Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5620
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5909
    - Ви все по-вче­но­му го­во­ри­те, а ми лю­ди прості й прос­то горілоч­ку п'ємо, - ска­за­ла ма­туш­ка.

    Матушка взя­ла пляш­ку й тарілку з пи­ро­га­ми й по­ве­ла Ба­ла­бу­ху в са­док. Они­ся вис­ко­чи­ла в кімна­ту, за­чи­ни­ла за со­бою двері й пе­рек­ри­ви­ла Ба­ла­бу­ху пе­ред две­ри­ма, ви­вер­нув­ши з усієї си­ли спідню гу­бу.

    Зараз за до­мом ріс ста­рий розкішний сад. Старі яб­луні, груші та че­решні гус­то вкри­ва­ли те­ра­су, як ста­рий ліс. Під гус­ти­ми гілка­ми по чистій, як ок­са­мит, траві бу­ла про­топ­та­на стеж­ка до пасіки. Од те­ра­си го­ра кру­то спус­ка­лась до са­мої Росі, а по горі, не­на­че ви­пад­ком при­чеп­лені, стриміли старі груші та яб­луні. З го­ри бу­ло вид­но до са­мо­го ни­зу старі стов­бу­ри де­ре­ва, котрі ніби підпи­ра­ли гу­ща­ви­ну гілля та лис­ту, не­на­че зе­ле­ну сте­лю. В од­но­му місці на краю те­ра­си роз­рос­лись густі сли­ви, як мо­ло­дий ліс. В кінці сад­ка гус­тий виш­ник не­на­че вхо­пив­ся за кру­тий бік го­ри й по­вис над кру­чею, як гус­те зе­ле­не ру­но. Сон­це по­вер­ну­ло на захід і ки­ну­ло світ збо­ку. Га­ря­че проміння вда­ри­ло в бік го­ри, роз­си­па­ло зо­ло­то по зе­ле­но­му ко­со­горі, про­ни­за­ло сад наскрізь зо­ло­ти­ми нит­ка­ми, про­ни­за­ло кож­ну гілку, кож­ний лис­ток, об­ли­ло світом старі стов­бу­ри, ляг­ло на зе­леній крутій горі дов­ги­ми зо­ло­ти­ми пас­ма­ми. Уся го­ра, ввесь са­док світив­ся й бли­щав наскрізь з вер­ху до ни­зу. Очі то­ну­ли в зе­ле­но-зо­лотій гли­бині й спи­ня­лись на гус­тих зе­ле­них вер­бах над во­дою, на блис­кучій тихій воді. А за Рос­сю, на по­долі, ніби спо­чи­вав гус­тий ду­бо­вий ліс, як тем­но-зе­ле­ний ок­са­ми­то­вий ки­лим, в кот­ро­го тем­но-зе­лені вер­хи бу­ли об­литі сон­цем.

    - Який у вас, панімат­ко, рай! - крик­нув Ба­ла­бу­ха, заг­ля­нув­ши з те­ра­си на­низ в зе­ле­но-зо­ло­ту бе­зод­ню. - Мені здається, що Адам по­за­ви­ду­вав би, як­би по­ба­чив ваш са­док.

    Балабуха ог­ля­нув­ся. Він ду­мав по­ди­ви­тись на Они­сю се­ред то­го раю, але Онисі не бу­ло. Ба­ла­бу­ха зітхнув і ти­хою хо­дою пішов за ма­туш­кою, зак­лав­ши ру­ки за спи­ну.

    Пасіка бу­ла на краю сад­ка, в ма­ленькій за­па­дині, в зе­ле­но­му виш­ни­ку. 3а зе­ле­ни­ми виш­ня­ми за­жовтіла низька ого­ро­жа, обп­ле­те­на ку­ли­ка­ми. За ого­ро­жею бу­ло вид­но вер­хи уликів, прик­ри­тих мис­ка­ми-яндо­ла­ми, не­на­че жов­ти­ми ши­ро­ки­ми ка­пе­лю­ха­ми.

    Матушка од­чи­ни­ла ма­ленькі дверці. За двер­ця­ми на гряд­ках жовтіли здо­рові го­ло­ви пов­няків-гвоз­диків, чорніли чор­ноб­ривці, сла­лись по траві гірлян­ди нас­турців. Один со­няш­ник роз­ки­нув розкішний лист над ого­ро­жею й схи­лив важ­ку жов­ту го­ло­ву че­рез тин. Бджо­ли сно­ви­га­ли роєм над пасікою, не­на­че краплі бриз­ка­ли вздовж і впо­пе­рек. За­пах­ло ме­дом, во­щи­на­ми та гвоз­ди­ка­ми.

    Балабуха ввійшов у пасіку. Од­на бджо­ла вда­ри­лась в йо­го ли­це, не­на­че хто її ки­нув з усієї си­ли. Отець Сте­пан спав у кат­разі, при­чи­нив­ши двері. Ма­туш­ка од­чи­ни­ла двері й ввійшла в кат­ра­гу. За нею ввійшов Ба­ла­бу­ха.

    - А вста­вай, па­нот­че, - бог гос­тя приніс,- крик­ну­ла во­на.

    Отець Сте­пан обізвав­ся крізь сон, схо­пив­ся, сів на пос­телі й ди­вив­ся сон­ни­ми очи­ма на Ба­ла­бу­ху.

    - Що? Га? Де? - пи­тав він пе­ре­ля­ка­ним го­ло­сом.

    - Ось! Ось! - ска­за­ла ма­туш­ка, ти­ка­ючи йо­му пляш­ку з горілкою в ру­ки.

    - Невже! - крик­нув як опе­че­ний отець Сте­пан і схо­пив­ся з ліжка, витріщив­ши очі на Ба­ла­бу­ху.

    Балабуха сто­яв і дос­та­вав го­ло­вою під са­му покрівлю кат­ра­ги. От­цеві Сте­па­нові спро­сон­ня зда­лось, що пе­ред ним стоїть архієрей.

    Батюшка опам'ятав­ся, про­тер очі, при­ди­вив­ся до Ба­ла­бу­хи і впізнав йо­го.

    - Чи це ака­деміст приїхав до нас? - крик­нув він хрип­ким зас­па­ним го­ло­сом і ки­нув­ся обніма­ти та цілу­ва­ти Ба­ла­бу­ху, що бу­ло для йо­го тро­хи нез­руч­но. Отець Сте­пан був не­ве­ли­кий на зріст, при­сад­ку­ва­тий, товс­тенький та куд­ла­тий: во­лос­ся на го­лові, на ко­роткій бо­роді стир­ча­ло, не­на­че роз­пат­ла­не вітром, а густі бро­ви по­одс­та­ва­ли на кінчи­ках і стриміли, не­на­че зак­ру­чені ву­са. Він підняв ру­ку вго­ру, лед­ве дос­тав Ба­ла­бу­шині плечі, підняв­ся навш­пиньки й тричі поцілу­вав­ся з Ба­ла­бу­хою.

    - Рах vоbіs, se­re­nis­si­me pa­ter! 5 Мир до­му цьому й жи­ву­щим в йо­му! - ска­зав Ба­ла­бу­ха, об­няв­ши ру­ка­ми от­ця Сте­па­на й підніма­ючи йо­го.

    - А чом ти, ста­ра, оце ме­не не збу­ди­ла! - про­мо­вив отець Сте­пан до ма­туш­ки.

    - Хіба ж я не бу­ди­ла? Штов­ха­ла те­бе та тор­са­ла, а ти тільки но­га­ми дри­гав та ма­хав ру­ка­ми. Мій па­но­тець, Мар­ку Пав­ло­ви­чу, має по­га­ний зви­чай: б'ється спро­сон­ня, хоч та­кий з се­бе не­по­каз­ний. Ось те­леп­нув ме­не спро­сон­ня по руці так, що аж ру­ка го­рить і си­няк вис­ту­пив.

    - Сідайте ж, ака­демісте, в моїй гос­поді, - ска­зав отець Сте­пан, при­со­ву­ючи до сто­ла ос­ло­на, - сідай­те, та вип'ємо по чарці: мо­же, я сон про­же­ну.

    Отець Сте­пан позіхнув, хрес­тя­чи ши­ро­ко­го ро­та.

    - Ой за­ту­ляй-бо ро­та, бо ще бджо­ли вле­тять: по­ду­ма­ють, що улик, - ска­за­ла ма­туш­ка.

    - Оце ж та­ки, улик! Мо­же, по­ду­ма­ють, що вічко, - ска­зав ба­тюш­ка.

    - Еге! Доб­ре вічко. Як вий­де рій, то ще, бо­ро­ни 6оже, ввесь вле­тить тобі в рот: не тре­ба бу­де й зби­ра­ти, - бо ти ро­том збе­реш йо­го, - ска­за­ла ма­туш­ка, сміючись.

    Отець Сте­пан на­лив чар­ку, поз­до­ров­кав­ся й ви­пив до Ба­ла­бу­хи, а потім по­дав чар­ку Ба­ла­бусі.

    - Ми вже з панімат­кою ви­пи­ли по чарці, ска­за­ти прав­ду. Не знаю, чи пи­ти, чи не пи­ти, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    - Та пий­те! Тільки не­добрі лю­ди не п'ють, - ска­зав ба­тюш­ка.

    Балабуха ви­пив і за­ку­сив пи­ро­гом. За пер­шою чар­кою пішла дру­га, за дру­гою тре­тя. Швид­кий, про­вор­ний, го­во­рю­чий па­но­тець роз­го­во­рив­ся, ви­пи­ва­ючи чар­ку за чар­кою; а Ба­ла­бу­ха все пог­ля­дав че­рез пасіку в зе­ле­ний са­док, чи не з'явиться там на стежці Они­ся. Онисі не бу­ло вид­ко в сад­ку.

    - От ви вчи­тесь там в ака­демії все по-ла­тинсько­му, все пи­ше­те вірші, а чи вчать пак вас там співа­ти на гла­си: на "Гос­по­ди воз­вах", і на "Бог гос­подь", і "Яви­ся нам"? - спи­тав отець Сте­пан.

    - А чом же? Вчать, - ска­зав Ба­ла­бу­ха згор­да.

    - А чи вмієте ви співа­ти "Гос­по­ди воз­вах", глас третій, а заспівай­те? - нес­подіва­но спи­тав ба­тюш­ка.

    - Та годі, годі, ста­рий. От і ви­га­дує ні се ні те. Де вже щоб в ака­демії цього не вчи­ли, - ска­за­ла ма­туш­ка, пос­теріга­ючи, що ста­рий хо­че ек­за­ме­ну­ва­ти зя­тя.

    - Цц! - цмок­нув ба­тюш­ка. - От і не вмієте, хоч і вчи­лись в ака­демії: ану­те на "Бог гос­подь", глас восьмий?

    Балабуха засміявся, од­на­че за­тяг на глас восьмий. Він знав, що старі ба­тюш­ки люб­лять ек­за­ме­ну­ва­ти па­ничів, а при то­му й поч­ва­ни­тись своїм хис­том.

    - Так, та не зовсім, - ска­зав отець Сте­пан.- В нас на се­лах ось як співа­ють! - ска­зав ба­тюш­ка і за­рипів низьким ба­сом на ввесь са­док: "Бог гос­подь" на глас восьмий.

    - Ануте, заспівай­те на чет­вер­тий глас, - знов ска­зав ба­тюш­ка, на­ли­ва­ючи чар­ку.

    Балабуха за­тяг на чет­вер­тий глас. Отець Сте­пан підтя­гу­вав, щоб по­ка­за­ти си­лу своєї гор­тані. В пасіці підняв­ся та­кий ду­ет, що заг­лу­шив гудіння бджіл.

    - Добру гор­тань маєте! От за це люб­лю! І горілку доб­ре п'єте! І за це люб­лю! - ска­зав отець Сте­пан, цілу­ючи в гу­би Ба­ла­бу­ху. - Ко­ли б ви зна­ли, Мар­ку Пав­ло­ви­чу, як я оче­пу­рив та опо­ря­див свою церк­ву! Які я об­ра­зи пос­та­вив в церкві! Та ви і в Києві та­ких не знай­де­те! От ходім, го­луб­чи­ку, я вам по­ка­жу!

    Отець Сте­пан схо­пив­ся жва­во з місця, вхо­пив за ру­ку Ба­ла­бу­ху й по­тяг з кат­ра­ги. Ма­туш­ка пішла слідком за ни­ми. В пасіці кру­гом їх сно­ви­га­ли бджо­ли, на­би­лись в бо­ро­ду ба­тюшці. Од­на бджо­ла вда­ри­лась в йо­го що­ку і впус­ти­ла жа­ло; він навіть не скри­вив­ся й тільки ски­нув її пальця­ми та все не ви­пус­кав ру­ки сту­ден­та, не­на­че бо­яв­ся, щоб він не втік. Сте­жеч­ка йшла до хвіртки в цвин­тар. Отець Сте­пан по­тяг Ба­ла­бу­ху в хвірточ­ку й привів до церк­ви. Церк­ва бу­ла од­чи­не­на. Сто­рож замітав і при­би­рав у церкві.

    Ступивши на поріг церк­ви, отець Сте­пан ви­пус­тив ру­ку Ба­ла­бу­хи й пе­рех­рес­тив­ся. Слідком за ним пішов Ба­ла­бу­ха з ма­туш­кою.

Пошук на сайті: