Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 37)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5534
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5865
    Ломачевський встав і, ви­ти­ра­ючи мок­ре ли­це хус­точ­кою, по­дер­ся на кру­ту ске­лю, де, не­на­че на стіні кан­де­лябр, при­че­пив­ся в щілині коріння­ми гус­тий кущ жов­тих квіток. На кру­то­му, як стіна, боці го­ри поміж здо­ро­вим камінням ріс те­рен та кущі де­ре­зи, ма­те­рин­ка та чеб­рець. Ло­ма­чевський про­дер­ся че­рез ко­лю­чий те­рен, вид­рав­ся по ви­зуб­нях та за­зуб­нях на кру­ту ске­лю й смик­нув кущ квіток. Дрібні камінці та пісок по­си­па­лись йо­му на го­ло­ву та на плечі. Оле­ся ди­ви­лась зни­зу на йо­го ви­со­ку здо­ро­ву пос­тать, кот­ра ніби висіла над ске­лею, до по­ло­ви­ни прик­ри­та зе­ле­ни­ми ку­ща­ми, й ду­ма­ла:

    "Ану, чи схо­жий він хоч тро­хи на прин­ца Ібрагіма в "Вол­шеб­ниці"?

    Ломачевський обер­нув­ся з ку­щем квіток в ру­ках. Оле­ся вгляділа йо­го блис­кучі очі та пог­ляд, що па­дав на неї звер­ху, вгляділа йо­го ку­ций ніс і смуг­ля­вий вид і зітхну­ла.

    "Схожий, але не зовсім! Тільки очі бли­щать, як у прин­ца Ібрагіма", - по­ду­ма­ла Оле­ся й лег­ко зітхну­ла.

    Ломачевський вер­нув­ся з квітка­ми в ру­ках, комічно став на тра­ву од­ним коліном і по­дав Олесі по­га­ненькі квітки; на йо­му вся оде­жа бу­ла мок­ра; во­лос­ся на вис­ках поп­ри­ли­па­ло до ли­ця; ли­це аж пашіло. Ло­ма­чевський впав на хо­лод­ний камінь і не міг од­сап­ну­ти. Оле­ся взя­ла квітки, по­ню­ха­ла й ки­ну­ла в во­ду.

    - Пхе, як пас­куд­но пах­нуть бур'яном! Це такі квітки, як ви, - ска­за­ла Оле­ся.

    Хіба я пах­ну бур'яном? - крик­нув Ло­ма­чевський. - Пот­ри­вай­те, ось я од­ди­шу! Я знов впіймаю вам жа­бу й уки­ну вам у ки­ше­ню.

    Олеся крик­ну­ла й ки­ну­лась бігти на го­ру. Ло­ма­чевський пог­нав­ся за нею; во­на вско­чи­ла в альтан­ку, ви­тяг­ла з ки­шені ро­бо­ту, сіла й по­ча­ла ви­ши­ва­ти.

    - Ви каз­на-що шиєте; по­киньте оте пас­кудст­во! - ска­зав Ло­ма­чевський, сіда­ючи по­руч з Оле­сею.

    - Як-то каз­на-що? По­шию та при­бе­ру­ся, то й пок­ра­щаю.

    - Ви й так гарні. Дай­те сю­ди, я вам по­мо­жу, - ска­зав Ло­ма­чевський, вир­вав­ши з Оле­си­них рук ро­бо­ту й ки­нув­ши її в бур'ян.

    Олеся хотіла вхо­пи­ти ро­бо­ту й вста­ла. Ло­ма­чевський вхо­пив її за талію й по­чав га­ря­че цілу­ва­ти в що­ку, аж од­ляс­ки йшли на ввесь са­док.

    Тим ча­сом Ба­ла­бу­ха, по­ба­ла­кав­ши з ти­та­рем, взяв книж­ку й пішов у са­док, щоб спо­чи­ти в альтанці й по­ле­жа­ти з книж­кою в ру­ках на лавці в хо­лод­ку. Він ба­чив, як Ло­ма­чевський га­няв­ся за Оле­сею, як во­ни вбігли в альтан­ку, по­чув од­ляс­ки га­ря­чих поцілунків і про­жо­гом ки­нув­ся до альтан­ки. Оле­ся й Ло­ма­чевський, по­чув­ши, що хтось ше­ле­пається по доріжці, за­мовк­ли й пе­рес­та­ли пус­ту­ва­ти. Оле­ся мит­тю дос­та­ла з бур'яну комірчик і ки­ну­лась до ро­бо­ти так пильно, не­на­че во­на ха­па­лась скінчи­ти її до­кон­че до ве­чо­ра. Ло­ма­чевський встав і по­дав Ба­ла­бусі ру­ку. Ба­ла­бу­ха ду­же бай­дуж­но привітав­ся до йо­го й сів на лаві. Оле­ся навіть не підве­ла очей од ро­бо­ти.

    Всі мов­ча­ли. Ба­ла­бу­ха ку­рив люльку, на­су­пив­ши бро­ви; вся йо­го ду­ша збу­ри­лась до дна, - йо­му хотілось пхну­ти Ло­ма­чевсько­го з скелі в во­ду, але він, зро­ду несміли­вий і делікат­ний, не смів навіть Ло­ма­чевсько­му й сло­ва ска­за­ти в вічі.

    - Здається, час вже чай пи­ти, - несміли­во й со­ло­денько про­мо­ви­ла Оле­ся й вста­ла.

    За нею повс­та­ва­ли з лав­ки Ба­ла­бу­ха з Ло­ма­чевським. Оле­ся вий­шла з альтан­ки й пішла на го­ру; слідком за нею мовч­ки пішов Ло­ма­чевський, а за ним Ба­ла­бу­ха. Ло­ма­чевський роз­по­чав ве­се­лу роз­мо­ву, не­на­че нічо­го та­ко­го й не тра­пи­лось. Оле­ся усе ду­ма­ла, чи примітив Ба­ла­бу­ха, що во­на жар­ту­ва­ла з Ло­ма­чевським та за­ли­ця­лась до йо­го, чи, мо­же, нічо­го то­го не ба­чив? Прий­шли до­до­му й сіли за чай. Ло­ма­чевський й Оле­ся роз­мов­ля­ли ве­се­ленько, не­на­че між ни­ми нічо­го й не тра­пи­лось.

    Балабуха ку­рив люльку й не об­зи­вав­ся ані сло­веч­ком. Оле­ся усе пог­ля­да­ла на йо­го на­суп­лені бро­ви й при­да­ла собі ще більше ве­се­лості, але її ве­селість бу­ла підроб­ле­на, якась черст­ва й навіть чуд­на. Во­на сміялась чуд­ним сміхом, як сміються ак­тор­ки на сцені. Чим далі, тим во­на більше й швид­ше го­во­ри­ла, ско­ком пе­рес­ка­ку­ва­ла ду­же чуд­но з однієї те­ми на дру­гу. Ло­ма­чевський до­га­ду­вавсь, що па­но­тець де­що підглядів; він примітив, що по­чи­нається щось не­до­лад­не, ви­пив чай і швид­ко зник з світлиці.

    Олеся до­пи­ва­ла чай і ско­са пог­ля­да­ла на Ба­ла­бу­ху.

    - Чи це ти об­ла­мав­ся в до­розі, що се­ред дво­ра стоїть по­ла­ма­на на­то­чан­ка? - спи­та­ла во­на не­на­ту­рально ви­со­ким то­ном. Ба­ла­бу­ха мов­чав і пив чай.

    - Титар ска­зав мені в ган­ку, що во­зи з сно­па­ми по­роз­па­да­лись по до­розі. Чи то пак прав­да? - знов спи­та­ла Оле­ся.

    Балабуха навіть не гля­нув і мовч­ки пив чай.

    - Чом це ти не об­зи­ваєшся? Чи ти сер­ди­тий, чи що? - вже сер­ди­то й на­ту­рально спи­та­ла Оле­ся.

    Балабуха на­си­пав тю­тю­ну в люльку, ліг на ка­напі й взяв в ру­ки книж­ку. Але він не чи­тав її, бо й листків не пе­ре­гор­тав.

    - Чи вже все жи­то ви­жа­ли? - спи­та­ла більше для своєї про­би Оле­ся. Ба­ла­бу­ха буцімто чи­тав і не об­зи­вав­ся.

    - Та го­во­ри-бо, чо­го ти мов­чиш? - вже крик­ну­ла Оле­ся.

    - Біжи спи­тай в Ло­ма­чевсько­го! - не втерпів Ба­ла­бу­ха, щоб не обізва­тись.

    - Я й уга­да­ла, що так бу­де. Без­та­лан­на я лю­ди­на з та­ким чо­ловіком! - крик­ну­ла Оле­ся.

    - Вона ду­ма­ла, що Ба­ла­бу­ха не все ба­чив і не все чув.

    - Добра без­та­лан­на, що цмо­ка­лась з ста­но­вим на ввесь са­док, - од­ру­бав Ба­ла­бу­ха.

    - Чорзна-що ви­га­дуєш; ма­буть, тобі в ву­хах цмо­ка­ло. Та то, пев­но, сви­ня гар­буз їла: он по­ди­вись, плиг­ну­ла че­рез пе­ре­лаз в двір.

    - Може, сви­ня й жа­би пе­че­ру­ва­ла в Росі, - од­ру­бав Ба­ла­бу­ха.

    Олеся до­га­да­лась, що Ба­ла­бу­ха усе ба­чив з го­ри з-за кущів; її взя­ла злість.

    - А хоч би й жа­би пе­че­ру­ва­ла! Що ж у то­му по­га­но­го? По­ка­рав ме­не гос­подь то­бою: вмієш за ку­ща­ми підстеріга­ти, а за во­за­ми не підстерігаєш. Он твої во­зи по­роз­па­да­лись се­ред ба­за­ру жи­дам на смішки. Доб­рий гос­по­дар! До­ве­деться самій хо­ди­ти ко­ло возів.

    - Не бу­деш хо­ди­ти ко­ло возів, ко­ли й за твоїм хатнім гос­по­дарст­вом хо­дить Ки­ли­на, - ти­хо обізвав­ся Ба­ла­бу­ха.

    - То бу­ло тобі бра­ти Они­сю, - та б тобі й во­ли по­га­ня­ла, й за плу­гом хо­ди­ла. Я не в та­ко­му домі зрос­ла, не так ви­хо­ва­на, як твоя Они­ся. Без­та­лан­на я! Не мож­на з людьми й го­во­ри­ти.

    Олеся впа­ла на стілець і за­ли­лась слізьми. Во­на пла­ка­ла; Ба­ла­бу­ха ніби чи­тав книж­ку.

    - Кинь книж­ку, а то я те­бе по­ки­ну! - крик­ну­ла Оле­ся на всю ха­ту.

    Балабуха чи­тав та смок­тав люльку; на душі в йо­го ніби ле­жав камінь.

    - Кинь книж­ку та го­во­ри, - ка­жу тобі! Ба­ла­бу­ха ніби пе­ре­гор­нув лис­ток, хоч він не міг і сло­ва розібра­ти.

    Олеся ско­чи­ла з місця, од­чи­ни­ла двері й крик­ну­ла:

    - Погоничу, зап­ря­гай коні!

    Але во­на зга­да­ла, що се­ред дво­ра стримів тільки ди­шель з пе­редніми ко­ле­са­ми, на ко­то­рих бу­ло б не зовсім догідно їха­ти; во­на вхо­пи­ла ка­пе­люш, на­ки­ну­ла на го­ло­ву пе­ред дзер­ка­лом, на­тяг­ла ру­ка­вич­ки, вхо­пи­ла в ру­ки зон­тик і, не поп­ро­щав­шись з Ба­ла­бу­хою, вибігла надвір. Ба­ла­бу­ха навіть не гля­нув на неї.

    Олеся прой­шла попід вікна­ми, вий­шла за двір і ог­ля­ну­лась на га­нок; во­на сподіва­лась, що Ба­ла­бу­ха побіжить за нею слідком, бу­де її пе­реп­ро­шу­ва­ти, бла­га­ти, а Ба­ла­бу­ха ле­жав собі на ка­напі. Оле­ся пішла ули­цею, пе­рей­шла Рось че­рез греб­лю, спи­ни­лась, обер­ну­лась, - Ба­ла­бу­хи не бу­ло вид­но. Во­на пішла стеж­кою по­над Рос­сю навп­рос­тець, ми­ну­ла мо­нас­тир, вий­шла на лу­ки й знов ог­ля­ну­лась, - ніко­го не бу­ло вид­но, а во­на сподіва­лась, що Ба­ла­бу­ха пош­ле за нею навз­догінці хоч Ки­ли­ну або най­ми­та, але нікогісінько не бу­ло вид­но, тільки од­на ко­ро­ва плен­та­лась че­рез греб­лю.

    Олеся пос­ва­ри­лась зон­ти­ком до сво­го до­му, ко­то­рий бу­ло вид­но на горі, й знов пішла ти­хою хо­дою по­над са­мою во­дою. Стеж­ка по­ви­лась на го­ру, де вже бу­ло вид­но Хохітву. Оле­ся вий­шла на го­ру, сіла на тра­ву й за­ду­ма­лась.

    Сонце сто­яло вже ни­зенько над са­мим Бо­гус­ла­вом. Вни­зу, по до­лині, ви­ла­ся Рось по зе­ле­них лу­ках, як си­ня стрічка по зе­леній сукні. З-за Росі тяг­ли­ся ря­ди гір, вкри­тих гус­тим лісом. Да­ле­ко про­ти сон­ця вид­но бу­ло ви­со­кий шпиль - горб з мо­нас­ти­рем звер­ху, а під гор­бом шумів по камінні шум; во­да біліла про­ти сон­ця, як сніг; бриз­ки в шумі бли­ща­ли, як би­те скло. На взгір'ї вид­но бу­ло Бо­гус­лав, за­си­па­ний зо­ло­тим ти­хим світом сон­ця. Во­на ду­ма­ла про не­дав­ню подію, й ду­ша її знов за­ба­жа­ла щас­тя, га­ря­чо­го щас­тя, яко­го во­на ще не заз­на­ла, бо ще не лю­би­ла всім сер­цем, прав­ди­вим, щи­рим ко­хан­ням, ще не ви­яви­ла всієї пал­кої душі, всього ко­хан­ня, що за­таїло­ся в її серці гли­бо­ко-гли­бо­ко, на са­мо­му дні.

Пошук на сайті: