Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 40)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5620
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5909
    Настала ба­жа­на неділя. Оле­ся звеліла заріза­ти три ос­танні гус­ки й два інди­ки, що зос­та­лись на гос­по­дарстві, уб­ра­лась в но­ву білу сук­ню з шов­ку, яко­го мож­на бу­ло діста­ти в Бо­гус­лаві, й жда­ла гос­тей. Приїха­ли над­вечір усі бо­гус­лавські пан­ки з си­на­ми, приїха­ли Оле­сині сест­ри. Після всіх на­ос­тан­ку прий­шли офіце­ри. Над­ворі за­шумів ор­кестр; він був та­кий здо­ро­вий, що йо­го не мож­на бу­ло вмісти­ти ні в сінях, ні навіть в цілій світлиці. Вечір був ти­хий та теп­лий, сли­ве літній. По­од­чи­ня­ли вікна в світлиці й пос­та­ви­ли ор­кестр під вікна­ми. Ніч бу­ла тем­на та чор­на. Му­зи­ки розс­та­ви­ли свої пюпітри, по­розк­ла­да­ли но­ти й посвіти­ли ліхтарі. Ши­рокі мідні тру­би заб­ли­ща­ли на чор­но­му фоні ночі фан­тас­тич­ним сяєвом. Ор­кестр заг­римів, аж тахлі в вікнах задз­веніли. Оле­ся гля­ну­ла в вікно на не­ба­че­ну кар­ти­ну й сто­яла, не­на­че при­ча­ро­ва­на; обер­ну­лась во­на на­зад, - світли­ця аж ся­ла, аж пи­ша­лась гу­сарськи­ми синіми ку­ценьки­ми мун­ди­ра­ми, епо­ле­та­ми, шнур­ка­ми та ор­де­на­ми. Ко­ло Олесі вив­ся Ка­зан­цев, приг­лад­же­ний, при­че­са­ний, в до­рогій блис­кучій одежі, - чу­до­вий чор­няв­чик, як гвоз­дик. Старіші офіце­ри сіли гра­ти в кар­ти, мо­лоді пішли в та­нець. Оле­ся за­бу­ла вже Ло­ма­чевсько­го. Бон­ковський сидів в кут­ку, скор­чив­ся в три по­ги­белі й дов­го не смів пе­ред гу­са­ра­ми вис­ту­па­ти в та­нець; йо­го ку­че­ря­ва здо­ро­ва го­ло­ва, круг­ле, пов­не та за­горіле ли­це зда­ло­ся те­пе­реч­ки Олесі схо­жим на здо­ро­во­го ру­до­го гар­бу­за в кар­топлі.

    Казанцев за­ряд­жу­вав тан­ця­ми: після кад­рилі завів рон­до, пра­ву­вав по-фран­цузькій, хоч йо­го, са­мо по собі, ніхто не ро­зумів, і при­ча­ру­вав усіх бо­гус­лавських паній та паннів. Офіце­ри по­во­ди­лись делікат­но, об­хо­ди­лись з то­ва­рист­вом прос­то, не вда­ва­лись в сто­лич­ну пи­ху, жар­ту­ва­ли, го­во­ри­ли да­мам комплімен­ти з лег­ким насміхом, котрі во­ни прий­ма­ли за щи­ру прав­ду. Ма­тері пов­би­ра­ли своїх до­чок, як ляльок, - кож­на сподіва­лась за­лу­чи­ти же­нихів для до­чок. Але мо­лоді офіце­ри най­більше уви­ва­лись ко­ло Олесі: во­на бу­ла сміливіша й ве­селіша од усіх і тан­цю­ва­ла кра­ще од усіх.

    - Як вам спо­до­бав­ся наш вечір, на­ше то­ва­рист­во? Ма­буть, бу­де­те навпісля сміятись з нас, - спи­та­ла Оле­ся ти­хо в Ка­зан­це­ва.

    - Ох, бо­ро­ни бо­же! З ко­го, з ко­го, а вже з вас не до­ве­деться мені сміятись, - ска­зав Ка­зан­цев, ско­са пог­ля­да­ючи на тон­ку Оле­си­ну шию.

    - От вже й за­раз та­ки смієтесь з ме­не! Хіба ж пак тут не­ма кра­щих од ме­не? - поп­рос­ту спи­та­ла Оле­ся.

    - Од вас, ма­дам, труд­но знай­ти кра­щих і деінде, - за­ше­потів Ка­зан­цев тро­хи не над са­мим Оле­си­ним ву­хом.

    Він лед­ве вдер­жав­ся, щоб не вхо­пи­ти її за талію й поцілу­ва­ти в ма­леньке ву­хо.

    - В вас чу­до­ве ма­леньке вуш­ко, - ще тихіше про­мо­вив Ка­зан­цев, - як­би не при лю­дях, то я б вас поцілу­вав у вуш­ко.

    Олеся за­ре­го­та­лась од ра­дості на всю світли­цю.

    - Я не зна­ла, що ви та­кий… - ти­хо ска­за­ла Оле­ся.

    - В вас гар­ненька круг­ленька талія, - ще тихіше про­мо­вив Ка­зан­цев.

    - Ви оче­ви­дяч­ки смієтесь з ме­не; ба­чи­ли ж ви кращі талії та ву­ха в Пе­тер­бурзі, - ще тихіше обізва­лась Оле­ся.

    - Я вам ска­жу, і в Пе­тер­бурзі та­ких ма­ло, - ска­зав Ка­зан­цев.

    Олеся прий­шла до од­чи­не­но­го вікна й пок­ла­ла ру­ку на одвірок. Ма­ленька пов­ненька ру­ка забіліла на тем­но­му одвіркові, як мра­мор; зо­лоті персні бли­ща­ли м'яким світом. Ка­зан­цев став по­руч з Оле­сею й з жа­до­бою пант­ру­вав на білу руч­ку.

    - Яка в вас чу­до­ва руч­ка! Я вас поцілую в руч­ку, - ска­зав Ка­зан­цев, зас­ту­пив­ши вікно й пок­лав­ши свою до­ло­ню на її ру­ку.

    Олеся лед­ве примітно по­ве­ла очи­ма на­зад.

    Під вікна­ми, се­ред чор­ної ночі, бли­ща­ла сли­ве фан­тас­тич­на кар­ти­на. Ся­ли блис­кучі тру­би, - ор­кестр грав якусь арію.

    Олеся лед­ве чу­ла му­зи­ку; во­на тільки по­чу­ва­ла га­ря­чу до­ло­ню на своїй руці й ско­са роз­див­ля­лась на гла­денький ма­то­вий лоб Ка­зан­це­ва, об­ра­мо­ва­ний зби­ти­ми чор­ни­ми ку­че­ря­ми, та на чу­дові чорні бро­ви, під кот­ри­ми горіли дві іскри в тем­них очах. Га­ря­ча ру­ка, ду­жий гук му­зи­ки стра­шен­но дра­ту­ва­ли її нап­ру­жені нер­ви, хви­ля­ми збу­рю­ва­ли кров, - во­на лед­ве вдер­жа­лась, щоб не ки­ну­тись на шию Ка­зан­це­ву, не вп'ястись п'явкою ус­та­ми в йо­го чу­дові бро­ви.

    - Розкажіть мені за Пе­тер­бург, - які там лю­ди, зви­чаї, які там до­ми та ба­ли, - спи­та­ла Оле­ся.

    - О, в нас, в Пе­тер­бурзі, такі ди­ва, за які в каз­ках роз­ка­зу­ють: в нас за­ли всі в зо­лоті, дзер­ка­ла од по­мос­ту до стелі і навіта на стелі; в нас на ба­лах за­ра­зом тан­цює не сто пар, а грає по п'ять ор­кестрів на хо­рах.

    - Хіба ж у ва­ших за­лах і хо­ри є, не­на­че в церк­вах?

    - Аякже! Хо­ри кру­гом усієї за­ли, а над хо­ра­ми ще другі хо­ри, такі зав­виш­ки сли­ве, як лаврська дзвіни­ця. Звідтіля ди­виться та публіка, що не тан­цює, ба­би, діди та вся­ка не­чисть. Наші да­ми прос­то при лю­дях обніма­ються й цілу­ються з ка­ва­ле­ра­ми при фан­тах, в іграш­ках.

    - Невже! - крик­ну­ла Оле­ся, обер­нув­ши до йо­го ли­це.

    - Їй 6огу, прав­ду ка­жу, - цілу­ються: є та­кий фран­цузький та­нець - як ско­ман­дує один, то всі да­ми ки­да­ються на шию своїм ка­ва­ле­рам та цмок їх у гу­би! - ска­зав Ка­зан­цев.

    Олеся тро­хи не підско­чи­ла, - їй страх як схотіло­ся по­гу­ля­ти на та­ких вольних ба­лах, од­на­че во­на не зовсім пой­ня­ла віри то­му.

    - Ви, пев­но, жар­туєте, - ма­буть, глу­зуєте над на­ми, се­ля­на­ми.

    - Їй-богу, ма­дам, не жар­тую! На те в нас сто­ли­ця. Наші да­ми не такі бла­го­чес­тиві, як ваші, - самі хо­дять в гос­ти­ниці та в трах­тирі, з ким хо­тять, їдять, п'ють, з па­ни­ча­ми обніма­ються; наші да­ми хи­лять ви­но й навіть ліке­ри незгірше нас.

    Казанцев за­мовк. Оле­сю по­тяг­ли ду­ми в ті щас­ливі краї.

    - Чи не час би вже сто­ли зас­те­ля­ти? - спи­тав Ба­ла­бу­ха, прис­ту­пив­ши до Олесі.

    - Може, й час, - ска­за­ла Оле­ся й вий­шла роз­по­ряд­жа­тись.

    Столи по­зас­те­ля­ли. Гості посіда­ли. Оле­ся сіла між Ка­зан­це­вим та По­го­жаєвим. Чує во­на, - під сто­лом ша­ру­дить і хтось тор­кає її чо­бо­том в но­гу то з од­но­го бо­ку, то з дру­го­го. Оле­ся брик­ну­ла за­каб­лу­ком По­го­жаєва раз, а далі дру­гий і ти­хенько нас­ту­пи­ла че­ре­ви­ком на но­гу Ка­зан­це­ва. Ка­зан­цев ки­нув на неї дов­гий-дов­гий пог­ляд, на­ла­пав під ска­тер­тею її ру­ку й зда­вив так, що Оле­ся лед­ве не крик­ну­ла. Дов­го тяг­ла­ся ве­че­ря; дов­го всі цо­котіли й пи­ли.

    - Ваша ве­че­ря смачніша од на­ших; в нас як ча­сом по­да­дуть на стіл цілу сер­ну або пе­че­но­го вед­ме­дя, то не знаєш, як і од'їстись. Але нам вже проїлись ті пе­чені вед­меді, - ваші гу­си смачніші.

    - Невже в вас їдять вед­медів? І так-та­ки по­да­ють на стіл ціло­го пе­че­но­го вед­ме­дя? - спи­та­ла Оле­ся.

    - Цілісінького! Ле­жить мов жи­вий.

    - Ну, ви, па­но­ве, ма­буть, залізли в хма­ри, - я б зро­ду не їла пе­че­но­го вед­ме­дя!

    - Якби по­куш­ту­ва­ли, то б і їли: там та­кий доб­рий, як кон­фе­та з ва­рен­ням, - бре­хав Ка­зан­цев.

    - Хі6а ведмідь со­лод­кий? - спи­та­ла Оле­ся.

    - Авжеж, со­лод­кий! З од­но­го бо­ку со­лод­кий, а з дру­го­го кис­лий, - до­дав По­го­жаєв.

    - А з третього? - спи­та­ла Оле­ся, сміючись.

    - А з третього шин­ка, чи "вет­чи­на", вед­ме­дя­ча "вет­чи­на" - це ж шик! - до­дав Ка­зан­цев.

    Невважаючи на пе­че­них вед­медів, офіце­ри вкла­ли в ко­пи три пе­чені гус­ки, інди­ка й кілька ку­рок і по­ча­ли дуд­ли­ти чу­до­ву на­лив­ку ста­ка­на­ми.

    Казанцев на­лив Олесі чар­ку на­лив­ки. Щоб не одс­та­ти од пе­тер­бурзьких дам, во­на стук­ну­ла чар­ку, а потім дру­гу; во­на те­пер са­ма на­ла­па­ла ру­ку Ка­зан­це­ва під сто­лом і гла­ди­ла її.

    На столі не зос­та­лось ні рісоч­ки; пляш­ки сто­яли по­рожні. Гості вста­ли з-за сто­ла. Знов по­ча­ли­ся танці. Ка­зан­цев прис­ту­пив до дам і при­че­пивсь при­че­пою, щоб во­ни вив­чи­лись в йо­го їзди­ти вер­хи. Всі да­ми од­мов­ля­лись, од­на Оле­ся зго­ди­лась, си­дя­чи на стільці й за­ки­нув­ши но­гу за но­гу, але все-та­ки не насміли­лась бра­ти на­уку їзди в Ка­зан­це­ва, - во­на тро­хи бо­ялась людсько­го по­го­во­ру. Гості роз'їха­лись вже пе­ред світом.

    Після Ба­ла­бу­хи му­сив да­ти бал офіце­рам ісправ­ник, після ісправ­ни­ка - док­тор. З по­чат­ку зи­ми приїха­ла пол­ков­ни­ця й да­ла в се­бе бал Оле­ся бу­ва­ла на ба­лах і хотіла, щоб та­ке жит­тя хоч би й до смерті тяг­ло­ся.

Пошук на сайті: