Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 36)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5541
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5871
    Балабуха по­бу­див най­митів і пог­нав їх до ро­бо­ти. Най­ми­ти по­нак­ла­да­ли во­зи, при­тяг­ли руб­ля­ми й ру­ши­ли до­до­му. Ба­ла­бу­ха обійшов по­ле, вир­вав жмені плос­коні, матірки та льону, по­ле­жав тро­хи під во­зом, до­ки прой­де піт, і поїхав за во­за­ми. Тільки що во­зи виїха­ли на до­ро­гу, один віз роз­си­пав­ся. Во­ли геть по­тяг­ли пе­редні ко­ле­са з війям. Сно­пи роз­си­па­лись на до­розі. Най­мит став і тільки ди­вив­ся на сно­пи. Не встиг дру­гий віз не­да­леч­ко од'їха­ти, трісну­ла вісь; ко­ле­со од­па­ло, - віз ліг набік.

    - Чортова спра­ва ко­ло дідько­во­го во­за! - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    - Старі во­зи, то й по­роз­си­па­лись,- сум­но про­мо­вив най­мит і спе­ре­сер­дя по­чав лу­пи­ти пу­жал­ном бідні во­ли.

    - Що ж те­пер у світі ро­би­ти? - бідкав­ся Ба­ла­бу­ха.

    - А що ж ро­би­ти: їдьте, ба­тюш­ко, до­до­му та ви­си­лай­те ціліші во­зи, та ще вишліть зай­во­го во­за, щоб на віз поск­ла­да­ти во­зи.

    Балабуха ба­чив, що най­мит ка­же прав­ду, що тут, ко­ли сер­ди­тись, то тре­ба сер­ди­тись пе­редніше за все на са­мо­го се­бе. Він сів на по­воз­ку й по­ка­тав до­до­му. Але ко­ло брич­ки бу­ла та­ка са­ма спра­ва, як і ко­ло возів, Ба­ла­бу­ха пе­реїжджав че­рез місто, за­че­пив­ся за стов­пець ко­ло жидівської крам­ниці. Вісь хрус­ну­ла, ко­ле­со од­па­ло, а за ко­ле­сом роз­па­лась і брич­ка; Ба­ла­бу­ха ви­пав з брич­ки й прос­тяг­ся на руїнах влас­но­го гос­по­дарст­ва. Од суші все по­роз­си­ха­лось.

    - Пху на те­бе, са­та­но, з твоїм гос­по­дарст­вом!

    Балабуха плю­нув на ста­ре цур­пал­ля й пішов пішки до­до­му. Він пос­лав Ки­ли­ну за ти­та­рем, а сам ліг на ка­напі, взяв книж­ку й по­чав з до­са­ди чи­та­ти.

    Прийшов ти­тар. Ба­ла­бу­ха роз­ка­зав йо­му за свою при­го­ду.

    Бери собі, ти­та­рю, й по­ле, й хліб чи з по­ло­ви­ни, чи за тре­тю ски­бу, як хоч, тільки б мені не ма­ти кло­по­ту. Цур йо­му, пек йо­му, то­му гос­по­дарст­ву! Шу­кай возів та їдь на по­ле за­би­ра­ти сно­пи, що ва­ля­ються по шля­ху.

    - А що ж бу­де з ва­шою брич­кою!

    - Нехай по­го­нич про ме­не тяг­не брич­ку до дво­ру, а ти швид­ше їдь про­ти най­митів.

    Титар пішов кло­по­та­тись, і не­за­ба­ром за­худ­жені, мир­шаві коні при­тяг­ли без­щас­ну брич­ку в двір.

    "Мене тут і ку­ри зак­лю­ють", - по­ду­мав Ба­ла­бу­ха. Він взяв книж­ку й пішов у са­док, щоб не чу­ти й не ба­чи­ти то­го гос­по­дарсько­го кло­по­ту. Ти­хенько він йшов чис­тенькою доріжкою з го­ри до альтан­ки, кот­ру Оле­ся звеліла збу­ду­ва­ти над са­мою Рос­сю над ске­ля­ми.

    Олеся, зос­тав­шись са­ма, по­ча­ла ну­ди­тись; во­на не втерпіла - на­пи­са­ла до ста­но­во­го, Тро­хи­ма Мак­си­мо­ви­ча Ло­ма­чевсько­го, щоб він прий­шов одвіда­ти її.

    Рудий Бон­ковський вже тро­хи об­рид Олесі; за Бон­ковсько­го прий­шлось Ба­ла­бусі не го­во­ри­ти до Олесі стільки днів, що як­би їх полічи­ти, то вий­шло б кілька доб­рих місяців. Олесі це усе вже ос­то­гид­ло, й во­на йшла на прис­туп на ста­но­во­го. Ло­ма­чевський був вже літній, тро­хи підтоп­та­ний ка­ва­лер, але здо­ро­вий, пле­чис­тий, чор­ня­вий, з ши­ро­ким ло­бом, з товс­ти­ми здо­ро­ви­ми ву­са­ми та з ве­ли­ки­ми ка­ри­ми очи­ма. Оле­ся навіть нев­ва­жа­ла на йо­го кир­па­тий ніс, кот­рий ще тро­хи й за­ди­равсь вго­ру. Сміливість і ве­селість Ло­ма­чевсько­го більше од усього при­тя­гу­ва­ли до йо­го Оле­сю.

    Олеся взя­ла в ру­ки книж­ку й ма­леньку ро­бо­ту, пішла в са­док і жда­ла Ло­ма­чевсько­го в альтанці; во­на роз­гор­ну­ла книж­ку, але не мог­ла чи­та­ти. На­ни­зу по камінні шуміла во­да й пе­ре­ба­ран­ча­ла їй чи­та­ти. Во­на по­ча­ла ви­ши­ва­ти собі комірець, але й та ро­бо­та їй ос­то­гид­ла. Гус­то оп­ле­те­ний ди­кий ви­ног­рад не пус­кав світу в альтан­ку й зак­ри­вав не­бо й виг­ляд на Рось. Оле­ся не лю­би­ла сидіти са­ма в тем­них за­кут­ках і вий­шла виг­ля­да­ти Ло­ма­чевсько­го.

    Незабаром Ло­ма­чевський з'явив­ся на горі, з люлькою в зу­бах. Оле­ся ста­ла на ка­мені над во­дою й за­ма­ха­ла до йо­го хус­точ­кою. Ло­ма­чевський вглядів її, прий­шов і привітав­ся до неї.

    - Чом ви так дов­го не при­хо­ди­ли? А я зос­та­лась са­ма й тро­хи не вмер­ла з нудьги. Мар­ко Пав­ло­вич поїхав на по­ле, - ідіть та по­хо­ди­мо по сад­ку.

    Ой поїхав мій ми­ленький Та й у по­ле, в степ; А я свою ку­де­ли­цю Та й об зем­лю геп! - про­мо­вив Ло­ма­чевський, сміючись.

    Ломачевський став з нею по­руч на ка­мені. Поміж камінням ви­лась ма­ленька сте­жеч­ка, ку­дою Прокіп ви­но­сив, мо­же, кілька ти­сяч відер во­ди по­ли­ва­ти Оле­сині квітки та де­ре­ва.

    - Як би мені хотілось піти по цій доріжці та по­хо­ди­ти по зе­леній траві по­над са­мою во­дою, - про­мо­ви­ла ко­кет­но Оле­ся. - Ой бо­юся впас­ти! - крик­ну­ла Оле­ся, сту­па­ючи на ду­же кру­тий спуск між здо­ро­вим камінням.

    - Дайте мені ру­ку, я вас зве­ду, - ска­зав Ло­ма­чевський, ха­па­ючи Оле­сю під ру­ку.

    - Ой упа­ду! Яка кру­та го­ра! - крик­ну­ла Оле­ся й, по­су­нув­шись скобзьки­ми че­ре­вич­ка­ми на­низ по дрібних камінцях, впа­ла на ру­ки Ло­ма­чевсько­го. Ло­ма­чевський вхо­пив її обо­ма ру­ка­ми й звів на­низ. Оле­ся за­ко­ти­ла очі під лоб і зовсім спус­ти­лась на йо­го ру­ки. Місце бу­ло гар­не, але ди­ке й зак­ри­те з трьох боків; то бу­ло гли­бо­ке узьке міжгір'я; по обид­ва бо­ки сто­яли круті ко­со­го­ри, не­на­че стіни; на од­но­му ко­со­горі роз­рос­лась гус­та-пре­гус­та де­ре­за, те­рен та шип­ши­на, не­на­че тон­ке зе­ле­не ру­но. Над тим ру­ном з са­мо­го вер­ху стриміли гострі скелі, а вни­зу рос­ла ку­па розкішних верб; вни­зу на плис­ко­ва­то­му зе­ле­но­му бе­резі бу­ло роз­ки­да­не каміння, не­на­че йо­го хто зу­мис­не на­вер­нув на зе­ле­ну тра­ву й по нег­ли­бокій воді; во­да ли­ла­ся між камінням і че­рез каміння й ти­хо-ти­хо шуміла, не­на­че гра­лась та ла­щи­лась до гла­денько­го каміння, до зе­ле­них бе­режків. Се­ред річки стримів кам'яний острів, че­рез кот­рий би­ла­ся по щіли­нах сер­ди­та хви­ля, а за Рос­сю знов стримів ске­лис­тий бе­рег, під кот­рим сто­яв тем­ний млин з п'ятьма чор­ни­ми здо­ро­ви­ми ко­ле­са­ми.

    Олеся ско­чи­ла на зе­ле­ний, як шовк, бе­ре­жок і по­ча­ла ле­генько стри­ба­ти з ка­ме­ня на камінь. Ста­но­вий ки­нув­ся й собі стри­ба­ти, щоб впійма­ти Оле­сю.

    - Отже не впіймаєте, - ска­за­ла Оле­ся, пе­рест­ри­бу­ючи ще далі од бе­ре­га.

    - Ба впіймаю! - ска­зав ста­но­вий і пе­рес­ко­чив че­рез шум.

    Але Оле­ся бу­ла лег­ша на ско­ки; во­на пе­реліта­ла з ка­ме­ня на камінь, мов ко­за, підібрав­ши поділ сукні. Її но­ги зачіпа­ли кущі шерст­кої осо­ки та во­дя­них півників; кущі ше­лестіли; Оле­ся вско­чи­ла в та­ке місце, де ле­жа­ло каміння в ви­со­ких ку­щах та­тарсько­го зілля та оче­ре­ту; во­на присіла за осо­кою, виг­ля­да­ла звідтіль, і тільки її го­ло­ва чорніла та бли­ща­ли ясні, вак­ха­нальні очі.

    Важкий ста­но­вий роз­горівся, стри­бо­нув че­рез два ка­мені, пос­кобз­нув­ся й шу­бовс­нув но­гою в во­ду. Оле­ся за­ре­го­та­лась і за­ляс­ка­ла в до­лоні. Місце бу­ло, од­на­че, мілке; ста­но­вий за­мо­чив тільки чо­бо­ти, ско­чив, як тигр, в оче­рет і вхо­пив Оле­сю за талію.

    Олеся зви­ну­лась лег­ким ста­ном, пе­рес­ко­чи­ла че­рез осо­ку; осо­ка за­ше­лестіла по її сукні. Оле­ся вис­ко­чи­ла на бе­рег.

    - А що, впійма­ли? - кри­ча­ла Оле­ся, сто­ячи на зе­ле­но­му бе­резі. - Ой яка гар­на жаб­ка! Впіймай­те мені оцю жаб­ку, то я са­ма дам­ся вам у ру­ки.

    - Хіба ви зро­ду не ба­чи­ли жаб? - кри­чав ста­но­вий з осо­ки.

    - Я по­див­люсь, які в жа­би зу­би,- ска­за­ла Оле­ся.

    - В якої ж пак жа­би ви ба­чи­ли зу­би?

    - В та­кої, як ви. Впіймай­те, - я по­див­люсь, чи в жа­би такі зу­би, як у вас? - кри­ча­ла Оле­ся.

    Становий за­ка­чав ру­ка­ви й по­чав пе­че­ру­ва­ти жа­бу; бідна жа­ба ки­ну­лась стри­ба­ти по камінцях, пірна­ла, ви­ри­на­ла. Ста­но­вий га­няв­ся за нею, знов за­мо­чив чо­бо­ти, але та­ки на­ла­пав жа­бу під ка­ме­нем і виніс її на бе­рег, підняв­ши ви­со­ко вго­ру. Оле­ся крик­ну­ла й ки­ну­лась бігти, але не на го­ру, а в вер­би. Ло­ма­чевський гнав­ся за нею, дер­жа­чи ви­со­ко в руці жа­бу за ла­пу, й дог­нав Оле­сю під ске­лею; далі вже не бу­ло ку­ди бігти: зос­та­лось хіба лізти на ске­лю. Оле­ся при­ту­ли­лась до скелі, кри­ча­ла то­неньким го­лос­ком і тріпа­ла ру­ка­ми. Ло­ма­чевський, зас­ту­кав­ши її, взяв за талію й по­ка­зу­вав жа­бу.

    - Ну, те­пер дивіться, чи є в жа­би зу­би, - жар­ту­вав ста­но­вий, ти­ка­ючи до Олесі жа­бою. Оле­ся вип­ру­ча­лась і ки­ну­лась бігти бе­ре­гом. Ло­ма­чевський пог­нав­ся за нею навз­догінці.

    - Киньте жа­бу, бо вте­чу до­до­му! - ве­ре­ща­ла Оле­ся.

    Ломачевський ки­нув жа­бу в во­ду; жа­ба булькну­ла й схо­ва­лась.

    Олеся од стра­ху втер­ла сльози хус­точ­кою й присіла на плис­ко­ва­то­му ка­мені. Ло­ма­чевський сів ко­ло неї й од­са­пу­вав.

    - Ой які гарні жовті квіточ­ки он рос­туть на скелі. Полізьте та нарвіть мені з їх бу­кет, - ска­за­ла Оле­ся, граціозно підвівши очі на ске­лю.

    - Знайшли квітки! Та то бур'ян, а не квітки! За­хотілось вам в петрівку мерз­ло­го.

    - То на ваші очі бур'ян, а на мої - то чу­дові квіточ­ки. Підіть-бо нарвіть!

Пошук на сайті: