Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 21)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5541
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5871
    В неділю ра­ненько Они­ся про­ки­ну­лась пе­редніше за всіх. Їй не спа­лось, хоч над­ворі тільки що роз­вид­ню­ва­лось. Во­на вста­ла, на­ки­ну­ла жу­пан і вий­шла в са­док. В ціло­му домі всі ще спа­ли після ве­ли­кої вчо­рашньої праці та біга­ни­ни. Скрізь бу­ло ти­хо. В селі десь да­ле­ко бу­ло чу­ти, як співа­ли півні та рев­ли ко­ро­ви. Они­ся пішла стеж­кою по­над са­мою го­рою. Не­бо синіло, як ши­ро­ке шат­ро, й вкри­ва­ло ти­ху, сон­ну зем­лю. Вни­зу дріма­ла во­да в Росі й ти­хо лисніла про­ти чер­во­но­го не­ба. За Рос­сю, на поділлі, на рівнині не­на­че спав гус­тий ду­бо­вий ліс. Са­док на горі, ви­сокі бе­ре­ги Росі, вкриті ліса­ми, не­на­че ду­му ду­ма­ли, див­ля­чись на Рось, на гус­тий ліс, на чер­во­не не­бо над лісом. Гус­та осіння ро­са аж до­до­лу гну­ла ще зовсім зе­ле­ний лист на де­реві. Над­ворі ніби ще сто­яло літо, й тільки по­ло­ви­на по­жовк­ло­го лис­ту на шов­ко­ви­цях бли­ща­ла, ніби на­ве­де­на зо­ло­том, і на­га­ду­ва­ла, що вже ми­ну­ло літо.

    Онися ки­ну­ла очи­ма на са­док, на густі ліси, на Рось, на густі ку­пи чор­ноб­ривців та гвоз­диків, зга­да­ла, що во­на сьогодні вінчається, й по­чу­ва­ла, що її сер­це взяв ти­хий жаль. Їй ста­ло жал­ко й сад­ка, й Росі, й батько­вої ха­ти. Во­на по­ве­ла очи­ма на ши­рокі по­ля та лу­ки за Рос­сю, де мріли в Вільша­ниці вер­би та груші, й по­чу­ва­ла, що її сер­це за­во­ру­ши­лось од ра­дощів.

    "Там я бу­ду гос­по­ди­нею, ма­ти­му своє гос­по­дарст­во, свою ху­до­бу… Там моє царст­во й панст­во!" - по­ду­ма­ла Они­ся й по­чу­ти­ла, що її ду­ша заг­ра­ла. Во­на гор­до підня­ла го­ло­ву й ще раз ки­ну­ла очи­ма на ши­ро­ку-ши­ро­ку, пиш­ну кар­ти­ну за Рос­сю й навіть не приміти­ла, як з-за гус­то­го лісу ви­ко­ти­лось пиш­не сон­це, об­ви­те ко­рот­ким чер­во­ним ог­няс­тим промінням, і про­ни­за­ло ку­че­ряві важкі вер­хи дубів. "Там моє царст­во й панст­во! Там я бу­ду гос­по­ди­нею!" - по­ду­ма­ла Они­ся й спокійна та гор­да вер­ну­лась до ха­ти.

    - А що, доч­ко! Час тобі уби­ра­тись до вінця. За­то­го задз­во­нять на ут­ре­ню, - ска­за­ла ма­ти, зустріча­ючи Они­сю на ган­ку.

    Ще не встиг­ла Они­ся вми­тись, в ха­ту поп­рибіга­ли вже уб­рані в квітки та стрічки друж­ки, доч­ки ба­га­тих гос­по­дарів на селі. Дівча­та зап­ле­ли Онисі ко­си, пок­ла­ли на го­ло­ву стрічки, заквітча­ли всю го­ло­ву квітка­ми, наділи чер­во­не товс­те на­мис­то з зо­ло­ти­ми ду­ка­ча­ми. Они­ся наділа до­ро­гу плах­ту, зат­ка­ну жов­тим та білим шов­ком, одяг­лась в яс­но-си­ню юб­ку з срібни­ми квітка­ми, вбу­лась в чер­воні че­ре­вич­ки й взя­ла в ру­ку ви­ши­ва­ний руш­ник. Задз­во­ни­ли в дзвін, і Они­ся з друж­ка­ми пішла до церк­ви.

    Незабаром приїхав Мос­са­ковський з бо­яра­ми, а за ним по­ча­ли з'їжджа­тись йо­го близькі ро­дичі. Мо­лоді зап­ри­час­ти­лись і, по давньому зви­чаю, після служ­би повінча­лись. Во­ни вий­шли з церк­ви, а за ни­ми слідком ру­ши­ли всі лю­ди з церк­ви й за­ли­ли ули­цю. Ко­ло кож­но­го дво­ру в во­ро­тях сто­яли зас­те­лені сто­ли, а на кож­но­му столі ле­жав хліб і дрібок солі. Кож­ний гос­по­дар поз­до­ров­ляв мо­ло­дих з хлібом та сіллю. Про­ко­по­вич­ка стріла мо­ло­дих на ган­ку, де сто­яв зас­те­ле­ний стіл і ле­жав хліб та сіль; во­на поб­ла­гос­ло­ви­ла мо­ло­дих хлібом, і од­на ро­дич­ка об­си­па­ла їх вівсом, пше­ни­цею, по­по­ло­вині з мідни­ми та дрібни­ми срібни­ми грішми. Дітво­ра ки­ну­лась ло­ви­ти гроші, ла­зи­ла по землі, ха­па­лась, штов­ха­лась, пха­лась. Де­котрі хлопці по­ча­ли би­тись. Підняв­ся шум та га­лас. Сон­це яс­но ся­ло по го­ло­вах дівчат та мо­ло­диць, по чор­них го­ло­вах чо­ловіків та па­рубків, котрі во­ру­ши­лись по дворі та кру­гом ган­ку, до­ки мо­лоді пішли в світли­цю й сіли за стіл обіда­ти.

    По обіді по­ча­ли з'їжджа­тись на весілля гості. Наїха­ло ба­га­то сусід. Приїхав і отець Мельхи­се­дек з Мар­тою. Се­ред світлиці пос­та­ви­ли дов­гий стіл; на столі пос­та­ви­ли сос­но­ве гільце, пок­ла­ли ко­ро­вай, уб­ра­ний су­хозліткою, пок­ла­ли шиш­ки. Друж­ки заквітча­ли гільце ка­ли­ною та пу­чеч­ка­ми з ко­лосків вівса. Они­сю по­са­ди­ли на по­саді, а за сто­лом посіда­ли друж­ки, доч­ки свя­ще­ників і гос­по­дарів з се­ла. Друж­ки співа­ли пісні. Вже сон­це ста­ло звер­та­ти на вечір, як Они­сю ви­ве­ли з по­са­ду й во­на пішла з друж­ка­ми тан­цю­ва­ти в клу­ню. Му­зи­ки сіли в од­но­му зас­то­рон­ку, в дру­го­му посіда­ли довгі ряд­ки гос­тей кру­гом столів, де сто­яли всякі за­кус­ки та на­пит­ки. Се­ред клуні друж­ки по­ча­ли танці. Ко­ло обох ши­ро­ких две­рей тов­пи­лась ве­ли­ка си­ла на­ро­ду з ціло­го се­ла. Ба­гатіші гос­по­дарі з се­ла з жінка­ми сиділи за сто­ла­ми. Ма­туш­ки бу­ли пе­ремішані з мо­ло­ди­ця­ми й тільки одрізня­лись од їх біліши­ми намітка­ми, тов­щим на­мис­том з зо­ло­ти­ми ду­ка­ча­ми та пар­че­ви­ми жу­па­на­ми.

    Сонце зай­шло. В клуні посвіти­ли свічки та ліхтарі, а му­зи­ки все гра­ли, а дівча­та з па­ни­ча­ми тан­цю­ва­ли. На сто­ли по­ча­ли по­да­ва­ти ве­че­рю. Чар­ка хо­ди­ла кру­гом столів без­пе­рес­та­ну. Де­котрі гості не ви­дер­жа­ли спра­ви, повс­та­ва­ли з-за столів і пішли в повітку на сіно спа­ти. Але всі в той день бу­ли ще зви­чай­ненькі. Старі дер­жа­лись і не ду­же на­пи­ва­лись, до­ки на весіллі гу­ля­ли пан­ни та па­ничі, - їх день був в по­неділок. Тільки в глу­пу північ все за­тих­ло. Старі по­ля­га­ли спа­ти: хто та­ки в клуні, хто в повітці. Ма­туш­ки розійшлись спа­ти по ха­тах по селі.

    В по­неділок ра­ненько поп­ро­ки­да­лись гості й ба­ла­ка­ли, ле­жа­чи в клуні на сіні.

    - А що, отець Мельхи­се­дек, чи шу­мить в го­лові після вчо­рашнього весілля? - спи­тав Про­ко­по­вич, тор­ка­ючи ліктем сво­го сусіда.

    - В ме­не та­ка го­ло­ва, що од од­но­го дня не за­шу­мить, - ска­зав отець Мельхи­се­дек, по­тя­га­ючись під ко­жу­хом, - мо­же, за­шу­мить аж сьогодні вве­чері. А в те­бе, отець Сте­пан, шу­мить?

    - Шумить, але, ма­буть, од му­зик, бо щось не ду­же хо­четься со­ло­них огірків. Ска­за­ти прав­ду, не­ма після чо­го й пох­ме­ля­тись. Але час уже мо­ло­дих скри­ва­ти! А чо­го це ви й досі ле­жи­те? Вста­вай­те, та бу­де­мо мерщій скри­ва­ти мо­ло­дих, бо вже по чарці хо­четься, - крик­нув Про­ко­по­вич на гос­тей.

    Гості во­ру­ши­лись, позіха­ли, по­тя­га­лись, але ніхто не ква­пив­ся вста­ва­ти. Ра­нок був ти­хий, але хо­лод­ненький, так гар­но бу­ло ви­ле­жу­ва­тись на м'яко­му сіні під теп­ли­ми ук­ри­ва­ла­ми.

    - Та й ле­дачі ж з вас лю­ди! - крик­нув отець Мельхи­се­дек. - Не­ма на вас моєї жінки, во­на б оце да­ла вам доб­рої про­чу­хан­ки. А до­ки ви ка­ча­ти­ме­тесь? А де мій дрю­чок?

    Отець Мельхи­се­дек ско­чив з місця й ки­нув­ся стя­га­ти з гос­тей усякі ук­ри­ва­ла. Ох­ва­чені хо­ло­дом, гості позс­ка­ку­ва­ли й ха­па­лись за ко­жу­хи. Мельхи­се­дек по­за­би­рав ко­жу­хи й ви­ки­нув їх за клу­ню. Гості за­во­ру­ши­лись, повс­та­ва­ли.

    Тим ча­сом Про­ко­по­вич­ка з сваш­ка­ми приб­ра­ла Они­сю, на­ки­ну­ла їй на го­ло­ву хуст­ку, й усі гості пішли з мо­ло­ди­ми до церк­ви. Му­зи­ки йшли за мо­ло­ди­ми й гра­ли до са­мо­го цвин­та­ря. Мо­ло­дих скри­ли й по­ве­ли з му­зи­ка­ми в ха­ту. Они­сю за­вертіли в намітку й по­ве­ли в клу­ню до снідан­ку. Знов в зас­то­рон­ку по­нак­ри­ва­ли сто­ли. Гості обсіли сто­ли навк­ру­ги. Му­зи­ки сіли в дру­го­му зас­то­рон­ку. По­ча­ло­ся снідан­ня. В той час в двір по­на­хо­ди­ли з се­ла при­дан­ки та гос­по­дарі. Мо­ло­диці нес­ли в ру­ках да­ро­виз­ну: хто да­ру­вав кур­ку, об­ти­ка­ну ка­ли­ною, хто гус­ку, хто по­ро­ся, хто бич­ка, хто те­ли­цю, хто обіцяв на да­ро­виз­ну мішок пашні, ули­ки бджіл. Де­які мо­ло­диці при­но­си­ли су­вої по­лот­на, півмітки, клуб­ки. Клу­ня спов­ни­лась на­ро­дом. "Кня­зя й кня­ги­ню" після по­дя­ки за "да­ри" по­са­ди­ли за стіл. При­дан­ки заспіва­ли й пішли в та­нець. По­ча­ло­ся дру­ге, ста­ре­че весілля. Ко­ло обох воріт клуні знов обс­ту­пи­ли лю­ди, не­на­че їх обсів рій бджіл. Гос­по­дарі з се­ла з жінка­ми сіда­ли за сто­ли попліч з свя­ще­ни­ка­ми та ма­туш­ка­ми. Вже сон­це ви­со­ко підби­лось вго­ру, а гості сиділи та все сніда­ли до са­мо­го обіду. Ви­пи­ли ба­ри­ло горілки й пос­ла­ли по дру­ге. Про­ко­по­вич­ка по­ви­то­чу­ва­ла всі на­лив­ки, а гості ще не бу­ли п'яні.

    Тільки що му­зи­ки пе­рес­та­ли гра­ти, а мо­ло­диці й ма­туш­ки тан­цю­ва­ти, в клу­ню ввійшли якісь дві жидівки й один жид. Од­на жидівка нес­ла пов­ний ко­шик ку­рей; дру­га нес­ла в одній руці ко­шик з яй­ця­ми, в другій дер­жа­ла за но­ги дві кач­ки. Жид дер­жав за но­ги в обох ру­ках по два півні й ще пе­ре­ки­нув два півні че­рез пле­че, зв'язав­ши їх но­га­ми. Жи­ди поп­рос­ту­ва­ли до то­го сто­ла, де сиділи мо­лоді, Про­ко­по­вич з жінкою та отець Мельхи­се­дек. Од­на жидівка бу­ла уб­ра­на в пар­чеві на­уш­ни­ки, об­шиті бісе­ром та стек­ля­ру­сом. На­уш­ни­ки стриміли на лобі, не­на­че дві здо­рові ци­булі на чор­них на­чо­сах з пли­су, котрі зак­ри­ва­ли об­го­ле­ну го­ло­ву. Во­на прис­ту­пи­ла до о. Мельхи­се­де­ка.

    - Добридень, па­но­ченьку! Поз­до­ров­ляю вас з весіллям ва­шої доч­ки. Дай бо­же вам і вашій дочці щас­тя й здо­ров'я. Ми оце йде­мо на яр­ма­рок в Бо­гус­лав, та по­чу­ли, що в вас весілля. Чи не тре­ба вам ку­ро­чок? В ме­не ку­ри гладкі, як печі. От на­те по­куш­туй­те, які добрі, - го­во­ри­ла жидівка до о. Мельхи­се­де­ка й ви­тяг­ла з ко­ши­ка од­ну кур­ку, пе­ре­ки­ну­ла її до­го­ри но­га­ми й тик­ну­ла о. Мельхи­се­де­кові тро­хи не в бо­ро­ду.

    - Чи ска­зи­лась жидівка! Ти­че мені си­ру кур­ку в зу­би! По­не­си своєму Лейбі, не­хай по­куш­тує, яка во­на на смак!

    - Як не хо­че­те цієї, то візьміть оцю. Це ще глад­ша. Я місяць са­ма за­пи­ха­ла її ку­ку­руд­зою, - ска­за­ла жидівка й тик­ну­ла о. Мельхи­се­де­кові дру­гою кур­кою тро­хи не під самісінький ніс.

    - Одчепись ти к не­чис­то­му! Мені не тре­ба твоїх ку­рей!

Пошук на сайті: