Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 44)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5620
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5909
    Тим ча­сом, як ти­тар­ка сма­жи­ла гу­си та по­ро­ся­та, на селі скоївся пе­ре­ляк. Лю­ди роз­нес­ли по селі, що приїхав ста­но­вий, наїха­ла "мос­ковська за­куція" й бу­де вип­рав­ля­ти не­доп­лат по­даті. Лю­ди ки­ну­лись хо­ва­ти своє доб­ре: за­ко­пу­ва­ли в зем­лю на­мис­та, по­лот­на, руш­ни­ки, хо­ва­ли в оже­ре­дах свит­ки та ко­жу­хи; де­котрі повтіка­ли з се­ла за Рось, в Чай­ки, й по­за­би­ра­ли з со­бою, що бу­ло до­рож­чо­го з одежі; бідніші лю­ди пог­на­ли про­ти ночі в Чай­ки во­ли, ко­ро­ви та вівці. В селі не­на­че жда­ли та­тарсько­го на­па­ду; всі го­во­ри­ли, що за офіце­ра­ми йде з Бо­гус­ла­ва цілий полк мос­калів, що мос­калі за­бе­руть усе доб­ро, поб'ють по­суд, поріжуть і поїдять ку­ри, гу­си, свині й спро­да­ють то­вар.

    Вже пізненько Они­ся нак­ри­ла сто­ли й по­да­ла ве­че­рю. Гу­са­ри ки­ну­лись на гу­си та на по­ро­ся­та, як го­лодні вов­ки на вівцю; кістки тріща­ли, гу­ся­ти­на ще­за­ла шма­ток за шмат­ком. Са­ма Они­ся пок­ла­ла по­ло­ви­ну по­ро­ся­ти пе­ред бла­го­чин­ним, дру­гу - пе­ред бла­го­чин­ною. Оле­ся ук­ла­ла в ко­пи увесь здо­ро­вий шмат і зос­та­ви­ла сест­рам тільки ніжки та хвос­тик. Гу­са­ри, неп­ро­хані, самі на­ли­ва­ли горілку й пи­ли. Після ве­чері по­да­ли ва­ре­ну­ху; гу­са­ри спро­бу­ва­ли, роз­куш­ту­ва­ли, що смач­на, й хи­ли­ли ціли­ми ста­ка­на­ми.

    - Та й міцний же оцей ведмідь! - про­мо­вив Ка­зан­цев до гу­сарів. - Як вип'ємо всього, то й в двері не пот­ра­пи­мо.

    Він ска­зав прав­ду: "ведмідь" міцно вда­рив в гу­сарські го­ло­ви; гу­са­ри роз­ве­се­ли­лись, по­за­па­лю­ва­ли си­га­ри, по­розстіба­ли мун­ди­ри й по­ча­ли рев­ти сол­датських пісень. По хаті підняв­ся страш­ний гвалт; всі го­лос­но го­во­ри­ли, й ніхто ніко­го не слу­хав; дим сто­яв та­кий, що лед­ве бу­ло вид­но свічки. П'яні офіце­ри лізли обніма­тись та цілу­ва­тись з гос­по­да­рем; де­котрі ду­же близько поп­ри­мо­щу­ва­лись ко­ло паннів і тро­хи не лізли цілу­ва­тись. Ка­зан­цев підійшов до Олесі, взяв її за талію й пок­лав го­ло­ву на пле­че…

    Онисія Сте­панівна крик­ну­ла й про­тов­пом вибігла в кімна­ту; отець Ха­ритін спус­тив очі до­до­лу. Ба­ла­бу­ха ско­чив з стільця й витріщив очі; Оле­ся вир­ва­лась з рук Ка­зан­це­ва й одс­ко­чи­ла.

    - Олександро Пет­ров­но, одя­гай­ся! Їдьмо до­до­му! - крик­нув Ба­ла­бу­ха й з ти­ми сло­ва­ми вис­ко­чив надвір і звелів зап­ря­га­ти коні.

    Гусари не слу­ха­ли Ба­ла­бу­хи, по­за­би­ра­ли паннів і по­ча­ли тан­цю­ва­ти, - підко­вані за­каб­лу­ки ко­лу­па­ли діл, гли­на летіла на стільці. Ба­ла­бу­ха пов­би­рав жінку, паннів і вивів на га­нок. Гу­са­ри му­си­ли й собі ви­ряд­жа­тись в до­ро­гу, на­ки­ну­ли ши­нелі, розп­ро­ща­лись з ха­зяїна­ми. Ка­зан­цев взяв Оле­сю під ру­ку й хотів по­са­ди­ти з со­бою в сан­ки.

    - Олесю, сідай зо мною! - гук­нув Ба­ла­бу­ха, вхо­пив­ши Оле­сю за ру­ку й по­тяг­нув­ши її до своїх са­но­чок.

    Гусари на­си­лу розмісти­лись по сан­ках і ру­ши­ли з дво­ру. Цілу до­ро­гу Ба­ла­бу­ха не про­мо­вив сло­ва до Олесі. Оле­ся й собі мов­ча­ла; мовч­ки доїха­ли во­ни до­до­му.

    Випровадивши неп­ро­ха­них гос­тей, гос­по­дарі вер­ну­лись в по­кої. Они­ся взя­ла свічку й посвіти­ла на діл. Діл був увесь ско­лу­па­ний, по­ко­пир­са­ний, не­на­че на йо­му три дні сто­яла че­ре­да на стиглі. Де­які стільці ле­жа­ли по­пе­ре­ки­дані.

    - Ну, та й на­ро­би­ла ж бла­го­чин­на! Не­на­че зап­ро­ва­ди­ла прав­ди­ву за­куцію, не­на­че сто­яла на стиглі з та­бу­ном гу­сарських ко­ней! - крик­ну­ла Они­ся. - А той мос­ка­ли­ще при всіх її обніма! Чорт­ма їй со­ро­му!

    Отець Ха­ритін, згор­нув­ши ру­ки, пог­ля­дав на стіл, на ку­пи кісток; на столі не­на­че вов­ки тільки що ба­ра­на обг­риз­ли.

    Другого дня Они­ся поїха­ла в Чай­ки до батька і все роз­ка­за­ла ма­тері; з Чайків во­на поїха­ла до о. Мельхи­се­де­ка й роз­ма­лю­ва­ла Оле­сю най­гарніши­ми фар­ба­ми.

    Отець Мельхи­се­дек не втерпів: за­раз поїхав до Ба­ла­бу­хи й роз­ка­зав Олесі, що за неї го­во­ри­ла Они­ся. Приїхав­ши до­до­му, Они­ся роз­ка­за­ла ще крав­цям жи­дам все до­чис­та за бла­го­чин­ну; жид­ки роз­нес­ли ті вісті по ціло­му повіті.

    Приїхавши до­до­му, Ба­ла­бу­ха ввійшов в Оле­си­ну кімна­ту, при­чи­нив двері й на цей раз вже не змов­чав, - прис­ту­пив до жінки з до­ко­ра­ми. Оле­ся роз­сер­ди­лась і на­ду­лась.

    - Як ти сер­диш­ся на ме­не, то три дні мов­чиш; луч­че зро­биш, як і те­пер мов­ча­ти­меш, - ска­за­ла Оле­ся з гнівом, - хіба я вин­на, що п'яний Ка­зан­цев при­че­пив­ся до ме­не?

    - Якби не бу­ла вин­на, то б він не чіпляв­ся до те­бе: не дур­но ж ти все тяг­неш ме­не до йо­го в гості, не дур­но за ним наші двері ніко­ли не за­чи­ня­ються; я йо­го не пу­щу в свою ха­ту.

    - Казанцев хоч го­во­рить до ме­не, а ти по тиж­ню мов­чиш і сло­ва до ме­не не про­мо­виш.

    - Я тих гу­сарів з ха­ти по­ви­га­няю!

    - Не ро­би цього, бо вий­де скан­дал; та гу­сарів не­без­печ­но й зачіпа­ти, - ска­за­ла Оле­ся, - во­ни й тобі бо­ро­ду обс­ку­буть, - це митці на всякі шту­ки.

    - Я те­бе більше не пу­щу проїжджа­тись з Ка­зан­це­вим на бас­ких ко­нях.

    - Я й са­ма поїду, гу­са­ри не вов­ки: ме­не не з'їдять.

    - З'їдять не з'їдять, а все-та­ки я не хо­чу, щоб ти ко­ха­лась та за­ли­ця­лась з якимсь прой­дисвітом та вво­ди­ла ме­не й се­бе в сла­ву.

    - Ет! Не­ма нам чо­го го­во­ри­ти - йди кра­ще спа­ти! - крик­ну­ла Оле­ся й по­вер­ну­лась до йо­го спи­ною.

    Балабуха хрьопнув, гурк­нув две­ри­ма й пішов спа­ти. Дру­го­го дня ба­тюш­ка й ма­туш­ка цілий день не го­во­ри­ли між со­бою. Ба­ла­бу­ха сидів в кабінеті й ку­рив люльку; Оле­ся ни­ка­ла мовч­ки по залі й цілий день хо­ди­ла на­ду­та й на­суп­ле­на. Ми­нув дру­гий день; Оле­ся все мов­ча­ла, не хо­ди­ла в пе­кар­ню, нічо­го не ро­би­ла й тільки по залі по­ход­жа­ла. Са­ма Ки­ли­на ва­ри­ла й пек­ла, що хотіла. Мов­чав і Ба­ла­бу­ха. Третього дня прий­шов Ка­зан­цев з то­ва­ри­ша­ми. Оле­ся за­го­во­ри­ла, не­на­че воск­рес­ла: при­га­да­ла Вільша­ни­цю, ва­ре­ну­ху-вед­ме­дя, ли­хос­ло­ви­ла й сміялась з Онисі. Ба­ла­бу­ха взяв шап­ку, вий­шов з ха­ти, пішов до сусіда-ба­тюш­ки за Рось, прий­шов до­до­му опівночі й сів пи­са­ти свій діяріуш. Не­ве­селі лист­ки ввійшли в діяріуш за ті смутні дні! Од то­го ча­су в діяріуші час­то ста­ли з'явля­тись йо­го вірші: "О злих же­нах", "О жені", "О без­раз­суд­ной жені", "Про жінку п'яни­цю". Ба­ла­бу­ха пи­сав ті бай­ки й вірші, встав­ля­ючи прізви­ща чо­ловіків та мо­ло­диць, він і сам на­си­лу до­га­ду­вав­ся, що пи­ше влас­ти­ву історію за се­бе й за свою Оле­сю.

    Написавши в діяріуші бай­ки, Ба­ла­бу­ха впав нав­колішки пе­ред об­ра­за­ми й мо­лив­ся до півночі. Свічка бли­ща­ла на ко­со­му сто­ли­ку в ку­точ­ку й лед­ве освічу­ва­ла де­рев'яний хрест з розп'ятим Хрис­том і вер­шок Гол­го­фи, на котрій сто­яв на сто­ли­ку хрест. А про­ти блідо­го зму­че­но­го Хрис­та світи­лось ще блідніше ли­це Ба­ла­бу­хи, мріли чорні на­суп­лені бро­ви та бліді гу­би. До півночі мріла про­ти світла по­хи­ле­на вниз йо­го го­ло­ва; все бла­гав у бо­га, щоб він по­вер­нув Оле­сю на доб­ру путь і пос­лав мир та зго­ду в йо­го ха­ту.

    Замість ба­жа­но­го ми­ру й зго­ди Ка­зан­цев привів у неділю в Ба­ла­бу­ши­ну ха­ту гу­сарський ор­кестр. Оле­ся зап­ро­си­ла до се­бе своїх сес­тер та знай­омих і роз­ве­ла бал. Ба­ла­бу­ха опус­тив ру­ки; він по­чав впа­да­ти в апатію, сідав в кабінеті з дов­гим ци­бу­ком в ру­ках, мов­чав і ку­рив люльку. В залі роз­ля­гав­ся клекіт, гам, сміхи, му­зи­ки, - Ба­ла­бу­ха не­на­че нічо­го й не чув, нічо­го й не ба­чив; йо­го ду­ми хо­ва­лись десь гли­бо­ко в душі, за­ти­ха­ли й не­на­че за­ми­ра­ли; на йо­го ніхто навіть не звер­тав ува­ги, не­на­че йо­го й в хаті не бу­ло.

    Але не­за­ба­ром нес­подіва­но на го­ло­ву Олесі спа­ло ве­ли­ке ли­хо. Ка­зан­цев з то­ва­ри­ша­ми наг­лядів в ви­нарні жидівоч­ку Хай­ку; Хай­ка бу­ла доч­ка Шму­ля - ха­зяїна ви­нарні, мо­ло­денька, шістнад­ця­ти років, і нап­ро­чуд гар­на з ли­ця. Ве­ликі чорні очі бли­ща­ли ма­то­вим світлом, не­на­че до­ро­гий ок­са­мит; повні при­надні гу­би вис­ту­па­ли впе­ред, - ро­жеві, як май­ська ро­жа; ок­са­ми­тові бро­ви бу­ли не­на­че пенз­лем ви­ве­дені на чис­то­му ма­то­во­му лобі. Ка­зан­цев примітив її в ви­нарні, й Оле­си­на зо­ря по­ча­ла зга­са­ти на небі. Од то­го ча­су Ка­зан­цев та гу­са­ри по­ча­ли рідше бу­ва­ти в Олесі й час­то забіга­ли в ви­нар­ню, щоб по­ди­ви­тись на чу­до­ву Хай­ку. Хай­ка по­ти по­да­ва­ла гу­са­рам ви­но та пи­во, по­ки на смерть за­ко­ха­лась в Ка­зан­це­ва.

    Цілий тиж­день Ка­зан­цев не по­ка­зу­вав очей, - цілий тиж­день Оле­ся не ба­чи­ла йо­го. Во­на сиділа ко­ло вікна, дур­но жда­ла, виг­ля­да­ла йо­го, а він не при­хо­див. Оле­сю бра­ла страш­на нудьга. В хаті бу­ло ти­хо, Ба­ла­бу­ха ле­жав в своєму кабінеті й завсіди чи­тав книж­ку. Оле­ся на­ки­ну­ла на се­бе шу­бу й пішла на місто; во­на сподіва­лась вглядіти Ка­зан­це­ва й зак­ли­ка­ти до се­бе на вечір. На місті сто­яв ще ба­зар. По один бік сто­яли гон­чарі, - ве­ли­ка си­ла горшків бу­ла розс­тав­ле­на над са­мою ули­цею; по дру­гий бік сиділи пе­репічай­ки та си­ду­хи з буб­ли­ка­ми, па­ля­ни­ця­ми; сто­яли сто­ли з ме­дя­ни­ка­ми, ма­ков­ни­ка­ми, а далі чорнів ряд шап­ликів з дьогтем. Сині гу­са­ри сно­ви­га­ли по місті, нес­ли на пле­чах в'язки сіна; їх чер­во­на й си­ня оде­жа зак­ра­шу­ва­ла сірий ба­зар­ний тон, як снігурі зак­ра­шу­ють чор­ний сум­ний зимній ліс.

Пошук на сайті: