Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 18)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5612
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5898
    Онися по­ход­жа­ла по світлиці та лу­за­ла насіння, не­на­че нічо­го та­ко­го страш­но­го й не тра­пи­лось. Ма­ти приміти­ла бай­дуж­ний вид. Її взя­ла злість, що всім бай­ду­же про те ли­хо, а їй самій прий­шлось бідка­тись за всіх.

    - Походжай, до­ню, та насінняч­ко лу­зай! - про­мо­ви­ла Про­ко­по­вич­ка лас­ка­во, але з от­ру­тою в сло­вах.

    - А що ж маю ро­би­ти? Хіба ся­ду та бу­ду сльози ли­ти? - ска­за­ла бай­дуж­ним то­ном Они­ся.

    - Лучче сядь та плач! - крик­ну­ла Про­ко­по­вич­ка.

    - Я, ма­мо, не з таківських, що пла­чуть, - ска­за­ла Они­ся й все собі по­ход­жа­ла та насіння лу­за­ла.

    - Як не з таківських, то про ме­не йди заміж за ка­ра­пи­шансько­го дя­ка, бо те­пер по­па­дею не бу­деш.

    - То й піду! Оце ве­ли­ке ли­хо! Хіба дяк не чо­ловік?

    - Який він чо­ловік! Бу­деш цілу зи­му бо­са хо­ди­ти та гор­щи­ком во­ду но­си­ти!

    - Аби не діря­вий гор­щик, то й но­си­ти­му, - ска­за­ла Они­ся, див­ля­чись у вікно та лу­за­ючи насіння.

    - Хіба ж ти ду­маєш за йо­го йти заміж? - крик­ну­ла Про­ко­по­вич­ка.

    - Атож! А хіба що?

    - А те, що він по­пом у Вільша­ниці не бу­де! А яка ж дру­га гро­ма­да ви­бе­ре та­ко­го дур­ня за по­па?

    - Харитін не ду­рень. Я йо­го люб­лю й за йо­го піду заміж, хоч би я навіки зос­та­лась дя­чи­хою, - ска­за­ла Они­ся, заг­ля­да­ючи у вікно.

    Якби Они­ся не ди­ви­лась у вікно, а гля­ну­ла на матір, то ма­ти, мо­же б, ста­ла м'якіша й спокійніша. Бай­дужість доч­чи­на драж­ни­ла її.

    - То ти підеш за то­го дя­ка, за ту че­хо­ню? Ба не підеш! - крик­ну­ла ма­ти

    - Ба піду й за че­хо­ню! - ти­хо ска­за­ла Они­ся, здер­жу­ючи гнів.

    - Ба не підеш, бо ми те­бе не од­да­мо!

    - Я й са­ма піду! Хіба я ма­ленька, щоб ви ме­не од­да­ва­ли?

    - То ми тобі нічо­го не да­мо. Підеш до йо­го хіба пішки в Ка­ра­пиші!

    - То й пішки піду, - це мені не за­ва­жить.

    - Пху на то­го дур­но­го дя­ка! Та він же обміняв свя­тий хліб, а до те­бе й сло­ва не про­мо­вив. Ото знай­шла ро­зум!

    - Тим він мені й спо­до­бав­ся. Як­би в йо­го був язик та­кий дов­гий, як в ме­не, я б йо­му нак­ла­ла пов­ний віз гар­бузів, як ва­шо­му ака­демістові. Я й са­ма на­го­во­рю за трьох.

    - Як ти йо­му не нак­ла­деш гар­бузів, то я йо­му нак­ла­ду не то в віз, а в йо­го го­ло­ву. Бо в йо­го го­ло­ва та­ка зав­ро­зумнішки, як гар­буз.

    - І, вже ва­ше ми­ну­ло. Не час вам гар­бу­зу­ва­ти. А я Ха­ри­то­на люб­лю й більше ні за ко­го не піду заміж, окрім йо­го, хоч би до ме­не приїха­ло двад­цять ака­демістів.

    Прокоповичка тяж­ко зітхну­ла, хрьопну­ла две­ри­ма й знов побігла в пасіку. Отець Сте­пан хріп, обер­нув­ши ли­це до стіни; тільки од­на бро­ва стриміла з-за ло­ба, не­на­че кінчик ко­тя­чо­го хвос­ти­ка.

    Прокоповичка по­ди­ви­лась, бо­ялась зачіпа­ти чо­ловіка, а тим ча­сом, пробігав­шись по сад­ку, тро­хи про­хо­ло­ла й зас­по­коїлась. Вер­нув­шись до ха­ти, во­на не втерпіла й заг­ля­ну­ла в світли­цю. Они­ся по­ход­жа­ла по світлиці та все насіння лу­за­ла.

    - Хто йо­го зна, що це за лю­ди! Той хро­пе в кат­разі, а ця насінняч­ко лу­зає. Не­ма їм діла ні до чо­го. Са­ма за всіх бігай та кло­по­чись, та й годі, - ска­за­ла Про­ко­по­вич­ка вже спокійніше.

    - За ме­не, ма­мо, не кло­почіться. Я са­ма за се­бе пок­ло­по­чусь, - ска­за­ла Они­ся.

    Тільки що Они­ся про­мо­ви­ла ті сло­ва, над­ворі за­гав­ка­ли со­ба­ки й за­то­рохтів віз. Они­ся ще й у вікно не по­ди­ви­лась, а вже впізна­ла, чий віз за­то­рохтів. Впізна­ла й Про­ко­по­вич­ка. Мос­са­ковсько­го віз то­рохтів якось так, не­на­че зу­ба­ми кла­цав.

    - Хто то приїхав? - спи­та­ла ма­ти з кімна­ти.

    - Вгадайте! - обізва­лась, не обер­та­ючись, Они­ся.

    - Певно, ка­ра­пи­шанська че­хо­ня, бо віз то­рох­тить, як роз­би­тий гор­щик! - ска­за­ла з злістю Про­ко­по­вич­ка. - Кру­тись же з ним, бо я не бу­ду ко­ло йо­го панька­тись.

    Не встиг­ла Про­ко­по­вич­ка ска­за­ти ті сло­ва, як двері в світли­цю од­чи­ни­лись, і на по­розі став Мос­са­ковський в чор­но­му дов­го­му жу­пані, в па­со­вих чо­бо­тях, в ши­ро­ких білих вик­лад­час­тих комірчи­ках. Йо­го біле ли­це аж ся­ло. Сині очі бли­ща­ли ти­хим радісним світом. Під йо­го пах­вою біліла па­ля­ни­ця.

    Прокоповичка ки­ну­ла на Мос­са­ковсько­го че­рез поріг зли­ми очи­ма, при­чи­ни­ла двері й ста­ла за две­ри­ма.

    Моссаковський вглядів Они­сю се­ред світлиці, й на йо­го ма­то­во­му делікат­но­му лиці роз­лив­ся лег­кий рум'янець. Они­ся по­чу­ва­ла, що во­на зля­ка­лась цього ти­хо­го смир­но­го чо­ловіка. Во­на чу­ла, як у гру­дях за­би­лось сер­це, як її ру­ки й но­ги не­на­че охо­ло­ли.

    - Добридень вам! З неділею будьте здо­рові! - ти­хо ска­зав Мос­са­ковський і поцілу­вав Они­сю в ру­ку.

    Онися на­хи­ли­лась і поцілу­ва­ла йо­го в що­ку. Во­на по­чу­ти­ла, що кров ра­зом ки­ну­лась їй в ли­це, а ру­ки й но­ги бу­ли хо­лодні, не­на­че во­на дер­жа­ла їх в хо­лодній воді.

    - Доброго здо­ров'я! Спа­сибі вам! - ти­хо обізва­лась Они­ся.

    Моссаковський пок­лав па­ля­ни­цю на столі, став і ру­ки склав на по­ясі. Они­ся поп­ро­си­ла йо­го сісти.

    Моссаковський мов­чав, і Они­ся мов­ча­ла. Обоє навіть не сміли по­ди­ви­тись од­но од­но­му в вічі. Ма­ти сто­яла за две­ри­ма й слу­ха­ла.

    - Правдива че­хо­ня! Не вміє навіть з дівкою по­ба­ла­ка­ти й по­жар­ту­ва­ти. Мій отець Сте­пан не так по­во­див­ся зо мною, як був моїм же­ни­хом!

    Довго мо­лоді сиділи й мов­ча­ли. Они­ся зна­ла, що Мос­са­ковський ла­ден мов­ча­ти й до ве­чо­ра та ди­ви­тись на неї. Во­на по­чу­ва­ла свою нез­ви­чай­ність і прос­то за­го­во­ри­ла про те, що в їх обох бу­ло на душі.

    - Ви, Ха­ри­то­не Пет­ро­ви­чу, мо­же, ду­маєте, що я не піду за вас заміж після то­го, як ви втра­ти­ли вільша­ницьку па­рафію? Не ду­май­те так…

    - Ні, я… нічо­го не ду­маю… - на­си­лу обізвав­ся Мос­са­ковський і ска­зав прав­ду: він тоді нічо­го не ду­мав, тільки був ла­ден ди­ви­тись на Они­сю хоч і до ве­чо­ра.

    - Я піду за вас заміж, хоч би ви й зос­та­лись дя­ком в Ка­ра­пи­шах, - сміли­во ска­за­ла Они­ся.

    - Спасибі вам, Онисіє Сте­панівно! Які ви добрі! - обізвав­ся Мос­са­ковський.

    Мати за две­ри­ма так крут­ну­ла го­ло­вою, що намітка на її пле­чах нас­тов­бур­чи­лась ви­ще од го­ло­ви.

    В Мос­са­ковсько­го ли­це ніби за­ся­ло, очі заб­ли­ща­ли. Він був ла­ден ки­ну­тись Онисі в но­ги, але… й очи­ма не по­во­ру­шив.

    - Я піду за вас заміж, хоч би мій па­но­тець і панімат­ка не прис­та­ли на те, - знов ска­за­ла Они­ся й при тих сло­вах ско­чи­ла з місця й пе­ресіла на стілець, кот­рий сто­яв ко­ло Мос­са­ковсько­го; Мос­са­ковський не ви­дер­жав, вхо­пив її ру­ку й поцілу­вав. Они­ся чмок­ну­ла йо­го в що­ку.

    Мати, по­чув­ши цмо­кан­ня, сіпну­ла две­ри­ма й вско­чи­ла в ха­ту. Мо­лоді сиділи, спус­тив­ши очі до­до­лу. В Про­ко­по­вич­ки очі горіли, як жар. Во­на аж зблідла на ви­ду.

    - Оце гар­но! Їй-бо­гу, гар­но! Я не хо­чу, щоб ти, пан­но, до весілля цмо­ка­лась з па­ни­ча­ми.

    - Їй-богу, я ні в чо­му не ви­нен, - ти­хо про­мо­вив Мос­са­ковський, схо­пив­шись з стільця й цілу­ючи Про­ко­по­вич­ку в ру­ку.

    Прокоповичка не зна­ла, що ро­би­ти, крут­ну­лась по світлиці сю­ди-ту­ди, аж намітка на їй зат­ряс­ла­ся, вис­ко­чи­ла в са­док і побігла в пасіку.

    - Ваша панімат­ка на ме­не чо­гось сер­дяться, - ска­зав Мос­са­ковський, - во­ни не од­да­дуть вас за ме­не.

    - Як не од­да­дуть, то я са­ма піду, - ска­за­ла Они­ся, див­ля­чись сер­ди­то на двері в кімна­ту.

    Вони за­мовк­ли й жда­ли ста­рих, як ка­ри.

    Тим ча­сом Про­ко­по­вич­ка прибігла в пасіку. Про­ко­по­вич вже встав і по­ход­жав по пасіці. Жінка нак­ри­ла йо­го мок­рим ряд­ном.

    - Йди вже до ха­ти та го­во­ри з тим дя­ком. Вже приїхав, ма­буть, по мою ду­шу! - крик­ну­ла Про­ко­по­вич­ка.

    - От і доб­ре, що приїхав: бу­де з ким з нудьги по чарці ви­пи­ти, - ска­зав Про­ко­по­вич.

    - Тобі тільки по чарці! Ти ла­ден і свою ди­ти­ну про­пи­ти! Спить собі, а я од­на кло­по­чусь та бігаю.

    - Вже прав­да, що розбіга­лась, як кур­ка з яй­цем,- не да­ла га­разд і вис­па­тись. Чо­го ти прибігла в пасіку гвал­ту­ва­ти? Що там тра­пи­лось?

    - Балабуха од­бив Вільша­ни­цю од Мос­са­ковсько­го. Ви­да­вай те­пер доч­ку за дя­ка!

    - А доч­ка що ка­же?

    - А доч­ка здуріла! Піди ще ти по­ба­ла­кай з нею. Там цілується з тим дур­ним дя­ком, і со­ро­му не­ма дівці.

Пошук на сайті: