Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 22)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5620
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5909
    - Як же не тре­ба. Я знаю, що тре­ба. Ви­даєте та­ку до­ню, та­ку гар­ну, як сон­це, а ку­рей не тре­ба. Де вже пак не тре­ба. Я ви­да­ла свою доч­ку в Білу Церк­ву, то знаю, що тре­ба. Мо­же, візьме­те півнів?

    Жид з пей­са­ми, в пан­чо­хах та па­тин­ках прис­ту­пив до о. Мельхи­се­де­ка й тик­нув йо­му хвос­том півня в ру­ки.

    - Пішов геть ік не­чис­то­му! Не знаєш, кот­рим бо­ком по­ка­зу­ва­ти ку­рей.

    - Може, візьме­те яєчок? - го­во­ри­ла дру­га жидівка. - Я знаю, що вам тре­ба гу­ги­ля на весілля. Я не­дав­но оже­ни­ла сво­го Мош­ка.

    - Якого це чор­та ви на­па­ли на ме­не з кур­ми! Я не гос­по­дар! - од­ма­ху­вав­ся Мельхи­се­дек.

    Жид прис­ту­пив до Про­ко­по­ви­ча й пе­ре­вер­тав пе­ред ним півня на всі бо­ки. Жидівка по­ка­зу­ва­ла ку­ри Онисі, Про­ко­по­вичці й Мос­са­ковсько­му. Жидівка в на­уш­ни­ках знов при­лип­ла до от­ця Мельхи­се­де­ка, ти­ка­ла йо­му в ли­це кур­кою, а далі по­ча­ла йо­го не­це­ре­мон­но сми­ка­ти за ря­су. О. Мельхи­се­дек роз­сер­див­ся.

    - А ти, прок­ля­ту­ща! Як ти смієш сми­ка­ти ме­не за ря­су! Геть пішла к не­чис­то­му з своїми кур­ми до сво­го Лей­би!

    - Нащо мені йти до Лей­би, ко­ли я вас, гос­по­ди, як люб­лю. Не­хай вам бог дасть здо­ров'я. На­що мені йти до Лей­би, ко­ли я те­пер ко­ло сво­го Лей­би, - ска­за­ла жидівка й ки­ну­лась обніма­ти Мельхи­се­де­ка. Мельхи­се­дек схо­пив­ся з місця й прих­нув, як той кіт, що по­ню­хав та­ба­ки. В клуні підняв­ся регіт. Жидівки не ви­терпіли й за­ре­го­та­лись.

    - Чи це ти не впізнав ме­не? А хіба ж я те­бе не люб­лю?

    Мельхиседек витріщив очі: він вже доб­ре ви­пив і те­пер тільки по го­ло­су впізнав свою жінку Мар­ту. Пе­ред ним сто­яла справдішня жидівка в на­уш­ни­ках, в пли­со­вих на­чо­сах, в ста­ренько­му ка­поті, з од­ним спу­ще­ним ру­ка­вом, в ста­рих па­тин­ках.

    Марта так зміни­ла го­лос, так уміла в роз­мові пе­ред­раж­ню­ва­ти жидівок, що її ні на який спосіб не мож­на бу­ло впізна­ти. Во­на ще до то­го по­ро­би­ла са­жею товсті довгі бро­ви, по­на­ти­ра­ла тер­тим угіллям що­ки так, що зда­ва­лась ста­рою й дов­го­об­ра­зою. За жи­да вбрав­ся один ака­деміст, а за дру­гу жидівку - од­на приїжджа дя­чи­ха.

    В клуні підняв­ся сміх та гомін. Жидів упізна­ли, але їх ролі ще не скінчи­лись. Жид звелів му­зи­кам гра­ти жидівський та­нець. Пе­реб­рані жи­ди пішли тан­цю­ва­ти по-жидівській з кур­ми в ру­ках. Жидівки по­ча­ли фігу­ру­ва­ти од­на про­ти дру­гої ти­хо, плав­ко, по­во­дя­чи ста­ном та ру­ка­ми, як індійські ба­ядер­ки. Жид хо­див од од­ної до дру­гої й граціозно то заг­ля­дав їм в вічі, то ог­ля­дав зза­ду. Му­зи­ки заг­ра­ли швид­кої. Жи­ди по­ча­ли підска­ку­ва­ти за­ра­зом на обох но­гах, але не ра­зом, а од­но за дру­гим, не­на­че сту­пи в млині, ще й штов­ха­лись спи­на­ми. Жид підняв півнів вго­ру. Півні за­кир­ка­ли. Кар­ти­на бу­ла та­ка смішна, що в клуні підняв­ся не сміх, а гвалт. З ха­ти позбіга­лись ди­ви­тись на ко­медію усі слу­ги, по­го­ничі. Натішив­ши ком­панію, жид по­дав своїм да­мам стільці й, обе­реж­ненько взяв­ши їх попід ру­ки, не­на­че не по­са­див, а по­од­но­сив їх на стільці. Жидівки взя­ли в ру­ки по курці й об­ма­ху­ва­ли хвос­та­ми свої га­рячі ли­ця. Натішив­ши ком­панію, пе­реб­рані жи­ди повтіка­ли в ха­ту.

    Гості сніда­ли до са­мо­го обіду й ви­пи­ли ве­ли­ку си­лу горілки та на­лив­ки. Од­на­че ніхто не був ще п'яний. Опівдні Про­ко­по­вич­ка звеліла по­да­ва­ти обід. 3а обідом чар­ка хо­ди­ла кру­гом столів, од од­но­го краю до дру­го­го, й по­ки во­на до­хо­ди­ла на ста­ре місце, хміль вилітав з го­лов гос­тей. Гості скінчи­ли ка­ба­на, з'їли по­ло­ви­ну бич­ка, поїли ве­ли­ку си­лу ку­рей, безліч ка­чок та індиків. По­да­ли со­лодкі пот­ра­ви: ма­ков­ни­ки, шу­ли­ки, хрус­ти. Гос­по­дар обер­нув­ся до жінки:

    - А що, панімат­ко, чи не­має в те­бе чо­го міцнішо­го од цієї гіркої? Щось горілка не ду­же б'є в го­ло­ву, - тяг­неш, тяг­неш, а в го­лові все-та­ки не шу­мить. Ти б зва­ри­ла нам ва­ре­ну­хи, - ска­зав Про­ко­по­вич до жінки.

    - Я вже й зва­ри­ла - й тво­го за­га­ду не жда­ла, - ска­за­ла Про­ко­по­вич­ка.

    Прокоповичка пос­ла­ла в пе­кар­ню мо­ло­диць. Мо­ло­диці при­нес­ли два горш­ки ва­ре­ну­хи. В клуні пішов дух ва­ре­ної горілки, ме­ду, пер­цю та уся­ко­го коріння. Гості аж об­ли­зу­ва­лись. Про­ко­по­вич­ка по­на­ли­ва­ла ва­ре­ну­хою чаш­ки та здо­рові чар­ки. Важ­кий дух пер­цю з ме­дом дійшов аж до дру­го­го зас­то­рон­ка, до жидів-му­зик. Жид­ки за­гер­го­та­ли й зац­мо­ка­ли язи­ка­ми. Ба­тюш­ки драж­ни­лись з ни­ми че­рез тік, по­ка­зу­ючи чаш­ки з ва­ре­ну­хою.

    - Ну, отець Мельхи­се­дек, те­пер на­чу­вай­ся. Після цієї ва­ре­ну­хи підеш і ти у та­нець, - сміявся Про­ко­по­вич.

    - Ану, спро­бую цього вед­ме­дя, чи потім піду в та­нець, чи й ніг не підве­ду, - ска­зав Мельхи­се­дек.

    Тим ча­сом як гості пи­ли ва­ре­ну­ху, в двір увійшли ци­га­ни й поп­рос­ту­ва­ли до клуні. За ни­ми гна­лась ціла тічка со­бак. По­пе­ре­ду йшли дві пла­щу­ваті ци­ган­ки, за­ку­тані од го­ло­ви до ніг в якесь синє та біле дран­тя. В однієї за спи­ною в торбі теліпа­лась ди­ти­на й на­си­лу виг­ля­да­ла з шматків дран­тя. Ци­ган­ки бу­ли обвішані щітка­ми та пуч­ка­ми ве­ре­тен. Здо­ро­вий, чор­ний, роз­пат­ла­ний ци­ган лед­ве виг­ля­дав з ку­пи ре­шет, ситів та підситків. Ци­ган­ки прис­ту­пи­ли до гос­тей і по­ка­зу­ва­ли свої щітки та ве­ре­те­на. Ци­ган со­вав ма­туш­кам ре­ше­та й си­та та вих­ва­лю­вав свій крам. Од­на ци­ган­ка прис­ту­пи­ла до Онисі, взя­ла її за ру­ку й по­ча­ла во­ро­жи­ти.

    - А поз­до­ров те­бе бо­же! Дай тобі вік дов­гий! Ож дай свою білу руч­ку, я тобі всю прав­ду ска­жу. Ти щас­ли­ва і врод­ли­ва, бу­деш жи­ти сімде­сят років, бу­деш ма­ти двад­ця­те­ро дітей ку­че­ря­вих, гар­них та чор­них, як свя­та зем­ля. Пок­ла­ди бідній ци­ганці на ру­ку зо­ло­то­го, я тобі ще більше прав­ди ска­жу.

    Онися пок­ла­ла ци­ганці на ру­ку зо­ло­то­го.

    - Спасибі тобі, мо­ло­да пані! Бог те­бе бла­гос­ло­вить. Бу­деш ма­ти трид­ця­те­ро сан­ду­ликів, бу­деш жи­ти сто років, та ще не пом­реш. Ти бу­деш го­ло­вою в домі, бу­деш вер­хо­во­ди­ти над па­на­ми, над жи­да­ми. Твої сан­ду­ли­ки бу­дуть ку­че­ряві, та гарні, та чорні, як са­жа. Ти бу­деш ба­га­та, як свя­та зем­ля. Пок­ла­ди ще зо­ло­то­го, й ти ніко­ли не вмреш…

    Гості засміялись. Після ко­медії жидів вже труд­но бу­ло підду­ри­ти гос­тей. Всі впізна­ли двох дя­чих та чор­но­го ока­то­го бо­гус­лавсько­го дя­ка. Му­зи­ки заг­ра­ли. Ци­ган повів ци­га­нок у та­нець. Ци­ган­ки по­ча­ли ди­кий та­нець, підніма­ли ру­ки вго­ру, кру­ти­лись на од­но­му місці, тряс­лись, як в про­пас­ниці, по­за­ди­рав­ши го­ло­ви вго­ру. Ци­ган підска­ку­вав ха­лянд­ри й так не­ми­ло­серд­но бив се­бе п'ята­ми в зад, що на йо­му аж ре­ше­та сту­котіли. Після танців ци­га­ни без це­ре­монії поп­ро­си­ли собі ва­ре­ну­хи, сіли за сто­ла­ми між гостьми й ще дов­го бре­ха­ли та во­ро­жи­ли ма­туш­кам та ба­тюш­кам та верз­ли вся­ку нісенітни­цю.

    Вже сон­це ста­ло на вечірньому прузі, а обід тяг­ся до по­луд­ня. При­дан­ки заспіва­ли:

    А все ту­та не по-на­шо­му, А все ту­та не по-ва­шо­му! А снідан­ня до обідан­ня, Обідан­ня аж до по­луд­ня, А по­лу­день аж до ве­чері, А ве­че­ря аж опівночі!

    Варенуха роз­ве­се­ли­ла гос­тей, але не впоїла.

    Матушки й мо­ло­диці розспіва­лись, а далі пішли в та­нець. До са­мо­го ве­чо­ра во­ни співа­ли й тан­цю­ва­ли, до­ки не нас­тав час ве­че­ря­ти. Знов мо­ло­диці по­нас­тав­ля­ли на стіл уся­кої стра­ви, й хо­лод­цю, й мнишків; знов десь наб­ра­лись пе­чені ку­ри, гу­си; знов при­нес­ли ва­ре­ників у сме­тані та вся­ких пун­диків; безкінеч­ник-чар­ка так са­мо хо­ди­ла кру­гом сто­ла. По­гу­ляв­ши та по­тан­цю­вав­ши, гості знов сіли за сто­ли.

    Тільки що скінчи­ли ве­че­рю, як під од­ним сто­лом щось стра­шен­но за­рев­ло та за­гар­ча­ло. Гості по­ду­ма­ли, що під стіл влізла со­ба­ка, й не звер­ну­ли ува­ги. Але че­рез хви­ли­ну знов щось за­рев­ло страш­ним го­ло­сом і вхо­пи­ло Мельхи­се­де­ка за но­гу. Мельхи­се­дек по­чу­тив, що в йо­го но­гу вче­пи­лись міцні зу­би, ско­чив з місця й крик­нув. Гості за­мовк­ли. Ко­ли це з-під сто­ла ви­нир­ну­ла страш­на, чор­на, з ро­га­ми го­ло­ва й ляг­ла мор­дою на стіл. Ро­ги бу­ли во­лячі, мор­да чорніла, як са­жа, зу­би й білки очей біліли. Го­ло­ва за­гар­ча­ла. Всі крик­ну­ли. В од­ну мить з-під сто­ла вис­ко­чив який­сь звір, ско­чив на стіл і став на чо­тирьох но­гах.

    Постать бу­ла схо­жа на вед­ме­дя, об­рос­ла дов­гою шерс­тю. На го­лові стриміли во­лячі ро­ги. Кру­гом шиї висіли довгі чорні ко­си, не­на­че у ле­ва. Чор­на мор­да сер­ди­то ми­га­ла очи­ма й ви­щи­ря­ла білі зу­би та рев­ла, як ведмідь. Ефект був ве­ли­кий. Се­ред ночі, після важ­кої ва­ре­ну­хи, при свічках ведмідь і справді-та­ки на­ля­кав гос­тей. Всі жах­ну­лись зне­хо­тя. Да­ми за­ви­ща­ли. Жи­ди пе­рес­та­ли гра­ти. 3вір по­вер­нув­ся двічі на столі, зарів, ско­чив з сто­ла й ки­нув­ся че­рез тік в дру­гий зас­то­ро­нок на жидів. Жи­ди по­ки­да­ли скрип­ки, підня­ли гвалт і прос­тяг­лись втіка­ти. Ведмідь пог­нав­ся за од­ним жид­ком, впіймав йо­го зу­ба­ми та да­вай сми­кать та рва­ти. "Ой вей! Ой гвалт! Ой вей!" - кри­чав бо­яз­кий жи­док, знес­тям­ки тіка­ючи з усієї си­ли че­рез тік. Ведмідь підняв­ся на но­ги, жи­док бер­киц­нув на тік.

    - Чого ти, дур­ний, зля­кав­ся? Та це я! - крик­нув чай­ківський дяк, пе­реб­ра­ний за вед­ме­дя.

Пошук на сайті: