Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 47)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5534
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5865
    Олеся в'їха­ла в місто. По місті сно­ви­га­ли, веш­та­лись і кри­ча­ли жи­ди як не­са­мо­виті. Ко­ло ви­нарні чорніла здо­ро­ва ку­па жидів та жидівок, не­на­че здо­ро­вий рій бджіл. Ту­ди збігся усей ка­гал, кри­чав, ве­ре­щав на все місто. Жидівки вей­ка­ли й пла­ка­ли. Оле­ся приїха­ла в свій двір. Про­ти неї вий­шов Прокіп.

    - Слава бо­гу, що ви вер­ну­лись. А ми ду­ма­ли, що ви втек­ли з офіце­ром. Ба­тюш­ка побігли кіньми до­га­ня­ти гу­сарів. А той чор­ня­вий гу­са­рин, що хо­див до нас, ук­рав Шму­ле­ву Хай­ку.

    - Хайку! - крик­ну­ла Оле­ся на ввесь двір. "Ме­не проміняв на Хай­ку! Будь же ти тричі прок­ля­тий, - тричі й довіку!" - по­ду­ма­ла Оле­ся, вста­ючи з во­за. Во­на ввійшла в ха­ту, сіла в спальні ко­ло вікна й на­че скам'яніла. Її ли­це осу­ну­лось і зблідло; очі ста­ли ве­ликі й бли­ща­ли хо­ро­ви­тим ог­нем; під очи­ма ляг­ли сині сму­ги; гу­би побіліли, як крей­да. Оле­ся сиділа як смерть бліда, аж жов­то-си­ня, нічо­го не чу­ла, нічо­го не ба­чи­ла; увесь світ, з Бо­гус­ла­вом, з до­мом, з му­жем, не­на­че про­ва­лив­ся для неї в бе­зод­ню. Во­на по­чу­ва­ла, ніби си­дить в яко­мусь по­рожньому прос­торі, де не­ма лю­дей, не­ма світу, не­ма повітря, не­ма не­ба й сон­ця.

    Килина зас­те­ли­ла стіл, по­да­ла обід і поп­ро­си­ла Оле­сю до сто­лу. Оле­ся не чу­ла, що го­во­ри­ла Ки­ли­на, не ба­чи­ла її.

    Опівдні рип­ну­ли двері в спальню, - увійшов блідий як смерть Ба­ла­бу­ха, з роз­пат­ла­ною го­ло­вою, нев­ми­тим ли­цем. Він спи­нив­ся се­ред ха­ти, і йо­го ли­це не­на­че про­яс­ни­лось.

    - Ти до­ма? - крик­нув він го­лос­но й ки­нув­ся до Олесі. - Ти не втек­ла з Ка­зан­це­вим?

    Олеся підня­ла на йо­го ка­ла­мутні, мертві очі й про­мо­ви­ла: "Хотіла втек­ти, та він ме­не підду­рив і по­ки­нув", - і з ти­ми сло­ва­ми во­на впа­ла з стільця до­до­лу як не­жи­ва.

    Балабуха ки­нув­ся до неї, підняв її, пок­лав на ліжко, побіг за во­дою, прис­нув на її ли­це, прик­лав по­мо­че­ну хус­точ­ку до її го­ло­ви. Оле­ся ле­жа­ла як мерт­ва, біла, як по­лот­но. Прий­шов док­тор, звелів її роз­дяг­ти й пок­лас­ти на постіль, пос­та­вив гор­чич­ни­ки. Оле­ся ле­жа­ла як труп і тільки пе­ред ве­чо­ром по­ча­ла важ­ко зітха­ти та ди­ха­ти, не розп­лю­щу­ючи очей. Ба­ла­бу­ха хо­див ко­ло неї, пла­кав і тільки ди­вив­ся на її гар­не бліде ли­це, на повні ру­ки, не­на­че ви­то­чені з сло­но­вої кості й прис­тав­лені до пле­чей. Вже над­ворі ве­чоріло, вже й смерк­лось. Ба­ла­бу­ха не вста­вав з місця, цілий день нічо­го не ївши, і все дер­жав Оле­си­ну ру­ку в своїй руці.

    Настала ніч. Посвіти­ли свічки. Оле­ся не розп­лю­щу­ва­ла очей. Її бліде ли­це стемніло й по­чер­воніло. Жар роз­лив­ся в тілі. В домі все за­тих­ло. Го­дин­ник в гос­тинній ви­би­вав го­ди­ну, од­ну за дру­гою. Вже вда­ри­ло північ. Го­ди­ни тяг­ли­ся для Ба­ла­бу­хи, як ли­хо. Оле­ся по­ча­ла белько­та­ти без­тямні сло­ва.

    - Олесю! Оле­сю! Опам'ятай­ся! - про­мов­ляв Ба­ла­бу­ха, підніма­ючи її важ­ку га­ря­чу ру­ку.

    Олеся нес­подіва­но розп­лю­щи­ла очі, схо­пи­лась і сіла на пос­телі. Її ве­ликі очі бу­ли без­тямкі, сонні, як у мер­ця.

    - Ти приїхав? Ти не по­ки­нув ме­не? Ми­лий мій, сер­це моє! Я тро­хи не вмер­ла за то­бою! Швид­ше, мерщій їдьмо, бо вже світає. Он, ба­чиш, місяць злетів з не­ба й сів на де­реві. Сідлай коні! Станьмо пташ­ка­ми та по­летім в не­бо, щоб нас ніхто не впіймав, та тільки мерщій, мерщій, моє ми­ле сер­це!..

    Олеся об­ня­ла Ба­ла­бу­ху й пок­ла­ла свою га­ря­чу го­ло­ву на йо­го пле­че. Ба­ла­бу­ха за­ри­дав: йо­го га­рячі сльози зак­ра­па­ли й по­ли­лись по Оле­си­них що­ках. Оле­ся знов упа­ла на по­душ­ки, як мерт­ва, і знов за­белько­та­ла в га­рячці.

    - Ой не од'їжджай! Ой не по­ки­дай ме­не в цьому лісі!.. Он во­ру­шиться в тем­ряві стіл, во­ру­шиться гру­ба… З гру­би щось ди­виться на ме­не страш­ни­ми чер­во­ни­ми очи­ма… Ря­туй ме­не, мій ми­лий!

    Олеся зак­ри­ча­ла. Ба­ла­бу­ха зняв хрес­та і при­ту­лив до її га­ря­чо­го ло­ба. Оле­ся зап­лю­щи­ла очі й знов ста­ла як мерт­ва.

    - Боже мій! Чим я те­бе прогнівив! - мо­лив­ся Ба­ла­бу­ха, дер­жа­чи хо­лод­ний хрест над Оле­сею, хрес­тя­чи її ли­це, її ру­ки тим хрес­том.

    Почало роз­вид­ню­ва­тись. Ро­же­вий ра­нок заг­ля­нув у вікно, - і по хаті роз­лив­ся ти­хий світ. Оле­ся знов зблідла на ви­ду і зас­ну­ла важ­ким сном. Ба­ла­бу­ха зас­ло­нив вікно, вий­шов з кімна­ти, вмив­ся, знов вер­нувсь і впав ко­ло Оле­си­но­го ліжка нав­колішки. Вже сон­це зійшло, вже за­ся­яв пиш­ний день, а Ба­ла­бу­ха все сто­яв нав­колішки та мо­лив­ся за Оле­сю, щоб гос­подь прос­тив їй гріх, вер­нув їй здо­ров'я, дав си­ли ви­терпіти важкі му­ки, важ­ку спо­ку­су.

    Тиждень про­ле­жа­ла Оле­ся в пос­телі; тиж­день Ба­ла­бу­ха не од­хо­див од пос­телі, втішав Оле­сю, про­щав її про­ви­ну, бла­гав її ви­терпіти й з мужністю пе­ре­нес­ти го­ре. Тільки че­рез тиж­день вста­ла Оле­ся з ліжка. Во­на зів'яла, зсох­ла, як би­ли­на в спе­ку; ли­це зблідло, по­марніло, аж зчорніло; що­ки опа­ли, ясні очі не­на­че по­гас­ли.

    Весна розцвіла й роз­пишнілась, а Оле­ся не приміча­ла її, не­на­че жи­ла в яко­мусь іншо­му світі. Її ду­шу, її сер­це не­на­че при­би­ли гострі мо­ро­зи. Во­на вда­ла­ся в ту­гу. Цілі дні сиділа мовч­ки то в світлиці, то в сад­ку, то над Рос­сю, ди­ви­лась в да­ле­кий простір, су­му­ва­ла і вда­ва­лась в сум­ну ме­лан­холію, до­ки во­се­ни не по­ро­ди­ла на світ доч­ки.

    Балабуха знов взяв­ся за свій діяріуш, ду­мав, ду­мав, ду­мав і з ве­ли­кою ту­гою на серці тільки на­ма­лю­вав здо­ро­во­го хрес­та на цілий лис­ток, підпи­сав­ши під ним страшні ми­нувші вес­няні місяці.

    

8

    

    Раз во­се­ни в один з со­ро­ко­вих років отець Ха­ритін сидів в своїй кімнаті і вчив свою стар­шу доч­ку На­де­зю чи­та­ти. Онисія Сте­панівна, не ма­ючи ніякої ро­бо­ти, пішла в пе­кар­ню, пош­тур­ха­ла ко­чер­гою в по­рож­ню піч і, як не­по­си­дю­ща гос­по­ди­ня, ви­ду­ма­ла собі та­ку ро­бо­ту: од­чи­ни­ла здо­ро­ву на коліща­тах скри­ню, що сто­яла в кімнаті, і навіщось то роз­гор­ту­ва­ла, то згор­та­ла со­роч­ки, на­волічки, прос­ти­рад­ла та су­вої по­лот­на. На­де­зя сиділа ко­ло сто­ла над гра­мат­кою і твер­ди­ла: тма, мна, здо, тло, тию, нию, тлю, тля, "здох­ло дя­ко­ве те­ля". Цей не­на­пи­са­ний в гра­матці кінець во­на час­то чу­ла од сво­го батька і все при­ки­да­ла йо­го в кінці, ду­ма­ючи, що й це там десь на­пи­са­но.

    - Що то ви, Онисіє Сте­панівно, ото ро­би­те? - спи­тав отець Ха­ритін.

    - Ах, не­ма ро­бо­ти, то пе­ре­би­раю то се, то те, аби дур­но не сидіти!

    - Як не­ма ро­бо­ти, то згорніть ру­ки, та сядьте, та од­по­чиньте тро­хи.

    - То тільки чо­ловіки вміють по­си­деньки справ­ля­ти, згор­нув­ши ру­ки, а жінки ніко­ли не вси­дять: нам так - або горілку пи­ти, або діло ро­би­ти, - го­во­ри­ла Онисія Сте­панівна з скрині, не­на­че схо­вав­шись в неї по са­мий стан.

    - Або язи­ком дзи­горіти, - зне­хо­тя про­хо­пивсь з жар­том отець Ха­ритін і ка­хик­нув. - Та не на­ги­най­тесь, ма­туш­ко, так низько, що6 ча­сом ще не пе­ре­ло­ми­лись по­по­ло­вині та не да­ли стор­ча­ка в скри­ню.

    - Придерж ли­шень сво­го язи­ка зу­ба­ми, бо он доч­ка слу­хає.

    Надезя й справді од­ве­ла очі од книж­ки й зир­ну­ла на чуд­ну ма­ми­ну по­зу.

    - А як ви ду­маєте, Онисіє Сте­панівно, чи не од­вез­ти б пак нам На­де­зю в шко­лу в Бо­гус­лав до вчи­тельки в пансіон? - спи­тав бо­яз­ко та обе­реж­но отець Ха­риті?

    - От ви­га­дав! Нав­чиш сам чи­та­ти, та й бу­де з неї. Ви­рос­те, то за ро­бо­тою й те за­бу­де. Ад­же й я вчи­лась чи­та­ти, а те­пер ніко­ли й по­мо­ли­тись по книжці, пе­ре­ха­мар­каєш мо­лит­ви на­пам'ять, та й годі.

    - Коли панімат­ко, те­пер інший час нас­тав: ба­тюш­ки да­ють до­чок в пансіони, щоб вміли і чи­та­ти, і пи­са­ти, і тан­цю­ва­ти, ще й гра­ти…

    - І, ма­буть, щоб вміли з гу­са­ра­ми тіка­ти, як на­ша бла­го­чин­на… Слу­хай лиш, па­нот­че! А де ж ти на цю спра­ву на­бе­реш гро­шей?

    - А от ка­жуть, що нам не­за­ба­ром да­дуть жа­лу­ван­ня з скар­бу.

    - Як да­дуть, тоді й по­ве­зе­мо На­де­зю в Бо­гус­лав в пансіон. Щось лю­ди так го­во­рять, - вже третій рік го­во­рять за те жа­лу­ван­ня, а жа­лу­ван­ня не­ма. То, пев­но, жи­ди та па­ни бре­шуть, на свою обихідку, що ба­тюш­ки не­за­ба­ром за­ба­гатіють од то­го жа­лу­ван­ня.

    Надезя пе­рес­та­ла чи­та­ти й витріщи­ла на ма­му очі; в неї очі пой­ня­лись слізьми.

    - От і од­ве­зе­мо те­бе, На­де­зю, в шко­лу; там те­бе бу­де вчи­ти шлях­тян­ка, якась панія, - ска­зав отець Ха­ритін до На­дезі. На­де­зя на­ду­ла гу­би, на­су­пи­ла бро­ви й за­рев­ла на всю ха­ту.

    - Не драж­ни-бо, ста­рий, ди­ти­ни, бо я те­бе ще й ви­лаю, не ка­зав­ши ли­хо­го сло­ва, - за­гу­ла Они­ся з скрині, не­на­че з-під землі.

    Онися підста­ви­ла під но­ги ни­зенький стільчик, ще глиб­ше схо­ва­ла по­ло­ви­ну се­бе в скрині; дру­га по­ло­ви­на стриміла, не­на­че на ти­ну, об­мо­ще­на по­лот­на­ми та півмітка­ми.

    Надворі за­гав­ка­ли со­ба­ки. Рип­ну­ли двері в світли­цю. Ба­тюш­ка вий­шов і вглядів роз­сильно­го од бла­го­чин­но­го, дов­го­но­го­го па­ла­ма­ря з Шанд­ри, що роз­но­сив кур­сорію. Він тро­хи жах­нув­ся, бо не лю­бив і бо­яв­ся тих офіціальних па­кетів. Але, про­чи­тав­ши бо­ма­гу, отець Ха­ритін з ра­дості тро­хи не підско­чив і про­жо­гом побіг в кімна­ту.

Пошук на сайті: