Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5620
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5909
    Не встиг­ла Они­ся скінчи­ти роз­мо­ви, як за дво­ром за­та­рах­котів віз. За­гав­ка­ли со­ба­ки й ки­ну­лись за двір. Ма­ти й доч­ка вибігли з кімна­ти в світли­цю й ки­ну­лись до вікон. В во­ро­та в'їжджав бо­гус­лавський візок, об­ши­тий луб­ка­ми. 3а дво­ма кінськи­ми го­ло­ва­ми та ши­ями в шле­ях бу­ло вид­но здо­ро­ву пос­тать ака­деміста Ба­ла­бу­хи. Ба­ла­бу­ха сидів на візку, не­на­че ко­пи­ця сіна, в літній синій ши­нелі з та­ким дов­гим коміром, що він зак­ри­вав йо­го ши­ро­ку спи­ну й теліпавсь по­зад візка, зак­ри­ва­ючи ко­ле­са сли­ве до ма­то­чин. Візок став під ко­мо­рою. Ба­ла­бу­ха взяв­ся обо­ма ру­ка­ми за по­луд­раб­ки й май­нув на повітрі, за­ди­ра­ючи но­ги че­рез по­луд­ра­бок. Візок за­лу­щав в йо­го ру­ках і розігнув­ся, як ли­ча­на ко­лис­ка.

    - Ой па­ни­чу, по­ма­леньку злазьте, бо во­за по­ла­маєте! - ска­зав по­го­нич, ог­ля­да­ючись. - Знов нас ба­тюш­ка ла­яти­муть, як ла­яли за то­го во­за, що ви розт­ро­щи­ли торік.

    - Розкажи своєму батькові! - ска­зав Ба­ла­бу­ха й, за­ки­нув­ши но­ги че­рез по­луд­ра­бок, ско­чив до­до­лу. Йо­го здо­ро­ва, важ­ка пос­тать аж гуп­ну­ла, не­на­че хто ки­нув на зем­лю лан­тух пашні.

    - От тобі на! - ска­за­ла Они­ся, заг­ля­да­ючи в вікно. - За вов­ка про­мов­ка, а вовк у ха­ту.

    - Йди, доч­ко, та при­че­пу­рись! - ска­за­ла ма­ти. - Надінь товс­те на­мис­то та квітки на го­ло­ву.

    - Намисто надіну, й квітки надіну, а Ба­ла­бусі, надісь, дам гар­бу­за, - ска­за­ла Они­ся, сміючись і втіка­ючи в кімна­ту.

    - Годі, моя ди­ти­но, гар­бу­зу­ва­ти! Тре­ба ж ко­лись будлі-ко­го по­ко­ха­ти та й заміж піти, - ти­хо про­мо­ви­ла ма­ти.

    Балабуха сто­яв ко­ло во­за, а йо­му під но­ги ки­да­лись, як ска­жені, три со­ба­ки. Най­мич­ка вибігла з ло­ма­кою й прог­на­ла со­бак. Ба­ла­бу­ха, лед­ве со­ва­ючи но­га­ми, по­су­нув до ха­ти. В сінях він зняв з се­бе ши­не­лю й кар­туз і ки­нув на дов­гу скри­ню; потім ви­тяг з ки­шені чер­во­ну хуст­ку, ви­ся­кав но­са й пішов в світли­цю.

    В світлиці не бу­ло ніко­го. Ба­ла­бу­ха знов ви­тяг з ки­шені хуст­ку, на­щось знов втер но­са, тричі каш­ля­нув і по­чав ти­хою хо­дою хо­ди­ти по світлиці од кут­ка до кут­ка, пог­ля­да­ючи то на двері в кімна­ту, то на свої ши­рокі, на кор­ках, чо­бо­ти, по­шиті "в рант", як тоді ка­за­ли. Світли­ця бу­ла прос­тор­на, з ма­ли­ми вікна­ми на чо­ти­ри шиб­ки. Дві стіні бу­ли суспіль завішані об­ра­за­ми, не­на­че іко­нос­тас. В од­но­му кут­ку висів під са­мою сте­лею здо­ро­вий об­раз Пе­черської бо­го­ро­диці, в другім кут­ку - По­чаївської. Пе­ред об­ра­за­ми висіли лам­пад­ки, а на об­ра­зах біліли довгі руш­ни­ки розкішно по­ви­ши­вані ла­па­ти­ми квітка­ми та дрібни­ми взор­ця­ми. Під самісінькою сте­лею висіли, суспіль один ко­ло дру­го­го, ве­ликі об­ра­зи, а під ни­ми висів дру­гий ря­док тро­хи мен­ших. На стіні ко­ло две­рей на кар­ти­нах чорніли пос­таті якихсь архієреїв та ченців в кло­бу­ках та мантіях. Кар­ти­ни висіли навіть над две­ри­ма. На тій стіні, де бу­ли двері в кімна­ту, висів здо­ро­вий, під са­му сте­лю, ки­лим. На ки­лимі бу­ли вит­кані не квітки, а якісь ду­же ясні, ніби квітчасті пля­ми або чер­воні та білі лат­ки, а кру­гом їх замість лис­тя, ви­лись якісь ніби ку­рячі та гу­сячі лап­ки. Тут сто­яла прос­та ка­на­па, прик­ри­та ки­ли­мом. Кру­гом світлиці сто­яли прості, не­по­мальовані, з ви­со­ки­ми спин­ка­ми стільці, білі, чис­то ви­миті. В кут­ку ко­ло по­ро­га сто­яла ша­фа з скля­ни­ми две­ри­ма, на два етажі, по­мальова­на синьою фар­бою. За скля­ни­ми двер­ця­ми сто­яли чу­дер­нацькі пляш­ки та жба­ни. На две­рях був на­мальова­ний Ав­ра­ам з здо­ро­вим но­жем в ру­ках, що на­ла­го­дивсь за­ко­ло­ти на жерт­ву Іса­ака, а на дру­гих - ко­зак-за­по­ро­жець з пляш­кою в одній руці й з чар­кою в другій.

    Балабуха на са­моті роз­див­лявсь на кар­ти­ни, хоч він ба­чив їх вже й не раз. Йо­го го­ло­ва тро­хи не дос­та­ва­ла до сво­ло­ка, й не­на­че од­по­чи­ва­ла на ши­ро­ких пле­чах. Не­обст­ри­жені во­лос­ки на вис­ках зак­ру­чу­ва­лись ку­че­ря­ми, не­на­че гар­ний сму­шок. Густі, але не товсті бро­ви на узько­му лобі не­на­че висіли над тем­ни­ми яс­ни­ми й нез­ви­чай­но спокійни­ми очи­ма. Довгі що­ки бу­ли повні вни­зу й кінча­лись м'яким ши­ро­ким підборіддям. Ба­ла­бу­ха був зовсім та­ки не­по­га­ний з ли­ця, тільки тро­хи товс­тий дов­гий ніс та м'ясисті вип­нуті ши­рокі гу­би тро­хи псу­ва­ли кра­су об­лич­чя. Се­ред верхньої гу­би бу­ло знать ши­ро­ку ям­ку, не­на­че хто вда­вив її пальцем, од чо­го гу­ба ніби реп­ну­ла по­се­ре­дині, й з од­ної гу­би ста­ло дві, а спідня, товс­та та ши­ро­ка, так ви­вер­ну­лась, що на їй аж шку­ра на­тяг­лась і лисніла. Ба­ла­бу­ха й справді мав та­ку при­род­ну міну в ус­тах, не­на­че кри­вив­ся з ко­го, за­ко­пи­лив­ши спідню гу­бу. Оде­жа на ака­демістові бу­ла "з дос­тат­ку" чис­та, й но­ва, й но­во­мод­ня: дов­гий синій су­кон­ний сюр­тук з ши­ро­ким коміром і біли­ми здо­ро­ви­ми гуд­зя­ми, без розпірки зза­ду, жов­та жи­лет­ка, блан­шові пан­та­ло­ни, такі узькі вни­зу, що че­рез їх бу­ло знать ха­ля­ви, та здо­рові ви­сокі сто­ячі білі коміри з та­ки­ми гост­ри­ми кінця­ми, що про їх тоді пан­ноч­ки го­во­ри­ли, ніби во­ни ріжуть хма­ри, а старі ба­тюш­ки го­во­ри­ли всмішки, що ни­ми мож­на б орать по­ле, як плу­гом. Од тих комірів, од чор­ної на­мо­та­ної на шиї хуст­ки по­ло­ви­на ли­ця й шия зда­ва­лись ще товстіши­ми, а гу­би ще шир­ши­ми; го­ло­ва бу­ла не­на­че здо­ро­ва квоч­ка, що сиділа в оби­чай­ці, в кот­ру бу­ли заст­ром­лені з двох боків до­щеч­ки. Чорні довгі, але товсті ву­са спус­ка­лись на­низ, а об­го­лені що­ки й підборіддя синіли, як буз, не­на­че во­ни при­па­ли са­жею.

    Наука в ака­демії об­рид­ла Ба­ла­бусі. Йо­му за­ма­ну­лось же­ни­тись, і він, скінчив­ши ри­то­ри­ку й філо­софію, по­ки­нув бо­гос­ловію й поїхав шу­ка­ти собі жінки.

    Тихо рип­ну­ли двері з кімна­ти. Ав­ра­ам з Іса­аком зник­ли, а на­томість в світли­цю ввійшла ма­туш­ка. Во­на бу­ла вже не­мо­ло­да. В неї го­ло­ва бу­ла за­вер­че­на наміткою; че­рез намітку бли­щав пар­че­вий очіпок з здо­ро­ви­ми зо­ло­ти­ми й чер­во­ни­ми квітка­ми. На їй бу­ла тем­ненька плах­та, тем­ненька за­пас­ка й шов­ко­ва тем­но-ко­рич­не­ва юб­ка з дрібненьки­ми роз­ки­да­ни­ми срібни­ми лис­точ­ка­ми. Во­на бу­ла в жов­тих сап'янцях. На шиї висів чи­ма­лий блис­ку­чий червінець.

    Балабуха привітав­ся, низько пок­ло­нив­ся ха­зяй­ці й поцілу­вав її в ру­ку. Во­на поцілу­ва­лась з ним в гу­би.

    - Вибачайте, панімат­ко! Мо­же, ви од­по­чи­ва­ли по обіді, а я оце вас збу­див, - про­мо­вив Ба­ла­бу­ха ба­сом, але ти­хо, не­на­че бо­яв­ся ко­гось збу­ди­ти в кімнаті; сло­ва йо­го тяг­ли­ся неш­вид­ко, не­на­че йо­го хтось си­лу­вав го­во­ри­ти.

    - Ні, Мар­ку Пав­ло­ви­чу, - ска­за­ла ма­туш­ка. - Я не од­по­чи­ва­ла, а мій ста­рий десь оце хро­пе в пасіці.

    - А Они­ся Сте­панівна до­ма? - спи­тав Ба­ла­бу­ха.

    - Дома. Они­сю! - гук­ну­ла ма­туш­ка че­рез поріг в кімна­ту. - Вий­ди, сер­це, та ви­не­си нам по чарці… Чи горілки, чи на­лив­ки? - спи­та­ла во­на в ака­деміста.

    Академіст тро­хи не про­хо­пивсь: "та то­го й то­го!", але сха­ме­нув­ся і, тро­хи по­ду­мав­ши, ска­зав:

    - Та во­но після до­ро­ги луч­че б тієї, як йо­го… тоб­то горілки чар­ку…

    - Винеси, до­ню, нам горілоч­ки, та на­бе­ри на тарілку пиріжків! - знов ска­за­ла ма­туш­ка, не­на­че в по­рожній простір че­рез поріг.

    В кімнаті бу­ло ти­хо. Не бу­ло навіть чу­ти ше­лес­ту, тільки здо­ро­вий кіт вий­шов з кімна­ти, пос­то­яв на по­розі й знов ти­хо, мов ака­демічний по­важ­ний про­фе­сор, пішов на­зад.

    Онися не за­ба­ри­лась. Во­на швид­ко з'яви­лась в две­рях, ви­со­ка, тон­ка та рівна, як то­по­ля. На­хи­лив­ши тро­хи го­ло­ву, щоб не черк­ну­тись тім'ям об одвірок, во­на всту­пи­ла в світли­цю з пляш­кою й чар­кою на тарілці. Ба­ла­бу­ха тро­хи не крик­нув, лед­ве вдер­жав го­лос…

    На Онисі бу­ла кар­та­та плах­та, вит­ка­на з вов­ни по­по­ло­вині з шов­ком не­ве­лич­ки­ми квад­ра­ти­ка­ми. Квад­ра­ти­ки бу­ли зат­кані жов­то­га­ря­чим шов­ком з біли­ми, як срібло, тон­ки­ми обідка­ми; вни­зу теліпа­лись чер­воні ки­тич­ки, не­на­че во­лоські горіхи або дзво­нич­ки. Чер­во­на з синіми та зе­ле­ни­ми квітка­ми за­пас­ка бли­ща­ла, не­на­че жевріла. Ви­ши­тий чер­во­ни­ми та синіми взор­ця­ми поділ со­роч­ки спа­дав на чер­воні че­ре­ви­ки. Яс­но-синій шов­ко­вий гор­сет був зат­ка­ний зо­ло­ти­ми квіточ­ка­ми. На чор­но­во­лосій го­лові не­на­че цвів вінок квіток. Стрічки вкри­ва­ли всі плечі до по­яса, не­на­че з го­ло­ви на плечі лив­ся лив­цем дощ з стрічок. На шиї чер­воніло п'ять разків товс­то­го доб­ро­го на­мис­та з зо­ло­ти­ми ду­ка­ча­ми. Ли­це в Онисі бу­ло оригінальне: звер­ху ши­ро­ке, вни­зу узьке. На ши­ро­ко­му й ви­со­ко­му чолі не­на­че бігли дві довгі чорні темні стрілки: то чорніли тонкі довгі бро­ви. Гострі кінці дов­гих брів десь побігли на вип­нуті вис­ки й там не­на­че зни­ка­ли під пу­чеч­ка­ми квіток, котрі висіли за ву­ха­ми. Під бро­ва­ми ніби горіли темні, як угіль, гострі блис­кучі дов­генькі очі. Ли­це кінча­лось тро­хи гост­рим підборіддям. Ма­ленькі тем­но-чер­воні ус­та бу­ли вип­нуті. Ма­то­вий цвіт ли­ця був тро­шеч­ки жов­ту­ва­тий, але йо­го одсвіжав лед­ве примітний, роз­ли­тий по що­ках рум'янець.

    Онися ввійшла й не­на­че з со­бою при­нес­ла ще більше світу в світли­цю, за­ли­ту га­ря­чим літнім сон­цем.

Пошук на сайті: