Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 13)

    Посиділи за сто­лом, по­ба­ла­ка­ли й ус­та­ли. Прий­шла ба­ба й узя­ла по­лу­ми­сок, на кот­ро­му ще зос­та­лась од­на пе­ре­пе­лич­ка.

    Після го­лод­ної ве­чері Ба­ла­бу­ха по­чав про­ща­тись. Тер­лецькі про­си­ли йо­го не за­бу­ва­ти їх і приїзди­ти до їх частіше.

    Вже бу­ла ніч, як Ба­ла­бу­ха ру­шив з дво­ру. Тільки що во­ни виїха­ли за се­ло, Ба­ла­бу­ха ска­зав по­го­ни­чеві:

    - Чи не зос­та­лось в те­бе ча­сом хліба в тор­бині? - Та там зос­тав­ся ок­раєць. Ну, та й скупі ж ці лю­ди! - ска­зав по­го­нич, розв'язу­ючи тор­бу з хлібом.

    - Мабуть, во­ни тим і ба­гаті, що скупі. Пок­ли­ка­ли ме­не по­луд­ну­ва­ти, чар­ки горілки не да­ли, а ма­туш­ка ви­нес­ла хліб, одк­ра­яла панську ски­боч­ку та й знов узя­ла в по­кої. Та гор­ба­та Ки­ли­на, ма­буть, жи­ве бо­жим ду­хом. А на по­па­дю слу­ги ка­жуть "пані", бо як будлі-кот­ра наз­ве ма­туш­кою, то во­на, гос­по­ди, як сер­диться.

    Опівночі Ба­ла­бу­ха приїхав в Хильки й роз­бу­див матір.

    - Мамо, да­вай­те хоч шма­ток са­ла та хліба! Їсти так хо­чу, що аж шку­ра тріщить.

    - Хіба ж я тобі не ка­за­ла! Ці гар­бу­за не при­чеп­лять, але віта­ють гос­тей го­ло­дом. Сідай, си­ну, за стіл.

    Мати ви­су­ну­ла з печі макітру ва­ре­ників. Ба­ла­бу­ха до­пав­ся й витріскав тро­хи не всю макітру.

    - Як же тобі по­ка­за­лась доч­ка? - спи­та­ла ма­ти.

    - Дочка гар­на, й грає доб­ре, й співає доб­ре, уб­ра­на по-панській, - ска­зав Ба­ла­бу­ха, по­чу­ва­ючи в душі, що Оле­ся зас­ло­ни­ла довгі тонкі Они­сині бро­ви.

    - Та в їх і гро­шей си­ла. Не знаю тільки, чи ба­га­то дасть ста­рий. А що вже ба­гаті, то ба­гаті, - ска­за­ла ма­ти.

    Макітра ва­ре­ників зва­ли­ла Ба­ла­бу­ху на постіль, не­на­че грім здо­ро­во­го ду­ба. Він упав на по­душ­ку й зас­нув міцним сном. Тим ча­сом в Хохітві після виїзду Ба­ла­бу­хи в домі Тер­лецько­го по­ча­лась, після па­ра­до­вої ве­чері, дру­га ве­че­ря, своя, до­маш­ня. В кімнаті зас­те­ли­ли стіл прос­тою ска­тер­тею, й Ки­ли­на при­нес­ла здо­ро­ву ваз­ку га­лу­шок з са­лом. Па­но­тець Тер­лецький вклав у ко­пи дві тарілки, Тер­лецька дві, а Оле­ся, вдо­во­лив­шись крильцем кур­чат­ки при гос­теві, те­пер по­чу­ти­ла дру­гий, справ­дешній апе­тит і виїла здо­ро­ву тарілку га­лу­шок, од чо­го їй ста­ло в кор­сеті так тісно, що во­на пок­ли­ка­ла Ки­ли­ну і як­най­швид­ше звеліла розш­ну­ру­ва­ти шну­ров­ку…

    - А що, Оле­сю, як тобі по­ка­зав­ся Ба­ла­бу­ха? - спи­тав в Олесі батько.

    - Так собі… нічо­го, - ска­за­ла Оле­ся, за­ко­пи­лив­ши гу­бу.

    - От і нічо­го! - обізва­лась ма­ти. - Па­нич здо­ро­вий, пос­тав­ний, ог­ряд­ний, вче­ний, і та­ки чис­то й по-мод­но­му вбра­ний, не­аби­який прос­так.

    - І ла­ти­ну зна доб­ре: так і сип­ле ла­тинськи­ми при­каз­ка­ми! - до­дав батько. - Ні, доч­ко! Цього же­ни­ха шко­да ви­пус­ка­ти з рук. Ти будь до йо­го при­ятельніша, лас­кавіша й привітніша, як він приїде до нас вдру­ге, та по­го­во­ри з ним та­ки лю­бенько, привітненько.

    - Коли ж він не ду­же охо­чий до роз­мо­ви та який­сь не­во­руш­кий. Си­дить, ди­виться на ме­не, ви­ря­чив­ши баньки, та люльку смок­че, та й годі.

    - То й доб­ре, ко­ли мов­чить. Хто мов­чить - той двох нав­чить. Мен­ше бу­де допіка­ти тобі язи­ком, - ска­за­ла ма­ти, гля­нув­ши на па­нот­ця Тер­лецько­го.

    - Правда, в йо­го очі й бро­ви гарні, але гу­би… тро­хи чудні. Чо­гось не­на­че скри­вив­ся, як се­ре­да на п'ятни­цю, - ска­за­ла Оле­ся.

    - Тобі, Оле­сю, тре­ба ви­пи­са­ти же­ни­ха з Києва або з Па­ри­жа, то та­кий, мо­же б, тобі спо­до­бав­ся! - ска­зав батько. - Де ж тобі кра­щих наб­ра­ти?

    Олеся хотіла ска­за­ти, де б во­на наб­ра­ла кра­щих же­нихів, та про­мов­ча­ла: во­на ба­чи­ла в пансько­му дворі гар­них дідичів-па­ничів, але ба­гаті па­ничі її не сва­та­ли, а за бідних еко­номів та польських панків її не дав би батько. Оле­ся тільки ле­генько зітхну­ла й пішла спа­ти.

    Швидко всі пос­ну­ли в домі Тер­лецько­го, тільки в пе­карні ще дов­го горіло світло. Там Ки­ли­на з ба­бою та з дру­гою та­ки пан­щан­ною Тер­лецько­го мо­ло­ди­цею ще дов­го ми­ли та ви­ти­ра­ли по­суд та ла­яли гос­тя. Ки­ли­на й ба­ба ро­би­ли ро­бо­ту вже че­рез сон. Їх бліді об­лич­чя ста­ли ще блідніши­ми. Сон кло­нив їх го­ло­ви. Вже північ ми­ну­ла, а во­ни все по­ра­лись та при­би­ра­ли, а дру­го­го дня бу­ли по­винні вста­ва­ти удосвіта, пе­редніше за гос­по­дарів, і знов роз­по­чи­на­ти ту са­му вічно незмінну жіно­чу ро­бо­ту, од кот­рої втіка­ли лю­ди од Тер­лецько­го.

    6 Ось лю­ди­на! (лат.) 7 Схо­жий схо­жо­му радіє (лат.) 8 Дослівно "матір-го­ду­вальни­ця". Тут мається на увазі уч­бо­вий зак­лад (лат.) 9 Во­да жит­тя (лат.)

    

3

    

    В той час, як Ба­ла­бу­ха їздив до Олесі та уви­вав­ся ко­ло неї, по се­лах пішла чут­ка, що Они­ся Про­ко­по­вичівна за­ру­чи­лась з Ха­ри­то­ном Мос­са­ковським. Ба­ла­бу­ши­на ма­ти бу­ла на яр­мар­ку в Бо­гус­лаві й при­вез­ла ту чут­ку в Хильки.

    - Чи ти знаєш, си­ну, за ко­го по­да­ва­ла руш­ни­ки Ониська Про­ко­по­вичівна? - ска­за­ла ста­ра Ба­ла­бу­ши­ха, приїхав­ши з яр­мар­ку.

    - За ко­го, ма­мо? - спи­тав син.

    - За Ха­ри­то­на Мос­са­ковсько­го, ка­ра­пи­шансько­го дя­ка, - ска­за­ла ма­ти.

    - За Ха­ри­то­на Мос­са­ковсько­го? За то­го ху­до­го, по­га­но­го? За ту ру­ду че­хо­ню? - крик­нув син.

    - За ту че­хо­ню, за ту по­га­ну та­ра­ню, - ска­за­ла ма­ти.

    - За дя­ку­са? І во­на да­ла мені гар­бу­за че­рез ту іржа­ву, су­ху че­хо­ню? 3а то­го дур­ня? За то­го дя­ку­са? - крик­нув син.

    - Не за дя­ка-бо! Він сьогодні дяк, а мо­же, завт­ра бу­де по­пом на батько­во­му місці, бо йо­го гро­ма­да об­ра­ла за свя­ще­ни­ка на вільша­ницьку па­рафію, - ска­за­ла ма­ти.

    - Одкаснулась од ме­не, сту­ден­та, ака­деміста, для то­го ру­до­го дур­ня, ко­то­рий навіть не був в гра­ма­тиці, не тільки що в філо­софії? - ре­пе­ту­вав Ба­ла­бу­ха, підняв­ши ру­ки вго­ру ви­ще од своєї го­ло­ви.

    - Потривай, си­ну! Ти не кри­чи й не сердься, - ска­за­ла ма­ти. - Поїдь ти в Київ та поп­ро­си собі в мит­ро­по­ли­та Вільша­ни­цю, - па­рафія ве­ли­ка, по­ля ба­га­то, сіно-ко­су й оком не ски­ну­ти, сінокіс над са­мою Рос­сю, ще й ле­ва­да та­ка здо­ро­ва, що мож­на півсотні возів кар­топлі та ка­пус­ти ви­вез­ти в Бо­гус­лав на яр­ма­рок. Їй-бо­гу, си­ну, не гай ча­су, їдь до Києва! Не­хай тоді Ониська по­тан­цює з своєю че­хо­нею ци­ганської ха­лянд­ри. Не­хай ста­рий Про­ко­по­вич дає Ха­ри­то­нові свої Чай­ки, котрі мож­на в мішок уб­га­ти.

    - Поїду в Київ! За­раз поїду! Вла­ди­ка дає ака­демістам па­рафії на вибір, - яку хоч ви­би­рай! Оце тобі, Онисько, гар­бу­зи! Дам і тобі гар­бу­за, що бу­деш пам'ята­ти до смерті.

    Не дов­го ду­мав­ши, та­ки дру­го­го дня Ба­ла­бу­ха поїхав в Київ, пішов до мит­ро­по­ли­та й по­дав про­шен­ня на Вільша­ни­цю. Тільки що Ба­ла­бу­ха вий­шов од мит­ро­по­ли­та, про­ти йо­го йшов Ха­ритін Мос­са­ковський з вільша­ницьким ти­та­рем та з дво­ма ста­ри­ми па­рафіяна­ми. Мос­са­ковський ски­нув шап­ку, поз­до­ров­кав­ся з Ба­ла­бу­хою й ни­зенько йо­му пок­ло­нивсь, Ба­ла­бу­ха навіть не гля­нув на йо­го.

    - Чи па­рафії шу­каєте, Мар­ку Пав­ло­ви­чу? Бо­же по­мо­жи на все доб­ре! - ска­зав Мос­са­ковський до Ба­ла­бу­хи.

    - Нехай уже вам бог по­ма­гає, а мені вже поміг: я зай­няв ва­шу Вільша­ни­цю, - ска­зав гор­до Ба­ла­бу­ха й пішов собі ти­хою хо­дою в кон­сис­торію кінча­ти діло.

    В Мос­са­ковсько­го та в вільша­ницьких дідів не­на­че вда­рив грім. Во­ни сто­яли й ди­ви­лись слідком за Ба­ла­бу­хою.

    - Чи цей па­нич прав­ду ка­же, чи жар­тує? - про­мо­вив ти­тар.

    - Мабуть, бре­ше на свою обихідку, - про­мо­вив один дід. - А хто ж йо­го оби­рав в Вільша­ниці за свя­ще­ни­ка?

    - Чи по­дав­ся, чи не по­дав­ся він на Вільша­ни­цю, а ми та­ки ходім до вла­ди­ки. Що то нам вла­ди­ка ска­же! - про­мо­вив Мос­са­ковський.

    Вони пішли в по­кої до вла­ди­ки. Мос­са­ковський по­дав од се­бе про­шен­ня, а ти­тар дру­ге од гро­ма­ди. Вла­ди­ка про­чи­тав, по­ду­мав та й ка­же:

    - Опізнились ви. Я вже од­дав вільша­ницьку па­рафію дру­го­му. Ти вчив­ся в шко­лах? - спи­тав вла­ди­ка в Мос­са­ковсько­го.

    - Ні, ва­ше ви­со­коп­ре­ос­вя­щенст­во: я вчив­ся вдо­ма в батька та в ка­ра­пи­шансько­го дя­ка: вив­чив час­ло­вець, псал­тир, вмію чи­та­ти апос­то­ла й єван­гелію, знаю доб­ре цер­ков­ний ус­тав, вмію співа­ти на гла­си: й на "Гос­по­ди воз­вах" і на "Бог гос­подь".

    - Коли те­бе об­ра­ла гро­ма­да, то я дам тобі мен­шу па­рафію, а ве­ликі па­рафії я даю ака­демістам, - ска­зав мит­ро­по­лит. - Бо­же вас бла­гос­ло­ви! Йдіть собі!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5645
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5917

Пошук на сайті: