Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5620
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5909
    - Коли ж ми, свя­тий вла­ди­ко, во­ли­мо, щоб у нас за свя­ще­ни­ка був та­ки син на­шо­го покійно­го па­нот­ця, царст­во йо­му не­бес­не. Ми Ха­ри­то­на знаємо з ма­лих літ; він зріс на на­ших очах. Гро­ма­дя­ни звик­ли до йо­го. Ми знаємо, що він нас не скрив­дить. По­ми­луй­те й по­жа­луй­те, свя­тий вла­ди­ко! Не­хай та­ки наш Ха­ритін бу­де в нас за свя­ще­ни­ка, - про­сив ти­тар.

    - Не мож­на, ста­рий, не мож­на. Діло зроб­ле­но, а зроб­ле­но­го труд­но пе­реіна­чи­ти, - ска­зав вла­ди­ка.

    Громадяни вий­шли од вла­ди­ки ні в сих ні в тих, а Мос­са­ковський сто­яв у при­хожій ні жи­вий ні мерт­вий. Йо­го делікат­не ли­це ста­ло біле, як крей­да. Ти­тар взяв йо­го за ру­ку й вивів надвір.

    - А що бу­де­мо ро­би­ти? - спи­тав ти­тар, обер­та­ючись до дідів.

    - А те бу­де­мо ро­би­ти, що не пус­ти­мо то­го Ба­ла­бу­хи на па­рафію, от що! - ска­за­ли діди.

    В Мос­са­ковсько­го тро­хи од­ляг­ло од сер­ця. Надія вер­ну­лась до йо­го, - надія дос­та­ти па­рафію й не втра­ти­ти Онисі.

    Вони сіли на во­зи й поїха­ли на­зад в Вільша­ни­цю оповісти­ти гро­маді за цю подію.

    - Не бу­де так, як вла­ди­ка хо­че! Не пус­ти­мо Ба­ла­бу­хи на па­рафію. Не­хай бу­де в нас за свя­ще­ни­ка та­ки Ха­ритін, та й годі - го­моніла гро­ма­да, зібрав­шись ко­ло церк­ви. - Пош­ле­мо знов вдру­ге про­шен­ня до вла­ди­ки, а як не доз­во­лить, пош­ле­мо втретє, а та­ки не­хай бу­де так, як гро­ма­да хо­че. Десь вид­рав­ся який­сь Ба­ла­бу­ха, не по­ка­зав очей в Вільша­ни­цю, не по­го­во­рив з гро­ма­дою, а преться до нас на па­рафію. Не пус­ти­мо Ба­ла­бу­хи!

    Тим ча­сом як вільша­ницька гро­ма­да гри­ма­ла, та ремст­ву­ва­ла, та ла­го­ди­лась знов по­си­ла­ти ти­та­ря до вла­ди­ки, щас­ли­вий Ба­ла­бу­ха вер­нув­ся в Хильки.

    - Що, си­ну, зіпхнув Ониську з па­рафії? - пер­ша спи­та­ла в Ба­ла­бу­хи ма­ти.

    - Зіпхнув! Так і по­ко­ти­лась, як її гар­бу­зи з Хильківської го­ри, аж ку­ря­ва підня­лась, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    - От те­пер не­хай знає, як клас­ти в віз та в ки­шені сту­ден­там гар­бу­зи! - ска­за­ла ма­ти. - А ти, си­ну, не гай ча­су, та вби­рай­ся до Тер­лецьких, та ще й сватів бе­ри. Тер­лецькі скупі, хоч і ба­гаті. Тре­ба виб­ра­ти в сва­ти доб­ро­го крутія, щоб вик­ру­тив в їх зай­ву сот­ню кар­бо­ванців.

    - Кого ж би то поп­ро­си­ти в сва­ти? - спи­тав Ба­ла­бу­ха.

    - Бери, си­ну, дядька, от­ця Мельхи­се­де­ка та при­хо­пи ще на прис­тяж­ку й тітку. Тітка ціка­ва на язик, та й дядько доб­рий то­рохтій: щось-та­ки та ви­то­рох­тять. Та не­хай доб­ре прип­руть Тер­лецько­го.

    Балабуха заб­рав дядька то­рохтія й цо­ко­ту­ху тітку, приб­рав­ся й при­че­пу­рив­ся й поїхав до Тер­лецьких.

    Терлецькі, по­ба­чив­ши, що Ба­ла­бу­ха приїхав не сам, а з дядьком та з тіткою, за­раз до­га­да­лись, що він приїхав з сва­та­ми.

    В домі по­ча­лась нез­ви­чай­на біга­ни­на. Біга­ла важ­ка Тер­лецька, біга­ла Оле­ся, бігав сам Тер­лецький, біга­ла Ки­ли­на, навіть ба­ба в пе­карні за­ме­ти­лась тією по­шес­тю й вертілась, як му­ха в ок­ропі. Ба­ла­бу­ха оповістив, що він зай­няв Вільша­ни­цю Тер­лецький поз­до­ров­ляв йо­го, цілу­вав­ся з ним по де­сять раз, цілу­вав­ся з сва­том от­цем Мельхи­се­де­ком і навіть з ціка­вою йо­го жінкою. Оле­ся заш­ну­ру­ва­лась як тільки мож­на тісніше, так що їй бу­ло важ­ко ди­ха­ти, начіпля­ла чер­во­них стрічок на талію, на шию, на го­ло­ву і все кру­ти­лась по хаті пе­ред Ба­ла­бу­хою. Во­на зна­ла, що Ба­ла­бу­ха не жва­вий в роз­мові, й поп­ро­си­ла йо­го в са­док, де сподіва­лась по­чу­ти при по­етичній обс­таві те сло­во, кот­ро­го во­на вже жда­ла двад­цять три ро­ки з по­ло­ви­ною.

    - Чи ба­чи­ли мої квітки? - спи­та­ла во­на в Ба­ла­бу­хи.

    - Ні, не ба­чив, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    - Ходім, я вам по­ка­жу мої квітки! - ска­за­ла Оле­ся сміли­во й при­чеп­ли­во й тро­хи не по­тяг­ла йо­го за ру­ку.

    Балабуха з ве­ли­кою нап­ру­гою підвівся з стільця й пішов слідком за Оле­сею в са­док.

    Квітник в сад­ку був і справді гар­ний. Клум­би бу­ли повні лев­коїв та астр, але вже під осінь по­за­рос­та­ли тро­хи бур'яном.

    - Дивіться, які чу­дові лев­кої, - ска­за­ла Оле­ся, наг­нув­шись над квітка­ми й зри­ва­ючи гілку лев­коя.

    - А справді, гарні та па­хучі, - ска­зав і собі Ба­ла­бу­ха й наг­нув­ся над гряд­кою.

    Олеся вир­ва­ла квітку й, не роз­хи­ля­ючись, ню­ха­ла її. Ба­ла­бу­ха й собі встро­мив ру­ку в гу­ща­ви­ну, але, пог­ля­да­ючи ско­са на Оле­син пов­ний стан, за­хо­пив в жме­ню бур'ян і по­чав і собі ню­ха­ти.

    - Ви ню­хаєте щи­ри­цю! - крик­ну­ла Оле­ся, ви­ри­ва­ючи з йо­го рук бур'яни­ну, й за­ре­го­та­лась на увесь са­док. - Ось пот­ри­вай­те, я нар­ву вам бу­кет.

    Вона нар­ва­ла чу­до­вих астр і по­да­ла Ба­ла­бусі. Ба­ла­бу­ха навіщось ню­хав їх, хоч во­ни зовсім не пах­ли.

    - Ходім, по­ба­чи­те наш сад, - гук­ну­ла Оле­ся й побігла доріжкою по сад­ку до Росі.

    Балабуха ки­нув­ся й собі бігти, але по­чу­тив, що йо­го но­ги мо­жуть тільки хо­ди­ти, а не біга­ти, й лед­ве дог­нав Оле­сю.

    - А ви кош­ту­ва­ли, які на смак лев­кої? - спи­та­ла Оле­ся, сміючись. - А на­те, по­кош­туй­те!

    Балабуха ме­ханічно взяв лев­кой, вки­нув у рот і по­чав жу­ва­ти, а далі не знав, чи вип­лю­ну­ти йо­го, чи з'їсти.

    - А що, смач­ний?

    - Де там! Гіркий, як по­лин.

    Олеся ре­го­та­лась, чер­во­на, як пов­на ро­жа. Во­ни прий­шли на кінець сад­ка, на при­го­рок над Рос­сю. На­ни­зу по камінні шуміла во­да. За Рос­сю сто­яла пиш­на ске­ля, не­на­че стіна, вся об­ли­та сон­цем; за нею на го­рах зе­ленів ліс, а вго­ру, по до­лині Росі бу­ло вид­но роз­ки­ну­тий Бо­гус­лав, об­си­па­ний яс­ним світом.

    - Тепер далі нам вже ніку­ди йти, хіба в во­ду або на ске­лю, - ска­за­ла Оле­ся, на­во­дя­чи Ба­ла­бу­ху на дум­ку.

    - А справді не­ма ку­ди, хіба в во­ду або на ске­лю, - ска­зав ти­хо Ба­ла­бу­ха.

    - А ви полізли б на ске­лю? - ко­кет­но спи­та­ла Оле­ся.

    - Ні, не ви­де­русь, бо ду­же кру­та та стрімка.

    - А як­би я вас поп­ро­си­ла, то полізли б? - драж­ни­ла йо­го Оле­ся.

    - Поліз би, - ска­зав Ба­ла­бу­ха, гля­нув­ши прос­то в вічі Олесі.

    В Олесі очі бли­ща­ли, на­че дві зорі. Її га­ря­че ли­це аж па­ла­ло: а Ба­ла­бу­ха все-та­ки мов­чав.

    - Правда в нас у Хохітві гар­но? Кра­ще, як у вашій Вільша­ниці.

    - Краще, як у Вільша­ниці, але… але, як­би ви бу­ли зо мною в Вільша­ниці, то во­на б мені зда­лась кра­щою од Хохітви, - лед­ве ви­мо­вив Ба­ла­бу­ха й по­чер­вонів.

    "Насилу! Сла­ва тобі, гос­по­ди. От-от ска­же!" - по­ду­ма­ла Оле­ся.

    - Як же б я там бу­ла? Чи поїха­ла з ва­ми, чи що? - спи­та­ла Оле­ся.

    - Ні, як­би ви за ме­не пішли заміж, бо я… я… бо Купідон про­ни­зав наскрізь моє сер­це стрілою. Амур не лю­бив так Псіхеї, як я люб­лю вас, - ска­зав Ба­ла­бу­ха че­рез си­лу.

    Олеся зна­ла з ро­манів про то­го Купідо­на та Аму­ра, й ті сло­ва ду­же при­па­ли їй до сма­ку. Во­на лю­би­ла ро­ман­тичність, бо чи­та­ла ста­ро­давні, пе­ре­ло­жені по-мос­ковській німецькі ро­ман­тичні повісті. Тільки все-та­ки їй хотілось Аму­ра, кра­що­го од Ба­ла­бу­хи: не та­ким во­на собі уяв­ля­ла сво­го Аму­ра, та ніде бу­ло дітись. Оле­ся ти­хо про­мо­ви­ла зви­чай­ну фра­зу, спус­тив­ши очі до­до­лу: "Як батько та ма­ма ска­жуть, - я згод­жу­юсь!"

    Балабуха взяв Оле­си­ну ру­ку й поцілу­вав. Во­ни по­вер­ну­лись і пішли ти­хою хо­дою до ха­ти.

    В той час, як мо­лоді гу­ля­ли по сад­ку, отець Мельхи­се­дек з жінкою, не дов­го ду­ма­ючи, не­на­че до стіни при­тис­ну­ли Тер­лецько­го й Тер­лецьку й по­ча­ли го­во­ри­ти за при­да­не.

    - А що, от­че Пет­ре! Ска­за­ти прав­ду, ми оце приїха­ли сва­та­ти ва­шу доч­ку, Оле­сю, - ска­зав отец Мельхи­се­дек. - Чи од­дас­те, чи не­хай підрос­те?

    - Ми з жінкою ладні од­да­ти. Ба­ла­бу­ха чо­ловік вче­ний, при­го­жий, має вже па­рафію. Не знаю, що доч­ка ска­же, - про­мо­вив Тер­лецький.

    - Коли вже, дя­ку­ва­ти вам, та­ка ва­ша во­ля, то тре­ба й да­ри­ти дітей. Що ж ви ду­маєте да­ти за доч­кою? - ска­за­ла прос­то Мельхи­се­де­ко­ва жінка, Мар­та Та­расівна.

    Терлецький гля­нув на жінку й ска­зав:

    - Дамо сто кар­бо­ванців.

    - Сто кар­бо­ванців гроші, то прав­да, - за­то­рохтів отець Мельхи­се­дек, - але, ска­за­ти прав­ду, не ве­ликі.

    - Авжеж не ве­ликі, - за­то­рохтіла Мельхи­се­де­ко­ва жінка. - Гроші грішми, але тре­ба чо­гось і до гро­шей. На гос­по­дарстві тре­ба й корів, тре­ба й волів, тре­ба й возів, тре­ба ко­ней, тре­ба й до ко­ней. Тре­ба мис­ки й лож­ки, тре­ба чо­гось і до лож­ки. І вже, гос­по­ди, що то й ка­за­ти! Ви самі, здо­ро­венькі, знаєте, чо­го тре­ба на гос­по­дарстві, та ще й но­во­му та мо­ло­до­му, ча­сом не­обмірко­ва­но­му…

Пошук на сайті: