Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 17)

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Файл	Розмір файла:	Завантажень
Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx	452 Кб	5576
Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2	624 Кб	5886

    - Їдьмо, - про­мо­ви­ла Ба­ла­бу­ши­ха, - бо, здається, більше вже нічим не пок­ре­пи­мось, - хіба тан­ця­ми та му­зи­ка­ми. Ко­ли б ли­шень Тер­лецький не обділив і си­на та­ким при­да­ним, як нас оцією ве­че­рею.

    Батюшки та ма­туш­ки розп­ро­ща­лись з гос­по­да­рем і виїха­ли. Тер­лецька не ду­же й зап­ро­шу­ва­ла їх зос­та­тись.

    Одбувши весілля, Мар­ко Пав­ло­вич поїхав до Києва й вис­та­рав­ся на свя­ще­ни­ка. Він заїхав до бла­го­чин­но­го й ра­зом з бла­го­чин­ним поїхав в Вільша­ни­цю, щоб всту­пи­ти на па­рафію.

    Благочинний пок­ли­кав ста­рос­ту і звелів одімкну­ти дім свя­ще­ни­ка й оповісти­ти гро­маді, що дру­го­го дня в неділю бу­де пра­ви­ти служ­бу но­вий свя­ще­ник.

    - Я не маю пра­ва од­ми­ка­ти до­му, - ска­зав ста­рос­та, - бо то дім не гро­мадський, а покійно­го ба­тюш­ки. Йо­го син Ха­ритін по­за­ми­кав ха­ти, ще й пе­чат­ки поп­рик­ла­дав.

    - А де ж бу­де жи­ти ваш но­вий свя­ще­ник? - спи­тав бла­го­чин­ний.

    - Де схо­тять, там і жи­ти­муть, - ска­зав по­ну­ро ста­рос­та.

    - То не­хай гро­ма­да дасть йо­му ква­ти­ру, - ска­зав бла­го­чин­ний.

    - Не ми обібра­ли собі цього свя­ще­ни­ка, не ми бу­де­мо й ква­ти­ру йо­му да­ва­ти, - ска­зав ста­рос­та. - Гро­ма­да обібра­ла за свя­ще­ни­ка си­на покійно­го па­нот­ця, Ха­ри­то­на, й хо­че, щоб він був у Вільша­ниці свя­ще­ни­ком.

    - Коли ж вла­ди­ка прис­лав вам дру­го­го свя­ще­ни­ка! - ска­зав бла­го­чин­ний.

    - Коли вла­ди­ка прис­лав йо­го, то не­хай вла­ди­ка й ква­ти­ру йо­му дає, - одрізав ста­рос­та.

    Балабуха сто­яв ні в сих ні в тих. Він не сподівав­ся та­кої при­ти­чи­ни, щоб йо­му до­ве­лось ма­ти тя­га­ни­ну з гро­ма­дою.

    - Вже, ста­рос­то, як гро­ма­да схо­че, а но­во­го свя­ще­ни­ка не­хай прий­має, - до­во­див своє бла­го­чин­ний.

    - Ба, не прий­ме­мо! Не ми об­би­ра­ли, не нам йо­го й прий­ма­ти, - знов одрізав ста­рос­та.

    - Але ж но­вий свя­ще­ник бу­де в вашій церкві служ­бу бо­жу пра­ви­ти, - ска­зав бла­го­чин­ний, - він бу­де в вас за свя­ще­ни­ка.

    - Нехай прав­лять: то бо­же діло, а гро­ма­да ква­ти­ри не дасть, - ска­зав ста­рос­та.

    Благочинний з Ба­ла­бу­хою заїха­ли на ніч до дя­ка й там пе­ре­но­чу­ва­ли. Дру­го­го дня во­ни пішли ло церк­ви, й Ба­ла­бу­ха одс­лу­жив служ­бу бо­жу. Щоб спо­до­ба­тись гро­маді, він слу­жив по­ма­леньку, по-київсько­му, по-мо­нас­тирсько­му, дер­жав лю­дей в церкві дов­го, бив пок­ло­ни, знімав ру­ки та очі до не­ба, па­дав нав­колішки, а в кінці служ­би вий­шов го­во­ри­ти про­повідь. Про­повідь бу­ла дов­га, на давній, цер­ковній слов'янській мові, пе­ре­си­па­на текс­та­ми й та­ки­ми сло­ва­ми, як: по­не­же, по­ко­ли­ку, по­то­ли­ку. Чес­на гро­ма­да слу­ха­ла, слу­ха­ла й нічогісінько нев­тя­ми­ла. Ба­ла­бу­ха го­во­рив го­лос­но, ду­же жалібним го­ло­сом. Де­які ба­би тро­хи роз­жа­ло­би­лись од то­го смут­но­го то­ну й по­ча­ли го­лос­но зітха­ти. Але Ба­ла­бу­ха за­го­во­рив­ся, й од ста­ро­го ака­демічно­го зви­чаю з йо­го язи­ка по­ча­ли зри­ва­тись ла­тинські сло­ва. Гро­ма­да очі витріщи­ла. Ба­ла­бу­ха сха­ме­нув­ся, що він го­во­рить не в ака­демії, а в сільській церкві пе­ред му­жи­ка­ми, й вдер­жав язи­ка…

    Служба скінчи­лась. На­род вий­шов з церк­ви й по­чав го­во­ри­ти про но­во­го свя­ще­ни­ка.

    - Та й дов­го ж дер­жить цей піп у церкві. Вже, ма­буть, і обід пе­рес­то­яв! - го­моніли ба­би.

    - Що то пак він го­во­рив? Чи про пан­щи­ну, чи про щось бо­же? - го­моніли лю­ди.

    - Ат, верз щось та­ке, що й ку­пи не дер­житься; ще й на кінці за­кувікав! - го­во­рив ти­тар. - Бог з ним, з цим неп­ро­ха­ним по­пом. Не­хай собі їде, звідкіль приїхав!

    Громада зібра­лась ко­ло церк­ви. Вий­шов бла­го­чин­ний і по­чав вмов­ля­ти, щоб гро­ма­да прий­ня­ла но­во­го свя­ще­ни­ка й да­ла йо­му квар­ти­ру або спла­ти­ла дім ста­ро­го свя­ще­ни­ка.

    - Не хо­че­мо, ба­тюш­ко! Й ква­ти­ри не да­мо, й не спла­ти­мо грун­ту покійно­го ба­тюш­ки, - за­го­моніла гро­ма­да, - ми бу­де­мо та­ки до­ма­га­тись у вла­ди­ки, щоб Ха­ритін був в нас за свя­ще­ни­ка.

    - Про ме­не, - як хо­че­те, а я не маю пра­ва зміни­ти, що пос­та­но­вив вла­ди­ка, - ска­зав бла­го­чин­ний, - но­вий свя­ще­ник зос­та­неться в вас на па­рафії.

    - Воля ва­ша! Не­хай зос­тається, але ми не бу­де­мо да­ва­ти йо­му по­мочі.

    Благочинний вго­во­рю­вав, вмов­ляв гро­ма­ду й нічо­го не вдіяв. Ба­ла­бу­ха зос­тав­ся до кот­ро­го ча­су в дя­ковій хаті й пе­ресвідчивсь, що йо­му при­хо­диться по­га­но. Він хрес­тив, хо­вав, вінчав, а лю­ди або не пла­ти­ли йо­му нічо­го, або пла­ти­ли ма­ло, а де­котрі навіть но­си­ли хрес­ти­ти дітей до сусідніх свя­ще­ників. Гро­ма­да знов на­ря­ди­ла пос­ланців в Київ до вла­ди­ки про­си­ти за Ха­ри­то­на Мос­са­ковсько­го.

    Тим ча­сом Ба­ла­бу­ха привіз у Вільша­ни­цю й свою жінку. Оле­ся вбра­лась у сук­ню, пішла до церк­ви й ста­ла по­пе­ред усіх лю­дей пе­ред іко­нос­та­сом, а не в ба­бинці, де ста­ва­ли старі ма­туш­ки з доч­ка­ми. Гро­ма­да за­гу­ла.

    - Що це во­но за пані! Прий­шла прос­то­во­ло­са, не­на­че дівка. Чи на­ду­ла спідниці, чи на­мос­ти­ла об­ручів під сук­ню, що та­ка товс­та; й не по­ва­жає гро­ма­ди, й гос­по­да зне­ва­жає: ви­пер­лась по­пе­ред усіх лю­дей пе­ред самі царські вра­та, ма­буть, щоб піп на неї ди­вив­ся, а во­на на по­па!

    - Ми по­ла­маємо на їй ті об­ручі! - за­гу­ла гро­ма­да. - Це якась чи панія, чи полька, чи, мо­же, якась невіра!

    Балабуха кру­тив­ся, кру­тив­ся й нічо­го не вдіяв. Вже він і ти­та­ря за­год­жу­вав, і дідів за­год­жу­вав, й го­во­рив про­повіді, кот­рих ніхто не ро­зумів, - і все нічо­го не по­мог­ло. Гро­ма­да ста­ла гоп­ки про­ти йо­го. Лю­ди не цілу­ва­ли йо­го в ру­ку, об­ми­на­ли на ву­лиці, а що за все гірше - не да­ва­ли йо­му гро­шей. Оле­ся по­жи­ла з тиж­день на черствім хлібі в дя­ковій хаті й поїха­ла в Хохітву до батька. Ба­ла­бу­ха по­ба­чив, що в йо­го ру­ках і ключі од церк­ви, й ри­зи, і кро­пи­ло, й ка­ди­ло, та тільки не бу­ло чо­го їсти. Йо­му до­во­ди­лось або го­ло­да­ти, або шу­ка­ти іншої па­рафії.

4

    Чутка про те, що Ба­ла­бу­ха од­бив вільша­ницьку па­рафію од Мос­са­ковсько­го, швид­ко дійшла й в Чай­ки до Про­ко­по­вичів. Який­сь дяк був у Вільша­ниці, заїхав у Чай­ки й пе­ре­дав звістку Про­ко­по­вичці. Отець Сте­пан Про­ко­по­вич од­по­чи­вав у пасіці. Про­ко­по­вич­ка побігла в пасіку, тро­хи не по­пе­ре­ки­да­ла уликів і вско­чи­ла в кат­ра­гу. Про­ко­по­вич спав, ле­жа­чи на спині й роз­ки­дав­ши ру­ки й но­ги. Про­ко­по­вич­ка вбігла, торг­ну­ла чо­ловіка з усієї си­ли й крик­ну­ла на всю пасіку:

    - Чи ти знаєш, що ста­ло­ся? Чи ти знаєш, що діється?

    - Га? Що? Де? По­же­жа! - крик­нув і собі пе­ре­ля­ка­ний Про­ко­по­вич, схо­пив­шись і сівши на лавці.

    - Чи ти знаєш, що ста­ло­ся? - крик­ну­ла ще го­лосніше Про­ко­по­вич­ка й вдру­ге штовх­ну­ла під бік чо­ловіка.

    - Що? Церк­ва го­рить? Дзво­ни на гвалт! Лізь на дзвіни­цю! - зах­рипів спро­сон­ня Про­ко­по­вич.

    - Лізь уже ти на дзвіни­цю та дзво­ни! Вільша­ни­ця про­па­ла й по цей день!

    - Злодії! Хтось ук­рав Вільша­ни­цю! Зап­ря­гай коні та до­га­няй! - плів нісенітни­цю пе­ре­ля­ка­ний спро­сон­ня па­но­тець.

    - Та пе­рех­рес­тись, та про­чу­няй­ся! - за­ре­пе­ту­ва­ла Про­ко­по­вич­ка. - Ба­ла­бу­ха од­бив вільша­ницьку па­рафію од Ха­ри­то­на Мос­са­ковсько­го. Оце тільки заїздив до нас один дяк та й роз­ка­зу­вав нам про те.

    - Та чорт йо­го бе­ри, ко­ли од­бив! Про ме­не не­хай про­па­дає й твоя Вільша­ни­ця, і твій Ха­ритін! Тільки ме­не пе­ре­ля­ка­ла. Я ду­мав, що, мо­же, де-не­будь по­же­жа, - ска­зав Про­ко­по­вич.

    - От тобі на! От тобі й батько! А що ж те­пер ро­би­ти­ме на­ша Они­ся? - спи­та­ла Про­ко­по­вич­ка.

    - Про ме­не, не­хай пла­че, не­хай ска­че! - ска­зав Про­ко­по­вич і знов упав на лав­ку, як сніп.

    - Та вста­вай-бо та да­вай нам по­ра­ду! - крик­ну­ла Про­ко­по­вич­ка й сіпну­ла чо­ловіка так, що той тро­хи не по­ко­тив­ся під лав­ку, й ухо­пив­ся обо­ма ру­ка­ми за свою жінку.

    - Одчепись, бо як дам, то й пе­ре­ки­неш­ся! - зак­ри­чав він сер­ди­то, знов сівши на лаві. - Дай мені дос­па­ти, а там кри­чи хоч до ве­чо­ра.

    - Вставай! Он архієрей приїхав! - гук­ну­ла Про­ко­по­вич­ка.

    - Авжеж! Підду­риш! Підду­ри сво­го батька дур­но­го, - ска­зав Про­ко­по­вич і пе­ре­ки­нув­ся до стіни та й захріп.

    Жінка вже бо­яла­ся йо­го зачіпа­ти, бо зна­ла, що він спро­сон­ня б'ється. Во­на пішла в ха­ту до Онисі на по­ра­ду.