Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 25)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5541
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5871
    - Панотче, дзво­ни до церк­ви! - го­во­ри­ла Они­ся.

    - А навіщо? Сьогодні ма­ле свя­то.

    - А на те, що все-та­ки якась копійка пе­ре­па­де.

    - Да бог з ним, Онисіє Сте­панівно. Нев­же за п'ята­ка тре­ба во­ру­ши­ти дзво­ни.

    - Але ж бо дзво­ни! Хіба ж пак п'ятак не гроші? З п'ятаків бу­дуть рублі! Дзво­ни-бо, дзво­ни, - не лінуй­ся! Ба­чиш, як я бігаю по гос­по­дарстві.

    - Добре вам біга­ти, ко­ли в вас но­ги про­ворні та прудкі.

    Моссаковський пос­лав сто­ро­жа з клю­ча­ми й звелів дзво­ни­ти.

    Він приніс з церк­ви тільки од­но­го п'ята­ка. Онисія Сте­панівна схо­ва­ла йо­го в скри­ню.

    - Який же ти, па­нот­че, не ла­сий на гроші. По­жи­веш, - по­ба­чиш, як ста­нуть у при­годі гроші.

    Минула осінь. Ро­бо­ти в гос­по­дарстві ста­ло мен­ше. Онисія Сте­панівна бу­ла б ра­да біга­ти, та не бу­ло ко­ло чо­го, бо гос­по­дарст­во бу­ло но­ве, а ма­ти по­на­во­зи­ла для неї всього, чо­го тільки тре­ба бу­ло в гос­по­дарстві. По обіді отець Ха­ритін лю­бив по­ле­жа­ти й навіть книж­ку по­чи­та­ти. Онисія Сте­панівна все вертілась в пе­карні, і йо­го бра­ла нудьга, ко­ли він сам зос­та­вав­ся в по­ко­ях.

    - Онисіє Сте­панівно, беріть ли­шень плес­ти пан­чо­ху, та сідай­те ко­ло ме­не, та по­ба­ла­кай­те зо мною; а ко­ли не хо­че­те ба­ла­ка­ти, то я вам свя­ту книж­ку про­чи­таю, - го­во­рив отець Ха­ритін, ле­жа­чи на га­рячій ле­жанці в кімнаті.

    - А що ж ти мені бу­деш чи­та­ти? - пи­та­ла Онисія Сте­панівна.

    - Та хоч за ца­ря Іро­да або про свя­ту Вар­ва­ру.

    - Цур йо­му, то­му Іро­дові! Про­чи­тай мені кра­ще про свя­ту Вар­ва­ру.

    Онисія Сте­панівна взя­ла пан­чо­ху й сіла на стільці ко­ло ле­жан­ки. Отець Ха­ритін роз­гор­нув здо­ро­ву книж­ку й, ле­жа­чи до­го­ри ли­цем, пос­та­вив­ши її на своєму жи­воті, по­чав чи­та­ти про свя­ту Вар­ва­ру. Онисія Сте­панівна сиділа й слу­ха­ла. Її тонкі пальці з дро­та­ми тільки ми­га­ли.

    Онисія Сте­панівна слу­ха­ла ву­ха­ми, але її дум­ка літа­ла і в пе­карні, й в хижці, й в ко­морі, заг­ля­да­ла на піч і під піч, і в діжу, і в ноч­ви.

    - Потривай трош­ки! Тре­ба заг­ля­ну­ти в піч, чи випікся хліб, - го­во­ри­ла Онисія Сте­панівна й з ти­ми сло­ва­ми схоп­лю­ва­лась з місця, бігла в пе­кар­ню й заг­ля­да­ла в піч. Отець Ха­ритін наз­на­чав нігтем, до­ки про­чи­тав, і ди­вив­ся че­рез книж­ку в вікно. Онисія Сте­панівна вліта­ла, як ви­хор, і знов сіда­ла на стільці.

    - Ну, та як далі? Що звелів батько збу­ду­ва­ти для свя­тої Вар­ва­ри?

    Отець Ха­ритін знов по­чи­нав чи­та­ти ти­хим, рівним го­ло­сом, а дум­ка Они­си­на знов од­ри­ва­лась од книж­ки й шу­га­ла по дворі, ко­ло ко­шар, ко­ло за­го­ро­ди, ко­ло гу­сей та ку­рей.

    - Ой пож­ди на го­ди­ноч­ку! Ад­же, ма­буть, дівча­та й досі не ви­но­си­ли ка­ба­нові їсти.

    Онисія Сте­панівна знов зірва­лась з стільця, як метіль, побігла в пе­кар­ню, крик­ну­ла на дівчат і знов опи­ни­лась на стільці.

    Отець Ха­ритін позіхнув і знов по­чав чи­та­ти. Онисія вже зовсім не слу­ха­ла, а свою ду­му ду­ма­ла.

    - А що пак твої най­ми­ти бу­дуть завт­ра ро­би­ти? - нес­подіва­но пе­ре­би­ла Они­ся чит­ця.

    Отець Ха­ритін витріщив на неї очі.

    - Але ви мені пе­ре­би­ваєте чи­та­ти, - ска­зав він.

    - Та я, бач, тільки спи­та­ла, - так набігло на дум­ку: чи най­ми­ти гній ви­во­зи­ти­муть, чи по­ве­зуть мли­во до мли­на; в нас вже житнього бо­рош­на об­маль; вже на сході й пше­нич­не бо­рош­но.

    - Як ви ска­же­те, так і бу­де. До вас тре­ба йти ро­зу­му по­зи­ча­ти, - го­во­рив отець Ха­ритін, дер­жа­чи па­лець се­ред стрічки.

    - Нехай ве­зуть до мли­на. Гній мож­на й навпісля ви­вез­ти.

    Отець Ха­ритін знов по­чи­нав чи­та­ти, але Онисія Сте­панівна вже дав­но по­гу­би­ла кінці й нічо­го не ро­зуміла.

    - Та хто то був Діоскор? Вар­ва­рин чо­ловік чи брат? - спи­та­ла во­на.

    - Батько Вар­ва­рин. Ви, Онисіє Сте­панівно, не ду­же доб­ре слу­хаєте. Еге?

    - Ну, ну, чи­тай! Те­пер вже все ро­зумію.

    Отець Ха­ритін чи­тав, але Онисія Сте­панівна так пе­реміша­ла Діоско­ра й Іге­мо­на з най­ми­та­ми та ігу­ме­на­ми, а Вар­ва­ру з най­мич­ка­ми, що вже нічогісінько не ро­зуміла.

    - Знаєш що, отець Ха­ритін, - знов пе­ре­би­ла Онисія Сте­панівна, - ти бе­реш до сво­го чо­ловічо­го діла моїх най­ми­чок тоді, як і мені їх тре­ба.

    - Я ду­мав, що ви пи­таєте за свя­ту Вар­ва­ру.

    - В ме­не вже все по­ви­па­да­ло з го­ло­ви, що ти чи­тав.

    От і вчо­ра заб­рав до то­ку най­ми­чок, а я хотіла плат­тя пра­ти. Як тобі тре­ба най­ми­чок, то ти зве­чо­ра в ме­не спи­тай. - Але ж, Онисіє Сте­панівно, і ви бе­ре­те до своєї ро­бо­ти моїх най­митів, ко­ли мені їх тре­ба, - несміли­во обізвавсь отець Ха­ритін.

    - Знаєш що, па­нот­че: поділи­мось слу­га­ми! Ти вер­хо­водь над своїми най­ми­та­ми, а я над най­мич­ка­ми; а як тобі тре­ба бу­де най­ми­чок, ти спи­тай в ме­не, а я те­бе пи­та­ти­му, як мені тре­ба бу­де най­митів.

    - Добре, Онисіє Сте­панівно, доб­ре! Що ви ска­же­те, то все ви­хо­дить га­разд. От слу­хай­те ж, а я далі чи­та­ти­му!

    Отець Ха­ритін знов прий­няв нігтя й по­чав чи­та­ти, але Онисія Сте­панівна вже зовсім не слу­ха­ла. Отець Ха­ритін примітив те й спи­тав:

    - Чи ви слу­хаєте?

    - Та слу­хаю, слу­хаю. Не пи­тай ме­не та чи­тай далі.

    - Коли ви щось ду­маєте, - ска­зав отець Ха­ритін, при­див­ля­ючись до ро­зум­но­го ли­ця своєї жінки.

    - Читай-бо, чи­тай! Я ду­маю й слу­хаю за­ра­зом.

    - А як зва­ли Вар­ва­ри­но­го батька?

    - А хіба ж ти чи­тав про батька?

    - Авжеж чи­тав, тільки ви не слу­ха­ли.

    - А прав­да, прав­да! То був який­сь ігу­мен.

    - Який там ігу­мен! Діоскор - так зва­ли Вар­ва­ри­но­го батька.

    - Та хто ж та­кий був ігу­мен? Чи який Вар­ва­рин ро­дич, чи що? - спи­та­ла во­на.

    - Не ігу­мен-бо, а Іге­мон! Це той, що му­чив свя­ту Вар­ва­ру.

    - Ото прок­ля­тий! В яко­му ж мо­нас­тирі він був іге­мо­ном? І чо­го ж то ченці му­чи­ли свя­ту Вар­ва­ру?

    - Які там ченці! Іге­мон - то так звав­ся гу­бер­на­тор, чи ста­но­вий би то по-на­шо­му, чи що; от так, як в Бо­гус­лаві отой ста­но­вий, що в Чай­ках на­мальова­ний у пеклі.

    - О! Ко­ли так, то там їм і місце. Я цього не зна­ла, що во­ни, прок­ляті, му­чи­ли свя­тих: як­би бу­ла зна­ла, то да­ла б мірку про­са ма­ля­реві, щоб на­ма­лю­вав їх у пеклі. Ну, ну. чи­тай далі.

    Отець Ха­ритін чи­тав, а Онисія Сте­панівна знов своє ду­ма­ла.

    - Чи ти знаєш, па­нот­че, що в нас кар­топлі ма­ло? - нес­подіва­но пе­ре­би­ва­ла йо­го Онисія Сте­панівна.

    - Але які ж бо ви! Вам усе в го­лові той гос­по­дарський клопіт. Чи ви хо­че­те зра­зу за­ба­гатіти, чи що?

    - А чом би пак і не за­ба­гатіти? Доб­ре вам, па­нот­цям, ко­ли ви й до смерті бу­де­те ма­ти шма­ток хліба. "Піп - зо­ло­тий сніп", - ка­жуть у при­казці. А що я ро­би­ти­му, як ти вмреш, а я зос­та­нусь удо­вою, та ще з дітьми? Де я тоді дінусь без гро­шей? Хоч з мос­ту та в во­ду.

    - Далеко ви заг­ля­даєте на­пе­ред. Ми тільки що поб­ра­лись, а ви вже заг­ля­ну­ли на самісінький кінець.

    - О, я заг­ля­даю й на кінець, і на всі бо­ки ог­ля­да­юсь. Опо­ря­ди ли­шень тро­хи свою церк­ву, бо як ча­сом заг­ля­не мит­ро­по­лит, то бу­де тобі ли­хо.

    - Оце ви прав­ду ка­же­те. Тре­ба й церк­ву опо­ря­ди­ти та при­вез­ти з Бо­гус­ла­ва ма­ля­ра, щоб по­ма­лю­вав церк­ву все­ре­дині й по­на­пи­су­вав об­ра­зи такі, як в чайківській церкві.

    - Та щоб мені Ба­ла­бу­ха був в пеклі на самім дні. Чуєш?

    - Добре, доб­ре. Да­си ма­ля­реві мішок бо­рош­на, то він і на­ма­лює Ба­ла­бу­ху, але ко­ли б ча­сом з цього чо­го не вий­шло.

    Отець Ха­ритін зібрав гро­ма­ду й по­ра­див­ся з нею, щоб по­ма­лю­ва­ти все­ре­дині церк­ву та пос­та­но­ви­ти нові об­ра­зи. Гро­ма­да зго­ди­лась. Ти­тар вик­ло­по­тав дозвіл і зго­див ма­ля­ра, щоб він ви­ма­лю­вав церк­ву й на­пи­сав та­ку са­му "Не­опа­ли­му ку­пи­ну" й страш­ний суд, як у Чай­ках, навіть на­ма­лю­вав в пеклі бо­гус­лавсько­го ста­но­во­го й канівсько­го сто­ло­на­чальни­ка.

    Раз Онисія Сте­панівна поїха­ла в Бо­гус­лав на яр­ма­рок і вер­ну­лась до­до­му з не­доб­рою звісткою.

    - Чи ти знаєш, па­нот­че, яку я страш­ну звістку при­вез­ла з Бо­гус­ла­ва?.. А ми собі тут си­ди­мо, хліб жуємо й нічо­го не знаємо!

    - Що ж там та­ке тра­пи­лось? Не ля­кай­те-бо ме­не, бо я й без то­го вдав­ся собі по­лох­ли­вий, - ска­зав отець Ха­ритін і справді пе­ре­ля­ка­ний три­вож­ним ви­дом своєї жінки.

Пошук на сайті: