Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 11)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5612
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5898
    Терлецький лед­ве примітно осміхнув­ся й пог­ла­див бо­ро­ду: він не по­ми­лив­ся, до­га­ду­ючись, що Ба­ла­бу­ха приїхав по­ди­ви­тись на йо­го до­чок.

    - Що ж там в вас те­пер в ака­демії? Чи пи­ше­те вірші? Чи граєте ко­медії? - спи­тав гос­по­дар.

    - Аякже, й вірші пи­ше­мо, й ко­медії граємо,- ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    - От за на­ших часів - ми гра­ли так, що те­пер нав­ряд чи зуміють так гра­ти. І мені та­ки до­во­ди­лось не раз гра­ти. Тільки раз ста­ла­ся зо мною на сцені тро­хи смішна при­го­да: раз ска­за­ли мені гра­ти роль Суєти в інтер­медії. Об­го­лив я ву­са й бо­ро­ду, на­ма­зав що­ки рум'янця­ми. При­че­пи­ли мені довгі ко­си, на­ки­ну­ли на плечі чер­во­ну хла­ми­ду; я дос­тав у однієї знай­омої міщан­ки чер­воні чо­бо­ти; взув­ся я в ті чо­бо­ти, на шию на­че­пив чер­во­не на­мис­то, роз­пус­тив ко­си по пле­чах, надів на го­ло­ву жидівську яр­мул­ку, взяв в од­ну ру­ку кап­шук з грішми, в дру­гу пляш­ку з горілкою та й ви­ход­жу на сце­ну. Ви­ход­жу та й ка­жу: "Я Суєта…"

    Сказав, та як гля­нув на лю­дей! - усі лю­ди по­витріща­ли на ме­не очі, а про­фе­сор елок­венції, лю­тий-пре­лю­тий, що за­да­вав нам час­то бе­ре­зо­вої каші, ди­виться мені прос­то в вічі та не­на­че ка­же: "Пот­ри­вай, ось я тобі всип­лю півсотні, як тільки по­ми­лиш­ся!" Гля­нув я йо­му в вічі та й за­був, що далі го­во­ри­ти! Їй-бо­гу, за­був! А знав, як "Отче наш". "Я Суєта! Я Суєта!" - ска­зав я тричі, а далі хоч заріж! Не при­га­даю! Да­вай я тоді лу­пи­ти з Ек­клезіаста: суєта суєтствій і вся­чес­кая суєта! Та вже, спа­сибі, Зло­ба сто­яла за де­ко­раціями, та підка­за­ла мені, що далі го­во­ри­ти. От я й по­чав:

    О су­ета, ко­ли­ко ты прек­рас­на! О су­ета, то­ли­ко ты ужас­на! Днесь пи­яна ска­чет во­ля! Ут­ро встав­ши - тщет­на до­ля!.. Си­рен льсти­вых оки­ян Слад­ким гла­сом обу­ян! Ед­ва ле­то за­па­ло, А коз­ля ца­пом ста­ло. Цап бо­ро­да­тый!..

    Сказав я це, а далі знов за­був­ся, плу­таю я та плу­таю! Пе­реп­лу­тав усі вірші, пе­ремішав си­рен з ко­за­ми та ца­па­ми, та вже не знаю, що далі го­во­ри­ти: та, спа­сибі Злобі, ме­не ви­ве­ла з біди: вис­ко­чи­ла з-за де­ко­рації та як крик­не: "Я Зло­ба, - хо­вай сво­го ло­ба!" Як заміриться на ме­не ме­чем! - я нав­те­ки, і кап­шук з грішми за­гу­бив на сцені. Публіка ре­го­четься. Див­люсь, а за куліса­ми пе­ре­до мною стоїть дру­га зло­ба, про­фе­сор. Як ухо­пить ме­не за ко­си! Ко­си й яр­мул­ка злетіли до­до­лу. Він ме­не за чу­ба та як по­чав вих­ри­ти то нап­ра­во, то наліво - тро­хи го­ло­ви не зірвав з шиї.

    Згадки про ака­демію не­на­че роз­бур­ка­ли Ба­ла­бу­ху: він од­ра­зу став сміли­вий і го­во­рю­чий.

    - А я грав Зло­бу, - та ще й як грав! - ска­зав Ба­ла­бу­ха, роз­го­во­рив­шись. - Бу­ло, як на­ки­ну на плечі чер­не­чу чор­ну мантію, та обк­ру­чу го­ло­ву гид­рою, та візьму в од­ну ру­ку меч, а в дру­гу пу­чок га­дюк, та як вий­ду, та як кри­ко­ну: "Я Зло­ба, - хо­вай сво­го ло­ба!"

    Балабуха роз­па­лив­ся й справді схо­пив­ся з місця, підняв ру­ки вго­ру й крик­нув на всю ха­ту. Гор­ба­та Ки­ли­на нес­ла в ру­ках пляш­ку з горілкою й тарілку з па­ля­ни­цею. Для бідної дівки зда­ло­ся, що Ба­ла­бу­ха схо­пив­ся з місця й хо­че лус­ну­ти її ку­ла­ком в спи­ну. Во­на зат­ру­си­лась і упус­ти­ла тарілку на поміст. Тарілка хрьопну­ла й роз­би­лась.

    - Цур дур­ної! - ска­зав Тер­лецький.

    - Якась пе­ре­ля­ка­на дівчи­на! - ска­зав Ба­ла­бу­ха, сіда­ючи на стілець.

    Килина поз­би­ра­ла шмат­ки тарілки й па­ля­ниці в хвар­тух і з пла­чем вий­шла з світлиці.

    - Колись я пи­сав вірші, знав на­пам'ять Овідія, Го­рація, а те­пер все чис­то по­виліта­ло з го­ло­ви, тільки й зос­та­лась в пам'яті бе­ре­зо­ва ка­ша, - ска­зав Тер­лецький, на­ли­ва­ючи чар­ку. - Та й той Го­рацій зовсім-та­ки не сто­сується до Хохітви.

    Бідна Ки­ли­на ви­нес­ла че­реп­ки в кімна­ту з сльоза­ми на очах.

    - Що то та­ке ти не­сеш в хвар­тусі? - крик­ну­ла ма­туш­ка на Ки­ли­ну. - Чи роз­би­ла тарілку, чи що? Що там за крик?

    - Ой простіть, ма­туш­ко, - ска­за­ла Ки­ли­на, цілу­ючи панімат­ку в ру­ку. - Наш ба­тюш­ка з тим па­ни­чем, ма­буть, по­ла­ялись та як по­ча­ли кри­ча­ти та со­ва­тись один до дру­го­го з ку­ла­ка­ми! А я зля­ка­лась та й упус­ти­ла з рук тарілку.

    - Ти сьогодні зовсім здуріла! Бе­ри швид­ше дру­гу тарілку й не­си па­ля­ни­цю на стіл! - крик­ну­ла ма­туш­ка, сто­ячи се­ред ха­ти з білою сук­нею в ру­ках для стар­шої доч­ки.

    В кімнаті підняв­ся який­сь со­дом. Ма­туш­ка ха­па­лась при­би­ра­ти стар­шу доч­ку, не­на­че бо­ялась, щоб ча­сом па­нич не втік з до­му. Ша­фа й скри­ня сто­яли од­чи­нені. Ма­туш­ка й доч­ки біга­ли, ки­да­лись сю­ди й ту­ди, бряз­ка­ли клю­ча­ми, вий­ма­ли но­ву оде­жу, причісу­ва­лись пе­ред дзер­ка­лом. Оле­ся, чи Олек­санд­ра Петрівна, най­стар­ша доч­ка, сто­яла се­ред кімна­ти в білих спідни­цях, в біло­му кор­сеті, кот­рий не схо­див­ся на її пов­но­му стані. Ма­ти з мен­шою доч­кою шну­ру­ва­ли кор­сет, сил­ку­ва­лись аж впотіли, а кор­сет все-та­ки не схо­див­ся.

    - Килино, хо­ди сю­ди! При­да­ви ру­ка­ми кор­сет, та міцніше, - кри­ча­ла ма­туш­ка.

    Килина вхо­пи­ла Оле­сю за стан і стільки по­мог­ла, скільки б поміг ко­мар. Шнур­ки в ма­ту­щи­них ру­ках лу­ща­ли, а кор­сет все-та­ки не схо­див­ся.

    - Покличте ба­бу Хіврю! - крик­ну­ла ма­туш­ка. - Бо ця Ки­ли­на ні до чо­го не здат­на.

    Прибігла ба­ба, вхо­пи­лась і собі за шнур­ки. Ба­ба бу­ла кре­мез­на й жи­ла­ва. Кор­сет по­дав­ся під її ру­ка­ми. Оле­ся наділа білу сук­ню, а ма­ти причісу­ва­ла та при­би­ра­ла її го­ло­ву.

    Убравши доч­ку, ма­ти на­ки­ну­ла на се­бе но­ву сук­ню, на­ки­ну­ла на плечі перську білу, з чер­во­ни­ми та жов­ти­ми взор­ця­ми, хуст­ку, - ще раз ог­ляділа кру­гом доч­ку, не­на­че мос­ка­ля на муштрі, й по­ве­ла її в світли­цю.

    Менші доч­ки поп­рос­ту­ва­ли за ни­ми слідком, заг­ля­да­ючи в світли­цю че­рез од­чи­нені двері.

    Терлецька ввійшла в світли­цю ти­хою хо­дою, по­важ­но, не­на­че вип­ли­ла. Ба­ла­бу­ха вглядів в две­рях не­ви­со­ку, але тілис­ту чор­ня­ву да­му тро­хи ніби з пух­лим, шля­хетським ли­цем, з гла­денько при­че­са­ни­ми чор­ни­ми блис­ку­чи­ми на­чо­са­ми на лобі, в біло­му чіпку в обор­ках, в кот­рих синіла ши­ро­ка стрічка з кінця­ми до пле­чей. Він ус­тав і ще глиб­ше втяг­нув ко­рот­ку шию в комір, несміли­во підійшов до Тер­лецької й поцілу­вав її в пух­ку білу ру­ку. За матір'ю вий­шла доч­ка, та­ка чор­ня­ва, як і ма­ти, гар­ненька, з білим, тро­хи ко­рот­ким ли­цем, з тем­ни­ми ка­ри­ми очи­ма. Во­на присіла се­ред світлиці пе­ред Ба­ла­бу­хою і не­на­че дриг­ну­ла пра­вою но­гою. Ба­ла­бу­ха поцілу­вав в ру­ку доч­ку, ос­ту­пив­ся тро­хи на­зад і не знав, де діти свої здо­рові ру­ки. Ма­туш­ка сіла на ка­напі і поп­ро­си­ла гос­тя сісти. Ба­ла­бу­ха несміли­во спус­тив­ся на стілець. Про­ти йо­го сіла Оле­ся, в кот­рої що­ки по­чер­воніли, на­че маківки. Ба­ла­бу­ха ки­дав очи­ма то на матір, то на доч­ку. Ши­ро­ка си­ня стрічка в ма­те­ри­но­му чіпкові, біла сук­ня на дочці, чер­во­на стрічка, кот­рою був підпе­ре­за­ний Оле­син стан, чер­во­ний бант в ко­сах - усе те так на­ля­ка­ло сту­ден­та, що він сидів як на шпильках. Пе­ред йо­го очи­ма знов з'яви­лась пасіка, ули­ки, тем­на кат­ра­га в пасіці, навіть ліщи­на й чор­нобіль ко­ло пасіки, ку­ди він те­пер ла­ден був утек­ти й схо­ва­тись од тих стрічок та су­конь.

    - Чи здо­рові ваш па­но­тець та панімат­ка? - спи­та­ла Тер­лецька в Ба­ла­бу­хи.

    - Спасибі вам! Сла­ва бо­гу, здо­рові, - ти­хо обізвав­ся Ба­ла­бу­ха.

    - Такі не­добрі: нас ніко­ли й не одвіда­ють. Я знаю ва­шо­го ба­тюш­ку й ва­шу ма­туш­ку, - ска­за­ла Тер­лецька го­лос­но, дрібно й сміли­во.

    Терлецька пи­та­ла в Ба­ла­бу­хи про йо­го батька й матір, так собі, для зви­чай­ності. Як­би во­ни й справді приїха­ли до неї, во­на бу­ла б їм зовсім не ра­да.

    - І я ба­чи­ла ва­шо­го ба­тюш­ку, - сміли­во обізва­лась Оле­ся до Ба­ла­бу­хи.- Та­кий доб­рий, та­кий привітний.

    Балабуха пе­ревів очі од ма­тері на Оле­сю й те­пер тільки при­ди­вив­ся, що во­на бу­ла гар­ненька, але ма­ла не такі тонкі та гострі бро­ви, як в Онисі Про­ко­по­вичівни. Тільки круглі чи­малі темні та блис­кучі очі спо­до­ба­лись йо­му од­ра­зу.

    Олеся не всиділа на од­но­му місці: во­на схо­пи­лась і вибігла з кімна­ти, щоб по­ди­ви­тись на се­бе в дзер­ка­ло й поп­ра­ви­ти на го­лові чер­во­ний бант, і потім вер­ну­лась, знов сіла й знов схо­пи­лась, побігла до ва­зонів, заг­ля­ну­ла в ва­зо­ни, знов вибігла в кімна­ту, при­нес­ла гра­фин з во­дою, по­ли­ла ва­зо­ни, знов вибігла й знов пе­ре­го­дя прибігла й сіла. Довгі кінці стрічки кру­гом ста­ну, кінці бан­та літа­ли кру­гом неї, як на вітрі. Оле­ся ло­ви­ла стрічки ру­кою й швид­ко то од­ки­да­ла їх, то при­тя­га­ла, то обс­ми­ку­ва­ла. За доч­кою вий­шла з світлиці ма­ти, поп­ра­ви­ла щось на шиї, знов вер­ну­лась і знов вий­шла. Во­ни веш­та­лись, не­на­че в хре­щи­ка гра­ли. Че­рез двері в кімна­ту Ба­ла­бу­ха вглядів здо­ро­ве ліжко, не­на­че по­рон на Росі, а над ліжком здо­ро­вий ки­лим, на кот­ро­му бу­ли вит­кані чудні квітки, не­на­че сто­яли на задніх но­гах в три ряд­ки здо­рові зе­лені жа­би з чер­во­ни­ми жи­во­та­ми, поб­рав­шись за пе­редні ла­пи. В две­рях про­ти ки­ли­ма Ба­ла­бу­ха вглядів дру­гу пан­ну, та­ку на зріст, як Оле­ся, але ба­га­то кра­щу, в бідненькій сит­цевій сукні. То бу­ла мен­ша доч­ка, кот­ру по­га­но уби­ра­ли й хо­ва­ли од па­ничів в да­лекій кімнаті.

Пошук на сайті: