Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 24)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5620
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5909
    Але Мос­са­ковський цілий вік свій не при­си­лу­вав се­бе го­во­ри­ти на свою жінку ти, й до са­мої смерті го­во­рив на неї ви, а во­на на йо­го ти.

    Після ве­чері Они­ся побігла в пе­кар­ню, роз­по­ря­ди­лась най­мич­ка­ми, вхо­пи­ла свічку, побігла в хиж­ку, потім побігла з най­мич­кою в льох. Мос­са­ковський тільки ди­вив­ся, як во­на вертілась, мов му­ха в ок­ропі.

    Після ве­чері Они­ся од­чи­ни­ла здо­ро­ву скри­ню, що сто­яла в кімнаті ря­дом з ліжком, пос­та­ви­ла свічку на стільці й по­ча­ла пе­ре­би­ра­ти та скла­да­ти со­роч­ки, на­во­лоч­ки, прос­ти­рад­ла, су­вої по­лот­на, при­ве­зені од ма­тері, й ті, що по­на­но­си­ли при­дан­ки. Мос­са­ковський ди­вив­ся, як її тонкі ру­ки пе­ре­би­ра­ли ку­пи по­лот­на, ми­лу­вав­ся її дов­ги­ми, гост­ри­ми бро­ва­ми й усе ждав, що во­на от-от скінчить ро­бо­ту, ся­де ко­ло йо­го, по­жар­тує з ним… А Они­ся все лічи­ла та лічи­ла то руш­ни­ки, то со­роч­ки, то хуст­ки. Мос­са­ковський по­чав дріма­ти.

    - Кидайте, сер­це Они­сю, та йдіть сядьте зо мною та трош­ки по­ба­ла­каємо, - го­во­рив Мос­са­ковський до Онисі со­ло­деньким го­ло­сом.

    - Зараз, за­раз, моє сер­денько! Ось тільки полічу твої со­роч­ки: раз, два, три, чо­ти­ри… Ти, ма­буть, спа­ти хо­чеш? Еге?

    Онися ки­ну­ла со­роч­ки, прибігла до Мос­са­ковсько­го, об­ви­ла йо­го шию ру­ка­ми, тричі цмок­ну­ла й знов ки­ну­лась до скрині.

    - Отже ма­ма все скуй­ов­ди­ла до­ку­пи. Оце мої со­роч­ки, а це твої: п'ять, шість, сім, вісім…

    І її тонкі пальці знов роз­би­ра­ли та скла­да­ли на ку­пу со­роч­ки. По хаті пішов дух свіжо­го плат­тя, крох­ма­лю. Се­ред нічної тиші ви­раз­но роз­но­сив­ся Они­син го­лос: де­сять, оди­над­цять, два­над­цять…

    - Але час вже, моє сер­денько, спа­ти. Ки­дай­те, моя до­ле! Завт­ра полічи­те, - го­во­рив Мос­са­ковський.

    - Лягай, чо­ловіче, спа­ти, ко­ли те­бе сон зміг; ля­гай, сер­це, а я ось швид­ко долічу.

    Онися знов ки­ну­ла ро­бо­ту, прибігла до чо­ловіка, по­пес­ти­ла йо­го й знов по­ча­ла лічи­ти та скла­да­ти.

    Моссаковський не ви­дер­жав: ки­нув­ся на ліжко й зас­нув. І, за­си­па­ючи, він усе чув, як Они­ся скла­да­ла та лічи­ла: раз, два, три, чо­ти­ри…

    - Чи ти, Ха­ри­то­не, вже спиш? - спи­та­ла Они­ся.

    - Га! - крик­нув Мос­са­ковський крізь сон. - Вже сплю.

    Вже в пізні об­ля­ги Они­ся замк­ну­ла скри­ню, вий­шла в сіни по­ди­ви­тись, чи замк­нуті двері, й по­га­си­ла світло…

    Серед тем­ної ночі Мос­са­ковський по­чув че­рез сон, що в сінях щось хо­дить та сту­кає. Він сил­ку­вавсь про­ки­ну­тись, але ніяк не міг. Йо­му сни­лось, що в сінях по­ра­ються злодії, що во­ни вже ла­ма­ють двері в кімна­ту, от уже й двері вис­та­ви­ли, розт­ро­щи­ли скри­ню, ви­тя­га­ють по­лот­на та со­роч­ки, скла­да­ють до­ку­пи та все лічать: раз, два, три, чо­ти­ри…

    Він ба­чив про­ти свічки страшні куд­латі та бо­ро­даті го­ло­ви з страш­ни­ми очи­ма, ба­чив мох­наті ру­ки, з дов­ги­ми крюч­ку­ва­ти­ми па­зу­ра­ми, хотів крик­ну­ти, ско­чи­ти з ліжка, але в йо­го не бу­ло си­ли крик­ну­ти. Він на­си­лу про­ки­нув­ся й розп­лю­щив очі. В хаті бу­ло так по­ночі, що навіть не вид­но бу­ло вікна. По сінях і справді щось хо­ди­ло, ри­па­ло две­ри­ма, увійшло в сіни, впус­ти­ло поліно; в діжці зах­лю­па­ла во­да; хтось на­ли­вав во­ду в гор­щик. З пе­карні бу­ло чу­ти роз­мо­ву. Він до­га­дав­ся, що най­мич­ки вже повс­та­ва­ли.

    Моссаковському зда­ло­ся, що він тільки що задрімав і навіть доб­ре не зас­нув. Він по­чав кли­ка­ти Они­сю.

    - Онисю, чи ви спи­те?

    В хаті бу­ло ти­хо, мерт­во. Мос­са­ковський крик­нув вдру­ге. В кімнаті навіть не чу­ти бу­ло, як Они­ся ди­ше.

    Моссаковський по­ла­пав ру­ка­ми по ліжку. Онисі не бу­ло.

    - Невже оце моя жінка вже вста­ла й по­рається в пе­карні? Ну, та й гос­по­ди­ня бу­де з моєї жінки, - більше ніж тре­ба!

    Моссаковський по­вер­нув­ся на дру­гий бік і зас­нув. Як він про­ки­нув­ся, вже роз­вид­ню­ва­лось: в хаті вже сіріли стіни, а пе­ред ним сто­яла Они­ся, вми­та, уб­ра­на й при­че­са­на.

    - Чи ти й досі спиш, ле­да­що? Я вста­ла вдосвіта, по­бу­ди­ла й най­ми­чок, і твоїх най­митів, вже й снідан­ня тобі зва­ри­ла.

    - Ви ме­не, Онисіє Сте­панівно, та­ки доб­ре на­ля­ка­ли. Мені зда­лось, що в сінях по­ра­ються злодії. Навіщо пак так ра­но встаєте та се­бе мор­дуєте? Й моя покійна ма­ти так ра­но ста­ва­ла та товк­лась ще вдосвіта.

    - Хто ра­но встає, то­му й бог дає. Бу­де­мо ра­но вста­ва­ти, на­жи­ве­мо та над­баємо ба­га­то доб­ра, а бу­де­мо спа­ти до обіду, то не бу­де ла­ду в гос­поді, - го­во­ри­ла Они­ся. - Йди лиш, ха­зяїне, та по­ди­вись на ху­до­бу та на коні, чи доб­ре гля­дять най­ми­ти ху­до­би, - ска­за­ла Они­ся Сте­панівна, по­мо­лив­шись бо­гу.

    - Зараз, за­раз, Онисіє Сте­панівно! Ось тільки вми­юсь та тро­хи при­че­пу­рюсь.

    Моссаковський пішов по за­го­ро­дах та по ко­ша­рах, а Они­ся вже й снідан­ня пос­та­ви­ла на стіл.

    - Ну, та й ран­ня ж пти­ця оця мо­ло­да ма­туш­ка, - го­во­ри­ли най­мич­ки та най­ми­ти в пе­карні, - бу­дить нас ще до півночі, - не да­ла вво­лю вис­па­тись.

    Онися Сте­панівна й справді не да­ва­ла слу­гам доб­ре вис­па­тись. Во­на й са­ма пізно ля­га­ла, ра­но вста­ва­ла, й слу­гам не да­ва­ла спа­ти та товк­лась, як Мар­ко по пеклі. День у день во­на вста­ва­ла вдосвіта, сіда­ла з най­мич­ка­ми за гребінь пряс­ти, нап­ря­да­ла більше за най­ми­чок, ще си­лу­ва­ла дівчат співа­ти пісень, бо лю­би­ла пісні.

    - Ой труд­но слу­жи­ти в цієї ма­туш­ки! Ко­ли б, гос­по­ди, до­бу­ти ро­ку, - зро­ду-звіку не ста­ну на дру­гий рік, - го­во­ри­ла од­на най­мич­ка до дру­гої.

    - Знаєш що, отець Ха­ритін. Те­пер нас­тає зи­ма. Ска­жи ти в церкві, щоб мо­ло­диці нап­ря­ли мені за пи­липівку по півміткові. Ти тільки по­ду­май: скільки мо­ло­диць, стільки бу­де й півмітків. Ви­роб­лю по­лот­но та про­дам. От і гроші бу­дуть.

    - Може, бу­де ду­же вже зав­ча­су. Тре­ба тро­хи підож­да­ти. Я тільки що став на па­рафію. Ко­ли б ча­сом лю­ди не го­моніли та не спро­ти­ви­лись.

    - Оце ли­хо! Як не схо­тять, ніхто не бу­де си­лу­ва­ти. Ска­жи, та­ки ска­жи на царських вра­тах в неділю, як зви­чай­но свя­ще­ни­ки го­во­рять.

    І Мос­са­ковський після служ­би бо­жої по­чав го­во­ри­ти лю­дям про­повідь; го­во­рив прос­то, хоч і не­муд­ро, го­во­рив по-українській, бо іншої мо­ви зовсім не знав. Він го­во­рив, щоб лю­ди хо­ди­ли до церк­ви, мо­ли­лись бо­гу, вчи­ли дітей мо­ли­тись бо­гу, що доб­рим лю­дям бог дасть спасіння, а грішних бу­дуть чор­ти му­чи­ти в пеклі ог­нем та роз­топ­ле­ною смо­лою.

    - Хто не мо­ли­ти­меться бо­гу, хто не по­ва­жа­ти­ме свя­тої неділеньки, хто не по­ва­жа­ти­ме сво­го батька й неньки, той зас­лу­жив ка­ру од бо­га в цім і в прий­дешнім віку. Спа­сай­те­ся всі! Й ви, чо­ловіки, й ви, мо­ло­диці, ходіть до церк­ви, не пий­те ба­гацько горілки, моліться бо­гу. А ви, жіноч­ки, божі бджілоч­ки, пра­цюй­те для не­ба, пра­цюй­те й для то­го, що на цім світі тре­ба. Нап­рядіть моїй ма­тушці по півміточ­ку, бо во­на мо­ло­да й до ро­бо­ти ще не звик­ла та й не ду­же зу­гар­на. Нас­та­не,пи­липівоч­ка, то не гу­ляй­те, моліте­ся, та й в скри­ню доб­ре дбай­те, - амінь! - так закінчив свою про­повідь Мос­са­ковський.

    - А це вчо­ра приб­лу­ди­лась до моєї ле­ва­ди чи­ясь чор­на ко­ро­ва! Па­но­ве гро­ма­до, роз­пи­тай­те та й мені звістку дай­те! - при­ки­нув отець Ха­ритін, за­чи­ня­ючи царські вра­та.

    Молодиці осміхну­лись і роз­мов­ля­ли, ви­хо­дя­чи з церк­ви: "Ну, цей ба­тюш­ка не те, що Ба­ла­бу­ха. Вміє ска­за­ти, ще й при­ка­за­ти; нап­рядімо-та­ки мо­лодій ма­тушці по півмітку!"

    І дру­го­го дня мо­ло­диці поп­ри­хо­ди­ли до Онисі Сте­панівни й розібра­ли все пря­ди­во, всі повісма ко­но­пель та льону, скільки їх ле­жа­ло на підрях в ко­морі.

    - Знаєш що, па­нот­че! Чи не на­ки­ну­ти б тобі більшу пла­ту за тре­би? - го­во­ри­ла Они­ся Сте­панівна. - Тобі да­ють ша­ги, як стар­цеві, - все гривні, та гривні, та злоті. З п'ятаків та гри­вень не за­ба­гатіємо. Тре­ба пра­ви­ти та ви­ма­га­ти більше.

    - Не мож­на, сер­це. В чо­му, в чо­му, а в цьому вас не пос­лу­хаю. На­род розгнівається на ме­не, бо він пан­щан­ний, пла­тить по­душ­не. В лю­дей й так об­маль гро­шей. Усі на ме­не наріка­ти­муть та гри­ма­ти­муть, - го­во­рив несміли­во Мос­са­ковський.

    - Вже як хоч, а гро­шей у нас ма­ло. Як зза­мо­ло­ду не скла­де­мо, то на старість нічо­го сподіва­тись. На­кинь ще по гривні хоч на вінчанні.

    - Не мож­на, - бо­юсь бо­га: лю­ди вбогі. Як пла­ти­ли, так не­хай і пла­тять по ста­ро­му зви­чаю. Як сусіди на­ки­нуть, то я на­ки­ну, а мені по­чи­на­ти не го­диться. Ме­не гро­ма­да обібра­ла на па­рафію. Як у чо­му бу­де не­дос­та­ча, піду по селі льну­ва­ти.

    - Овва! Я цього не хо­чу. Я не люб­лю ци­га­ни­ти, як наші ба­би та пра­ба­би ци­га­ни­ли по селі з тор­ба­ми.

    - Та й мені не при­хо­диться дра­ту­ва­ти лю­дей, - ска­зав Мос­са­ковський. - Во­ни ж ме­не й на па­рафію одібра­ли, й Ба­ла­бу­хи не пус­ти­ли, й пе­ред вла­ди­кою за ме­не всто­юва­ли.

    Онися Сте­панівна за­мовк­ла й при­ку­си­ла язи­ка.

    Настало ма­леньке свя­то, ко­ли навіть в церкві служ­би не бу­ло.

Пошук на сайті: