Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 45)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5541
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5871
    Олеся вгляділа синіх та чер­во­них мос­калів, і їй на душі ста­ло ве­селіше. Тільки що во­на вий­шла на се­ре­ди­ну міста, про­ти неї з-за жидівської шко­ли ви­су­ну­лась ка­валька­да офіцерів і ка­та­ла прос­то на неї як ви­хор. Во­на лед­ве встиг­ла вско­чи­ти між горш­ки, як Ка­зан­цев, кот­рий дер­жав пе­ред, ні з сього ні з то­го по­вер­нув ко­ня прос­то на горш­ки і пос­ка­кав по дов­гих ря­дах по­су­ду; за ним по­вер­ну­ли інші офіце­ри, - горш­ки, мис­ки, по­лу­мис­ки затріща­ли під кінськи­ми ко­пи­та­ми, на­че тріски; здо­рові макітри та золійни­ки зас­тог­на­ли; гор­ня­та-близ­ню­ки й гле­чи­ки зас­ка­ву­ча­ли й за­пи­ща­ли, як цу­це­ня­та; че­реп­ки летіли на всі бо­ки й об­си­па­ли Оле­сю кру­гом. Задній офіцер за­ду­мав струг­ну­ти ще кра­щу шту­ку й по­вер­нув ко­ня на шап­ли­ки з дьогтем та на буб­ли­ки: шап­ли­ки по­пе­ре­ки­да­лись; чорні бриз­ки по­летіли на жидів, на буб­лей­ниць та пе­репічай­ок; дьоготь по­лив­ся по біло­му снігу й потік потьока­ми. Пе­реп­ро­ду­хи, си­ду­хи та кра­марі ки­ну­лись нав­те­ки; жи­ди й жидівки за­вей­ка­ли не своїм го­ло­сом. На ба­зарі підняв­ся гвалт, гомін, - лю­ди кри­ча­ли, бідка­лись, пла­ка­ли. Буб­ли­ки й ме­дя­ни­ки по­си­па­лись в дьоготь. Бідні си­ду­хи пла­ка­ли на ввесь ба­зар; гон­чарі й дігтярі кля­ли гу­сарів.

    Олеся ма­ха­ла на Ка­зан­це­ва хус­точ­кою. А Ка­зан­цев по­вер­нув прос­то в ви­нар­ню до Хай­ки; за ним по­си­па­лась уся ка­валька­да. Увесь ба­зар ки­нув­ся бігти до пол­ков­ни­ка, пра­ви­ти пла­ту, але дурнісінько: крам про­пав і по цей день! Оле­ся прой­шла попід ви­нар­нею, заг­ля­ну­ла в вікна: Ка­зан­цев пив з гу­са­ра­ми. Вже над­вечір він вий­шов з ви­нарні. Оле­ся все гу­ля­ла по місті й вже над­вечір підсте­рег­ла йо­го й зап­ро­ва­ди­ла до се­бе. Цілий вечір во­ни ре­го­та­лись з тих пус­тощів, які вструг­ну­ли гу­са­ри на місті.

    Але це бу­ла ос­тан­ня гу­сарська роз­ва­га в Бо­гус­лаві. Нас­та­ла вес­на; за­зе­леніли вер­би над Рос­сю; за­зе­леніла тра­ва над бе­ре­га­ми. Ка­зан­цев раз якось од­но­го дня приніс Олесі страш­ну звістку: гу­са­ри ма­ли вес­ною вис­ту­па­ти з Бо­гус­ла­ва.

    Олеся зблідла, аж по­по­лотніла як смерть, потім тро­хи одійшла, за­ри­да­ла й впа­ла Ка­зан­це­ву на гру­ди; во­на об­хо­пи­ла йо­го ру­ка­ми так міцно, не­на­че бо­ялась, що її от-от ки­нуть з мос­ту в во­ду.

    Казанцев сидів, на­че ви­те­са­ний з ка­ме­ня, - він ду­мав за свою Хай­ку.

    - Мій ми­лий, мій до­ро­гий! Як ти поїдеш, я вмру за то­бою; я не пе­ре­жи­ву однієї го­ди­ни без те­бе. Цей дім, цей Бо­гус­лав, - усе бу­де для ме­не гірше за смерть, гірше за пек­ло, - го­во­ри­ла Оле­ся, ри­да­ючи.

    - Не плач, не жу­рись, моє сер­це! Я те­бе не за­бу­ду, ніко­ли не за­бу­ду, - втішав її Ка­зан­цев.

    - Та що мені з то­го, що ти не за­бу­деш, ко­ли я те­бе більше не ба­чи­ти­му.

    - Я тобі по­ки­ну свій порт­рет, а дасть бог, я до те­бе приїду, то й по­ба­чи­мось.

    - Приїдеш… Поїдеш та й за­бу­деш ме­не. Я те­бе ніза­що в світі не по­ки­ну; я лад­на їха­ти за то­бою! Я піду пішки слідком за то­бою!

    "Оце при­че­пи­лось ли­хо! Ще справді побіжить за мною слідком навз­догінці!" - ду­мав Ка­зан­цев, усе га­да­ючи-ду­ма­ючи за свою Хай­ку.

    - Я лад­на йти з то­бою на край світу! Піду за то­бою, де сту­пить твоя но­га; бу­ду їзди­ти з то­бою й ди­ви­тись на те­бе. Сер­це моє, не ки­дай ме­не, бо я вмру за то­бою! Я те­бе од­но­го по­лю­би­ла щи­ро, га­ря­че, як ніко­го в світі ніко­ли не лю­би­ла! Візьми ме­не з со­бою! - крик­ну­ла Оле­ся й знов ки­ну­лась ми­ло­му на гру­ди, зда­ви­ла йо­го в своєму обнімоч­ку.

    Казанцев сидів і тільки пог­ля­дав на двері, - він бо­яв­ся, щоб ча­сом бла­го­чин­ний не надійшов і не зас­ту­кав йо­го в такій позі.

    - Милий мій, моя ри­бонько! Я поїду з то­бою! Візьми ме­не, бо я побіжу слідком че­рез ба­зар за твоїм ко­нем.

    "Оце на­пасть, та й годі! - ду­мав Ка­зан­цев, кот­ро­му Хай­ка вже да­ла пев­ну обіцян­ку, що вте­че з ним від батька. - Як же оце я бу­ду вик­ра­да­ти їх за­ра­зом?"

    - Добре, доб­ре, моя ри­бонько! Я те­бе візьму з со­бою: під'їду кіньми під са­док пізненько, а ти вий­деш до ме­не че­рез сад, та й по­ли­не­мо да­ле­ко-да­ле­ко!

    - Далеко-далеко, моє ми­ле сер­це! Там тільки я бу­ду навіки щас­ли­ва з то­бою!

    Олеся ско­чи­ла з місця, страш­но за­ре­го­та­лась, по­ча­ла біга­ти по світлиці, ла­ма­ла ру­ки, за­ки­да­ла на­зад го­ло­ву, ки­да­лась Ка­зан­це­ву на гру­ди, ри­да­ла й знов біга­ла по хаті й ре­го­та­лась. Ка­зан­це­ву зда­лось, що во­на збо­же­воліла, зовсім зійшла з ума. Він виг­ля­нув у сіни, при­чи­нив двері й усе по­лох­ли­во ог­ля­дав­ся на всі бо­ки, до­ки Оле­ся втих­ла. Во­на сіла ко­ло йо­го, пок­ла­ла го­ло­ву на пле­че й не­на­че зас­ну­ла.

    Сінешні двері рип­ну­ли: то Ба­ла­бу­ха прой­шов в свій кабінет че­рез сіни. Ка­зан­цев ти­хенько підвів Оле­си­ну го­ло­ву, взяв шап­ку й ти­хо, по-ко­тячій, вис­лиз­нув з ха­ти.

    "Ну, на­пи­тав собі біду! - ду­мав Ка­зан­цев, вер­та­ючись в ви­нар­ню до чу­до­вої Хай­ки. - Це якась і справді ска­же­на по­па­дя: во­на й справді бігти­ме за мною се­ред дня че­рез увесь Бо­гус­лав, бігти­ме слідком за на­ши­ми гу­са­ра­ми. Насміється з ме­не увесь полк. Пот­ри­вай же, ма­туш­ко! Я тобі вструг­ну шту­ку".

    Минув тиж­день, ми­нув дру­гий. Зацвіли са­ди. Заспіва­ли со­ло­вей­ки в ло­зах та в са­дах по­над Рос­сю. Вес­на роз­пиш­ни­лась, як мо­ло­да дівчи­на. Оле­ся по­ход­жа­ла по своєму сад­ку й тільки й ду­ма­ла та ма­ри­ла про той день, ко­ли во­на виїде з Бо­гус­ла­ва з своїм ми­лим. Тільки що во­на спус­ти­лась по стежці до Росі, її дог­нав Ка­зан­цев.

    - Завтра світом ми вис­ту­паємо, - ска­зав він на са­ме ву­хо Олесі, - не спи та жди ме­не. Я се­ред ночі ти­хо під'їду під твоє вікно й пос­ту­каю в шиб­ку. Од­чи­няй вікно й будь го­то­ва. Я те­бе зве­лю од­вез­ти в ту корч­му, що стоїть в лісі по до­розі на Кор­сун, - там ме­не жда­ти­меш. Я вер­нусь до пол­ка, бо мені тре­ба ра­ненько вис­ту­па­ти з пол­ком, а потім пош­лю впе­ред фур­гон. Ти сідай в той фур­гон і по­завішуй вікна. Я тоді ся­ду з то­бою, й по­ка­таємо по світі вдвох, моя ми­ла! А потім приїде­мо в Пе­тер­бург; по­ба­чиш наші па­ла­ци; бу­де­мо тан­цю­ва­ти на на­ших ба­лах. Бу­де­мо щод­ня пи­ти шам­панське, чорт би йо­го взяв!..

    В Олесі зат­ру­си­лись но­ги. Во­на по­ве­ла за ру­ку Ка­зан­це­ва в гу­ща­ви­ну з верб та ви­шень, де на за­ході сон­ця роз­ли­ва­лись пісня­ми со­ло­вей­ки. Во­ни сіли на ка­мені над са­мою во­дою. Ши­ро­ка Оле­си­на сук­ня впа­ла на мо­ло­денький оче­рет, кот­рий ви­ти­кав­ся з во­ди кру­гом ка­ме­ня, як зе­ле­не ру­но. Оле­ся ки­ну­лась Ка­зан­це­ву на гру­ди.

    - Годі, годі, моє сер­це, обніма­тись! Мені час до­до­му, - тре­ба зібра­тись в до­ро­гу.

    Казанцев поцілу­вав Оле­сю, схо­пив­ся й побіг на го­ру. Оле­ся сиділа на ка­мені не­на­че не­жи­ва, потім вста­ла й ти­хо вий­шла на го­ру. Спи­нив­шись ко­ло альтан­ки, во­на об­ве­ла очи­ма Рось, свій са­док. Вечір горів ти­хим по­лум'ям на ске­лис­то­му бе­резі за Рос­сю, на гус­то­му сад­ку; горів чер­во­ну­ва­тим світом на ви­со­ко­му шпилі вни­зу по Росі, де сто­яв мо­нас­тир, на білих стінах мо­нас­ти­ря. Оле­ся гля­ну­ла на всю ту кра­су, зга­да­ла сво­го му­жа й по­чу­ва­ла, шо їй не жаль ки­да­ти ніко­го й нічо­го. Дітей в неї не бу­ло, сво­го му­жа во­на не лю­би­ла.

    "Тебе тільки, мій ми­лий, я люб­лю, те­бе од­но­го на всьому світі! Те­бе од­но­го мені жаль!" - ду­ма­ла Оле­ся, до пізньої ночі гу­ля­ючи по сад­ку.

    Олеся по­ве­че­ря­ла з Ба­ла­бу­хою й за ве­че­рею до йо­го й сло­ва не про­мо­ви­ла. Ба­ла6уха звик до то­го й не ди­ву­вав­ся. За­чи­нив­шись в своїй спальні, Оле­ся по­вий­ма­ла з скрині свої кращі сукні та де­яку оде­жи­ну, зав'яза­ла в здо­ро­ву хуст­ку, по­га­си­ла свічку й, не роз­дя­га­ючись, ляг­ла на ліжко й прик­ри­лась ук­ри­ва­лом. Во­на жда­ла й прис­лу­ху­ва­лась. Од страш­ної нап­ру­ги фан­тазії во­на то хо­ло­ла, то пашіла ог­нем, не­на­че в про­пас­ниці. Го­дин­ник в залі продз­во­нив два­над­цять, а Ка­зан­це­ва не бу­ло. Час тяг­ся, як важ­ка хо­ро­ба. Вже вда­ри­ло пер­шу го­ди­ну, над­ворі бу­ло ти­хо й мерт­во. Ко­ли це, чує Оле­ся, щось ти­хо сту­ко­тить на улиці; віз під'їхав і спи­нив­ся. Щось зах­ру­ща­ло ко­ло ти­ну. Оле­ся ско­чи­ла з ліжка. Кров уда­ри­ла їй у го­ло­ву. Уся ха­та не­на­че освіти­лась блис­кав­кою. В очах в Олесі не­на­че по­си­па­лись іскри, за­ми­готіли й забіліли й десь роз­си­па­лись. Во­на ки­ну­лась до вікна; під вікном бу­ло знать тем­ну, рівну, тон­ку пос­тать. Оле­ся впізна­ла Ка­зан­це­ва й од­чи­ни­ла вікно. Ка­зан­цев вхо­пив її попід ру­ки й ви­тяг че­рез вікно.

    - Там за вікном ле­жить на стільці моя оде­жа, - за­ше­потіла Оле­ся, - ви­тяг­ни її.

    Казанцев на­си­лу на­ла­пав і ви­пер че­рез вікно здо­ро­вий узол і швир­го­нув че­рез тин, на віз; потім пе­ре­са­див Оле­сю че­рез тин і пе­реп­лиг­нув сам. Во­ни сіли на лег­кий візок. Ка­зан­цев вхо­пив віжки й вда­рив по ко­нях; коні, як змії, по­нес­ли візок з го­ри, а потім вбігли в ліс.

    Дві темні стіни де­ре­ва сто­яли по обид­ва бо­ки до­ро­ги. На сході вже чер­воніла ро­же­ва пля­ма. Ка­зан­цев гнав коні з усієї си­ли. Оле­ся об­хо­пи­ла йо­го шию ру­ка­ми, щоб не впас­ти з візка до­до­лу.

    - Чи пам'ятаєш, сер­це, як ми летіли цим шля­хом зі мною, як ти впер­ше ска­зав тут, що лю­биш ме­не? - про­мо­ви­ла Оле­ся до Ка­зан­це­ва.

    Казанцев гнав коні й мов­чав.

    - Чи пам'ятаєш, який див­ний іній висів тоді на де­реві, як див­но світив тоді місяць в лісі!.. Я усе пам'ятаю. Пам'ятаю той вечір, те місце в лісі, де ти приз­нав­ся, що ме­не лю­биш… А ти пам'ятаєш? - пи­та­ла Оле­ся.

Пошук на сайті: