Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 23)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5620
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5909
    - Ой вей мір! Ой вей, гос­по­ди! - чу­ти бу­ло по всій клуні, де роз­си­па­лись пе­ре­ля­кані жид­ки. Ведмідь взяв ла­па­ми жи­да за плечі й підвів йо­го. Бідний жи­док зблід, як смерть, і тру­сив­ся. В клуні ста­ло ти­хо, тільки бу­ло чу­ти: "Ой вей мір! Ой гвалт!" Але не­за­ба­ром дяк ски­нув при­чеп­лені ро­ги, за­ки­нув за ву­ха ко­си, виліз з ви­вер­ну­то­го ко­жу­ха й пішов в ха­ту вми­ва­тись. Му­зи­ки на­си­лу опам'ята­лись, по­ки мог­ли знов гра­ти.

    Після ве­чері гості знов на­пи­лись ва­ре­ну­хи й зовсім роз­ве­се­ли­лись. Пе­редніше співа­ли ма­туш­ки, а після по­ча­ли співа­ти й ба­тюш­ки й дя­ки. По­ча­ли співа­ти бо­жих пісень: "Стань, Да­ви­де, з гус­ля­ми", "Пре­ук­ра­шен­ная", а далі й мирських: "А вже чу­мак до­чу­ма­ку­вав­ся", "Ой за гаєм, гаєм", "Гомін, гомін по діброві". Го­ло­си бу­ли дужі, чу­дові. Му­зи­ки підроб­лю­ва­лись на інстру­мен­тах і приг­ра­ва­ли до їх співу. Зда­ва­лось, не­на­че вся клу­ня співа­ла й гра­ла. Хор ви­хо­див нез­ви­чай­но ду­жий і вза­галі гар­ний. Зда­ва­лось, шо співа­ли во­ро­та, співа­ли со­хи, співа­ли крок­ви й ла­ти, навіть ку­ли­ки на покрівлі. В глу­пу північ усі гості по­па­да­ли на сіно й пос­ну­ли, де хто впав.

    В вівто­рок гості по­чу­ва­ли справдішнє похмілля й по­ча­ли пох­ме­ля­тись та за­ку­сю­ва­ти кис­лою ка­пус­тою та огірка­ми. Знов сніда­ли до обіду, обіда­ли до по­луд­ня, по­луд­ну­ва­ли до ве­чері, а ве­че­ря­ли опівночі; а в се­ре­ду пе­ред ве­чо­ром пе­рез­вою ближчі осо­би поїха­ли в Вільша­ни­цю до мо­ло­до­го.

    Вільшаницькі мо­ло­диці опо­ря­ди­ли пе­ред весіллям дім і двір Мос­са­ковсько­го: оббілу­ва­ли все­ре­дині, гар­ненько об­ма­за­ли й побіли­ли око­ло, по­ми­ли вікна, ви­чис­ти­ли двір, ви­ме­ли доріжки в сад­ку. Ро­дич­ки Мос­са­ковсько­го по­напіка­ли й по­на­ва­рю­ва­ли й жда­ли гос­тей. По­ки пе­рез­ва доїха­ла до Вільша­ниці, над­ворі зовсім смерк­ло. Лю­ди з усього се­ла позбіга­лись по­ди­ви­тись на мо­ло­дих, на пе­рез­ву, по­ди­ви­тись, як "мо­ло­ду сма­лять" по на­род­но­му зви­чаю. На всій ши­рокій улиці, кот­ра йшла че­рез греб­лю до Мос­са­ковсько­го дво­ру, гос­по­дарі по­од­чи­ня­ли во­ро­та, на во­ро­тях пос­та­ви­ли зас­те­лені сто­ли з хлібом та сіллю. По всій улиці ко­ло кож­но­го дво­ра ле­жа­ли ку­пи со­ло­ми та стриміли кулі. Пе­рез­ва в'їха­ла в се­ло. Ба­гат­тя за­па­ли­ли. Вся ули­ця ніби горіла. Огонь освітив білі ха­ти, зас­те­лені сто­ли, освітив ку­пи лю­дей ко­ло кож­но­го дво­ру. Мос­са­ковський з Они­сею вста­ва­ли ко­ло кож­них воріт. Гос­по­дарі поз­до­ров­ля­ли їх, чо­ловіки цілу­ва­лись з Мос­са­ковським, мо­ло­диці з Они­сею. Мо­ло­дий з мо­ло­дою ви­ки­да­ли на сто­ли всі гроші, які бу­ли в ки­ше­нях. Пе­рез­ва на­си­лу су­ну­лась по улиці і вже пізненько доїха­ла до греблі. На греблі по­над са­мою во­дою в бе­резі сто­яли па­ла­ючі кулі. Хлопці розікла­ли ба­гат­тя по­над став­ком, в сад­ку над во­дою, ко­ло церк­ви й по обид­ва бо­ки воріт дво­ра. По­лум'я освіти­ло ста­вок, бли­ща­ло в воді. Церк­ву, дім, са­док бу­ло вид­но, як удень. Ко­ло дво­ру й в дворі сто­яла си­ла на­ро­ду й жда­ла мо­ло­дих. Коні ще раз спи­ни­ли ко­ло церк­ви, де сто­яв за сто­лом ста­рос­та з ста­рос­ти­хою, віта­ючи мо­ло­дих хлібом-сіллю. Між дво­ма ба­гат­тя­ми пе­рез­ва в'їха­ла в двір. Ко­ло ган­ку сто­яли мо­ло­диці-при­дан­ки. Во­ни стріли мо­ло­дих весільною піснею й про­ве­ли мо­ло­дих з пісня­ми в по­кої. Вільша­ницькі при­дан­ки прий­шли з да­ра­ми: з кур­ми, гусьми, повісма­ми пря­ди­ва, су­во­ями по­лот­на, клуб­ка­ми та півмітка­ми, а де­котрі з по­ро­ся­та­ми в мішках. Му­зи­ки заг­ра­ли на ган­ку, й ве­селі при­дан­ки на­си­лу встиг­ли од­да­ти да­ри й пішли в та­нець. По­ло­ви­на дво­ра вкри­лась мо­ло­ди­ця­ми. Мо­лоді мо­ло­диці ста­ли в здо­ро­вий кру­жок і па­ра­ми пус­ти­лись в ме­те­ли­цю. Ба­гат­тя па­ла­ло й об­ли­ва­ло двір чер­во­ним світом. Дзвінкі весільні пісні пе­ремішу­ва­лись з мо­ти­ва­ми му­зик. Па­руб­ки підки­да­ли со­ло­ми в ба­гат­тя. Світ се­ред тем­ної ночі, яс­но освіче­на чер­во­на во­да, не­са­мо­виті танці, ма­си мо­ло­диць, му­зи­ки й не­са­мо­виті співи на­да­ва­ли кар­тині об­раз чо­гось га­ря­чо­го, пал­ко­го, вак­ха­нально­го.

    Весь поїзд, уся пе­рез­ва по­ви­хо­ди­ла на га­нок і дов­го ди­ви­лась на ту кар­ти­ну, до­ки не згас­ло ба­гат­тя, до­ки не по­то­ми­лись мо­ло­диці в тан­цях. Му­зи­ки й гості увійшли в по­кої, а за ни­ми ру­ши­ли й при­дан­ки. По­коЇ спов­ни­лись людьми, як бу­ває на на­род­них весіллях тоді, ко­ли мо­ло­да си­дить на по­саді. В прос­торній світлиці знов по­ча­ли­ся танці, де вже тан­цю­ва­ли мо­лоді ма­туш­ки та ди­яконші ра­зом з при­дан­ка­ми.

    На по­нак­ри­ва­них сто­лах пос­та­ви­ли за­кус­ки та на­пит­ки. Они­ся час­ту­ва­ла при­да­нок з своїх рук, а Мос­са­ковський час­ту­вав гос­по­дарів. До пізньої ночі гу­ля­ли та тан­цю­ва­ли, до­ки зовсім не по­то­ми­лись.

    Ще два дні гу­ля­ли гості в Вільша­ниці на весіллі, як і в Чай­ках: сніда­ли до обіду, обіда­ли до по­луд­ня, по­луд­ну­ва­ли до ве­чері, як і в Чай­ках, і тільки в су­бо­ту по­роз'їжджа­лись до­до­му, бо свя­ще­ни­кам тре­ба бу­ло пра­ви­ти ве­чер­ню. Весілля тяг­ло­ся тиж­день.

    В неділю після служ­би зібра­лись по­важніші гос­по­дарі з се­ла, скла­ли гро­шей Мос­са­ковсько­му на пост­рижіння в свя­ще­ни­ка й ви­ря­ди­ли йо­го в до­ро­гу. Ти­тар припріг свою ко­ня­ку в Мос­са­ковсько­го візок і сів за по­го­ни­ча. Й рідня Мос­са­ковсько­го, й гос­по­дарі вип­ро­ва­ди­ли Ха­ри­то­на за се­ло, ста­ли за ца­ри­ною під гру­шею, посіда­ли на траві, за­ку­си­ли, вста­ли й розп­ро­ща­лись. Ха­ритін ру­шив до Києва, а Они­ся з батьком та матір'ю вер­ну­лась в Чай­ки.

    

5

    

    Через два тижні Мос­са­ковський вер­нув­ся в Чай­ки свя­ще­ни­ком. Про­ко­по­вич по­чав ви­ряд­жа­ти доч­ку в Вільша­ни­цю. По­зап­ря­га­ли в во­зи во­ли й коні. На во­зи поск­ла­да­ли все, що потрібно бу­ло для но­во­го гос­по­дарст­ва. Ху­ри ру­ши­ли з дво­ру. По обіді Они­ся ос­танній раз по­мо­ли­лась пе­ред батьківськи­ми об­ра­за­ми й з сльоза­ми виїха­ла з батько­во­го дво­ру. Батько пла­кав, ма­ти пла­ка­ла, пла­ка­ли най­мич­ки, про­ща­лись з Они­сею. Они­ся на цей раз за­бу­ла за те, що во­на їха­ла на своє гос­по­дарст­во й панст­во. Во­на тільки зна­ла, що їй жаль батька, ма­тері, ха­ти, де во­на зрос­ла, жаль сад­ка, чай­ківських лю­дей, а більше од усього жаль ма­тері.

    - Тепер, доч­ко, без те­бе й ха­та ста­не не­на­че пуст­кою, - го­во­ри­ла ма­ти. - Ви­ко­хай, виг­ля­ди, ви­рос­ти дітей, а во­ни візьмуть та й по­розліта­ються й по­ки­нуть те­бе са­му на старість, як си­ро­ту, - го­во­ри­ла ма­ти, пла­чу­чи.

    Виїхали з дво­ру. Ма­ти й батько про­ве­ли дітей за двір, ста­ли на горі й дов­го ди­ви­лись, по­ки во­ни пе­ре­во­зи­лись че­рез Рось, по­ки віз не схо­вав­ся в зе­ле­них вер­бах та вільхах. А Они­ся до­ти ог­ля­да­лась на го­ру, на матір, на батька, до­ки не зак­ри­ли їх зе­лені вер­би.

    Незабаром з'яви­лась і Вільша­ни­ця. От і ши­ро­ка ули­ця, де ко­лись па­ла­ло ба­гат­тя; от і греб­ля, і ста­вок, і церк­ва, й свій дім. Они­ся увійшла в дім, не­на­че ку­дись в гості приїха­ла…

    Але це бу­ло на од­ну хви­ли­ну. Од­ну хви­ли­ну во­на по­сиділа ко­ло сто­ла й за­ду­ма­лась. Втер­ши сльози, во­на, на­че пти­ця, стре­пе­ну­лась і ки­ну­лась гос­по­да­рю­ва­ти: по­розс­тав­ля­ла мебіль, повіша­ла об­ра­зи, при­ве­зені з до­му, по­хо­ва­ла по­суд, заг­ля­ну­ла в хиж­ку, побігла в ко­мо­ру, скрізь по­ряд­ку­ва­ла, роз­ка­зу­ва­ла мо­ло­ди­цям, котрі їй по­ма­га­ли, по­ряд­ку­ва­ла навіть людьми, що вно­си­ли ка­дов­би, діжки, си­пан­ки, со­лом'яни­ки та бод­ню. Во­на заг­ля­ну­ла навіть до овець, до корів, до волів. І че­рез го­ди­ну вже за­бу­ла за Чай­ки й ста­ла гос­по­ди­нею в домі.

    Просторна світли­ця не­за­ба­ром бу­ла обвіша­на об­ра­за­ми попід са­мою сте­лею в два ряд­ки. Чор­но по­мальовані де­рев'яні стільці, що по­зос­та­ва­лись після покійно­го Мос­са­ковсько­го, по­пе­ремішу­ва­лись з біли­ми, при­ве­зе­ни­ми од батька. Дві ка­на­пи во­на зак­ри­ла здо­ро­ви­ми ки­ли­ма­ми, за дзер­ка­ло затк­ну­ла лис­таті бу­ке­ти з вос­ко­ви­ми виш­ня­ми, гру­ша­ми та пташ­ка­ми. На об­ра­зах забіліли здо­рові ви­ши­вані руш­ни­ки. В по­ко­ях од­ра­зу ста­ло чис­то, привітно, по-гос­по­дарсько­му, але по-ста­росвітсько­му. Не­по­си­дя­ча Они­ся веш­та­лась до са­мо­го ве­чо­ра по по­ко­ях, та по пе­карні, та по ко­мо­рах, - і вве­чері вже скрізь був по­ря­док та чис­то­та. Мос­са­ковський тільки ди­вив­ся, як во­на да­ва­ла лад, та ко­ман­ду­ва­ла, та біга­ла, й більше му­сив слу­ха­ти її сло­ва, ніж по­ряд­ку­вав.

    - От те­пер ми й в се­бе, вдо­ма! - ска­за­ла Они­ся, сіда­ючи з Ха­ри­то­ном за ве­че­рю в кімнаті. - Що то по­роб­ля­ють те­пер ма­ти? Що по­роб­ля­ють батько? Ма­буть, і досі пла­чуть за мною?

    - Слава бо­гу, що ви, Они­сю, не пла­че­те, - ти­хо обізвав­ся Ха­ритін.

    - Нащо ти на ме­не ка­жеш ви? Хіба ж я не твоя жінка? Ад­же ж чо­ловіки на жінок ка­жуть ти!

    - Коли ви, Они­сю, такі… ро­зумні, такі про­ворні, такі пад­ко­виті до ха­зяй­ст­ва, що й ска­за­ти не мож­на, - про­мо­вив отець Ха­ритін со­лод­ким го­ло­сом.

    - Голово з ву­ха­ми! Хоч при лю­дях ка­жи на ме­не ти! - ска­за­ла Они­ся, торк­нув­ши йо­го по руці.

    - Нехай вже при лю­дях… то й бу­ду ка­за­ти ви… чи то, прав­да, ти…

    - Як тільки бу­деш на ме­не ви­ка­ти, то я те­бе при­си­лую ти­ка­ти; бу­ду за ву­ха скуб­ти. Чуєш, чо­ловіче!

    - Скубіть, Они­сю, скубіть. Во­ля ва­ша, а все-та­ки якось мені ніяко­во ти­ка­ти на вас. Мо­же, потім звик­ну, при­си­лую се­бе.

Пошук на сайті: