Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 16)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5541
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5871
    - Це сва­ха: приїха­ла ме­не сва­та­ти, - ска­за­ла по­шеп­ки Оле­ся.

    - То ви піде­те за цю намітку заміж? - за­ше­потів Бон­ковський й за­ре­го­тав­ся на всю ха­ту.

    Олеся лед­ве вдер­жа­ла сміх, аж гу­би при­ку­си­ла. Гості пе­рег­ля­да­лись, роз­мов­ля­ючи за чаєм. Ба­ла­бу­ха сидів, на­дув­шись.

    - Хочете по­ди­ви­тись на мої квітки? - ска­за­ла Оле­ся, схо­пив­шись з стільця.

    - Чом і не по­ди­ви­тись! Квітки й гарні пан­ни - мені при­на­да, - ска­зав ти­хенько Бон­ковський, ви­хо­дя­чи за Оле­сею в сіни.

    Балабуха при­га­дав, що Оле­ся го­во­ри­ла йо­му ті самі сло­ва, й по­ду­мав, чи не ду­має во­на вдру­ге за­ру­чи­тись з цим па­ни­чем. Він встав, взяв кар­ту­за й вий­шов у са­док слідком за Оле­сею.

    Олеся побігла по доріжці до квіток і ще­бе­та­ла на льоту, як пти­ця. Бон­ковський біг за нею слідком, а солідний Ба­ла­бу­ха лед­ве дог­нав їх ко­ло гря­док фіалок та астр.

    - Гляньте, па­не Бон­ковський, які чу­дові мої квіточ­ки! - ска­за­ла Оле­ся, на­хи­ля­ючись над гряд­кою й ви­ри­ва­ючи фіалки. Бон­ковський наг­нув­ся й собі ко­ло неї так, що їх ру­ки й плечі при­ту­ли­лись, і по­чав рва­ти квітки. Оле­ся вир­ва­ла фіалку й да­ла ню­ха­ти Бон­ковсько­му.

    "Дає ню­ха­ти дос­то­ту так, як і мені да­ва­ла ню­ха­ти. Ану, чи за­га­дає во­на й йо­му їсти квітки, як мені за­га­ду­ва­ла?" - по­ду­мав Ба­ла­бу­ха.

    Одначе Оле­ся не за­га­да­ла Бон­ковсько­му пас­тись на квітках, тільки побігла по доріжці в са­док, співа­ючи ве­се­лої пісеньки. Бон­ковський пог­нав­ся слідком за нею, а Ба­ла­бу­ха й собі по­тю­пав слідком за ни­ми.

    "Їй-богу, ве­де па­ни­ча ту­ди, ку­ди й ме­не во­ди­ла. Ану, чи за­га­дає во­на цьому пан­кові лізти на скелі? - по­ду­мав Ба­ла­бу­ха. - Як тільки за­га­дає, то, ма­буть, во­на сьогодні вдру­ге ста­не на за­ру­чи­ни з цим па­ни­чем".

    Олеся добігла до кінця сад­ка, гля­ну­ла на Рось, на скелі, пок­ру­ти­лась на всі бо­ки, заспіва­ла пісеньки, од­на­че не за­га­да­ла Бон­ковсько­му лізти ні в во­ду, ні на скелі. Ба­ла­бусі ста­ло лег­ше на душі. Він ми­лу­вав­ся, як Оле­ся біга­ла, вертілась, навіть ска­ка­ла й ти­хо співа­ла ве­се­лої пісеньки. Бон­ковський ле­пе­тав і не дав Ба­ла­бусі сло­ва про­мо­ви­ти до Олесі,

    - Це мій же­них, - шеп­ну­ла Оле­ся до Бон­ковсько­го, - я йду за йо­го заміж.

    - Ой ма­ти бо­жа! - ти­хо про­мо­вив Бон­ковський, прик­лав­ши трагічно ру­ку до сер­ця й підвівши со­лодкі очі до не­ба.

    - Чого ви так піднімаєте очі до не­ба? - за­ше­потіла Оле­ся.

    - Чого, чо­го?.. Ой ви, пан­ни! Ой ви, квітки! Ви не знаєте, чо­го ми піднімаємо очі до не­ба! - ти­хо ше­потів Бон­ковський. - Ко­ли б ви зна­ли, що те­пер діється в моєму серці! - го­во­рив він, од­ки­нув­ши од­ну ру­ку, а дру­гу прик­лав­ши до сер­ця. - Я ско­чу з цієї скелі в во­ду!

    - Ану, стри­бай­те, а я по­див­люсь! Я зро­ду не ба­чи­ла, як па­ничі стри­ба­ють з скель у во­ду, - ска­за­ла Оле­ся, осміха­ючись.

    - Ой ви, пан­ни! Ох! - зітхнув Бон­ковський й за­мовк, вглядівши Ба­ла­бу­ху, кот­рий дог­нав їх.

    Балабусі хотілось пхну­ти пан­ка з скелі в во­ду. Йо­му зда­лось, що па­нок хо­че од­би­ти од йо­го Оле­сю.

    Олеся по­ба­чи­ла, що Ба­ла­бу­ха на­дув­ся й на­су­пив бро­ви, до­га­да­лась, що тре­ба пе­рес­та­ти за­ли­ця­тись до Бон­ковсько­го.

    Вона за­мовк­ла, сил­ку­ва­лась бу­ти по­важ­ною, але не зуміла.

    Бонковський си­пав комплімен­ти, жар­ту­вав, а Оле­ся не ви­дер­жа­ла й по­ча­ла знов ре­го­та­тись. Щоб здер­жа­ти се­бе, во­на по­да­ла Ба­ла­бусі ру­ку. Він взяв її під ру­ку, й во­ни поп­лен­та­лись до ха­ти.

    В хаті старі ба­ла­ка­ли про свої спра­ви й по­ча­ли зго­во­рю­ва­тись про день весілля.

    - Весілля одк­ла­да­ти на дов­ший час зовсім не го­диться. Че­рез тиж­день або че­рез два роз­по­чи­най­мо весілля. В су­бо­ту печіть шиш­ки та ко­ро­вай, а в неділю й до вінчан­ня, а то ще Ха­ритін одніме па­рафію, - ска­за­ла сва­ха Мар­та.

    - Які шиш­ки? Ми не ду­маємо пек­ти ши­шок, - ска­за­ла Тер­лецька. - Це ду­же прос­тий зви­чай.

    - А як же во­но бу­де, моє сер­денько! - крик­ну­ла Мар­та. - Це бу­де не по-модньому й не по-бо­жо­му. Де ж та­ки справ­ля­ти весілля без ши­шок! В су­бо­ту ми приїде­мо, ко­ли поп­ро­си­те, та спе­че­мо ко­ро­вай та шиш­ки, та й по­гу­ляємо й по­тан­цюємо по-ста­ре­чо­му, - до­по­ми­на­лась сва­ха.

    Терлецька тільки ру­кою мах­ну­ла. Мар­та зціпи­ла зу­би й на­ду­лась.

    А Бон­ковський, нев­ва­жа­ючи на сватів, то­чив ба­ля­си й ре­го­тав­ся до Олесі. Сва­ти ско­са пог­ля­да­ли то на Бон­ковсько­го, то на Оле­сю й пе­рег­ля­да­лись між со­бою. Мар­та зо­би­ди­лась за шиш­ки й по­ча­ла про­ща­тись. Ба­ла­бу­ха встав з місця й оче­ви­дяч­ки з ве­ли­кою нап­ру­гою зби­рав­ся в до­ро­гу. Йо­му не хотілось зос­тав­ля­ти Оле­сю з Бон­ковським. Од­на­че гості по­го­во­ри­ли, по­ба­ла­ка­ли, сто­ячи, пос­та­но­ви­ли день весілля й, не жду­чи доб­рої ве­чері, розп­ро­ща­лись.

    - Але ж ти, Мар­то, й справді ве­ли­ка бре­ху­ха, - вже ду­же роз­пус­ка­ла язи­ка! - ска­зав Мельхи­се­дек до своєї жінки. - Де ж та­ки плес­ти та­ке, - що з гус­ки сир, і мо­ло­ко, й вов­на, ще й ков­ба­си.

    - А все ж та­ки, хоч я й бре­ху­ха, а виб­ре­ха­ла не­бо­жеві дві сотні кар­бо­ванців, три па­ри волів, дві ко­ро­ви, два де­сят­ки гу­сей, ще й Ки­ли­ну з ба­бою на при­да­чу.

    Балабуха з сва­та­ми приїхав до­до­му, й Мар­та ти­хенько на ву­хо роз­ка­за­ла Ба­ла­бу­шисі, що Оле­ся ви­роб­ля­ла на за­ру­чи­нах з па­ном Бон­ковським. Ма­ти все пе­ре­ка­за­ла си­нові й ра­ди­ла, щоб він та­ки доб­ре дер­жав Оле­сю в ру­ках і не по­пус­кав віжок.

    Балабушиха зна­ла, шо сва­ти приїдуть од Тер­лецьких го­лодні, й по­да­ла ве­че­рю. Мельхи­се­дек з Мар­тою та з Мар­ком Пав­ло­ви­чем ки­ну­лись на ве­че­рю, як вов­ки на ба­ра­на.

    - Як оже­ниш­ся, си­ну, з Оле­сею, то вив­чи її, як віта­ти гос­тей та не ви­пус­ка­ти їх з дво­ру го­лод­ни­ми, - ска­за­ла ма­ти си­нові, кот­рий уплітав ве­че­рю на всі зас­тав­ки, аж за ву­ха­ми ля­ща­ло.

    Оповістили день весілля.

    Молодий поїхав кли­ка­ти на весілля ро­дичів та сусід. Ро­дичі й сусіди дя­ку­ва­ли й од­ма­га­лись. Він поїхав до Мельхи­се­де­ка. Мельхи­се­дек був ра­дий їха­ти, але тільки Мар­та ста­ла диб­ки:

    - Не поїду ніза­що в світі! - ре­пе­ту­ва­ла во­на. - Це бу­де не весілля, а бог зна що. Не пе­чуть ко­ро­ваю, не пе­чуть ши­шок. Обсміяли ме­не, ста­ру, хоч я й сва­ха, й хва­лить бо­га, не впер­ше бу­ла оце сва­хою.

    - Та що ж, ко­ли во­ни жи­вуть по-панській, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    - Нехай жи­вуть, як хо­тять, але не­хай хоч сватів на­го­ду­ють по людсько­му зви­чаю. В їх і горілки не п'ють, і чар­ки бог зна які. Ма­буть, ви­пи­са­ли з-за гря­ниці, чи що! - ре­пе­ту­ва­ла Мар­та.

    Одначе во­на зго­ди­лась їха­ти на весілля. Че­рез тиж­день Тер­лецькі спра­ви­ли весілля. На весіллі й справді тільки й бу­ло ду­хов­них, що мо­ло­дий з батька­ми та з дядьком Мельхи­се­де­ком і тіткою Мар­тою, та ще один сусіда ба­тюш­ка з доч­ка­ми. Реш­та бу­ла все пан­ки та уряд­ни­ки з Бо­гус­ла­ва. Оле­ся бу­ла уб­ра­на в білу сук­ню, в вінок з білих рож і цілий вечір тан­цю­ва­ла з пан­ка­ми та з уряд­ни­ка­ми. Ба­ла­бу­ха тільки сидів в ака­демічній позі, в білій жи­летці та в білій хустці на шиї й ди­вив­ся, як Оле­ся тан­цю­ва­ла трамб­лян-польки та кра­ков'яка з Бон­ковським. Ма­туш­ки сиділи мовч­ки та тільки тор­ка­ли од­на дру­гу ліктя­ми.

    Довго бо­гус­лавські жид­ки гра­ли, дов­го пан­ни та па­ничі тан­цю­ва­ли. По­ча­ли роз­но­си­ти гос­тям чай, потім яб­лу­ка, груші, кон­фе­ти, горіхи. Ба­тюш­кам та ма­туш­кам хотілось по чарці, хотілось доб­ре по­поїсти та по­по­пи­ти, але пля­шок та ча­рок ніде не бу­ло вид­но. Їм зос­та­ва­лось тільки сидіти та ди­ви­тись. Сва­ха Мар­та по­ча­ла дріма­ти, все ку­ня­ла, си­дя­чи на стільці, й тро­хи не зас­ну­ла. Ба­ла­бу­ши­ха торк­ну­ла її під бік і по­ча­ла су­ди­ти Тер­лецьких.

    - Це не весілля, а якась ди­тя­ча па­на­хид­ка з ма­ков­ни­ка­ми та кор­жи­ка­ми, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха до Мар­ти.

    - Ні ко­ро­ваю тобі, ні ши­шок, ні весільних пісень по ста­ро­му зви­чаю,- обізва­лась ниш­ком Мар­та. - Ко­ли б ти зна­ла, я так хо­чу їсти, що далі не ви­дер­жу!

    - А я б вже й по чарці ви­пи­ла, - обізва­лась Ба­ла­бу­ши­ха, - ме­не аж за печінки тяг­не. Ди­вись, сест­ро, як Бон­ковський стри­бає, - аж ву­са тря­суться. Бий йо­го си­ла бо­жа! Не­на­че ска­же­ний цап.

    Вже в глу­пу північ по­ча­ли нак­ри­ва­ти сто­ли. На сто­лах по­нас­тав­ля­ли ба­га­то тарілок, ба­га­то ста­канів та ча­рок, а наїдків та на­поїв бу­ло тро­хи, та й те пан­ки та уряд­ни­ки швид­ко роз­ха­па­ли. Ба­тюш­ки та ма­туш­ки вста­ли з-за сто­лу го­лод­ни­ми й зовсім не п'яни­ми, про­ти ста­ро­го весільно­го зви­чаю.

    - Ой сест­ро, я зовсім го­лод­на! - ти­хо ше­потіла Мар­та до Ба­ла­бу­ши­хи.

    - Цить, сест­ро, бо й я го­лод­на, - обізва­лась Ба­ла­бу­ши­ха, - бу­ду дов­го пам'ята­ти си­но­ве весілля. Не­хай же приїдуть до ме­не сва­ти! Я їм по­ка­жу, як віта­ти гос­тей! Я їх і на­го­дую, й на­пою. Од ме­не не поїдуть го­лод­ни­ми та тве­ре­зи­ми.

Пошук на сайті: