Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 26)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5541
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5871
    - Де вже не ля­ка­ти, ко­ли я й са­ма зля­ка­лась.

    - Та що ж там та­ке? Чи Бо­гус­лав згорів, чи, мо­же…

    - Якби згорів, то мені про те бу­ло б бай­ду­же. Ба­ла­бу­ха став в Бо­гус­лаві свя­ще­ни­ком, та ще й бла­го­чин­ним на на­шу часть!

    - Невже? - крик­нув як опе­че­ний отець Ха­ритін і схо­пив­ся з місця.

    - Став бла­го­чин­ним. Вже пе­ревізся з жінкою, з усім куб­лом і, ка­жуть, швид­ко бу­де об'їжджа­ти па­рафії.

    - То це він і до нас приїде?

    - Авжеж, приїде; вже він нас не ми­не!

    - Ну, то вик­ру­чуй­тесь же, Онисіє Сте­панівно, ко­ли да­ва­ли йо­му гар­бу­за.

    - Що мені бла­го­чин­ний! Ку­ди ж пак: ве­ли­ке ца­бе! На мені не попівська ря­са, а плах­та. З ме­не чи­на не здіймуть. На тобі це все око­шиться, от що! Те­пер ти, па­нот­че, вик­ру­чуй­ся, бо він тобі при­га­дає й ме­не, й вільша­ницьку па­рафію, й вільша­ницьку гро­ма­ду. Він, ма­буть, ду­має, що не гро­ма­да виг­на­ла йо­го з Вільша­ниці, а ти.

    - От тобі й на! Оце ли­шеч­ко! Що ж те­пер мені ро­би­ти? Та він же ме­не з'їсть без солі!

    - Бідкайся не бідкай­ся, то вже тим нічо­го не по­мо­жеш.

    - Що ж ви мені по­ра­ди­те ро­би­ти? Він же до нас приїде.

    - Нехай їде! Я йо­го по­час­тую так, що го­лод­ний до­до­му поїде, - ска­за­ла Онисія Сте­панівна.

    - Так не мож­на, Онисіє Сте­панівно. Да­вай­те по­ра­ди! В вас же ро­зу­му доб­ра макітра. Що мені чи­ни­ти?

    - Про ме­не, йди з ним на мир, ко­ли вже та­ке діло скоїлось. А я йо­му й очей не по­ка­жу.

    - Де вже вам йо­му очі по­ка­зу­ва­ти! Це все ли­хо, ли­бонь, од­но­му мені прий­деться од­бу­ва­ти.

    - Пошли йо­му пе­редніше будлі-яко­го ха­ба­ра, то він од­ра­зу ста­не при­хильніший. Але чо­го йо­му пос­ла­ти з на­шо­го мо­ло­до­го гос­по­дарст­ва? Пашні шко­да, то­ва­ру шко­да, птиці шко­да…

    - Всього шко­да, тільки ме­не не шко­да, - ска­зав, скри­вив­шись, отець Ха­ритін.

    - Конопель у нас ма­ло, бо мо­ло­диці поп­ря­ли; льону зовсім ма­ло; гу­си по­за­ки­да­ла в ку­чу го­ду­ва­ти к різдву.

    - Онисіє Сте­панівно! Пошлім бла­го­чинній дві го­до­вані гус­ки. За дві гус­ки во­на по­вин­на б ста­ти при­хильною до нас.

    - Авжеж! Дві гус­ки, та ще й го­до­вані! Я й са­ма з'їм; бу­ду пак го­ду­ва­ти твою бла­го­чин­ну го­до­ва­ни­ми гусьми! Знаєш що? Наш ти­тар, ли­бонь, гар­ний гон­чар; не­хай він од­ве­зе ху­ру своїх горшків, - і ко­зи бу­дуть ситі, й сіно ціле.

    - Та й ро­зумні ж ви, Онисіє Сте­панівно! Їй-бо­гу, доб­ра ва­ша річ. Ад­же ж над ти­та­ря­ми бла­го­чин­ний дійсно так са­мо на­чальник, як і над на­ми. Тре­ба пос­ла­ти за ти­та­рем.

    Отець Ха­ритін пос­лав за ти­та­рем й звелів йо­му наб­ра­ти віз горшків, ми­сок, макітер і вся­ко­го гон­чарсько­го по­су­ду та од­вез­ти на гос­ти­нець но­во­му бла­го­чин­но­му, щоб був лас­кавіший до вільша­ницької па­рафії.

    - Але, Онисіє Сте­панівно, тре­ба й од се­бе при­ки­ну­ти щось, - го­во­рив отець Ха­ритін до жінки.

    - Од ме­не при­кинь ду­лю от­цю бла­го­чин­но­му, а дру­гу гос­пожі бла­го­чинній, - ска­за­ла Онисія Сте­панівна.

    Отець Ха­ритін тільки но­сом пок­ру­тив й бо­яв­ся більше зачіпа­ти її.

    - Та не за­будьте, ста­рос­то, пок­лас­ти на віз зо два по­ро­сят­ни­ки, - на­ша бла­го­чин­на ду­же лю­бить по­ро­ся­ти­ну, - та ще пок­ладіть з са­мо­го вер­ху, щоб бу­ло вид­но, - ска­за­ла Онисія Сте­панівна до ста­рос­ти.

    В неділю по обіді ста­рос­та наб­рав пов­ний віз горшків, пок­лав звер­ху два по­ро­сят­ни­ки й поїхав в Бо­гус­лав. Бо­гус­лав був в той час повіто­вим містом.

    Балабушина осе­ля бу­ла на горі ко­ло воз­во­за, край са­мо­го міста. Містеч­ко розс­те­ля­лось на­низ попід го­род й спус­ка­лось до са­мої Росі, де край бе­ре­га зе­ленів виш­ник та ви­сокі вер­би. Вни­зу шуміла Рось, обс­тав­ле­на по обид­ва бо­ки ске­ля­ми та ку­па­ми каміння. По­де­ку­ди між ске­лис­ти­ми не­ве­лич­ки­ми острівця­ми про­ри­ва­лась во­да, шуміла й булькотіла, не­на­че хто лив її з ти­ков та пля­шок. На горі сіріли жидівські ха­ти й крам­ниці, то криті бля­хою, то че­ре­пи­цею, то со­ло­мою. За Рос­сю на ни­зині зе­леніли ле­ва­ди, то сіріли скелі, вис­ту­па­ючи з-під землі ви­со­ко­го бе­ре­га до са­мо­го мо­нас­ти­ря на крутій горі.

    Титар в'їхав у двір до бла­го­чин­но­го. Воріт зовсім не бу­ло. По дворі ни­ка­ли за­худ­жені жидівські ко­зи й сми­ка­ли стріхи не­ви­со­ких обідра­них повіток. На покрівлі до­ма чорніли дірки, стриміли роз­куд­лані ку­ли­ки, підняті вітром. Ти­тар гля­нув на осе­лю й тільки гу­ба­ми цмок­нув.

    "Тут моїм горш­кам бу­дуть раді; по­га­ний гос­по­дар з на­шо­го бла­го­чин­но­го", - по­ду­мав ти­тар, спи­нив­ши во­ли ко­ло ган­ку.

    Титар познімав з во­за горш­ки, мис­ки, макітри, рин­ки, гле­чи­ки та пок­риш­ки й по­розс­тав­ляв той крам кру­гом ган­ку. По­лив'яні мис­ки бли­ща­ли на осінньому сонці; горш­ки чорніли, а довгі при­сад­ку­ваті по­ро­сят­ни­ки не­на­че по­ля­га­ли на схо­дах ко­ло са­мо­го по­ро­га. Ти­тар пішов у по­кої до бла­го­чин­но­го.

    Балабуха зовсім пе­реб­рав­ся на своє гос­по­дарст­во, але ду­же по­ми­лив­ся, сподіва­ючись при­да­но­го од тес­тя. Не поміг і сват отець Мельхи­се­дек, не по­мог­ла й язи­ка­та сва­ха Мар­та. Тесть дав йо­му сли­ве чет­вер­ту част­ку то­го що обіцяв; він не дав навіть Ба­ла­бусі тієї ба­би, що обіцяв,- на­томість дав йо­му па­руб­ка Про­ко­па, в кот­ро­го бу­ли не всі вдо­ма.

    Балабуха тільки що по­обідав пізненько, по-місько­му зви­чаю, й ле­жав в світлиці на ка­напі. Оле­ся, уб­ра­на в но­веньку сук­ню, сиділа ко­ло йо­го в но­гах, наг­ра­ва­ла на гітарі який­сь ро­манс. В по­ко­ях бу­ло по-місько­му, з пре­тензією на панст­во. Не­по­мальова­ний поміст був ви­ша­ру­ва­ний піском і чис­то ви­ми­тий. Ко­ло вікон висіли порт­ре­ти Ку­ту­зо­ва та інші й дві нові кар­ти­ни, куп­лені в Києві на конт­рак­тах: на одній - пан­на з го­ли­ми плічми дер­жа­ла на ру­ках ко­та, на другій кар­тині - пан­на з зас­ло­не­ни­ми плічми, але з го­ли­ми ру­ка­ми дер­жа­ла на пальці ка­на­рей­ку й го­ду­ва­ла її з своїх чер­во­них уст. На вікнах сто­яли ва­зо­ни ге­рані.

    Титар рип­нув две­ри­ма й по­дав­ся несміли­во на­зад. Ба­ла­бу­ха схо­пив­ся з ка­на­пи. Оле­ся пе­рес­та­ла гра­ти.

    - А що ти ска­жеш, чо­ловіче? - спи­тав Ба­ла­бу­ха.

    - Приїхав до ва­шої ми­лості з гос­тин­цем од вільша­ницько­го ба­тюш­ки.

    - З яким гос­тин­цем? - спи­тав Ба­ла­бу­ха.

    - Привіз по­су­ду на гос­по­дарст­во. Чи зве­ли­те ку­ди пе­ре­нес­ти? - спи­тав ти­тар, ско­са пог­ля­да­ючи на прос­то­во­ло­су жінку бла­го­чин­но­го.

    Балабуха вий­шов на га­нок. За ним вий­шла й бла­го­чин­на. По­суд зай­мав тро­хи не тре­ти­ну ма­ленько­го дво­ра. Оле­ся осміхну­лась, гля­нув­ши на Ба­ла­бу­ху.

    - Піддобрюються, бо­яться те­бе, - за­ше­потіла Оле­ся до Ба­ла­бу­хи.

    - Добрі горш­ки в вас в Вільша­ниці, - ска­зав Ба­ла­бу­ха, ки­нув­ши очи­ма по горш­ках.

    - А це що та­ке? - спи­та­ла бла­го­чин­на, тор­ка­ючи кінчи­ком че­ре­ви­ка по­ро­сят­ни­ки.

    - Це, ви­ба­чай­те, гос­по­же, по­ро­сят­ни­ки, щоб сма­жи­ти цілі по­ро­ся­та чи ік ве­ли­код­ню, чи й так на свою обихідку.

    Благочинна ще лас­кавіше осміхну­лась.

    - Це ма­туш­ка прис­ла­ли та­ки до­ко­неч­не вам, - до­дав ста­рос­та.

    Олеся об­ли­за­лась, на­че по­чу­ла сма­ля­ти­ну од по­ро­ся­ти, кот­рою на­че повіяло од здо­ро­вих по­ро­сят­ників.

    Балабуха звелів ви­нес­ти ти­та­реві за всі горш­ки чар­ку горілки, та й то ма­леньку, й дав за­ку­си­ти шма­ток чор­но­го хліба.

    - Кланяйся ж ба­тюшці й ма­тушці та ска­жи, щоб приїха­ли до нас в гості. Та не за­будь по­дя­ку­ва­ти за горш­ки, - крик­нув Ба­ла­бу­ха до ти­та­ря, кот­рий на­ла­го­дивсь виїжджа­ти з дво­ру, дер­жа­чи під пах­вою шап­ку.

    Вибігла гор­ба­та Ки­ли­на, вибіг Прокіп і ки­ну­лись пе­ре­но­си­ти горш­ки на го­ри­ще.

    - Моссаковські йдуть на мир, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    - Добре роб­лять, що йдуть - нам горшків тре­ба; Ки­ли­на тов­че їх так, що не нас­та­чиш од яр­мар­ку до яр­мар­ку.

    - Що ж, ста­рос­то, ка­зав бла­го­чин­ний? - пи­тав отець Ха­ритін та Онисія.

    - Дякували й про­си­ли, щоб приїха­ли до йо­го в гості, - ска­зав ста­рос­та.

    - А бла­го­чин­ну ба­чив? - спи­та­ла Онисія Сте­панівна.

    - Бачив: ви­ба­чай­те, во­лос­сям світить, - прос­то­во­ло­са хо­дить, не­на­че дівка.

    В той час Ба­ла­бу­ха з жінкою, на­ди­вив­шись на горш­ки, пішли в кімна­ту й по­ля­га­ли спа­ти. Вис­пав­шись доб­ре, Ба­ла­бу­ха дос­тав яко­гось "свя­то­го от­ця" й по­чав, ле­жа­чи, вваж­ли­во чи­та­ти. Оле­ся сиділа й слу­ха­ла.

    - Господи, яка нудьга! От і ніякий гость не приїде, - про­мо­ви­ла Оле­ся, позіха­ючи.

Пошук на сайті: