- Їдьмо, - промовила Балабушиха, - бо, здається, більше вже нічим не покрепимось, - хіба танцями та музиками. Коли б лишень Терлецький не обділив і сина таким приданим, як нас оцією вечерею.
Батюшки та матушки розпрощались з господарем і виїхали. Терлецька не дуже й запрошувала їх зостатись.
Одбувши весілля, Марко Павлович поїхав до Києва й вистарався на священика. Він заїхав до благочинного й разом з благочинним поїхав в Вільшаницю, щоб вступити на парафію.
Благочинний покликав старосту і звелів одімкнути дім священика й оповістити громаді, що другого дня в неділю буде правити службу новий священик.
- Я не маю права одмикати дому, - сказав староста, - бо то дім не громадський, а покійного батюшки. Його син Харитін позамикав хати, ще й печатки поприкладав.
- А де ж буде жити ваш новий священик? - спитав благочинний.
- Де схотять, там і житимуть, - сказав понуро староста.
- То нехай громада дасть йому кватиру, - сказав благочинний.
- Не ми обібрали собі цього священика, не ми будемо й кватиру йому давати, - сказав староста. - Громада обібрала за священика сина покійного панотця, Харитона, й хоче, щоб він був у Вільшаниці священиком.
- Коли ж владика прислав вам другого священика! - сказав благочинний.
- Коли владика прислав його, то нехай владика й кватиру йому дає, - одрізав староста.
Балабуха стояв ні в сих ні в тих. Він не сподівався такої притичини, щоб йому довелось мати тяганину з громадою.
- Вже, старосто, як громада схоче, а нового священика нехай приймає, - доводив своє благочинний.
- Ба, не приймемо! Не ми оббирали, не нам його й приймати, - знов одрізав староста.
- Але ж новий священик буде в вашій церкві службу божу правити, - сказав благочинний, - він буде в вас за священика.
- Нехай правлять: то боже діло, а громада кватири не дасть, - сказав староста.
Благочинний з Балабухою заїхали на ніч до дяка й там переночували. Другого дня вони пішли ло церкви, й Балабуха одслужив службу божу. Щоб сподобатись громаді, він служив помаленьку, по-київському, по-монастирському, держав людей в церкві довго, бив поклони, знімав руки та очі до неба, падав навколішки, а в кінці служби вийшов говорити проповідь. Проповідь була довга, на давній, церковній слов'янській мові, пересипана текстами й такими словами, як: понеже, поколику, потолику. Чесна громада слухала, слухала й нічогісінько невтямила. Балабуха говорив голосно, дуже жалібним голосом. Деякі баби трохи розжалобились од того смутного тону й почали голосно зітхати. Але Балабуха заговорився, й од старого академічного звичаю з його язика почали зриватись латинські слова. Громада очі витріщила. Балабуха схаменувся, що він говорить не в академії, а в сільській церкві перед мужиками, й вдержав язика…
Служба скінчилась. Народ вийшов з церкви й почав говорити про нового священика.
- Та й довго ж держить цей піп у церкві. Вже, мабуть, і обід перестояв! - гомоніли баби.
- Що то пак він говорив? Чи про панщину, чи про щось боже? - гомоніли люди.
- Ат, верз щось таке, що й купи не держиться; ще й на кінці закувікав! - говорив титар. - Бог з ним, з цим непроханим попом. Нехай собі їде, звідкіль приїхав!
Громада зібралась коло церкви. Вийшов благочинний і почав вмовляти, щоб громада прийняла нового священика й дала йому квартиру або сплатила дім старого священика.
- Не хочемо, батюшко! Й кватири не дамо, й не сплатимо грунту покійного батюшки, - загомоніла громада, - ми будемо таки домагатись у владики, щоб Харитін був в нас за священика.
- Про мене, - як хочете, а я не маю права змінити, що постановив владика, - сказав благочинний, - новий священик зостанеться в вас на парафії.
- Воля ваша! Нехай зостається, але ми не будемо давати йому помочі.
Благочинний вговорював, вмовляв громаду й нічого не вдіяв. Балабуха зостався до котрого часу в дяковій хаті й пересвідчивсь, що йому приходиться погано. Він хрестив, ховав, вінчав, а люди або не платили йому нічого, або платили мало, а декотрі навіть носили хрестити дітей до сусідніх священиків. Громада знов нарядила посланців в Київ до владики просити за Харитона Моссаковського.
Тим часом Балабуха привіз у Вільшаницю й свою жінку. Олеся вбралась у сукню, пішла до церкви й стала поперед усіх людей перед іконостасом, а не в бабинці, де ставали старі матушки з дочками. Громада загула.
- Що це воно за пані! Прийшла простоволоса, неначе дівка. Чи надула спідниці, чи намостила обручів під сукню, що така товста; й не поважає громади, й господа зневажає: виперлась поперед усіх людей перед самі царські врата, мабуть, щоб піп на неї дивився, а вона на попа!
- Ми поламаємо на їй ті обручі! - загула громада. - Це якась чи панія, чи полька, чи, може, якась невіра!
Балабуха крутився, крутився й нічого не вдіяв. Вже він і титаря загоджував, і дідів загоджував, й говорив проповіді, котрих ніхто не розумів, - і все нічого не помогло. Громада стала гопки проти його. Люди не цілували його в руку, обминали на вулиці, а що за все гірше - не давали йому грошей. Олеся пожила з тиждень на черствім хлібі в дяковій хаті й поїхала в Хохітву до батька. Балабуха побачив, що в його руках і ключі од церкви, й ризи, і кропило, й кадило, та тільки не було чого їсти. Йому доводилось або голодати, або шукати іншої парафії.
4
Чутка про те, що Балабуха одбив вільшаницьку парафію од Моссаковського, швидко дійшла й в Чайки до Прокоповичів. Якийсь дяк був у Вільшаниці, заїхав у Чайки й передав звістку Прокоповичці. Отець Степан Прокопович одпочивав у пасіці. Прокоповичка побігла в пасіку, трохи не поперекидала уликів і вскочила в катрагу. Прокопович спав, лежачи на спині й розкидавши руки й ноги. Прокоповичка вбігла, торгнула чоловіка з усієї сили й крикнула на всю пасіку:
- Чи ти знаєш, що сталося? Чи ти знаєш, що діється?
- Га? Що? Де? Пожежа! - крикнув і собі переляканий Прокопович, схопившись і сівши на лавці.
- Чи ти знаєш, що сталося? - крикнула ще голосніше Прокоповичка й вдруге штовхнула під бік чоловіка.
- Що? Церква горить? Дзвони на гвалт! Лізь на дзвіницю! - захрипів спросоння Прокопович.
- Лізь уже ти на дзвіницю та дзвони! Вільшаниця пропала й по цей день!
- Злодії! Хтось украв Вільшаницю! Запрягай коні та доганяй! - плів нісенітницю переляканий спросоння панотець.
- Та перехрестись, та прочуняйся! - зарепетувала Прокоповичка. - Балабуха одбив вільшаницьку парафію од Харитона Моссаковського. Оце тільки заїздив до нас один дяк та й розказував нам про те.
- Та чорт його бери, коли одбив! Про мене нехай пропадає й твоя Вільшаниця, і твій Харитін! Тільки мене перелякала. Я думав, що, може, де-небудь пожежа, - сказав Прокопович.
- От тобі на! От тобі й батько! А що ж тепер робитиме наша Онися? - спитала Прокоповичка.
- Про мене, нехай плаче, нехай скаче! - сказав Прокопович і знов упав на лавку, як сніп.
- Та вставай-бо та давай нам пораду! - крикнула Прокоповичка й сіпнула чоловіка так, що той трохи не покотився під лавку, й ухопився обома руками за свою жінку.
- Одчепись, бо як дам, то й перекинешся! - закричав він сердито, знов сівши на лаві. - Дай мені доспати, а там кричи хоч до вечора.
- Вставай! Он архієрей приїхав! - гукнула Прокоповичка.
- Авжеж! Піддуриш! Піддури свого батька дурного, - сказав Прокопович і перекинувся до стіни та й захріп.
Жінка вже боялася його зачіпати, бо знала, що він спросоння б'ється. Вона пішла в хату до Онисі на пораду.
Сторінка 17 з 72 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 > У кінець >>