подіва­на батьківська па­рафія, й за­висність йо­го братів - все це во­ру­ши­лось в йо­го ду­мах. Він на­си­лу чув гомін в по­ко­ях, не роз­би­рав навіть ні слів, ні тям­ки роз­мо­ви в то­му гус­то­му го­моні. І чо­гось йо­му по­чув­ся інший гус­тий гомін: не в по­ко­ях, а десь-інде, десь не­на­че на бо­гус­лавсько­му яр­мар­ку. Чо­гось йо­го ду­ми знов пе­ре­летіли до Бо­гус­ла­ва, й він не­на­че по­ба­чив яр­мар­ко­вий на­товп, яр­мар­ко­ве веш­тан­ня. Лю­ди сно­ви­га­ють між во­за­ми, між крам­ни­ця­ми, між ят­ка­ми, не­на­че ко­маш­ня. Він навіть по­чу­тив га­ря­чий од сон­ця яр­мар­ко­вий дух ку­ря­ви, возів, коліс, па­хощі од тра­ви та пе­реїдів сіна на во­зах. А з то­го на­тов­пу знов виг­ля­ну­ла до йо­го Они­ся, вся в квітках та ме­реж­ках. Він ніби вглядів її чу­дові темні очі: на йо­го ніби впав з тих очей гост­рий пог­ляд. І щось ми­ле, не­ви­раз­но приємне та привітне од­ра­зу спов­ни­ло йо­го сер­це. Він по­чу­вав, що й досі пам'ятає той гар­ний ве­се­лий Они­син вид, що й досі не за­був за ті темні очі.

    - Харитоне Пет­ро­ви­чу! Чо­го це ти так на­пин­дю­чив­ся та за­ду­мав­ся й по чарці не п'єш? - ска­зав до йо­го стар­ший брат.

    Харитін опам'ятав­ся й сха­ме­нувсь.

    "Ой, що ж це мені вер­зеться в го­лові? Це ж грішні дум­ки та ще й на батько­во­му по­хо­роні! Батька тільки що за­си­па­ли зем­лею, а я вже грішу грішни­ми дум­ка­ми. Цур їм, пек їм, тим дум­кам!"

    Але ті грішні дум­ки все чо­гось нас­тир­ли­во лізли йо­му в го­ло­ву. Він зга­дав, як хо­ва­ли батька, як співа­ли "вічну пам'ять", а грішні ду­ми все во­ру­ши­лись в йо­го серці. А пиш­ний вид в стрічках та в квітках все мрів пе­ред ним навіть в ле­генько­му ди­му ка­ди­ла, в про­зо­ро­му повітрі спо­рожніло­го дво­ра та сад­ка, в важ­ко­му повітрі не­ве­лич­ких по­коїв покійно­го па­нот­ця. Че­рез не­давній спів "вічної пам'яті" по батькові йо­му по­чув­ся дзвінкий Они­син го­ло­сок на яр­мар­ку.

    "Ой грішу! От­же ж грішу! - по­ду­мав Ха­ри­тон. - А все оті цо­ко­ту­хи роз­во­ру­ши­ли мої дум­ки, зга­да­ли мені про Они­сю. А бо­дай вас ли­ха го­ди­на взя­ла! Це ж гріх! Це ж гріх!"

    А той гріх в квітках та стрічках все ма­ня­чив пе­ред ним і не­на­че драж­нив йо­го бо­го­бо­ящу ду­шу.

    Надвечір один по од­но­му роз'їха­лись усі сусіди й знай­омі небіжчи­ка Мос­са­ковсько­го. Си­ни, не зма­га­ючись, спокійно поділи­лись батьківським доб­ром; старші бра­ти, взяв­ши собі де­що з батьківсько­го доб­ра на пам'ятку про батька, зос­та­ви­ли Ха­ри­то­нові, як най­мен­шо­му в сім'ї, по на­род­но­му зви­чаю на Ук­раїні, усе не­ру­хо­ме доб­ро й гос­по­дарст­во. Во­ни поп­ро­си­ли од­но­го ста­ро­го свя­ще­ни­ка, кот­рий вже не мав па­рафії, "наб­лю­да­ти" вільша­ницьку па­рафію, до­ки Ха­ритін вис­вя­титься на свя­ще­ни­ка, а самі поспіша­ли до гос­по­ди, бо вже зай­шли жни­ва.

    Настав вечір. І в по­ко­ях, і в дворі ста­ло по­рожньо й не­на­че мерт­во після здо­ро­во­го на­тов­пу, вибірчо­го га­му та веш­тан­ня. І дім, і двір не­на­че вмер­ли ра­зом з по­мер­шим гос­по­да­рем, ста­рим па­нот­цем. Зістав­ся в сум­них по­ко­ях сам Ха­ритін з своїми ду­ма­ми та мріями про свя­щенст­во та про Они­сю в квітках, та стрічках, та в чер­во­них че­ре­вич­ках.

    Дуже по­ма­лу тяг­ли­ся для Ха­ри­то­на дні до со­ро­ко­вин. А тим ча­сом до Онисі час­то заїжджа­ли же­ни­хи, а най­частіше од дру­гих вча­щав Мар­ко Пав­ло­вич Ба­ла­бу­ха, філо­соф. Він тільки що по­ки­нув не­дав­но пе­ред тим ре­фор­мо­ва­ну дав­ню Київську ака­демію, щоб піти на се­ло на па­рафію.

    Онися Сте­панівна бу­ла од­ним од­на доч­ка ста­ро­го свя­ще­ни­ка в селі Чай­ках. Чай­ки бу­ли за двад­цять верс­тов од Вільша­ниці. Во­ни роз­ки­ну­лись на го­ря­но­му ви­со­ко­му пра­во­му бе­резі Росі. Ви­со­кий бе­рег був ніби по­пе­рерізу­ва­ний по­пе­рек узеньки­ми за­па­ди­на­ми та яра­ми й по­де­ку­ди по­над Рос­сю за­ки­да­ний ске­лис­ти­ми те­ра­са­ми. Розкішні за­па­ди­ни та до­лин­ки, мальовничі те­ра­си пи­ша­лись, ніби за­ки­дані й зас­те­лені чу­до­ви­ми сад­ка­ми. То там, то там, од бе­ре­га до са­мо­го вер­ху гір біліли чис­тенькі хат­ки, то ніби хо­ва­ючись од сон­ця та завірюх попід ске­ля­ми, то по­то­па­ючи в до­ли­нах, в зе­ле­них сад­ках. По обид­ва бо­ки се­ла, як дві зе­лені стіни, сто­яв гус­тий ду­бо­вий ліс. По­се­ред се­ла ніби стриміла на що­ло­поч­ку на най­вищій те­расі й не­на­че пи­ша­лась ду­бо­ва церк­ва з п'ятьма біли­ми ба­ня­ми. Ко­ло церк­ви при­ту­лив­ся до­мок свя­ще­ни­ка Про­ко­по­ви­ча. Од йо­го по крутій горі до са­мо­го бе­ре­га Росі не­на­че спа­дав зе­ле­ни­ми ру­на­ми розкішний ста­рий са­док. Про­ти се­ла, по­над Рос­сю, на де­сят­ки верс­тов скрізь бу­ло вид­ко се­ла на по­ло­гих лу­ках, на по­долі та рівнині, по­цяцько­ва­них то жов­ти­ми ни­ва­ми, то зе­ле­ни­ми лу­га­ми та гай­ка­ми, то ле­ва­да­ми.

    

1

    

    Була неділя. Про­ко­по­вичі тільки що по­обіда­ли. Ста­рий па­но­тець пішов в пасіку й ліг в кат­разі спа­ти. В кімнаті сиділи ма­ти й доч­ка та лу­за­ли насіння. Во­ни роз­мов­ля­ли за па­ничів, що приїжджа­ли до Онисі Сте­панівни.

    - А що пак, доч­ко, оце бу­де­мо діяти? Чи швид­ко піде­мо заміж, чи ще дов­генько бу­де­мо пе­ре­бен­дю­ва­ти? - спи­та­ла ма­ти в доч­ки.

    - Про ме­не, ма­мо, йдіть собі заміж хоч і сьогодні, - ска­за­ла доч­ка осміха­ючись.

    - Цур дур­ної-навісної! Хіба ж я оце за се­бе го­во­рю? - ска­за­ла ма­ти.

    - А то ж за ко­го? - спи­та­ла доч­ка.

    - Та за ко­го ж пак, як не за те­бе!

    - За ме­не?.. Як за ме­не, то не знаю, - ска­за­ла доч­ка, за­ко­пи­лив­ши спідню гу­бу.

    - А хто ж по­ви­нен зна­ти, як не ти? Це ж твоє діло, а не моє. Мені з твоїми же­ни­ха­ми не жи­ти. Чи вже ж ма­ло їх до нас навіду­ва­лось?

    - Та ме­не ж, ма­мо, хва­ли­ти бо­га, ніхто не об'їхав білим ко­нем, - ска­за­ла доч­ка, - але, ма­мо, ска­за­ти по щирій правді, моїх же­нихів хоч по сім за ци­бу­лю про­да­вай на бо­гус­лавсько­му яр­мар­ку, та й то ніхто не ку­пить…

    - Ну, це вже твої ви­гад­ки! Не всіх та­ки про­да­си по сім за ци­бу­лю. Вже од­но­го ака­деміста Ба­ла­бу­ху не про­да­си й за сім ци­буль.

    - Я б, ма­мо, йо­го й дур­но од­да­ла, аби він тільки не їздив до нас, од­че­пив­ся од ме­не.

    - Але й ве­ред­ли­ва ж ти, - не­ма де прав­ди діти. Ба­ла­бу­ха чо­ловік вче­ний, зай­ме доб­ру па­рафію, бу­де бла­го­чин­ним, а мо­же, і про­тоєреєм.

    - Про ме­не, не­хай бу­де й архієреєм: ко­ли ж, ма­мо, в йо­го такі гу­би, що не­на­че він все чо­гось з лю­дей кри­виться.

    - От і ви­га­да­ла. Які ж у йо­го гу­би? Такі, як в усіх лю­дей.

    - Коли ж, ма­мо, як він сміється, то як­раз так, на­че ти­та­ре­ва ко­ня­ка сміється до на­шо­го ря­бо­го ко­ня. А що вже гор­дий та го­но­ро­ви­тий!..

Пошук на сайті: