Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5534
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5865
    За Тер­лецькою ввійшла в світли­цю гор­ба­та Ки­ли­на й ви­нес­ла на тарілці дві то­не­сенькі скиб­ки па­ля­ниці та з лож­ку мас­ла в мас­лянці. Тер­лецький на­лив в ма­ле­сеньку чар­ку горілки, поз­до­ров­кав­ся з гос­тем, ви­пив сам, по­час­ту­вав гос­тя й затк­нув гра­фин за­тич­кою, не­на­че да­вав зна­ти, що він більше не бу­де вже час­ту­ва­ти. Ба­ла­бу­ха ви­пив, навіть га­разд не роз­куш­ту­вав­ши, і взяв в ру­ки скиб­ку па­ля­ниці. Скиб­ка світи­лась наскрізь.

    - А ми тут, панімат­ко, роз­ба­ла­ка­лись з Мар­ком Пав­ло­ви­чем про ака­демію та так на­ля­ка­ли Ки­ли­ну ци­ми згад­ка­ми, що во­на впус­ти­ла тарілку та й роз­би­ла, - ска­зав Тер­лецький до жінки.

    - Similis si­mi­li ga­udet 7, - обізвав­ся Ба­ла­бу­ха. - Ми ко­лись гра­ли в ака­демії ко­медії та по­ча­ли при­га­ду­ва­ти з от­цем Пет­ром де­яку дав­ни­ну.

    - Ви гра­ли ко­медії? - спи­та­ла Оле­ся. - Ото, ко­ли б мені до­ве­ло­ся на віку хоч раз по­ба­чи­ти ко­медію. Си­диш тут у Хохітві й лю­дей не ба­чиш.

    - Де вже ти хотіла в Хохітві по­ба­чи­ти ко­медію, - ска­зав Тер­лецький. - Це чу­до по­ка­зує тільки на­ша Київська "аlma ma­ter" 8.

    - Папа ка­жуть, що й во­ни гра­ли, - сміли­во обер­та­ючись до Ба­ла­бу­хи, про­мо­ви­ла Оле­ся. - Та ще й уби­ра­лись за пан­ну.

    Стара Тер­лецька тро­хи осміхну­лась, гля­нув­ши на бо­ро­ду та ву­са сво­го чо­ловіка.

    - Колись уби­рав­ся за пан­ну, а те­пер вже не вбе­русь, - ска­зав Тер­лецький.

    - Може, й ви уби­ра­лись за пан­ну? - ска­за­ла Оле­ся, обер­та­ючись до Ба­ла­бу­хи.

    - Ні, я раз уби­рав­ся за… Сла­ву, - зне­хо­тя ска­зав Ба­ла­бу­ха, - а дру­гий раз за прек­рас­но­го Іоси­фа.

    - Ото, як би я хотіла по­ба­чи­ти, як ви вби­ра­лись за прек­рас­но­го Іоси­фа, - ска­за­ла Оле­ся, спідло­ба пог­ля­да­ючи на Ба­ла­бу­ху. - Ма­буть, во­но вий­шло ду­же гар­но.

    Балабуха огов­тав­ся й пе­рес­тав втя­гу­ва­ти шию в комір. Сміливість в Олесі, привітність Тер­лецької од­би­ли в йо­го охо­ту тіка­ти в пасіку та в чор­нобіль.

    Балабуха не ду­же спо­до­бав­ся Олесі з ли­ця, але йо­го зріст, ве­ли­ка пос­тать, вченість і ла­ти­на звер­ну­ли її ува­гу, спо­до­ба­лись їй тим більше, що до неї приїжджа­ли нев­чені прості по­по­вичі, на кот­рих во­на не хотіла й ди­ви­тись, і навіть не ви­хо­ди­ла до їх. Ма­ти так са­мо бу­ла привітна до Ба­ла­бу­хи, бо вже був час ви­да­ва­ти Оле­сю заміж.

    Килина од­хи­ли­ла двері й щось шеп­ну­ла до Тер­лецької. Оле­ся зірва­лась з стільця й побігла в двері так швид­ко, що тро­хи не зва­ли­ла Ки­ли­ни з ніг. Ба­ла­бу­ха ди­вив­ся їй вслід: йо­му спо­до­ба­лось, як Оле­ся бігає швид­ко, пруд­ко, лег­ко, як на їй га­дю­ка­ми в'ються чер­воні стрічки.

    За Оле­сею вий­шла Тер­лецька. В кімна­тах бу­ло чу­ти біга­ни­ну, веш­тан­ня. Заб­ряж­ча­ли ло­жеч­ки, задз­веніли ста­ка­ни та блю­деч­ка, зас­ту­котіли шух­ля­ди ко­ло ка­мо­ди та столів; од­чи­ни­лись двері, й гор­ба­та Ки­ли­на внес­ла в світли­цю ви­со­ко­го та тон­ко­го са­мо­ва­ра й пос­та­ви­ла на столі, не­на­че яке ди­во. То був пер­ший са­мо­вар в око­лиці.

    З две­рей вибігла Оле­ся з ло­жеч­ка­ми й чай­ни­ком в ру­ках, за нею ма­ти, за матір'ю Ки­ли­на. Во­ни ви­хо­ди­ли й при­хо­ди­ли, й знов вибіга­ли: ви­но­си­ли ста­ка­ни та на­ряд­дя до са­мо­ва­ра. Са­мо­вар спер­шу шипів, потім за­па­ру­вав і зак­ле­котів, так що не ста­ло чуть, як дер­чав ма­ят­ник ко­ло часів. Кру­гом са­мо­ва­ра чи­га­ли та панька­лись, не­на­че уряд­ник кру­гом сво­го на­чальни­ка. Ба­ла­бу­ха з то­го ди­ва пог­ля­дав то на са­мо­вар, то на дам.

    Почалося на­ли­ван­ня чаю в ста­ка­ни, бряж­чан­ня ло­жеч­ка­ми об по­суд, не­на­че хто віз цілу ба­ла­гу­лу би­то­го скла. Са­ма Тер­лецька по­да­ла Ба­ла­бусі ста­кан чаю. Ки­ли­на знов ви­нес­ла на тарілці куп­ку то­неньких ски­бо­чок па­ля­ниці. Ба­ла­бу­ха ви­пив чай, з'їв про­зо­ру ски­боч­ку хліба; йо­го розібрав апе­тит. Їсти схотілось здо­ро­во, а гос­по­дар навіть не про­сив ви­пи­ти по другій чарці горілки.

    - А на­лий і мені, панімат­ко, ста­кан то­го зілля, - ска­зав Тер­лецький, - хоч, ска­за­ти прав­ду, не ду­же я хва­лю це зілля. Не­ма в світі, як доб­ра чар­ка горілки, - про­хо­пив­ся гос­по­дар.

    "Коли б же доб­ра чар­ка, а не та­ка, як на­перс­ток", - по­ду­мав Ба­ла­бу­ха, пог­ля­да­ючи на ма­ле­сеньку чар­ку.

    Терлецька сер­ди­то ки­ну­ла очи­ма на чо­ловіка: він за­мовк і не роз­ви­вав далі тієї те­ми.

    Випили чай. Ки­ли­на ви­нес­ла са­мо­вар, кот­ро­го в кімнаті опа­ли менші доч­ки, не­на­че му­хи мед.

    - Візьми ли­шень, доч­ко, гіта­ру та заг­рай або й заспівай нам якої, - ска­зав Тер­лецький, дос­та­ючи гіта­ру з ко­со­го сто­ли­ка в кут­ку й по­да­ючи Олесі.

    - Я вже дав­но гра­ла й, ма­буть, чис­то все по­за­бу­ва­ла, - пи­ша­ючись, про­мо­ви­ла Оле­ся.

    Вона взя­ла гіта­ру, нап­ра­ви­ла її, на­тя­гу­ючи стру­ни, й несміли­во по­ча­ла пе­ре­би­ра­ти пальця­ми.

    - Ви не граєте на гус­лях? - спи­тав Тер­лецький в Ба­ла­бу­хи.

    - Ні, не граю, - обізвав­ся Ба­ла­бу­ха.

    - Шкода. Я ко­лись грав, та вже за­був. От мій сусіда бо­гус­лавський ба­тюш­ка, як ут­не на гус­лях, то аж поміст дри­жить. Е, що то за гар­ний інстру­мент! - ска­зав Тер­лецький.

    Олеся прог­ра­ла кілька ко­зачків. Їй хотілось заспіва­ти, та во­на са­ма не сміла по­ча­ти й жда­ла, щоб будлі-хто поп­ро­сив.

    - Заспівайте, ко­ли ва­ша лас­ка, - несміли­во поп­ро­сив її Ба­ла­бу­ха.

    - Заспівай, доч­ко, про Хлою, або про Нар­ци­за, або кра­ще про сту­ден­та.

    Олеся осміхну­лась, заспіва­ла то­не­сеньким го­лос­ком про Хлою, потім про Нар­ци­са, а далі за­тяг­ла й про сту­ден­та:

    Ой ве­ле­ла ме­ня мать За куп­чи­ка от­дать. А куп­чик как идеть, Сун­дук де­нег не­сеть. "Сун­дук де­нег не прый­му, За куп­чи­ка не пой­ду!" Ой ве­ле­ла ме­ня мать За сту­ден­та от­дать. А сту­дент как идеть, Пу­чок ро­зок не­сеть. "Пу­чок ро­зок прый­му, За сту­ден­та пой­ду!"

    - Ага! - про­мо­вив, приц­мо­ку­ючи, Тер­лецький.

    - За би­то­го двох не­би­тих да­ють, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    Олеся ще дов­го співа­ла та гра­ла на гітарі. Тер­лецький роз­фан­та­зу­вав­ся й по­чав при­га­ду­ва­ти давні вірші й скла­да­ти свої, але ду­же не­до­ладні.

    Співай, доч­ко, по­ки мо­ло­денька, бо як ми­не твоя вес­на, то пе­рес­та­неш співа­ти:

    Наслаждайся дней сво­их, Все-бо вма­ле сос­та­ры­ем. В од­но ли­то з ко­зе­ня­ты Став­ся куд­ла­тый цап!

    І я ко­лись співав і вірші скла­дав, як був ко­зе­ням, а як став ста­рим та куд­ла­тим, то вже й пісні в го­ло­ву не лізуть, - про­мо­вив Тер­лецький, хо­дя­чи по світлиці.

    Тим ча­сом, як Оле­ся гра­ла та співа­ла, Ба­ла­бу­ха по­чу­вав, що в йо­го жи­воті гра­ють інші му­зи­ки. Над­ворі ве­чоріло, а по­луд­ну­ва­ти не да­ва­ли. Пляш­ка з горілкою сто­яла ніби за­пе­ча­та­на. Ба­ла­бу­ха пог­ля­дав на двері, чи не ви­не­суть чо­го за­ку­си­ти, а двері не од­чи­ня­лись. А си­ре­ни в жи­воті в Ба­ла­бу­хи співа­ли так го­лос­но, що їх бу­ло чу­ти на всю ха­ту, й йо­му бу­ло аж ніяко­во.

    Вже сон­це зай­шло, вже над­ворі су­теніло. Тер­лецька вста­ла й вий­шла в кімна­ту. За нею вибігла Оле­ся. В кімнаті знов по­ча­лась біга­ни­на. Заб­ряж­ча­ли ключі, зас­ту­ка­ли двері, задз­веніли лож­ки й тарілки. В од­чи­нені двері про­ти зе­ле­них жаб на ки­лимі за­ми­готіли го­ло­ви.

    Терлецький хо­див по світлиці й фан­та­зу­вав, а Ба­ла­бу­ха сидів, спус­тив­ши го­ло­ву й при­дер­жу­ючи ру­кою по­рожній живіт.

    Через го­ди­ну ши­ро­ко од­чи­ни­лись двері. Ба­ба з Ки­ли­ною внес­ли дов­гий стіл і зас­те­ли­ли ска­тер­кою. Ки­ли­на при­нес­ла ку­пу тарілок і по­ча­ла розс­тав­ля­ти на столі; ба­ба при­нес­ла лож­ки, ви­дельця й ножі й розк­ла­ла їх з та­кою по­ва­гою, не­на­че го­ту­ва­лась при­но­си­ти жерт­ву бо­гам. В кінці тієї комічно-по­важ­ної ру­ха­ни­ни вий­шла Тер­лецька й поп­ро­си­ла гос­тя за стіл. Всі посіда­ли кру­гом сто­ла й жда­ли. Знов од­чи­ни­лись двері й ба­ба внес­ла дов­гий по­лу­ми­сок і пос­та­ви­ла на столі. На здо­ро­во­му по­лу­мис­ку ле­жа­ло двоє ма­леньких кур­ча­ток на­че дві пе­ре­пе­лиці. Ба­ла­бу­ха зля­кав­ся.

    - Прошу по­кор­но! Беріть на тарілку! - поп­ро­си­ла Тер­лецька Ба­ла­бу­ху.

    - Потривай, панімат­ко! Ми, по ста­ро­му зви­чаю, по­куш­туємо цієї аqu­ae vi­tae 9, кот­рої давні рим­ля­ни, пев­но, не пи­ли, - ска­зав Тер­лецький, на­ли­ва­ючи на­перс­то­чок.

    Балабуха ви­пив той на­перс­то­чок, зга­дав ті кра­со­вулі, що він ко­лись хи­лив з сту­ден­та­ми, й тільки жалібно скри­вив­ся. Помірку­вав­ши, скільки-то при­па­де на кож­но­го з тих двох пе­ре­пе­ли­чок, він одрізав тільки ніжку од кур­ча­ти й узяв на тарілку. Оле­ся й Тер­лецька одріза­ли по крильці й при­ки­да­лись, не­на­чеб­то во­ни ве­че­ря­ють. Бідний Ба­ла­бу­ха й собі прис­тав­лявсь, що він ве­че­ряє: обг­риз ніжку й пок­лав ви­дел­ку на стіл. Пе­ред йо­го очи­ма так і сно­ви­га­ла макітра ва­ре­ників в сме­тані.

    "Правду ка­за­ла ма­ти! - по­ду­мав Ба­ла­бу­ха. - Як­би не по­поїв до­ма, то оце б не доїхав жи­вий до­до­му".

Пошук на сайті: