Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 30)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5534
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5865
    - А що, па­но­ве гро­ма­до, - по­чав один ста­рий дід на цвин­тарі, дер­жа­чи чар­ку ме­ду, - наш мо­ло­дий ба­тюш­ка не бог зна з яки­ми дос­тат­ка­ми; в мо­ло­до­го гос­по­да­ря по­рож­ня ки­ше­ня й ко­мо­ра; ко­ли ми обібра­ли йо­го собі на па­рафію, то тре­ба йо­му й до­по­мог­ти чим-не­будь.

    - Авжеж, тре­ба, - обізвав­ся ти­тар, си­дя­чи на траві. - Дав бог вес­ну, - час ви­ряд­жа­ти в по­ле плу­ги. Ба­тюш­ка сам не спро­мо­жеться ви­ора­ти по­ле. Тре­ба вис­ла­ти в по­ле гро­мадські плу­ги та ви­ора­ти йо­му по­ле під яри­ну.

    - Авжеж, тре­ба, - по­ки сам не ста­не доб­ре на но­ги, - обізва­лись діди. - І ко­ли він не має сіме­на на посів, то тре­ба б і засіяти.

    - От прий­де пра­ви­ти ве­чер­ню, то й спи­таємо, - ска­зав ти­тар. Не­за­ба­ром увійшов на цвин­тар Мос­са­ковський з жінкою. Йо­го обс­ту­пи­ли лю­ди. Они­ся пішла до мо­ло­диць і присіла се­ред од­но­го круж­ка на ка­мені. Лю­ди хрис­то­са­лись з ба­тюш­кою, міня­лись кра­шан­ка­ми.

    Онися при­нес­ла пов­ну хуст­ку кра­ша­нок і хрис­то­са­лась з мо­ло­ди­ця­ми.

    - А що, ба­тюш­ко! Ми вас об­ра­ли, - ми вам і до­по­мо­же­мо то­ло­кою, - ви­оре­мо вам по­ле під яри­ну, виж­не­мо й ози­ми­ну. А чи маєте ви паш­ню на посів? - пи­та­ли чо­ловіки.

    - Спасибі вам, лю­ди добрі, - кла­няв­ся Мос­са­ковський гро­маді. - Насіння на посів, спа­сибі, дав тесть, а ко­ли ва­ша лас­ка, то й ви­оріть, бо я не спро­мо­жусь своїми най­ми­та­ми та во­ла­ми.

    - Виоремо! Чом же не по­мог­ти, - обізва­лись чо­ловіки, - одні підуть по дню з плу­га­ми, другі з ра­ла­ми, а треті з бо­ро­на­ми, та й бу­де ділу лад. Аби ви до нас бу­ли добрі, а ми вам до­по­мо­же­мо.

    О. Ха­ри­то­на лю­би­ла гро­ма­да за йо­го прос­то­ту. Мос­са­ковський присів на схо­дах ко­ло дзвіниці. Ти­тар пос­та­вив сто­ла. При­нес­ли ме­ду й свя­че­но­го. Чар­ка пішла кру­гом сто­ла. Ви­пи­ли ти­та­ре­ву пляш­ку; ба­тюш­ка пос­лав за ме­дом од се­бе й звелів од­но­му па­руб­кові побігти до ха­ти й ви­нес­ти сво­го свя­че­но­го. Між ба­тюш­кою й па­рафіяна­ми бу­ла примітна щирість, якої в наші ча­си вже дав­но не­ма.

    Побалакавши з людьми, Мос­са­ковський звелів дзво­ни­ти на ве­чер­ню. Гомін та пісні втих­ли од­ра­зу. Всі, що бу­ли на цвин­тарі й за цвин­та­рем, вста­ли на но­ги, - всі ру­ши­ли до церк­ви. Пляш­ки по­хо­ва­ли в ки­шені; шмат­ки свя­че­но­го роз­да­ли стар­цям. Ви­гон і цвин­тар спустів, - на йо­му не вид­но бу­ло ні душі. Тільки малі хлопці виг­ля­да­ли ку­па­ми з вікон дзвіниці, жда­ли чер­ги, щоб ос­танній раз по­тяг­ти "хва­лу бо­жу за хвіст", цеб­то дзво­ни за пос­то­рон­ки, та пог­ра­тись дзво­на­ми.

    Минув ве­ли­кодній тиж­день, ми­ну­ли й про­во­ди. Після провід гро­ма­да вис­ла­ла плу­ги та ра­ла до Мос­са­ковсько­го на йо­го по­ле. Мос­са­ковський поїхав до орачів, вивіз їм мо­го­рич та по­лу­день. Они­ся й собі на­мог­ла­ся їха­ти на по­ле з ба­тюш­кою.

    - Отже, Онисіє Сте­панівно, без вас ніде во­да не ос­вя­титься, - го­во­рив Мос­са­ковський до жінки, їду­чи в по­ле.

    - Я, бач, і до ха­ти, і до плу­га, і до ра­ла, - ку­ди хоч по­вер­ни, скрізь знай­ду лад. Не­дур­но ж я в батька ча­сом і коні по­га­ня­ла, - го­во­ри­ла Онисія Сте­панівна.

    Громадські плу­ги вкри­ли по­ле. По­ора­не по­ле чорніло, як чор­не сук­но, розс­те­ле­не на яс­но­му сонці. Жай­во­рон­ки співа­ли над ріллею, ви­со­ко підняв­шись вго­ру. Плу­га­тарі й по­го­ничі кри­ча­ли, ляс­ка­ли ба­то­га­ми, по­га­ня­ючи во­ли. Мос­са­ковські ста­ли на межі й поз­до­ров­ка­лись з людьми. Они­ся ско­чи­ла з во­за й побігла по межі роз­див­ля­тись на по­ле. Ти­тар і ба­тюш­ка на­си­лу всти­га­ли йти за нею.

    Моссаковський ра­див­ся з ти­та­рем, де сіяти греч­ку, де про­со й овес, де ко­ноплі та льон. Они­ся вми­ку­ва­лась в роз­мо­ву, са­ма по­ряд­ку­ва­ла, не­на­че во­на бу­ла гос­по­да­рем, роз­ка­зу­ва­ла, де що сіяти, й по­ка­за­ла, що во­на й справді ба­га­то де­чо­го тя­мить і в чо­ловічо­му гос­по­дарстві. Ти­тар з ба­тюш­кою тільки здви­га­ли пле­чи­ма, див­ля­чись на неї.

    На межі розікла­ли ба­гат­тя, пос­та­ви­ли три­но­ги, повіси­ли ка­за­нок. Онисія Сте­панівна за­ка­ча­ла ру­ка­ви, за­ку­та­лась хус­тин­кою, щоб не за­горіти, й ки­ну­лась го­ту­ва­ти ора­чам по­лу­день.

    - Що це наші хлопці не виїжджа­ють з плу­гом? - го­во­рив Мос­са­ковський, пог­ля­да­ючи на шлях. - Я ж їм звелів за­раз за на­ми ру­ша­ти з дво­ру.

    - І не жди, бо не виїдуть, - ска­за­ла Они­ся, кри­ша­чи ци­бу­лю й вти­ра­ючи ру­ка­вом сльози, що тек­ли од гост­ро­го ци­бу­ля­но­го ду­ху.

    - А чом же во­ни не виїдуть? - пи­тав зди­во­ва­ний ба­тюш­ка.

    - А тим, що я звеліла їм ко­па­ти з дівча­та­ми го­род.

    - Але ж ви, Онисіє Сте­панівно, звеліли, щоб ми поділи­лись слу­га­ми; щоб най­мич­ки бу­ли ваші, а най­ми­ти мої, - при­га­дав несміли­во Мос­са­ковський дав­ню умо­ву, яку він свя­то дер­жав.

    - Ат, на­га­дай козі смерть, а ко­за й очі витріщи­ла! - ска­за­ла сер­ди­то Они­ся. - Я за­га­да­ла най­ми­там ко­па­ти го­род, бо хіба ж не­ма ко­му ви­ора­ти по­ле? Ди­вись, он скільки плугів! Все од­но ви­орють і без на­ших най­митів. Ти не роз­по­ряд­жай­ся най­мич­ка­ми, бо моєї жіно­чої ро­бо­ти ніко­ли не пе­ре­ро­биш, а на ва­шу чо­ловічу ро­бо­ту тільки плю­ну­ти.

    - Але ж, Онисіє Сте­панівно, по­ду­май­те, що ска­же гро­ма­да: ска­жуть, що я ски­даю на неї всю ро­бо­ту, а своїх най­митів жа­лую.

    - Вже й ти на­го­во­риш три мішки гре­ча­ної вов­ни, та ще й усі не повні. Ти кра­ще не ду­май: "Індик ду­мав - та й здох", - ка­жуть у при­казці,- го­во­ри­ла вже сер­ди­то Они­ся, ки­да­ючи ци­бу­лю в ка­зан.

    Батюшка за­мовк, при­ку­сив­ши язи­ка. Од то­го ча­су Они­ся Сте­панівна тільки для фор­ми інко­ли про­си­ла в ба­тюш­ки доз­во­лу бра­ти най­митів до своєї ро­бо­ти. Во­на роз­по­ряд­жа­лась од­на­ко­во най­мич­ка­ми й най­ми­та­ми.

    Куліш скипів. Они­ся ви­тяг­ла з во­за мішок з су­ха­ря­ми та з хлібом, прос­те­ли­ла на траві руш­ни­ки, пок­ла­ла лож­ки, пос­та­ви­ла мис­ки й пок­ли­ка­ла орачів по­луд­ну­ва­ти. Ти­тар зняв ка­зан і по­на­си­пав кулішу в мис­ки. На чис­то­му повітрі розійшов­ся дух од ва­ре­ної стра­ви й змішав­ся з важ­ки­ми па­хо­ща­ми ди­му та по­топ­та­ної мо­ло­деї тра­ви. Зе­ле­на ци­бу­ля драж­ни­ла нар­ко­тич­но нер­ви й апе­тит. Отець Ха­ритін ви­тяг з во­за ба­рильце з горілкою й по­на­ли­вав пляш­ки. За­горілі чо­ловіки й хлопці в білих со­роч­ках і без брилів прис­ту­пи­ли до во­за. Мос­са­ковський по­час­ту­вав усіх, ви­пив сам і сів по­луд­ну­ва­ти ря­дом з ора­ча­ми. Онисія Сте­панівна за­би­ра­ла спо­рож­нені мис­ки, знов вдру­ге на­си­па­ла кулішу, кра­яла й по­да­ва­ла хліб, ду­же твер­денько, не­на­че ха­па­лась зад­ля то­го, щоб лю­ди не га­ялись і більше діла зро­би­ли. Ти­тар підга­няв хлопців, щоб швид­ше ма­ха­ли лож­ка­ми та не для­лись за їжею. По­по­луд­нав­ши, орачі ви­пи­ли ще по дві чар­ки горілки, пе­рех­рес­ти­лись до схід сон­ця, по­дя­ку­ва­ли й пішли до плугів. Они­ся мит­тю поп­ри­би­ра­ла все, поск­ла­да­ла на віз, ще раз побігла по ріллі до ти­та­ря й на­ка­за­ла, де сіяти ко­ноплі та льон, най­потрібніші для її жіно­чо­го гос­по­дарст­ва, й звеліла па­нот­цеві ру­ша­ти до­до­му. Її дум­ка вже літа­ла по го­роді, де ко­па­ли гряд­ки най­ми­ти та най­мич­ки.

    - Поганяй, па­нот­че, швид­ше, бо я знаю, що мої най­мич­ки не ко­па­ють, а гра­ються з най­ми­та­ми, - го­во­ри­ла Они­ся до ба­тюш­ки.

    - Та не­хай тро­хи пог­ра­ються - не ве­ли­ка біда.

    - От тобі й не­ве­ли­ка біда! Швид­ше ско­па­ють го­род, - бу­дуть іншу ро­бо­ту ро­би­ти. Ну, па­нот­че! ти сам не за­ба­гатів би без ме­не.

    Тільки що во­ни в'їха­ли в двір, Они­ся ско­чи­ла з во­за й побігла прос­то на го­род. Най­мич­ки дуріли з най­ми­та­ми, ки­да­ли на їх груд­ка­ми; най­ми­ти га­ня­лись за дівча­та­ми по ско­па­них гряд­ках, а зас­ту­пи сти­ча­ли в землі. Один най­мит ле­жав під гру­шею й смок­тав люльку. Они­ся крик­ну­ла на слуг, ви­ла­ялась на ввесь го­род і побігла жалітись до от­ця Ха­ри­то­на, кот­ро­му бу­ло бай­ду­же за го­род. Они­ся взя­ла зас­ту­па й пішла ко­па­ти в горідчи­ку на квітки.

    - Ану, па­нот­че, хо­ди ли­шень сю­ди та зас­ко­родь мені гряд­ки, крик­ну­ла во­на на от­ця Ха­ри­то­на, кот­рий хотів йти в ха­ту, щоб прос­тяг­ти­ся на ка­напі й про­чи­та­ти "житія свя­тих".

    - Оце на­па­ла на вас манія до ро­бо­ти. Ко­пай­те вже ви, а я піду та тро­хи про­чи­таю!

    Онися тик­ну­ла йо­му в ру­ки граблі, й він му­сив ско­ро­ди­ти, а потім чис­ти­ти доріжки. Ко­па­ючи гряд­ки, во­на все виг­ля­да­ла з-за уг­ла на го­род та по­див­ля­лась на слуг.

    - Ото чор­то­ве опу­да­ло! Вис­ка­кує з-за уг­ла, як ко­зак з ма­ку, та ля­кає нас, не­на­че го­робців, го­моніли слу­ги, по­див­ля­ючись на Они­сю. Они­ся ско­па­ла ввесь го­род­чик і засіяла йо­го квітка­ми. Над са­мим став­ком був кру­тий, але не­ви­со­кий зе­ле­ний бе­рег. Він при­га­ду­вав їй місце над Рос­сю в батьківсько­му сад­ку, край кот­ро­го був засіяний квітка­ми. Они­ся ско­па­ла ціли­ну дов­гою смуж­кою, засіяла квітка­ми й звеліла Мос­са­ковсько­му про­чис­ти­ти ту­ди доріжку.

    - Але ж ви­га­дуєте ви та­ке, що в ме­не вже аж спи­на лу­щить, стог­нав па­но­тець. Ви не­за­ба­ром роз­ко­паєте всі наші гор­би!

Пошук на сайті: