Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 33)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5620
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5909
    - Ой цур йо­му! Як йо­го по­пи п'ють? Як­би я ви­пи­ла, то до світу і здуріла б, - ска­за­ла ве­се­ла ба­ба, ду­же ла­са до жартів.

    - Ану, ба­бо, ви­пий­те, - ми по­ба­чи­мо, як ви здурієте до світу, - за­го­во­ри­ли па­ничі.

    - Еге! Здурійте вже ви самі пе­редніше, а я, ста­ра, вже за ва­ми, - ска­за­ла ба­ба, роз­ве­се­лив­шись.

    - Може б, ви, ба­бо, заспіва­ли нам, бо в нас од цього пун­шу вже па­мо­ро­ки за­би­ло.

    - Потривайте ж, вип'ю для сміли­вості, щоб го­ло­су наб­ра­тись, - ска­за­ла ба­ба, цідя­чи ром че­рез зу­би. - Та й смач­ну ж ви горілоч­ку п'єте! Ото ко­ли б нам шин­кар та­ку про­да­вав, - ска­за­ла ба­ба.

    - Ага! Розс­ма­ку­ва­ла! Ну-бо, по­чи­най хутчій, та бе­ри тон­ше, - крик­ну­ли гості.

    - Коли ж со­ром­люсь! Хоч не дивіться ж усі на ме­не, - ска­за­ла ба­ба.

    - Отже ж ти, Ориш­ко, ще б і заміж пішла, - ска­за­ла Мар­та.

    - Пішла, як­би пак хто сва­тав, але ніякий прок­ля­ту­щий дід щось не ква­питься ме­не сва­та­ти.

    - Посилай ста­ростів до Шми­да, - от бу­де тобі й па­ра. Ну, по­чи­най-бо мерщій! - ска­зав отець Ха­ритін.

    Баба, з чар­кою в ру­ках, по­ча­ла то­не­сеньким, але ще міцним і рівним го­ло­сом Гри­ця, заспіва­ла ще кілька смут­них пісень.

    Гості за­мовк­ли й слу­ха­ли. Отець Мельхи­се­дек позіхнув на всю ха­ту, а за ним отець бла­го­чин­ний.

    - Годі, ба­бо, смут­них! Співай нам ве­се­лих, - та­ких, щоб жиж­ки зад­ри­жа­ли! Та­ких, щоб бу­ли зап­рав­лені корінням та пер­цем, як ва­ре­ну­ха, - ска­зав отець Мельхи­се­дек.

    Оришка засміялась і по­ча­ла співа­ти ве­се­лих, трош­ки зап­рав­ле­них пер­цем:

    Пішло дівча по горішки, Та не зна­ло, що за гай; Зди­бав йо­го гар­ний хло­пець, На імен­ня Ми­ко­лай…

    Оришка роз­ве­се­ли­лась і, співа­ючи, по­ча­ла ки­ва­ти та підмор­гу­ва­ти чор­ни­ми дов­ги­ми бро­ва­ми. Ба­тюш­ки й па­ничі ре­го­та­лись.

    - Якби му­зи­ки, ти б, Ориш­ко, й по­тан­цю­ва­ла, - ска­за­ли па­ничі.

    - А чом же! Як вип'ю цього вед­ме­дя ще од­ну чар­ку, то, їй же бо­гу, так і піду по хаті га­ца­ти ме­те­лиці, ще й на одній нозі.

    Поки ба­ба тіши­ла гос­тей, отець Мельхи­се­дек уб­рав­ся й вий­шов у двір. Він за­ду­мав вструг­ну­ти ще од­ну шту­ку. Пок­ли­кав­ши най­митів, він звелів їм мерщій піти на річку, ниж­че од мли­на, де по камінні шуміла не­за­мерз­ла во­да, й на­пе­че­ру­ва­ти раків.

    - Як ви­пе­че­руєте хоч зо три ра­ки, дам квар­ту горілки, - ска­зав Мельхи­се­дек.

    Наймити шви­денько побігли й на­ла­па­ли під камінця­ми п'ять раків.

    Отець Мельхи­се­дек вки­нув їх у ку­холь і під по­лою вніс у гор­ниці та й пос­та­вив під стільцем за своїми чобітьми.

    Наслухавшись пісень, гості одісла­ли ба­бу спа­ти. Ма­туш­ки по­ви­хо­ди­ли в кімна­ту, а ба­тюш­ки та па­ничі по­ля­га­ли по­ко­том на пос­те­леній одежі й повк­ри­ва­лись ко­жу­ха­ми. Отець бла­го­чин­ний ліг з краю по один бік, а два старі ба­тюш­ки, для спо­кою, ляг­ли з дру­го­го краю, ос­то­ронь од усіх. Во­ни доб­ре зна­ли, що па­ничі та отець Мельхи­се­дек ще дов­го не да­дуть гос­тям спа­ти.

    Погасили світло. В хаті ста­ло по­ночі, хоч око ви­ко­ли. Ніч бу­ла та­ка ти­ха й тем­на, що навіть не бу­ло знать вікон, тро­хи прик­ри­тих гілляс­ти­ми ста­ри­ми гру­ша­ми. В темній кімнаті ще дов­генько дзи­горіли ма­туш­ки, пе­ре­суд­жу­ючи сусід, але й во­ни по­то­ми­лись, і де­котрі по­ча­ли дріма­ти. Рідше ста­ли роз­но­си­тись по тем­них по­ко­ях го­ло­си. Бла­го­чин­ний і старі свя­ще­ни­ки вже хроп­ли на всю ха­ту. Тільки отець Мельхи­се­дек не вга­вав, не пе­рес­та­вав жар­ту­ва­ти й не да­вав дру­гим спа­ти, але й він ізнемігся, за­мовк і прис­та­вивсь, ніби­то зас­нув; він од­на­че не спав.

    Тільки що всі по­ча­ли дріма­ти, Мельхи­се­дек дос­тав з ки­шені кар­топ­лю й ки­нув в двері кімна­ти. Кар­топ­ли­на стук­ну­ла об двері, не­на­че ку­ля.

    - Ой, щось стук­ну­ло! - за­ше­потіли в кімнаті ма­туш­ки.

    - А мо­же, то так зда­ло­ся че­рез сон, - го­во­ри­ла Мар­та.

    - Їй-богу, стук­ну­ло в двері, не­на­че хто вист­ре­лив, - ска­за­ла од­на ма­туш­ка.

    - Та то, ма­буть, двері на мо­роз лу­щать, - ска­за­ла Мар­та.

    Мельхиседек встав, навш­пи­няч­ки проб­равсь в кімна­ту до ма­ту­шок, підкрав­ся до вікна й зад­ря­пав нігтя­ми в шиб­ку, аж тах­ля задз­веніла.

    - Ой, щось сту­кає та дря­пає в вікно! - знов за­ше­потіли ма­туш­ки.

    - Та, мо­же, то ми­ша шкре­бе об стіну, - про­мо­ви­ла Мар­та.

    Всі ма­туш­ки попідво­ди­ли го­ло­ви й гля­ну­ли на вікно.

    В лед­ве примітно­му вікні вид­но бу­ло чор­ну пос­тать, во­на розп'яла ру­ки й при­ту­ли­лась до вікна не­на­че заг­ля­да­ла в ха­ту.

    - Ой ли­шеч­ко! Щось заг­ля­дає в вікно! Це якась ма­ра або по­то­ро­ча! - крик­ну­ли ма­туш­ки.

    Не встиг­ли во­ни крик­ну­ти, за вікном вже сто­яла біла пос­тать, розіп'явши про­ти вікна ру­ки з біли­ми ши­ро­ки­ми ру­ка­ва­ми. Ма­туш­кам зда­ло­ся, що то мрець, нап­ну­тий пок­ри­ва­лом. Во­ни й справді по­ля­ка­лись, повс­ка­ку­ва­ли з пос­телі й зби­лись в од­ну ку­пу ко­ло ле­жан­ки. Бла­го­чин­на ско­чи­ла з ліжка й втек­ла аж до по­ро­га. Якесь опу­да­ло сто­яло за вікном, не­на­че мерт­ве, не­по­руш­не, розс­та­вив­ши ру­ки.

    В світлиці всі за­во­ру­ши­лись. Про­ки­нув­ся Ба­ла­бу­ха. Про­ки­ну­лись старі ба­тюш­ки.

    - Що там та­ке? Чо­го ви га­ла­суєте? - за­го­монів отець Мельхи­се­дек.

    - Ой щось біле стоїть за вікном, - ли­бонь, мрець. Іди ли­шень сю­ди та засвіти світло, - ска­за­ла Мар­та, сміливіша й про­ворніша од інших.

    О. Мельхи­се­дек заг­ля­нув в кімна­ту. Біла пос­тать зник­ла.

    - Де ж той мрець? - ска­зав Мельхи­се­дек, див­ля­чись на вікно. - То, ма­буть, ви хлис­ну­ли че­рез міру пун­шу до по­душ­ки, то вам і мерці по­ка­зу­ються. От до нас во­ни не насміляться прис­ту­пи­ти.

    Отець Мельхи­се­дек пос­лав од­но­го сту­ден­та у са­док, щоб він тро­хи на­ля­кав ма­ту­шок. Двері рип­ну­ли. В ха­ту ввійшов з ре­го­том мрець, нап­ну­тий прос­ти­рад­лом, од­чи­нив двері в кімна­ту й ни­зенько пок­ло­нив­ся ма­туш­кам. Страх ми­нув. Па­ничі сміялись, а ма­туш­ки до­ти ла­ялись, до­ки знов по­ля­га­ли в постіль. В світлиці знов усі за­го­моніли. Страх та жар­ти прог­на­ли сон.

    - Їй-богу, спа­ти не хо­четься. Що йо­го ро­би­ти! - ска­зав отець Мельхи­се­дек, і з ти­ми сло­ва­ми він вхо­пив по­душ­ку й ки­нув на край дов­гої пос­телі. По­душ­ка влу­чи­ла в од­но­го ста­ро­го ба­тюш­ку по лиці.

    - Ти бог зна що ро­биш, отець Мельхи­се­дек: дурієш, як ма­лий хло­пець, - ска­зав ста­рий ба­тюш­ка й при тих сло­вах швир­го­нув по­душ­ку на­зад, на от­ця Мельхи­се­де­ка. Але по­душ­ка по­ми­ну­ла йо­го та влу­чи­ла бла­го­чин­но­го по го­лові.

    Благочинний зо­би­див­ся, схо­пив­ся з місця, вхо­пив по­душ­ку й з усієї си­ли ки­нув, як йо­му зда­ва­лось, на о. Мельхи­се­де­ка. По­душ­ка знов бух­ну­ла по спині край­нього ста­ро­го свя­ще­ни­ка. Ста­рий спе­ре­сер­дя знов шпур­нув по­душ­ку на­зад. По­душ­ка бух­ну­ла в бла­го­чин­но­го. Отець Мельхи­се­дек ле­жав по­се­ре­дині й тільки чув, як по­душ­ка літа­ла над ним, не­на­че здо­ро­ва гус­ка, та десь гу­па­ла. Він не ви­дер­жав і за­ре­го­тав­ся.

    - Дай бо­же вам по­би­тись, а нам по­ди­ви­тись, - ска­зав він, не ви­дер­жав­ши.

    - То це усе ваші жар­ти, па­нот­че! То це ви пус­туєте та не даєте нам спа­ти! Да­вай­те йо­го ду­ши­ти! - крик­ну­ли ба­тюш­ки й па­ничі.

    Паничі впійма­ли о. Мельхи­се­де­ка й по­ча­ли шар­па­ти за со­роч­ку. Бла­го­чин­ний і собі не втерпів: він ухо­пив Мельхи­се­де­ка за со­роч­ку й шарп­нув так, що в йо­го ру­ках зос­та­лось півсо­роч­ки; другі по­ча­ли й собі сіпа­ти й обс­куб­ли па­нот­ця так, що на йо­му зос­тав­ся тільки комір та на­ру­кав­ни­ки.

    - Отуди ік дідьку! Те­пе­реч­ки я зовсім го­лий, - ска­зав Мельхи­се­дек, ла­па­ючи се­бе за комір, що теліпав­ся на товстій шиї.- Гос­по­ди­не! Дай­те, будьте лас­каві, ста­ру со­роч­ку, бо на моїй шиї зос­та­лось тільки на­мис­то з коміра, - го­во­рив Мельхи­се­дек, од­хи­лив­ши двері в кімна­ту.

    Онися вста­ла, по­лап­ки знай­шла в скрині ста­ру чо­ловіко­ву со­роч­ку й по­да­ла о. Мельхи­се­де­кові. О. Мельхи­се­дек уб­рав­ся й ла­го­див­ся ляг­ти на постіль, але розд­ра­то­ва­ний ста­рий ба­тюш­ка на­ла­пав Мельхи­се­де­ка й знов сіпнув за со­роч­ку так, що в йо­го на шиї знов зос­тав­ся тільки комір. Па­ничі обс­куб­ли реш­ту й ру­ка­ви.

    - Ой гос­по­ди­не! дай­те ще со­роч­ку, та вже міцнішу, бо знов оті ка­ти пош­мат­ку­ють, - бла­гав о. Мельхи­се­дек че­рез двері.

    Онися тро­хи роз­сер­ди­лась, од­на­че вста­ла, нав­по­мац­ки дійшла до скрині, по­лап­ки вий­ня­ла з скрині ста­ру со­роч­ку й по­да­ла Мельхи­се­де­кові.

    - Так вам і тре­ба, щоб не ля­ка­ли! - го­во­ри­ла Они­ся Сте­панівна. - Але як цю по­де­руть, то вже більш не дам.

    Гості вже більше не зачіпа­ли Мельхи­се­де­ка.

Пошук на сайті: