Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 32)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5541
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5871
    Пісні розібра­ли сту­дентів; во­ни по­ча­ли співа­ти хо­ром. До сту­дентів прис­та­ли ба­тюш­ки, а за ба­тюш­ка­ми не втерпіли й ма­туш­ки. Всі в світлиці заспіва­ли, тільки отець бла­го­чин­ний сидів мовч­ки з люлькою в ру­ках та по­пи­вав ва­ре­ну­ху, а по­руч з ним ко­ло Онисії Сте­панівни сиділа гор­да Оле­ся.

    Довго співа­ли гості, до­ки де­котрі не пох­рип­ли. Після ва­ре­ну­хи знов на стіл пос­та­ви­ли пляш­ки з горілкою та на­лив­ка­ми; гос­по­ди­ня ви­нес­ла за­кус­ку, а після за­кус­ки по­да­ла ве­че­рю. Після ве­чері отець Мельхи­се­дек не втерпів і вструг­нув шту­ку: він побіг в пе­кар­ню, на­лив во­ди в той гор­щик, в ко­то­ро­му бу­ла ва­ре­ну­ха, зак­ра­сив її тро­хи ва­ре­ну­хою й підси­пав пер­цю.

    - От пот­ри­вай­те, гос­по­ди­не, я по­час­тую ша­нов­них гос­тей ще своєю ва­ре­ну­хою. Ви, ма­туш­ки, як я ба­чу, не вмієте га­разд ва­ри­ти прав­ди­вої ва­ре­ну­хи. Я тут з ти­тар­кою вдвох прис­та­вив у піч та­ку ва­ре­ну­ху, що ви ще зро­ду не пи­ли: і з род­зин­ка­ми, і з кон­фе­та­ми, і з уся­ким корінням.

    - Ану-ну! По­час­туй­те нас! Що там за ди­во ви зва­ри­ли з своєю ти­тар­кою! - крик­ну­ли ма­туш­ки.

    Отець Мельхи­се­дек пішов у кімна­ту, по­на­ли­вав чар­ки й ста­ка­ни й звелів бабі ви­нес­ти гос­тям, на­ка­зав­ши од­на­че по­таєнці по­ми­ну­ти гос­по­жу бла­го­чин­ну та бла­го­чин­но­го.

    Гості ки­ну­лись до ва­ре­ну­хи. Про­ворні ма­туш­ки сьорбну­ли й поск­рив­ля­лись; не йму­чи віри своєму сма­кові, гості пог­ля­да­ли одні на од­них, до­ки не роз­шо­ло­па­ли, що то бу­ла во­да з пер­цем.

    В хаті підняв­ся сміх та регіт; хто сміявся, хто сер­див­ся; сту­ден­ти ре­го­та­лись на всю світли­цю.

    - Який же ка­пос­ний ти, па­нот­че! - кри­ча­ла Мар­та, ти­ка­ючи чар­кою на Мельхи­се­де­ка. - На, пий сам те ди­во, що на­ва­рив. Ви­лий­мо йо­му за па­зу­ху, щоб не ду­рив нас.

    Матушки обс­ту­пи­ли о. Мельхи­се­де­ка, і як­би він не втік в сіни, во­ни б і справді ви­ли­ли йо­му в па­зу­ху ту ва­ре­ну­ху.

    Вечір був зимній, дов­гий. Вже всі наспіва­лись і по­на­пи­ва­лись. Гос­по­дар звелів сла­ти гос­тям постіль. В світлиці пос­те­ли­ли на по­мості ба­тюш­кам та па­ни­чам, в кімнаті так са­мо на по­мості пос­те­ли­ли ма­туш­кам. Тільки гос­по­жу бла­го­чин­ну пок­ла­ли в кімнаті на ліжку. Тим ча­сом отець Мельхи­се­дек за­ду­мав ще вструг­ну­ти шту­ку гос­тям. Він побіг в пе­кар­ню й ти­хенько звелів най­мич­кам на­ви­би­ра­ти в льоху дрібне­сенької кар­топлі, та­кої завбільшки, як горіхи. Най­мич­ки при­нес­ли кар­топ­лю, по­ми­ли й об­тер­ли. О. Мельхи­се­дек уб­гав її в ки­ше­ню. В кімнаті на ле­жанці сто­яла мис­ка з горіха­ми. Отець Мельхи­се­дек ти­хенько ви­си­пав ту­ди дрібненьку кар­то­пельку, пе­ремішав з горіха­ми, ще й прит­ру­сив звер­ху насінням. Ба­тюш­ки по­роз­дя­га­лись й посіда­ли долі, на по­мості. По­роз­би­ра­лись і ма­туш­ки й сиділи долі на своїх пос­те­лях. Тоді вже пішли в мо­ду пунші. Они­ся Сте­панівна ви­нес­ла здо­ро­вий бу­тель ро­му, в кот­рий вхо­ди­ло піввідра. Ром був нас­то­яний на ро­же­во­му листі. Бу­тиль пос­та­ви­ли на пос­телі. Онисія Сте­панівна ви­нес­ла ста­ка­ни з чаєм, а ба­тюш­ки до­ли­ва­ли по півста­ка­на ро­му. По по­ко­ях пішли нар­ко­тичні па­хощі свіжої рожі, змішані з ду­хом ро­му. Ма­туш­ки за­чу­ли в кімнаті той дух і не втерпіли. Двері з кімна­ти од­чи­ни­лись, і в світли­цю ви­су­ну­лась од­на ма­туш­ка, потім заг­ля­ну­ла дру­га й тре­тя. Ма­туш­кам бу­ло не­ве­се­ло са­мим в кімнаті.

    - Е, па­нотці, як у вас гар­но пах­не! Та це ви ту­теч­ки п'єте щось ду­же смач­не, - за­го­во­ри­ла Мар­та, ви­со­ву­ючи з-за две­рей го­ло­ву, зав'яза­ну на ніч біленькою хус­точ­кою.- А ходім, панімат­ки, до їх та однімім пунш.

    Напнувши на плечі здо­ро­ву хуст­ку, Мар­та вий­шла з кімна­ти й сіла долі ко­ло бут­ля. За Мар­тою вий­шла дру­га ма­туш­ка, так са­мо зап­ну­та хуст­кою, за нею тре­тя.

    В кімнаті зос­та­лась тільки бла­го­чин­на та кілька мо­ло­дих со­ром­ли­вих. Ма­туш­ки посіда­ли з ба­тюш­ка­ми навк­ру­ги бут­ля й підли­ва­ли й собі в чай ро­му. Всім ста­ло ве­се­ло в но­вих по­зах. По­чав­ся гомін та жар­ти. В ста­ка­нах в ба­тюшків вже дав­но не бу­ло й краплі чаю, а во­ни все підли­ва­ли ро­му.

    - Чи не­ма, гос­по­ди­не, в вас ча­сом горішків для на­ших ма­ту­шок? - обізвав­ся отець Мельхи­се­дек. - Ота­меч­ки я наг­ледів в вас на ле­жанці доб­ру мис­ку з ла­со­ща­ми, та ще й не з прос­ти­ми, а ту­рецьки­ми. Ма­буть, гос­по­ди­не, хо­ваєте не для гос­тей, а од гос­тей…

    Онися Сте­панівна по­да­ла Мельхи­се­де­кові че­рез двері мис­ку з горіха­ми. Ма­туш­ки роз­ха­па­ли горіхи в од­ну мить; де­котрі по­хо­ва­ли по ки­ше­нях, щоб по­вез­ти дітям до­до­му гос­тин­ця, од­ня­то­го ніби­то на до­розі од зай­ця. Отець бла­го­чин­ний й собі прос­тяг ру­ку й вхо­пив жме­ню горіхів.

    Марта вки­ну­ла в рот кар­топ­ли­ну, роз­ку­си­ла й вип­лю­ну­ла; другі ма­туш­ки нат­ра­пи­ли на кар­топ­лю, але, роз­шо­ло­пав­ши, випльову­ва­ли.

    - Які м'які горішки! Це, ма­буть, заг­ра­нишні, не прості - го­во­рив отець Мельхи­се­дек, приж­му­рю­ючи хит­ро очі.

    - А справді, якісь м'які та чудні на смак, - обізвав­ся бла­го­чин­ний, кот­рий, не розібрав­ши, вже з'їв кар­топ­ли­ну, в певній надії, що то ту­рецькі горіхи.

    - Щось не­на­че чи гнилі горіхи, чи шо­лу­диві, чи що. І луш­пин­ня чо­гось м'яке, не­на­че кар­топ…

    Марта ви­ки­ну­ла на до­ло­ню роз­ку­ше­ну кар­топ­ли­ну, при­нес­ла до світла, - на до­лоні й справді бу­ла кар­топ­ли­на.

    - Ой, кар­топ­ля! Їй-бо­гу, кар­топ­ля! Що це за ди­во! Чи, мо­же, в турків такі горіхи рос­туть? - крик­ну­ла Мар­та.

    - Авжеж, в Турції не такі горіхи, як наші, - роз­по­чав вче­ний бла­го­чин­ний.

    Отець Мельхи­се­дек хит­ро пог­ля­дав на ма­ту­шок і мов­чав. Дру­га ма­туш­ка роз­ку­си­ла кар­топ­ли­ну, при­нес­ла до світла,- на до­лоні ле­жа­ла та­ки справж­ня кар­топ­ля.

    - Та це та­ки справді кар­топ­ля! Це нас хтось ду­рить! - крик­ну­ла во­на, ско­са пог­ля­да­ючи на Мельхи­се­де­ка.

    - Чи та­ки на­ша кар­топ­ля, чи, мо­же, ту­рецька? А ке­те ли­шень дай­те сю­ди,- я по­див­люсь! - ска­зав Мельхи­се­дек, роз­див­ля­ючись на кар­топ­лю.

    - Чи ти ба, - яка ма­ленька.

    - Та це ти, ста­рий, ма­буть, ду­риш нас, на­ки­дав в горіхи нам кар­топлі! - крик­ну­ла Мар­та.

    - От і вга­да­ла! Пішов би на старість уночі шу­ка­ти кар­топлі. Це, ма­буть, ти са­ма ду­риш нас, - обізвав­ся з по­важ­ною міною отець Мельхи­се­дек. - Од­на­че приз­во­ляй­те­ся, ма­туш­ки, на здо­ров'ячко, ще й у ки­шені на­хо­вай­те та по­везіть дітям на гос­ти­нець.

    В світлиці підняв­ся сміх та гвалт. Ма­туш­ки по­ча­ли ки­да­ти на Мельхи­се­де­ка горіхи й кар­топ­лю; на йо­го го­ло­ву по­си­па­лось насіння,

    - Накладім йо­му під по­душ­ку цих ту­рецьких горіхів; не­хай уночі сам поїсть, - го­во­ри­ла Мар­та, підкла­да­ючи Мельхи­се­де­кові під по­душ­ку кар­топ­лю й горіхи.

    Отець Мельхи­се­дек з бай­дуж­ною міною по­ви­ки­дав кар­топ­лю, а горіхи поїв. Гості спо­рож­ни­ли бут­ля, й на дні зос­та­лось тільки ро­же­ве лис­тя. Онисія Сте­панівна ви­нес­ла з кімна­ти ба­рильце. Отець Ха­ритін знов на­лив бут­ля. Ро­же­вий лист заг­рав в горілці, не­на­че пурх­ну­ли з дна го­робці.

    - Вип'ємо ще по од­но­му пун­шеві до по­душ­ки та й ля­гай­мо спа­ти, - про­мо­вив отець Мельхи­се­дек, на­ли­ва­ючи в ста­кан ро­му.

    Випили ще по од­но­му пун­шеві, а сон та­ки не брав. Пунш тільки більше розт­ри­во­жив усіх. Усім хотілось ба­ла­ка­ти. Всі роз­ка­зу­ва­ли, кри­ча­ли, й ніхто ніко­го не слу­хав.

    - А да­вай­мо ще співа­ти, або­що! - крик­нув отець Мельхи­се­дек. - Ану, Мар­то, по­чи­най!

    Марта за­ве­ла то­неньким го­лос­ком, але в неї го­лос не­на­че спорс­нув і пе­ре­тявсь. Мар­та по­каш­ля­ла, знов за­тяг­ла, та й не ви­ве­ла. Нит­ка знов пор­ва­лась. Мельхи­се­дек хотів її піддер­жа­ти, але тільки за­гар­чав. Сту­ден­ти підхо­пи­ли, ма­туш­ки прис­та­ли до їх. Кож­ний тяг, ку­ди по­па­лось. Кон­церт вий­шов як­раз та­кий, який співає че­ре­да, йду­чи з по­ля в се­ло.

    - Чорта з два заспіваємо, ко­ли оці рожі в бутлі за­би­ли па­мо­ро­ки, - ска­зав отець Мельхи­се­дек. - Чи не пок­ли­ка­ти б з лірою Шми­да: не­хай би нам заспівав Ла­за­ря.

    - Коли й Шмид ла­сий до бут­ля: ще схо­ває бут­ля в тор­бу, - ска­за­ла Мар­та.

    - Покличмо ба­бу Ориш­ку, - оця так ут­не! Там тобі та­ка дженд­же­ляс­та! - ска­зав Мельхи­се­дек.

    - А справді пок­лич­мо! - крик­ну­ли всі.

    Один сту­дент побіг в пе­кар­ню й роз­бу­див ба­бу Ориш­ку. Ба­ба спро­сон­ня схо­пи­лась. Па­ничі взя­ли її по-під ру­ки й при­ве­ли в світли­цю.

    Отець Мельхи­се­дек пос­та­вив се­ред пос­телі стільчик. Бут­ля по­су­ну­ли набік, і на місці бут­ля сиділа ба­ба Ориш­ка в чорній за­пасці, зав'яза­на білою хус­точ­кою; сиві ко­си по­ви­ла­зи­ли з-під очіпка. Сон­на ба­ба сиділа на стільчи­ку, не­на­че відьма на Лисій горі.

    - Ож на, ба­бо, ви­пий цього ди­ва, то, мо­же, швид­ше про­чу­маєшся, - ска­зав отець Мельхи­се­дек, по­да­ючи бабі ста­кан з ро­мом.

    Баба вхо­пи­ла в рот ро­му й за­каш­ля­лась по-ове­чо­му.

Пошук на сайті: