Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5620
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5909
    Балабуха сто­яв і ди­вив­ся. Він за­був навіть поз­до­ров­ка­тись і пок­ло­ни­тись. Они­ся са­ма поз­до­ров­ка­лась і пос­та­ви­ла тарілку на стіл. Стрічки за­мет­ля­лись на пле­чах, не­на­че од вітру. Че­рез стрічки бу­ло вид­но тон­кий, рівний, як стріла, ще ди­тя­чий стан. Ба­ла­бу­ха та­ки опам'ятав­ся, підбіг до Онисі, зігнув­ся й поцілу­вав її в ру­ку. Они­ся засміялась, морг­нув­ши до ма­тері, й по­ду­ма­ла: "їй-бо­гу, кри­виться! От­же ж ніби кри­виться з ме­не!"

    "І ко­ли ж оце моя Они­ся встиг­ла вбра­тись в но­ву плах­ту, в но­ву за­пас­ку ще й начіпля­ти стрічок та квіток на го­ло­ву?" - ду­ма­ла ма­туш­ка, пог­ля­да­ючи ско­са на свою до­ню.

    Онися сіла на ка­напі. Її рівна блис­ку­ча пос­тать бу­ла ніби на­мальова­на на здо­ро­во­му ки­лимі яс­ни­ми блис­ку­чи­ми фар­ба­ми. Ба­ла­бу­ха сів на стільці під вікном і пог­ля­дав на неї несміли­ви­ми очи­ма.

    "Чого це я так зля­кав­ся цієї пан­ни? - ду­мав Ба­ла­бу­ха. - Я ж та­ки ака­деміст, філо­соф, а во­на і в гра­ма­тиці, і в ри­то­риці не бу­ла й не вміє навіть проск­ло­ня­ти "men­sa" 1, а я ж знаю Го­рація та Овідія на­пам'ять, од дош­ки до дош­ки".

    Балабуха підвів гор­до го­ло­ву, за­ки­нув но­гу на но­гу, об­пер­ся ліктем об стіл і при­мос­тив­ся в ака­демічній позі. Онисі та гор­до­ви­та по­за чо­мусь бу­ла нес­по­доб­на. І во­на бу­ла так са­мо гор­да, ро­зум­на й зав­зя­та й не лю­би­ла гор­дих та на­ту­рис­тах лю­дей. Во­на лю­би­ла вер­хо­во­ди­ти, а не ко­ри­тись.

    В хаті на ча­си­ну ста­ло ти­хо. Усі за­мовк­ли, тільки бу­ло чу­ти, як му­хи би­лись об шиб­ки, за­литі га­ря­чим сон­цем.

    - Чого ж оце ми си­ди­мо? Ви­пий­мо по чарці, то, мо­же, й по­ве­селішаємо та роз­го­во­ри­мось, - ска­за­ла ма­туш­ка, на­ли­ва­ючи горілку в чар­ку.

    - І то ро­зум­не сло­во, - обізвав­ся Ба­ла­бу­ха гус­тим ба­сом, з по­ва­гом роз­тя­гу­ючи сло­ва. - "In vi­no ve­ri­tas" 2 - го­во­ри­ли ла­тинці.

    Матушка ви­пи­ла півчар­ки й на­ли­ла Ба­ла­бусі; Ба­ла­бу­ха ви­хи­лив чар­ку до дна й уки­нув у рот од­ра­зу півпи­ро­га.

    - А ти, до­ню, не по­куш­туєш ча­сом оцієї по­га­ної та гіркої? - спи­та­ла ма­ти в доч­ки.

    - Спасибі, ма­мо! Я не п'ю, - ска­за­ла Они­ся швид­ко й го­лос­но, як одріза­ла.

    - Та, бач, за здо­ров'я ша­нов­но­го гос­тя хоч при­губ, - ска­за­ла ма­туш­ка, по­да­ючи дочці чар­ку.

    Онисі бу­ло ніяко­во не ви­пи­ти. Во­на вста­ла, по­мо­чи­ла гу­би в чарці й пос­та­ви­ла чар­ку на тарілку, об­ти­ра­ючи ус­та хус­точ­кою.

    Після чар­ки роз­мо­ва пішла жвавіше, ма­туш­ка роз­ка­зу­ва­ла про гос­по­дарст­во, за уро­жай, за пасіку. Ба­ла­бу­ха вки­дав по­де­ку­ди слівце та все пог­ля­дав на Они­сю. Они­ся все по­вер­та­ла очі на мальова­ний пос­та­вець ко­ло по­ро­га, не­на­че во­на впер­ше йо­го ба­чи­ла.

    Матушка за­го­во­ри­ла про небіжчи­ка вільша­ницько­го свя­ще­ни­ка, про по­хо­рон.

    - А ви бу­ли на по­хо­роні? - спи­тав Ба­ла­бу­ха в Онисі.

    - Ні, я бо­юсь мерців. Я б три ночі не спа­ла після по­хо­ро­ну, - ска­за­ла Они­ся й знов по­ча­ла роз­див­ля­тись на зе­лені одвірки две­рей та на Ав­ра­ама, кот­рий підняв здо­рові пе­ре­ля­кані очі на не­бо, не­на­че й він уг­лядів там яко­гось мер­ця.

    - Який в вас гар­ний са­док, та ще й над во­дою, - ска­зав Ба­ла­бу­ха, обер­та­ючись прос­то до Онисі.

    - Садок гар­ний, але цього ро­ку не вро­ди­ла "хрус­та", - ска­за­ла Они­ся, вки­да­ючи но­во­моднє заг­ра­нич­не сло­во.

    - Може "фрук­ти", - ска­зав Ба­ла­бу­ха, - бо це сло­во ла­тинське чет­вер­тої деклінації, і во­но ро­ду му­жесько­го, тим-то тре­ба ка­за­ти фрукт, а не фрук­та.

    "Ой та й по­га­ний же, та ще й вчить ме­не, - по­ду­ма­ла Они­ся й по­чер­воніла. - Пот­ри­вай же ти, ве­ли­ко­ро­зум­ний ака­демісте! Ось я тобі підсу­ну хрук­ту!"

    Матушка приміти­ла, що тре­тя лю­ди­на зай­ва там, де зійдеться хло­пець з дівчи­ною, вста­ла й про­мо­ви­ла:

    - Піду ж я в пасіку та роз­буд­жу сво­го ста­ро­го: а до­ки він спа­ти­ме!

    Матушка вий­шла. В світлиці ста­ло ти­хо, так що бу­ло чу­ти, як Ба­ла­бу­ха важ­ко ди­хав, підніма­ючи ши­рокі та ви­сокі гру­ди.

    "3відкіль по­чать? Що ска­за­ти? Ой му­зи! О Го­рацію! О Овідію, по­можіть мені прис­ту­пи­ти до цієї чер­во­ної за­пас­ки", - мо­ливсь в думці Ба­ла­бу­ха до давніх богів.

    А бо­ги мов­ча­ли й не по­ма­га­ли. В Ба­ла­бу­хи вис­ту­пив на лобі піт. Він пе­ре­ки­нув пра­ву но­гу на ліву, потім ліву на пра­ву, а сло­ва повтіка­ли з йо­го пам'яті.

    "Ой Афіно-Пал­ла­до; ой бо­жест­вен­на Діано! Ой Ве­не­ро!" - ки­нув­ся знов на Олімп Ба­ла­бу­ха за поміччю, див­ля­чись на Они­сю. Бо­гині кла­сич­но­го світу чо­гось про­ти йо­го волі сно­ви­га­ли у йо­го в го­лові од­на за дру­гою, бігли ряд­ка­ми, га­ня­лись од­на за дру­гою, не­на­че в хре­щи­ка гра­ли, та все гарні, при­надні, од­на кра­ща од дру­гої. А сло­ва все-та­ки не йшли на язик. Ба­ла­бу­ха ви­тяг хус­точ­ку з ки­шені, об­тер га­ря­чо­го ло­ба, схо­вав хус­точ­ку, знов об­пер­ся ру­кою об стіл і пок­лав ліву но­гу на пра­ву.

    "Чи не пок­ли­ка­ти б на поміч Го­рація? А мо­же, Арісто­те­ля?" - ду­мав Ба­ла­бу­ха, пе­ре­би­ра­ючи в умі еллінів та ла­тинців. Але він по­чу­вав, що й Го­рацій ку­дись утік, Арісто­те­ля й ко­нем не до­же­неш. Пе­ред ним тільки вертілись німфи в яко­мусь див­но­му лісі в тем­ну­ватій пе­чері, над ти­хою про­зо­рою во­дою. На німфах бу­ли чер­воні за­пас­ки та кар­таті плах­ти, а зе­ле­на осо­ка та квітки вкри­ва­ли їх го­ло­ви, па­да­ли по пле­чах, як у ру­са­лок.

    - Ви, Онисіє Сте­панівно, мов лісо­ва Діана! - ні з сього ні з то­го ви­хо­пив­ся Ба­ла­бу­ха та й по­чер­вонів і за­мовк.

    Онися лип­ну­ла на йо­го зди­во­ва­ни­ми очи­ма. "Чи він сміється з ме­не, чи го­во­рить вже ду­же по-вче­но­му", - по­ду­ма­ла Они­ся й мов­ча­ла. Ба­ла­бу­ха й сам сха­ме­нувсь і втя­мив, що він ви­явив свою пал­ку мрію, яка бу­ла зовсім не до речі, що тре­ба бу­ло го­во­ри­ти зовсім не та­ким ака­демічним язи­ком.

    - Ви, Онисіє Сте­панівно… я… ви… - знов по­чав Ба­ла­бу­ха, - як по­ба­чив я вас, то мені став світ не­ми­лий!

    - Хіба я та­ка страш­на, що вже й світ вам зав'яза­ла! - од­ру­ба­ла Они­ся сміли­во.

    - Ви жар­туєте? Кра­са страш­на, - це прав­да; але так, як бу­ли страшні для лю­дей давні бо­ги, як страш­ний бог, - по­чав філо­софст­ву­ва­ти Ба­ла­бу­ха. - Ваші чорні бро­ви, не­на­че гострі стріли в Купідо­на, - ко­го вра­зять, той вже навіки ваш.

    - У ко­го ж то бу­ли такі стріли? Ви, ма­буть, го­во­ри­те про своїх вчи­телів? - обізва­лась Они­ся.

    - O sanc­ta simp­li­ci­tas! 3 Яка ти ча­сом бу­ваєш гар­на своєю та­ки прос­то­тою! - про­мо­вив не­на­че сам до се­бе Ба­ла­бу­ха.

    "Чи він оце сміється з ме­не, чи глу­зує, що він вче­ний, а я прос­та", - по­ду­ма­ла Они­ся й по­ча­ла сер­ди­тись.

    - Ви так го­во­ри­те по-письмен­но­му, що я нічо­го не вто­ро­паю, - го­воріть-бо по-людській! - ска­за­ла Они­ся.

    - Чи вже ж пак ви не ро­зумієте, що я вас люб­лю, а ко­ли ви ме­не лю­би­те, то я ла­ден хоч і сьогодні до вас ста­ростів сла­ти, - ска­зав Ба­ла­бу­ха й сам зди­ву­вав­ся, що він ска­зав ці сло­ва так ду­же прос­то й яс­но, й ні криш­ки не по вче­но­му.

    - Так би ви й ска­за­ли, то я б зна­ла, про що п'ється, - ска­за­ла Они­ся й засміялась, ні трішеч­ки не за­со­ро­мив­шись; во­на чу­ла такі речі, мо­же, де­ся­тий раз.

    Балабуха осміхнув­ся. В йо­го рот роз­тяг­ся, а по обид­ва бо­ки ро­та з'яви­лись по два пруж­ки, не­на­че по дві іжиці. В ака­демії сту­ден­ти че­рез ці пруж­ки жар­ту­ва­ли з Ба­ла­бу­хи й го­во­ри­ли, що як він засміється, то в йо­го по один бік ро­та набіга­ють су­пи­ни, а по дру­гий - ге­рундії. Онисі зда­ло­ся, що Ба­ла­бу­ха ди­виться на неї згор­да й сміється з неї.

    "Потривай же ти, ака­демісте! Я ж тобі нак­ла­ду в віз та­ки прав­ди­вих гар­бузів", - по­ду­ма­ла Они­ся, і в неї з'яви­лась і справді дум­ка по­жар­ту­ва­ти з ака­демістом, нак­лас­ти йо­му в віз тої "хрус­ти". Они­ся са­ма до се­бе за­ре­го­та­лась од своєї нес­подіва­ної дум­ки.

    - Чого ви смієтесь? Чи ви такі ве­селі та щас­ливі? - пи­тав Ба­ла­бу­ха, й собі осміха­ючись.

    Рипнули двері з сіней. В ха­ту ввійшла ма­туш­ка. Во­на вгляділа, що мо­лоді лю­ди обоє сміються, й по­ду­ма­ла, що вже все скінчи­лось до ла­ду, як слід.

    - Оце я бу­ди­ла, бу­ди­ла сво­го ста­ро­го, та й не до­бу­ди­лась, - ве­се­ло про­мо­ви­ла ма­туш­ка, - ко­ли ва­ша лас­ка, ви­пий­мо по чарці та ходім до пасіки в са­док, - мо­же, гур­том роз­бу­ди­мо ста­ро­го.

    Матушка на­ли­ла по чарці, ви­пи­ла са­ма й по­час­ту­ва­ла Ба­ла­бу­ху. Ба­ла­бу­ха стук­нув чар­ку до дна і в смак з'їв пи­ро­га, не­на­че після ду­же важ­кої, але доб­ре скінче­ної праці.

    - Може, вип'ємо ще по другій? - спи­та­ла ма­туш­ка.

    - Ні, спа­сибі вам, панімат­ко, - ве­се­ло ска­зав Ба­ла­бу­ха, - est mo­dus in re­bus 4, як ка­зав Го­рацій, - є міра для всього.

Пошук на сайті: