Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 41)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5618
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5906
    Щоб роз­ва­жи­ти се­бе й дам, офіце­ри за­ду­ма­ли про­ко­ти­тись, як ви­пав сніг. Ста­ла пер­ша сан­на до­ро­га. Офіце­ри на­ла­го­ди­ли сан­ки, по­зап­ря­га­ли трой­ки ко­ней, з мальова­ни­ми ду­га­ми, з бряз­ка­ла­ми, з дзво­ни­ка­ми, і раз по обіді по­за­би­ра­ли всіх знай­омих міських дам і по­вез­ли про­ка­ту­ва­ти в ліс. Офіце­ри по­па­ру­ва­лись з да­ма­ми, кож­ний по своїй впо­добі. Ка­зан­цев сів з Оле­сею. Поїзд ру­шив з міста; дзво­ни задз­веніли, бряз­котьола заб­ряж­ча­ли. Всі жи­ди позбіга­лись на місто, щоб ди­ви­тись; діти бігли за саньми за са­мий го­род; пе­ре­куп­ки вста­ва­ли й по­витріща­ли очі. Баскі гу­сарські коні, за­ги­на­ючи го­ло­ви набік, як на кри­лах, по­ли­ну­ли по чу­довій м'якій до­розі. Ка­зан­цев звелів своєму по­го­ни­чеві зіста­тись по­зад усіх. До­ро­га по­ви­ла­ся по­над Рос­сю, по ко­со­го­ру.

    По обид­ва бо­ки Росі сто­яли круті гор­би, по­пе­рерізу­вані й пе­ре­тяті гли­бо­ки­ми, узьки­ми яр­ка­ми; і до­ли­ни, й го­ри бу­ли за­си­пані свіжим білим снігом, не­на­че ле­бе­ди­ним пу­хом; не­бо бу­ло вкри­те білим про­зо­рим ту­ма­ном; че­рез ту­ман лив­ся срібний, ти­хий світ вечірнього сон­ця. Над­ворі бу­ло ти­хо, мерт­во… На кру­тих гор­бах мрів гус­тий ста­рий ду­бо­вий та гра­бо­вий ліс, вкри­тий інеєм.

    Довгий поїзд летів до лісу по чу­довій місцині; дзво­ни­ки дзвеніли; гук рознісся по до­ли­нах, по го­рах; лу­на вда­ри­ла в го­ри, в ліс. Поїзд виїхав на не­ве­лич­кий луг. По­над Рос­сю, в лузі сто­яли рідко роз­ки­дані розкішні старі ду­би з рідким роз­кид­час­тим гіллям, не­на­че по­роз­пи­на­ли сотні рук на всі бо­ки. Кож­на гілка бу­ла вкри­та ши­ро­кою, на два пальці смуж­кою інею. Уз­лу­ваті суч­ки та гілки стриміли вго­ру, на­че роз­чепірені пальці рук, висіли вниз, як па­зурі на пти­чих но­гах; на суч­ках, на гілках біліли та світи­лись наскрізь ніби довгі гу­сячі пе­ра з дрібненьки­ми зуб­чи­ка­ми, котрі стриміли то вго­ру, то вниз, то скла­да­лись пуч­ка­ми, бу­ке­та­ми, звішу­ва­лись вниз, пе­реп­лу­ту­ва­лись, пе­рех­ре­щу­ва­лись чуд­ни­ми взор­ця­ми й світи­лись наскрізь.

    За лу­гом на го­рах по­чав­ся гра­бо­вий ліс. Дві ви­сокі ніби фан­тас­тичні стіни лісу обс­ту­пи­ли білу пу­хо­ву до­ро­гу; тон­ке, як чорні нит­ки, мо­ло­де гра­бо­ве гілля спус­ка­лось звер­ху до са­мо­го до­лу на м'який сніг; дрібний іній об­си­пав йо­го ніби тон­ким пу­хом та дрібни­ми ал­ма­за­ми; іній бли­щав, світив­ся, пе­ре­ли­вав­ся ма­то­вим білим світом.

    Дорога по­ви­ла­ся в се­ре­ди­ну лісу. В ста­ро­му лісі кар­ти­на ста­ла ще кра­ща - обидві стіни лісу, по бо­ках до­ро­ги, ста­ва­ли вищі й густіші. На розкішні білі завіси лісу ніби бу­ли по­чеп­лені бу­ке­ти з дов­го­го стра­усо­во­го пір'я. На са­мий сніг по обид­ва бо­ки до­ро­ги позвішу­ва­лись ніби довгі білі завіси та гірлян­ди з ши­ро­ких білих стрічок; од­на дов­га гірлян­да прик­ри­ва­ла дру­гу, не­на­че нав­мис­не по­чеп­ле­на людською ру­кою.

    Ліс сто­яв, не­на­че мо­ло­да під вінцем в до­ро­го­му біло­му уборі, яко­го не ви­га­дає ні од­на людська дум­ка.

    І все те ди­во світи­лось наскрізь, бли­ща­ло, си­па­ло іскра­ми, брильянта­ми, пе­ре­ли­ва­лось то різким, то ма­то­вим світом. Ні од­на кар­ти­на при­ро­ди влітку не мо­же прирівня­тись до тієї пиш­ної фан­тас­тич­ної кар­ти­ни мерт­вої зи­ми: то був ти­хий, мрійний, фан­тас­тич­ний сон зас­нув­шої землі.

    Дорога спус­ка­лась в гли­бо­кий вузький яр, знов підніма­лась на гор­би, то знов за­па­да­ла в до­ли­ни. Се­ред лісу за­ма­ня­чи­ла корч­ма, прик­ри­та білим товс­тим ша­ром м'яко­го снігу, за­чорнів вивід на покрівлі, за­чорніли вікна, не­на­че темні пля­ми. Ко­ло корч­ми бу­ла про­га­ли­на: на то­му місці не­на­че хто роз­ки­нув пиш­ний фан­тас­тич­ний квітник: кру­жа­ло гус­то­го тер­ну бу­ло ніби вит­ка­не з па­ву­тин­ня та срібних ни­ток; роз­ки­дані ку­щи­ки со­ба­чої бу­зи­ни, па­по­роті та бур'яну ста­ли схожі на не­ви­дані квітки, ви­ко­вані з срібла; ви­со­ка од­ним од­на бе­ре­за спус­ти­ла до са­мо­го до­лу розкішні тонкі гілки, не­на­че роз­че­сані довгі ко­си, при­си­пані срібним пи­лом.

    Олеся сиділа попліч з Ка­зан­це­вим і лед­ве приміча­ла ту фан­тас­тич­ну кра­су лісу; во­на роз­мов­ля­ла з ми­лим і ми­лу­ва­лась йо­го очи­ма, йо­го бро­ва­ми. Тільки що коні вибігли на рівни­ну, - се­ред лісу заг­римів ор­кестр. Оле­ся іздриг­ну­лась; Ка­зан­цев засміявсь.

    - Де це грає му­зи­ка? - спи­та­ла Оле­ся.

    - Мабуть, ру­сал­ки гра­ють, - во­ни зна­ли, що ти приїдеш гу­ля­ти в ліс, - ска­зав Ка­зан­цев.

    Одначе то гра­ли не ру­сал­ки, а гу­са­ри. Під корч­мою заб­ли­ща­ли здо­рові тру­би, за­синіли ря­ди гу­сарів; бідні мос­ка­ли­ки му­си­ли впе­ред пішки ди­ба­ти з тру­ба­ми, щоб по­ба­ви­ти панів. Му­зи­ка роз­бу­ди­ла сон­ний ліс; лу­на роз­ляг­ла­ся по гор­бах, по до­ли­нах, не­на­че за­ра­зом заг­ра­ло десь кілька ор­кестрів, - ефект був ве­ли­кий!

    Коні спи­ни­лись ко­ло корч­ми. Усі повс­та­ва­ли з са­нок. Офіце­ри про­си­ли дам до корч­ми, але жод­на да­ма не схотіла йти в корч­му. Пол­ков­ник взяв пол­ков­ни­цю під ру­ку й повів у корч­му; за пол­ков­ни­цею, як вівці за ба­ра­ном, так і по­тяг­лись усі бо­гус­лавські панії.

    Корчма бу­ла не­чис­та; дов­гий стіл, довгі ос­ло­ни та лав­ки бу­ли за­ма­зані й чорніли, як зем­ля. Ко­ло по­ро­га сто­яло ба­ри­ло горілки. В прос­торній хаті тхну­ло горілкою, шин­ком. Обідра­ний жид в яр­мулці веш­тав­ся по хаті. Офіце­ри пов­но­си­ли в корч­му си­лу пля­шок з шам­панським та хуст­ки з пи­рож­ним і кон­фе­та­ми. Але дух у корчмі був та­кий про­тив­ний, що всі да­ми по­вис­ка­ку­ва­ли надвір; де­котрі кри­ча­ли, що во­ни мліють, ха­па­лись за вис­ки. Тоді офіце­ри ви­нес­ли стіл надвір і пос­та­ви­ли під ста­ри­ми ли­па­ми, що рос­ли за корч­мою: стіл зас­те­ли­ли ска­тер­тею; ко­ло сто­ла пос­та­ви­ли ос­ло­ни й по­нак­ри­ва­ли ки­ли­ма­ми; да­ми посіда­ли кру­гом сто­ла під білою сте­лею інею. За­тич­ки бах­ну­ли: шам­панське по­ли­лось в чар­ки річкою. Ор­кестр заг­рав. Офіце­ри крик­ну­ли віват за здо­ров'я дам, - да­ми му­си­ли ви­пи­ти до дна. Знов за­бах­ка­ли проб­ки, знов по­ли­лось ви­но; ви­пи­ли за здо­ров'я гу­сарів, далі по­ча­ли пи­ти за здо­ров'я пол­ков­ниці, потім за здо­ров'я кож­ної да­ми, - пішла доб­ра сот­ня кар­бо­ванців з офіцерських ки­шень!

    Надворі смер­ка­ло. Офіце­ри ку­ри­ли, да­ми за­ку­шу­ва­ли гос­тин­ця­ми. Му­зи­ка гра­ла ве­селі ме­лодії. Гу­лян­ка бу­ла ефект­на, ве­се­ла, хоч і до­ро­га. Всім бу­ло гар­но, ве­се­ло, - ніко­му не хотілось їха­ти до­до­му; посіда­ли в сан­ки й поїха­ли про­ка­ту­ва­тись далі в ліс.

    Небо про­яс­ни­лось; легкі, тонкі хмар­ки летіли пруд­ко, не­на­че літом після за­ли­ви; синє не­бо лед­ве світи­лось че­рез тон­кий ту­ман; місяць об­си­пав лег­ким світом вер­хи лісу. Поїзд летів. Кар­ти­ни міня­лись, ніби де­ко­рації в те­атрі. По­чи­нав­ся ста­рий ду­бо­вий та бе­рес­то­вий ліс. До­ро­га по­ши­лась в гу­ща­ви­ну; ви­сокі де­ре­ва зовсім прик­ри­ли до­ро­гу, що кру­ти­лась не­на­че вузькою стеж­кою, об­ми­на­ла товсті ду­би. В лісі бу­ло по­ночі, тільки чорніли товсті ду­би. Але місяць підняв­ся вго­ру, вий­шов з-за хмар, - і кар­ти­на зміни­лась, - якісь ча­ри роз­ли­ли­ся по лісі!

    Тихий світ міся­ця заг­рав по вер­хах дубів, ще вкри­тих лис­том, на кот­ро­му ма­са­ми за­дер­жав­ся вгорі пух­кий сніг, а далі роз­лив­ся по лісі, по ярах, по до­ли­нах, роз­лив­ся в самі да­лекі за­кут­ки, об­лив кож­не де­ре­во, кож­ну гілку; на суч­ках, на роз­ло­жис­то­му гіллі не­на­че хто на­ло­жив про­зо­рої ва­ти. Ти­хий світ лив­ся че­рез сніг, че­рез іній, не­на­че че­рез тон­кий про­зо­рий криш­таль, і об­ли­вав де­ре­ва з вер­ху, з боків най­делікатнішим ма­то­вим блис­ком; од­ни­зу од свіжо­го снігу лив­ся вго­ру ще тихіший, ще делікатніший ма­то­вий світ; усе в лісі бу­ло освіче­не з усіх боків; од де­ре­ва не бу­ло вид­но навіть тіні. Світ був тро­хи си­ню­ва­тий. Ліс став якимсь фан­тас­тич­ним, - зда­ва­лось, ніби то який­сь див­ний за­ча­ро­ва­ний храм, зас­тав­ле­ний тем­ни­ми ко­ло­на­ми, прик­ри­тий нез­ви­чай­ною криш­та­ле­вою покрівлею. Чорні товсті пеньки, прик­риті снігом, бу­ли схожі на ве­ле­тенські гри­би; кущі па­по­роті, дро­ку сто­яли не­на­че квітки в яко­мусь фан­тас­тич­но­му, за­ча­ро­ва­но­му са­ду.

    Передні сан­ки да­ле­ко побігли впе­ред. Ка­зан­цев зос­тав­ся з Оле­сею по­за­ду. Ви­но роз­во­ру­ши­ло обох. Оле­ся вп'яла­ся очи­ма в гар­не ли­це Ка­зан­це­ва, освіче­не ма­то­вим світом. Ку­чері йо­го чорніли на вис­ках. Ка­зан­цев взяв Оле­сю за ру­ку й поцілу­вав.

    - Чи лю­биш ти ме­не, Оле­сю, так, як я те­бе люб­лю? - спи­тав він над са­мим ву­хом в Олесі.

    Олеся зат­ру­си­лась, вхо­пи­ла йо­го ру­ка­ми за що­ки, при­тяг­ла до сво­го ли­ця, вп'яла­ся в йо­го ус­та га­ря­чи­ми ус­та­ми й не­на­че за­мер­ла; во­на тільки приміти­ла, що срібні хвилі де­ре­ва ніби за­гай­да­лись, за­во­ру­ши­лись, і зомліла, й ніби при­рос­ла до м'яких га­ря­чих уст Ка­зан­це­ва, потім зго­дом цілу­ва­ла йо­го в що­ки, в бро­ви, в очі, об­ня­ла йо­го за шию, впа­ла на пле­че й за­ри­да­ла, як ди­ти­на.

    - Олесю, чо­го ти пла­чеш? - ще тихіше спи­тав Ка­зан­цев.

    - Тим, що те­бе люб­лю. Те­пер тільки я втя­ми­ла, що до цього ча­су ніко­го не ко­ха­ла; мені тільки зда­ва­лось, що я лю­би­ла, але я тільки са­ма се­бе ду­ри­ла. Як ти ме­не пе­рес­та­неш лю­би­ти, я за­ги­ну, вмру, за­па­губ­лю се­бе.

    Казанцев тро­хи стри­во­жив­ся; та­ка пал­ка лю­бов тро­хи йо­го зля­ка­ла, - йо­му за­ма­ну­лось тільки тро­хи по­жар­ту­ва­ти з нудьги, для роз­ва­ги.

Пошук на сайті: