Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 29)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5534
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5865
    - Пані! ож слу­хай­те, що я маю ка­за­ти: на­шо­му ба­тюшці й справді по­роб­ле­но. Тре­ба бігти в Хохітву; там в нас є та­ка дженд­же­ляс­та ба­ба… Во­на як підку­рить ба­тюш­ку зіллям, то три дні го­во­ри­ти­муть і не пе­рес­та­ва­ти­муть. Ме­не раз як підку­ри­ла, то я три дні мо­лов язи­ком, як млин.

    - Я тобі дам та­кої дженд­же­ляс­тої ба­би, що ти не пот­ра­пиш, ку­дою втіка­ти, - ска­за­ла Оле­ся.

    Аж третього дня уве­чері ба­тюш­ка за­го­во­рив.

    - Слава тобі, хрес­ти­те­лю! До те­бе вер­нув­ся язик. Та й но­ро­ви ж у те­бе! - го­во­ри­ла сер­ди­то Оле­ся.

    "Як бу­де Бон­ковський раз у тиж­день до ме­не заїжджа­ти, то мій па­но­тець по три дні на тиж­день бу­де німий. Це не ду­же приємна річ! Що тут йо­го ро­би­ти?" - ду­ма­ла Оле­ся, пог­ля­да­ючи на сво­го ба­тюш­ку.

    - А приз­най­ся те­пер: прав­да, ти на ме­не сер­див­ся за то­го пи­ка­то­го Бон­ковсько­го? - пи­та­ла Оле­ся, сівши бли­зенько ко­ло йо­го.

    - Ну, сер­див­ся, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    - А те­пер вже не сер­диш­ся?

    - Тепер вже не серд­жусь.

    - Ти дурнісінько на ме­не сер­диш­ся. Я мо­ло­да, люб­лю то­ва­рист­во, - без йо­го мені важ­ко, - нудьга бе­ре. Чом би пак нам не пок­ли­ка­ти на вечір бо­гус­лавську арис­ток­ратію: ста­но­во­го, йо­го помічни­ка з жінкою та з доч­ка­ми, док­то­ра; пок­лич ли­шень їх та най­ми трьох жидів му­зик. Я по­тан­цюю, а ти по­ди­виш­ся… Доб­ре я ка­жу?

    - Добре. Тре­ба пок­ли­ка­ти й ба­тю­шок сусід з ма­туш­ка­ми, - го­во­рив Ба­ла­бу­ха.

    - Ет! Цих не про­си! Я не люб­лю твоїх ба­тю­шок: во­ни прості, тільки мені поміст за­пас­ку­дять чо­бо­ти­ща­ми; не про­си їх: я не люб­лю ко­ло їх панька­тись.

    - Ну-ну, доб­ре. Не бу­ду їх про­си­ти, - го­во­рив Ба­ла­бу­ха.

    - От за це ти в ме­не гар­ний! Знаєш що: як поїде­мо в Київ на яр­ма­рок, на­ку­пи мені перснів. В ме­не ма­ло перснів.

    - Добре, доб­ре, на­куп­лю, хоч у те­бе їх, здається, не ма­ло.

    Олеся на­са­ди­ла перснів на два пальці пра­вої ру­ки до са­мих кісто­чок і все пог­ля­да­ла, як во­ни бли­щать про­ти світла.

    Богуславська повіто­ва арис­ток­ратія не дов­го жда­ла зап­ро­син: в неділю після служ­би бо­жої во­на вся зай­шла прос­то з церк­ви до ба­тюш­ки на чар­ку горілки. Оле­ся, не спи­тав­ши ба­тюш­ки, зап­ро­си­ла всіх до се­бе на вечір з жінка­ми й доч­ка­ми, бо її шов­ко­ва зе­ле­на сук­ня вже бу­ла го­то­ва.

    Балабуха пок­ли­кав трьох жидів му­зик. Наїха­ли гості. Приїхав ста­но­вий, - ста­рий ка­ва­лер, прий­шов док­тор, приїхав помічник ста­но­во­го, - ста­рий по­ляк з жінкою й п'ятьма доч­ка­ми, прий­шов сто­ло­на­чальник з сім'єю; дрібні крюч­ки з прав­ленія, пи­сарці з еко­номії, за­чув­ши скрип­ки, збігли­ся й без зап­ро­син. Оле­ся уб­ра­лась в но­ву яс­но-зе­ле­ну шов­ко­ву сук­ню, по­надіва­ла усі персні й вий­шла до гос­тей. Щоб не кло­по­та­тись ве­че­рею, во­на пок­ли­ка­ла буб­лей­ни­цю-міщан­ку, доб­ру ку­хо­вар­ку, і звеліла їй пек­ти й ва­ри­ти; са­ма во­на навіть не заг­ля­ну­ла в пе­кар­ню.

    Гості зби­ра­лись. Оле­ся по­ход­жа­ла по світлиці з па­ни­ча­ми й жар­ту­ва­ла. Да­ми сиділи кру­гом сто­ла й роз­мов­ля­ли самі між со­бою. Оле­ся присіла на од­ну хви­ли­ну ко­ло їх і потім не про­мо­ви­ла до їх ні од­но­го сло­ва: во­на не лю­би­ла дамсько­го то­ва­рист­ва.

    Жидки заг­ра­ли кад­риль. Жар­тов­ли­вий ста­но­вий поп­ро­сив Оле­сю в та­нець. Оле­ся тан­цю­ва­ла, як ка­за­ли па­ничі, з уся­ки­ми вик­ру­та­са­ми, вис­тав­ля­ючи на­по­каз пальці, об­сад­жені зо­ло­ти­ми перс­ня­ми. Не­ве­се­ло, од­на­че, во­на хо­ди­ла в кад­рилі: її дум­ки літа­ли ко­ло Бон­ковсько­го…

    Коли це нес­подіва­но од­чи­ни­лись двері. В світли­цю ввійшов Бон­ковський са­ме тоді, як Оле­ся тан­цю­ва­ла кад­риль. В две­рях з'яви­лась йо­го розкішна ку­че­ря­ва го­ло­ва, ши­рокі, міцні плечі; він на льоту пок­ло­нив­ся Олесі, поз­до­ров­кав­ся з Ба­ла­бу­хою й присів ко­ло йо­го. Ба­ла­бу­ха на­су­пив­ся й мов­чав. Оле­ся ки­ну­ла очи­ма на рум'яне ли­це Бон­ковсько­го й не­на­че по­чу­ти­ла, що в неї ви­рос­ли кри­ла. Її мо­ло­де ли­це роз­горілось, очі заб­ли­ща­ли; во­на не зна­ла, як сту­пи­ти, як по­вер­ну­тись: то підніма­ла го­ло­ву до стелі й за­ко­чу­ва­ла очі під лоб, не­на­че лічи­ла дош­ки на стелі, то хо­ди­ла ти­хо, вип­ря­мив­ши стан, то зміня­ла по­зу й нес­подіва­но по­чи­на­ла біга­ти, по­хи­лив­ши го­ло­ву трош­ки вниз, не­на­че розрізу­ва­ла го­ло­вою густі хма­ри ди­му, то пус­ту­ва­ла по-ди­тячій, втіка­ла від сво­го ка­ва­ле­ра, кру­ти­лась, вертілась, то ча­сом, на­су­пив­шись, не по­да­ва­ла ка­ва­ле­рові ру­ки, не­на­че чо­гось сер­ди­лась, то знов підніма­ла очі вго­ру й по­ма­леньку плив­ла, як лебідь по воді… Її фан­тазія роз­го­рю­ва­лась. Пе­ред нею розс­ту­па­лись стіни, ви­со­ко підніма­лась сте­ля; во­на ба­чи­ла се­бе в здо­ро­во­му ви­со­ко­му залі се­ред здо­ро­вих дзер­кал, се­ред безлічі пар в розкішних убо­рах, об­ли­тих ро­же­вим яс­ним світом. Її очі шу­ка­ли гар­них мо­ло­дих ка­ва­лерів, чу­до­вих очей, га­ря­чих рум'яних уст. Сер­це ки­да­лось швид­ко в гру­дях, ба­жа­ло щас­тя. Щось га­ря­че, со­лод­ке ли­ло­ся до сер­ця, про­си­ло яко­гось пал­ко­го, ог­ня­но­го щас­тя без міри, без кінця…

    Дами пе­рег­ля­да­лись, пе­ре­мор­гу­ва­лись і осміха­лись од­на до од­ної. Ка­ва­ле­ри ви­ли­ся ко­ло Олесі. Ба­ла­бу­ха сидів з люлькою в зу­бах за ста­ка­ном пун­шу й не зво­див з Олесі очей; він за­був навіть за Бон­ковсько­го, - Оле­ся ча­ру­ва­ла йо­го екс­цент­рич­ни­ми по­за­ми, ко­кетст­вом, тан­ця­ми, пи­шан­ням.

    "Тісно мені, душ­но мені ту­теч­ки; здається, летіла б під не­бо - ду­ма­ла Оле­ся, роз­тан­цю­вав­шись під дві скрип­ки та флей­ту, - ви­ла­ся б пти­цею в ши­ро­ко­му прос­торі й ко­ха­ла б, ко­ха­ла б усім сер­цем, до­ки б ста­ло си­ли й па­лу".

    Вже ми­ну­ла північ, а танці не пе­рес­та­ва­ли. Ба­ла­бу­ха сів гра­ти в кар­ти з ста­ри­ми, а Оле­ся навіть не ду­ма­ла за ве­че­рю, не ду­ма­ла за гос­тей і літа­ла в ма­зурі з Бон­ковським, з пи­са­ря­ми та офіціаліста­ми. Вже сам Ба­ла­бу­ха, доб­ре ви­го­ло­дав­шись, пішов у пе­кар­ню й звелів нак­ри­ва­ти сто­ли.

    - Ну що, Оле­сю, доб­ре на­тан­цю­ва­лась? - пи­тав Ба­ла­бу­ха, як гості по­роз'їзди­лись.

    - Так на­тан­цю­ва­лась, що й сон ме­не не бе­ре; як­би бу­ло літо, пішла б оце у са­док, над Рось, та гу­ля­ла б до са­мо­го світу.

    Олеся ще дов­го хо­ди­ла по світлиці та літа­ла десь да­ле­ко дум­ка­ми. Вже Ба­ла­бу­ха спав та хріп на всю ха­ту, а Оле­ся й не роз­дя­га­лась: пог­ля­да­ла на се­бе в дзер­ка­ло, ми­лу­ва­лась, як бли­щать в дзер­калі зо­лоті персні на пальцях, як сяє яс­но-зе­ле­на сук­ня, як чорніють бро­ви на свіжо­му лобі; але сон нес­подіва­но впав на неї; очі зли­па­лись.

    - Чи люб­лю я сво­го чо­ловіка щи­ро, га­ря­че? - пи­та­ла са­ма в се­бе Оле­ся, роз­дя­га­ючись.

    - Ні, люб­лю так собі, трош­ки; лед­ве-лед­ве люб­лю. Як би хотілось по­ко­ха­ти щи­ро, га­ря­че, без кінця; по­ко­ха­ти, хоч вмер­ти!..

    

6

    

    Минула зи­ма. Нас­та­ла ти­ха теп­ла вес­на. Прий­шов ве­лик­день. Пер­шо­го дня по обіді тро­хи не вся вільша­ницька гро­ма­да зібра­лась на цвин­тар на мед, що ти­тар і брат­чи­ки по ста­ро­му зви­чаю на­ва­ри­ли к праз­ни­ку. Мед про­да­ва­ли в одній хаті, що сто­яла в кінці здо­ро­во­го цвин­та­ря і зва­лась шко­лою. Та ха­та й справді бу­ла ко­лись шко­лою, але вже дав­но в тій хаті ніхто не вчив­ся, й во­на зва­лась шко­лою по давній на Ук­раїні тра­диції. Чо­ловіки й мо­ло­диці обсіли круж­ка­ми увесь цвин­тар. Скрізь в се­ре­дині кружків, на зе­леній траві вид­но бу­ло прос­те­лені руш­нич­ки або білі хуст­ки. На руш­ни­ках сто­яли пляш­ки з ме­дом, ле­жа­ли кра­шан­ки, пи­сан­ки, пи­ро­ги, шмат­ки па­сок для за­кус­ки; по­де­ку­ди біліла пляш­ка з горілкою. На цвин­тарі сто­яв гомін, шум, який­сь клекіт, але не го­лос­ний, а за­дер­жа­ний, як по­до­ба­ло свя­то­му місцю. Чо­ловіки й мо­ло­диці хрис­то­са­лись, обніма­лись та цілу­ва­лись. Один кру­жок зап­ро­шу­вав до се­бе близьких сусід та при­ятелів з дру­гих кружків. Усі час­ту­ва­ли одні дру­гих своїм ме­дом, міня­лись кра­шан­ка­ми та пи­сан­ка­ми. А за цвин­та­рем на ви­гоні дівча­та й хлопці впер­ше вий­шли співа­ти вес­ня­нок і гра­ти в вес­ня­них ігра­шок. Дівча­та впер­ше, після дов­го­го пос­ту, пов­би­ра­лись в квітки й стрічки, скільки в їх ле­жа­ло в скри­нях, пов­дя­га­лись в ясні юб­ки та спідниці, в чер­воні чо­бо­ти. 3еле­ний вигін не­на­че зацвів маківка­ми та ро­жа­ми. В од­но­му місці дівча­та, поб­рав­шись за ру­ки в кру­жок, ви­во­ди­ли та­нець, співа­ючи пе­репілки; в дру­го­му біга­ли в хре­щи­ка, а там далі сиділи дов­ги­ми ряд­ка­ми й гра­ли в жельма­на. Діти сно­ви­га­ли по цвин­тарі й по ви­гоні, ка­ча­ли кра­шан­ки по траві, гра­лись нав­бит­ки кра­шан­ка­ми. Ма­ленькі хлоп'ята га­ня­лись за яг­ня­та­ми… Па­руб­ки сто­яли ку­па­ми кру­гом дівчат, в но­вих сму­ше­вих шап­ках, в чор­них та в білих свит­ках, підпе­ре­зані чер­во­ни­ми та зе­ле­ни­ми по­яса­ми. Скрізь бу­ло чуть пісні. Хлопці дзво­ни­ли в дзво­ни, аж дзвіни­ця тряс­лась. На всіх ли­цях аж ся­ла радість. А сон­це об­ли­ва­ло з синього не­ба яс­ним теп­лим світом зе­ле­ний вигін, квітчасті ку­пи дівчат та хлопців. Навіть старі приб­ра­лись, ніби по­мо­лод­ша­ли й пок­ра­ща­ли.

    І свя­то, й вес­на, й зе­лень, і зо­ло­те сон­це всіх зве­се­ли­ло, всіх роз­во­ру­ши­ло.

Пошук на сайті: